Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 2
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Іван Немченко. Квітка України
Микола Братан. День святого Миколая
Микола Братан. Танго над лиманом
Олег Олексюк. Затуманені плачем

Кравченко І. Поетика драми В. Винниченка “Між двох сил” // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 12-16. - [Трибуна молодого дослідника. За матеріалами VI Всеукраїнської студентської наукової конференції “Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті”]

Поетика драми В. Винниченка “Між двох сил”

Розвиток європейської літератури кінця ХІХ – першої половини ХХ століття сягнув висот філософії пізнання світу шляхом мистецької інтуїції. Рух від антропоцентризму, суттю якого є піднесення смертної людини, до дегуманізації мистецтва позначений появою якісно нових явищ у царині поезії, драми і прози. Адекватними формами осягнення дійсності стають творче осяяння, музика, зумовлюючи появу нового типу естетичної свідомості, що реалізується через сугестивні моделі мистецтва [2].

Порубіжжя ХІХ – ХХ століть зумовило піднесення драматургії й театру в європейській культурі того часу. В цей період українська драматургія переживає справжній розквіт, опановує жанрові форми, стильові ознаки романтизму, натуралізму, реалізму, неоромантизму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму. Це було зумовлено перебудовою українського театру, створенням як професійних, так і аматорських акторських труп, які орієнтувалися як на кращі зразки вітчизняного мистецтва (“Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник” І. Котляревського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка та ін.), так і європейської драми – з доробку М. Метерлінка, Г. Ібсена, А. Чехова, С. Виспянського, Л. Андрєєва тощо.

Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття репрезентувала новаторські сценічні твори. Ядром мистецького потоку стала “нова драма”. Бурхливий розвиток української літератури, театру, критики сприяв реалізації великої кількості талантів. Досить назвати творчість В. Винниченка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого. Більшість явищ у тогочасній драматургії відображали пошуки митців на шляху до формування “нової драми”.

Доробок видатного українського письменника Володимира Винниченка більшість дослідників відносять до переламної, або модерної епохи. Завдяки драматичним творам, цей автор відразу ж заявив про себе як про митця нового напряму. Він помітив і вловив основне спрямування епохи, коли в літературі оновлювалися виражально-зображальні засоби.

Тематика п’єс митця була традиційною – дослідження людської особистості, морально-психологічне випробування людини у боротьбі за ствердження свого “Я”. Але письменник інтерпретує не тільки теми, але й морально-етичні проблеми, які постають новаторськими в літературі на початку ХХ століття. Винниченкові п’єси руйнують канони сценічного мистецтва, які були присутні в етнографічному, романтично-сентиментальному і водевільно-розважальному театрі. Герої цих п’єс прагнули незалежності від юрби, моралі, умовностей. Вони прагнули бути “чесними з собою”. Але, як зазначав сам В. Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому таким, оскільки лише прагнув до цього.

Осмислення витоків народної трагедії, втрати української державності в 1918 році митець пропонує у п’єсі “Між двох сил”. В. Винниченко зображує, як ідеологія розколює родини і робить близьких людей запеклими ворогами. Це простежуємо на прикладах образів Микити Івановича Сліпченка та його дітей – Арсена та Марка: вони вільні козаки, прагнуть незалежності України та готові для цього пожертвувати власним життям. Натомість донька Софія та син Тихон пристали до табору більшовиків і стають чужими у своїй родині.

На прикладі образу Софії Сліпченко простежуємо порушену автором проблему протистояння соціальних та національних пріоритетів: віддати перевагу комуністичній ідеї або підтримати батька у боротьбі за незалежність України? Дівчина обирає третій шлях – самогубство, смерть. Такий вибір – наслідок усвідомлення неможливості розв’язати поставлені питання.

Автор порушує проблему української мови. Софія говорить, що їй легше “говорити по-своєму”, а Грінберг, хоча і знає українську, вимагає від неї перейти на російську, мотивуючи це важливістю моменту. Сорокін наказує закрити українську школу і спалити українські підручники, а на зауваження Софії Сємяннікову: “Ви живете на Україні й повинні знать її мову” той здивовано відповідає: “Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски?” [3, с.53].

Драма В. Винниченка “Між двох сил” демонструє перевагу мистецької інтуїції над політичними оцінками. Цій п’єсі судилося стати одним із перших творів української літератури, де безпомилково розгадана суть більшовизму як політичної сили. В. Винниченко-драматург реально передав події громадянської війни. П’єса є зразком розробки революційно-соціальної тематики у сполученні з морально-етичною, духовно-національною проблематикою.

Трагедія людини у вирi гострого соцiально-полiтичного конфлiкту лежить в основі цього твору. Це одна з найоригінальнiших п’єс українського драматурга, котра засвiдчила, що тiльки справжнiй талант змiг осмислити абсолютно свiжий iсторичний матерiал художньо-досконало й фiлософськи глибоко. Спостерігаємо майстерно показану В. Винниченком драму руйнування загальноприйнятої системи цінностей, що призводить до краху людини як особистості. Люди не витримують тягаря власної екзистенції і втрачають власну індивідуальність. Біблійне “син на батька, брат на брата” набуває реального жахливого втілення. Назва драми В. Винниченка “Між двох сил” глибоко символічна – це, з одного боку, протистояння між національними та соціальними пріоритетами (неможливість узгодження цих інтересів була, власне, його особистою драмою), а також протистояння між особистим та індивідуальним [1].

Дія п’єси відбувається в одному з великих провінційних міст України на початку 1918 року. Посеред революційного вихору подій зображена трагедія родини Сліпченка. Микита Іванович разом зі своїми дітьми Арсеном та Марком прагнуть незалежності України і готові пожертвувати життям заради цієї ідеї. Натомість доньці Софії та сину Тихону імпонують ідеї та погляди більшовиків, хоча вони і підтримують українську мову та націю. Дівчина перейнята ідеєю революційного перетворення світу і не може зрозуміти, чому батько і брати воюють проти більшовиків і б’ються з тими, хто несе їм визволення. Батько проклинає дітей, які зрадили їхню сім’ю, називає їх ворогами народу. Більшовики ставляться до Софії й Тихона з пересторогою, їм не довіряють, а лише використовують як засіб впливу на інших. У вуличних конфліктах було поранено Арсена, заарештовано батька і Марка, останнього розстріляно без пред’явлення будь-яких обвинувачень.

Із часом дівчина переконується у хибності обраного нею шляху. Вибір “на межі” змушена зробити Софія Сліпченко. Не в змозі віддати перевагу комуністичній ідеї або батькам, вона обирає третій шлях – самознищення. Смерть в ім’я iдеї, що є неминучим атрибутом революцiй i громадянських воєн, осмислюється героїнею так само на гранi життя i смертi. Але це не є актом свідомої волі, а швидше наслідком розуміння неможливості розв’язати поставлені питання.

Події в драмі “Між двох сил” відбуваються у Києві в період його окупації більшовиками. Письменник відтворює протистояння між носіями української національно-визвольної ідеї та класової боротьби, що здійснювалась під гаслами великодержавного російського шовінізму. Українськими патріотами у п’єсі виступають залізничник Микита Іванович Сліпченко, його сини Марко й Арсен, зять Панас Антонович. Їхнє бачення проблеми передано в репліці Марка: “Кацапня там подихає з голоду і суне вся сюди, под флагом социальной революції. А наші дурні їм і ворота розчиняють. Та ще тих, хто свій край і народ боронить, розбишаками називають” [3, с.28]. Прихильниками класової боротьби є Софія та Тихон: “Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних” [3, с.33]. Унаслідок розходження політичних поглядів сім’я розколюється, стає реальним біблійне “брат на брата”: Марко й Арсен не можуть знайти спільну мову з Тихоном: “Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!” [3, с.29], а рідний батько взагалі виганяє його з дому: “Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть! Щоб і духу твого не було!” [3, с.29]. І лише Софія Сліпченко опиняється на межі вибору. Пов’язавши свою долю з більшовизмом, вона по суті залишилася українкою; радіє з того, що нарешті опинилася вдома: “Дома, дома, на рідній землі, на Україні, татусю, на нашій любій і своїй тепер землі” [3, с.23], але все ж підтримує ідеї революції: “Соціяльна революція — це така грандіозна, величезна річ, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсім тупа або дуже заінтересована в своєму сучасному добробуті, або, як кажуть тепер, в своїх клясових інтересах” [3, с.25]. Розчарувавшись у теоріях “щастя всієї людськості”, вона стріляє собі в скроню з револьвера, переданого рідним братом. Отже, опинившись між двох сил Софія гине духовно і фізично.

У п’єсі трагічно змальовано образ Панаса. Герой не дозволяє зробити з себе іграшку в руках будь-яких політиків, захищає власне “я” скептичним ставленням до оточуючого, дотримується нейтральної позиції, бо усвідомлює небезпеку національного розбрату, який завжди допомагав ворогам української державності. Його поетична натура поступово змінюється і він незабаром розуміє, що “вже не соціаліст”: “Я не можу думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціаліст... не будемо лучче говорить про це” [3, с.33]. Отже, поступово Панас приходить до висновку, що необхідно стати на шлях послідовної боротьби з більшовизмом, який проводить цілеспрямовану політику знищення української нації. В образі героя драми автор мав на меті показати людину, якій не байдужа доля рідного народу.

Яскрава постать В. Винниченка з особливою повнотою відбила характер доби, її морально-естетичні пошуки. Драматург порушив питання про природу та філософію людського щастя. Він був серед тих письменників, які прагнули піднести національну культуру. П’єси митця відіграли важливу роль у національному відродженні українського народу. Письменник усвідомлював, що настала гостра потреба європеїзувати досі локально-побутовий театр, надати йому філософської глибини, психологізму, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію, вивести на сцену міську інтелігенцію та перипетії найпотаємнішого в людині – її психіки.

 

Література

 

1.     Бежнар Г. П. Екзистенційний дискурс у творчості В. Винниченка / Г. Бежнар // Режим доступу до журн.: www/ filosof. com. ua / Jornel/ M – 40/ Bejjnar_1.htm

2.     Василенко І. Своєрідність зображення суперечливості духовного світу митця у драматургії В. Винниченка та у прозі Е. Золя / І. Василенко // www.ir10na.narod.ru/index/0-

3.     Винниченко В. Між двох сил / В. Винниченко // Вітчизна. – 1991. – № 2. – С.20-60.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)