Л.Голомб. Проблема цінності людського життя у прозі Д.Марковича в контексті ідейно-художніх пошуків української літератури кінця XIX — початку XX ст.

Розвиток української літератури кінця XIX — поч. XX ст., позначений поглибленим інтересом до людини та її внутрішнього світу, зумовив і нові підходи до осмислення проблеми цінності людського життя. Неоромантичний спосіб зображення людини як самоцінної, індивідуально окресленої особистості відкривав можливості для плідних пошуків свіжих, художньо переконливих розв’язань цієї одвічної проблеми. Особливий інтерес у зазначеному аспекті становить проза Дмитра Марковича з її послідовно вираженими демократичними та гуманістичними світоглядними засадами. Уже сучасна письменикові критика підкреслювала гуманістичний пафос його оповідань (Б.Грінченко, С.Волох, С.Єфремов та ін.).
Чи не найповніше гуманістичну сутність художньої думки Марковича схарактеризував С.Єфремов, виділивши як головний, універсальний принцип його творчості пошук “щиролюдського в людині”. На думку дослідника, книжка Марковича “По степах та хуторах” — то “прегарні студії над людською душею, скупі на зверхні подробиці, зате на внутрішній світ багаті, повні віри в людину й надії на перемогу добра” [3, с.209]. Заслугою С.Єфремова стало і визначення культурно-національного контексту творчої діяльності письменника. Вчений бачить Марковича серед тих діячів національної культури, чий шлях у письменстві певним чином пов’язаний із наслідками відомої полеміки між Драгомановим та Грінченком у 90-х роках, яка закінчилася тим, “що опоненти мало не у всьому, опріч другорядних подробиць, погодились. Це тому, що, як і Драгоманов, до загальнолюдського ідеалу правди, щастя і волі йшов Грінченко національним шляхом, — тим шляхом, яким могли б за ним піти й мільйони його земляків, що всі інші шляхи мають перед собою зачинені” [3, с.206]. С.Єфремов має на увазі “цілий гурт письменників, яких головним нервом літературної діяльності була перевага громадських обов’язків над особистими, індивідуальними почуваннями. Сюди належать: Зіньківський, Маркович, Кобринська (першої половини своєї літературної діяльності), Шнайдер, Ковалів, Самійленко, Грабовський, Бобенко, Кононенко, Шелухин (С.Павленко), Коцовський (В.Корженко) і багато інших. І в поезії, і в белетристиці вони не обмежують себе ніякими формальними рамками й торкаються всіх тем людського існування з погляду кращих традицій нашого письменства — того інтересу до народу, його життя й потреб, яким воно одразу звоювало собі симпатії народолюбних кругів громадянства. Беручи зглибока народне життя, письменство розходиться й завширшки, одягається в нові форми й потроху стає справжнім вартовим життя, пильним дослідником його, висвітлюючи всі ті питання, якими цікавиться світова література” [3, с.206-207]. Йдеться фактично про оновлення традицій, про їх поступове збагачення за рахунок пошуку нових рівнів осягнення народного духу, що вимагає, безумовно, й нового розуміння мікрокосму індивідуальної людської душі.
Характерно, що саме до Марковича як співця свого народу, до життєдайних джерел його слова, що струменіло любов’ю, звернувся в 1918 році, “напередодні бур незнаних життя чи смерті на віки”, О.Олесь, шукаючи в ньому потвердження надій свого покоління на державотворчі звершення в Україні (“Д.Марковичу”):
О ви, що встояли в негоду
І не погнулися, дуби,
Благословіть шляхи народу —
Шляхи змагань і боротьби [5, с. 789].
Напрям творчих зацікавлень посилив увагу Марковича до психологічних аспектів проблеми цінності людського життя. Цьому, очевидно, сприяла і правнича діяльність письменника, що постійно зіштовхувала його з драматизмом різноманітних життєвих ситуацій, у яких на терезах людського правосуддя раз у раз опинялася доля конкретної людини.
З’ясовуючи особливості нової української прози у порівнянні зі старою, І. Франко пропонував зіставити новелу В.Стефаника “Злодій” (1900) зі своєю “Хлопською комісією” (1884). Типологію цієї теми розширює оповідання Марковича “На Вовчому хуторі”(1899), характерне для письменника, який “любить брати своїх героїв під ту хвилину, коли в душі у них прокидається людина, виявляючись незвичайними вчинками, далекими од її буденного животіння” [3, с.208].
Зіставлення усіх трьох творів (“Хлопська комісія” Франка, “Злодій” Стефаника та “На Вовчому хуторі” Марковича) дає цікавий матеріал для спостережень над живим процесом розвитку української прози. У всіх названих творах людина постає в одній і тій же трагічній життєвій ситуації (злодій здійснює крадіжку й чекає розплати), яка несе в собі реальну загрозу близької загибелі. Кожен митець по-своєму підходить до складних творчих завдань, пов’язаних із необхідністю зазирнути в душі своїх героїв за екстремальних обставин перебування людської істоти на грані смерті.
І.Франко, вдаючись до манери “я”–оповідання, має змогу всебічно розкрити душевний стан лише злодія-оповідача. Господар у сприйнятті цього персонажа — справжній нелюд, який беззастережно прагне смерті непроханого гостя. Обрана письменником форма розповіді унеможливлює спроби дати інший ракурс зображення, що кинув би світло на внутрішній світ господаря, з’ясував би причини його надмірної жорстокості. У В.Стефаника та Д.Марковича завдяки застосуванню об’єктивізованої авторської розповіді у сферу зображення неминуче потрапляє і психологія та настрій господарів. Тяжіння традиції, що велить карати злодія смертю, вступає в суперечність із природним почуттям жалю до людини, породжуючи напружену драматичну колізію та можливість різних виходів із неї. Персонажі Стефаника намагаються згасити в собі іскри людяності й “дістати їдь” за допомогою горілки, причому “мнєкий” Максим, неспроможний подолати співчуття до “злодія”, вимушений тікати; мешканців же Вовчого хутора, які мляво, нерадо збираються у степ, аби “кийками забити” конокрада, рятує від напасті мала Оленка, сердечно благаючи: “Простіть його!.. У його дітки є... Маленькі дітки...простіть!..” [4, с.82]. Даючи різні варіанти розв’язання конфлікту, обидва автори фіксують увагу на проявах “щиролюдського”. Але якщо у Стефаника перевагу здобуває все ж таки жорстока нещадність, Маркович докладно виписує епізод тріумфу людяності, зображуючи його як повернення до найбільш природного і бажаного стану людської душі, що не тільки зберігає життя винному, але й приносить полегшення та щиру радість самим “суддям”: “Атож! Пустить, пустить!... Нехай його бог простить! Молись богу!... — весело заговорили судді” [4, с.82]. Важливу роль у втіленні задуму оповідання відіграє пейзаж: на початку твору він постає необхідним елементом ліризації розповіді, сугестування певного настрою, в подальшому розгортанні сюжету творить могутній контраст до мізерії людського життя, готуючи читацьку уяву до сприйняття заключних акордів перемоги людяності й очищенння душі шляхом прощення зла.
Вибір тих чи інших композиційних ситуацій у розв’язанні Марковичем проблеми людини і середовища підпорядковується завданню виявити істинну природу конкретної людської одиниці, справді розстежити незамулені джерела її духовності. Тому в Марковича немає однозначно трактованих характерів, у нього і “найзапекліші” злодії здатні до морального відродження: “Треба лиш глибше зазирнути у їх душу, зворушити її, — і перед очима стане зовсім відмінна людина з розвиненим духовним життям, радощі і скорботи котрої зрозумілі кожному, — людина, у якої ще не зовсім згасли проміння чуття, вони лиш ховаються під зверхньою холодною байдужістю” [1]. Герої Марковича самі себе до кінця не знають, отже і вчинки їх здебільшого не відповідають намірам. Подібно до того, як господарі Вовчого хутора гадали забити конокрада, а натомість прийняли його до свого гурту, герой оповідання “Невдалиця” Степан Музика задумав розправитися зі своїм кривдником Лейбою, але, заставши в домі грабіжника пожежу, не вагаючись вирятував із вогню його дружину. Нібито “пропащий чоловік”, “запеклий злочинець”, “звір” Іван з Буджака, довідавшись, що в тюремній камері якась жінка народила дитину, віддав для породіллі свої останні гроші (“Іван з Буджака”). Дружина “звісного на весь повіт розбишаки” Омелька Каторжного зустрічає чоловіка, що втік із Сибіру, болючими докорами, сваркою, а коли його, скованого, знову везуть у неволю, за селом видніється самотня жіноча постать: “Вона хутко підбігла до воза, на ходу поклала клунок з сорочками й хлібом, і, нахилившись, поцілувала зв’язану руку Омелька... Прости мене, — тихо промовив він: віз і люди рушили далі, а Явдоха одна зосталась серед шляху” (“Омелько Каторжний”). Похмурі обставини життя, що озлоблюють душі, ламають волю, зрештою виявляються безсилими супроти “щиролюдського” в людині.
Гуманістична ідея цінності кожного людського життя, яка внаслідок поглиблення тенденцій неоромантизму набула в українській літературі кінця XIX — поч. ХХ ст. особливої ваги, знаходила різноманітні способи художньої реалізації в осмисленні теми дитинства. Ще І.Франко та Б.Грінченко в циклах своїх дитячих і шкільних оповідань глибоко розробили цю тему, поставивши перед суспільністю складні проблеми виховання, сім’ї, духовного росту дитини, трагізму її самотності. Подальший розвиток цього кола проблем поглиблюється в психологічній новелістиці початку XX ст. (твори С.Васильченка, А.Тесленка, В.Винниченка, С.Черкасенка та ін.). Дитяче сирітство, бездоглядність, найми як наслідок соціального процесу розшарування та пролетаризації селянства внесли в літературу новий трагічний мотив — загибелі дитини в умовах безжального світу. Смерть хлопчика-підпасича в оповіданні Марковича “Шматок” (1886) — тяжкий докір письменника-гуманіста людським уявленням, згідно з якими вартість хазяйських овець вища за життя дитини. За настроєвою тональністю та подібністю композиційних прийомів до названого твору найближче підходить Винниченкова “Кумедія з Костем”. В обох творах ідеться про життя не потрібної нікому дитини, про нездійснену, згублену людську долю. Обидва автори із щемливим почуттям болю відтіняють безмежну самотність цих дітей. Обидва тільки через окремі психологічні деталі простежують спалахи людської доброти на тлі загального збайдужіння.
Знецінення людського життя в умовах суспільних катаклізмів для письменника м’якої і чулої душі, яким був Маркович, призвело, як можна судити з листа до всіх приятелів і земляків” “Final”, датованого 26 грудня 1907 року, до справжньої душевної кризи: “Як же я писатиму, коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю! “ [4, с.432]. Своїм змістом, моторошними реаліями тогочасної дійсності (шибениці, арештантські сіряки, “москалі з шаблями наголо з рушницями”, очі приреченого на смерть — “без думки, шкляні неначе”), пафосом протесту проти пролиття людської крові “Final” Марковича примикає до таких творів, як “9 січня” Б.Грінченка, “Реrsona grata”, “В дорозі”, “Подарунок на іменини” М.Коцюбинського, “Промінь сонця”, “Солдатики!” В.Винниченка, “Веселий пан”, “Пісні про волю” Лесі Українки.
Проблема цінності людського життя і громадських прав окремої людини впліталась у літературі початку XX ст. в ширший контекст осмислення історичної долі України, спиралася на ідеал національної держави як своєї власної хати, куди немає доступу злим ворожим силам (“Не пора...”. “Великі роковини”, пролог до поеми “Мойсей” І.Франка, “Сон” В.Самійленка, “Товаришці на спомин” Лесі Українки, “Ось та Ась” С.Васильченка й ін). Суспільно-культурний ідеал Марковича, що виростав із віри “у правду й живучу силу народу”, виразно окреслюється в алегоричному оповіданні “Мій сон” (1915). Автор осмислює його в плані контрасту до реальності, абсурдним атрибутом якої продовжувала залишатися відома імперська формула розвитку української мови: “нєт, нє било і нє будєт”. Сприймаючи “логіку” цієї фрази як страшний і безглуздий сон, Маркович відповідає на неї логікою самого життя і права кожної нації на самостійний історичний розвиток: “...житимеш довго, твого насіння ніхто не скоренить, а слово було, є й буде повік” [4, с.438].
Вказуючи на широке побутування в прозі кінця XIX — початку XX ст. т.зв. “дрібного оповідання”, “буденного оповідання”, І.Денисюк справедливо пов’язує з ним і творчі здобутки Д.Марковича. За твердженням дослідника, таке оповідання вже “вільне від етнографічних декорацій і, як правило, глибоко психологічне. У центрі його — “маленька людина” з її радощами і смутком, а найчастіше таки з її зажурою, з невеселою долею в умовах жорстокої дійсності. Це оповідання Тимофія Бордуляка, Дмитра Марковича, Модеста Левицького, Євгенії Ярошинської, Леоніда Пахаревського та ін. Буденне тло, силуети звичайних людей підсвічені, зігріті авторськими гуманними почуттями” [2, с.16].
Увага до внутрішнього світу людини, інтерес до драматичних, переломних моментів її долі, що по-новому висвітлюють характери, змушують замислитися над проблемою згублених тяжкими обставинами скарбів доброчинності та любові, нереалізованих можливостей людського життя, поглиблюючи психологізм прози Д.Марковича, надають їй своєрідного, неповторного звучання. Певну роль у цьому відіграло і звернення письменника до життя Південної України з її колоритними людськими типами й сонячними пейзажами. Разом із М.Чернявським, С.Черкасенком, Дніпровою Чайкою, В.Винниченком Д.Маркович уніс в українську літературу чар степових просторів, подих волелюбності й свободи, що ніколи не згасав у душах суворих, гордих степовиків.
У творах Д.Марковича своєрідно поєднуються риси старої епічної манери письма (сюжетність, тяжіння до жанру оповідання) з прикметами нової, психологічної школи в українській прозі (поглиблений інтерес до життя людської душі, психологізація пейзажу, різноманітні прийоми ліризації розповіді). У руслі ідейно-художніх пошуків цієї школи розгортається і наскрізна у творчості письменника ідея цінності людського життя. Проза Д.Марковича, як і І.Франка, В.Винниченка, С.Черкасенка, М.Коцюбинського та багатьох інших письменників кінця XIX ст., засвідчує відсутність різких відмінностей між різними стильовими течіями української прози, органічну спадкоємність її розвитку, розширюючи наші уявлення про характер творчої еволюції тих митців, яких літературознавча думка звично відносила до традиціоналістів.

Література

1. Волох С. Дмитро Маркович / С.Волох // ЛНВ. — 1902. — Кн. VІІІ. — С.68.
2. Денисюк І.О. Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. // Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. / І.Денисюк. — К: Наукова думка, 1989 . — С.5-26.
3. Єфремов С. Історія українського письменства: у 2 т. / С.Єфремов. — Мюнхен, 1989. — Т. 2. — 505 с.
4. Маркович Д. По степах та хуторах / Д.Маркович. — К.: Дніпро, 1991. — 542 с.
5. Олесь О. Твори: у 2 т / О.Олесь. — К.: Дніпро, 1990. — Т.1. — 959 с.
Константи. — 1997. — № 2 (8).