Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. І краса, і держава
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
М.Братан. Парасолька йде по місту
Чернявський М.Ф. Земля: Оповідання // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 103-111.

Чернявський М. Твори: у 10 т. / М.Чернявський. — Харків: Рух, 1929. — Т. 5. — С. 5-15.
Земля
Оповідання

Спадщина

Микола Чернявський

Земля

Оповідання

– Ш-шарх!.. Ш-шарх!.. — почулось тихим ранком ще в півсонному степу.
Стиснувши зуби, Стасюк підвівся споміж пшениці навколішки й обережно поглянув наоколо.
Через позлотисте море колосся він побачив, що знизу, від балки, зайшли косарі. Здалека до його ясно доносилось, як дзвенять коси: — Ш-шарх!.. Ш-шарх!..
Він знов ліг на своє логово. Через два-три дні на всьому степу не буде ніде пристановища. Все викосять. Проса?.. Але вони низькі й рідкі. У їх не сховаєшся. Хоч провались крізь землю.
— Прокляття!.. Через тебе пропало життя!..
Він з усього розмаху вдарив кулаком по сухій ріллі. Але його кулаки були такі малі й безсилі, а земля така нерухома й байдужа. Він вразив до крові руку й вибив тільки ледве помітну ямочку, що в їй і жайворонок не звив би собі гнізда.
Злість і відчай навалились на його. Шпурнув геть від себе рушницю й перевернувся на спину. Лежав і дивився в небо. Але й вранішнє небо, чисте й лагідне, дратувало його. Мусив зажмурити очі й лежав нерухомо, як труп. Тільки в висках, коло вуха, пульсували артерії.
Думав. Горів у думках-важко, покволом і все в тих самих думках, як сире поліно в печі. Стало душно. Розстибнув комір.
— Ех, земле, земле!.. Проклята ти, заклята на віки-вічні! Через тебе пропало все, все! А ти мовчиш, німа й непочутна, тобі й жалю немає, що на тобі ллється кров!..
Маленький сірий коник несподівано кинув його на обличчя своє тільце, мов грудочку сухого чорнозему. Змахнув його рукою. Перевернувся на бік і знов почув, як там, коло балки, дзвеніли коси.
Вони добираються до його. Залізними зубами рвуть жовті сухі стебла й злосливо гукають, немов хотять, як птаха, спужнути його, вигнати з хліба: — Ш-шарх!.. Ш-шарх!..
Нічого, не злякають. Він сам вийде...
Кидав думки в один бік і в другий: де знайти захист?.. І не знаходив його. Тільки ніч темна була йому тепер захистом. Тільки рушниця зосталась його оборонницею.
Тільки вона тепер укупі з ним мстилась над ворогами, бо товаришів немає: тих убито, а ті порозбігались.
Але вже не вистачає набоїв. Скоро прийде час, коли його візьмуть голими руками.
— Ш-шарх!.. Ш-шарх!. — чує він далекий, але настирливий, невідступний поклик.
Ліг на черево, підгорнув під лоба складені одна на одну руки й знов замлів. Згадалась довга-довга, й така тепер далека, стежка його короткого життя.
Як недавно все діялось і як давно!.. Тільки одружився — взяли на війну. Кидали з одного фронта на другий… Ганяли, мов босого по пожарищу, поки не попав з простріленим плечем до лазарету. Одужав — знов у пекло… А там прийшла свобода й на своїх кипучих хвилях принесла додому.
— Земля!.. Земля!..
Тільки й чути було ті слова по всіх усюдах. Тільки про це й говорили скрізь по Україні.
І ось він — делегат від свого села на повітовому селянському з’їзді. І тут ті самі слова: — Земля!.. Земля!..
Від кожного села виступали промовці, і всі говорили в одно. Дійшла й до його черга. Було вже пізно. У театрі, де відбувався з’їзд, нічим було дихати. Але він не помічав того й, тільки чуючи, як у грудях молотом колотиться серце, вийшов на кін. Мов вітром підхопило його, і він, задихаючись, вигукував: — Я, як представник од Вавиловської волості, від чотирьох тисяч селян!.. Як будучи на фронті в п’ятнадцяти боях і ранений!.. Заявляю, що наша громада винесла одноголосну резолюцію: всі землі панські, казьонні й монастирські — відібрати й передати селянам у вічне володіння!.. Без викупу!..
Грім оплесків покрив його слова так само, як і всіх попередніх ораторів, що говорили ті самі слова, проводили ту саму думку.
— Доволі пили нашої крові!.. Буде вже драти з нас шкури!..
І знов оплески й оплески. Хотів ще казати, але давно підібрані слова несподівано розбіглись, і він тільки додав: — Земля, воля й братерство!.. Смерть ворогам народнім!..
Вернувся додому. Йшов із станції пішки. Земля горіла під ногами. Йшов і бачив, що скрізь по степу ходять люди: по одному, по двоє. Ходять, придивляються до землі, наглядають найкращу, щоб захопити собі… починати оранку.
Розповів на сході про те, що було на з’їзді.
Як тоді раділо все село! Які надії розцвіли в душах селянства! І які вдячні були йому, Стасюкові, мов через його йшло до їх щастя.
– Вся земля наша!.. Ні копійки викупу!.. Буде вже панам смоктати кров нашу!.. Все майно панське забрати й розділити між людьми!.. Все воно наше, нашими мозолями зароблене, нашим потом полите!.. Годі хилити голови лежням!.. Годі в ярмі ходити!..
— А-джа-джа!.. А-джа-джа!.. А-джа-джа!.. — доноситься до вух Стаськових від балки. То косарі гострять коси, щоб скоріше добратися до його. Косять хліб панам, що колись селяни з такою вірою й радістю сіяли для себе.
— А-джа-джа!.. А-джа-джа!..
Так усе несподівано перевернулось на інше.
Прийшли німці, почались сікуції, вимагання контрибуцій. Знов на селі появились пани й управителі. Приїхав і їхній пан, Дудник. Привіз із собою тридцять німців і почав пороти селян. У першу голову схопили його, Стасюка.
— Він привідця й коновод! Він збив усе село! Він їздив на з’їзди! Він грабував худобу!
І сікли його, немилосердно сікли...
Досі ще, неначе хто приском сипе по спині при спогаді.
— Коли так, то знатимете ж мене! — рішив він.
Узяв рушницю, зібрав товаришів і пішов бити панів і глитаїв.
Де проходив — там палало панське майно, де попадався до рук пан, — одна була йому честь: куля або петля.
Пів повіту пройшов страшним месником Стасюк, поки не навели на його свої ж люди німецьку силу. Тепер нікого не зосталось від його товариства, й сам він, зацькований і загнаний, ховається від людей в останніх хлібах.
Покосять їх, тоді кришка.
Зараз прибився до рідного села: думав, може яку допомогу дасть жінка.
Бачився з нею на леваді, але ніякої надії не подала вона йому: усе село проти його. “Це він піддурив нас. Через його загинула наша праця, через його пороли нас. Нехай іде, куди хоче, а ми покривати його не будемо! У кожного одна голова на плечах!”. І більше всіх проти його говорить сусіда ближній, Панько Деркач. Бо двох його синів били німці шомполами.
— Що ж тепер робити?..
Це питання вже кілька день стояло перед Стасюком, і він не міг підшукати на нього відповіді. Голова була порожня, як пляшка, що носив у їй воду. Взяв ту плискувату пляшку в руки, подивився й кинув на землю. Хотілось їсти й пити, й не було ні хліба, ні води. А сонце вже піднялось високо й пекло палючим жаром. Хиткий прозорий холодок від сухих стебел пшениці не давав ніякого захисту. Вітерець пробігав десь угорі і, тільки дратуючи, лоскотав сухий колос.
Стасюк лежав і несвідомо довбав пальцем землю. Червоне сонечко круглястою емалевою крапкою виповзло йому на руку й спинилось. Дмухнув на його, але воно не хотіло летіти. Збив пальцем.
Було скучно й важко лежати без руху. А там скреготали й скреготали коси, гострили зуби на його.
— А-джа-джа!.. А-джа-джа!.. Ш-шарх!.. Ш-шарх!..
Пекло сонце. Шелестіли сухі колоски, а відчай глибше й глибше запускав свої гострі пазурі в серце.
Уночі Стасюк прийшов додому. Нічого не кажучи, ні про віщо не розпитуючи, ліг спати. Спав довго й твердо, неначе після великої важкої праці. Ніхто не турбував його сна.
Прокинувся, коли сонце вже підбилося зовсім високо, умився й сів до столу.
— Ну, жінко, чим частуватимеш свого хазяїна?..
Хотів усміхнутись, але тільки скривив в усмішку губи. Очі зостались суворі й застиглі, мов крига.
Молодиця з тривогою глянула на чоловіка. Був худий і чорний, оброслий бородою. Губи йому порепались, волосся пасмами звисало на плечі й лоб. На лівій щоці червонів новий шрам.
— Чим частуватиму?.. Що єсть, те й їстимемо.
Вона поставила перед ним миску, поклала круглясту з боку вищерблену, дерев’яну ложку й окраєць хліба. Потім вийшла в сіни й принесла глечик молока.
— А Андрійко ще спить?
— Спить.
— Збуди його. Будемо гуртом снідати.
Молодиця збудила сина. Хлопчисько років чотирьох протер кулачками очиці й боязко глянув на кудлатого й бородатого чоловіка.
— Татко!.. — нарешті весело промовив він, пізнавши батька.
Обличчя Стасюкові освітилось усмішкою.
— Йди сюди. А ти чого не сідаєш?
— Я вже їла.
— Сідай!
Мусила сісти до столу, бо в голосі чоловіка почувся приказ. І взагалі він сьогодні здавався жінці незвичайним. Стримана суворість холодила його палку вдачу. Немов він на щось наважився й таїть якісь думки.
Стасюк узяв сина собі на коліна, обережно притиснув лівою рукою до грудей і на хвилинку приторкнувся обличчям до його м’якого й білого, як льон, вигорілого на сонці, волосся. Жінці здалось, що в його на очах залисніли сльози. Але він різко крутнув головою й прогнав їх.
— Будемо їсти.
Їли мовчки, не хапаючись. Стасюк їв сам і годував зі своєї ложки сина. Клав її, підбирав із столу крихти товстими, незграбними пальцями, повагом ніс їх до рота. Потім знову брався за ложку.
– Що каже батько?
– Нічого, мовчать.
Стасюк глянув на жінку, на її потуплені до долу очі й різко поклав ложку на стіл.
– Їж!
– Наївся вже. А мати?
– Мати жаліють тебе. Хотіли передати грошей і прохати, щоб ти десь поїхав, або в Одес, або в Миколаїв, щоб переждати якийсь час.
Стасюк з полегшенням видихнув повітря з грудей.
– Грошей мені не треба… А люди?
– Що ж люди, як вовки!.. Дізнались, що ти вернувся, й кажуть: “Піймаймо й видаймо німцям”. Найбільше Деркачі… Та й Ващенки, й Коцюби, всі багачі й біднота туди ж. Учора, ще ти не приходив, Василь Коцюба зустрів і питає: “Що… вернувся Петро?” — “Ні.” — “Брешеш!” — каже. — “Тільки все одно — піймаємо. Годі дурити людей!” Замовкли. Стасюк дивився в куток і тарабанив по столу. Мовчав кілька хвилин, дивився, як вона замітає хату. Ждав.
– Сідай, побалакаємо. — сказав він, коли жінка поставила віника в куток.
Руки в молодиці впали, мов не свої. Вона так і ждала, що щось буде, що не даром Петро такий похмурий.
– Іди й ти, синашу, сюди! Щоб і ти чув...
Хлопець довірливо підійшов до батька.
Стасюк хвилину помовчав, немов набираючись сили.
– Говорю тобі, Зінько, як перед богом, оце востаннє… Бажав я добра людям, не шукав для себе нічого, а вони тепер хотять видати мене німцям… Мов на вовка збираються на мене...
Обличчя Стасюкове мінилось, тремтіли й смикались кінці губ. Йому було важко говорити, і він немов виривав слова з грудей, мов тирсу з цілини.
– Всі кинулись на землю… З-за неї ллється кров, з-за неї ворожнеча!.. А хіба біднота добилась того, щоб узяти її в свої руки?.. І була вона у багачів, і зараз у їхніх руках, у їх вона й зостанеться! А я з-за неї людей убивав.
– Що ти кажеш, Петре!.. — жахливо скрикнула жінка й дивилась на чоловіка великими наляканими очима.
Люди говорили, що Петро убійник, але вона не вірила. Тепер він говорив сам.
– Еге, убивав!.. Убив власними руками Карпенка, Смілянських, Губчича… На цих руках кров!.. А для чого, кому з того користь? Ті, кому хотів добра, ті, з-за кого душу занапастив, ті тепер мої найлютіші вороги! А все з-за землі!.. Будь вона проклята, та земля! Нехай вона тернами, бур’янами заросте, нехай піском та камінням візьметься!.. Он Деркач іде… Йди, йди сюди!.. Підходь ближче!.. Не бійся!..
Стасюк бачив, як проходив повз хату Деркач і приглядався підсліпуватими очима в вікно.
– Я тут, тут!..
– Петре!.. Цить!.. — благала жінка.
Сльози текли по її обличчю.
– Нічого, все одно!.. Нехай чує… Я не втечу, нікуди тікати! Нехай, що хотять, те й роблять!..
– Та, може ж таки ти поїдеш до Одесу?..
– Не поїду. Не того я прийшов додому. Прийшов прощатись. Прийшов подякувати добрим людям за їхню правду. Слухай, Зінько: мені вже не жити на світі! Зостанешся з Андрійком. Вчи його розуму, щоб ніколи нікому не вірив. Бо скрізь злоба й зрада. Живіть чесно. Може вийдеш заміж..
– Що ти кажеш, Петре? Нічого того не буде!
– Мовчи! Те, що я кажу, те й буде! А ти, Андрійку...
Стасюк підняв сина врівень із своїм обличчям, глянув йому в ясні очі і мов похлинувся.
– А ти...
Більше Стасюк не міг нічого сказати, бо не дали сльози.
Плакали всі троє.
Нещастя ввійшло в хату й стало коло порога, темне, нерозважне. У малі, підсліпуваті вікна дивився золотий пекучий день і плив незміряним морем в осяйну безвість.
Купаючись у тому пливучому золоті, червоний молодий півень, із зеленкуватою шиєю й чорними крилами, злетів на тин коло причілку й голосно кукурікав, зажмурюючи від насолоди свої червоно-скляні очі. Але Стасюки не чули його крику.
———————
Усі були на степу й село мов завмерло.
У сяйві пекучого дня Стасюк ішов вулицею до волости. За плечима у його висіла рушниця. Що він там робитиме, він і сам не знав. Але серце його було повне образи й рішучості.
Він ішов, а за ним по розпеченій сонцем і розбитій їздою дорозі крок за кроком посувалась його сіро-синювата тінь. Жінка зосталась дома. Так він наказав їй і вона не насмілилась не послухатись його.
Ось майдан, ось волость. Стоїть, блищить на сонці білими стінами. Чорніють розчинені двері. З їх надвір виходить Панько Деркач. Побачив Стасюка й — назад. Злякався. Але передумав і пішов просто йому назустріч.
Обличчя Стасюкове перекривилось злою усмішкою.
– Що, доніс, заявив?..
– Кому?.. Що?.. Нічого я не знаю.
Деркач смертельно злякався, і нижча губа йому засмикалась, а очі забігали, як у спійманого на шкоді пса.
– Брешеш, стара собако! Бігав до волости заявити, що я прийшов? Ну, й прийшов і не злякався!.. Беріть коли хочете!..
Перший гострий момент зустрічі минув, і Деркач уже не так боявся, тим більше, що знав, що зараз у волості збираються йти заарештувати Стасюка по його доносу. А він ось і сам прийшов.
– Хто тебе братиме? — гукнув він. — Іди, куди хочеш!.. То тобі мабуть Зінька казала… А я що?.. Про мене...
Із дверей волости разом вийшла купа людей. По очах їх Стасюк побачив, що вони йдуть на нього. Деркач, не оглядаючись назад, почув, що вони зараз заберуть Стасюка, і в очах його гостро майнула думка про це.
Стасюк живо помітив те.
– Про мене — роби що хочеш!
– Брешеш, собако! — перебив його Стасюк, і, в один мент вихопивши з-за плеча рушницю, вистрілив.
Розмахнувши руками, Деркач упав на землю.
– Ну, тепер підходьте, ви!.. — гукнув Стасюк до тих, що вийшли з волости.
Але вони кинулись назад у двері.
– Тхори прокляті!.. — кинув їм услід Стасюк. — Не бійтесь, не поженусь!
Повернувся й пішов на гору, туди, де між дерев біліла церква.
– Ловіть!.. держіть його!.. — гукали з волости, але ніхто не насмілювався йти за ним.
Стасюк одійшов трохи й спинився. У душі було порожньо й холодно, мов гробак виїв усю середину.
Глянув навколо. Церква… Колодязь коло неї. Свині риються в баюрі під коритом для водопою.
Згага пекла горло. Пити! Але нащо?.. Все одно.
Несвідомо подивився вниз від церкви на село. Там подекуди поміж сірими стріхами хат ясніло золото стіжків і скирт. “З хлібом будуть” — майнула думка. У вікні попівського дому плямою вималювалось широке вигодоване обличчя й довга руда борода.
– Ага, й ти дивишся?.. Дивись!.. Дивись, коли не повилазило!..
І нічого більше не бачачи й нічого не почуваючи, крім глибокої тяжкої образи й того, що йти нікуди й робити нічого. Стасюк раптом поставив рушницю на землю, притис дуло собі під щелепи й, не дивлячись, ударив ногою по замку.
Свині злякано зарохкали й піднялись на передні ноги в своєму логові, але побачивши, що їм ніщо не загрожує, знов уляглись у холодне баговиння.
Сонце лило своє пекуче золото на їх і на Стасюка й почало пригрівати його розкиданий по розпеченій сухій землі поміж камінцями й товарячими кізяками кривавий мозок.
1919
Друкується за вид.:
Чернявський М. Твори: у 10 т. / М.Чернявський. — Харків: Рух, 1929. — Т. 5. — С. 5-15.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)