Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Від сонця до сонця
Микола Братан. Гіркі експромти
Вишиванка. Число 4
Микола Братан. І краса, і держава
Сергій Гейко. Церков величність
Вісник Таврійської фундації. Випуск 13

Круть С. Записки українця з побуту між полудневими слов’янами. Чорногорці в Герцоговині. III Піп Міня // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 13. — К.–Херсон: Просвіта, 2017. — С. 114-124.

Записки українця з побуту між полудневими слов’янами
Чорногорці в Герцоговині
III Піп Міня

(продовження, перші розділи – в попередньому випуску)

 

Чорногорці в Герцоговині

 

III

Піп Міня

 

На другий день я прокинувся пізніше всіх; з моїх товаришів хто сидів, і хто лежав і курив.

– А ну, ну, встань на ноги, – сказав мені Микола Далматинець, що служив у Росії, чоловік уже літ під сорок.

– Чого ж його вставати? – спитав я.

– Та так, тільки встань; побачим, чи встоїш на ногах.

Я піднявся, хитнувся, але встояв. Вcі дивились.

– Ану пройдись по хаті! – Я пройшов кілька ступінів; підошви горіли, наче я йшов по вуглях.

– Ну, ти видержиш! – сказав мені Микола, як я вже сів на своє місце.

– Хіба що? – спитав я, все ще не знаючи, до чого йде річ.

– Ми всі вставали на ноги, та не можемо встояти, підошви горять.

– Та і в мене ж горять, – промовив я.

– Мабуть менше, ніж у нас, коли зміг пройти по хаті.

Цілий сей день ми не відходили від хати далеко, не мали сили.

Піп Міня держав себе, наче би він був справдішний генерал: мав коло дверей вартівника, що не пускав кождого в хату, а перш викликав Йовановича, писаря або Вербіцу, і вже коли вони дозволять, чоловік міг вступити до попа Міні.

Тільки після полудня Міня вийшов надвір і, сівши в холодку на камені, почав говорити з “главарями” (старшиною). Тепер я міг добре до нього придивитись. Росту він був вище середнього, повний, лице товсте, очі маленькі насилу виглядали з-за сала, вуси чорні, короткі. У всьому його обличчю проглядала тупість, злість і лінь.

Воєвода Міня був чорногорець і тепер управляв зубчанами. Се трохи здається чудно тому, хто хоч що-небудь чув про Герцоговину; у герцоговинців є звичай вибирати самим свого воєводу і ніколи ще не бувало, щоб чоловік зовсім чужий, от як піп Міня, чорногорець, був воєводою. Се справді чудне і дуже важне діло, коли взяти в обзір ті думки, які сидять у головах людей, що не знають близько Чорногори і Герцоговини. Те, що я тепер буду говорити, я спізнав не зразу, а пройшло доволі часу і праці, поки я доконався, як живуть між собою чорногорці і герцоговинці.

Гляди на чорногорців і герцоговинців, коли вони зійдуться до купи та ще в такий час, як повстання, і почнуть балакати про бійки з турками, де здогідніше заcісти в шанець та як і з якого боку на них вдарити, здається, зійшлись до купи рідні брати і радяться про одне, потрібне для обох діло. Здається, сим людям не достає тільки одного – жити в купі одною cім’єю. Але роздивившись ліпше та розпитавши старих людей, коли вони розохотяться балакати і говорити правду, побачиш, що між чорногорцями і герцоговинцями не дуже-то багато любові... Є у чорногорців одна пісня про Петровича Батрича; сього Батрича піймав турок Джорович-Осман із Банян. Батрич проситься у турка, щоб той пустив його на волю і обіцяє йому дати за се великий викуп. “Справді хотів Осман його пустити”, говорить дальше пісня, “чорт приніс Панту од Тупана”.[1] Говорить він Осману: “Ой турчине Джорович-Османе! Не пускай Петрович-Батрича, що тобі дає нелічено добра; взяв він добро від турків: що тобі дає cім “джевердарів”[2], скинув він їх із турків; що дає тобі “в’jенце” і “обоце”[3] він полонить наших невісток і поскидає з них “в’jенце” і “обоце”; що тобі дає Цуцкиню робиню[4], то він відведе мою дочку і дасть тобі в одкуп; що дає тобі коня вороного, той кінь є родом із Банянів.

То ізрече із Тупана Панто, до землі впаде, пушці (рушниці) огонь даде, та й поцілить Петрович-Батрича посеред паса, “укіде га з гласа...”. Друга пісня співається герцоговинцями – ось із неї одно місце: На Цетині п’ють молоді чорногорці вино. Між ними “Црногорски кнеже”, а біля нього “попе Црногорче”. Попе Црногорче говорить: “Чи є такий юнак... щоб пішов у “Баняни равні” і добув Копривицю Вука, все одно, чи живого, чи мертвого? Дав би йому тисяч дукатів і з голови “калпак” і “челенку”, з моїх плеч зелену доламу, дав би йому “токи[5] i jaчeрму”, дав би йому “ковче[6] і чакшире[7]”, дав би йому дві пушки малі (пістолі), що варті сто дукатів; дав би йому меча зелeнoгo; дав би йому “дуга джевердара”. Ніде нема такого юнака, щоб осмілився піти на Копривицю Вука. Але обзивається невістка чорногорського князя і береться добути Вука. Вона пише до нього письма, щоб приїхав кумувати, хрестити дитину. В сей час починають стріляти на Вука. Три рази вистрілили, але його куля не бере. Тоді Вук бачить, що діється, кладе дитину і в подарунок 12 дукатів, виймає шаблю і перерубує попа. Виходить із церкви, на його 30 куль летить, але не бере ні одна. Побивши всіх, Вук здоров вертається додому.

Мені здається, що cі пісні найліпше показують, як між собою жили чорногорці і герцоговинці в не так стару добу. Той хто думає, що чорногорці такі серби, котрі втікли з-під турецького ярма і з своїх гір набігали в Туреччину, щоби боронити своїх братів по крові і вірі, дуже обманюється, і уривки з пісень, які я виписав, повинні йому cе показати. Чорногорці ніколи не були лицарями волі і ніколи у них не було в голові думки, що треба помогти своїм браттям у неволі. Може, перше покоління сербів, поселених у Чорногорі в кінці ХV віку, після того, як вcі сербські землі на південь від Сави і Дунаю до решти підпали турецькому панованню, мали намір мстити туркам за погибель сербської самостійності, але вже друге покоління сих людей забуло про сей намір. Чорногорці зробилися розбійниками як і їх cycіди на південь, албанці, і грабили в Туреччині не тільки турків, а й своїх же братів-одновірців, сербів. Мало того, вони і між собою ніколи не сиділи мирно і плем’я з племенем так само ворогувало, як і з турками.

З тридцятих років нашого віку в Чорногорі починає творитися держава. Владика (митрополит) Петро ІІ збирає до купи ворогуючі між собою племена чорногорців і заставляє їх слухати його. Се діло робив він хитро: підкуповував старшину племенську, насилав одно або два племена на те, котре йому не покорялось, і за який час так їх скрутив, що всі зробились його покірними слугами. Петро II все лишав і тільки невсипущо побивався за одною своєю метою: підневолити собі всі чорногорські племена. Він ради сього продав цісарцям (австрійцям) два монастирі в Боко-ді-Катаро, кусок землі коло Катаро, политий чорногорською кров’ю, засіяний кістьми і, правда, спромігся таки свого. З сього часу розрізнені, одиночні розбійники-чорногорці стають зібрані в одну ватагу і йдуть за своїм ватажком-князем завойовувати куски Туреччини, де живуть серби-герцоговинці, і підневолювати їх свому князеві. На нещастя чорногорців і суcідів їх герцоговинців усі князі, що постають після владики Петра II, Данило, Микола І, люди вельми хитрі і розумні для себе.

Вони так скусно держать у своїх руках чорногорців, що бідолахи не тільки не думають, що вони у неволі гірш турецької, а ще й чваняться: “ми вільні!” Вони кажуть: “Црногорци од вjека су слободни”. А вся їх слобода в тому, що вони замість харча та всяких інших податків султану, дають їх свому князеві, що дав їм далеко менше волі, ніж султан своїм герцоговинцям.

Може, мої земляки не повірять тому, що я розказую, і казатимуть: “Бреше сякий-такий син! Він сам любить більше безначальство та вільний розбій, ніж державний порядок, і за те несе таку ніceнітницю на Чорногору”.

Охочому так думать нічого не вдієш; я тільки можу сказати, що опріч безначального розбою та самовільства одного чоловіка є й інші громадські порядки, що можуть припасти чоловікові, і можна однаково ненавидіти упорядкування громади з самоволею нічим не обмеженою одного чоловіка, як і безначальний розбій. Хто ж не вірить тому, що власне чорногорські господарі так роблять, як я кажу, хай прочитає хоч “Црна Гора” Дучича, бувшого ректора богослов’я в Цетині... А впрочім, хай всяк думає, як йому воля, а я поведу розмову дальше.

Убравши чорногорців у мішок, так що вони більш нічого не знають, як тільки прославляти свого князя, пити за його здоровля вино і у всьому без одного слова йому покорятись, чорногорські князі таким самим робом принялись і за герцоговинців. На скільки хитро можуть князі робити своє діло, показує моя мова з Жоржем в Унaці. Вони можуть таку ману пустити, що чоловік і справді подумає: тілько й є щастя на світі, що жити під самовільною владою чорногорського князя. Але в Герцоговині чорногорському князеві не так добре везло, як у своїй землі. Герцоговинці бачили, що робилось у Чорногорі і остерегались її; та чорногорські князі були не такі, щоб можна було їх устерегтись! Потрохи Герцоговина почала входити в границі Чорногори. Найбільше її відійшло за князя Данила в 1858—9 рр. Тим часом у Герцоговині, в Зубцях проявився розумний, відважний чоловік, Лука Вукалович, що почав дбати, щоб Герцоговину увільнити від турецької управи, але і не підводити її під друге ярмо – чорногорський уряд. Він спромігся свого. Зубці, баняни, дробняки, піва, єзери і інші герцоговинські племена перестали платити податок султанові. Вони мусили держати тільки вартівників (пандурів), щоб не давати волі гайдамакам, чорногорським ускокам. Турецька сила тут виявилась тільки тим, що турки мали свої кулі для безпечності і оборони кордону від чорногорців, коротко сказати, cі племена тільки звались під турецьким урядом.

Лука Вукалович не дуже шанував чорногорського князя і не думав підбивати своїх товаришів іти в підданство до нього. Така поведінка його, звичайно, не могла вподобатись князеві, а перетягнути його на свій бік ніяким способом не можна було. Тоді чорногорський князь зробив так: він післав до Луки кілька чорногорців, щоб вони з ним посварились і його вбили. Лука був дома, в Ублах, у той час, як до нього прийшли зрадники. Почали балакати про се, про те. Лука зараз скликав своїх cycідів і половина чорногорців уже не бачила своїх хат.

Після сього Вукаловичеві прийшлося втікати з Герцоговини. Запевне, що таких людей між герцоговинцями не найшлось багато. Старшини їх за гроші, а то й по охоті, зробилися приятелями чорногорського князя і з усіх сил почали старатися заохотити своїх одноплемінників стати підданими чорногорського князя. До того ж чорногорський уряд веде своє діло осторожно: той шмат Герцоговини, що одійшов Чорногорі після 1858 р., ще й до сеї пори не платить ніякого податку.

Не вважаючи на все се, зубчани ще добре пам’ятають про Луку і не дуже то весело поглядають на Чорногору. Як почалося повстання 1875 р. у зубчан не було воєводи. Вони хотіли вибрати за воєводу котрого сина Луки, але вони вcі були в Росії. Чекаючи котрого-небудь із них, зубчани не вибирали воєводи. Чорногора, користуючись сим, післала туди попа Міню за воєводу. Воно так було і ліпше, безпечніше, як над вольнодумними людьми буде свій вірний чоловік. Зубчанам зіставалось на вибір або приняти попа Міню за воєводу, або прогнати його і піднятися против Чорногори, що запускала до них свою панську руку. На останнє зубчани не відважились і приняли до себе попа Міню. Сей почав тут господарювати, як вовк у кошарі, держав себе наче який справді генерал, не робив нічого, а тільки їв, спав та слухав, як грають і співають “yз гусли”.

Був між зубчанами один чолов’яга, Зеко з Ів. Він не дуже любив чорногорців і говорив про них, не оглядаючись по боках. Раз, як він прийшов у село, де стояв піп Міня, воєвода звелів його піймати і засадити під варту. Се було незадовго перед тим, як ми прийшли в Зубці. Зеко сидів під нами в льоху і ждав над собою суду. Піп Міня обжаловував його, буцім він переказував туркам, що робить піп Міня, скільки у нього війська, де стоїть і т. д. На другий чи на третій день нашого приходу до попа Міні мусив зібратись суд. Зійшлися старшини зубацькі і кілька чорногорців із медалями; були, значить, уже в бійці і повідрубували кілька турецьких голів. Судді зібрались на невеличку долину коло хати, засмалили свої люльки на довгих чубуках і почали слухати Вербіцу, що обжаловував Зека. Весь гріх його був той, що він, прийшовши в село і балакаючи з приятелем, спитав його: кілько війська в попа Міні і що він робить. А щоб він балакав із турками і переказував їм що-небудь, сього ніхто не міг посвідчити. Так судді і рішили, що ні за що Зека обвинувачувати, а ліпше післати його на Цетинє до князя, хай князь розбере його вину. По сьому ж самому ділі приїздив у Зубці і сам воєвода Петро Вукотич, випитував Зека і не найшов за ним ніякої вини. Після вже, як я пішов до попа Міні, він пустив Зека на волю, але в кінці падолиста знов велів його піймати і все дбав про те, щоб його згубити із світа.

В сей час був у зубчан свій воєвода Трифко Вукалович, якийсь далекий родич Луки. Він усе говорив попу Міні, щоб пустив Зека, але той не хотів і раз yвeчері звелів чорногорцям, що були при ньому, вивести Зека і застрілити. Вукалович почувши про се, побіг на те місце, куди вивели Зека, щоб оборонити його. Але тільки він вказався, як задимилися три рушниці і Зеко повалився мертвим. Попа Міню покликав князь до себе на Цетінє, де я в грудню й бачився з ним. Він не був під вартою, а жив у Євти сліпого, проти княжої палати, в заїзжому дворі на кошт князя; на його ж кошт пив та бенкетував. Так карає чорногорський князь своїх вірних слуг, що убивають у Герцоговині безневинних людей...

У Міні я пробув кілька днів. Життя було паршиве і якби не придуркуватий чех Броніслав, прийшлось би померти з голоду та смаги, а тільки він, спасибі йому, збавляв від смерті. Давали нам їсти всього раз у день і то недоїдки попа Міні від обіду. Запевне, тим, що зістанеться від одного чоловіка, шестером можна так поживитися, як собаці мухою. Води нам теж не давали, все казали, що нема. От ми раз вийшли надвір та й ждемо, що привезуть воду. Вербіца теж вийшов. Привозять воду в мішках[8] і складають із коняки.

– Дайте нам води, – просим ми.

– Нема! – відмовляє Вербіца.

– Як нема, коли ось аж три повні мішки.

– Неси, неси, чого став? – гукає Вербіца на водовоза.

– Та дайте ж нам води! – говоримо ми вп’ять.

– Нема!

І що ж ви думаєте?.. Так-таки і не дав!

А то раз піп Міня розщедрився. Се було після того, як прийшла звістка, що Пеко побив турків на Клєку, 50 голів відрубав і у воді потопив силу. Я в той час лежав у хаті, закутався своєю червоною ковдрою, щоб не чути, як скриплять та пищать гуслі. Вcі були надворі. Коли се чую: надворі піднявся ґвалт – кричать: “Пуцаj, пуцаj! (стріляй)!” Я встаю, щоб вийти подивитись, що там робиться. Надворі тимчасом піднялась така пальба, наче бійка йде з турком! Я до дверей, звідтіля як вискочить Броніслав, наскочив на мене, збив із ніг, а все кричить: “Пуцай, пуцай! Де моя пушка?” Бігає по хаті наче скажений.

– Що там таке? – питаю я його.

– Пуцай – кричить Броніслав, бігаючи по хаті.

– Та що таке, куди пуцать? – я вже думав було, чи не напали на нас турки.

Броніслав найшов таки свою рушницю і вискочив із хати. Я за ним. А надворі тільки: торох та торох!.. Біля хати стоїть Микола.

– Що таке лучилось? – питаю я Миколи.

Прийшло письмо від Пека. Оповіщає, що побив турків. Так піп Міня отce paдується.

– І все у них так?

– Все. Чи радість яка, чи горе, або нап’ється вина, – то зараз і стріляють.

Так, кажу, з сеї радості піп Міня розщедрився. Як приступив до нього Броніслав, що нам нічого їсти, він і каже: “Піди в поле і якого найдеш барана, бери і ріж!” – Так він і зробив. Ще й наших кілька пішло з ним. Не вспіли вони оббілувати того нещасного барана, як прибігає дівчина, підліток, аж умліває сльозами. Іде до попа Міні скаржитись, що вона мала всього вicім овечок і то одну взяли “руси”. А “русів” у всій компанії я тілько один. Міня, звичайно, прогнав її і наказав не турбувати його таким чорт зна чим... Так як ти його й їстимеш такого барана?!

На другий день після того, як прийшло від Пека письмо, чорногорці, що були в попа Міні, зібралися йти в Шуму, біля Требіня, де стояв Пеко. Я підохочував товаришів, щоб і нам іти разом із ними. Чого тут даремне сидіти? Коли вже прийшли раз, Герцоговину, так ходім туди, де б’ються, а не сидіти, склавши руки.

Вербіца, прочувши про мій замір, почав нам совітувати зістатись. “Ось не сьогодня, то завтра прийдуть турки в Зубці, і будемо битися з ними”, – говорив він. Дехто з товаришів згоджувався зістатися, а я і Микола рішили йти до Пека з чорногорцями.

Ватага мала вийти надвечір. Я й прошу Вербіцу, щоб оповістив мене, коли вони матимуть вийти. Сонце почало вже cідати, а звістки не дають. Я пішов сам спитати, чи скоро йтимуть чорногорці. Вербіца сидів біля хати воєводи на каменю і, крутячи соломинку в руках, радувався. Вглядівши мене, відвернувся.

– Що ж, чи скоро піде дружина до Пека? – питаю.

– Яка дружина? – відмовляє Вербіца, не глядячи на мене.

– Та ота, що збиралась іти.

– Яка то?... Е, та вона вже пішла.

– Давно?

– Та вже, мабуть, година. Правда, і ти хотів іти до Пека? Ну доганяй, коли хочеш.

За днів два перед сим прийшов у Зубці з Кастель-Ново один чорногорець, Гуро, що приїхав із Росії. Він жив із нами і пристав до Миколи і мене, щоб іти разом до Пека. Почувши від Вербіци, що ватага вже пішла, біжу до товаришів і розказую, що так і так. Вони не вірять, але врешті забираємо все своє, прощаємось із товаришами, що зісталися і йдемо. Гуро ще раз розпитує Вербіцу про ватагу – так пішла.

– Дай же нам на дорогу хліба! – каже Гуро Вербіці.

Той, не говорячи ні слова, виносить нам по сухареві на чоловіка.

– Та сього ж мало – кажемо ми.

– Буде з вас доволі. Завтра вранці прийдете до Пека, а в нього харчів доволі.

З нас ніхто не знав, чи далеко до Шуми, чи ні; ми повірили Вербіці і пішли.

Як дійти в зубацьке поле, кождий з нас знав. Воно було близько і до нього йшла пряма стежка. Але куди повернути в полі? Ми, вважаючи на те, що кого-небудь зустрiнемо по дорозі, не журились і не йшли, але летіли. Приходимо в поле; широке розляглось у всі боки, ховаючись узькими долинками помежи горами. Якраз перед нами, по тому боці поля, стояло кілька кул. Одна велика була в самому полі внизу під горою, кілька менших стояло ззаду із боків на горах. До кул було верстов дві з половиною. Ми не знали, в яку руку повернути, а в полі не видко було ні душі. Гуро, чувши, що в полі повинна бути десь сторожа, радив іти до кул, держачись краю гір, може надибаємо табір. Пройшовши кілька часу, ми запримітили в кущах кілька людей. Вони наближувалися до нас. Гукнувши одні на других, щоб пізнати, чи не турки часом, ми встрітились. Се була одна стара мати з двома синами; ходили дивитись на своє попалене село. Ми розпитали, куди дорога в Шуму.

– Вам чого туди? – спитав нас старший брат, Томо.

– Та туди пішла ватага до Пека, та ми хочемо її догнати.

– Хіба вона вже пішла? – спитав дивуючись Томо.

– Еге ж!

– То не може бути. Коли б вона пройшла, я бачив би. Я добре пильнував, бо й сам хочу йти до Пека. Осточортіло мені отут сидіти даремне.

– Ну, так ходім же, бо ватага, кажу тобі, пройшла, – вчепився я до Томи. Він якось неохоче вірив нашим речам і не згоджувався йти.

– Та йди з ними, синку. Бач, люди приїхали здалека, а не знають дороги, – почала вговорювати мати.

– Та добре, добре, тільки ватага ще не пройшла. Мені ще треба перемінити рушницю, – відговорювався Томо. У нього була рушниця стара з кременем, а в його брата добра, на пістон. Я почав вговорювати меншого брата, щоб помінявся рушницями; мені помагала мати. На послідок усе злагодилось і Томо згодився йти з нами.

– Прощай, мати, прощай, брате! – Томо стиснув їм руки і закинув на спину рушницю.

– Прощай, синку, хай тобі Бог допомагає!

Ми теж стиснули їм руки. Мати нас спинила.

– Нате вам, дітки, гниличок. Мати засунула руку у пазуху і дала нам по жмені. – Вони вже їли, – кивнула вона головою на синів. Подякувавши, ми ще раз попрощались і пішли доганяти Тома.

– Хай вам Бог допомагає і в дорозі і в війні, – чулось нам із-заду. Я оглянувся, мати ще стояла і дивилася за нами вслід, аж поки нас не стало видно за кущами.

 

[1]      Село на самій теперішній границі Чорногори і Герцоговини; половина його в Банянах, половина в Чорногорі.

 

[2]      Гладка рушниця. Щоб її зробити, треба залізо класти в землю, щоб заржавіло добре, виняти, скувати, знов поломати і закопати в землю. Так робити кілька разів і тоді вже рушниця з такого заліза нестиме кулю, як і теперішня вита. В старі часи вони були дуже дорогі. Тепер виводяться.

 

[3]      Жіноцькі закити.

 

[4]      Цуци – чорногорське плем’я.

 

[5]      Т о к и – наче панцир: срібні бляхи, визолочені іноді, нашиті на камізельку.

 

[6]      К о в ч е – пряжки, застяжки.

 

[7]      Ч а к ш и p e – штани.

 

[8]      Там облуплюють барана так, що знявши шерсть та зв’язавши з одного кінця, можна в ньому держати все. В таких “мішинах” держать вино, горівку і возять воду.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)