Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Ігор Проценко. Мої дороги
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Микола Братан. Танго над лиманом
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Бериславщина. Рік 1904
Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства

Гості вже зібралися в повному складі, рівно стільки, як запрошено, столи вже ломилися від напоїв і наїдків, але ювілейні врочистості не починалися: не було головного або ж, поправніше, найголовнішого гостя, ба навіть і не гостя, а хазяїна, господаря і то не району, а всієї області. Іменинника, хазяїна району, Станіслава Станіславовича Куцака, теж, як і того найголовнішого, називали губернатором, це надавало гонору і снаги у вирішенні державних, аж ніяк не районних чи, даруйте на слові, регіональних справ.

Він стояв, високий, тіластий, біля затополених воріт колишнього піонерского табору, а наразі ексклюзивної гостиниці, хай буде готелю, - не вмер Данило, так болячка задавила, - побіля іменинника терлися найближчі, найвідданіші службовці - заступники, завідуючі службами і просто прислужники. Він цього слова ніколи вголос не вживав, але подумки усіх їх саме так називав, бо хоч і демократія, а раби не перевелися, він і сам раб, волею найголовнішого піднесений на керівну верхотуру.

- Що ж таке, запізнюється Давидович? - озвався окоренкуватий заступник з гуманітарних питань Арсен Випирайленко, донедавна інженер електромашинобудівного заводу, під час президентських виборів - начальник відповідного штабу і ось тепер при солідній керівній посаді.

Іменинник невдоволено відказав:

- Не запізнюється, а затримується. У нього наразі (полюбляв це слово) турбот додалось: регіонали нахабніють. Мало їм обласної ради, рвуться до губернаторського крісла.

- Це так, - устряв до розмови неговіркий начальник пристані, худорлявий чолов'яга, під літами, - пенсія мала, підробляє на укоханій посаді. Він про тих регіоналів має свою виважену думку. Відщепенці! То вони в "Трудовій Україні", то в партії Литвина, а тепер, бач, які мудрі - на регіони ділять Нашу Україну.

Іменинник авторитетно заявив:

- Нічого в них не вийде. Я добре знаю Бориса Давидовича, він - людина твердої волі, невипадково президент зупинився саме на його кандидатурі, коли призначав губернатора нашого краю, хай буде регіону, але владуватимемо тут ми, нашоукраїнці, а не нашисти, як вони нас називають.

Випирайленко підтримав хазяїна:

- Вигадали ж слівце. Явно натякають на недоброї пам'яті нацистів. А самі хто? "Раби, підніжки, грязь Москви". Правда, хватка у них вовча. До речі, в олешківському лісі появився вовк. Цієї звірини тепер по всьому регіону, онде біля Голої Пристані - цілі зграї. Але ж це не звичайний вовк. Зустрів позавчора Попругу - пам'ятаєте, в Комітеті з екології працював. Наразі лісничим улаштувався. Каже, цими днями сидить він на березі штучного озера, готується шашлики смажити, аж із кущів - вовча паща. Справжній сіроманець. Худий, зголоджений. Попруга несамохіть ухопив шампур зі шматками свинини - мовляв, на, їж, раз уже набився на пікнік (з ним там, кажуть, була жіночка, куховарка чи - прости господи). І вовк, уявіть собі, зжер м'ясце, мало не з шампуром проковтнув. Так той заблука і живе при лісницькому осідку, нікого, окрім Попруги, не підпускає. Щодо жіночки я не уточнював, але раз вона дружить з Попругою.

- Дружба - дорожча над усе, - відречено докинув іменинник. Його, по правді кажучи, придибенція з миролюбним вовком не цікавила, високий гість уже мав би сидіти в ювілейному застіллі, а його - ні слуху, ні духу. Такого за ним раніше не водилося. Скаже "Буду о п'ятій" - звіряй годинника. Про сьогоднішні іменини він шефові нагадав два тижні тому, коли їздили вкупі до Києва, на зустріч із Президентом. Борис Давидович тоді недвозначно натякнув, що покладає на нього, лідера з-поміж районних керманичів, неабиякі надії. Для цього, мовляв, є солідні підстави: район повернув обличчям до світла десяток сіл - є сподівання, що через рік-два безперспективних сіл у районі не буде. Уже сьогодні можна порадіти, що забур'янених полів при дорогах не здиблеш, хіба що в глибинках, де ніби заповзялися вирощувати сортове насіння буркуну та свиріпи, гаразд, що вони медоноси, а в тамтешніх землевласників бджолосімей не порахувати - солодкого життя забагли, хто ж бо жито-пшеницю, всяку пашницю плекати буде? Борис Давидович - сам бджоляр, як і Президент, але ж треба у всьому знати міру. Він і в районі докинув з легким осудом:

- Захоплюєтесь, любі друзі, соєю. Угомоніться трохи. Онде в обласному центрі жита катма, ні з чого чорного хліба спекти, а це ж - сила життєдайна, не забули цього слова, яким за розвинутого соціалізму рясніли газети? Нині - не лише цього - взагалі українського слова у наших ЗМІ не вчитаєш.

Сам він добре володіє державною, у виступах, ба навіть у приватних розмовах не цурається солов'їної, хоч знає, звісно, і російську, а можливо, й ще одну, та про це судити негоже, ми ж інтернаціоналісти.

- Станіславе Станіславовичу, ви сьогоднішньої "Копійки" не читали? - надійшов з-від альтанки редактор районки Володимир Мартиненко, міцно скроєний чолов'яга з кучерявим, прямо таки парубоцьким чубом, хоч уже років з п'ять тому відзначав полудень віку.

- Не читав. Я взагалі її не читаю. А що там таке?

- Та знову Ярковський хизується незалежністю свого пера. Про Саманівських пайовиків пише.

Станіслава Станіславовича пересмикнуло: це ж, не інакше, про нього. Він бо ті паї арендує, до нього вже доходили чутки, що приїздив якийсь шовкопер у Саманівку, цікавився, хто там, що з землею діє.

- Де ж та газета? - ніби поміж іншим поцікавився іменинник, редактор тут як тут - витяг з бокової кишені кремового піджака учетверо складений номер модного часопису й послужливо простягнув начальникові. При цьому зауважив:

- Зараз таке читати не слід, публікація виїденого яйця не варта.

"Ні, мабуть таки варта", - подумав Станіслав Станіславович, узяв газету до рук, потримав її, як ослизлу гадину, розгорнув і пробіг очима першу сторінку. Відразу ж загледів: "Чим більше вкрадеш, тим вище скочиш".

- Заголовок дурний, - скривився редактор.

- Ідіотський, - потвердив начальник пристані, який здавна дописував до "Демократичної зорі", колись йому за це платили якийсь там гонорар, а тепер писав задля ідеї.

Цими днями в районці надрукували його репортаж з польового стану, де вантажили на елеватор останні тонни зерна - на честь Дня Незалежності. Як писати матеріали подібного штибу, він знав, - ще за Союзу навчився, їх, сількорів та робкорів, тоді регулярно скликали на творчі семінари. Тепер ніякого тобі навчання, та й День преси здали в архів (сам же він дійшов цього висновку), а тоді, щоб оце 5-го травня не відзначити журналістське свято, та навіщо ж тоді райкоми, обкоми, ЦК! Пригадується одного разу якась місцева поетеса вірш утнула про День преси і прочитала на семінарі - ото сміху було. "И кстати, как-будто преднамеренно Карл Маркс родился на день советской печати".

Начальникові пристані хотілося, аби розважити іменинника, розповісти про цей курйоз, але тому було не до веселих придибенцій. Сховав газету до кишені, витяг пачку сигарет, довго не міг її розкрити, сількор запримітив: у губернатора тремтіли руки.

- Розпустилися наші ЗМІ, - порушив мовчанку редактор, ніби сам він до масової інформації не мав ніякого відношення.

У цей момент качиною ходою до них зблизилася дружина іменинника - огрядна, з обвислими щоками молодиця, наряджена за всіма останніми криками моди - спідниця землі торкається, кофта - мов з піни морської, на голові… Але вибачимо районним перукарям - не могли ж вони переплюнути депутатку Верховної Ради, їхню землячку, яка теж мала прибути на ювілей свого однопартійця (член КПУ), чомусь і її немає. Та ось у чому справа:

- Катерина Степанівна поїхала в Крим, - повідомила губернаторка, - там захворів секретар обкому, напився води в Севастополі, а вона виявилося заразна.

- Екологія, - докірливо прорік начальник пристані, який сам же ту "екологію" глушить, але тепер він у ролі обвинувача, тим паче, за столом, що його накрила команда іменинника, ця наука була поза критикою.

Іменинникові зараз до цього взагалі немає діла, навіть те, що Катерина Степанівна проїхала повз нього на Крим, його не обходило. Він починав уже здогадуватися, що ця ідіотська публікація в "Копійці" не інакше лягла на зеленокрилий стіл губернатора і той (губернатор, звісна річ) збунтувався праведним гнівом, само собою - і на нього, свого улюбленика, чи, як він мовляв "возлюбленика муз і грацій" (каже, таке в Шевченка вичитав).

"Копійка", звісно, вже на столі у губернатора. Характер у Давидовича крутий, вибуховий, "добра не жди, не жди сподіваної волі", - ці слова він, Станіслав Станіславович пам'ятав зі шкільної лави. Того ж таки Тараса нині обливають брудом смердючі писаки. Шевченка не пожалували, а то його…

Але що ж діяти? Подзвонити? Він і давніше дзвонив йому зрідка, зінкола, частіше було навпаки, - дзвінки долинали згори, а зараз - повна неясність.

- Я так гадаю, що Давидович, можливо, теж виїхав у Севастополь, як не як - сусідній регіон, та й з Катериною Степанівною вони в дружніх стосунках, - начальник пристані знову подав голосок (до речі, писклявий, звідки це в нього?).

- При чому тут дружні стосунки? - різко обірвав Станіслав Станіславович безглузде просторікування.

Обізвався, як завжди, поміркований редактор "Демократичної зорі" (стиль роботи!):

- У державній службі по-всякому буває. Може, десь надзвичайна ситуація.

Заувага була саме на часі. Ось вона, ця сама надзвичайна! До воріт підкотила помаранчева "Волга" начальниці степового району, Юлії Кравцової, на яку він зовсім не очікував, бо ж не запрошував на святкування своїх сорока, хоч на її тридцяти був. І не просто був - пив, тостував, танцював із нею "білий вальс", було й дещо серйозніше, якщо можна це назвати серйозним.

- Добрий вечір, - вибралася легко й граційно з машини, ступила навстріч йому, спантеличеному, потисла, власне, не потисла, а вклала в його селянську п'ятірню свою долоньку, наче мокре пташеня, залебеділа:

- Не чекали? Я ненадовго, мимохідь, у мене до Вас, Станіславе Станіславовичу, доручення від Бориса Давидовича.

Співрозмовників як вітром змело, негоже слухати, що ж то губернатор передав через таку, звиняйте, дипломатку. Начальник пристані відчував, що розмова мусить бути конфіденціальна. Редактор оцінив ситуацію по-своєму: його шеф, здається, до цієї асканійської перепілочки не зовсім байдужий або ж зовсім не байдужий.

Де ж було можна байдужки сприйняти візит колежанки, як минулого місяця після гучних її іменин сталося між ними таке, про що в "Демократичній зорі" не пишуть, а якщо й друкують щось на ці теми, так це ж не "Бульвар" Гордона і не "Интересная газета".

Залишившись сам-на-сам, Юлія Калістратівна мовила стиха:

- Перепрошую, що так сталося.

- Що саме?

- Він ще питає. Обіцяла на іменини не з'являтися, а довелося. Я щойно від Давидовича. Його невідкладно викликав Президент. А мені він сказав, щоб я їхала до тебе і попередила. Зустрічай гостей із прокуратури.

- Цього треба було чекати, - зронив майже спокійно, він завжди отак, у скрутні, кричущі хвилини стискав нерви в кулак, мобілізував усі можливості обох півкуль напрацьованого мозку і діяв так, немовби нічого й не сталося. - Ходімо до столу, час починати бенкет.

- Я не піду. Незручно.

Леле, та ж саме оце кругленьке слівце видали її напомаджені тонкі губки тоді, після її іменин, на березі моря - опівночі, при світлі повного місяця.

Він зупинив свій "Мерс" на прискалку біля санаторію, галантно відчинив усі дверці, допоміг їй вийти з кабіни і тут же охопив, малу, хунаву, нижче пояса, поклав на розлетисте заднє сидіння, поспіхом роздяг себе і її.

- Незручно, - вихрипіла вона, підводячись, і притьмом запропонувала:

- Ходімо в море.

За хвилину він удовольняв своє пожадання в літеплі морської затоки, обоє спізнали мить заласся майже водночас. Вона, ні слова не кажучи, вивільнилася з його цупких обіймів і припала жадібними губками до його заволохатілих грудей, до крутого живота й нижче:

- Хочу посолонцювати.

- Шалена.

- Це ж прекрасно.

Він затим одвіз її в сусідній райцентр, де вона працювала до того і мала звичайне собі житло в переселенському будиночку. Докинула на розстанку:

- Не забуду цієї ночі. Будь обережним. Ти випив, дорога далека.

- Усе буде гаразд, - приспокоїв, поцілував на розтанку. "Чао".

Ось і тепер, після її нерішучості сісти до застілля, мовив, злегка обійнявши за пташине опліччя (хай дивляться, кому цікаво: таж вони - колеги).

- Усе буде гаразд.

Пішло воно все пропадом, мораль, прокуратура, далека дорога. А таки - далека, до кінця маршруту ще їхати і їхати. Ще ж ДАЇ ні разу його не засікало, ні тверезого, ні захмеленого.

- Прошу всіх до столу. Усіх без винятку. Водіїв і кухарів теж.

"Демократ, він мені ще більше таким подобається", - подумала неждана гостя.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)