Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Швидун. Батьківська криниця
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Микола Братан. Побите серце
Вишиванка. Число 1
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Ігор Проценко. Вечірні вогні
Яр Славутич у Херсоні

Віртуальне знайомство

 

Вперше почув я про Яра Славутича від Миколи Братана. Коли зайшов у приміщення спілки письменників, то побачив на письмовому столі книгу. Микола Іванович, перехопивши мій погляд, пояснив:

– Це “Зібрані твори” Яра Славутича, який живе у Канаді, в Едмонтоні. До речі, наш земляк – із Херсонщини. Він і надіслав мені це видання…

Я взяв у руки книгу, перегорнув сторінки. Чомусь відразу потрапив на поему “Моя доба”, і увагу привернули такі рядки з неї:

Спустивши свари, підступи й погрози,

Прийшов тривожно тридцять другий рік.

Людей, мов бидло, гнали у колхози…

– Не колгоспи, а колхози! – вигукнув я. – Автор залишив це слово російською…

Якраз я збирав матеріали для своєї праці про розкуркулення українських селян-хліборобів, які не бажали йти в колгоспи, і тому їх примусово відправляли на Північ, у Сибір, у Казахстан. І мені здалося, що книга Яра Славутича буде в нагоді.

Микола Братан знав про моє “захоплення” цією темою. І коли я звернувся до нього, чи можу ближче познайомитися з виданням, він відразу ж відповів:

– Бери, якщо потрібно. Я вже прочитав.

Так ця книга опинилася в мене. На титульній сторінці був написаний вірш, який автор присвятив М. Братанові. “Бач, – подумав я. – Яр Славутич, немов відомий чилійський поет Пабло Неруда, користується зеленою пастою. І, скоріше, цей твір ніде не був надрукований…”.

Наді мною небо сіре –

Мов старечі кості смерті.

Не хотів би я померти

В час такий, кістлявий звіре.

 

Відійти з земного світу

Я бажаю в сонця пору,

Що мою добу сувору

Зогрівало з-під зеніту.

 

Може, пливши по низов’ю

Чортомлицькими кущами,

Крапне мій Дніпро з любов’ю

На Херсонщину сльозами.

17.ХІ.1988 в лікарні.

Під віршем стояв особистий автограф Яра Славутича.

Здивувало й те, що автор продовжував роботу над своїми творами, хоча вони були написані давно – в 40-х – 70-х роках. У книзі на 110 сторінках (я порахував) рукою Яра Славутича виправлені окремі слова, рядки, після чого вірші сприймаються інакше – були більш досконалими, точніше передавали авторську думку.

У “Післяслові” до цього поетичного тому Яр Славутич підкреслив: “У Зібраних творах”, 1938–1978 усі тексти наново переглянуто й дещо поправлено, а також усунено друкарські помилки, що трапилися в попередніх виданнях. Таким чином, автор уважає ці тексти за кращі, остаточні, якщо не буде прижиттєвого перевидання. Коли б хтось передруковував будь-який твір, автор ласкаво просить брати його лише з цієї книги, а не з попередніх збірок поезій”.

Але незважаючи на це зауваження, автор і надалі продовжував працювати над текстами, удосконалюючи їх.

У той час я навчався в Інституті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Сучасну українську літературу викладав професор А. Г. Погрібний. Одна з його лекцій була про літературу української діаспори. Відтоді нам ближче стали імена письменників Юрія Клена, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка.

Після лекції я підійшов до Анатолія Григоровича і спитав, чому він не згадав про Яра Славутича.

– Через те, що час лекції обмежений, неможливо про всіх розповісти. Самі ж знаєте, що “нашого цвіту по всьому світу”! І в Сполучених Штатах, і в Канаді, і в Австралії – де завгодно живуть і працюють українські митці та письменники. В Канаді, крім Яра Славутича, є ще Степан Горлач, а в Австралії очолює літераторів Дмитро Нитченко-Чуб. Бажаєте про них більше знати, вивчайте їх творчість, читайте їхні книги. Зараз така можливість є…

А книгу Яра Славутича “Зібрані твори” (1938–1978) я так і не повернув Миколі Братану. По-перше, він не нагадував, а по-друге, за різними іншими обставинами забулося про це. У мене велика домашня бібліотека, книгу Яра Славутича після читання поклав на полицю, де вона і простояла довгий час. А коли робив “ревізію” книг у себе, то “Зібрані твори” знову з’явилися на очі.

“Як же з цим бути? – подумав я. – Миколи Братана вже немає серед нас. Він зараз у райських кущах, мабуть, вірші складає. Кому ж книгу віддати?..” І коли поділився своєю думкою про це на засіданні літературного об’єднання “Кулішева криниця”, мені порадили, що краще видання передати до краєзнавчого відділу обласної бібліотеки імені О. Гончара. Так я і зробив.

А мені книга Яра Славутича допомогла. Я згодом написав дві книжки про розкуркулення: художню повість “Північна яблуня з півдня” і документально-публіцистичне дослідження “Плугатарі етапом йдуть”. Вони вийшли друком у видавництві “Просвіта”.

Херсонський письменник Анатолій Крат, який зараз проживає в Чехії, раніше очолював літературно-мистецький гурт “Малючок Степовичок”. За кордоном пов­предами цього об’єднання були наші колишні земляки Яр Славутич (Канада), Михайло Бріф (США), Олена Гельфанд (Німеччина), Михайло Кацев (Ізраїль), Володимир Тарабановський (Польща).

Листування і творчий зв’язок із ними мав сам А. Крат. Він запропонував мої книги про розкуркулення надіслати Яру Славутичу. Пройшов деякий час, і Анатолій Крат при зустрічі повідомив мені, що одержав листа з Канади від Яра Славутича. Той висловився так: “Уважно прочитав книжки пана Леоніда Марченка. Схвалюю те, що він наважився їх написати, і раджу йому продовжувати цю тему, бо вона до кінця ще не вичерпана”. Завжди корисно прислухатися до порад фахівця з літератури, яким і був Яр Славутич. У нього є вірш, перші рядки з якого можна взяти як девіз до наполегливої праці у царині творчості:

Я не люблю, що легко так дається,

Дарма що з серця пишномовно ллється.

Нехай гряде вагітна висота!..

Щоб кожний новий твір був вагомим і важливим для читача.

 

Два дні в Лазурному

 

У вірші Яра Славутича є такі сумні рядки “Я вже ніколи довіку тебе не побачу, / Земле моя. Не почую гучного Дніпра”. Адже поет не сподівається на зустріч із батьківщиною, хоча його “кличе дідизна в херсонські степи незабуті…”. Цей вірш був написаний у 1973 році.

Але політичні події в світі відбувалися швидко. Об’єдналася Німеччина. Наближався розпад СРСР, Україна прямувала до своєї незалежності. І мрія Яра Славутича приїхати до рідної Херсонщини нарешті здійснилася в 1990 році.

Пам’ятаю, як я зайшов у приміщення спілки письменників. Микола Братан сидів за столом і щось писав. Це була п’ятниця 10 серпня. Я привітався з Миколою Івановичем, він спитав, що у мене нового в житті.

– Їду сьогодні ввечері в Лазурне – з колективом будівельного цеху суднобудівного заводу…

Микола Іванович відразу ж кинув ручку.

– А чи зможеш влаштувати проживання, хоча б на вихідні, мені і письменнику української діаспори з Канади?

– Хто це? – поцікавився.

– Яр Славутич! Він приїхав у Херсон!

– Треба спочатку все з’ясувати, – відповів я.

Тоді я працював редактором радіомовлення на ХСЗ. А до того був начальником будівельного цеху на заводі. Ще раніше п’ять років будував базу відпочинку “Корабел” у Лазурному. Ось чому і запросили особисто мене, як колишнього керівника, в цю поїздку – з нагоди святкування Дня будівельника, який завжди відмічається в другу неділю серпня.

Звичайно, мені кортіло познайомитися з Яром Славутичем. А тут така нагода з’явилася! Я поїхав на завод і позитивно вирішив прохання Миколи Братана. Відразу ж і подзвонив йому. Він зрадів.

– Чекай тоді нас у суботу зранку! – сказав Микола Іванович.

У п’ятницю ввечері заводські будівельники і я вже приймали морські ванни.

А в суботу приїхали Микола Братан із онукою і Яр Славутич. Привіталися, і Микола Іванович познайомив із канадським письменником.

– Називайте мене Григорієм Михайловичем. Яр Славутич – це моє літературне ім’я.

Вище середнього росту, з залисинами, через які чоло виглядало великим, в окулярах, він був схожий на вченого-професора. Для своїх 73 років виглядав моложаво.

Я відвів гостей у п’ятиповерховий спальний корпус, показав їм двомісний номер, де вони будуть жити.

– О! Тут і санвузол окремий, і душ! – вигукнув Яр Славутич.

– І гаряча вода є… – додав я.

Був радий поет із Канади й лоджії, з якої можна дивитися на Чорне море.

А вже на пляжі гість розповів про себе усебічно.

– Я народився 11 січня 1918 року в родовому хуторі Жученки, що поблизу села Благодатного – це північна Херсонщина. У вересні 1932 pоку, коли мені виповнилося 14 років, заарештували разом із батьком, який не виконав плану поставок із хліба. Була тоді колективізаторами придумана така “геніальна” зачіпка: господареві-хліборобові спускався зі стелі взятий, спеціально завищений план, за невиконання якого – арешт і висилка. Батька повезли на заслання, а мені вдалося вискочити з потяга на ходу крізь отвір, прорізаний у стелі дірявого товарного вагона, й таким чином урятувався. В 1940 році закінчив Запорізький педагогічний інститут, а в 1955 році Пенсільванський університет у Філадельфії. На початку війни брав участь у підпіллі, що нищило німецьких загарбників. Моє справжнє прізвище Григорій Жученко. Під цим іменем надрукував півдесятка віршів у літературних журналах… А у 1943 році я вперше взяв собі ім’я Яр Славутич. І робилося це для того, щоб хоч якось зберегти своїх родичів, які залишались в Україні, від репресій. З того часу друкувався лише під цим ім’ям, що незабаром стало моїм постійним прізвищем. Був на еміґрації в Німеччині й США, а з 1960 року в Канаді на посаді професора Альбертського університету в Едмонтоні, де працював по 1983 рік. Автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху “Північне Сяйво”. Член об’єднання українських письменників “Слово”… Зараз на емеритурі, тобто на пенсії. Одержую на рік 40 тисяч доларів…

Відкрито зізнався, що привіз із Канади відеомагнітофон, який хоче реалізувати в Києві за 6-7 тисяч карбованців (тоді ще гривні не були в обігу – автор), і по тисячі внести у товариство української мови, в Рух, на пам’ятник Василеві Стусу тощо.

Сказав, що його лікар дав указівку менше бути на сонці. Щоб не мати рак шкіри. І тому Григорій Михайлович більше знаходився в затишку – під грибком. Але в морі купався з задоволенням. До того ж і вода була дуже тепла.

Потім розповів про свою доньку, якій виповнилося 32 роки, вона незаміжня, оскільки чекає чоловіка-українця і щоб він був достойний її рівня – з культури та інтелекту.

– Я об’їздив увесь світ! А жити хотів би тільки в Києві, бажаю там придбати квартиру. Але знаходитися в Україні можу лише півроку. Інакше мене позбавлять канадського громадянства, тоді чималеньку пенсію загублю…

Яр Славутич завжди був із записником. Час від часу він діставав його і щось занотовував.

– Оце справжній письменник! – посміхнувся Микола Братан. – Не те, що ми, все в голові тримаємо. Тільки потім воно кудись зникає…

У ці ж дні в “Корабелі” відпочивав херсонський поет Михайло Бріф. Він підійшов до нас на пляжі, ми привіталися.

– Як добре ви засмагли! – вигукнув Яр Славутич. – А я прочитав у місцевій газеті ваші вірші, вони мені сподобалися.

Здивувала допитливість гостя, який уже встиг ознайомитися з херсонською пресою.

– Готую до видання збірку поезій, – сказав Михайло Бріф.

– А ми готуємо його до прийому в спілку письменників, – додав Микола Братан.

У цьому ж номері газети – це був “Ленінський прапор” з літературною сторінкою “Світлиця” – також надрукували разом із віршами М. Бріфа і моє оповідання “Лоша”. І тому я поцікавився:

– Григорію Михайловичу, а мій твір ви бачили?..

Він нічого не відповів. Можливо, це оповідання не вразило його, а можливо, не встиг ще прочитати. Але вже на другий день Яр Славутич дав мені відповідь:

– Я ваше оповідання прочитав. Симпатичне…

Михайло Бріф, який горів бажанням переїхати в Сполучені Штати Америки, почав розпитувати про тамошнє життя-буття. І Яр Славутич у всіх подробицях став йому розповідати, оскільки він сам жив у США чимало років. (Згодом М. Бріф, якого вже встигли прийняти в НСПУ, залишив Україну. Зараз він проживає в Нью-Йорку).

У неділю вода в морі була прохолоднішою. Однак ми знову проводили час на пляжі.

Яр Славутич повністю освоївся і вів бесіди з відпочивальниками. Більшість розмовляла російською мовою, і він обурено звернувся до мене:

– Відчуваю себе, як серед іноземців, зовсім не чути української мови. Але ж це Україна!..

О вісімнадцятій в неділю повинна була прийти машина, яку замовив Микола Братан, щоб Яр Славутич міг із комфортом повернутися в Херсон. Але вона так і не з’явилася. І канадський гість почав нервувати.

Мені пощастило побачити керівника заводського підрозділу, який приїхав у вихідні в “Корабел” на службовому мікроавтобусі “Тойота”. Він якраз готувався їхати з бази відпочинку додому. Не відмовив і нас із собою взяти.

– О, та ви – чародій! – сказав Яр Славутич на мою адресу. – Для вас немає ніяких проблем!

– Так ми тут усі свої! – засміявшись, відповів я.

І вже через дві години ми під’їхали до готелю “Фрегат”, де зупинився гість із Канади.

Його біля входу чекали три молоді жінки з Херсонського обласного краєзнавчого музею, колектив якого і запросив Яра Славутича в Херсон. Серед них була Олена Марущак із літературного відділу музею.

– Ми вам замовили вечерю на 20.30! – попередила Олена.

– Спочатку я прийму душ і переодягнусь, – сказав Яр Славутич.

Микола Братан і я попрощалися з ним і жінками. Після дводенного відпочинку на морі треба було всім… відпочити.

 

У краєзнавчому музеї і не тільки

 

Зустріч Яра Славутича з громадськістю міста відбулася 14 серпня 1990 року о 18.30 в Херсонському обласному краєзнавчому музеї.

Зала у музеї не дуже велика, але затишна. Над сценою – портик, який підтримують колони. На всю ширину сцени зверху був розміщений транспарант, на ньому великими літерами написаний рядок із вірша Яра Славутича “Я ваш навіки, степові широти…”.

Професор розповів про своє життя, про те, як він опинився за кордоном.

– У 1933 році я присягнувся своєму дідові вижити і розказати всім, як знищили Україну. І я це робив! Писав про розкуркулення, про голодомор. Про це поема “Моя доба”, про це книга “Розстріляна муза” та інші мої твори… І от коли я вперше повернувся в Україну, то частіше чув російську мову. Але, як почув рідну, зрадів: є українська мова! І я знов таки ожив! Побачив жовто-блакитний прапор, теж дуже зрадів!.. Вважав Одесу за космополітичне місто, але й там почув українську мову! Скрізь українці!..

Яр Славутич подивився на присутніх, переконався, що його уважно слухають, і продовжив:

– Українська мова існує понад 1000 років, від неї пішли всі слов’янські мови, вона корінна… У 1891 році перші українці опинилися в Канаді. В наступному році буде святкування 100-річчя з цієї нагоди. В Канаді теж непросто було зберегти рідну мову. Англійські парубки знущалися з українських дітей, коли вони спілкувалися між собою своєю мовою, палили їхні підручники… Однак наша мова, культура та мистецтво нагадують птицю Фенікс: завжди відроджуються при будь-яких обставинах!..

Потім Яр Славутич читав свої вірші. Були виконані чотири пісні на його слова. У людей знайшлись численні питання до нього, і він цікаво відповідав на них. Дві години пролетіли швидко.

Але поета-патріота херсонці ще довго не відпускали. Передавали йому листи, зверталися з приватними запитаннями, брали автографи, дарували сувеніри, картини. І все це затягнулося ще на годину. І лише о 10-й вечора залишили пана Яра Славутича.

Микола Братан і я терпляче чекали закінчення зустрічі. Справа в тому, що коли ми були в Лазурному, я запросив у гості Яра Славутича – до себе.

– Повинні ж ви бачити, як живуть пересічні громадяни… – пояснив я. Микола Братан тоді підтримав мене:

– Слушна пропозиція! Чому б ні? Погоджуйтеся, Григорію Михайловичу! Зараз ми відпочиваємо в пансіонаті “Корабел”, а потім відпочинемо в мікрорайоні Корабел, де живе Леонід. Можливо, і корабельним духом проймемося, як отут морським…

Яр Славутич дав згоду. І от у вівторок домовились, що після відвідання краєзнавчого музею поїдемо до нас. Я попередив дружину, щоб вона підготувала вечерю.

Але не так усе сталося. В музеї був ще фуршет, який затягнувся. Яру Славутичу було приємно, що всі його поважають, шанують, щось дарують, пригощають…Він був у захваті, ним оволодів гарний настрій. І розмовам за столом, здавалося, кінця не буде.

Виходячи з музею, Яр Славутич вигукнув:

– О! Добре наївся, кожна клітинка заповнена!

Було вже пізно: одинадцята година. І чесно кажучи, я вважав, що на цьому все й закінчиться. І тут почувся сигнал.

– А от і таксі підійшло. Що будемо робити? – запитав я.

Микола Братан рішуче відповів за себе і за Яра Славутича:

– Та що ми – не парубки?! Поїхали!

Дружина давно підготувалася до зустрічі. В кімнаті, яка була і моїм кабінетом, стояв стіл, повністю заставлений стравами.

Яр Славутич спочатку роздивився, які книги стоять на полицях. Незадоволено сказав:

– Дуже багато російською мовою!

– Так наша область двомовна, – пояснив я. – Своєрідний білінгвізм.

А потім запитав:

– Нащадки в Канаді – зберігають рідну мову? Все ж таки століття живуть у чужині.

Яр Славутич зізнався з сумом:

– На жаль, онуки вже не дуже прихильні до батьківської мови. Англійська для них зручніша. Треба враховувати середовище, в якому ми там живемо…

– Яка ж мова в світі найбільш розвинена й багатша, на вашу думку, – звернувся я до професора.

– Звичайно, англійська! Я ж її тепер досконало знаю. Підручники писав цією мовою. Словниковий запас у неї великий, і будь яка мова не дотягує в цьому випадку до англійської…

– Вона ж, до речі, мова міжнародного спілкування, – подав репліку Микола Братан.

Ось так за розмовами “парубкували” ми майже до першої години ночі. Дружина про нас не забувала – щось підносила до столу, і Яр Славутич звертався до неї привітливо:

– О, господине, досить нас годувати! Вже ніч на дворі!..

Коли вийшли на вулицю, щоб спіймати будь-яку машину, Микола Братан нагадав гостю:

– Чи пам’ятаєте, з чого все в нас із вами почалося? Спочатку я написав листа, а потім ви відповіли віршем…

Я знав, що у Миколи Івановича на вірші цупка пам’ять. І він почав цитувати рядки:

Озвавсь Херсон з конверта Братана –

І зашуміли жовтополі ниви.

Який я радий і який щасливий!

Тече до жнив таврійська сторона…

Нарешті зловили машину, яка повезла гостей: Яра Славутича до готелю “Фрегат”, а Миколу Братана додому на вулицю Миру.

 

 

“Падає, падає сніг…”

 

У краєзнавчому музеї люди зверталися до поета з Едмонтона: де можна придбати його книги?..

І тоді в Яра Славутича виникла ідея видати в Херсоні збірку поезій “Співає колос”, котра якраз присвячена таврійському краєві. Він залишив у “Просвіті”, яку тоді очолював Микола Братан, долари на видання книжки. Вирішив узяти цю справу на себе Василь Жураківський, він займався розповсюдженням і продажем літератури.

Яр Славутич поїхав у Київ, а потім повернувся в Канаду. Час у економічному сенсі був непередбачений, ціни на все, в тому числі на папір і видавничі послуги, швидко зростали. І на ті кошти, що були залишені поетом, книжку віршів неможливо вже було видати.

М. Братан і В. Жураківський звернулись за допомогою до мене: чи можна в заводській друкарні зробити цю збірку? Звичайно, можливості такі були, адже там друкувалась газета “Суднобудівник”. Я домовився з керівництвом заводу і отримав згоду. Та тільки працівники друкарні обіцяли зробити лише текстову частину збірки – без обкладинки, бо вона була кольорова.

Про це я розповів Братану і Жураківському. Було вирішено “зошит із текстом” друкувати на заводі, а обкладинку – в міській друкарні.

І збірка поезій “Співає колос”, хоча і з труднощами, однак з’явилась у білий світ. І про це було повідомлено Яру Славутичеві.

Трохи пізніше М. Братан сказав, що Яр Славутич дуже радий виходу книжки та передав привіт і подяку.

– “Коли людьми назвуться люди…” – це рядок із вірша Яра Славутича, – вимовив Микола Братан. – А ми все зробили як люди…

Я згадав про жінок з друкарні, котрі набирали текст і розмовляли між собою:

– До чого ж у поета гарні вірші! Ось послухайте: “Падає, падає сніг – білий бальзам на рани…”. До чого ж лірично!

Я стояв поруч і чув це. А за вікном дійсно падав сніг, і нам здавалося, що в цьому була заслуга поета, його гарного вірша…

 

 

Епітафія

Марія Гарасевич, відомий критик, так висловилася про нашого видатного земляка: “Яр Славутич піде у віки української культури. Він належить до найбільш національних зарубіжних поетів… В Україні його ім’я буде між найславнішими зарубіжними поетами і між першими своїм національним звучанням”.

У 2011 році Яр Славутич пішов, як то кажуть, за обрій. Коли я читав його “Зібрані твори”, то мене здивувало, що він наче передбачив свою кончину і написав епітафію про себе – в кінці поеми “Моя доба”. До того ж, епітафія ця створена у вигляді акровірша: перші літери рядків – це його літературне найменування і прізвище в еміграції.

Славутич Яр, виховник і поет,

Лежить отут, похований в Канаді,

А рвійний дух, не знаючи тенет,

Воює далі. Не кінець браваді!

Убравши в карби не один сонет,

Творив октави, то сумні, то раді, –

Инакше згинув би цей гранослів,

Чий меч ворожих не щадив голів.

Написано це було у 1978 році – за тридцять три роки до смерті.

І хоча могила Яра Славутича за морями-океанами, пам’ять про нього не знає кордонів, вона в його багатій творчій спадщині – книгах, підручниках, наукових працях. Також вона залишається в наших серцях і душах, бо “…не вмирає дух степовика”.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 118 книг;
1,510 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)