Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв. Просто життя
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Микола Каляка. Збуджені альманахом “Степ”
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Микола Василенко. Архітектура планиди

Безсоння останнім часом все частіше навідувало Віктора Тарана, фермера, не фермера, заручника земельної реформи, від якої потерпали нині не в одній його Саманівці - по всіх регіонах, по всій Україні. Свої негаразди в цій справі можна ще терпіти, його Бог нагородив, як мовиться, волячим терпінням, у житті не раз переконався в цьому сам і переконував інших. Те, що сталося з ним цими днями, скоріше виняток із правил, а не правило.

Терпець урвався не тому, що самому залили сала за шкуру, - не зміг більше спостерігати байдужки, як його односельців окрадають новонароджені олігархи, а поправніше один із них, "землячок з циновими гудзиками", учора ще такий же, як він, фермер, щоправда з набагато важчим животом і не облислий, а сьогодні, в додаток до цього, ще й районний губернатор. Звихнулися на призабутому було слові, не в імені, звичайно, суть, головне - влада, керівна потуга, захланна вдача, як у їхнього добродія Давuдовича, котрого злі язики називають Давидoвичем, ніби від перестановки наголосів суть міняється. Хто те зна, може, й так.

Доконало Віктора несподівано виявлене злодіяння добродія (ось тут попробуй узгодити ці два поняття), яке полягало в дуже простій і не зовсім зрозумілій акції спритного землячка: узявши в оренду 300 гектарів земельних паїв своїх недавніх односельчан, він, як виявили контрольні органи, податок сплачує за 60 гектарів орендованих площ. Той, хто докопався до цього обману (злочину!) був другом дитинства Віктора, у нього він обідав при відвідинах Саманівки. Обідали без спиртного (однокашник має класичну виразку шлунку), але розмова була напрочуд щирою, довірливою, контролер із обласного КПУ відверто заявив: "Злочин явний, проте цьому махінаторові як з гуся вода, каральні органи не зачеплять, є кому прикрити, захистити".

- Чортова корупція! - вилаявся Віктор, міг би й до ненормативної лексики вдатися, але стримався.

Того ж таки дня, увечері, при світлі каганця (електрику відключили за несплату) написав до газети - не до "Демократичної зорі", а вище, до надпопулярної обласної "Копійки", звідки другого ж дня прибув спецкор, і ось тепер у цьому часописі з'явилося в не досить привабливому світлі прізвище Станіслава Куцака.

Земля чутками повниться, Віктор чекав, що не сьогодні-завтра до нього дотягнуться губернаторські щупальці, - мав той своє інформбюро в Саманівці, якщо не на пошті, то в хаті через дорогу, де мешкав райгазетівський сількор "Пильне око", в миру Ігор Цвєтков, донощик з довоєнним стажем, недавно відзначав 80-річчя від дня народження.

Де тільки цього добра не водиться, - шмальнула думка, і за мить він уже на крилах безсонниці перелетів у сибірську, чи поправніше далекосхідну далечизну, на відгримілий, відспіваний БАМ.

Сонце з неба світить мудро,
Молодіє древній край,
Від Байкала до Амура
Ми протягнем магістраль.

Він був тоді комсомольцем, прокладав Каховський магістральний канал у глиб таврійського безводдя, мав затишненьку й грошовиту посаду комсорга БМУ (будівельно-монтажного управління), і не снив, і не марив будовою століття, що від Байкала до Амура, а тут приїхав до них секретар обкому партії, людина шаленої енергії і надзвичайних організаторських здібностей, зібрав комсомольців і:

- Хлопці, чули таку пісню "Сонце з неба світить мудро"?

- Чули, чули.

- А хочете заспівати на повний голос, щоб луна прокотилася від Байкала до Амура?

Він першим зрозумів, куди хилить Іван Олексійович (так звали секретаря), і зшерхлим голосом зронив:

- Хочемо.

Через місяць комсомолець Віктор Таран сходив із сімсот веселого поїзда (фантомаса) на станції Ургал, за 500 з гаком кілометрів від Хабаровська, й того ж таки дня прийняв бригаду малярів БМУ українського розливу, - магістраль і станцію споруджували хохли, в перекладі на мову місцевого населення, яке наполовину походило з України.

Працювала його бригада з комсомольським вогником, як і належить, у газеті "Тихоокеанская заря" невдовзі появився нарис про бригадира і його дружину, посланниці Російського комсомолу (Кострома), наяву дружба народів, навіки разом. Газета, однак, ані рядком не відгукнулася на те, що бригадир невдовзі став рогоносцем. Його костромичка переметнулася з Ургалу до Комсомольська-на-Амурі, куди її повіз на вертольоті старший лейтенант військової авіації - не то грузин, не то азербайджанець, - теж дружба народів, навіки разом.

Позбавився родинного вогнища майже спокійно, без емоційного зриву, не він перший, не він останній. Єдине, чого зажадалось після такої оказії, - побути наодинці, або ж у товаристві з природою, - вона ж надовкола така, хоч співай. Якраз наспіла професійна відпустка, начальство співчутливо підписало його заяву:

- Відпочинь, розвійся. Може, тобі путівку в Сочі, в Ялту чи у Владик (Владивосток).

- Спасибі, я без путівки в тайгу, до океану.

Гаразд, що мав рушницю-двостволку, вірного друга - собаку Тайгу, що на вертольоті не втече, піде за ним чи з ним на край світу.

Запасся по повній програмі харчами, патронами, сірниками, спиртом. І - "Сонце з неба світить мудро" - мало не вголос виспівував, заникаючи в глибину осніженої, завороженої тайги.

Простував, не відчуваючи втоми, заринав по коліна в розсипчастий, не займаний ще сніг. Тайга вистрибувала попереду, радіючи з довготривалої мандрівки, а коли зупинялися на ночівлю, він, закутавшись у спальний мішок, клав її коло себе, огортаючи прихопленим з гуртожитку одіялом, сам засинав, а вона дрімала в пів-ока, жодний пошум не пропускала, було таке, що серед ночі розбудила його, зняла ясу, - виявилося, поблизу них заночував дикий кабан. Віктор уже розповився зі спального мішка, наготував рушницю для пострілу, але схаменувся: для чого лякати вепра, самотнього, як і він. Заспокоїв Тайгу, а до непрошеного сусіда мовив: "Пробач".

Чим далі зближувався до океану, тайга помітно губила силу. Замість сосен, ялин та модрин пішов приземистий кедровий стелюх, а відтак розметнулася тундра з геть зачахлою рослинністю, не було під чим заховатися від усе більше відчуваного подиху Великого Льодовитого. До того ж закінчилися харчі, з великим трудом спромоглися вполювати північного зайця, м'ясо якого нічим не відрізнялося від зайчатини, якою смакував удома, на гучних комсомольських застіллях - "партия сказала - комсомол ответил есть".

Економно обсмоктував кожну кісточку, подаючи Тайзі лише те, що сам не міг угризти, але вона аж ніяк не ремствувала, раділа і тому, заїдаючи снігом небагате снідання. Вечорами спати укладалися впроголодь, сподіваючись: завтра-позавтра будуть на березі океану, там люди, хліб і сіль, риба і оленятина.

- Потерпи, Тайго, відгодуємось, ще ж і як!...

Про те, що мета мандрівки - ось уже, вважай, поряд, сповістили вертольоти на обрії. З останніх сил простували в той бік удень і вночі, і нарешті небо на півночі освітило аж ніяк не північне сяйво, а зблизки електричних лампіонів станції-селища:

- Уперед, Тайго, ми - біля мети!

Вогні, вогні, в кожному будинку, в бараках, у двоповерховому готельчику - назва переливається різними кольорами - "Чум"! Коротко і ясно, двоповерхова дерев'яна коробка, що не тільки сяє, а ще й виграє - вилунює поп-музикою: Живемо!

Вільних місць у "Чумі", як в московській "Росії" (чим ми гірші?) не було, тримали тільки бронь для високих гостей - напівлюкс, із ванною й телевізором, але ж…

- Але ж я і є високий гість - з Баму. "Сонце з неба світить мудро". Від Байкала до Амура…

- Не може бути! Чим же ви добиралися? - синьоока сексапільна адміністраторка "Чуму" співчутливо оглядає його і Тайгу. Вірить і не вірить тому, що чує у відповідь:

- Своїми трудовими, ось цими ногами. Тайго, покажи.

- Не знаю, чесно, що з вами робити.

- Поселяти, поселяти, любенька. Плачу бамівськими преміальними.

- Влетить мені.

- Усе буде о'кей. Я великий начальник на будові століття. Про мене в "Комсомольській правді" писали. Можу показати.

Оселившись у напівлюксі, помився, підстриг бороду, і наказавши Тайзі відпочити й зачекати, притьма опустився на перший поверх, туди, де гриміла, шаленіла попса. Увійшов до реєстрації - і отетерів. За кожним столиком - куди не кинь - красуня на красуні.

Всі були паровані - хто з військовим, хто з цивільним "кадром", і лише одна сиділа осирочено в закутку шумливої зали, ні їла, ні пила, - професійно смалила цигарку. Глянула не без інтересу на нього, він на неї, зблизився:

- Біля вас можна?

- Звідкіля такий бородатий?

- Здалека. З Ургалу, чула? З Баму тобто.

- Можна. Сідай.

- Я голодний. Три дні крихти в роті не було. Що будемо пити?

- Що замовиш.

Замовив з їстівного усе, що було в меню, для себе - горілка, для неї - коньяк, шоколад.

Запитав, поки офіціантка виконувала замовлення:

- Звідки вас узялося так багато за полярним колом?

Відповіла з гіркою посмішкою:

- Ти що, з неба звалився?

- З тайги прийшов.

- Ще на тому тижні ми на вулиці Горького в Москві промишляли. А протягом 24 годин - сюди, на виправлення. Спасибо, партии родной, что и на Севере со мной.

- Маєш рацію. Я член КПРС.

- А якщо без абревіатури?

- Само собою.

Пили, їли, і невідомо було, хто більше зголоднів - чи він в тундрі, чи вона в бараку, де оселилася нині з такими ж, як сама.

- Сволота я, не перечу, але й ти, хоч і член КПРС, не святий. Бачу: хочеш затягти мене в ліжко.

- Затягти не хочу. А злягтися - інша річ. Красива ти.

- Я знаю. Мені про це багато хто говорив.

- Як тебе звуть?

- Видатне ім'я - Леоніда.

- Чому так?

- Мама любила Брежнєва.

- Я Віктор.

- Оселився в готелі? Як це тобі вдалось?

- Та вже якось удалося. Підеш зі мною?

- Народ і партія єдині.

- Хочу тебе попередити: я в номері не один.

- Пропонуєш груповуху?

- Зі мною Тайга, собака. Хай це тебе не лякає. Вона добра. Не кусається.

- А я - кусаюсь. Це тебе не лякає?

І справді, коли він з мовчазливого дозволу адміністраторки (дав четвертак) привів її в номер і, погодувавши ще теплим шніцелем Тайгу (критично скинула оком на несподівану гостю), притьма наточив літепла у ванну й вони разом, на пару, поринули в сподівану купіль - перше, що відчув: її гострі укуси на своїх плечах, грудях, животі...

- Леонідо, вгамуйся, боляче.

- Боїшся, залишаться сліди, дружина запідозрить?

- Я без дружини, втекла з вертольотчиком.

- Тоді кусай мене. Скрізь, де тільки схочеш. Я люблю це, мені не боляче.

А цілувати було що! Овали міцних (звідки потуга?), засмаглих (чи не на Кавказі?) плечей, тугенькі, аж бринять груденята, виставлені, як на показ, пупок, розкішні, як на її фігуру, клуби і…

- Можна, й там, але не дуже. Я вірю, що ти не маєш дружини. Скучив?

- Не питай.

Тайга, до слуху котрої доходила ця розмова, озвалася ревним скиглінням.

- Ревнує?

- Не говори дурниці!

Посадив її на розбуялий прутень (десь вичитав таке слово), а вона взяла стерно влади в свої руки у переносному й прямому значенні. Диктувала свої правила і способи правління. Він не перечив.

Цілий тиждень раював з віртуальною дочкою бровастого генсека. Що її мама в ньому вподобала? А може, справді лучалося в молодості. Не завжди ж він був такою руїною.

Настав, одначе, день розлуки, і він, хоч і не сприймав її московської професії (а родом таки з України, з Дніпропетровська), знічев'я запропонував - у розлетистому ліжку:

- Поїдемо зі мною. На будову комунізму.

- На фіга мені твій комунізм, - відказала, зареготавши. - Комунізм у Марфуші. Потрапила з Тверської прямо в Зоряне містечко. Космонавт свою законну покинув, на ній одружився. Живе, як у Бога за пазухою.

До Ургалу вони з Тайгою добралися транзитом - на літаках місцевого сполучення - через Усть-Кут, Тинду, Березове… Згадував раз по раз несамовиту ніч прощання. Не образила, але й не зрадувала ота її антиполітична заява. Це ж треба: на фіга - комунізм. А як же: "Сонце з неба світить мудро". А як же - "Мама любила… видатного діяча міжнародного комуністичного руху"?.. Сліди укусів давалися взнаки, згадував - дрімав у польоті - крізь сон посміхався. Може, справді - на фіга?

В Ургалі на нього чекала телеграма з дому: "Приїзди, мама тяжко хвора". Підпис: голова колгоспу.

Батько помер замолоду, мама жила самотньо, незважаючи на пенсійний вік, працювала прибиральницею в колгоспній конторі, мала медаль "За трудову відзнаку" і тим була вдоволена, досить того, що голова колгоспу тричі нагороджений орденом Леніна і мало не дотяг до Героя - горілка завадила.

Термін відпустки закінчився, начальство не горіло бажанням відпускати його після тайгової одіссеї та ще й на малу батьківщину.

- Може, мати видужає, в наш час медицина творить чудеса. А в тебе ж - зобов'язання на честь майбутнього з'їзду.

"На фіга мені цей з'їзд?" - не сказав, кресонув полуменистим поглядом.

- Ну, добре, їдь, але ж не затримуйся, повертайся.

Затримався. Не повернувся. В райкомі партії, де його рекомендували комсоргом на канал, мало не довелось покласти на стіл партквиток, - за дезертирство з будови комунізму. Це тяжке звинувачення докинув колишній партизан, голова народного контролю Ніколайченко, за ним іще й не такі демагогічні заяви водилися.

Приймали в партію літнього лікаря, що у війну в Освєнцимі конав і дивом залишився в живих.

- А чому вас там не кинули в газову камеру? - запитав безтривожно Ніколайченко.

Лікар не стримав сліз, хотів покинути райкомівський розлогий кабінет, врятував ситуацію Перший:

- Пропоную проголосувати.

Десять - за, один - утримався.

Медицина дива не створила. Маму він застав упокоєною навік. На будову комунізму не поїхав. "А на фіга"…

Крім того, що був тепер псевдо-фермером, мав іще неабияку громадську посаду - завідував музеєм села, цими клопотами жив більше, ніж господарськими, як то мама любила повторювати: "Чим би дитя не тішилося".

Було однак не до потіхи. В музеї з-поміж експонатів радянський період висвітлювався аж надто по-бодряцькому, про жоден голодомор, а їх було три, якщо не більше, - ні слова. Неврожай, та й годі, та ще наслідки війни, чи воєн. Тим часом у селі жили, доживали віку люди, які те голодування на власній шкурі спізнали. І таке спогадують, що кров холоне. "Сонце з неба світить мудро". У двадцять першому, за Маячкою (Саманівка звідти починалася) таке сподіялося, що й згадувати жах… Поверталася одна сім'я з Каховського базару. Везла виторг не багатий, не бідний, а видно ж таки чималий, тож її перестріли...

…Передсвітом сон таки навідав його, і снилося - не вперше - зима, геологічне селище при океані, Леоніда: "Кусай! Я не боюся!".

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)