Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Гіркі експромти
Книга пам'яті: Голодомор 1932-33 у Чаплинському районі
З Україною в серці
Микола Сарма-Соколовський Срібне перо соколиного лету
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4

Віталій Халупський такої лютої зими не пам'ятав за все своє фермерування. Неймовірний мороз, у народі пойменований скипнем (кров у жилах скипає), наробив стільки лиха, що він кілька тижнів не міг прийти до тями - постраждали виноградники, молодий яблуневий сад (очікував першого врожаю), про персики й говорити годі. І чи не вперше за декілька років самостійного хазяйнування він запив, як-то кажуть, з горя та з досади. Дружина Віра сприйняла цю його слабину, як і належить жінці-українці, мало того, що піддала нищівній словесній атаці, але й вчинила те, що жінки в комедії Аристофана (якого ніколи не читала): не підпускала до себе в ліжку, гадала, це його протверезить. Допомогло, де там! Він почав лицятися з п'яних віч до юних ресторанних завсідниць, серед яких надибав одного вечора поденницю зі своєї ферми на ім'я Кароліна.

- Ти що тут робиш? - вирячив затуманені очиці, коли вона підсіла до нього, розпатлана і весела.

- Гріюся після зими, - відказала, граючи синіми з поволокою; давніше він ніколи очей її не помічав, але щораз милувався її вигинистим станом з розкішними клубами, кажуть в народі, то гарна прикмета - така добре буде родити, як вийде заміж. Остання умова не обов'язкова, онде скільки заводять дітей без одруження.

- Вам додому час, Віра Пилипівна шию намилить, - відставила склянку з вином і видивлялась-усміхалась до нього, як ніколи давніше на виноградній плантації.

- Спасибі за пораду. Але додому поїдемо разом, - відпарирував, протверезівши.

- У мене дому катма. Я живу на квартирі в бабусі.

- Поїдемо на мою квартиру.

- А що скаже дружина?

- Її там немає. Там нікого нема.

- Цікаво.

- То їдемо?

- Їдемо, - погодилася весело, і за хвилину, всівшись поряд на задньому сидінні, вона вже їхала на таксі в ексклюзивну його кімнату на околиці міста, яку він тайкома від дружини винаймав для дружніх зустрічей, поки що, нівроку, жінками в ній не пахло.

- Подобається? - перше, що запитав, відчинивши броньовані двері, які вели в розлогий коридор, звідки відкривався інтер'єр єдиної кімнати, що була і вітальнею, і спальнею, де він, одначе, ні разу ще не спав - цим займалися друзі і гості з близького й далекого зарубіжжя, з якими навіть дружині знайомитися було зась, у неї свої клопоти - весною уся ферма на її плечах, слава Богу, не тендітних, по-справжньому мужичих.

- Що будемо пити? - запитав, роздягаючись, і - о Боже, він ще здатен бути галантним - допомагаючи вивільнитися від небагатої одежі і їй.

- А далі що? - заграла невстидними захмеленими.

- Не знаю. Усе в твоїй волі. Чого забажаєш.

- Я можу багато чого зажадати. Роздягни мене до основ.

- Як ти сказала: до основ. Тобто?

- Візьми мене. Ти ж, бачу, хочеш.

- Ти здогадлива.

З п'яних віч не спромігся розстебнути ліфчик, вона сміялася, він не міг збагнути причину.

- Лоскітно?

- Ні... У тебе що - досвіду немає? Чи руки тремтять?

- Баламутка!

Врешті оголив округлі, завеликі й тугі, з брунатними пипками, які притьмом заходився цілувати.

- Зачекай. Це ж іще не до основ.

Решту зробила сама, та як! Він ніколи не гадав, що скілька грації може бути в її загрублих робочих руках. Знімала помаранчеві бікіні (привезла з Майдану), ніби це їй виграшки, а він, узрівши не діткнуте засмагою тіло довкола чарівного закучерявленого трикутника, зачудовано зронив чуте колись у пісні:

- Кучерява вишенька у мене.

- У тебе? Скинь геть це дореволюційне лахміття.

Сама роздягала і тут же цілувала груди, пупок і - до основ. Але ганьба, ганьбище! Його основи виявились не готовими до такої ласки, де й подівся хміль, він засклів од побаченого і відчутого. Пробелькотів:

- Вибач. Я вимкнувся. Перегорів.

- Це минеться, збунтую.

І справді за хвилину-другу до нього повернулася незнана досі потуга, він, мов звір, накинувся на жертву, що, власне, жертвою не була. Скоріше вона його заманила в сіті і відьомською вродою, і відчайдушною безсоромністю, неабияким досвідом.

- Кароліно, це яв а чи сон?

- Ой, які ми романтичні. Мовчи та диш. Не жалій мене, катуй, я люблю ці муки... Тільки не спіши, не гасни довчасу. Давай поміняємось місцями. Я хочу на тобі... Тільки не дивись мені в очі, перелякаєшся.

- Звідки це в тебе?

- Що?

- Оця буря, ураган.

- Від мами, звісно. Тата я не знала. Таж він був, не святий дух запліднив матусю.

- Не говори так. Ще матюкатися почнеш.

- Можу й це... Але з тобою не буду. Ти культурний.

- Де там...

- Обійми мене за клуби... Ось так... Так... Добре, кльово. Ти в мені весь. До денця дістав. Дружині твоїй поталанило.

- Не чіпай її.

- Не буду... Я скоро вибухну, згорю. Ану-бо разом. Щоб ніхто з нас не розчарувався, невдоволений.

Сталося так, як вона жадала, він мав таке заласся, як ніколи зроду і, прилігши відтак біля неї в солодкій зморі, розщедрився:

- Що ти хочеш у віддарунок за це?

- А нічого. Це вже дарунок, та ще який.

- Але ж я хочу тобі щось подарувати. Що?

Вона осміхнулася кутиками соковитих губ і на диво мрійно відказала:

- Подаруй мені сад.

- Який цієї зими вимерз, - констатував невесело, вона поцілила в раниме місце, адже не знав, що ж то буде з тими молодими деревцятами невесні, як наспіє пора квітувати.

- Оживе, - зронила вона упевнено і додала. - Садівник ожив.

Звідки їй відомо, що донині з ним діялось щось незбагненне. Дружина буцімто і приваблива жінка, але він дедалі більше холоднів, байдужів до неї, на що вона майже ніяк не реагувала. Фермерські клопоти ділили навзаєм, за день так змордовувались, що ніч була не про них. А нині таки справді ожив, у ньому знову вибухла призабута потуга і він навалився на неї, перевернувши спиною до себе.

- Здогадливий. Я саме так хотіла.

Опісля взаємного вибуху насолоди пролебеділа:

- Ти мені - сад, а я тобі - дитину.

- Ти з глузду з'їхала.

- Ні, народжу. Хлопчика або дівчинку. Я давно б це зробила, але не було від кого. Від тебе - залюбки.

- Жартуєш.

- Я серйозно. Дуже серйозно.

Через декілька тижнів ощасливила:

- Я залетіла.

- Треба виправити помилку.

- Ні в якому разі. Це моє право - дати життя новому громадянину незалежної і соборної, - так промовляв ти на мітингах?

- Ти слухала?

- Слухала. І в уяві роздягала тебе. К бісу політику, такий мужчина пропадає. Я тебе заочно любила. А тепер люблю очно. І - народжу, народжу!

Брала кермо правління в свої руки, він повністю скорився її волі і пристрасті, був уже цілковито певен: так, народить, шалена, безумна і пожадана.

- А що ж я дружині скажу?

- Я сама це зроблю. Якщо вона християнка, мусить зрозуміти мене і пробачити мені цей переступ.

- А мені?

- Нікуди вона від тебе не дінеться, а ти від неї. У бізнесі усе наверле. Не так, як у звичайних людей.

- Хто тебе навчив цієї філософії?

- А ніхто. Знаю я твою половину. Заради баксів з самим сатаною житиме.

- Це я - сатана?

- Не зовсім. Але й не Бог.

- Спасибі за відвертість.

Десь через півроку після цієї розмови, коли вже на фермі усі бачили, що Кароліна готується піти в декретну відпустку (цікаво, що ж то хазяїн їй виплатить - так, як Президент обіцяє чи зажметься), удома в фермера відбулася розмова, на яку він чекав, хотів таки сам її розпочати, але заспівувачем стала дружина. Геть збіліла, губи пересохли, голос зашерх, очі горять:

- Я й раніше знала, що ти курваль, але ж не до такого ступеню: бугай, плідник, стерво!

І - в сльози, він усе від неї міг стерпіти, але плачу не зносив, надто боляче вражало це по-дитячи беззахисне схлипування і нинішній гіркий монолог, краще б уже плакала мовчки.

- З ким доля мене з'єднала, за які гріхи мушу каратися, терпіти ганьбу, позорище!..

Сказати щось у своє виправдання слів забракло, промимрив:

- Хто сказав, що то моє дитя?

- А чиє ж, безсоромні очі твої, ти ще будеш відхрещуватися. Нехай дитина безбатченком росте? Нашкодив - приймай пологи, батечко, дідусь! У тебе ж син дорослий, молоденької забаглося!.. Приходила до мене, зізналася, покаялася. Як християнка, я їй простила, а тобі - не прощу!

- То що - розлучення?

- А ось цього не дочекаєшся вік!

Холодна війна тривала до того рокованого дня, коли на світ появилося дитя грішної ночі, це була дівчинка, важила чотири з половиною кілограма, і злі язики заплескали, що дуже схожа - копія Віталія Харитоновича. Сумніву бути не може - його виплодок. Аби переконатися в цьому, дружина несподівано пішла навідати матір-одиначку, а повернувшись додому, видала таке, на що він аж ніяк не сподівався:

- Купуй квартиру дитині, батько роздовбаний, халамидник нещасний, потаскун, юбкоборець...

Злива неприємних означень, проте, свідчила, що Віра Пилипівна відходила від зрозумілої в такій ситуації образи, бо ж до сказаного наказу (купи квартиру), додала і зовсім незбагненне:

- Кумою нагуляної дівчинки буду я. Хреститимемо в українській автокефальній, у отця Михаїла.

Слава Богу, що так усе обернулося, - подумав татусь, однак нічого не сказав, - усе ж бо ясно, жінки - це завжди загадка, ось вам яскравий приклад.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)