Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Василенко. Уламки імперії
Анатолій Анастасьєв. Потоки
Бериславщина: рік 1903
Анатолій Анастасьєв. Просто життя
Микола Братан. Футбол з парасолькою
Вишиванка. Число 4
Швидкова Л. Тема “межової ситуації” у романі Івана Багряного “Людина біжить над прірвою” // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 23-27.
Тема “межової ситуації” у романі Івана Багряного “Людина біжить над прірвою”
Автор знаменитих “Тигроловів” та “Саду Гетсиманського” десятки літ балансував поміж життям і смертю. В екстремальних обставинах постає й герой його твору “Людина біжить над прірвою” Максим Колот. Тема “межової ситуації” є наскрізною для цього роману. Випробування, що їх проходить головний герой, можна розглядати як свідомий “бунт” проти законів світобудови. Ці теми є провідними в філософії екзистенціалізму, яка розглядає поняття “бунту” і “межової ситуації” як шляху до самоаналізу, самозаглиблення людини.
Під час перебування у подібних обставинах Максим Колот немов потрапляє до віртуального світу, де продовжує уявні дискусії з Соломоном і чує голос загиблого італійського солдата, який кличе його вперед: “Аванті!” — повторює голос уперто й бринить, віддаляючись. І вже здалеку-здалеку кличе, благає, велить: “Іди... Ходім... Я тебе виведу...” [1, с.247]. Цей голос не дає головному героєві можливості зупинитися і примушує йти все вперед і вперед. Тут автор виходить на проблему автентичності людського існування, яке має сенс лише тоді, коли людина робить вибір і відповідає за нього.
Поряд із цією проблемою письменник торкається питання “націленості” людини на майбутнє і самореалізації в ньому. Максим Колот і Соломон зробили свій вибір, а істинність їхніх теорій перевірилась життям. У результаті кожен з них відповів за обраний шлях: Соломон добровільно пішов із життя, а Максим залишився жити. Для головного героя людина уособлює здатність індивідуальності на активне протистояння світу (“Людську душу, творчу душу не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат...”). Віра в людину ледь жевріє, проте Максим відчуває, що вона не щезне ніколи: “Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любові, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі...” [1, с.286].
Сили змагатися потрібно шукати в середині самого себе: “Душа так нагло вирвалась із полону, заметушилась, випросталась на всю велич над страшним проваллям і відчайдушно поривалась угору, розгортаючи крила для лету” [1, с.169]. Слід підкреслити, що філософи-екзистенціалісти питання самореалізації теж пов’язували з майбутнім. Вибір головного героя, що звернений у майбутнє, — жити на цій землі понад усі перепони. Нехай світ постійно загрожує життю, проте воно є безперервним, бо джерело його — любов (“Невмирущим є все, що здібне любити”). Адже все це “роджене для творчості, для радості й цвітіння”. Цього висновку головний герой приходить ціною важких випробувань і розчарувань. Завершуючи роман на оптимістичній ноті, автор прагнув показати читачам шлях до подолання духовної кризи, що її пережив головний герой.
Погляди Максима Колота на сутність людини як унікальної особистості співзвучні з поглядами філософів-екзистенціалістів. Через поняття унікальності людської особистості І.Багряний переходить до наступної тези екзистенціалізму — “співбуття” людини з іншими людьми. У творі ця проблема постає у символах самуму і піщинки. Одна людина не може існувати, тому вона підкоряється “самумові” собі подібних і зникає в ньому. Соломон твердить, що саме війна “оголює” правду і змиває “намул ідей”: “Та правда — вона й є в тезі про пісок пустель. Підхоплені самумом, піщинки стають нарешті собою, виявляючи свої властивості, свою справжню природу, свою суть — без пропагандивного блуду” [1, с.37].
Ця сентенція характеризує людину, яка давно втратила ідеали моралі, етики, любові, дружби, гордості, героїзму, роблячи все можливе, щоб вижити в епохи революцій, громадянської війни, колективізації, голодомору та політичних репресій.
У творі І.Багряного тема самотності тісно переплітається з темою смерті. Максим утечею з колони смертників рятує собі життя, та не має певності щодо причин залишатися в живих. Його душа в розпачі, і він не хоче боротися за своє життя, часом йому здається, що Соломон мав рацію: “Звалені в купу, в звалище, всі ці істоти (а це вже були тільки істоти — ні, пісок пустель!) помалу втрачали зовсім свою людську подобу. Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звіріти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так оголено й у такому темпі й масштабі [...] В тюрмі панувала ядуха, злоба” [1, с.141].
Вибір між життям і смертю наводить головного героя на думку, що в смерті немає нічого героїчного, а жити наперекір усьому світу якраз і є насправді виявом героїзму (“То не штука вмерти, а от штука не вмерти, хоч би й під натиском усього пекла!”).
Тема самотності людини в світі розкривається ще й за допомогою образу Христа, який у романі постає звичайною самотньою людиною. “То не Бог! То тільки, тільки людина. Самотня, боса, простоволоса. В рубищі, в ганчір’ї, з натрудженими, побитими ногами, всіма забута й покинута, — поставлена над безоднею. Людина, яку ніхто не може врятувати...” [1, с.169]. Максим, згадуючи Христа, приходить до висновку, що у того принаймні було до кого гукати: “Зданий на безглузді диявольські муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав усе-таки до кого гукати...” [1, с.246].
Максим Колот також відчуває справжню екзистенціальну “богозалишеність”, коли усвідомлює, як Христос сподівався, що Бог “його все-таки не видасть на муки. Вірив” [1, с.246]. Якщо вже за Боголюдину не заступився Батько, то що робити головному героєві, простій людині, за яку нема кому заступитися: “А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не було нікого. Нікого!”. Максим від такої думки впадає в розпач: “Ще трішки, ось-ось, і має статись найстрашніше — втрата остаточно віри в людей. Тоді прийде катастрофа” [1, с.246].
І.Багряний звільнив “свій” екзистенціалізм від домінанти трагічності, утверджуючи свою оптимістичну версію розв’язки конфлікту — гармонізацію людини і світу. Цю точку зору втілює образ Максима Колота.
Безсумнівно, що образи головних героїв, створені автором, суголосні з провідними ідеями екзистенціального вчення, такими, як відчуття абсурдності світу і самотності людини в ньому, як наслідок — виникнення “межових ситуацій”, а разом з ними і ситуації вибору, що призводить до відчуття автентичності чи неавтентичності існування. Водночас, герої І.Багряного, крім екзистенціальної специфіки, мають і національні особливості. Наприклад, відчуття ворожості світу до людини певної національності, комплекс жертви, що характеризується намаганням тоталітарної держави знищити українця не тільки фізично, але головне, морально зламати його волю. Тобто, світ бачиться суцільною тюрмою для тіла і духа. Єдиний вихід для українця письменник пропонує в черпанні сили для боротьби у внутрішньому національному єстві. Це шлях екзистенціального вибору бути Людиною. Національною особливістю розробки образу головного героя є проблема “безґрунтярства”. Максим Колот “утратив” Батьківщину, яку загарбали тоталітарні системи, а з другого боку, втратив своє місце в світі, певність у житті. Цей подвійний аспект існування призводить українця до зневіри у всьому, а через неї до розуміння своєї свободи вирішувати питання власного буття, робити вибір. Бунт української людини проти жорстокості світу та насильства держави-загарбника зокрема виробляє в ній позитивні моральні цінності. Бо не можна не змінитися, пройшовши випробування. Цю загальновідому істину не заперечували й класики екзистенціалізму.
Можна зробити висновок, що думки І.Багряного як українського письменника виявилися напрочуд адекватними філософським ідеям XX ст., зокрема екзистенціалізмові. В своєму романі “Людина біжить над прірвою” автор інтуїтивно окреслив поняття “межова ситуація”, проте зі своєю “багрянівською” специфікою. Особливістю екзистенціального мислення І.Багряного є поняття “віри в Людину”, яке проходить через усі твори письменника. “Віра в Людину” як віра в перевагу божественного стрижня в людині над злом.

Література

1. Багряний І. Людина біжить над прірвою: Роман. — К.: Укр. письменник, 1992. — 320 с.
2. Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю.Косач і В.Домонтович) // Слово і час. — 2003. — № 6. — С.70-75.
3. Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті: Збірник матеріалів Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції. — Херсон: 2005. — 196 с.
4. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті історією (На матеріалі художньої прози І.Багряного) // Вітчизна. — 1996. — №7-8. — С.120-122.
5. Романова І.В. Романістика І.Багряного в рецепції критиків і літературознавців (в аспекті художніх пошуків літературного екзистенціалізму) // Вісник ХНУ ім. В.Н.Каразіна. — № 765. — Серія: Філологія. — Вип. 50. — Х., 2007. — С. 163–167.


Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)