Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Голопристанська Litterra. Випуск 1
Микола Братан. Відчахнута віть
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Крижановська Л. Казки матінки верби // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 186-195.
Казки матінки верби
Стара верба була величезною. Стовбур у два обхвати, повитий горбистими стрічками темно-сірої кори з жовтуватим нальотом. Сріблясто-нефритове листя на гілках плелося пишними косами, що спадали до самої води, що відбивала сонячні промені. Хвилясті відблиски пробігали по стовбурах і кронах прибережної рослинності.
Плавні на протилежному березі застигли у тихому зачаруванні і милувалися своїм зображенням, що простягнулося до середини Дніпра. До них ластився ледве помітний серпанок ранкової вологи. Тільки чувся пташиний гомін та сплески риби, що гралася зрання. Навіть чайки та білі чаплі безшумно й низько пролітали над водою і, також нечутно, сідали, наче заворожені, на поверхню якоїсь мальовничої заводі, гідної пензля художника. Сонце потихеньку вливало тепло у цей світ, милуючи все, куди досягав його ласкавий промінь.
Щодня я сідала під старою вербою і пряла нитку. Крутиться веретено, намотується прядиво, а я слухаю тихе шелестіння листя і гомін хвиль. Матінка верба, так я назвала її, починає нашіптувати казки. Деякі історії я запам’ятала та повідаю вам.

1. Казка про водяну травичку


Одного разу матінка верба помітила у воді скромну водорість, дуже схожу на земний мятлик, і назвала її травичкою.
Найтонші прозорі стрічечки листочків з темнозеленим облямуванням безпомічно підкорялися течії. Слабеньке коріннячко часто вимивало хвилями і викинуті на берег стеблинки гинули. Верба зрозуміла, що травичку гноблять інші рослини, витісняючи у найнебезпечніше для життя місце. Ну, ще б пак! Куширі — брутальні, як сунуть, то місцем не поступляться, елодея — кокетка, тільки себе і тішить, а про твань тільки подумай — усе затягне, сонця не побачиш.
— Ось на тій пустці й укорінюйся! — зловтішно пащекували пихаті водорості.
Але рослинка проростала тільки біля краю цієї незайманої галявини тому, що там по піщаному дну пробігали ясні спалахи, а, іноді, цілі сузір’я яскравих кружечків. Це було так незвичайно! Але особливо захоплююче іскрилися в цих променях рибки: мальки виблискували миготливими голочками, а інша дрібнота — срібними листочками.
Травичка зітхала:
— Ох, які ж вони щасливі…
Лукава елодея вкрадливо сичала, роблячи вигляд, що це велика таємниця:
— Розповсюджуйся! Захисти цей пісок! Тебе заб’ють інші, вони вже змовляються…
— Та хіба ж можна нищити це зачудування?..
— От дивачка! Сама життям ризикуєш, а комусь акваріум бережеш!
Але травичка її не слухала, не відриваючись, милувалася безліччю примхливих кіл, що розбігалися вгорі від дотику риб’ячих хвостиків до поверхні ріки. Яке ж це було величне видовище!
Одного разу вона побачила довжезного вужа, що грівся у теплій воді. Його хвіст лежав на дні, а голова піднімалася над водою. І раптом травичку осяйнуло: потрібно виростити високе пагіння туди, угору, звідкіля лине світло!
Маля ретельно й залюбки пророщувало живу ниточку. Але жорстока течія притискала її донизу. Стеблиночка що є духу пружно заверталася, поки сріблистою сукрутиною не дотяглась до поверхні, і травичка відчула дотик повітря.
Перед її поглядом відкрився безмежний простір, заповнений ранковим туманом, мерехтлива поверхня ріки, розкішні береги:
— Яка чарівна галявинка! — вигукнула травичка.
— Мила дівчинко! — відгукнулася шляхетна лілея, — Це — велика ріка Дніпро.
Раптом над східним берегом почало підніматися диво, що випускало промені, ті самі, якими водяна травичка втішалася на дні.
— Що це?
— Це небо, а на ньому сонце.
— Так небо — це бутон лазурної лілеї, що дивиться на землю, а сонце — її пломениста серцевина?
— Можливо! — проспівала дуже втішена білосніжна красуня.
Сонце піднялося над рікою, розкидавши по візерунчастих брижах золоті килими відбитого світла. Огрядні рибини вистрибували з води, розганяючи хвилями сяючі кола.
Це диво так уразило травичку, що вона заплакала у захваті:
— Як мені стати гідною цієї вогнистої квітки, аби щиро дивитися їй в очі?..
Пройшло кілька днів, увесь час крихітка зачарованим поглядом зустрічала і проводжала світило, відчувала і закохувалась у кожне його проміннячко, сміялася і розмовляла з ним:
— Я люблю тебе, чарівна квітко! Ти — моє щастя, мрія, радість. Візьми у мене все, що бажаєш, аби тобі було гарно!
Сонце її розуміло, адже воно давало життя всьому світу, а також цій малесенькій мрійниці.
Одного ранку на срібній ниточці розкрилися пелюстки.
— У мене розцвіло маленьке сонечко! — сповістила у захваті травичка, колисаючи зелений бутон.
— Можливо… — мудро промовила матінка верба.
Гарна бабка з райдужними крильцями і очима сіла на квітку. Раптом травичка вперше відчула духмянощі рожевого пилка на її лапках. На той запах злетілися небачені великі метелики: махаон, адміральська стрічка, павине око.
— Які пахощі! До мене прилетіли янголи! Я — у небесному раї?
— Звичайно. У небі плаває земля і воно починається від її поверхні, — відповіло сонце, посилаючи звитяжному, вірному серденьку рослинки найсліпучішу посмішку, про яку вона мріяла все своє коротке життя.
Всі родичі травички проростили срібні ниточки з зеленими пелюстками-проміннячками і на воді засяяв всесвіт.
— Неперевершено! Бравісимо! — високо у піднебессі цвірінькали голосами маленьких фей ластівки й, перевертаючись у запаморочливих віражах, кидалися назустріч одна одній, злинаючи до сонця.

2. Казка про жабку


Якось улітку хоробра жабка видерлась із перегрітої сонцем Дніпрової води на сходинку металевої драбини, по котрій люди спускалися купатися.
Драбина була прикріплена до містка під стовбуром величезної матінки верби. Стрибусі приємно холодило черевце й лапки, тому вона навіть не здригнулася, коли на місточок прийшла мама з дітьми і почала розповідати казку про царівну-жабку.
— Та що ж це таке?! — здивувалася скрекотуха. — Один тільки поцілунок царевича… — і я перетворюся на казкову красуню?..
Потім вона весь день про це диво кумкала своїм подругам, а ті дивились, мовчали, пишаючись поміж водоростями, та кривили мармизки на знахабнілих водомірок.
Вночі жабка не співала, як інші, а плакала, дивлячись на місячне сяйво.
Вранці матінка верба сказала:
—Аби стати кращою, ніж ти є, потрібно покинути рутизну звичного оточення, тобто темну трясовину.
— Як це? З води вийти на берег?! Але я там загину!
— Не лякайся! Потрібно просто піднятися вище, але не йти з того місця, куди тебе закинула доля.
—Як же я можу це зробити? Чи зможу піднятися над водою із води?
— А я допоможу. От тобі моя гілка.
Верба скинула донизу пишну, висхлу гілку, що лягла на дно і високо підняла стебла над мілизною.
Жабка відразу видряпалася якнайвище, зручно умостилася. Там вона проводила дні і ночі.
— Дурна, — лементували подруги. — Вертайся у твань — тебе хижий вужака зжере!
А старий вуж був дуже довгий і дуже хитрий. Він вибирав острівець твані, на якому вивертав тіло кільцями, аби гасити коливання серця, а голову виставляв над водою, наче жаб’ячу. І обов’язково йому попадалася у пащу якась стрибуха, що ганялася за бабками.
Цього разу вуж під водою підкрався до мулистого берега, засіяного жаданою здобиччю. Націлений як стріла, він рвонувся й плюхнувся в саму гущавину жаб. Тих, наче вибухом петарди, розметало від жаху навсібіч. Шаленіючи від люті, вуж кинувся за найближчою жертвою у воду. Та пірнула під суху гілку, і наша героїня виявилася віч-на-віч із голодним мисливцем…
Але трапилася чудасія: змія, злякано минаючи гілку, прудко шубовснула у глибину полювати за мальками.
Увесь жаб’ячий квакомент зібрався на розглядини події. Судили, рядили, гадали. Нарешті матінка верба не витримала:
— Нездари! Подивіться на себе і на неї!
І тоді всі побачили, що жабка перетворилася на царівну, і зойкнули. Все її тіло сяяло мереживними візерунками. Спинка вкрилася найніжнішим смарагдовим оксамитом, посередині пролягла золота стріла. Лапки були прикрашені сканню різнобарвних перлів. Кожен завиток обрамлявся найтоншою ниткою блакитної іскри. І над усією цією пишнотою, як два сонця, променилися щастям очі красуні.
— Хто ти? Та як це ти? — забурчали подруги.
Матінка верба пояснила:
— Вона весь час сиділа на гілці над чистою водою, дихала духмяним повітрям, не брехала, а вбирала навколишню красу душею і серцем. А краса перетворила її життя на казку.
— Коли ж прийде царевич?.. — тихенько запитала жабка.
— А хто-небудь серед людей здатний стати світлим, аби завоювати право поцілувати тебе? Найчастіше люди вбивають природу лютіше за звіра. Згадай, скільки горя вони заподіяли царівні-жабі, яка стала дружиною героя казки. Навіть, якщо ти станеш чарівною дівчиною, не знайдеться людини, що б змогла покохати твоє чисте серце.
— Так! — погодилася царівна. — Зате вуж ніколи не нападе на мій народ!
— Це — великий подвиг! — Підтвердила матінка верба.
Іноді в темряві, на берегах рік і водойм, сяють всіма барвами веселки великі жаби. Це, люди, чекають на вас царівни. Але довго ще, через свою жорстокість, ви не зможете зустрітися із щастям, аби краса прийшла у ваше життя, і можливістю просто доторкнутися до казки, що мудро і спокійно живе поруч із нами.


3. Казка про хміль


Одного разу до плавнів причалив човен. Люди вийшли на берег з величезними оберемками квітучих трав і кудись забрали з собою. Одне загублене насіннячко заронилося під стовбуром матінки верби і схоронилося серед її коріння під сухим листям.
— Цього тільки не вистачало! — пирхнули кущі калини та колючої обліпихи так, що їх ягоди спалахнули від люті.
— Не бійся! Проростай і чіпляйся за мою шорстку кору, — заспокоїла незнайомця верба.
— Дякую вам, матінко… — прошепотіло ніжне, ніким ще не бачене, стебельце.
Пройшов час. Чужинець розрісся тоненькими пагінцями з різьбленими листочками. Стара верба дбайливо підставляла гілки і по-материнськи зворушливо колисала сумно пониклі стебла. Кущик довірливо притулився до стовбура і піднімався усе вище. Нарешті він побачив Дніпро, плавні з величезними тополями і густим очеретом.
Настав вечір. Над водою затанцювали комарі-товкунці, тихий подих землі вологим серпанком ніжив дерева, у сутінках згасали вогнисто-червоні квіти іван-чаю. А коли на сапфіровому небі засяяли зірки, то незнайомець зітхнув:
— Матінко, дивись, усі зірки з’єднані, наче ягідки у виноградні ґрона. Значить небо — це кошик, у який Творець зібрав небесний виноград. Хіба я можу доторкнутися до цієї краси?
Потім додав, милуючись Чумацьким Шляхом і Місяцем:
— Вуж — наче тихий-тихий, але навіть він може плавати в небі й навіть оком кліпає!
— Не сумуй, — прошепотіла йому верба. — Подивись донизу.
Він і глянув. У глибині прозорої темної води до самого дна пломенистими стовпчиками коливалися відображення зірок.
— Вони почули тебе, — пояснила матінка. — Відбилися у воді, аби поруч із тобою посміхалося небо і ти не сумував.
— А хіба там, угорі, чутно, що відбувається на землі?
— Звичайно. Там чути навіть шерех лебединої пір’їнки, що падає до землі. Адже небо і земля створені єдиним Творцем.
З того часу на стеблинках незнайомця почали з’являтися зірочки, одна за одною розкриваючи смарагдові промені. І незабаром вітерець коливав ціле сузір’я. Водомірки по воді прудко збігалися під берегом, дивувалися:
— Над рікою, напевне, розквітла частиночка неба.
Замилований кущ дивився на своє відображення, випромінюючи аромат. А люди побачили це диво, зраділи:
— Та це ж молодий хміль! Такий буйний та пахучий, ще й рідкісного сорту!
Отак хміль одержав своє ім’я і довідався, що приносить величезну користь.
Але тільки небо відало глибину чутливого ніжного серця, чия краса полонила зірки настільки, що вони захотіли стати плодами земної рослини на ім’я хміль.

4. Казка про качечку


Одного ранку побачила матінка верба, що поміж її корінням схоронилася качечка. Бідолашна вся тремтіла від жаху.
Раптом з найближчого горіха стрибнула на землю красуня білка з пухнастим хвостом і рудими китицями на вухах, а за нею три білчиних кавалери. Бешкетниця виступала врочисто, наче шляхтянка у полонезі серед розкішного балу та, час від часу, розверталася і вліпляла ляпаси у щасливі писочки залицяльників. Заплакала качечка, а верба запитала:
– Ти чого так гірко тужиш?
— Як же мені не ридати? Білочка щаслива, у неї незабаром білченята з’являться, навіть жаби хором співають, цвіркуни на скрипочках грають — і в усіх є будиночки для щасливого життя. А на нас, качок, полює лихий мисливець, з гніздечок позганяв. Куди не кинься, по всіх усюдах, скаженіє цей стріляючий кат. Немає нам спасіння. Я тут сховалася, тому що поруч будиночок того вбивці, який уважає, що жодна пташина не насмілиться підійти до нього на рушничний постріл.
Зітхнула матінка:
— Тяжку справу питаєш. Перегоди: вранці видніше — голова свіжіша.
Увечері верба дочекалася, поки сонце схилилося до обрію, аби почуло її прохання, і вклонилася йому доземно:
— Звертаюся до тебе, володарю світла! Ти даруєш життя і силу всьому живому! Благаю тебе, допоможи качечкам знайти домівку!
— Хай буде так! — посміхнулося світило. — Дарую тобі всю свою могутність і владу наказувати силам природи. Але вранці перший мій промінь, доторкнувшись до твоїх гілок, відбере мій дарунок назад!
— Хвала тобі, володарю життя! — подякувала верба.
Кожне листячко її спалахнуло веселкою від сонячних променів, убираючи світоносну енергію.
Вночі матінка підняла гілки до зоряного неба і наказала:
— Закликаю сили землі! Нехай із води біля берега підніметься велика мілизна.
— Закликаю сили води! Нехай з її глибин піднімуться водорості і непролазний для людини очерет.
— Закликаю сили рослин! Нехай поміж очеретом і берегом піднімуться високою стіною дерева, переплетені шпичастою ожиною та запаморочливим хмелем.
— Закликаю сили повітря! Нехай вітри завалять висхлі стовбурі серед буйної трави корчами на шляху до мілизни.
— Закликаю сили тварин живих! Нехай припливуть щуки величезні, найдовші вужі, прилетять горлаті чаплі-бугаї, що ревуть як бики. А ви, качки, не бійтеся. Цей очеретяний острівець буде надійною качиною домівкою!
Вранці мисливець продер очі, а біля берега дикий острів піднявся. Пішов він, худий, люттю недогризений, із рушницею щось уполювати, ручиці потирає — отам-то дичини в заростях! — та як перечепиться через корч. Рушниця у воду полетіла, вистрілити не встигла, а стрельнув радикуліт у попереку жорстокої людини. Став мисливець рачки, комиш мітелками до нього нахиляється, начебто чиїсь руки у глибизну намагаються затягти. Щуки хвостами заляскали, чаплі скаженими бугаями заревли, вужі кинулися по хащах навсібіч, а жаби, рятуючись від них, загорлали дикими голосами й рвонули хто-куди.
Мисливець перехрестився, подумав, що в заростях казиться небезпечний водяник і підступні русалки намагаються його втопити, потім плюнув і рачки, якнайшвидше, втік. Більше він до обмілини не наближався, а рушниця дотепер гниє у воді на забавку веселим пуголовкам.
Тепер завжди на світанні качки припливали привітатися з матінкою вербою і нікого не боялися. А якщо якась людина купалася й зблизька підпливала до їхньої домівки, то звірі піднімали такий ґвалт, наче через хащі суне крокодил. Людина й тікала собі хутчіше. Під берегом розрослося біле та жовте латаття, тому люди вже і не хотіли бентежити красу Дніпра, і навіть почали дуже нею пишатися.

5. Казка про ластівок


Одного разу матінка верба побачила пташок, що розпачливо шугали уздовж порослих деревами берегів і запитала їх, чому вони такі збентежені. Ті відповіли, що вони — берегові ластівки, їм уже потрібно виводити пташенят, а всі берегові нірки зайняті…
— А ви влаштуйте гніздечко в дуплі моєї найбільшої гілки.
— Не можна — наші пташенята впадуть у воду.
— Нічого. Під дуплом багато товстих гілок, які підтримають пташенят.
Ластівки гарненько поміркували та й погодилися. Вражений навколишній світ уперше побачив, як береговички влаштували гніздо на дереві, й пильно стежив за подіями.
У серпні пташенята почали визирати з дупла. Їх ніхто не тривожив, тому, що дерево захищали непролазні кущі ожини. Ластівкам було вельми добре. Малята чекали батьків, що виловлювали мошок, сидячи на гілці просто над водою. Пташенята милувалися як розливалося рожеве ранкове світло і піднімалося жовтогаряче сонце над тими ж кронами, де сходив уночі місяць. А потім по воді, під заростями очерету, розстелявся сліпучий золотий килим, а далі з’являлося у воді друге світило, відбите. Вони бачили, як вечірні хмари перетворювалися на червону жар-птицю, що на півнеба розкривала крила, і батьки, граючись, хапали з поверхні хвиль рідкий вогонь вечірньої зорі. Літній аромат п’янив, кружляв голову, і хотілося розправити крила, кинутися в прозоре повітря і літати, літати в запаморочливих віражах, зринати угору так, щоб захоплювало дух, а потім падати і тріпотіти, приймаючи крильми густе повітря, прямо до води, назустріч вистрибуючій рибині та розбіжним колам по дзеркальній поверхні. І радісно щебетати, блискуче і завзято ганяючись один за одним! Як жадібно дивилися малята на вільну гру дорослих, захопливо перебираючись на самий кінчик гілки!
Батьки почали вчити літати своїх дітей. Спурхували на гілку і годували слабших і боязких, а більш хоробрих залишали голодними. Ті кидалися за дорослими зі скривдженим лементом: “Чого? Чого? Чого?”. Нарешті, це їм набридло і вони, самі того не помітивши, зірвалися униз, миттєво розправивши крила, вільно повторили всі прийоми польоту і понеслися над водою.
Наймолодша, ніжна пташка зірвалася слідом за ними, ледве не впавши на голову поважної чайки, що спочивала на воді, і в азарті здійнялася угору.
Так ластівчині діти виросли. Молоді птахи літали і навіть не лякались, коли чули мисливський заклик хижого соколка. А потім багато їх нащадків гралося в зелених обіймах ласкавої матінки верби.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 119 книг;
1,511 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)