Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Наталя Коломієць. Я щаслива
Ігор Проценко. Мої дороги
Микола Швидун. Батьківська криниця
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 1
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9

Кулик В. Один із шістдесятників: (Спогади про поета Володимира Куликівського) // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літ.-наук. зб.: Вип. 7. — К.–Херсон: Просвіта, 2010. — С. 205-207.

Один із шістдесятників
(Спогади про поета Володимира Куликівського)

З поетом Володимиром Куликівським мене звела доля у середині 60-х років минулого століття. Ще випускником Чаплинської середньої школи я прибув до Херсона для участі в обласному семінарі молодих літераторів. Серед організаторів цього масового зльоту поетів та прозаїків-початківців, які з’їхалися з усіх без винятку районів таврійського краю, був і Володимир Петрович, автор уже двох виданих друком книжок, який зовсім недавно перебрався жити з Одеси на Херсонщину. І хоча він був од нас на десяток літ старшим, усі учасники семінару називали його Володею, бо він цього ще під час знайомства захотів.

Запам’яталися гострі на гумор розмови з Володею. Він говорив завжди категорично, виважено і красиво, підкріплюючи свої доводи лаконічними жестами. Говорив манерою Пушкіна, легко імпровізуючи – і це нас до нього тягнуло. А ще дотепно іронізував над образом того чи іншого, відомого вже, херсонського письменника. І, пригадую, він сам-один випустив стіннівку, в якій помістив шаржі на Леоніда Куліша, Никифора Білоконя, Миколу Братана, Алевтину Дрозд. А під малюнком, на якому був зображений Іван Плахтін, який випустив у світ книжку прози «Вузол», Володя додав ще й словесно:

 

І щоб там хто нам не казав,

Письменник губить давню силу.

Він свою прозу любу й милу

На вічний «Вузол» зав’язав…

 

На той час ім’я Володимира Куликівського уже було добре відоме в Україні. А книжка поезій «Зелені ритми» мала широкий розголос між літераторів, особливо молодшого покоління. І взагалі тяжіння до художнього слова серед юного покоління шістдесятників було вельми чутливим на яскраві новинки, а особливо – поетичні. Навіть по пам’яті цитували юнаки та дівчата надто привабливі рядки з Миколи Вінграновського, Івана Драча, Дмитра Павличка, Бориса Олійника… І не обминали Володимира Куликівського, приміром, його сонет, у якому був такий зримий поетичний образ: «… У землю цупко вп’ялася рука, і землю ту не віддала нікому…».

Володя славився своїм трепетним відчуттям навколишнього світу. Він міг з захопленням розповідати про колоритних людей тієї епохи – Платона Майбороду та Андрія Малишка, які стрімголов узялися за написання ліричних пісень. Куликівський був посвячений у таємниці створення геніального твору – «Пісні про рушник», («Рідна мати моя, ти ночей не доспала…»). Дружив і приятелював він також із композитором Георгієм Майбородою, письменниками Володимиром Домріним, Борисом Нечердою, Теренем Масенком, Василем Симоненком… До речі, останній з названих поетів, ще будучи кореспондентом черкаської молодіжки, приїздив до Куликівського в гості, вони допізна блукали вулицями Херсона, творили на пару подорожні експромти…

Світ захоплень неординарними особистостями у Володимира Куликівського не обмежувався суто літературними знаменитостями. Він дружив також із живописцями. У нього вдома висіли твори Анатолія Платонова, Євгена Кібанова та інших майстрів пензля. А в робітнях художників на Володю з нетерпінням очікували, бо його оригінальна поведінка, манера спілкуватися завжди несли особливий інтелектуальний та пізнавальний заряд.

Володя підтримував дружні зв’язки і з людьми інших сфер діяльності. Скажімо, знали поета у найвіддаленіших радгоспах і колгоспах. Його шанували легендарні керівники-аграрії Степан Дудченко, Микола Терещенко, Дмитро Моторний… І все через те, що поет був щиро захоплений їхніми життєвоважливими вчинками та ділами.

Володимир Куликівський любив подорожувати по області. Згадати хоча б, скільки поетичних вражень привіз він свого часу з Генічеського району, коли спілкувався з тамтешніми господарями землі. Навіть зустрічався на азовському узбережжі з посланцями Кавказу, які приїздили до колгоспу «Грузія» на початку 70-х років… А відвідини острова Бірючого на Азові стали неповторною перлиною спогадів Володимира…

Поета Володимира Куликівського завжди вабили яскраві вчинки людей непересічних, колоритних. Так він міг довго розповідати про журналіста Миколу Пробийголову, який, скільки його зустрічали люди в Херсоні, вражав їх своєю мальовничою сорочкою-вишиванкою і козацькою люлькою в руці… Аналогічні розповіді Володимира були про потомственного козака Федора Крутипороха, директора інституту «Асканія-Нова», чи славного капітана барка «Товариш» Олега Ванденка… Словом, ці постаті не лише відгукувалися в душі поета чутливим камертоном, а й були прикладом людського захоплення…

Я проводив Володю в останню путь пам’ятного травня 1985-го… І помер він, як і багато поетів-мрійників, не вдома, а на баштанному полі в Цюрупинському районі. Там він мешкав улітку в курені, писав вірші та поеми…

І катер з тілом поета, наближаючись до херсонського берега, зробив кілька протяжних гудків, сповіщаючи Херсону про невідворотну його втрату…

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)