Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Йосип Файчак. Світ вирує
Микола Братан. Від сонця до сонця
Микола Братан. Їде батько Махно
Бериславщина: рік 1903
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Художньо-мемуарна повість
2007
Бібліографічний опис: 
Каляка М.М. Рукопис знайдено в каюті Ушакова: Художньо-мемуарна повість // Каляка М.М. Твори: У 5 кн. Книга 3. — К.–Херсон: Просвіта, 2007.
Книга Миколи Каляки “Рукопис знайдено в каюті Ушакова” у 2007 році стала лауреатом літературної премії ім. Миколи Куліша.

Нехай не пам’ятник,
Згадайте мене словом…
Знайди мене,
І напиши: було!
І я воскресну знов обов’язково. Любов Забашта

П’єса Олександра Штейна «Стяг адмірала», про Ушакова Федора Федоровича, починається так:
«Тисяча сімсот вісімдесят третій рік. Херсон. Набережна…»
Ця повість – Херсон. Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій рік.
Я стою там, звідки бере початок проспект імені адмірала Ушакова. На набережній Дніпра, вдягненій у граніт, недалеко від пам’ятника першим корабелам Чорноморського флоту. Твердо тримаюсь за литі поручні, мов за ручки штурвала, вдивляюсь у заштилілий перед вечірніми чарами синій обрій, над яким удалині впевнено здіймаються пінисті хвильки, залиті призахідними сонячними проміннями, вони раз у раз виблискують розплавленим сріблом. Біжать до мене, норовлять добратися до моїх ніг, немов таким чином хочуть привітатися. На душі у мене неспокійно і неясно. А серце охоплене все ж вогнем щасливої надії, що знову побачусь з Ларисою, подругою світлої незабутньої юності.
Ми з нею не бачилися багато, багато років, з тих днів, як вона покинула Херсон, перебралася до Криму. Не було між нами і листування.
І ось-ось вона повинна підійти.
Вітер зовсім стих. Із-за молодих, струнких дерев доноситься щасливий шепіт юності, зливаючись з іншими всякими звуками, яких народжує близька поступ глибокого вечора. Чутно тиху розмову двох дівчаток. Вони радіють про майбутню зустріч з коханими і, водночас, милуються мирним Дніпром, обіпершись грудьми на перила набережної. У їх ніг, граючись, жебоніє вода, омиваючи борти кількох човнів, припнутих до східців. Над міцним каштаном розітнувся голосний крик молодого уліта: тю-тю-тю! – птах летів вбік Карантинного острова, того острова, де капітан 3-го рангу Федір Ушаков організував, два століття тому карантин, рятуючи від чуми будівників перших військових кораблів для майбутнього Чорноморського флоту.
Більше години я не покидаю набережної. Щось не з’являється Лариса. Коли б це було тоді, коли ми з нею зустрічалися, я б, може, так довго й не чекав, але сьогодні змушений і змушений не за своїм бажанням.
На минулому тижні, я й ще не встиг зняти піджака, як секретар-машиністка вручила мені записку: «Конче потрібно з Вами поговорити. Не заперечуйте, важлива справа. Я прийду о 12.00. Чоловік Лариси, Сергій Федорович, та Ви мене знаєте. Ми зустрічались».
Записка мене спантеличила. Я давно не бачив ні Сергія Федоровича, ні Лариси. Остання наша зустріч відбулася років десять, п’ятнадцять тому, в кінці шістдесятих, на початку сімдесятих.
Тоді я ще вчився в інституті і якось на довгій перерві до мене підійшла Лариса з офіцером моряком. Я біг якраз до бібліотеки, щоб переглянути деякі довідники й не помічав ні зелених лип, осяяних травневим ярким сонцем, ні жвавого руху на вулиці, бо подумки вже готувався до уроку. Як раптом почув:
– Куди так поспішаєш? Невже від мене? Зупинись на мить, я сама від тебе віддаляюсь. Ось, познайомся, це мій чоловік.
Цього разу Лариса була у теплій сукні, яка вдало облягала струнку постать. Вона була мовчазна і строга.
Я впізнав його не відразу. Потрібно було кілька хвилин, щоб пересвідчитись, що переді мною один з тих, хто був членом наглядової команди Міністерства торгового флоту за будівництвом останнього танкера серії проекту 563, з яким я був потоваришував і познайомив його з Ларисою.
Він дуже змінився.
Я навіть подумав чи не з ресторану часом з’явився? Він був у цивільному одязі. Комір світлої сорочки, незважаючи на теплий полудень, був застебнутий, краватка старанно пов’язана. Непокірна чуприна нагадала мені бригадира команди нагляду за будівництвом танкера «Москальво», коли він вже стояв на швартовних, у пірса.
– Може підеш з нами? – не то спитала, не то сказала Лариса.
Я подивився на неї уважно. В серце шпигонуло голкою. Вийшла заміж. Значить стрічалася з ним таємно. А я про це нічого не знав. Це ж зрада!
– На жаль, – сказав їй, – зовсім не маю часу.
А сам дивився на неї і милувався, і думав – і знову покидає Херсон, колись найвродливіша дівчина з Прикордонної вулиці.
Відчувалось, Сергій Федорович ще не звик до своєї нової ролі, ролі чоловіка гарненької білявої молоденької жіночки. І справді, Лариси тоді було не більше двадцяти років. Все в неї було чудове.
І, по правді, коли вона мені оце сказала, що вийшла заміж, що її чоловік… Мені вмить здалось, що з кучерявих каштанів стали падати круглі брунатні горіхи. Вони стрімко підстрибували, вертілись на рівному твердому асфальті й котилися поміж моїх ніг до річки, приречені цим дійством ніколи не розквітнути.
Я не жалів, лише зауважував, яка дивовижна річ – все-таки наша людська пам’ять.
Переді мною пробігли зустрічі з Ларисою. З якою неперевершеною радістю я входив з нею до фойє театру. З якою насолодою, гордістю йшов вестибюлем, коли вона йшла поруч зі мною. Бачилось, що усі знайомі і не знайомі звертали на мене увагу, на мою супутницю, милувалися, заздрили. Тоді, виходило, не я його запросив на прем’єру вистави «На сьомому небі» Миколи Зарудного, а вона його призвала. Чи не тоді вони остаточно зацікавились одне одним? А я пишався, жив спектаклем, радів за нею, моїм другом, Ларисою Остіоненко, яка вдало виконувала роль Інни. На все життя запам’яталася сцена, коли вона вбігає з гітарою в джинсах і корковому шоломі, і голосно видає: «Мости всі спалено!» Програмка спектаклю й досі зберігається у моєму архіві.
Я привітав їх з обранням свого нового шляху, і нічого більше не говорячи, побрів проспектом вниз, до річки, нічого не бачачи, нічого не розуміючи, – ніби опинився десь в іншому світі, в тому, де вперше зустрівся з Лорою. Так звав я її. Моє серце оповив невиразний, щемливий сум.
Дніпро, як завжди у травневу пору буває теплим і казковим аж до самого західного обрію, де ще підсвічується далеко, сховавшимся сонцем, чіпляючи своїм крилом острівський маяк, біля яхт-клубу, що час від часу кидає на водний простір зеленуваті зблиски.
І ось сьогодні. Через стільки років, оця записка…
Я глянув на свій редакторський календар-пам’ятку. О тринадцятій мав намір зустрітись на пірсі з бригадиром здавальної команди, потім подивитися, як будуть заводити суховантаж на заводські швартовні випробування. Отже нічого термінового. Все це можна було спокійно відкласти на пізніше.
Я вирішив зустрітись з капітаном й тут же попросив секретарку не впускати до мене після обіду нікого.
Записка мене заінтригувала.
Що потрібно капітан-лейтенанту від мене? Інтереси та й життя в нас різні. Я займаюсь журналістикою, а він, напевно, якийсь вже відповідальний працівник у Чорноморському пароплавстві. Дуже універсальний практик. У роки війни плавав на кораблях військового флоту. Можливо, думав я, йому захотілося більше, глибше познайомитися з історією суднобудування в Херсоні, або наштовхнувся на щось цікаве для мене. Все могло бути.
Записка, що лежала у мене на столі, збуджувала спогад за спогадом і були усі, здебільш, пов’язані з його дружиною, хоча призначалася тільки мені. Я тоді й не міг подумати, що з появою чоловіка Лариси, почнеться новий, більш серйозний період у моєму житті. І ось зараз, коли зачинив двері, присів на диван, ураз переді мною зринуло далеке минуле. Один в кімнаті своєї старенької хатини, пишу вірш для Лори. Тепер звуть її Ларисою. Хочеться вразити ним, приблизити до себе. Глянувши на її фотокартку, ще з більшим захватом поринаю у вир поезії. Намагаюсь добирати найкращі, найвлучніші слова. Кладу на зошитовий лист одне за одним. І на папері поволі виникає чарівний світ любові, як колись у юного талановитого поета Олексія Плюща, якого кохана за його мелодії нагороджувала поцілунками, зроджуючи високість, потяг до щастя.
І так цілий день. Усі хвилини був захоплений натхненням. Слова, мов живі, самі ставали в рядок, починали сяяти на папері. Десь там, мої друзі у веселій дівчачий компанії, ходять навколо старовинного дуба, повертаються до концертного майдану. Слухають музику, пісні. А я сиджу один і створюю світ кохання – для Лори, найціннішої любові.
Я навіть не помітив, як прихилилося сонце і стало заглядати до мене у вікно, виграваючи на столі своїми золотими проміннями. Підводжусь, роблю кілька кроків до дзеркала, поправляю зачіску, починаю читати свій ліричний «шедевр». І раптом здалось, що лист, вирваний із середини зошита, розкриває свої крила, змахує, заграє всіма фарбами радуги і прекрасною мрією піднімається до стелі. І сам, без мого втручання, подається на двір і розстає в голубому повітрі.
Мені стає на душі ще краще. Лора ловить лист-птах й зачудованно впивається своїми великими темно небесного кольору очима й пишається, радіє, витанцьовуючи, наспівуючи улюблену мелодію…
Стрілка годинника добігає до третьої години. Бачу колишній військовий офіцер входить до редакції. Хвилина в хвилину. Яка дисципліна, який вишкіл? Ось що значить бути чорноморським моряком!
Ми подали одне одному руку. Капітан-лейтенант обдивився не на дуже просторий редакторський кабінет й, може, подумав, що для такого заводу велета кабінет вмебльований досить скромно. Я тут же звернувся до секретар-машиністки, котра працювала й далі:
– Людмило Олександрівно, приготуйте, будьте ласкаві, нам чай.
– Все буде, – як завжди спокійно відповіла вона.
Сергій Федорович, як я помітив, був цілком заринутий у думки про нашу наступну розмову, бо швидко дістав з бокової кишені якісь листки, не звернувши уваги на молоду симпатичну жінку.
Цього разу він був одягнений в новий офіцерський мундир, з трьома рядами бойових нагород.
– В такій ото тісноті ви й працюєте? – спитав несподівано він.
Я обвів очима свій крихітний кабінетик, в одне вікно й відповів:
– Не один рік. Роботи більшає, а приміщення лише обіцяють.
Капітан-лейтенант рішуче сів на куценький диван. Розстібнув китель, поправив темно-синю краватку.
– Я оце нещодавно, чесно, відсвяткував своє п’ятдесятип’ятиліття. За сьогоднішніх мірок це не так ще й багато.
Він вкинув у чашку три ложечки цукру й заходився повільно розмішувати.
– Отже. Я бачу, ви, напевно, здивувались, чого це я до вас притопав. – Капітан підвівся. – Мені потрібна ваша допомога.
Сергій Федорович, видалось мені, тепер не був таким самовпевненим, як тоді, коли ми з ним стрічалися в елінгу, на стапелі. Він дивився на мене так ніби від моєї відповіді залежало подальше його життя. І раптом видав:
– Лариса пішла від мене. Три тижні. Мені не ясно. Не можу збагнути. Вона тут, у Херсоні. З матір’ю.
Я залишив письмовий стіл, щоб причинити двері й тим часом зрозуміти до кінця, що капітан-лейтенант від мене хоче. Я спитав в нього:
– Скільки років як ви одружені?
– Майже двадцять.
– Що, у неї хтось є?
– Не помічав. В усякому разі… Ви її не зустрічали?
– Таке неможливо. І те що вона в Херсоні я дізнався оце тільки від вас. Бачився з нею дуже й дуже давно.
– Я гадав... вона вас завжди шанувала, – мовив капітан майже благально. – Ви для неї так багато значили.
Вона для мене теж багато важила, подумав я. Лариса була першою дівчиною якою щиро захоплювався, до якої йшов, як на свято, маючи в душі широке безоднє почуття і якій безпосередньо, навічно заявив: «Лоро, я тебе кохаю!»
Пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю, очі її зблиснули. Яка вона була прекрасна у ту хвилину! Ніжний рум’янець загравав на обличчі. Обняв її. Вона тоді уперше прихилилася до мене.
– Подобаюсь? – спитав, тремтячи.
– Підходиш, – ледь чутно вимовила.
Наші губи злились в поцілунок. В чарівливий поцілунок першого єднання! Лариса була моєю мрією, надією. Я пророкував блискучим в майбутньому своє життя. Я робив усе від мене залежне, щоб мрії здійснились. Але щасливе майбутнє не прийшло. І причиною цього став чоловік, який оце зараз сидів в моєму кабінеті, навпроти.
Переді мною блискавкою замиготіли картини всього того, що було і що могло бути, якби не з’явився той, хто оце чекає від мене відповіді, чи стану йому в пригоді. І тут же згадалось, як одного місячного вечора я чекав Лору, сидячи в бесідці, а її мати частувала чаєм. Тоді я її не дочекався. Біля хвіртки, залишаючи Ларисин двір, у присутності Вікторії Олексіївни, несподівано продекламував вірші відомого українського поета Дмитра Луценка:
О, Лара, Ларочка –
білокрила чайка,
донька синього моря…
О, чаїная зграйка,
віщувальниця горя!
Однак настав час, треба було щось робити. Головне, взяти себе в руки. Повернутися до свого кабінету, до капітана. Він чекав на відповідь.
– Може б ви самі пішли до Лариси? – сказав трохи нервуючи.
– Ні. Це неможливо. – Ураз твердо заявив капітан-лейтенант.
– Ви ж, напевно, не спорили, не доходили, як бачу, і до бійки, – намагався якось умовити його.
– Ми не бились. І не кидали в обличчя одне одному звинувачення…
– Так у чому ж тоді справа?
– Я не можу зустрічатися з її матір’ю.
– Що якась вагома причина?
– Не те, що «вагома», просто делікатна. Я не можу з нею зустрічатися. Я вчинив таке проти жінки, гідної найглибшої пошани, яка, я певен, ніколи мені не пробачить. Я назавжди відрізав себе від неї.
– Цікаво? – Не задумуючись, зауважив я.
Він подивився на мене, підтягнувся ближче.
– Не хотілося б ворушити старе… Я, як ви знаєте, військовий моряк, – заговорив Сергій Федорович спокійно. – Перші кроки на флоті зробив на крейсері «Червона Україна». Після поранення, госпіталю, мене направили на санітарний транспорт «Львів». Очолював там команду артилеристів. Одного разу на очі мені попала симпатична, струнка жіночка. Це була матір Лариси, Вікторія Олексіївна.
Я уважно подивися на нього, але нічого не сказав. Він продовжив:
– Вона мені сподобалась. Я був молодий, при силі. Й вона в квіту. Напевно думала, що я переслідував її, та все було просто, якось так випадало, що вона майже що тижня опинялася на моєму шляху. Мабуть, відчувши мої устремління, стала уникати зустрічей. Навіть не дозволяла собі розмовляти зі мною. Все це тяглося більше року, доти поки мене у другий раз важко не зачепив осколок на берегу Керченської затоки. Я був поранений у живіт. Чую, капітан питає: «Виживе?» Долетів до мене голос Вікторії Олексіївни і був він наче грім серед ясного неба: «Чудо, що й досі живе». Мої губи зашептали:
– Вікторіє Олексіївно…
Вона відповіла різко:
– Чого тобі? Я тут.
– Візьміть мене за руку, – попросив, – може відчувши вас, мені стане легше.
Вона відійшла вбік, до іншого пораненого. Я закричав:
– Вікторіє!
Вона обернулась.
– Зараз перев’яжуть. Не розмовляйте, буде ще гірше… – і пішла. Я видав їй вслід:
– Як же так, Вікторіє Олексіївно, ми ж з одного судна. Ви ж гарний лікар. Знаємось з перших днів війни. Я ж хотів лише, щоб побули зі мною хоч трішечки, може б мені стало легше… – До мене підбігла санітарка, взяла з сумки ножиці, перерізала по боках бинт. Разом з бинтом і згорнутою, засохлою кров’ю, заворушилися, стали підніматися нутрощі. Підійшла ще одна молодичка. Обмотали по-новому… Приходячи до свідомості я грубо облаяв лікаря. Звинуватив, що вона вчасно не прийшла на допомогу. Багато було сліз, але ніщо і ніхто мене не зміг стримати. Мене відправили в госпіталь. Вікторіє Олексіївна так більше і не з’явилась до мене. Тоді, разом з біллю рани, відчув якусь незрозумілу порожнечу, ніби хтось вирізав з мене і серце і душу. Залишився лише холод вологий і неприємний. Усю дорогу текли сльози. Слів не знаходив. Міцно стис губи, по-морському.
І ось, таке щастя, через десяток літ я одружився з її дочкою. Вікторія Олексіївна була категорично проти нашого шлюбу.
– На яку допомогу ви розраховували? Чого чекали від Вікторії Олексіївни? – Раптом, навіть несподівано для себе, спитав.
– Як яка? Вона була заступником начальника медслужби судна. Мене поклали прямо на палубі. І не вчасно перев’язали. А могли ж в каюті. Цього не сталося. Ладно. Це все давно вже минуло, що згадувати?.. О, ще, Вікторія вважала, що я заважаю їй наближатися до командира корабля. Цього насправді нічого не було. Я глибоко поважав Валерія Миколайовича. Ми з ним уперше зустрілися на крейсері «Червона Україна». Він прийшов на корабель одним із перших, при комплектуванню екіпажу, ще, по-моєму, до зарахування в морське училище. Він недовго пробув на крейсері. Він мені казав, що крейсер для нього був, як перше кохання. В якому б порту Валерій Миколайович не появлявся, завжди готовий був йти до нього на побачення, а то навіть і проситися, щоб повернутися назад. Скільки прийшлось йому плавати на інших суднах та як тільки приходив чи то в Одесу, чи то в Севастополь біг до місця швартовання крейсера, щоб побачити, хоч одним оком свою «червонку». Все було в «Червоній Україні» дороге, до останнього дихання. Флагманський крейсер був і залишився його першим коханням і назавжди.
Сергій Федорович подивився на мене і впевнившись, що я слухаю його, повів далі:
– Я, коли згадую Валерія Миколайовича, завжди кажу, щоб збагнути неповторність і глибину його, як керівника на «Львові», треба одразу зауважити, що це людина талант, талант даний від природи. Відомо, що талантом народжуються, а не робляться. Інша річ, чи розквітне це природне обдарування, коли і як розів’ється, отут і головне – все залежить від особистих якостей людини, наскільки вона трудолюбива, дисциплінована, настійлива в досягненні поставленої мети. І ще, за яких умов вона формується і живе. Ушаков Валерій Миколайович на усіх ступенях служби, вважав посаду командира корабля головною в біографії моряка. Ще, коли взяти його раннє дитинство, то по-перше, потрібно згадати його матір. Софія Олексіївна була людиною тонкої артистичної вдачі. Знала силу-силенну пісень, легенд, казок, вміла майстерно передавати народні обряди і дійства за місцевими звичаями. Це від неї Валерій познайомився з українською мовою і полюбив її, перейняв козацьку пісню Запоріжжя і все те, що зветься дружбою і товариством, а також любов до простої людини. Його добрість, чуйність, певно, теж повною мірою успадковані від матері. Як я вже казав, я уперше зустрівся з Валерієм Миколайовичем на крейсері «Червона Україна». Він був ще дуже молодим. У нас на «Україні» було багато українців. Валерій був знайомий з багатьма. Товаришував. Йому подобалась наша волелюбність, працездатність. Нас на крейсері було чи не більше за вісімдесят відсотків. З усіх сіл і міст України. Але найбільше з Наддніпрянщини і Лиману. До «Червоної України» у нього було запрошення на Балтику. Для молодого моряка тоді це була велика честь, адже там вже оживав флот. Був дивізіон есмінців-новаків, три лінкори, піднімалось суднобудування. Та Валерій на комісії, несподівано для всіх випалив: «Залишаюсь на Чорному морі!». Йому стали доводити, що на Чорному морі немає чому оживати, частина кораблів загинула у боях Першої світової, частина затоплена поблизу Новоросійська – «Загибель ескадри», багато кораблів захопили білоемігранти й увели до африканської бази Франції в Бізерту. Плавають, казали йому, лише кілька потріпаних міноносців та ще відремонтований крейсер «Комінтерн», (колишній «Пам’ять Меркурія»). Але ці зауваження на нього не подіяли. Він з дитинства, від батька, потомственного моряка, був палко закоханий, як потім сам зізнався, в баталії у Чесми, Каліакрії, Тендрі. Високо підносили Валерію уяву героїзму, прославлені адмірали, його однофамілець Ушаков, Грейг, Сенявін, Лазарєв. І легендарний Севастополь. Малахів Курган, Балаклава. І, звичайно, Нахімов, який на суші поступив точнісінько, як заведено поступати на кораблі, не покинув приречену фортецю, з честю загинув.
Для великої радості Валерія Миколайовича, якраз у цей час, у Миколаєві закінчували добудовні роботи на крейсері, закладеного ще до революції і який одержав назву «Червона Україна» (колишній «Адмірал Нахімов») у вдячність за шефство всієї молоді Української республіки над будівництвом корабля. Ушаков швидко увійшов до головної частини бойової підготовки БЧ-5, вчився керуванням підчас торпедної атаки. Був одним з найактивніших учнів у відновленні електроенергії, ліквідування пожежі. Все це спочатку відпрацьовувалося на якорі, а потім на ходу. Може це і казенно буде звучати: «бойова підготовка», «боротьба за живучість корабля». Але в цьому усьому – гарантія життя любого судна… Не знаю, як сталося, але під час стрільбищ, коли на крейсері були присутні Сталін, Будьонний я несподівано захворів і попав в корабельний лазарет, а потім навіть флотській госпіталь, після якого мене вже не повернули на «Червону Україну». Я й до цього часу ще не зрозумів, що було, чи то злякався Сталіна, чи штормова погода з дощем нагнала на мене температуру, від якої я й опинився на торговому флоті.
Сергій Федорович підвівся, підійшов до стіни з новим номером газети, подивися на передовицю, як раз там писалось про підготовку до спуску серійного суховантажу.
– Я часом, не набрид вам своєю розмовою? Прийшов з одним…
– Та ні. Чого ж. Цікаво. Слухаю. – А сам подумав, хай говорить, може забуде з чим прийшов. На тому все й скінчиться. Я не дуже, скажу, полюбляв втручатися в чужі справи.
– Повернутися Валерію Миколайовичу на свою «червонку» не прийшлось. Але досвід, наука, навички згодилися. Зустрілися ми з ним вже тоді, коли йшла війна , на «Львові». Пам’ятаю:
– Товариш командир корабля! – доповідав я. – Екіпаж построєний. Через п’ять хвилин підйом стяга.
Я відчував усім тілом, з яким внутрішнім тремтінням сприйняв цей рапорт в перший ранок свого командування Ушаков на легендарному «Львові». Як важко було йому володіти собою, щоб на обличчі не ворухнувся жодний м’яз, коли побачив перед собою моряків, почув срібний голос горна. Більшості членів екіпажу «Львова» Валерій Миколайович сподобався. Ми тоді стояли в порту Новоросійськ. Якраз йшло завантаження продовольства для обложеного фашистами Севастополя. Я перший подав йому руку, адже знав його, як людину рішучу, енергійну, вольову. Отже пізно ввечері Ушаков зібрав усіх офіцерів судна в кают-компанії.
– Головне, – сказав він, – навчитися успішно протистояти німецьким літакам…
Несподівано Сергій Федорович різко підвівся.
– Що це я? – швидко видавив із себе, – про війну та про війну, я ж прийшов… Виходить мене знову важко поранило.
Запала мовчанка. Колишній капітан-лейтенант стояв блідий і спирався долонями на стіл. Він так тремтів, що аж на столі брижчали ручки й олівці. Я поспішив спитати у нього:
– Думаєте. Мені вдасться щось зробити?
– Так. Є надія. Принаймні, може, викласти вам, що ж насправді сталося. Увійдіть в мій стан. Я не знаходжу собі місця. Думаю. Думаю. Все шукаю причину. Чому вона втекла від мене? Розумієте. Навіть не попрощалась. А на роботі що? У мене ж службове становище.
Раніше, коли ми з ним зустрічались, він завжди був спокійним, врівноваженим. Останні слова його змусили мене задуматися.
Запам’ятався вечір, коли Лариса зовсім неждано-негадано, дуже несподівано, прийшла до мене сама й привела з собою Сергія Федоровича, цього Сергія Федоровича, який оце зараз сидів переді мною. Я навіть розгубився тоді. Ніколи й в думці не було, що вона зможе таке втнути. По-перше, зустрічаючись з Ларисою я вів щоденник. Усі записи потім потрапили до рук дружини, слава Богу, вона не встигла все прочитати, мати швиденько усі записи спалила. Але вона ім’я – Лора – добре запам’ятала. Тому прихід Лариси з офіцером мене здивував, прикро вразив, особливо після слів: «Ми прийшли до тебе в гості». Не прийняти їх, я просто не міг, із-за поваги до морського моряка. Дружина швиденько, на скору руку, все організувала. Посиділи ми в залі за столом. Пам’ятаю, був травень. Лариса була й тоді ще дуже гарна собою. Одягнена в святкове. Капітан-лейтенант своєю мужністю і серйозністю викликав до себе почуття признання. А розмова ніяк не клеїлась.
Для чого вона прийшла, навіщо його привела, увесь час силився зрозуміти, але добрати не зміг.
Після кожного вступу і відступу у розмові, наступала важка пауза. Сергій Федорович, як я помітив, голосно зітхав, заплющував і знову розплющував очі, ніби підкреслював, що він упевнено володіє собою і має терпіння і витримку. І хоча ми через якийсь час перебралися надвір, в сад, під пишний грецький горіх, якого кожна стеблина, кожен листочок світився, яскрів, вилискуючи, в гарячих проміннях весняного сонця – настрій зустрічі не підвищувався.
Я тримав в руках чарчину і не знав що далі робити. Єдине чого хотілося, це щоб скоріше закінчилися ці спонтанні, не дуже потрібні відвідини. Дружина, котра поставилася до візиту миролюбно, спокійно, уловила причину моєї розгубленості, знайшлась й стала прибирати з стола тарілку з нарізаними огірками, сковорідку із залишками яєчні й ковбаси.
Хочеться тут замітити, що Лариса того разу була надто скромною, серйозною і тримала свого капітана, як помітила моя дружина, на чималенький відстані од себе, під кінець відвідин Лариса, нарешті, вдалася до своєї незабутньої гри, стала надто веселою, безтурботною, лише гарно окреслені вуста помітно кривились, видавали невдоволеність моєю неприязню до неї.
Раптом, вже збираючись, Лариса побачила на комоді, біля вази, буклет Чорноморського пароплавства «Теплохід «Львів». Я одразу зауважив: «Подарунок Євгена Павловича Бондаренка, старшого моториста цього пасажирсько-транспортного судна». Вона показала Сергію Федоровичу. Він швидко пригадав Євгена Бондаренка. «Ми з ним товаришували», – сказав він. Але й тут відразу звелася глуха стіна. Капітан-лейтенант намагався повести розмову про похід «Львова» у першій половині травня 1942 року із Новоросійська в Камиш-Бурун і в Керч, додаючи, що тоді не змовкав грохот гарматної канонади. Керченську протоку німці замінували і на кожне нове з’явлення судна кидали десятки літаків. Перед самою протокою їх двічі атакували підводні човни. Та обидва рази атаки німців закінчилися невдало. Капітан Ушаков своєчасно побачив слід човнових торпед.
Продовжити далі Сергій Федорович не зміг. Лариса ухопила його за руку й потягла до хвіртки. Виходячи на вулицю, він пообіцяв, що ще навідується в Херсон, не промине зустрітися.
Капітан-лейтенант помітно був старшим за Ларису, але завдяки живлющому морському повітрю, добре зберіг здоров’я і навіть колишню стрункість офіцера Чорноморського флоту. Коли його супутниця починала згадувати його відданість військовим традиціям на кораблях, він відразу підводив очі, в яких, незважаючи на високий вік, загорявся вогонь, що свідчив про його гордість за минулі роки, й про те, що Лариса вміла використовувати заслуги чоловіка у війні, і не пропускала жодної можливості, щоб не похвалитися, який у неї гарний, заслужений і добре вихований чоловік. І що вміє вдало використовувати все це для підвищення своєї репутації. Я би навіть сказав, популярності. Та вона у своїх намірах була дуже наївною і досить простою. Коли вони пішли, моя дружина визнала, що Лариса широкою посмішкою, багатомовністю намагалася приховати, навіть від себе, що їй з капітаном дуже і дуже нудно. І що у цього подружжя не буває ніжних стосунків.
Я помітив теж, Лариса частенько примушувала Сергія Федоровича розповідати делікатні подробиці з життя морських офіцерів. Нагадуючи при цьому, що її чоловік служив при штабі командуючого Чорноморським флотом, і що не раз і вона з ним бувала на прийомах в адмірала, навіть запрошувалась ним до танців…
– А ви точно знаєте, що вона в Херсоні? – несподівано навіть для себе спитав у капітана, виходячи із спогадів.
– А де їй бути? Вона з матір’ю. Колишнім військовим лікарем легендарного теплоплава «Львів». Чули про такого?
– Щось так. Не повно.
– Ой, стоп! Згадав. Я ж бачив у вас на столі макет цього судна. Так от, її мати одна з героїнь «Львова», про яких багато говорилось у роки війни та й після війни… – Після цих слів заступила пауза. Але не надовго. Сергій Федорович пройшовся кабінетом, щільніше прикрив двері й продовжив. – Я, шановний, постійно намагався бути працездатним, та, напевно, цього було замало. Її втеча, скоріш за все, це сумний наслідок різниці віку. Її вчинок, якби там не виходило, назавжди отруїв мені життя.
Капітан-лейтенант нерішуче дістав з бокової кишені стандартний аркуш, розгорнув і подав мені.
– Ось Лариси лист, прочитайте. Певен, вам буде ясніше чому це я звернувся до вас.
Почерк Лариси мені був знайомий. Руку її упізнав одразу. Вона писала розбірливо.
«Сергію, – читав я, – прикро, але мені доводиться тебе залишити. Я усю ніч чекала тебе. Ти повернувся аж під вечір. Тож пішла не дочекавшись. Моє рішення не випадкове. Не ображайся. Мені набридло бути одною серед чотирьох стін. У тебе завжди якісь проблеми. Терпіти твою замкненість й упевненість у собі мені більше не під силу та й матір одна, а вона заслуговує на краще. Тож, хоча мені і жаль нашого життя, вирішила, змушена почати все заново. Не легко буде. Вже добігло до сорока. Але є надія. В такому віці ще не запізно.
Вірю, тобі допомагатиме твоя сестра. Її ставлення до тебе щире. Буде старанність і сумлінність. Я їй не сказала, що йду від тебе. Вибач.
Лариса»
Я повернув капітану листа. Він дивився на мене запитально. Обличчя його виглядало стомленим. Підвівся.
– То як, допоможете мені? Ви бували в них. Вам буде легше. Зустрінетесь з Ларисою.
– Не бажано. Але…
– Зробить, будь ласка, нерви у мене зараз не дуже міцні. У 44 році, під Очаковом, коли висаджували десант, нас обстріляла ворожа батарея. Вибуховою хвилею мене підкинуло й вдарило об вентиляційну трубу. Я лише встиг побачити як до мене підбіг палубний матрос, який підхопив на руки. Нічого не боліло, та все, і капітанський місток, і середня надбудова, і ют – усе поглинала темрява. Оклигав я лише через тиждень, коли вже над «Львовом» висіло палюче новоросійське сонце. Ось так, тепер я з важким пораненням і страшною контузією… – Сергій Федорович трохи помовчав, витер хустинкою лице й додав: – Сходіть, може вдасться поговорити. Не променіть матір. Вона лікар. Непогана людина. Колись була провідним лікарем «Львова». Вікторія Олексіївна має на неї вплив.
– А ви ж чого самі? Ви ж говорили, що плавали разом на санітарному теплоході. Командували артилерією.
– Це так. Все так. Але… – Він знову замовк та, мабуть, зважив якісь деталі, продовжив. – Вікторія мені подобалась. Рішуча, дисциплінована, приваблива. Зізнаюсь, я домагався. Вона відбивалась од мене. Розумієте? Та ще й там, під Очаковом, звинуватив її, що не прийшла вчасно на поміч, як лікар. До того, я не можу довго бути в Херсоні. Болить плече. Як ото подує норд-вест. Не знаю що з ним робити.
– Ви ніколи мені не розповідали.
– Про що тепер говорити? Цим не хвастаються.
– А все ж, як було?
– Ми не встигли підняти корабельний трап, як над нами пролетів ворожий снаряд. Через хвилину з берега вдарили батареї. Вибухи снарядів лягли під лівий борт «Львова». Одна німецька чушка впала на палубу. Удар був такої сили, що «Львів» здригнувся й став хитатися, хилитися на борт…
У цю хвилину подав голос телефон. У трубку сказали, що в заводоуправлінні збирається робкорівський пост, чекають на мене.
Капітан-лейтенант видно було що вже зовсім заспокоївся. Опанував себе і, як тоді в театрі, відкинувся назад в кріслі і схрестив руки на грудях.
– Мене кличуть, – сказав йому, – спробую допомогти.
Він залишив мені адресу й додав:
– Чекатиму звістки.
І раптом, біля дверей, в розпачі видав:
– Будьте ласкаві, Не кажіть Вікторії Олексіївні нічого. І головне, що навідались від мене. Вона нічого не повинна знати.
– Не розумію, – сказав я, – Вікторія Олексіївна мати Лариси, може допоможе вам?
– Ні, ні. Я дуже вас прошу. Тільки все Лариси…
– Виходить, я повинен увійти без стуку і піти…
– Збережіть таємницю. Буду вдячний.
Дома, про свій намір відвідати Ларису Остіоненко, я не сказав. Навіщо втягувати в цю несподівану справу дружину, коли спочатку треба самому у всьому цьому розібратися.
Хтозна, як воно буде, коли після стількох років я знову опинюсь віч-на-віч з тою, яка дуже й дуже мені подобалась.
В районі Прикордонної, де жили Остіоненки я дуже рідко бував.
Теми: 
Автор: 

Сторінки

Скачати: 
Скачати у форматі pdf

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)