Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Микола Василенко. Уламки імперії
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Микола Братан. День святого Миколая
с. Скадовка

 

Пам'ятний знак жертвам Голодомору 1932-33 років в Україні у Скадовці

 

Григоренко Євдокія Сергіївна. Село Білоцерківка.

Батько Григоренко Тимофій та мати Параска Тимофіївна мали нас 9 дітей. Працювали батьки в колгоспі, мати на різних, а батько конюхом. Коли був недород врожаю, батько помер у 1933 році опухлий з голоду.

Мама ходила на поля сусідніх сіл, під Скадовку, Морозівку і на полях собирала колоски, молотила, на сковорідці жарила та товкла в ступочці. А з висівок шолухували, добавляли насіння щириці, пекли коржі, а з зерна варили ріденьку юшку. Їли також щавель, козельці, калачики, ховрахів, їжаків та сусликів. Але не доїдали , були дуже слабкі. І на кінець 1933 року залишилась мама і нас двоє дітей.

 

Гриценко Ганна Дем'янівна
(дівоче прізвище Нежура)

В той час жили ми в Білоцерківці. Було нас в сім'ї, крім тата і мами, 6 дітей, я - наймолодша. Тато ходив по полях збирав колоски самосіви, виливав сусликів зі старшими синами, ловили в скирдах їжаків. Рвали траву ласкавицю, щавель. Із цвіту акації та конюшини, добавляючи трохи відходу з колосків та муки, пекли коржі. А з господарства була у нас корівка. Коли тато помер, на неї у нас була вся надія. Мама дуже хотіла, щоб була у нас ще теличка. Але, коли так сталося, через недільку ми цю теличку зарізали, а шкуру висушили.

Варила мама по маленькому шматочку м'яса, а коли вже його не було, обсмалили шкуру, порізали на кусочки і варили. Ще мама давала сухої потрошки і ми жували її. А коли вже і шкури не було, мама ходила в сусідні села вимінювати на молоко хліб і крупи. Дякуючи корівці, ми дожили до літа і нового врожаю. Проте мама довго не прожила, була дуже виснажена голодом та працею. Довго мама хворіла і ходити по селах вже не могла. На горищі після батькової смерті залишились ремінь, постоли, ми варили і пили цю юшку.

Коли прийшов час збирати врожай в колгоспі, старші брати пішли допомагати, за це їм давали пайку хліба, яку вони приносили додому і ми її порівну ділили. З новим врожаєм життя наше змінилося.

 

Кононенко Марія Сергіївна

Було нас в батьків 6 дітей. Жили ми на хуторі Панійотовка. Після смерті батька, ходили просили по селі їсти, спочатку давали, а потім відганяли від дворів. Одного разу, коли ми знову пішли просити, під'їхала машина з Балтазарівки. В ній були Олексій Пряжнев та Масюк і наказали залазити в кузов. Вивезли нас далеко в поле, там залишили та наказали більше в село не повертатись і під дворами не ходить. Але ми, мов мишенята, знов ходили по селах. Так загубились від мами та один одного, зустрілись через деякий час. Спасибі, що допомагали чужі люди.

Я все ж таки повернулась в Балтазарівку, де жила в кімнатці біля польової кухні, там мені давали хто, що міг. Згодом повернулася мама і знайшла мене тут.

Кононенко М.С. (праворуч)

 

 

Молчанова Зіна Марківна
(дівоче прізвище Гуляєва)

Сім'я наша була не мала - 8 чоловік: дідусь, тато з мамою та нас 5 дітей.

Коли прийшла колективізації в 1929 році, дідуся нашого призначили куркулем, забрали все господарство, залишили тільки одну корову. Тато зразу нас покинув. Залишилися ми з мамою, дідусь вироблений тяжкою працею і постійним недоїданням помер. Похоронили ми його в старому погрібі, замотавши в рвану ряднинку, тут куди нас і виселили, на Лук'янівському хуторі. Старші сестри Женя і Ніна пішли в інші села працювати до людей, там і жили. А ми: Коля, 1924 р.н., я, 1926 р.н., та Валентин, 1929 р.н., залишилися з мамою. Невдовзі прийшли місцеві власті забрали у нас єдину корову. Мама дуже плакала, хватала їх за руки та просила залишити, бо немає чим кормити нас. Але ніхто її не слухав.

Все, що залишилось у хаті, мама вимінювала на харчі, і ділила нам малесенькими кусочками. Але надовго цього не хватило. І ми голодували. Коля наївшись кісточок з бавовни помер. Залишилось нас двоє, і одягу також дві речі: стареньке Колене пальто та мамин платок. Ходили під дворами, просили їсти, мені було 5 років і Валентину 2. Хто давав щось поїсти, а було що й собак на нас цькували. Вранці проснемося, немає нічого їсти, ідемо в поле, шукаємо гніздечка пташині, випивали яйця, їли пташенят, тільки неживих, приносили їх додому, а мама варила і ми пили ту юшку. Також варили юшку з щавлю та козельців.

Маму в колгосп на роботу не брали, тому що сказали, що дочка куркуля їм не потрібна. Все, що колись хтось дав, або десь знаходили, мама віддавала нам. Ноги у неї розпухли, ходила зовсім мало. Незабаром маму взяли на роботу в колгосп, але коли людям видавали хліб на трудодні, мамі не дали знову ж по тій причині, що дідусь був куркулем.

В колгоспі мамі видавали обід, але додому не відпускали. Вона юшку сама випивала, а варений буряк або гарбуз крадькома приносила вночі нам, щоб ніхто не знав.

На мамине прохання дозволили нас поселити в будинок Чубукіних не далеко від колгоспу. Будинок був старий та на половину розвалений. Вдень ми в ньому ніколи не були, бо там було ще холодніше, чим на вулиці. Вночі заходили, але майже не спали, бо було дуже багато крис, які кусали нам руки та ноги. А вранці, як тільки засіріє, ми лягали на дорозі і дивились в сторону колгоспу, виглядаючи маму.

Вона дуже плакала за нами, але зарадити нічим не могла. Коли працівник політвідділу, Гречкосій Василь, запитав маму, чому вона весь час плаче, та розповіла, що на хуторі в розваленій хаті самі діти. Мамі дозволили забрати нас до себе в гуртожиток. Тут нам було добре і тепліше, і не так голодно. Але тривало це не довго. Деяким дояркам не подобалося, що маму прийняли на роботу, та те що жила в гуртожитку і видавали пайок, а тепер ще й нас забрала. Сказали, щоб забрала нас і відвела кудись, а ні, то щоб і сама не поверталась.

В цей час на Реченці відкривали ясла. Мама нас туди відвела. Завідуючою була Ліда Дараганова. Було не погано перший час, але чим дальше тим гірше. На хуторі ми з голоду опухали, а тут висихали, залишились шкіра та кістки. І знову мама нас забрала, але так як в гуртожитку нам жити не дозволили, то мама випрохала малесеньку кухоньку на Кушнеренковім хуторі - 1,5 км від Скадовки. В ній також нічого не було, тільки маленька лежанка, яку не було кому і чим топити, так і спали на голій та холодній. Я одягала пальто покійного Колі, брата замотувала в платок, до себе притуляла і так грілись. Мама нас підкормлювала, приносила юшку, що мили посуд, помиї, залишки, що вискрібали з казанів.

Потім дізналася про нас вчителька зі Скадовки - Ванда Яківна, у якої була дочка Діна. Вона нам дала дочкин одяг, допомагала харчами. Одного разу ми з братом знайшли їжака, замотали в платок, щоб вранці з'їсти, але він утік, бо там були самі дірки. Ми довго його шукали, бо осталися голодні.

Незабаром мамі дозволили поселитися жити в Скадовці, і вона забрала нас. Я пішла до школи. Додому повернулися старші сестри, тому що вже було, де жити. Вони також пішли працювати в колгосп і життя наше покращало.

 

Обдирко Катерина Ігнатівна (дівоче прізвище Работіна)

Зі слів матері Богун Євдокії Пилипівни розповідає про свого батька. Сім'я була 12 чоловік: старі дід з бабою, батько з матір'ю та 8 дітей.

Жили добре: мали і землю, і господарство велике - до тих пір поки не прийшли місцеві власті і все позабирали. Вигрібали кругом. Подовбали лежанку, шукаючи там зерно. Крупи, які були в горщиках, мати поставили на піч варити, також забрали.

Дідового дядька виселили в Сибір. Діти всі були маленькі. Мати з батьком ходили під Морозівку та Новокиївку, там стояли необмолочені скирди, але всі переточені мишами. Набирали з цих скирд в торби, провіювали, з зерна варили юшку, а з шелухи пекли коржі. Від яких не було ніякого наїдку. Різачка замучувала людей від такої їжі. Дід з бабою повмирали. І така доля чекала всіх. Та з Сибіру утік дядько. Коли розкуркулювали, він встиг заховати трохи зерна і цим зерном ми дожили до нового врожаю, хоч дядька знов ж забрали до тюрьми м.Херсона, де він і помер.

 

Шептун Василь Трохимович

У сім'ї Трохима було четверо дітей. Голод 1932-1933 років не проминув їхню домівку. Старшим сином був Василь, який допомагав батькам чим міг у цей тяжкий час. Батько з матір'ю працювали в колгоспі, але цього не завжди хватало прокормити сім'ю. Тому ходили на поле, де зійшли колоски самосіви. Торбинкою приносили, обмолочували та провівали. З зерна мама варила юшку, яка була рідка та синя, а відсівки змішувала з травою. Трішечки муки та пекли коржики. Єдиною надією та годувальницею була корівка, яка допомогла їм вижити в тяжкий час.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)