Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Вісник Таврійської фундації. Випуск 6
Микола Швидун. Стою на перехрестi
Микола Братан. Від сонця до сонця
Микола Братан. Гіркі експромти
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
с. Преображенка

Зміст

 

Пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 років в Україні
у Преображенці

 

Історія с.Преображенка

У 1869 році на території Чаплинської волості Дніпровського повіту вихідцями з Чигиринського повіту Київської губернії (22 сім'ї, 50 ревізьких душ) та вихідцями з Балтського повіту Кам'янець-Подільської губернії (256 ревізьких душ) було засновано село Преображенка.

По приході у Таврійський край переселенці одержали допомогу і пільги, сільське земельне товариство взяло в оренду у держави казено-оброчну ділянку в 1357 десятин.

Займались преображенці землеробством, тваринництвом, городництвом.

На 1896 р. в селі була церква, при ній діяла церковно-приходська школа, земська школа, римсько-католицький костьол, лавка, корчма.

У церковно-приходській школі на 1896 р. навчалось 30 хлопчиків і 39 дівчаток. Вчителька - Ганна Арефіївна Окул.

На початок ХХ століття Преображенка була досить крупним селом, де нараховувалось 270 дворів і 1660 жителів, в селі був староста, писар, десятський, волосний засідатель. Діяла православна церква, де священиком був Леонід Аполінарієвич Крижановський, та римсько-католицький костьол (ксьондз Юшкінд Іосиф Антонович).

Радянська влада в селі була встановлена у січні 1918 року.

У лютому 1923 р., коли Дніпровський повіт був ліквідований с.Преображенка у складі Чаплинської волості (з березня 1923 р. - Чаплинського району) - входить до складу Херсонського округу.

На 1923 рік в селі було 405 дворів і 2204 жителі, діяла сільська рада, у 1928 р. було утворено товариство спільного обробітку землі "Шлях до культури".

Відомо, що головою сільради у 1923 р. був Бугайов Федір Дмитрович, а секретарем Пшеничний Олексій Якович.

До складу Преображенської сільради у 1925 році входили висілки Червоний, Міжнародний, Ілліча, Червона Зірка, Пролетарський, Будьоного.

Членів сільради на 1925 рік було 31 чол., з них 29 чоловіків і 2 жінки, українців - 18, поляків - 13. Всі члени сільради письменні.

В ході колективізації в Преображенці були утворені колгоспи: ім.Будьоного, "Незаможник", "Червоний колос", ім.Кірова та ін. Пізніше вони були укрупнені і об'єднані в колгосп ім.Кірова.

Помітний слід в історії Преображенки залишив священик Леонід Аполінарійович Крижановський. Не одне покоління преображенців знало і поважало свого батюшку. З 1934 р. протоієрей Крижановський служить у Чаплинській церкві. У вересні 1937 року був заарештований, а у листопаді розстріляний за постановою трійки НКВС. Звинувачували його у контрреволюційній, антирадянській діяльності. Пізніше Л.А.Крижановський був реабілітований.

Важкі випробування випали на долю преображенців у роки Великої Вітчизняної війни. 315 чол.воювали з ворогом на фронтах, 56 з них нагороджені орденами і медалями. 186 жителів Преображенки загинули під час війни.

У післявоєнний період преображенці трудились над відновленням зруйнованого війною господарства, відбудовували дорогу Чаплинка-Асканія Нова, Чаплинка-Каланчак, 35 чоловік, жителів Преображенської сільради, були відряджені на відбудову шахт Донбасу.

Державний архів Херсонської області: фонд 259, 240.

 

 

Грабовецька Надія Прокопівна, 1925 р.н.

Надія Прокопівна дала свідчення зі слів своєї бабусі.

Пишу те, що згадувала моя бабуся.

То були жахливі роки. Як ми знаємо, що в ці роки утворюються колгоспи куди людей забирали примусово. У них забирали все: коней, корів.., люди плакали, не давали забирати. За спогадами бабусі, її матері, яка не хотіла йти до колгоспу, перебили ногу, і вона цілий місяць не могла ходити. Люди давали зерно по 200-300 гр. Моїй бабусі тоді було 11 років. Вона добре пам'ятає ті роки. Голод був сильний. Люди пухли з голоду. Бабуся розповідає, що в селі на всіх варили суп,і люди отримували цю їжу, і йшли додому годувати голодних дітей. Деякі люди тікали в міста на роботу, жінки залишали дітей на вулицях, в лікарнях. В моєї бабусі не було батька, вона сама ходила до голови колгоспу, і зі сльозами на очах просила їжі. Голова колгоспу давав шматок макухи і якоїсь крупи - і цьому були дуже раді.

Крім того, люди ще й працювали, сіяли бавовник. А на зиму видавали людям лузати його, і лушпиння від нього люди їли. Досвіта люди влітку йшли полоти бавовник, і за роботу майже нічого одержували. Лузала бавовник і моя бабуся, щоб потім одержати якусь їжу. Люди різали корів, коней, щоб не віддавати в колгосп, псували реманент. Жили дуже бідно. Діти їсти вже й не просили, бо знали, що немає. Якщо було якесь вариво, то й було добре, за хліб навіть не питали. Деякі люди йшли на поля красти зерно, їх заарештовували, і навіть розстрілювали. Люди вмирали просто на вулиці. Ловили собак, щурів, котів, їли трупи тварин. Навіть людина їла людину. Крім того, люди платили великі податки. Їх примушували в державу здавати молоко, яйця, 40 кг. м'яса. Платили за бездітство. Зими були дуже суворі, мороз досягав -40 С, було багато снігу. Палили кураєм. Варили затірку, або терли макуху і варили у воді. Померлих людей клали у великі ями і закопували. Від голоду постраждали українці, частково росіяни.

У Грузії не було голоду, бо Сталін був грузин і забезпечував країну їжею. В ті роки навчання продовжувалося, вчилися до 7 класів. Світла не було, вчили уроки при каганці. Діти ходили обідрані. Прийдеш зі школи, знімеш одежу, а на другий день сидиш вдома, бо сестра пішла в цій одежі. Були дитячі ясла,в них діти були голодні - їсти давали, та мало. Діти вмирали.

Моя бабуся закінчила 7 класів, хотіла вчитися в театральному училищі, але розпочалася війна, і її забрали в Німеччину на роботу.

 

Дрозд Семен Павлович, 1916 р.н.

У 1932 році мені було 17 років. Я тоді жив у селі Червоний Гай. Моєму батькові наказали здати все зерно і погрожували, якщо він не здасть, то його засудять. У 1932 році, літом наша сім'я з'їла всі харчі, які були вдома. Наше село врятував ставок, який простягнувся на 10 км.

Я з батьком та ще декілька чоловік ловили рибу і завдяки цьому протягнули ще шість місяців. Взимку ловити рибу було неможливо, ми стали дуже худі, але ми держали корову і вона давала молоко, і вона врятувала нашу сім'ю. Корову вночі вкрали і ми стали пухнути з голоду. В селі почало вмирати дуже багато людей. Але село врятував щасливий випадок: прорвало дамбу і вода з рибою почала виливатися на поле. Ставок став мілкий і в ньому було легко впіймати рибу. За один рік у ставку виловили всю рибу і його почали охороняти вдень і вночі. Настало літо; люди їли ховрахів, горобців, траву. Після прибирання ходили і збирали колоски, але людям їх збирати не дозволяли, ходив обвізчик і бив батогом тих, хто збирав колоски.

 

Корчинська Тетяна, 1925 р.н.

Під час голодомору мені було сім років. У нас була велика родина: тато, мама, два брата і три сестри. Дві сестри померло під час голодомору. Люди, які проживали в нашому селі, падали прямо на вулицях і вмирали з голоду, бо зовсім не було, що їсти.

Ми їли бур'яни, кашку з акації, собак, котів, сусликів, горобців.

Деякі люди даже їли людей. Кінь, як здохне, розтягували, варили і їли. У

Нас дома не було що їсти і купити не було за що і де. Померло багато родичів, люди падали як мухи. Я уже непам'ятаю їхніх прізвищ і скільки їх було. Це був жах.

 

Міхальчевська Марія Онисівна, 1917 р.н.

"Ой, яке ж то горе було, яке лихо! Страшно згадувати. В нашій родині було п'ятеро дітей - двоє братів і три сестри, я найстарша в сім'ї.

В роки голоду працювала в колгоспі ланковою. Працювала я тракторі й

вовну збирала. Встановлювали таку норму, що як ти не хотів, але за 24

години неможливо справитися з цією роботою. Але виходу не було, жити було дуже тяжко, але вмирати не хотілось. Мали ми корову. Мабуть, саме тому ми й вижили. Пам'ятаю як їли кашку з акації, робили з нею муку.

До сьогодні, коли цвіте акація у мене перед очима постає та страшна картина 33-го року. Не можу терпіти той запах. А як ми ходили збирати колоски... За одну зернину, ми могли б були віддати життя. Пам'ятаю, як одну родину Кондрацьких, що пішли збирати колоски, заарештували.

Чоловіка відпустили через декілька днів, а його дружину заарештували на три роки ув'язнення. І це за жменю зерна. А скільки людей помирало з голоду ! І так траплялося з десятками, сотнями наших односельців, я уже й не пам'ятаю їхніх призвіщ. Мертві тіла збирали кіньми, замотували в полотна чи якусь матерію кидали в яму. Боже!

А скільки людей зазнали репресій. Мій батько Жицький Онисій очолював активістів у нашому селі, але іншим хто входив до цієї комісії він, мабуть, не подобався бо не міг так як вони збирати в бідних людей все, досить часто насильницькими методами, тому й був репресований.

Пам'ятаю, як під'їхала до нашого двору машина, як зайшли до хати, заломили нашому батькові руки і повели до машини.

Усе це страшне видовище зійшлася дивитися вся вулиця. Забрали нашого батька. І після цього ми вже, ніколи не бачили його і нічого не чули про нього. Зараз я вже стара, та не дає Бог смерті, а дав довге життя. Це, мабуть за те, що зуміла я витерпіти все це лихо. Маючи дітей, онуків та правнуків, я кожного дня молю Бога, щоб такого лиха, як я, ніколи не побачили вони. Бо це було справді лихо, лихо, якого доти ще не бачило людство.

 

Пальона Надія Олександрівна, 1926 р.н.

Що сказати? Те, що бачили і переживали ми, я не бажаю навіть своєму найзапеклішому ворогу. Не дай, Боже, нам быльше такого страхіття! Як ми тоді жили... В сім'ї нас було п'ятеро дітей - троє дівчаток і двоє хлопчиків. Я і мій брат були найстаршими. Мамі з татом було дуже тяжко вберегти нас від голодної смерті.

Пам'ятаю, в нас вдома часто ввечері збирались жінки, говорили про це страшне лихо. Ми не могли тоді сказати, хто був справжнім винуватцем цього голоду: чи то неврожай, що спричинила засуха, чи то тоталітарна влада Сталіна. Більше скаржились на засуху, ніж на владу. Може, просто не розуміли, що відбувається насправді. Що ми їли? Великим щастям для нас було те, що мали корову і варили молочну кашу, в яку замість крупи кидали кашку з акації. Дуже тяжко було тоді, коли корова не доїлась.

Та все ж - якось виживали. Мали в хованці трішки зерна, тож іноді й хліб їли... Ходили на поля збирати колоски, але це було дуже небезпечно це переслідувалось і заборонялось законом. Я ходила до школи, а коли почався цей страшенний голодомор, не в змозі була ходити, бо не було, що вдягнути, взути. А вдома ще ж крім мене є діти...

Пам'ятаю, як ходили по дворах активісти, збираючи все, що попадалось їм на очі. Деякі були совісні і не вимагали, а лише просили: "Дайте, будь ласка, скільки можете дайте, щоб засіяти поле, щоб вижити".

Інші ж заставляли, вимагали. Пам'ятаю, було, в нас на горищі п'ятеро курей - вся наша надія разом з коровою. Бо ж коли-не-коли курук і яйце знесе, і вже в крайньому випадку, їх би можна було зарізати. Прийшла до нас комісія - дві жінки, та й каже одна одній, обійшовши всю хату і понишпоривши де тільки можливо: "Варко, полізь на горище, може ці там щось ховають". Мама почала просити, казати, що там нічого немає. Та вони не слухались. "Полізь, полізь" - наказувала одна. Ми з братом твордо вирішили: "Якщо ця Варка залізе на наше горище, ми хутко заберемо драбину і хай там сидить, або злізе, нічого не трогаючи". Вона взяла драбину і вже майже залізла до кінця, аж ось - до нашої хати зайшов голова комісії - Жицький Онисій. "Що ви робите? Хіба так можна? Ми повинні просити людей допомоги чим можуть, а не забирати все до "останньої ниточки".

...І Варка злізла. Мабуть він був совісною людиною. Бо невдовзі його репресували, як зрадника влади.

 

Петраковська Ганна Іванівна, 1913 р.н.

Голод! Яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забулися, як посміхатися!

Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл.

Начисто підмели все, що було в підвалах. Люди вмирали всю зиму 1933 року, та особливо масове вимирання села почалося на початку березня. Коли розстанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами підошвами від взуття. А коли зазеленіла трава, викопували коріння, їли листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, кропива, які складали основний раціон селянських родин, не мали в собі багато білків. Деякі жителі ловили котів.

Кажуть, що дім, де жив один чоловік, що ловив і їв котів. Останні обходили десятою дорогою. Найжахливіше виглядали в ці страшні роки малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства.

Всюди лежали десятки чоловік і жінок з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу - це було страшне. Не дай Бог ніколи і нікому бачити такого. Жах стоїть перед очима, слухаючи ці розповіді.

 

Петруненко Марія Василівна, 1929 р.н.

Бабуся Марія Василівна Петруненко народилася дівчинкою хворою. У неї постійно боліли ноги, а вилікуватись в той час не було змоги. Пам'ятає, як пухла з голоду, вона лежала і тяжко страждала через те, що страшенно боліли ноги. Можливо, саме тому Марія Василівна зараз позбавлена змоги ходити, а значить, і повноцінного життя. Не маючи змоги побачити те, як приходить ніч, бо приречена вже завжди на страшне життя, не маючи змоги побачити нічого, окрім стіни своєї старенької хатини.

 

Чухало Олена Федорівна (дівоче прізвище Бабицька), 1931 р.н. (зі слів батька - Бабицького Федора Івановича)

Про голодомор я знаю з розповіді батька, так як я на той час була мала.

Батько мій, Бабицький Федір Іванович, дуже добре пам'ятав і за всіх все знав в селі, хто коли родився і хто коли і від чого помер, але його вже немає живого, помер в 1995 році. Розповідав він, що в нас у селі дуже багато людей померло з голоду і даже цілі сім'ї вимирали, але я їхніх фамілій не запам'ятала. Добре запам'ятала тільки його розповідь про те, як вони вижили голодомор.

Вони були молоді, батькові було 25 років - грамотний, закінчив 3 класи церковно-приходської школи, а мама була безграмотна, їй було 23 роки.Хороша модистка була, жили вони в одних людей в сарайчику на квартирі, так як вони жили з батьками, а батьків розкулачили. повисилали в Сибір і все забрали, і з хатів повиганяли, то вони залишились в чому стояли і зі мною малою на руках. Почалась голодовка. Мені було 1,5 роки, і мене батько відвіз на Донбас до бабусі (маминої мами). Бабушка після роз кулачки з 4 синами в чім стояли виїхали на Донбас. 3 сини були сімейні жили десь в бараках, а четвертий син був ще молодий 17 років, жив з мамою, працював, відвозив від шахти кіньми вагонеткою уголь десь на склад і він там получав якийсь пайочок і була в бабусі коза. Так вони мене кормили. До 6 років я батька не знала.

Батьки тут насилу пережили цей голод, ходили по селах. Мама наймалась за харчі шити до тих, у кого машинка швейна була (тому, що її машинку при розкулачці забрали). Так мама сама харчувалась. В кого випроси якусь картоплину чи крупи стакан, та батько приходив до неї.

Вона йому віддасть, а він додому приходив, та щось собі зваре. Дома кусочок землі перекопав, якусь картоплину чи цибулину не з'їсть, а оставляв на посадку. А в самого від того харчування вже ноги були пухлі, але до весни дотягнув, посадив трошки картошки, цибульки, фасольки. Всього по трошки, що мама заробила, а самі перейшли на зелень. Їли калачики, варили суп з лободи, то десь там акація зацвіла, то цвіт їли.

А взагалі їли, що бачили, весняну зелень, а потім картопля підросла, і так пережили.

А батьків брат Бабицький Іван Іванович 1899 р.н. помер від голоду. Було в нього четверо дітей. Двоє дітей тоже померли з голоду. Похований брат тут на цьому кладовищі. Батько мій в післявоєнні роки поставив йому хрест і гробницю жилізну. Кожний рік ми поминаємо його, тому що сім'ї в нього немає. Завжди мій батько з плачем згадував його, як він бідний плакав, мучився, просив їсти. Він приходив до мого батька (а в нього теж уже ноги пухли). Казав, там на Каховськім шляху лежить коняка, здохлятина, розложилась. Каже, може я якийсь кусок притягну до вас та зварим і поїмо, просив у мами казанчика, а мама не дала, тому, що він один тільки і був, і сказала не дам, і не вари, і не їж, а то скоріше тільки помреш.

І так він бідний не дожив. Помер з голоду, і батько згадував його.

 

Янковська Клавдія Семенівна (дівоче прізвище Біляєва), 1924 р.н.

Я Янковська Клавдія Семенівна, народилася в селі Сталькомуна Чаплинського району, Херсонської області. У 1932-1933 роках було багато горя. Люди їли все, що траплялося їм: трупи коней, щурів, горобців. У моїй сім'ї було шестеро дітей. Біля нас жила моя бабуся. За кілька місяців до страшного Голодомору у нас відібрали корову і зерно. Ми почали голодувати. Всі пухли від голоду. Батько почав ловити горобців і приносити додому. Ми їх варили і їли навіть не розчиняючи. На горищі висіла стара козина шкура. Вона була майже вся цвілою, але ми почали відривати по шматочку і жувати. Цим ми хоч трохи відганяли голод. По сусідству з нами жила бабуся, у якої не було нікого. Вона мала, що їсти, бо в неї хоч і забрали продукти, але не всі. Вона дала нам трохи картоплі, щоб ми її посадили.

Вона (картопля) добре вродила. Мама напекла картопляників і пішла на роботу. Бабуся була дуже хвора і голодна. Вона попросила у нас.

Ми їй дали, а самі пішли до батька. Коли ми повернулись - бабуся була вже мертва. Вона вмерла, бо переїла. Коли наступного дня ми почали її ховати, ніхто не допомогав нам. Бо всі були дуже знесилені. Батько почав рити яму, але за ним приїхали і сильно побили за те, що він не прийшов на роботу. Батько (Семен Евсейович) незважаючи на це вирив яму, замотав бабусі лице ганчіркою, щоб на нього не попадала земля і засипав її землею.

В 1932-1933 роках нам жилося дуже важко, не зважаючи на це, я і вся моя сім'я залишились живими.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)