Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Каляка. Збуджені альманахом “Степ”
Вишиванка. Число 2
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Валентин Плаксєєв. Лети, моя пісне, лебідкою!
Анатолій Анастасьєв. Потоки
Микола Братан. Знову експромти
IV. По дорозі до Пека Павловича

– Так, кажете, ватага вже пішла? – спитав нас знову Томо, як ми були вже посеред поля перед кулами.

– Егеж, з година вже, – одговорив Микола.

– А я думаю, що вона ще не пройшла. Я доконечно був би її бачив.

Мені тепер було все одно, чи пройшла ватага, чи ні.

Томо був зубчанин і кожду стежку знав по тутешнім краям, як свої опанки. Вже ми не могли заблудити і зайти в таке місце, що й не виберешся.

Сонце cіло за горами, як ми пройшли через поле і почали підніматися на невисоку гору.

– Чи не хоче хто води. Поки нап’ємось і ватага надійде, – говорив Томо, звертаючи з стежки вбік. Ми пішли за ним. Невеличке село колись отут розкинулось по косогорі, піднiмаючись від поля аж до верху гори. Тепер були тілько купи каміння та солі. Де були хати, огороди, все було видко по камінню. В деяких місцях позоставались навіть стіни від хат, але все було поруйноване, спалене. В половині гори зроблена була “цістерна”. Вода по каменях збігала в яму, одстоювалася в ній і напувала все село. Тепер і вона була наполовину розвалена. З сього місця добре було видко кули. Під тією, що стояла у полі, горів огонь і іноді на ньому показувалася чоловіча постать. Кругом було тихо. Від кули не чулось ніякого гомону. Томо почав було перегукуватися з турками і лаяти їх у батька, матір і Бога. Хоча голос його і долітав до кули, але вони мовчали.

– Хай їх чорт візьме. Ходім ліпше кликати своїх, – сказав він, утомившись лаятися. Ми знову повернули на стежку.

– О-о-о Коjіца-а-а! – почав гукати Томо, обернувшись до поля і розтягаючи кожде слово, а за тим вистрілив зі свого пістоля.

Через кілька часу щось крикнуло з поля, блиснув огонь і почувся вистріл.

– От бачите, я ж казав, що вони ще не пройшли, – сказав обернувшись до нас Томо. – Тепер можемо й закурити!

Через кілька часу в полі почувся тихий гомін і вказались чоловічі тіні. Вони наближувалися до нас. Томо, по звичаю, гукнув до них: – Хто такі?

– Ми, ми! – одговорили чорногорці. Се були вони.

Я й до сього часу не знаю, нащо Вербіца збрехав мені, буцім вони пішли вже, коли вони ще не скоро після нас вийшли.

Чорногорці один за другим підходили до нас, раптом видихали з себе, так що аж свистіло і cідали на каміння навкруги нас. Треба було піджидати ще одного товариша, але він не прийшов і ми пішли без нього.

Один за другим, позакидавши за спину рушниці, йшло нас сорок чоловіка, тихо переступаючи з камінця на камінець. Тут усе треба пильно дивитися під ноги, щоб не вступити в яку ямку і не зломити ноги. Все приходиться ступати не цілою ступнею, а тільки пальцями, бо каміння все порепане, криве і інакше ступити, хоча і хотів би, то не можна. Я так пильнував під ноги, що вже зійшовши з гори, запримітив, по краю якого провалля ми йшли. Скрізь навкруги, кільки можна було бачити, cірів камінь, у деяких місцях відблискуючи на місяці білими променями. Дорога, спустившись униз, йшла по долині між двох гір. Тут уже подекуди попадалось деревце і роса ясною іскрою блистіла на траві. Сама стежка пішла по м’якій землі. На одному місці нам попалась повз стежку загорожа. Ватага зупинилась.

– Мабуть, близько є хата, можна б і ночувати, – сказав хтось із дружини. Почали шукати. Хата справді була близько. Двері засунені, ніхто не відкликається. Вломились. Пусто, ні людей, ні скарбу. Хазяїни мусили покинути її вже давно. Чорногорці почали тягнути зі стріхи солому і скидати крокви. Вони розкладали огнища так, щоб огонь був і спереду і за плечима. Тепер почали вечеряти, хто що мав. Я попробував і собі cісти між багаттям, але дим скоро прогнав мене звідтіля. Чорногорцям же нічого, вони звикли до диму. У них так будуються хати, що зимою, коли вогонь горить цілий день, диму у хаті повно; cвіжому чоловікові і дихати не можна, а вони сидять собі, наче на чистому полі.

Микола, я і Гуро, постеливши соломи, лягли оподалік від огню. Вітру майже зовсім не було і дим, піднявшись угору, тихо по вітрі плив над нами, на хвилину закриваючи очам звізди і синє небо.

Дорога з сього місця починає йти по вузькій долині, на самій цісарській границі. Ніде нема пустирів, усе зоране, покопане. Села одно за другим, але ні в одному живої душі. Хати спалені. Весь скарб і худоба забрана з собою. Нарід утік у Далмацію і Боку (Боко-ді-Катаро). Коло кождої хати був огород, в якому опріч огородини були дерева і виноград. Подекуди дерева були порубані і тут же валялись виногради пошкоджені, огородина витолочена, вибита; в сих селах господарювали турки. В других тільки були попалені хати, а все інше ціле, – то хазяїни самі запалили хати і повтікали.

Як ми приходили у випалене село, чорногорці зараз же шатнуться по пожарищу і шукають, чи не зісталось часом чого-небудь. Беруть залізну кочережку, цвяха і всяку дрібноту, що не варта більш одного шага із-за непотрібности, а може й забуття, зісталась на пожарищі.

Іноді попадалась по дорозі церква. Вона була обідрана, дзвін розбитий, хрест поломаний. Чорногорці все заходили в церкву, хрестилися і в ній надівали знову шапки. Про те, як служиться по тутешнім церквам, я казатиму, коли дійде до речі, а поки що скажу тільки, що церкви тут страшно бідні. Замість престола лежать два камені; один сторч, другий впоперек на ньому. Іконостас наче мисник у бідній хаті і на ньому кілька паперових образів. Царських врат нема і в помині. Все було поломане, потрощене, одні стіни зіставались цілі, бо їх не так то легко й розбити. Вони все робляться товсті, з дірками, щоб часом можна було боронитися з церкви від турків. Таке лучалось доволі часто в добу ріжних повстань і церкви-кріпості були в великій пригоді.

На другий день нашої ходьби, біля полудня, дійшли ми на край однієї гори. Вниз була велика долина, що на схід сонця спускалася нижче й нижче, вкривалася все густіше деревами, рівнішала і там блистіла річечка. Звідсіля трудно було її запримітити. На західньому боці долина піднімалася все вищими гірками і кінчилася горою Радован-Ждрел. З-за сеї гори пролягала дорога, що йшла з Дубровника (Раґуза) у Требінє. В той час, як ми вийшли на гору, на дорозі з-за гори витягувалася чорна кишка. Ми попадали поза каміння. Кишка все витягувалася довша. Заграла труба. Турецьке військо йшло з-під Дубровника в Требінє; його було таборів (баталіон) з п’ять. Посеред війська йшов обоз. Маленькі ватаги турків, чоловіка по десять йшли вперед і розглядали, чи нема де повстанців. Пройшовши кілька часу, вони подавали знак трубою, що безпечно.

Ми пождали, заким військо не одійде далеченько і тоді кинулись до дороги. От би стати кому, подивитись, що тут робилось. До сього часу ми йшли хоч не по людських дорогах, та все таки стежка була по каміннях, а тепер кождий сам собі вибирав дорогу напростець і по ній не йшов, а летів. Мені самому приходилося перескакувати ями кроків у два, в три; а в одному місці не зважившись і не розміркувавши сили з ямою, я попав у неї замість на камінець на другому боці. На щастя впав на ноги, а не головою або боком і хоч лівою підошвою здорово вдарився на острий камінець, але поспішав, як скоріше вилізти з ями, щоб товариші не втікли з перед очей. Така скажена біготня була з чверть години, аж поки ми не вискочили на дорогу разом, в один миг. Шість чоловіка турків і шестеро об’ючених коней опинились посередині між нами.

– Здавайсь! – крикнули ми їм, наставивши в груди рушниці. Tуркам нічого другого й не оставалось, тим більше, що мали при собі одні пістолі.

Як скоро вся ватага вийшла на дорогу, чоловіка п’ять послано вперед і назад по дорозі, чи не буде часом турків із котрого-небудь боку. Коней та турків повернуто назад. Недалеко від того місця, де дорога входить між гори, ми повернули в бік, прямцем у Зубці. Ватага вся йшла навкруги турків і коней. На гору, щоб було скоріше, чорногорці підсаджували коней і гнали, що було сили; боялись погоні. З турків тільки один знав говорити по-сербськи. Він розказував, що нарошно з товаришами одстав по дорозі, бо знав, що близько є повстанці і хотів їм віддати коней та все добро, котре на них було. На конях була: кава, сіль і мило.

Тою ж дорогою, по якій вже йшли, вертали ми назад. Микола, що сего дня вранці казав мені, що через який день ми будемо ліпше ходити, ніж самі чорногорці, тепер жалкувався на ноги і підбивав мене йти назад із Герцоговини. Я не згоджувався, просив подумати до ранку. У мене самого ноги відказувалися служити, за кождим ступенем я чув, що в кісточці щось скрипить, але надіявся, що за ніч усе мине. А якби і вранці так було, як сьогодня, то я приставав повернути з Герцоговини.

Гірш ніг допікав мені голод. Того сухаря, що дав мені Вербіца, стало тільки повечеряти в той же день, а cі два дні я з Миколою тільки й їли те, що найшли по садах: де трохи винограду, де фіг; кизилу було найбільше, але він набивав оскомину.

Стали на ніч ми пізно, вже місяць зовсім зійшов. Під великим гіллястим волоським горіхом наклали огнища і чорногорці принялися за вечерю. Микола почав говорити до товариства, щоб і на його і мою долю здобичі дали нам одно лоша. Одна кобила була з жеребчиком.

– Та на що вам лоша? – запитав Коіца. Він удавав себе за старшину в товаристві, хоча таким його ніхто не вважав. На вид він був страшно товстий, з сивими довгими вусами. На грудях мав дві медалі і хрест.

– Як на що? – одмовив на його питання Микола, – їсти хочемо.

– Хіба у вас нема харчів? – Буцім то він і не знав. Я ще вчора казав йому, що нам нічого зовсім їсти, коли він питав мене, на що я рву кизил. – Коли не маєте чого їсти, – постановив він, – то я вам добуду.

Він зараз шатнувся поміж товариством, хоча се і простіше можна було б зробити: я бачив, що у його торбі повно сухарів і печеної баранини. Хтось із дружини дав шматок хліба, як із Фунт, і Коіца віддав його нам.

В нашій ватазі опріч чорногорців були ще: троє потурляків, із яких один мав медалю чорногорську за остатню війну, і кілька герцоговинців. Вони не те, щоб держались у стороні від чoрнoгopців, але не видно було між ними і великого приятельства. За всю дорогу я ні разу не бачив, щоб котрий з герцоговинців або потурляків шарив по пожарищі і шукав що забуте або покинуте. До сього часу я мало говорив із герцоговинцями, що йшли з нами, і потурляками.

Розділивши з Миколою кусок хліба, що нам дали, ми принялись його жувати.

– Чуєш, рус! – говорив хтось, торкаючи з-заду мене за плече. Обертаюсь.

– На тобі курку! – промовив один із герцоговинців, подаючи мені курку без голови.

– На що вона мені?

– Ти ж голоден!

– А ти ні?

– Та я вже привик до сього – одмовив герцоговинець.

Дякуючи, я давав йому половину свого хліба, але не схотів.

Лягаючи спати, ми всю ніч постановили сторожу, щоб іноді турки вневзначай не побили нас сонних. До схід сонця раннім-рано піднялася ватага і пішла. Звернувши з прямої дороги, вийшли ми на верх гори; на північ і на схід сонця над нею піднімались іще вищі гори. Постановивши сторожу на тих верхах, ватага почала розсідлувати коней, скидати що на них було.

Сонце ще не зійшло, але ясне без однієї хмариночки глибоке небо, нагадувало про жаркий день. Ясне, чисте, здорове повітря забиралось під сорочку й холодком живило всього чоловіка. Ватага розкладала на чотири купи все забране, сіль тільки не ділили, а просто висипали на каміння, бо тепер сам мішок коштував більш, ніж уся сіль, що була в ньому. Турків роздягли мало не до самої сорочки, щоб одежу поділити між дружиною. Гроші, які найшлись у турків, були пoчислені і складені в купу з одежою.

Весь невеличкий верх нашої гори був укритий ватагою. По самій середині було навалено на “струках”[1]: кава, риж, мило; з боку сих куп лежала одежа, знята з турків; дальше від сього лежали торби чорногорців, на них їх рушниці, струки. Коні ходили поволі, щипаючи поза камінням траву. Турки в червоних фезах, пов’язаних зверху білими хустками, підобгавши під себе ноги, смирно сиділи збоку і дивились, як чорногорці, ходячи помеж купами добра, спорили, розмахували руками, ґвалтували.

В сей самий мах тінь прудко побігла з нашого верху і сонце виплило з-за гори перед нами. Море світла обілляло нашу гору і все що на ній було. Тіні від людей, страшенно розмахуючи величезними руками, забігали по горі за нами. Гладенькі камінці, вкриті на ніч росою, заблистіли булатною сталею. В траві позагорялась бездна малих зірочок, мигаючи ріжними кольорами.

Поділивши шапками риж, каву і розкинувши, по кілько кусків на чоловіка припадатиме мила, чорногорці приступили до одежі і коней. Одежу вони розклали на чотири купи, дивлячись, щоб по усіх було щонайрівніше. Накривши кожду купу, то мішком, то струкою, з кождої компанії виділилось по одному чоловікові і кождий виломав із куща по гіллячці. На далеко від інших cі чотири позначили, яка гіллячка яку купу значить. Тоді вcі значки віддали одному і других чотири, вибірні від кождої компанії по одному забрали гіллячки, і та вже купа припадала тій компанії. Звичайно, що одежею порівну не можна було розділитися в компанії і через се вона продавалась охочому і гроші ділилися по-рівному. Те ж саме було зроблене і з кіньми. В ватазі найшлися охочі йти назад, у Чорногору; вони купили опріч коней все інше і повезли в Зубці. Остальна дружина мала йти знов до Пека. Микола не покидав думки вернутися в Далмацію. Гуро пішов у Чорногору.

Коли зі здобичею було все скінчено, турків спитали, куди вони хотять іти: чи в Чорногору, чи в Требінє. Вони мусить попереду боялися казати правду; думали, що коли захочуть піти у Требінє, то їм тут буде і капут і все говорили: “Як ваша воля, для нас усе одно”, але нам вдалося запевнити їх, що нічого їм не буде, коли вони підуть до своїх, тоді вони сказали, що хочуть у Требінє.

– А чом, море, не хочеш йти у Чорногору? – присікався до них один чорногорець, – наш князь “тако мі в’jере” добрий. Ідіть ліпше в Чорногору!

Але турки стояли на свойому.

– Гляди ж “муjо”[2], другий раз як попадешся, то не обійдеться тобі так дешево! – говорив туркам один значний чорногорець. – Ось бачиш – “москова”, – вказав він на мене, – як іще раз попадешся, то він тобі голову зараз здійме.

Турки обіцяли більш не виходити ніколи з города. Їм дано трьох поводаторів, що мали вивести їх на дорогу в Требінє, вся ж ватага пішла прямцем у Зубці, щоб одвести очі туркам.

Пройшовши кілька часу, ми зупинилися, попрощалися з тими, що йшли в Чорногору. Коіца пішов із Миколою провести його на границю, від якої до Дубровника було всього година, дві ходу. Прощаючись зі мною, Микола казав, щоб я завернув до нього по дорозі, коли через пiвмiсяця або місяць вертатимусь додому, тільки сьому не довелося скластися. Тому що я не міг добре говорити по-сербськи, то Микола наказав усім, хто мав мені платити з части моєї здобичі і записав мені все в книжку. Як би прийшлося приняти все, що мені слідувало, то найменше було б дукатів два, але чорногорці так вихитрували, що всього на всього я здобув срібну форінту.

Почисливши всіх, що відійшли від ватаги, нас зісталось чоловіка 30. Поводарі Турків іще не вернулись, Коіца теж не вернувся. Щоб пождати їх, ми зайшли в якусь щілину гори, де була вода в каміннях; вона набралася від дощу, а що тут був усе холодок, то й держалась. Один із чорногорців, молодий хлопець, почав питати у товариства, чим би йому залічити рану на нозі. Біжучи на дорогу вчора він упав і зсадив коліно. У мене було доволі анґлійського пластиру, я йому і заліпив рану. Через днів два рана заросла і після того у мене не було спокою від чорногорців: кождий приходив зі своїми болізнями, щоб я його вилічив, а я не знав навіть, як зветься болізнь.

Ідучи по дорозі до Пека, ми біля полудня надибали чотирьох Далматинців. Стрітилися ми з ними невзначай лицем до лиця. Чорногорці зразу їх облягли з усіх боків.

– Хто ви такі?

– Ми латини (католики).

– Що ви тут робите?

– Наші вівці пропали, шукаєм.

Латини були вдягнені трохи відмінно від герцо­го­винців: на них були коротенькі з узкими рукавами чорні курточки, на ногах мережані чарапи і на головах високі фези з довгими китицями. У кождого за плечима була кременьова рушниця з ложем, викладеним перловою матицею. Чорногорці присікались до латинів, щоб вони купили у них сіль, що була висипана на землю. Латини відказувалися то сим, то тим: що мішка нема з собою, то грошей. Чорногорці хотіли було вже пошарити в них по кишенях, чи справді нема у них грошей. Але латини якось проскочили за кільце, що зробили собою Чорногорці і втікаючи крикнули, що солі їм зовсім не треба. Вилаявшись ватага змовилася пошукати баранів латинських, – вечеря була б добра. Вcі розійшлися в ріжні боки. По справдешній доріжці ішов тільки я і потурляки. Один із них був іще зовсім молодий хлопчина, літ 16—17. Сей хлопчина вже кілька днів якось чуднувато на мене поглядав. Видно було, що йому хотілось зо мною поговорити, але боявся, чи соромився, Бог його знає. Зіставшись зі мною на самоті, як інші потурляки завернули по доріжці в кущі, Алі, так звався хлопчак, підійшов до мене і подаючи два сухарі каже:

– “Ми маємо доволі харчів; коли захочеш їсти, скажи мені, я дам”. Я подякував.

– А тютюну маєш? – спитав він. Я думав, що він хоче курити, та не має, і через те я йому подав свою пушку.

– Ні, ні, я маю; я думав, було, що у тебе нема. Коли треба буде, скажи мені, у нас усього доволі є... – і сказавши се він побіг доганяти своїх.

Чуднувате діло. Потурляки, котрих ycі беруть за людей богзна-яких, прихильніші до чужого, ніж чорно­горці, cі славні юнаки од віка “вільні”. В дорозі потурляки добре показали, що вони за люди, але об сьому опісля.

Не пройшло багато часу після того, коли ми зустріли латинів, як щось на стороні загомоніло. Я кинувся туди. Кілька чорногорців обступили двох жінок: одну стару, другу ще дівчину. Жінки теж шукали тих самих баранів, що й латини.

– Вони вже їх погнали додому, – сказав один чорногорець на питання, чи не бачили вони часом чотирьох кіз і латинів.

– Так погнали, кажете? – спитала стара жінка.

– Так мені сього світу, погнали.

Латинки вклонились і пішли. Один молодий чорногорець, підморгуючи мені, каже: “Хочеш, москов, я тобі придержу ту молоду!”

– Держи для себе ліпше, одмовив я.

У нас звичай, коли йдемо на війну, не тикати навіть своєї жінки.

– У нас звичай, де і коли б не було, не чіпати жінок.

– Чудне діло, – одмовив чорногорець.

Надвечір ми проходили по пожарищі одного села, що розкинулось по боці невисокої гори. Вся ватага йшла врозтіч, коли отcе з-за гори щось свиснуло легенько і на вepcі вказався один чорногорець, а перед ним три кози. Вся ватага зібралась до купи і взявши кози в середину, пішла своїм звичайним побутом: один за другим.

Недалеко від требінської дороги ми повернули з тої дороги, по якій йшли попереду і взяли вправоруч, щоб обійти гору, з якої ми виглядали вчора турків... Сей обхід був далеко довший від простої дороги. Ніч давно настала. Небо було ясне. Ми йшли по рівній долині поміж дерева і високе каміння, котре то сям, то там було понакидане в долину. Місяць свiтив ясно, кидав тіні від дерев, просвічував між гілляками, одблискував на гладкому камінні. Доріжка змією крутилася поміж невисокими рідкими деревами, кущами, обминала каміння, ввите дикими, повзучими травами і кущами. Минаючи се каміння, іноді здавалось, що йдеш поyз стіну старого, розваленого палацу...

Товариство йшло тихо; говорило між собою тільки нишком. Зупинившись раз на оддишку, запримітили, що кількох чоловіка нема. Один із товариства свиснув, як кобець. Далеко в стороні одкликнулося. Товариші підходили.

По сьому боці дороги було пусте село, чудо, не випалене. Ми зупинилися на ніч у ньому, послали сторожу на дорогу, а самі розвели огонь і почали різати кози. Вся ватага розмістилась в одному дворі, що одним краєм сягав гори, а з других боків мав камінний паркан, через який не так то легко можна було перелізти. В дворі навіть була брама, так що можна було в ньому боронитися довго, а якби прийшлося круто, то і втікти не трудно було б.

Оббілувавши кози, чорногорці наткнули їх на довгі рожни і почали цілком пекти біля вогню, перевертаючи на вcі боки. Печінку, легке і серце порізали на куски і, переклавши лоєм, жарили окремне на шпичках. Поки все се буде готове, кождий чорногорець узяв собі кусок лою або й кишок і піджарював на вогні. Алі, зробивши таку штуку, давав мені їсти, але я відказувався.

– Чом не хочеш? – спитав мене другий потурляк, – воно смачне!

Я тільки кивав головою.

– Ось дивись! – потурляк зняв із своєї шпички лій, що шипів і бухтів від жару і весь кусище почав запихати пальцями в рот. Я думав, що він геть спече собі рот, аж ні; він тільки посопів, поки пережував кусок і, облизуючи пальці промовив: “Ліjепо”! Я осмілився пробувати й собі, – і справді гарно, та ще на пустий живіт... Не чекаючи, заки спечеться баран, я ліг спати, підклавши під себе соломи, наскубленої з стріхи. Через кілька часу збудив мене Коіца і дав мою частину кози, мало не половину всього задка. Як принявся я за нього, так наче не було... Але після сього мене взяла страшенна смага, а ніхто з чорногорців не хотів дати води, хоча у декого були повні міщини її. Потурляки, спасибі їм, вирятувaли…

Вcі полягали спати, а я вже не міг заснути. Зранена вчора нога почала сильно боліти. До сього часу я нічого не чув, а тепер почало так боліти, наче червоними кліщами хто щипав за підошву. Скинув я опанку, подививсь, – міхур чималий набіг. За північ пролежав я, перевертаючись із одного боку на другий. Кругом тихо, вcі поспались, тільки огонь потихеньку тріщав. На горі над нами щось забекало. Один чорногорець прокинувся. Вони дуже чутко сплять на поході. “Що воно таке”, – спитав він сам себе. – “Мора бити срна” – проговорив другий, перевертаючися з боку на бік. Серна ще раз бекнула. Голос її сумно розлігся по тихій ночі. І знов усе затихло. Полум’я обхватуючи тонку, суху гілячку стиха палахкотіло і наводило ще дужчий сум.

Я задрімав.

Але заснути мені не прийшлось. Тільки забіліли на небі зорі, як чорногорці повставали. Треба було поночі перейти дорогу. Тихо, як злодії, підійшли ми до дороги і зігнувшися перебігли через неї та й сховались між каміння вже з того боку. Кілька чоловіка повилазили на високе каміння і обглядали долину, чи не видко де турків. Уже cіріло. Повітря було чисте, і видно на далеко, але ніде нічого не було і ми пішли дальше.

Біля полудня підходили ми до одного села. Вузька долина розрізувала дві гори. На праворуч, на самому верху розкинулося село. Гарні хатки стояли недалеко одна від другої і соромливо виглядали з-за гілястих волоських оріхів. Огороди східцями спускались долі; в них працювали жінки. Як скоро загляділи вони нас, зараз підняли ґвалт i давай втікати в село. Вони, мабуть, приняли нас за турків. Село зворушилось, показались люде, блиснула на сонцю одна, друга рушниця. Чорногорці, сміючись між собою, почали кричати, щоб не полохались у селі, бо йдуть “християне”. Там затихло, але ненадовго. Чорногорці, як увійшли в село, зараз же шатнулись по хатах. Один тягнув казан, другий ловив курку, третій що інше. Жінки підняли крик, лайку. Коіца, увійшовши в село, зараз стрівся з якимсь дідом, своїм старим приятелем і, мабуть, соромлячись його, почав кричати на чорногорців.

– А ти що нам таке за старшина? – одмовили чорногорці, не кидаючи свого діла.

Потурляки і два-три герцоговинці, що були в ватазі, сиділи зі мною під оріхом мовчки, не говорячи ні речі. Герцоговинці, наче нічого не робилось навкруги їх, дивилися кудись убік. Потурляки ж не могли байдуже дивитися, що робили чорногорці. У Алі очі так і горіли, аж кров’ю наливились і він часто хватався за свій пістоль, особливо коли в сусідньому дворі два чорногорці завелись із жінкою, що боронила свою курку. Чорногорець такого дав їй тумака, що вона аж перекотилась. Коли б не вдержали старші потурляки Алі, він мабуть послав би був гостинця котрому з тих чорногорців. На силу божу Коіці удалось засоромити чорногорців мною, що ось “він розкаже все Пекові, то він вам дасть” і вони трохи втихомирились. До того ж іще діди і парубчаки, що були в селі, взялись за рушниці і ножі, так що небезпечно було довше чорногорцям показувати свою працю “за волю”.

Одна жінка, почувши, що в ватазі є “рус”, кинулась до хати і винесла півхліба, щоб дати мені покушати; його приходилось подати через невисоку кам’яну огорожу, що відділяла двір, в якому я сидів, від улиці. Чорногорець зараз підбіг до неї, вихватив хліб і пішов. Жінка тільки здвигнула плечима і пішла місити новий. Хліб тут печуть не в печі, її й нема, а просто в жару; замісять теплою водою муку, зліплять як товстий корж і кладуть у розгорнутий жар, опісля покриють зaлізною великою покришкою, нагорнуть на неї жару і через півгодини хліб готовий. Поки ми віддихали жінка вспіла спекти кілька таких хлібів і винесла нам.

– На, кушай, який у нас хліб, – говорила вона мені, – як дасть Бог, вернешся додому здоров, хоч знатимеш, що казати”.

Правду казавши, хліб не бог-зна який: тяжкий, гливкий, хоча і солодкий на смак. Він був замішаний з яшної муки і cіряку (щось похоже на просо).

Від сього села, де ми віддихали, до Гребців, де був тепер Пеко, лічили всього дві години, через се ми не поспiшалися, йшли звільна. В сих місцях села цілі, не попалені і нарід хоч не весь дома, то по меншій мірі наполовину. Жінки і дівчата попадаються на кождому ступні; то воду несуть у барилі, то кукурузу в мішку, то се, то те. Я ніде не запримітив гулящої дівчини або молодиці; кожда коли не несла що-небудь за плечима, то хоча пряла або плела чарапи. Одягнені жінки в сьому краю мало чим інакше, ніж у Зубцях: та ж довга, біла сорочка, рідко у котрої вимережана на пазусі і комірі, стан перетягнутий поясом або ремінним або широким, твердим виплетеним із вовни; на головах високий фез, до якого пришпилена хустка, у дівчат біла, у жінок темного кольору. Одміна в одежі між зубчанками і шум’ячками тільки в чарапах; у перших він біліший, тільки одна, дві смужечки мережані або просто чорні, у других весь чарап мережаний, як і у сербів князівства.

Після віддиху я почав йти поганіше, ніж із ранку: нога дуже боліла і товаришам моїм усе приходилось мене піджидати. Через кождих кілька хвилин я все питав: чи далеко ще до Гребців, так що аж надоїв. Через кілька часу ми вийшли з-за високого каміння. Доріжка спускалася вниз. На невеликій полянці стояло село; хати порозкидались у всі боки, біля кождої був огород, одгороджений один від другого кам’яним парканом. Біля хат, на вулицях, по городах скрізь снував нарід, село кипіло. Се й були Гребці. Товариство скорим ходом пішло до села, а я поплентався за ними кульгаючи, і радіючи що хоч напослідок віддихну по-людськи. Ввійшовши в село, я почав розпитувати: де стоїть Пеко. Вcі дивуючись гляділи на мене і нічого не відмовляли, чи вони не розуміли, що я кажу, чи задивлялись на мою cіру баранячу шапку і забували одговорювати. Я все йшов по вулиці вперед, коли се мене почали шарпати за рукав.

– Ми вже тебе давно ждемо, ходім до Пека. Він он-там сидить у холодку під хатою. Ватага, прийшовши в село, не хотіла вклонитися Пекові без мене і піджидала. Тепер, виставивши мене на чоло, ватага ввійшла на двір, де сидів Пеко. Весь двір був усланий соломою, по кутках горів огонь, біля якого сиділи усташі. В кінці двора на камінцях у холодку під хатою сиділи два чоловіки, курячи люльки з довгих чубуків. Коло них сиділо на землі, теж із люльками в зубах, кілька чоловіка і про щось балакали. Запримітивши нас, cі люде піднялись, щоб дати нам місце підійти. Двоє, що сиділи на каміннях: один високий худий, підтоптаний чоловік, а другий нижчий, широкоплечий, гладенький, піднялись і собі, як ми наближились.

– Осе Пекo, – сказав мені хтось із ватаги з-заду, показуючи рукою на високого. Я зняв шапку, вклонився і сказав, хто такий. Пеко стиснув мені руку і якимсь густим хриплим шепотанням проговорив: “Седи”! Нижчий взяв мене за ліву руку, шарпнув і посадив на камінці коло себе, а потім веселими, добрими очима сміючись, почав мене розглядати: “А, рус, рус”, говорив він, усміхаючись і мацаючи мене то за плечі, то за руки, Пеко здоровкався з товариством.

 

Друкується за вид.:  Софрон Круть [Ф. Василевський]. Записки українця з побуту між полудневими слов’янами. – Львів: Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка під зарядом К.Беднарського, 1905. – (Літ.-наук. б-ка. Ч. 106-107 / відпов. за ред. Володимир Гнатюк). – Режим доступу: https://catalog.hathitrust.org/Record/100572568

 

(продовження в наступному числі)

 

 

[1]      Струка – неширока довга ковдра, виплетена з козиної шерсті. Вона заступає всю верхню одежу, дощ через неї ніколи не проходить.

 

[2]      “Муja” iм’я таке турецьке. Чорногорці дражнять ним усіх турків.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)