Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Сарма-Соколовський Срібне перо соколиного лету
Голос Батьківщини
В.Плаксєєв, В.Кулик. А стежечка біжить від літа
Микола Братан. День святого Миколая
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Каляка М.М. Рукопис знайдено в каюті Ушакова: Художньо-мемуарна повість // Каляка М.М. Твори: У 5 кн. Книга 3. — К.–Херсон: Просвіта, 2007.
2007
Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Художньо-мемуарна повість
Книга Миколи Каляки “Рукопис знайдено в каюті Ушакова” у 2007 році стала лауреатом літературної премії ім. Миколи Куліша.

Нехай не пам’ятник,
Згадайте мене словом…
Знайди мене,
І напиши: було!
І я воскресну знов обов’язково. Любов Забашта

П’єса Олександра Штейна «Стяг адмірала», про Ушакова Федора Федоровича, починається так:
«Тисяча сімсот вісімдесят третій рік. Херсон. Набережна…»
Ця повість – Херсон. Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій рік.
Я стою там, звідки бере початок проспект імені адмірала Ушакова. На набережній Дніпра, вдягненій у граніт, недалеко від пам’ятника першим корабелам Чорноморського флоту. Твердо тримаюсь за литі поручні, мов за ручки штурвала, вдивляюсь у заштилілий перед вечірніми чарами синій обрій, над яким удалині впевнено здіймаються пінисті хвильки, залиті призахідними сонячними проміннями, вони раз у раз виблискують розплавленим сріблом. Біжать до мене, норовлять добратися до моїх ніг, немов таким чином хочуть привітатися. На душі у мене неспокійно і неясно. А серце охоплене все ж вогнем щасливої надії, що знову побачусь з Ларисою, подругою світлої незабутньої юності.
Ми з нею не бачилися багато, багато років, з тих днів, як вона покинула Херсон, перебралася до Криму. Не було між нами і листування.
І ось-ось вона повинна підійти.
Вітер зовсім стих. Із-за молодих, струнких дерев доноситься щасливий шепіт юності, зливаючись з іншими всякими звуками, яких народжує близька поступ глибокого вечора. Чутно тиху розмову двох дівчаток. Вони радіють про майбутню зустріч з коханими і, водночас, милуються мирним Дніпром, обіпершись грудьми на перила набережної. У їх ніг, граючись, жебоніє вода, омиваючи борти кількох човнів, припнутих до східців. Над міцним каштаном розітнувся голосний крик молодого уліта: тю-тю-тю! – птах летів вбік Карантинного острова, того острова, де капітан 3-го рангу Федір Ушаков організував, два століття тому карантин, рятуючи від чуми будівників перших військових кораблів для майбутнього Чорноморського флоту.
Більше години я не покидаю набережної. Щось не з’являється Лариса. Коли б це було тоді, коли ми з нею зустрічалися, я б, може, так довго й не чекав, але сьогодні змушений і змушений не за своїм бажанням.
На минулому тижні, я й ще не встиг зняти піджака, як секретар-машиністка вручила мені записку: «Конче потрібно з Вами поговорити. Не заперечуйте, важлива справа. Я прийду о 12.00. Чоловік Лариси, Сергій Федорович, та Ви мене знаєте. Ми зустрічались».
Записка мене спантеличила. Я давно не бачив ні Сергія Федоровича, ні Лариси. Остання наша зустріч відбулася років десять, п’ятнадцять тому, в кінці шістдесятих, на початку сімдесятих.
Тоді я ще вчився в інституті і якось на довгій перерві до мене підійшла Лариса з офіцером моряком. Я біг якраз до бібліотеки, щоб переглянути деякі довідники й не помічав ні зелених лип, осяяних травневим ярким сонцем, ні жвавого руху на вулиці, бо подумки вже готувався до уроку. Як раптом почув:
– Куди так поспішаєш? Невже від мене? Зупинись на мить, я сама від тебе віддаляюсь. Ось, познайомся, це мій чоловік.
Цього разу Лариса була у теплій сукні, яка вдало облягала струнку постать. Вона була мовчазна і строга.
Я впізнав його не відразу. Потрібно було кілька хвилин, щоб пересвідчитись, що переді мною один з тих, хто був членом наглядової команди Міністерства торгового флоту за будівництвом останнього танкера серії проекту 563, з яким я був потоваришував і познайомив його з Ларисою.
Він дуже змінився.
Я навіть подумав чи не з ресторану часом з’явився? Він був у цивільному одязі. Комір світлої сорочки, незважаючи на теплий полудень, був застебнутий, краватка старанно пов’язана. Непокірна чуприна нагадала мені бригадира команди нагляду за будівництвом танкера «Москальво», коли він вже стояв на швартовних, у пірса.
– Може підеш з нами? – не то спитала, не то сказала Лариса.
Я подивився на неї уважно. В серце шпигонуло голкою. Вийшла заміж. Значить стрічалася з ним таємно. А я про це нічого не знав. Це ж зрада!
– На жаль, – сказав їй, – зовсім не маю часу.
А сам дивився на неї і милувався, і думав – і знову покидає Херсон, колись найвродливіша дівчина з Прикордонної вулиці.
Відчувалось, Сергій Федорович ще не звик до своєї нової ролі, ролі чоловіка гарненької білявої молоденької жіночки. І справді, Лариси тоді було не більше двадцяти років. Все в неї було чудове.
І, по правді, коли вона мені оце сказала, що вийшла заміж, що її чоловік… Мені вмить здалось, що з кучерявих каштанів стали падати круглі брунатні горіхи. Вони стрімко підстрибували, вертілись на рівному твердому асфальті й котилися поміж моїх ніг до річки, приречені цим дійством ніколи не розквітнути.
Я не жалів, лише зауважував, яка дивовижна річ – все-таки наша людська пам’ять.
Переді мною пробігли зустрічі з Ларисою. З якою неперевершеною радістю я входив з нею до фойє театру. З якою насолодою, гордістю йшов вестибюлем, коли вона йшла поруч зі мною. Бачилось, що усі знайомі і не знайомі звертали на мене увагу, на мою супутницю, милувалися, заздрили. Тоді, виходило, не я його запросив на прем’єру вистави «На сьомому небі» Миколи Зарудного, а вона його призвала. Чи не тоді вони остаточно зацікавились одне одним? А я пишався, жив спектаклем, радів за нею, моїм другом, Ларисою Остіоненко, яка вдало виконувала роль Інни. На все життя запам’яталася сцена, коли вона вбігає з гітарою в джинсах і корковому шоломі, і голосно видає: «Мости всі спалено!» Програмка спектаклю й досі зберігається у моєму архіві.
Я привітав їх з обранням свого нового шляху, і нічого більше не говорячи, побрів проспектом вниз, до річки, нічого не бачачи, нічого не розуміючи, – ніби опинився десь в іншому світі, в тому, де вперше зустрівся з Лорою. Так звав я її. Моє серце оповив невиразний, щемливий сум.
Дніпро, як завжди у травневу пору буває теплим і казковим аж до самого західного обрію, де ще підсвічується далеко, сховавшимся сонцем, чіпляючи своїм крилом острівський маяк, біля яхт-клубу, що час від часу кидає на водний простір зеленуваті зблиски.
І ось сьогодні. Через стільки років, оця записка…
Я глянув на свій редакторський календар-пам’ятку. О тринадцятій мав намір зустрітись на пірсі з бригадиром здавальної команди, потім подивитися, як будуть заводити суховантаж на заводські швартовні випробування. Отже нічого термінового. Все це можна було спокійно відкласти на пізніше.
Я вирішив зустрітись з капітаном й тут же попросив секретарку не впускати до мене після обіду нікого.
Записка мене заінтригувала.
Що потрібно капітан-лейтенанту від мене? Інтереси та й життя в нас різні. Я займаюсь журналістикою, а він, напевно, якийсь вже відповідальний працівник у Чорноморському пароплавстві. Дуже універсальний практик. У роки війни плавав на кораблях військового флоту. Можливо, думав я, йому захотілося більше, глибше познайомитися з історією суднобудування в Херсоні, або наштовхнувся на щось цікаве для мене. Все могло бути.
Записка, що лежала у мене на столі, збуджувала спогад за спогадом і були усі, здебільш, пов’язані з його дружиною, хоча призначалася тільки мені. Я тоді й не міг подумати, що з появою чоловіка Лариси, почнеться новий, більш серйозний період у моєму житті. І ось зараз, коли зачинив двері, присів на диван, ураз переді мною зринуло далеке минуле. Один в кімнаті своєї старенької хатини, пишу вірш для Лори. Тепер звуть її Ларисою. Хочеться вразити ним, приблизити до себе. Глянувши на її фотокартку, ще з більшим захватом поринаю у вир поезії. Намагаюсь добирати найкращі, найвлучніші слова. Кладу на зошитовий лист одне за одним. І на папері поволі виникає чарівний світ любові, як колись у юного талановитого поета Олексія Плюща, якого кохана за його мелодії нагороджувала поцілунками, зроджуючи високість, потяг до щастя.
І так цілий день. Усі хвилини був захоплений натхненням. Слова, мов живі, самі ставали в рядок, починали сяяти на папері. Десь там, мої друзі у веселій дівчачий компанії, ходять навколо старовинного дуба, повертаються до концертного майдану. Слухають музику, пісні. А я сиджу один і створюю світ кохання – для Лори, найціннішої любові.
Я навіть не помітив, як прихилилося сонце і стало заглядати до мене у вікно, виграваючи на столі своїми золотими проміннями. Підводжусь, роблю кілька кроків до дзеркала, поправляю зачіску, починаю читати свій ліричний «шедевр». І раптом здалось, що лист, вирваний із середини зошита, розкриває свої крила, змахує, заграє всіма фарбами радуги і прекрасною мрією піднімається до стелі. І сам, без мого втручання, подається на двір і розстає в голубому повітрі.
Мені стає на душі ще краще. Лора ловить лист-птах й зачудованно впивається своїми великими темно небесного кольору очима й пишається, радіє, витанцьовуючи, наспівуючи улюблену мелодію…
Стрілка годинника добігає до третьої години. Бачу колишній військовий офіцер входить до редакції. Хвилина в хвилину. Яка дисципліна, який вишкіл? Ось що значить бути чорноморським моряком!
Ми подали одне одному руку. Капітан-лейтенант обдивився не на дуже просторий редакторський кабінет й, може, подумав, що для такого заводу велета кабінет вмебльований досить скромно. Я тут же звернувся до секретар-машиністки, котра працювала й далі:
– Людмило Олександрівно, приготуйте, будьте ласкаві, нам чай.
– Все буде, – як завжди спокійно відповіла вона.
Сергій Федорович, як я помітив, був цілком заринутий у думки про нашу наступну розмову, бо швидко дістав з бокової кишені якісь листки, не звернувши уваги на молоду симпатичну жінку.
Цього разу він був одягнений в новий офіцерський мундир, з трьома рядами бойових нагород.
– В такій ото тісноті ви й працюєте? – спитав несподівано він.
Я обвів очима свій крихітний кабінетик, в одне вікно й відповів:
– Не один рік. Роботи більшає, а приміщення лише обіцяють.
Капітан-лейтенант рішуче сів на куценький диван. Розстібнув китель, поправив темно-синю краватку.
– Я оце нещодавно, чесно, відсвяткував своє п’ятдесятип’ятиліття. За сьогоднішніх мірок це не так ще й багато.
Він вкинув у чашку три ложечки цукру й заходився повільно розмішувати.
– Отже. Я бачу, ви, напевно, здивувались, чого це я до вас притопав. – Капітан підвівся. – Мені потрібна ваша допомога.
Сергій Федорович, видалось мені, тепер не був таким самовпевненим, як тоді, коли ми з ним стрічалися в елінгу, на стапелі. Він дивився на мене так ніби від моєї відповіді залежало подальше його життя. І раптом видав:
– Лариса пішла від мене. Три тижні. Мені не ясно. Не можу збагнути. Вона тут, у Херсоні. З матір’ю.
Я залишив письмовий стіл, щоб причинити двері й тим часом зрозуміти до кінця, що капітан-лейтенант від мене хоче. Я спитав в нього:
– Скільки років як ви одружені?
– Майже двадцять.
– Що, у неї хтось є?
– Не помічав. В усякому разі… Ви її не зустрічали?
– Таке неможливо. І те що вона в Херсоні я дізнався оце тільки від вас. Бачився з нею дуже й дуже давно.
– Я гадав... вона вас завжди шанувала, – мовив капітан майже благально. – Ви для неї так багато значили.
Вона для мене теж багато важила, подумав я. Лариса була першою дівчиною якою щиро захоплювався, до якої йшов, як на свято, маючи в душі широке безоднє почуття і якій безпосередньо, навічно заявив: «Лоро, я тебе кохаю!»
Пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю, очі її зблиснули. Яка вона була прекрасна у ту хвилину! Ніжний рум’янець загравав на обличчі. Обняв її. Вона тоді уперше прихилилася до мене.
– Подобаюсь? – спитав, тремтячи.
– Підходиш, – ледь чутно вимовила.
Наші губи злились в поцілунок. В чарівливий поцілунок першого єднання! Лариса була моєю мрією, надією. Я пророкував блискучим в майбутньому своє життя. Я робив усе від мене залежне, щоб мрії здійснились. Але щасливе майбутнє не прийшло. І причиною цього став чоловік, який оце зараз сидів в моєму кабінеті, навпроти.
Переді мною блискавкою замиготіли картини всього того, що було і що могло бути, якби не з’явився той, хто оце чекає від мене відповіді, чи стану йому в пригоді. І тут же згадалось, як одного місячного вечора я чекав Лору, сидячи в бесідці, а її мати частувала чаєм. Тоді я її не дочекався. Біля хвіртки, залишаючи Ларисин двір, у присутності Вікторії Олексіївни, несподівано продекламував вірші відомого українського поета Дмитра Луценка:
О, Лара, Ларочка –
білокрила чайка,
донька синього моря…
О, чаїная зграйка,
віщувальниця горя!
Однак настав час, треба було щось робити. Головне, взяти себе в руки. Повернутися до свого кабінету, до капітана. Він чекав на відповідь.
– Може б ви самі пішли до Лариси? – сказав трохи нервуючи.
– Ні. Це неможливо. – Ураз твердо заявив капітан-лейтенант.
– Ви ж, напевно, не спорили, не доходили, як бачу, і до бійки, – намагався якось умовити його.
– Ми не бились. І не кидали в обличчя одне одному звинувачення…
– Так у чому ж тоді справа?
– Я не можу зустрічатися з її матір’ю.
– Що якась вагома причина?
– Не те, що «вагома», просто делікатна. Я не можу з нею зустрічатися. Я вчинив таке проти жінки, гідної найглибшої пошани, яка, я певен, ніколи мені не пробачить. Я назавжди відрізав себе від неї.
– Цікаво? – Не задумуючись, зауважив я.
Він подивився на мене, підтягнувся ближче.
– Не хотілося б ворушити старе… Я, як ви знаєте, військовий моряк, – заговорив Сергій Федорович спокійно. – Перші кроки на флоті зробив на крейсері «Червона Україна». Після поранення, госпіталю, мене направили на санітарний транспорт «Львів». Очолював там команду артилеристів. Одного разу на очі мені попала симпатична, струнка жіночка. Це була матір Лариси, Вікторія Олексіївна.
Я уважно подивися на нього, але нічого не сказав. Він продовжив:
– Вона мені сподобалась. Я був молодий, при силі. Й вона в квіту. Напевно думала, що я переслідував її, та все було просто, якось так випадало, що вона майже що тижня опинялася на моєму шляху. Мабуть, відчувши мої устремління, стала уникати зустрічей. Навіть не дозволяла собі розмовляти зі мною. Все це тяглося більше року, доти поки мене у другий раз важко не зачепив осколок на берегу Керченської затоки. Я був поранений у живіт. Чую, капітан питає: «Виживе?» Долетів до мене голос Вікторії Олексіївни і був він наче грім серед ясного неба: «Чудо, що й досі живе». Мої губи зашептали:
– Вікторіє Олексіївно…
Вона відповіла різко:
– Чого тобі? Я тут.
– Візьміть мене за руку, – попросив, – може відчувши вас, мені стане легше.
Вона відійшла вбік, до іншого пораненого. Я закричав:
– Вікторіє!
Вона обернулась.
– Зараз перев’яжуть. Не розмовляйте, буде ще гірше… – і пішла. Я видав їй вслід:
– Як же так, Вікторіє Олексіївно, ми ж з одного судна. Ви ж гарний лікар. Знаємось з перших днів війни. Я ж хотів лише, щоб побули зі мною хоч трішечки, може б мені стало легше… – До мене підбігла санітарка, взяла з сумки ножиці, перерізала по боках бинт. Разом з бинтом і згорнутою, засохлою кров’ю, заворушилися, стали підніматися нутрощі. Підійшла ще одна молодичка. Обмотали по-новому… Приходячи до свідомості я грубо облаяв лікаря. Звинуватив, що вона вчасно не прийшла на допомогу. Багато було сліз, але ніщо і ніхто мене не зміг стримати. Мене відправили в госпіталь. Вікторіє Олексіївна так більше і не з’явилась до мене. Тоді, разом з біллю рани, відчув якусь незрозумілу порожнечу, ніби хтось вирізав з мене і серце і душу. Залишився лише холод вологий і неприємний. Усю дорогу текли сльози. Слів не знаходив. Міцно стис губи, по-морському.
І ось, таке щастя, через десяток літ я одружився з її дочкою. Вікторія Олексіївна була категорично проти нашого шлюбу.
– На яку допомогу ви розраховували? Чого чекали від Вікторії Олексіївни? – Раптом, навіть несподівано для себе, спитав.
– Як яка? Вона була заступником начальника медслужби судна. Мене поклали прямо на палубі. І не вчасно перев’язали. А могли ж в каюті. Цього не сталося. Ладно. Це все давно вже минуло, що згадувати?.. О, ще, Вікторія вважала, що я заважаю їй наближатися до командира корабля. Цього насправді нічого не було. Я глибоко поважав Валерія Миколайовича. Ми з ним уперше зустрілися на крейсері «Червона Україна». Він прийшов на корабель одним із перших, при комплектуванню екіпажу, ще, по-моєму, до зарахування в морське училище. Він недовго пробув на крейсері. Він мені казав, що крейсер для нього був, як перше кохання. В якому б порту Валерій Миколайович не появлявся, завжди готовий був йти до нього на побачення, а то навіть і проситися, щоб повернутися назад. Скільки прийшлось йому плавати на інших суднах та як тільки приходив чи то в Одесу, чи то в Севастополь біг до місця швартовання крейсера, щоб побачити, хоч одним оком свою «червонку». Все було в «Червоній Україні» дороге, до останнього дихання. Флагманський крейсер був і залишився його першим коханням і назавжди.
Сергій Федорович подивився на мене і впевнившись, що я слухаю його, повів далі:
– Я, коли згадую Валерія Миколайовича, завжди кажу, щоб збагнути неповторність і глибину його, як керівника на «Львові», треба одразу зауважити, що це людина талант, талант даний від природи. Відомо, що талантом народжуються, а не робляться. Інша річ, чи розквітне це природне обдарування, коли і як розів’ється, отут і головне – все залежить від особистих якостей людини, наскільки вона трудолюбива, дисциплінована, настійлива в досягненні поставленої мети. І ще, за яких умов вона формується і живе. Ушаков Валерій Миколайович на усіх ступенях служби, вважав посаду командира корабля головною в біографії моряка. Ще, коли взяти його раннє дитинство, то по-перше, потрібно згадати його матір. Софія Олексіївна була людиною тонкої артистичної вдачі. Знала силу-силенну пісень, легенд, казок, вміла майстерно передавати народні обряди і дійства за місцевими звичаями. Це від неї Валерій познайомився з українською мовою і полюбив її, перейняв козацьку пісню Запоріжжя і все те, що зветься дружбою і товариством, а також любов до простої людини. Його добрість, чуйність, певно, теж повною мірою успадковані від матері. Як я вже казав, я уперше зустрівся з Валерієм Миколайовичем на крейсері «Червона Україна». Він був ще дуже молодим. У нас на «Україні» було багато українців. Валерій був знайомий з багатьма. Товаришував. Йому подобалась наша волелюбність, працездатність. Нас на крейсері було чи не більше за вісімдесят відсотків. З усіх сіл і міст України. Але найбільше з Наддніпрянщини і Лиману. До «Червоної України» у нього було запрошення на Балтику. Для молодого моряка тоді це була велика честь, адже там вже оживав флот. Був дивізіон есмінців-новаків, три лінкори, піднімалось суднобудування. Та Валерій на комісії, несподівано для всіх випалив: «Залишаюсь на Чорному морі!». Йому стали доводити, що на Чорному морі немає чому оживати, частина кораблів загинула у боях Першої світової, частина затоплена поблизу Новоросійська – «Загибель ескадри», багато кораблів захопили білоемігранти й увели до африканської бази Франції в Бізерту. Плавають, казали йому, лише кілька потріпаних міноносців та ще відремонтований крейсер «Комінтерн», (колишній «Пам’ять Меркурія»). Але ці зауваження на нього не подіяли. Він з дитинства, від батька, потомственного моряка, був палко закоханий, як потім сам зізнався, в баталії у Чесми, Каліакрії, Тендрі. Високо підносили Валерію уяву героїзму, прославлені адмірали, його однофамілець Ушаков, Грейг, Сенявін, Лазарєв. І легендарний Севастополь. Малахів Курган, Балаклава. І, звичайно, Нахімов, який на суші поступив точнісінько, як заведено поступати на кораблі, не покинув приречену фортецю, з честю загинув.
Для великої радості Валерія Миколайовича, якраз у цей час, у Миколаєві закінчували добудовні роботи на крейсері, закладеного ще до революції і який одержав назву «Червона Україна» (колишній «Адмірал Нахімов») у вдячність за шефство всієї молоді Української республіки над будівництвом корабля. Ушаков швидко увійшов до головної частини бойової підготовки БЧ-5, вчився керуванням підчас торпедної атаки. Був одним з найактивніших учнів у відновленні електроенергії, ліквідування пожежі. Все це спочатку відпрацьовувалося на якорі, а потім на ходу. Може це і казенно буде звучати: «бойова підготовка», «боротьба за живучість корабля». Але в цьому усьому – гарантія життя любого судна… Не знаю, як сталося, але під час стрільбищ, коли на крейсері були присутні Сталін, Будьонний я несподівано захворів і попав в корабельний лазарет, а потім навіть флотській госпіталь, після якого мене вже не повернули на «Червону Україну». Я й до цього часу ще не зрозумів, що було, чи то злякався Сталіна, чи штормова погода з дощем нагнала на мене температуру, від якої я й опинився на торговому флоті.
Сергій Федорович підвівся, підійшов до стіни з новим номером газети, подивися на передовицю, як раз там писалось про підготовку до спуску серійного суховантажу.
– Я часом, не набрид вам своєю розмовою? Прийшов з одним…
– Та ні. Чого ж. Цікаво. Слухаю. – А сам подумав, хай говорить, може забуде з чим прийшов. На тому все й скінчиться. Я не дуже, скажу, полюбляв втручатися в чужі справи.
– Повернутися Валерію Миколайовичу на свою «червонку» не прийшлось. Але досвід, наука, навички згодилися. Зустрілися ми з ним вже тоді, коли йшла війна , на «Львові». Пам’ятаю:
– Товариш командир корабля! – доповідав я. – Екіпаж построєний. Через п’ять хвилин підйом стяга.
Я відчував усім тілом, з яким внутрішнім тремтінням сприйняв цей рапорт в перший ранок свого командування Ушаков на легендарному «Львові». Як важко було йому володіти собою, щоб на обличчі не ворухнувся жодний м’яз, коли побачив перед собою моряків, почув срібний голос горна. Більшості членів екіпажу «Львова» Валерій Миколайович сподобався. Ми тоді стояли в порту Новоросійськ. Якраз йшло завантаження продовольства для обложеного фашистами Севастополя. Я перший подав йому руку, адже знав його, як людину рішучу, енергійну, вольову. Отже пізно ввечері Ушаков зібрав усіх офіцерів судна в кают-компанії.
– Головне, – сказав він, – навчитися успішно протистояти німецьким літакам…
Несподівано Сергій Федорович різко підвівся.
– Що це я? – швидко видавив із себе, – про війну та про війну, я ж прийшов… Виходить мене знову важко поранило.
Запала мовчанка. Колишній капітан-лейтенант стояв блідий і спирався долонями на стіл. Він так тремтів, що аж на столі брижчали ручки й олівці. Я поспішив спитати у нього:
– Думаєте. Мені вдасться щось зробити?
– Так. Є надія. Принаймні, може, викласти вам, що ж насправді сталося. Увійдіть в мій стан. Я не знаходжу собі місця. Думаю. Думаю. Все шукаю причину. Чому вона втекла від мене? Розумієте. Навіть не попрощалась. А на роботі що? У мене ж службове становище.
Раніше, коли ми з ним зустрічались, він завжди був спокійним, врівноваженим. Останні слова його змусили мене задуматися.
Запам’ятався вечір, коли Лариса зовсім неждано-негадано, дуже несподівано, прийшла до мене сама й привела з собою Сергія Федоровича, цього Сергія Федоровича, який оце зараз сидів переді мною. Я навіть розгубився тоді. Ніколи й в думці не було, що вона зможе таке втнути. По-перше, зустрічаючись з Ларисою я вів щоденник. Усі записи потім потрапили до рук дружини, слава Богу, вона не встигла все прочитати, мати швиденько усі записи спалила. Але вона ім’я – Лора – добре запам’ятала. Тому прихід Лариси з офіцером мене здивував, прикро вразив, особливо після слів: «Ми прийшли до тебе в гості». Не прийняти їх, я просто не міг, із-за поваги до морського моряка. Дружина швиденько, на скору руку, все організувала. Посиділи ми в залі за столом. Пам’ятаю, був травень. Лариса була й тоді ще дуже гарна собою. Одягнена в святкове. Капітан-лейтенант своєю мужністю і серйозністю викликав до себе почуття признання. А розмова ніяк не клеїлась.
Для чого вона прийшла, навіщо його привела, увесь час силився зрозуміти, але добрати не зміг.
Після кожного вступу і відступу у розмові, наступала важка пауза. Сергій Федорович, як я помітив, голосно зітхав, заплющував і знову розплющував очі, ніби підкреслював, що він упевнено володіє собою і має терпіння і витримку. І хоча ми через якийсь час перебралися надвір, в сад, під пишний грецький горіх, якого кожна стеблина, кожен листочок світився, яскрів, вилискуючи, в гарячих проміннях весняного сонця – настрій зустрічі не підвищувався.
Я тримав в руках чарчину і не знав що далі робити. Єдине чого хотілося, це щоб скоріше закінчилися ці спонтанні, не дуже потрібні відвідини. Дружина, котра поставилася до візиту миролюбно, спокійно, уловила причину моєї розгубленості, знайшлась й стала прибирати з стола тарілку з нарізаними огірками, сковорідку із залишками яєчні й ковбаси.
Хочеться тут замітити, що Лариса того разу була надто скромною, серйозною і тримала свого капітана, як помітила моя дружина, на чималенький відстані од себе, під кінець відвідин Лариса, нарешті, вдалася до своєї незабутньої гри, стала надто веселою, безтурботною, лише гарно окреслені вуста помітно кривились, видавали невдоволеність моєю неприязню до неї.
Раптом, вже збираючись, Лариса побачила на комоді, біля вази, буклет Чорноморського пароплавства «Теплохід «Львів». Я одразу зауважив: «Подарунок Євгена Павловича Бондаренка, старшого моториста цього пасажирсько-транспортного судна». Вона показала Сергію Федоровичу. Він швидко пригадав Євгена Бондаренка. «Ми з ним товаришували», – сказав він. Але й тут відразу звелася глуха стіна. Капітан-лейтенант намагався повести розмову про похід «Львова» у першій половині травня 1942 року із Новоросійська в Камиш-Бурун і в Керч, додаючи, що тоді не змовкав грохот гарматної канонади. Керченську протоку німці замінували і на кожне нове з’явлення судна кидали десятки літаків. Перед самою протокою їх двічі атакували підводні човни. Та обидва рази атаки німців закінчилися невдало. Капітан Ушаков своєчасно побачив слід човнових торпед.
Продовжити далі Сергій Федорович не зміг. Лариса ухопила його за руку й потягла до хвіртки. Виходячи на вулицю, він пообіцяв, що ще навідується в Херсон, не промине зустрітися.
Капітан-лейтенант помітно був старшим за Ларису, але завдяки живлющому морському повітрю, добре зберіг здоров’я і навіть колишню стрункість офіцера Чорноморського флоту. Коли його супутниця починала згадувати його відданість військовим традиціям на кораблях, він відразу підводив очі, в яких, незважаючи на високий вік, загорявся вогонь, що свідчив про його гордість за минулі роки, й про те, що Лариса вміла використовувати заслуги чоловіка у війні, і не пропускала жодної можливості, щоб не похвалитися, який у неї гарний, заслужений і добре вихований чоловік. І що вміє вдало використовувати все це для підвищення своєї репутації. Я би навіть сказав, популярності. Та вона у своїх намірах була дуже наївною і досить простою. Коли вони пішли, моя дружина визнала, що Лариса широкою посмішкою, багатомовністю намагалася приховати, навіть від себе, що їй з капітаном дуже і дуже нудно. І що у цього подружжя не буває ніжних стосунків.
Я помітив теж, Лариса частенько примушувала Сергія Федоровича розповідати делікатні подробиці з життя морських офіцерів. Нагадуючи при цьому, що її чоловік служив при штабі командуючого Чорноморським флотом, і що не раз і вона з ним бувала на прийомах в адмірала, навіть запрошувалась ним до танців…
– А ви точно знаєте, що вона в Херсоні? – несподівано навіть для себе спитав у капітана, виходячи із спогадів.
– А де їй бути? Вона з матір’ю. Колишнім військовим лікарем легендарного теплоплава «Львів». Чули про такого?
– Щось так. Не повно.
– Ой, стоп! Згадав. Я ж бачив у вас на столі макет цього судна. Так от, її мати одна з героїнь «Львова», про яких багато говорилось у роки війни та й після війни… – Після цих слів заступила пауза. Але не надовго. Сергій Федорович пройшовся кабінетом, щільніше прикрив двері й продовжив. – Я, шановний, постійно намагався бути працездатним, та, напевно, цього було замало. Її втеча, скоріш за все, це сумний наслідок різниці віку. Її вчинок, якби там не виходило, назавжди отруїв мені життя.
Капітан-лейтенант нерішуче дістав з бокової кишені стандартний аркуш, розгорнув і подав мені.
– Ось Лариси лист, прочитайте. Певен, вам буде ясніше чому це я звернувся до вас.
Почерк Лариси мені був знайомий. Руку її упізнав одразу. Вона писала розбірливо.
«Сергію, – читав я, – прикро, але мені доводиться тебе залишити. Я усю ніч чекала тебе. Ти повернувся аж під вечір. Тож пішла не дочекавшись. Моє рішення не випадкове. Не ображайся. Мені набридло бути одною серед чотирьох стін. У тебе завжди якісь проблеми. Терпіти твою замкненість й упевненість у собі мені більше не під силу та й матір одна, а вона заслуговує на краще. Тож, хоча мені і жаль нашого життя, вирішила, змушена почати все заново. Не легко буде. Вже добігло до сорока. Але є надія. В такому віці ще не запізно.
Вірю, тобі допомагатиме твоя сестра. Її ставлення до тебе щире. Буде старанність і сумлінність. Я їй не сказала, що йду від тебе. Вибач.
Лариса»
Я повернув капітану листа. Він дивився на мене запитально. Обличчя його виглядало стомленим. Підвівся.
– То як, допоможете мені? Ви бували в них. Вам буде легше. Зустрінетесь з Ларисою.
– Не бажано. Але…
– Зробить, будь ласка, нерви у мене зараз не дуже міцні. У 44 році, під Очаковом, коли висаджували десант, нас обстріляла ворожа батарея. Вибуховою хвилею мене підкинуло й вдарило об вентиляційну трубу. Я лише встиг побачити як до мене підбіг палубний матрос, який підхопив на руки. Нічого не боліло, та все, і капітанський місток, і середня надбудова, і ют – усе поглинала темрява. Оклигав я лише через тиждень, коли вже над «Львовом» висіло палюче новоросійське сонце. Ось так, тепер я з важким пораненням і страшною контузією… – Сергій Федорович трохи помовчав, витер хустинкою лице й додав: – Сходіть, може вдасться поговорити. Не променіть матір. Вона лікар. Непогана людина. Колись була провідним лікарем «Львова». Вікторія Олексіївна має на неї вплив.
– А ви ж чого самі? Ви ж говорили, що плавали разом на санітарному теплоході. Командували артилерією.
– Це так. Все так. Але… – Він знову замовк та, мабуть, зважив якісь деталі, продовжив. – Вікторія мені подобалась. Рішуча, дисциплінована, приваблива. Зізнаюсь, я домагався. Вона відбивалась од мене. Розумієте? Та ще й там, під Очаковом, звинуватив її, що не прийшла вчасно на поміч, як лікар. До того, я не можу довго бути в Херсоні. Болить плече. Як ото подує норд-вест. Не знаю що з ним робити.
– Ви ніколи мені не розповідали.
– Про що тепер говорити? Цим не хвастаються.
– А все ж, як було?
– Ми не встигли підняти корабельний трап, як над нами пролетів ворожий снаряд. Через хвилину з берега вдарили батареї. Вибухи снарядів лягли під лівий борт «Львова». Одна німецька чушка впала на палубу. Удар був такої сили, що «Львів» здригнувся й став хитатися, хилитися на борт…
У цю хвилину подав голос телефон. У трубку сказали, що в заводоуправлінні збирається робкорівський пост, чекають на мене.
Капітан-лейтенант видно було що вже зовсім заспокоївся. Опанував себе і, як тоді в театрі, відкинувся назад в кріслі і схрестив руки на грудях.
– Мене кличуть, – сказав йому, – спробую допомогти.
Він залишив мені адресу й додав:
– Чекатиму звістки.
І раптом, біля дверей, в розпачі видав:
– Будьте ласкаві, Не кажіть Вікторії Олексіївні нічого. І головне, що навідались від мене. Вона нічого не повинна знати.
– Не розумію, – сказав я, – Вікторія Олексіївна мати Лариси, може допоможе вам?
– Ні, ні. Я дуже вас прошу. Тільки все Лариси…
– Виходить, я повинен увійти без стуку і піти…
– Збережіть таємницю. Буду вдячний.
Дома, про свій намір відвідати Ларису Остіоненко, я не сказав. Навіщо втягувати в цю несподівану справу дружину, коли спочатку треба самому у всьому цьому розібратися.
Хтозна, як воно буде, коли після стількох років я знову опинюсь віч-на-віч з тою, яка дуже й дуже мені подобалась.
В районі Прикордонної, де жили Остіоненки я дуже рідко бував.
Був теплий квітневий вечір, коли я вийшов з тролейбуса на Одеській площі. Голе віття лип вже почало вкриватися зеленю. Я йшов знайомою і не знайомою вулицею. Бував я тут, та коли це було? Й назва вулиці інша – імені Петренка. І дев’ятиповерхові будинки з’явилися. Виблискував свіжістю асфальт. Будинок в якому жила мати Лариси, майже не змінився. Ті ж низенькі вікна. До того ж і дворик залишився таким же затишним. Рівна стежка до бесідки, де колись не раз ми сиділи з Лорою, милуючись яскраво-світлим місяцем, далекою нічною зіркою. Матір її лікар – на початку шістдесятих працювала в лікарні Водників. Коли я бував у них, вона була ще досить молодою людиною. Жвава, чорноока жінка завжди зустрічала мене привітно. Вона вміла тримати себе вільно, але акуратно й дисципліновано, ніколи не підвищувала голосу.
Лариса розповідала, що мати у 1939 проходила практику в одному з військових госпіталів у Молдавії. Батько її морський піхотинець був поранений під час звільнення Західної України. Лежав він у цьому ж госпіталі. До ліжка й підійшла Вікторія. За рік з’явилася Лариса. А в 1941, на самому початку війни, Олексій Григорович загинув.
Я зупинився біля дверей їх будинку. Пройшло майже двадцять років як я бачив матір Лариси. Чи впізнає вона мене? Як зустріне Лариса? Я згадав той місячний вечір, коли вона уперше привела мене до себе. Ми сиділи в бесідці, над нами звисали важкі грона спілого винограду. Я тоді уперше відчув пружне тепле тіло Лариси, милуючись її каштановим волоссям, вдихаючи приємні солодкі запахи духів, що розливалися коло неї.
Зустріла мене Вікторія Олексіївна. Вона одразу впізнала мене.
– Я прийшов… я хочу побачитися з Ларисою, – пояснив.
– Її зараз немає. Ой який ви! Ніколи б не подумала. Солідний, симпатичний. Та проходьте. Я хоч надивлюся на вас. Стільки років! – Щиро вигукувала матір Лариси.
Вікторія Олексіївна, мені здалося, теж мало змінилася. Як і колись, доладна, неширока в стегнах, обличчя було так само гладеньким, лише риси стали гостріші, через що погляд виглядав суворим.
– Я хочу поговорити з вашою дочкою. Може згадаємо наші молоді незабутні дні.
– Справді, вони незабутні. Я вас добре пам’ятаю, ви мені подобались.
Вона допитливо дивилася на мене. Я дав їй квіти, які приніс із собою. Вона тут же подякувала за букет.
– Я зараз принесу вазу. А ви будьте як дома. Ідіть до вітальні, ви знаєте де вона. Тут у нас мало чого змінилося.
Вікторія Олексіївна пішла на кухню.
Увійшовши до вітальні, побачив, що і справді мало чого змінилося, тіж надійні меблі п’ятдесятих років, лише замість телевізора з маленьким екраном на вузькій тумбі височила чимала скриня з кольоровим екраном та на стіні зосталося дві чи три фотографії.
Вікторія Олексіївна швидко пригостила мене чаєм, а сама тим часом перевдяглася у симпатичну сукню. Вона й досі була привабливою жінкою.
Про Ларису говорили ми мало. Майже не чіпали і її життя. Вікторія Олексіївна більше цікавилась про мій власний життєвий шлях. Чи є у мене діти. Добра чи ні дружина. І в кінці пообіцяла передати дочці, що я побував у них і хочу з нею зустрітись
Коли я підвівся йти, спитала:
– Скільки вам років, коли це не секрет?
– Скоро буде сорок п’ять, – затримавшись, відповів.
– А Ларисі тридцять дев’ять, – провадила Вікторія Олексіївна далі. – Вона може бути вам добрим товаришем. Ви, думаю, зможете її підладнати до себе.
Я глянув на неї, мені видалось, що вона вже намагається вгадати, що відбувається в моїй душі. Я й справді думав, щоб Лариса була схожа характером на свою матір.
Вікторія Олексіївна не зупинилась:
– Ви не бійтеся мене, приходьте частіше в наш дім. Він не буде вам чужим. Я буду щиросердою вашою заступницею.
Вона опинилася зовсім близько від мене. Я навіть відчув її подих і пахощі домашнього халату. Я був вражений несподіваною зміною її ставлення до мене, навіть забув з якою метою приходив.
Від її лагідного голосу, почулось, що щоки мої спалахнули.
– Не бійтеся мене, що досить помітна різниця в роках. Я старша не набагато за вас. Та й ви ще молодий. Не страшно. Можемо подружити.
О Боже, подумав я, вона своєю лагідністю, жіночністю може хоч кого звести з розуму.
Вікторія Олексіївна не була пишною, як раніше уявляв її. Природа вдало надала їй чарівність, гарну жіночу вроду.
Вона знову запросила мене на чашку чаю. Мабуть, ще про щось хотіла розповісти. Ми повернулись до кухні. Держав себе стримано, пам’ятаючи, що в мене було завдання, поговорити з Ларисою, тому вважав, що треба не дуже перейматися розмовою і не захоплюватися чарами найтоншого ґатунку її матері, а додержуватися рамок пристойності. Вже не кажучи проте, щоб заводити якісь там романи. Але все владналося само по собі. Вікторія Олексіївна своєю великодушністю, людяністю заспокоїла мене. Вона говорила, хоча й червоніла трохи, що я нагад їй Ларисиного батьку, який загинув в перші дні війни.
– Дайте мені руку і пообіцяйте, що будете мені другом. А Лариса… – Раптом, несподівано замкнулась. Що її збентежило так я й не зрозумів. Через якусь хвилину, дві взяла мене за руки і міцно потиснула їх, заявивши, – ось ми й з’єднались. Сподіваюсь, суперечностей між нами не буде.
Я промовчав. Те відчуття, яке ще вірувало в душі від її ласкавості, вже тихенько залишало мене. І до того, запал вогню, який горів колись в юному моєму серці до її дочки давно стих і я не мав ніякого наміру його знову розпалювати.
Наша бесіда добігала кінця. Рука її знову опинилася на моїй. На обличчі з’явився рум’янець. Вона ніжно вимовила:
– Будемо розходитися. Мені приємно було з вами поспілкуватися. На жаль треба йти до ліжка, голова починає давати знати про себе.
Вікторія Олексіївна нахилилася і поцілувала в щоку.
– Вибачте, – сказала й підвелась.
Через кілька днів я знову завітав до Прикордонної. Але мені знову не пощастило і цього разу Лариси не було дома.
Вікторія Олексіївна як і першого разу запросила мене до вітальні. Як і тоді вона мала щиросерде бажання розмовляти. Очі її випромінювали співчуття. Я й справді на нього заслуговував. Сергій Федорович вже телефонував й питався чи бачив його Ларису, чи говорив я з нею. Відповів йому, що не треба хвилюватися. Річ не тільки в тому, чи бачив, чи не бачив, головне добитися з нею згоди на зустріч.
– Я приготувала каву, – почувся мелодійний голос Вікторії Олексіївни. Вона стояла спиною до дверей, руки тримала в кишенях домашнього вбрання світло-рожевого кольору, який вдало гармоніював з кольором її обличчя з низьким викотом.
Дивлячись на неї, подумав, кава допоможе мені зібратися, набратися терпіння дочекатися Лариси, не порушувати душевної рівноваги. Коли я підвів очі. Вона вже сиділа в тому ж кріслі, як і минулого вівторка, але цього разу вона вже встигла прибратися, набрати урочистого вигляду. Очі також виблискували з-під густих брів. І була саме такі якими я їх запам’ятав, тільки може ще кращі.
– Щось не так? – спитала вона, помітивши мій непорушний погляд, коли від несподіванки я закляк.
– Та ні. Все гаразд. Може цього разу мені вдасться дочекатися Лариси.
– Давайте пити каву, – сказала вона. – А може ви хочете трохи вина? Є своє, домашнє.
– Слушна думка, – несподівано для себе вимовив.
Вікторія Олексіївна залишила крісло і проходячи повз мене, торкнулася долонею мого плеча. Яка то була ніжна й тепла рука! Я відчув як у мене почало паморочитися в голові. Тож швидко почав розповідати про роботу, про успіхи на журналістській ниві. Вона зауважив, ладна була слухати все що завгодно про моє життя. В розмові я згадував усе, що спадало на думку. Вона ловила кожне моє слово і сама не проминала, щоб не додати щось із свого.
– Любий мій, – люб’язно й обережно почала знову говорити Вікторія Олексіївна після паузи, – не зважаючи на те, що оце я вже маю майже сорок років, але досвіду життя з чоловіком мені не вдалося набути. Я й до цієї пори плаваю у незнанні усіх тих подружніх правил. А, взагалі, до всього цього, то вже забула, коли зазнавала пристрасної втіхи – все давно в мене вмерло, і чи знайдеться хто-небудь такий, який розбудить в мене жінку, яка ще могла б подарувати своєму обранцю насолоду і втіху. Зробити життя раюванням.
На якусь хвилину вона замовкла, а потім додала:
– О, друже, я стільки, мабуть, наговорила, що можна подумати, жінка зовсім втратила голову. А я, шановний, й сама не збагнула, чого і чому дійшла до такої відвертості. Та в мене є оправдання. Я упевнена, що коли ви дізнаєтеся про моє життя, може колись розповім, то ви визнаєте за мною право відстоювати чистоту свого кохання, пробачивши мені мої випадкові божевільні відхили. Господи, – раптом заявила вона, – чотири стіни. Серце не витримує. А весь час ходити по двору, а весь час одній гуляти теж обридає.
Пройшло кілька днів. Ларису я побачив в колі світла біля дверей суднобудівного Палацу. Підійшов.
– Добрий вечір, – привітався.
Вона подивилась на мене. Простягнула руку, всміхнулась.
– Невже Костя? Костянтин Миколайович! Скільки років?
Допитливо глянув на неї. Волосся було коротко підстрижене, чого раніше цього ніколи не робила. Пам’ятаю, вона завжди була майстерно завита.
На якусь хвилину запанувала тиша. Усі пригоди з Ларисою були давно і назавжди викреслені з мого життя. Помітив на шиї білий шарф, точнісінько як було раніше, в її юні роки.
Вона ступила ближче, поклала руку на моє плече і миттю притулилась. Я не стримався, пригорнув її до себе, але в моїх обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Я не пробачив їй зраду і не міг тепер пробачити.
– Наша зустріч така несподівана. Мама сказала, що ти хочеш зі мною поговорити.
– І ще що сказала твоя мама?
– Вона не перечила. Вона не проти щоб ми побачились.
– То ти виконуєш її побажання?
– Не тільки, не тільки…
– Я не змінився, Ларисо, – в цю мить відчув, що починаю заспокоюватися.
Вона відсторонилася від мене. Випросталась. Подивилась мені в обличчя пильним довгим поглядом. Відчув, приготувалась сказати щось заперечливе але я випередив:
– Ми зібралися по-іншій справі, а наша давно закінчилась.
Не знаю, чи зрозуміла Лариса моє зауваження, хоча після цих моїх слів ми довго стояли мовчки, потім перейшли до лави. І, користуючись паузою, я зміг де чого пригадати, які виникли, коли ми вже йшли проспектом Ушакова. Тепер дивлячись на Ларису, на шарф на шиї, який продовжував їй личити. Мені тоді, в молоді роки приємно було тримати в руках цей таємний скарб, тремтіти торкаючись її звабних вуст, горіти полум’ям від тепла її напруженого тіла. Але, як показало життя, все те колишнє не було міцним. Швидко розпалось. І все тому, що тоді кохав неземну істоту, в кольоровій спідниці, яку сам собі створив в уяві. А вона, «золота» істота, як вийшло, не зовсім золота, простенька, надто простенька ще й з обмеженим світоглядом. І, коли б не капітан, то, мабуть, і не розохотився б піти на зустріч.
Це я думав зараз, коли йшов поруч з нею, крутилось у голові. А тоді, хоча й відчував її протилежне враження, незчувся, як опинився в колі чарівного притягання. Лариса була дуже складною особистістю, вона цуралась широкого загалу, тяглася до вищого кола, але, не маючи широкої можливості, зупинялась на товаришуванні з театром і акторами. Частенько запрошувала на вистави і мене, тягла за куліси. Не знаю, чи увірувала вона в те, що я дам їй справжнє щастя, яке мені здається, що вона просто вимріяла у своїх нічних мріях і буду постійно виконувати її бажання, коли вона увірветься до місця провідної актриси. Але не це було головною причиною, що привело до розбігання, просто, скоріше за все, ми були не народжені одне для одного. Ми були чужі, як вода і вогонь. І цьому сприяла, більш за все, сама Лариса, бо хотіла зі мною лише товаришувати, не мислячи навіть про об’єднуючу дружбу.
– І в чому ж справа? – Нарешті почув я голос Лариси. Обличчя її посуворішало.
– Сергій Федорович був у мене.
– І чого він домагався?
– Я пообіцяв поговорити з тобою. Звичайно, якщо ти…
Вона швидко перепинила:
– До чого тут ти, Костеньку мій? Коли б не ти, колись любий, я б ніколи на таке побачення не прийшла.
– Гм, – посміхнувся я, – ти питаєш до чого тут я? А я хочу чисто по-людські спитати тебе: навіщо ти привела була його до мене в усій морській красі? Щоб порисуватися? А тепер він з’явився до мене.
– Костику, не ображайся…
– Досить «Костику»! – перепинив я її. – У мене є тверде ім’я.
– Так, добре, Костянтин Миколайович, я знала, що ти журналіст, цікавишся подіями війни. Проявилась жіноча турбота.
– А мене ти спитала?
– Ой, милий, не бери зайвого в голову. Покликав. Я прийшла.
– Ладно. Хай буде мир.
– То чого ж ми стоїмо? – раптом запитала. – Я з тобою, то веди куди-небудь. Згодна на все. Головне, де б було досить затишно й мало людей. Щоб було, як завжди з тобою.
– Значить в ресторан?
– Тільки в той, що на плаву. На Дніпрі.
– Чудово!
– Чайці білокрилій усе під силу, – весело продекламувала Лариса.
Я тут же додав:
– Буду цілувати до ранку свою милу.
І не затримуючись, перейшов ліворуч, як було колись, коли гордо ходив з нею притишеною Суворівською.
У ресторані, а це було на набережній, на пришвартованому колись пасажирському судні, людей було небагато. Ми знайшли маленький столик, схований за тумбою з квітами. На естраді стояли лише музичні інструменти.
На Ларисі була вовняна спідниця жовтого кольору з відтінком меду та блакитна блузка. Я поправив краватку. Чесно, я не дуже їх одягаю. Але знаючи вимоги Лариси, витяг з комода, чим здивував дружину, довелось вигадати, що йду на важливий профспілковий актив. Обсмикнув костюм, усвідомлюючи, що Лариса не любить, коли на спині брижиться піджак.
Ми сіли позад тумби. Мої очі вигравали задоволенням. Й, справді, на мені була новісінька краватка, з металевим значком. Лариса задоволено, зацікавлено розглядувала зал. Вона зі свого місця могла бачити все, що їй хотілося.
– У мене таке, – першою почала вона, – почуття, що сьогодні настав якийсь винятковий день у моєму житті.
– У тебе завжди був «винятковий день», – не затримуючись, підкреслив я. – Ти дозволяла собі…
Вона не дала мені договорити.
– Облишимо старе. Ми увійшли в сьогодні.
– Тож, я так розумію, треба замовляти коньяк, чорну каву. А ти підеш до буфету, вибереш ще чогось смачного.
Лариса підвелася, люб’язно усміхнулась і пішла до прилавка. Троє чоловіків, що сиділи біля вікна-ілюмінатора, дружньо, замилувано подивились їй услід. Я теж не відводив від неї очей. І тут впіймав себе на тому, що забув, виходить, з якого приводу я сиджу тут в ресторані на воді.
Вродлива офіціантка принесла карафку з коньяком, чашки з кавою. З’явилися і тістечка. Швиденько випили. Лариса розчервонілась й сказала:
– Тут гарно. Затишно. В останнє я була тут з мамою. Вона багато мені розповідала про цей незвичайний пароплав.
Я вдався до справи, переставив з місця на місце чашечки, таким чином, щоб якось змінити тему, бо почав відчувати, що руйнується наша казкова ідилія. Ще й спитав:
– І що, частенько в цьому ресторані буваєш?
Вона подивилась на мене уважно й несподівано запитала:
– Ти хотів мене про щось розпитати?
– Так, заради цього мені випало тебе розшукати. Але тобі не обов’язково повести мову про себе. Я не маю наміру тебе розпитувати. Хочеш не хочеш. Як хочеш.
Лариса поклала руку на стіл. На пальці не побачив обручки. Всміхнулась. Але швидко прибрала усмішку.
– Повір мені, у мене немає ніякого бажання згадувати. Я була на межі розпачу. Дійшла до знесилення. Втратила, майже, волю до життя, Кілька років мене стримувало від різкого кроку, те, що Сергій Федорович був учасником війни, важко поранений. Костику, полишимо це. Мені зараз чудово. Іншого не вимагай.
– Так, добре, то твоя справа.
– Головне з усього цього, це те, що розірване зшивай не зшивай, слід розриву усе одно залишиться.
Я помітив, висловлюючи цю думку, Лариса нахилила голову, наче намагалася уникнути мого погляду, дивилася на стопку, обійнявши її долонями.
Коли чесно зізнатися, мені у цю хвилину, дуже хотілося ухопити її за плечі, притягти до себе і, як у Байрона в «Дон-Жуані»:
«Устами торкнутися її уст,
З чола волосся відгорнути.»
Але такого нічого не сталося. Чи то я був занадто схвильований і вражений її невмирущою красою, чи то вона, ще й до цієї пори вважала себе вищого походження і сьогоднішня зустріч для неї була лише перемогою, аніяк не насолодою, тому кожен її рух був зразком обережності. Вона повільно підвела голову, подивилась мені в очі й вимовила, ніби це було звичайне побачення:
– Я жила без батька, загинув на війні, я тобі про це вже колись казала…– Вона швидко допила коньяк й, вже спокійніше, продовжила, – я, Костенько, справді рада нашій зустрічі. Іноді, по правді, душа моя потребує чоловічої підтримки, з яким могла б поділитися думками, в котрих самій не завжди все ясно.
Я дивився на Ларису, вона і справді була схожа на Гебу. Богиню вічної юності. Тримаючи її руку, хвилину тому, я ніби вдихав напій безсмертя. І в той же час відчував, що вона і зараз якось непомітно впливає на мене, бо знову стаю перед нею жалюгідним провінціалом. Тож, щоб хоч якось зберегти гідність, замітив:
– Зі мною теж буває таке, щось подібне, але дуже рідко стрічаються люди, кому, не вагаючись, узявся б звірятись.
– Замов ще трохи коньяку, – раптом попросила Лариса. – Хочеться ще випити. Тільки, будь ласка, платитиму я.
– О ні, люба, не принижуй мене. На розмову я ж тебе запросив. Тож все, що сьогодні буде замовлено, піде на мій рахунок. – Сказав я їй так, що вона й не подумала заперечувати. Тон був категоричний. Вона знову посміхнулась мені.
– Не ображайся. Давно з тобою не бачилася. Забула, все забула… А як було? Зустріла тебе біля театру. Пам’ятаєш? Провела, посадила у партері. Ти хоч бачив мене, як виглядала в масовці, школяркою? Хотілося бути жвавою. Помітною.
– Ще б не пам’ятати. Ти була найактивнішою. Вже не кажу, що кращою за тебе…
Лариса швидко поклала свою руку на мою.
– Костику, милий, і Андрій Заєць, мій протеже, так казав.
Я зробив вид, що не почув її зауваження. Бо мені здалось, що наступив якраз той час, коли, чекаючи повернення офіціантки, можна приступити до виконання взятої обіцянки. Я ж вирішив допомогти Сергію Федоровичу. Але наладити розмову про її спільне життя з чоловіком не вдавалося, все більше йшлося про дні, коли вона працювала помічником режисера на Ялтинській кіностудії, про дружбу з херсонською артисткою, яка виконувала одну із провідних ролей в «Іркутській історії» О.Арбузова, яка й затягла її до студії театру, про нашу зустріч у моєму редакторському кабінеті на суднозаводі, їй потрібна була допомога в працевлаштуванні, коли повернулася з Криму додому.
Лариса допитливо дивилася на мене. І я знову бачив очі, ті, великі, блискучі, що мов магнітом тягли до себе. Особливо тоді, коли вона грала на акордеоні в моїй хаті. І співала. Співала про карії очі, ніби підтверджувала, що вони:
Чорнії брові, карії очі,
Темні, як нічка, ясні як день!
Ой очі, очі, очі дівочі,
Де ж ви навчились зводить людей?
Дуже було зворушливо, коли вона повторювала:
Ой очі, очі, очі дівочі,
Де ж ви навчились зводить людей?
Я не міг тоді на неї надивитися. І, в той же час, вона мене жахала. Лякався майбутнього з нею. Завершальним була мить, коли вона несподівано залишила мене в ложі й подалася , не вибачившись, жваво за куліси до свого знайомого артиста Андрія Зайця. Я знав, що вона, за його рекомендацією, кілька разів була задіяна в масових сценах. Повернувшись, казала, що ходила подякувати Андрія Романовича за вдалу гру у «Розі вітрів» І. Луковського й Макроусова. І що розцілувала його. То була остання п’єса яку ми разом дивилися в нашому херсонському театрі. Я доповнив Ларисин келешок.
Вона доторкнулася до моєї руки.
– Вибач, любий, мені сьогодні пречудово. Так гарно, що не маю ніяких сил, щоб почати відповідати на твої запитання. Але повір мені, прийде час, я все тобі сповна поясню. Але не сьогодні, не зараз. Хоча, коли йшла до тебе, вирішила була розповісти про все при першій же зустрічі. А вийшло – голова йде обертом. Я зустрілась з юністю. Мені дуже й дуже добре.
Вона прихилилася до мене.
– Ще попрошу про одне, коли побачишся з мамою, не згадуй про плавучий ресторан, про цей теплоход. Не говори, що ми були на «Львові». Він їй за рідного. Одного разу ми побували з нею тут. Скільки було сліз, споминів. Довго не могла заспокоїти її. З трудом забрала додому.
Ми просиділи з Ларисою в ресторані години дві й підвелися, як колись в кафе, в Палаці суднобудівників, коли з’явився на очі їй капітан-лейтенант у всій своїй парадній формі.
Тільки в цей травневий день все було по-іншому, ми йшли, не поспішаючи, вбік Прикордонної вулиці.
Я довго дивися їй услід. Звичайна розсудливість швидко полишила мене. Хоча у грудях й виникло було бажання кинутися за нею, наздогнати. Я ж міг запропонувати їй щось інше, ніж вишуканий ресторан та й ще пов’язаний з її матір’ю. Коли б знав то ні в якому разі не повів би на колишній санітарно-транспортний корабель. Я ж бачив їй потрібен був хтось, кому б вона могла вільно сповідатись. І мені хотілося побути ще з нею, говорити про все, про усілякі різні речі. Вона й досі мені подобалась. Та я, звісно, не побіг за нею.
А, може, слід було її зупинити? Вона ж прийшла. Саме так й треба було зробити. Та думати про це вже запізно. І, зрештою, хто я для неї? Колишній майстер з минулого. І все. Розмови ж не відбулося. То став, шановний, крапку. Підводь риску. А, може, слід було її зупинити, силою? Знову відчути усі почуття солодкого раювання від близькості коханої. Адже все почалося дуже мило, обнадіювано. В ресторані було малолюдно, притемнено, лише у вікно на Дніпро, залитого сонцем, до нас у зал бігли веселі промінці, кидали на стелю нерівний рухливий візерунок із хвилястих молочно-білих ліній, схожих на тих, що колихалися за вікном на Дніпрі.
Все дихало лагідним, тихим спокоєм, сповненого скромного життя.
Я знову повернувся думкою в зал. Заграв ресторанний оркестр. Одна пара йшла танцювати.
Лариса нахилилася над столом і ніби намірилась сповістити мені якусь неочікувану дивовижну новину.
– Я думала, ти мене назавжди забув.
Я поспішив відповісти:
– Все сталося так як сталося. Я привітав. Тільки не встиг подякувати тебе за той час, коли ми знали одне одного.
Лариса підхопилася, звела на мене очі. Вона завжди так робила, коли збиралася показати себе сміливою і твердою.
– Ось що, забув! Не встиг! Я ще й до цієї хвилини ніяк не можу зрозуміти, як ти міг отак спокійно розлучитися зі мною? Так, я вже була невільна, але тоді я була ще лише зарученою. Одне твоє слово і все могло б піти по-іншому сценарію.
Мені тут же пригадалось, як вона частенько вигравала переді мною своїми діамантовими каблучками, яких, напевно, не знімала від дня народження. Вона і справді була яскрава, елегантна, і уповні недосяжна у своїй красі. Були хвилини, коли я навіть не осмілювався доторкнутися до неї, наче боявся ушкодити крихку дорогоцінність. Я для неї був простеньким чолов’ягою, у своєму дешевенькому костюмі та ще й з манерами починаючого робітника. Вона завжди, при зустрічі, намагалася надавати мені кілька наочних уроків поведінки тих чоловіків, яких, мабуть, вимріяла собі ще на шкільному випускному вечері, і які постійно закидали її хвалебними компліментами, націлюючись познайомитись з нею ближче. І все ж, можна чесно зізнатися, і в мене були дуже стійкі бажання з’являтися на людях з Ларисою, з гарненькою жіночкою. Але для іншого всього цього було замало, чогось не доставало. А, взагалі, було помітно, що Лариса не дуже пишалася собою, може просто переоцінювала себе, але вона не могла заплющувати очі на той факт, що мріями своїми, бажанням обіймала все ж більш ширші царини, аніж я маленький смертний. На цьому останньому слові прохопився. Про що тепер думати? Про що говорити? То ж одразу чітко заявив:
– Ларисо, я призвав тебе…
– Так, все ясно, я заміжня. І всьому край, усьому, що між нами було. О ні, голубчику мій, хоча що минуло, те минуло і вороття не буде. Але, Костю, невже можна допустити, щоб пішли в непам’ять дні наших побачень? – Вона підвелась, стала позаду, поклала мені на плечі вогкі руки. – І ти ніколи, ніколи не згадуєш про мене? Ніколи у нічний час не оживають думки, щоб пригорнути мене до себе? Невже не хочеться бути зі мною? Я не вірю, не вірю! Ти ж, Костику мій, так чисто і трепетно кохав мене. Я відчувала. І по-правді, навіть у цей день, я одразу згадувала тебе, хотілося знову побувати у твоїх міцних обіймах, і щоб твоя енергія самозабуття передавалася і мені.
– Ларисо, замовчи! –закричав я.
– Костю, тихше, Костю, я прийшла до тебе, для тебе. Невже ти наступив на все наше , що було між нами, ногою й розтоптав та так, що і сліду не залишилось?
– А як ти думала, після всього що сталося? Не розігруй комедію. Я призвав тебе не до згадки минулого і не дорікати. І ще, я упевнився давно, що ти мене ніколи не кохала. І такого слова навіть ніколи не було на твоєму язику. Просто, напевно, із-за допитливості дозволяла мені тебе кохати. Ото і все. Чи може ти хочеш продовжувати втішатися тим, що ніби і досі тебе обожнюю і буду ставати перед тобою на коліна. О ні. Ми вже уповні дорослі і маємо достатньо розуму, щоб в усьому цьому розібратися. Ларисо, не хвилюйся, тебе із мого життя, хотів би, хто чи не хотів викреслити не можливо. Наше спілкування було. Насправді було. І, чесно, і тоді, коли ти заявила, що вийшла заміж і зараз я не заздрю і не бажаю лиха, втішався тим, що ти знайшла того, хто дав тобі занадто більшого, того, чого ти бажала, до чого тяглася, ніж міг дати я. І що був і залишаюсь по край захоплений твоєю красою. Я щиро і тоді і зараз бажаю вам лише щастя. От так. Хай перед вами завжди будуть відкриті двері до радісних хвилин і палкої втіхи.
Я, з останніми словами, відчув, як у горлі пересохло і на душу почав насуватися, мов зимовий туман, прикрий смуток, і в руках з’явилося якесь дивне тремтіння.
Лариса зблідла, притулилася до мого плеча щокою, а потім рвучко поцілувала і швидко сіла, вхопила келишок й не затримуючись, одним духом, випила все до останку.
– Я сама не знаю, як все те сталося. В моєму житті тоді жила лише поезія сцени. Сергій Федорович був добре знаний в колі акторів Одеського театру опери та балету. А я мріяла про Одессу, великий театр, а він мав впливових приятелів. Це мене окрилило. Мені так хотілося зіграти в «Лілеї». І я полетіла. Не звернувши на те, що у мене не дуже міцні крильця…
Пам’ятаю ми вийшли на Прикордонну вулицю. Я дивися на неї і думав: «О, як би знала, мені більше за все хотілося побачити її на сцені в головній ролі. Любуватися.
Мені чомусь вважалось, що Лариса обов’язково заступить легендарну херсонську актрису Катерину Свєтланову. Ох, яка вона була у свої юні роки! Струнка, при силі. Волосся мала кольору стиглої пшениці. А очі, що то були за очі! Темно-сині, майже чорні. Як наше Чорне море. А голос, про нього багато можна говорити – він залишився в пам’яті на все життя. Вона тоді міцно увірвалася в мою свідомість, немов німфа Каліпсо, жорстко тримаючи в своїх обіймах, вимагаючи вічної покірливості, не обіцяючи ні шлюбної ночі, ні довгого поцілунку. Лариса миттю перехопила мій погляд і тихенько зауважує:
– Я зараз, любий, вже не та. Ноги мої не такі як були. Раніше жодний мужчина не проминав, щоб не озирнутися.
В затемненому кутку, між двоповерховою будівлею і кущами бузку я помітив довгу дерев’яну лавку. Сів на неї наче стомився.
– Сідай, Лоро, отут, біля мене, – сказав я хриплим, дуже й дуже зміненим голосом. – Зроби ласку. Згадаймо, як це було в наші перші молоді самостійні роки.
Лариса уважно подивилася на мене.
– Костю, не треба цього робити.
Я підвівся.
– Так, так. Ти залишилась такою якою і була. Тримала мене на відстані. Але, вибач, я бачив, ти увесь сьогоднішній божий день була сповнена якимсь дивним щасливим настроєм. Все в тобі вигравало, ніби душею розливалась святкова музика. Видно було, що ти, чи не вперше почуваєшся здоровою, впевненою і дужою. Я не міг зрозуміти, чи ти раділа від того, що одержала звістку про чоловіка, що він стукається до твого серця, а чи від зустрічі зі мною. Для мене є загадкою. Від чого переповнено твоє серце – жіночим тріумфом, перемогою над чоловіком, мною? Що панує в твоїх думках, буйно розквітає в русі, в чарівливих переливах голосу, в очах із зористим блиском?
Через якусь мить додав:
– Дивлюсь оце на тебе, коли поруч ми і на одинці, дуже жалію, що не використав твій легенький цілунок в ресторані, не припав до твоїх вуст, увібрати з них усю силу краси і гармонію буття.
Я взяв її руку, поклав гарячу правицю на долонь.
Поки я говорив, вона стояла переді мною незворушна й холодна, мов статуя, безмовно дивлячись на мене. А в мене все кипіло, я ладен був кинутися до неї, схопити за білу шию, притягти до себе і здушити так, щоб обм’якла, розкрила зволожені, набряклі вуста, розтулила кожен пелюсток свого кохання, і щоб міг насолодитися всім, всім!
І, раптом, не знаю, як все це сталося, видав:
– Тепер, люба моя, я маю повне право, – казав їй, – одержати сповна, все те, чого не зміг отримати від тебе по-молодості, з-за того, що ти зрадила мене, вийшла заміж за іншого. Ти винна. Повинна розплатитись! Роздягайся!
– Тут? Та ти, Костику мій, часом не збожеволів? Як ти міг про таке подумати? – Вмить ожила Лариса.
– Ні, «не збожеволів». От ти була збожеволіла. Назначила мені побачення, а сама прийшла з чоловіком, з яким таємно одружилась. Ти тоді роздягла мене і голим пустила по центральним вулицям міста. Якби ти знала, що було зі мною?
– Ага. Все ясно. То роздягай мене сам. Я хочу зглядіти, чи хватить у тебе розуму. Хай люди побачать, який ти є насправді і що знімаю з себе одяг не сама.
– Ларисо, я після того, як ти уперше показала мені свого чоловіка, три ночі не міг заснути. В очах малювалось і малювалось тільки одне слово, розписане тою кров’ю, що кипіла в моїх захололих жилах, зрада! Було таке враження, що і душа, і серце опинилися в лапах смерті.
Я ухопив її за плечі.
–Тож за те, що ти забрала з мене найдорожче, що є в людині – юне кохання, ти зобов’язана добровільно розплатитися. Тілом. Тим тілом, яке я обожнював, боявся навіть доторкнутися до нього, оберігав, беріг для себе, а ти віддала його іншому. Залишила мене з нічим. У розбитого корита. А тепер ти також все зробиш сама. Може ще не вмерло моє кохання? Може воскресне? І ти, може, хоч тепер визначишся, чи знайшла ти тоді, коли кинула мене, щастя, чи втратила.
– Мовчи! Мовчи! Це неможливо.
– Ларисо, я не буду падати перед тобою на коліна, як це було в дні молодості. Ти покалічила мені життя. Все зробиш сама. Зараз, через півгодини. Я чекаю, буду чекати. І тільки тоді я все пробачу. І нехтування мого кохання і зраду.
– О, Костику мій…
Вона більше нічого не сказала, повільно пішла, не оглядаючись своєю Прикордонною вулицею. Про наступну зустріч не було ніякої домовленості та й говорити про майбутнє після такої розмови, мабуть, нам тепер ніяк не випадало. Сів на лаву, задумався. А чи правильно вчинив затіявши таку відверто принизливу розмову?
Я перейшов на протилежний бік вулиці, щоб звідти було краще видно усю Прикордонну, по якій повільно, не оглядаючись, віддалялася, у котре, від мене моє божество.
Небо швидко облягали важкі дощові хмари. В повітрі здіймався гіркуватий запах прив’ялого листя і було таке враження, наче воно зітхало, очікуючи, коли ж впаде на землю життєдайна волога.
З Санаторного провулку не забарився з’явитися від Кошової жвавий вітерець. Він крутнувся поміж дерев, зашумівши у верховіттях акацій і швидко помчав далі.
Я ступив кілька кроків уперед. Хмари продовжували громадитися над містом, над річкою, дедалі ставали густіше. Чорніше. І ось уже впали перші краплі довгожданого дощу, залопотіли на листі дерев, на асфальті.
Я зробив ще кілька кроків вбік Ларисиного двору. Зупинився.
Напевно, саме так треба було зробити, йти, йти. Але з цим наміром безнадійно запізнився. Ну й що, що колись зазнавав найбільшого щастя? Тепер безглуздо про все це думати. Хто я тепер для неї, або вона для мене? Колишні! Все відійшло в пітьму. З тих часів проминуло багато років і нічого вже не можна повернути. Все в минулому і не повернеться ніколи. Проминуло назавжди!
І як би ти не хотів, щоб не казав собі, щоб не робив, а треба під усім цим підвести риску, товсту, і поставити чорну крапку.
Але підвести риску, поставити крапку не вийшло.
На продовження чекав час.
І він прийшов. Не забарився.
А почалося все це так.
Весною, на початку вісімдесятих років минулого століття, мене, точніше, мою «херсонку» хвилями, розгулявшогося шторму, прибило до борту клепаного судна, що вже довго стояло в кінці гідропарку. Висадивши дружину і дітей, я взявся запускати двигун. Щось не виходило. Мене раз у раз підбивало під ніс корабля. Я відштовхувався і знову брався за мотор.
Сонце забігало за обрій. Вітер скаженів. Навіть почали кружляти холодні лапаті сніжинки. А мені ще треба було гнати «Вихрем» через Стебліївський лиман до Мідного озера на причал.
Я прив’язав човна за стальний канат, яким було пришвартоване морське судно до берега. Викрутив свічки, став продувати. Чистити. На палубі колишнього теплохода побачив двох хлоп’ят. Підвів голову і, несподівано для себе, звернув увагу на назву судна «Львів». Від литих літер повіяло героїзмом, історією, казково-богатирською силою.
Від цієї зустрічі й народилася стаття «Здрастуй, Львів!», яка й була надрукована в обласній газеті «Наддніпрянська правда» 5 квітня 1981 року.
Відтворюю цю статтю без змін:
«Стою на березі сивого Дніпра. Низовий вітер, вологий і холодний, обминаючи малий Потьомкінський острів, гонить хвилі з моря, і вони б’ються об клепаний борт колишнього транспортного теплоплава, поставленого на довгу стоянку.
Я дивлюсь на його надбудову, щогли, на відкритий капітанський місток, на великі літери на кормі: “Львів”. Так, це він. Під облізлою від дощів і вітрів фарбою проглядає та, світла – шарова, та, якою на початку Великої Вітчизняної були перефарбовані всі транспортні, цивільні судна Чорноморсько-Азовського басейну, щоб легше було ховатися в туманах.
Важкі випробування випали на твою долю, судно, але ти і твоя героїчна команда виконали свій обов’язок перед Вітчизною! Я схиляюсь перед тобою. Слава тобі, судно-герой! Коли важко було твоєму рідному місту, коли повсюдно вже хазяйнував вогонь і в центрі Одеси рвалися снаряди, ти прийшло йому на допомогу, працювало по-фронтовому: доставляло йому боєприпаси, поповнення, приймало поранених, евакуйованих і йшло до берегів Кавказу.
Он по лівому борту – велика латка. Це слід поранення. Головним твоїм ворогом у перші дні війни були фашистські літаки. І все ж корабель та його екіпаж вистояли. Перемогли. А ось що говорить статистика: “За час війни на корабель нападали загалом понад 900 літаків ворога, 728 бомб вибухнуло поблизу нього і дві – на палубі. 26 торпед неслись до судна. Неодноразово по кораблю вели жорстокий вогонь ворожі берегові батареї, “Львів” дістав понад 300 пробоїн... Корабель двічі потопав, але був врятований героїчними зусиллями команди”.
31 травня 1944 року судно було нагороджене орденом Червоного Прапора. Так Батьківщина оцінила його вклад у перемогу над німецьким фашизмом. Теплоплав “Львов” був учасником битви за Малу землю.
Нещодавно в Одесі був поставлений на п’єдестал рефрижератор “Кооперація”– судно-учасник Великої Вітчизняної війни. У Палаці культури моряків відбувся святковий вечір, де вшановували його екіпаж. А наш “Львів”? Навіть незручно писати: стоїть одиноко коло берега Дніпра, всіма забутий. Поступово обривається дерев’яна обшивка, побите скло в ілюмінаторах, зірвані рами надбудови...
Ні, я певен, херсонці не допустять, щоб червонопрапорне судно загинуло. Поряд з ним – клуб юних моряків. На острові – суднобудівні і судноремонтні заводи, де багато активістів. Є у нас морехідні училища. Невже нікого не зацікавить доля корабля-героя? Невже він не матиме господаря? Ми, херсонці, добре пам’ятаємо, як піонери збирали металобрухт, з якого було збудовано судно “Юний Ленінець”. І я певен, діти допоможуть кораблю-герою. Добре було б повернути на нього базу юних моряків, відкрити там музей. І треба, щоб на Червонопрапорному судні був прапор і щоб, проходячи повз нього, кораблі йому салютували.
А я завжди зупиняюсь перед цим кораблем: “Здрастуй, судно-герой! Хай ніколи не померкне слава про тебе!”.
…Пройшло місяць, а може трохи більше, увечері у хвіртку постукали. Поштарка принесла лист із Джанкоя.
Для мене він був зовсім неочікуваним. Ось його початок: « Замітка дуже мене розстроїла, довго не могла прийти до себе. Мені було відомо, що наш «Львів» трудиться, як учбове судно в Миколаєві і раптом така жорстока дійсність!».
Лист був на двох зошитових листах. Закінчувався так: «Пишіть, я ще зможу вам писати. Мені є про що розповісти. Л.Г. (Лідія Григорівна). 20 травня 1981 р.».
Буквально через кілька днів одержую від неї новий лист. «Хочеться все бачити своїми очима. Побувати у вас в Херсоні, в Одесі… Я запросила музей ВМФ в м. Одесі, – вела далі Осьмага, колишня медсестра. – Написала особисто Каменському В.Г. Але чомусь він мовчить».
Через якийсь час прийшов лист з Одеси, від ради ветеранів війни. А через день я одержав від Каменського Віктора Григоровича бандероль з книжкою «Львів». (Вона знаходиться в літературному відділі Херсонського краєзнавчого музею).
І незабаром відбулася перша зустріч біля «Львова».
І, як на замовлення, в той рік осінь випала напрочуд теплою і лагідною. Хода її була велична. Вона швидко наповнила собою сквери, парки. Заміські сади дозрілим врожаєм. Майстер, природа, добре попрацювала. Щедро осипала золотом віти міського дуба, велета в парку, позолотила клен на центральній вулиці, влила янтар в пахучі груші і виноград, зробила червоними щоки антонівських яблук.
Добре пам’ятаю, як розкинуті по всьому берегу Дніпра і на мальовничому Малому Потьомкінському острові осокори, шовковиці, дикі маслини заспівали свою нескінчену пісню старожилів, автором якої була наша тиха, тепла чарівна херсонська осінь. Хвилюючи звучала тоді, у цьому дивовижному оркестрі, симфонія на величному святі природи, головними виконавцями якої були сонце, вітер. Таким закарбувався мені той чарівний, осінній день.
Ми підійшли до берега. У прозорому плесі чистої води віддзеркалювались кучеряві китиці калини, довгі віти верб. Жваві дніпровські хвильки підбігали до вкритих зеленим мохом камінців, цілували їх, наче дякували за прохолоду, а потім знову поверталися до швидкоплинної течії, що прямувала до моря, якого не раз перетинало судно, заради якого ми й зібралися.
«Львів» не чекав на нас. Надії на життя в нього майже не було. Пасажирсько-транспортне судно вже кілька років, як було поставлено на мілину у самого берега, на східній окраїні Гідропарку. Низовий вітер, вологий і холодний гнав хвилі до нього. Вони кидалися, шарпали старенький клепаний борт і зимою, і навіть в дощові дні літа.
– Так, це він, – після довгої мовчанки, сказав Віктор Григорович Каменський, колишній старшина групи мотористів, приїхавши з Одеси. – Онде, подивиться, ще фарба збереглася – світла, та якою ми в перші дні війни фарбували усі судна Чорноморського пароплавства, щоб легше було ховатися від гітлерівських піратів.
Ми стояли у трьох біля «Львова». Поруч зі мною був Бондаренко Євген Павлович. Херсонець. Він після війни довгий час жив на площі Свободи. Трохи подалі од нас, ближче до пляжу, ходив Микола Григорович Карабанов член ради ветеранів Чорноморського пароплавства. До нас ось-ось повинні були підійти – Осьмага Лідія Григорівна і Віктор Андрійович Ковальський, колишній командир БЧ-5 «Львова».
Вони щось запізнювалися. Я якраз одержав з Москви відповідь. Консультант редакції журналу «Морской флот» повідомляв, що про теплохід «Львів», героїзм екіпажу друкувалося в журналі №6 за 1975 рік.
Я мав бажання якнайскоріше поділитися з ветеранами героїчного судна цією новиною. І тим, які дати припали на долю легендарного судна: 1934 – приступив до роботи, 1944 – капітан 3-го рангу Валерій Ушаков приводить мирне судно до нагородження бойовим орденом Червоного Прапора, єдиного із усіх пасажирсько-транспортних суден, учасників війни, в дні, коли відзначалося 200 річчя від дня народження адмірала Ушакова.
Каменський довго дивився на щогли, на відкритий капітанський місток, високу надбудову, на великі літері «Львів» на борту . Потім зробив крок, другий, присів на пеньок старого в’яза, за який був прив’язаний героїчний корабель і, звертаючись до судна, вимовив:
– Ех, рідний мій, частка мого життя. Важкі випробування випали на твою долю. Сумно. Про тебе, може, колись хоч згадають. А про мене? Ні героїзму, ні легкодухості. Нічого особливого і, коли б не поранення, і не боліла б перед негодою рука. Не тривожила… Та що тепер про це?..
Я не раз заступав на вахту стерновим, міцно вхопивши ручки не дуже слухняного штурвалу, не відриваючи очей від картушки компаса. Особливо мені подобалося стояти у керма, коли ось-ось з’являлося ранкове сонце. Наш «Львів», важко дихаючи двома машинами, спокійно розрізував своїми міцними клепаними грудьми притишене море. В такі хвилини, разом з думками, на душі ставало радісно і ясно. Серце, а воно було молоде, охоплювалось енергією щастя, яке розливалося по усьому тілу, з надією на прекрасне майбутнє.
Зі мною завжди була моя ніжна Віра. Я навіть відчував тепло її рук, і хоча вона була далеко від мене, десь в невеличкій хатинці на високому березі Дніпра, я чув її милий голос. Він ніби дзвенів поруч, охоплював чарівною юністю, полегшував воєнний тягар життя.
Особливо виростав я у своїх мріях, коли отримував звістку про нові перемоги наших військ на українській землі, наче прилітала від неї звісточка, з довгожданими очікуваними словами, що чекає, що скучає. Я тоді негайно наказував «Львову», щоб скоріше чимчикував до Севастополя, а їй, своїй любій кричав з надією, що вона почує:
– Віро, ми їдемо до головної бази, нескореного ніким флоту. Ми веземо снаряди, загони морської піхоти. Ми боремось з фашистами. Ми поб’ємо його. Чуєш, як двигтить палуба в моїй ходовій рубці? Це напружено працюють двигуни. А я відчуваю аромат твоїх недорогих духів, та таких чудових, як і запах рідного моря. Подивилася б ти зараз на мене, говорю їй, моїй дніпровській феї, тримаючи в одній руці повідомлення Інформбюро, а в другій – кермо.
Моє обличчя помітно змужніло, обвітрене Новоросійським бора. Тепер я вже, це точно, сильно схожий на справжнього чорноморського моряка. Думаю, ще більше буду подобатися тобі. Ось, я навіть бачу, ти глянувши на мене, уся спалахнула, кидаєшся, в радощах, обіймаєш шию. Гарячі вуста тиснуться до моєї щоки. Моє серце охоплює трепет, злітають думки, що кожний новий подих сімсот сильних машин, котрі працюють безупинну, кожний новий поворот великих лопастей гвинтів наближають нас до остаточної перемоги над лютим ворогом, а значить і до скорої зустрічі з тобою, моєю рідною, незамінною.
– О, друже, – вступив у мову Бондаренко, – є про що говорити. Є.
–Я плавав на «Львові» без примусу, з вільної волі, з потреби. Пам’ятаю, як ми покидали Севастополь. То був наш останній рейс до нього. Над бухтою Козача кружляли ворожі літаки. Кілька бомб впало у самого причалу. Залишалося прийняти на судно десь до півсотні поранених. Раптом з-під розбитої машини виповз брудний, обірваний хлопчина, років шістнадцяти – сімнадцяти. В лівій руці тримав батистову хусточку. Але махати нею він, здається, вже не міг. Людські сили залишали його. Але він все ж таки випрямився й махнув хусточкою, не піднімаючи руки. Тут хтось із поранених замахав забинтованою рукою, щоб, напевно, хлопець знову заховався, бо почувся новий гул літаків. Та хлопець вперто стояв і дивився на «Львів», наче не то прощався, не то благав моряків судна, щоб взяли з собою. Ушаков помітив юнака. Швидко збіг сходнею на гранітні плити причалу, накинув на маленьку голову каску морського піхотинця.
– Звідки ти тут взявся? Севастополець?
– Так і ні. Я з верхніх Чоргунь.
– Як це? В Чоргунах вже німці.
– А я й тому тут. Я не хочу бути під німцями.
На старшого лейтенанта глянули двоє чорних швидких очей.
– Чому сам? Шукаєш батька?
– Вже не шукаю. Під Бахчисараєм був важко поранений. Помер.
– Тож звідки ж ти?
– З Берислава, що на Дніпрі.
– Ясно. А зараз куди зібрався?
– Візьмить мене на своє судно. Буду служити за сто вірних. За батька відомщу. Мріяли з ним, стану моряком.
– Так, так. Як же тебе звуть?
– Окунем кликали. Батько рибалив. А насправді, Андрій. Робочий клас.
В цю хвилину піднялася стрілянина. Десь, зовсім близько заторохтів кулемет. Ушаков схопив хлопця за руку.
– Давай на «Львів». На Кавказі підеш до школи.
Старший лейтенант пригорнув рукою до себе хлопчину і разом пішли швидко до судна. Піднялись сходнею. Коли стали на палубу, капітан сказав:
– Знайомся з командою. Це боцман, – вказав на Гринька. – А це старшина першої статті Леонід Борисович… Пам’ятаєте? – звернувся він до Ковальського.
– Щось було, смутно. Давно у 1942 році.
– Ви спитали: «А тебе ж як звуть? Тільки серйозно. Бачиш, ми тут усі серйозні.
– Хлопець протягнув руку до вас. А сам почервонівши, мабуть, соромлячись, бо його рука була брудна, з непідстриженими нігтями.
–Він батька втратив. Будемо йому всією командою за батька. – Останні слова Валерій Миколайович Ушаков прорік наставницьким голосом.
– Бачимо, хлопець залізний, – вставив і своїх кілька слів боцман.
– Він не захотів бути під німцем, – докинув Ушаков. – Як, підтримуєте мене?
– Що з вами вдієш? – похитав головою боцман. – Скупаємо, одягнемо. Якось прохарчуємо. А зараз марш до наших любих сестер.
Андрійко виструнчився.
– Раз ви мене залишаєте, я вас ніколи ні в чому не підведу.
Тут несподівано втрутилася колишня медсестра, Лідія Григорівна Осьмага. Я й не помітив, як вона підійшла.
– Вибачте, що запізнилась, Нелегка дорога. – Підбігла до Дніпра, вмила цілющою водою вже немолоде лице. Обернулась до нас.
– О, хлопці, важко вже добиратися до нашого любого судна. – Окинула поглядом усіх, посміхнулась доброю усмішкою й раптово вимовила, – О, Боже, яка радість – живі-здорові!
Вона увійшла у воду, хлюпнула в клепаний борт «Львова».
– Рідненький мій, а я думала… мені говорили… Оце нещодавно мені стало відомо, що ти, наш герой, трудишся в Миколаєві, як учбове судно. Радощам не було меж. Значить ще живий… А тут така жорстокість. Така плачевна дійсність. Дверей немає… О, Господи!
– Лідіє Григорівно, зачекайте трохи. – Звернувся до неї Євген Павлович. – Послухайте про що я говорив. Пам’ятаєте, як ми в останній раз побували в Севастополі?
– Ми не раз ходили.
– Не пам’ятаєте. Тоді не заважайте. На початку червня 1942 німці знову перейшли в наступ на головну військово-морську базу флоту. Ось в такий тихий літній вечір, коли ми стояли в Новоросійську, до управління порту під’їхав командуючий Чорноморським флотом П.С. Октябрський. Невдовзі до нього викликали Ушакова. Віце-адмірал привітався. Запропонував сісти.
– Як здоров’я, – спитав. Затим поцікавився самопочуттям екіпажу і зовсім несподівано сказав, – Є думка направити «Львів» на допомогу захисникам героїчного міста. До речі, вже йде евакуація оборонців за наказом Ставки Верховного Головнокомандування. Але на окремих ділянках оборони загони морської піхоти чинять опір ворогові. Серед них є багато поранених. Підійдіте до берега, коли заспівають перші півні.
То були найважчі дні в обороні міста. Німець розпочав третій наступ на головну базу флоту. Захопив Балаклаву, вдерся на Мекензієві Гори. «Львів» направили до Комишової бухти, щоб евакуювати поранених і артилеристів з їх основної позиції. Андрійко, так любовно усі його звали, відповідально поставився до цього бойового завдання. Був разом з екіпажем, навіть опанував кулеметом на кормі. Вивчив карту нових причалів Севастополя, добре знався на компасі, було брався і за кермо. Частенько стояв з командиром на капітанському містку. Спостерігав, хвилюючись, як впевнено підкоряв рух судна Валерій Миколайович. Робив його слухняним.
Часто у відкритому морі, командир дозволяв Андрійку постояти за штурвалом, навіть подавати команди мотористам. Доводилося йому й ховатися, коли очікувалася поява начальства, боявся, щоб не зняли з судна і не відправили до інтернату.
– «Львів» підходив до бухти в нічну пору. Дуже важко було розпізнавати новозбудовані причали. Ось тут й потрібне було не тільки досвідчене око, а й гострий зір, який би уміло міг розібратися в зміні кольорових плям узбережжя. Хлопець тут і знадобився, він самовіддано допомагав командиру під час спостереження.
Не встигло підвестися сонце, як п’ятірка німецьких літаків накинулася на санітарний транспорт. А з берега полетіли снаряди. Там, де вони розривалися, піднімалися вузькі і стрімкі водяні стовпи, які, падаючи, розсипалися зі свистом і бризками. Але «Львів» продовжував приймати і поранених морських піхотинців, і артилеристів.
Андрійко був лише свідком, хоча під час атаки літаків не відходив від кулемета, намагався допомагати чим міг бійцям
– Я глянув на нього, – докинув до розмови Бондаренко, – який ти «робочий клас», коли в тебе ще молоко на губах. Скільки ж тобі років, не стримався, спитав.
– Навіщо вам роки? Я гармаш. Бачите? То й кажу – пролетіло. Дуже жаль, треба було хоч одного покласти на воду.
Коли «Львів» уже вийшов у відкрите море, викликавши по радіо підмогу, а «месери», скинувши бомби відступили, хлопець казав мені: «Дивився на нашого командира й думав, а раптом німці виб’ють його з лав, чи міг би боцман, або старший помічник, продовжувати бій з літаками, так само командувати, уходити від бомб ворога, робити круті виважені розвороти, не покидати капітанського містка? Звичайно, ні. Командир завжди повинен бути на місці». І таким командиром для нього був Ушаков. Наш хлопчина виховав у своєму серці таку велику віру, що навіть не міг припустити, щоб Валерій Миколайович залишив свій командирський пост.
Пройшло кілька днів ми опинилися недалеко від Судака, південніше мису Меганом. На місце призначення ми йшли на добрій удалині від берега. Хлопець, як завжди, стояв біля капітана, міцно тримаючи штурвал, І раптом, зовсім несподівано, з’явилися важкі бомбардувальники.
– Зараз буде багато клопоту. «Львів» завантажений ущерть мінами, – сказав капітан. – Ти як, хлопче? Ворог за невдачі в Криму хоче на нас помститися. Не страшно?
– Ні, не дуже. Боляче лише, що можуть загинути люди. Хоча ясно, без жертв ми не завоюємо щасливе життя.
– Ось він, – вигукнув командир, – йде прямо на нас. Машина, лівий, малий!
З корми почали стріляти в небо, запрацювала корабельна зенітка, дружньо застугоніли кулемети. Тут же на воді зарясніли спалахи вибухів. На палубу посипались осколки. На кормі кулемет завмер. Ушаков помітив це, викрикнув:
– Якщо літаки пройдуть цілими над нами, стріляючи з кулеметів, та прицільно скидаючи бомби – все злетить у повітря. Зенітка на кормі, вогонь! – Голосно викрикнув в рупор командир.
Другий літак налетів стрімко, як метеор. Хоча по ньому стріляли, він пішов у піке й пустив в хід свою зброю. По капітанському містку затарабанили кулі. Ушаков випустив штурвал, впав, не зводячи погляду з літака, що, охоплений полум’ям, різко шубовснув у холодні чорноморські хвилі.
–Цей ранок я добре пам’ятаю. – Миттю заявила медсестра??? – Рана Валерія Миколайовича була серйозною. Потрібна була госпіталізація. Він рішуче відмовлявся. «У нас стільки кваліфікованих лікарів. Ми самі – госпіталь!»
– Андрійко, штурвал! Право на борт! – наказував командир. – Скоріш подалі від падіння ворожого бомбардувальника.
Хлопець не розгубився, став на його місце. «Львів» швидко віддалився від загрози вибуху мін. Але його настиг снаряд, вода хлинула у вантажний відсік.
– Хлопче, чуєш мене? – наставницькі спитав Ушаков. – Передай стерновому у рубці, хай править до берега, на милину. Машини на повний хід!
Андрійко нахилився до пораненого командира.
– Товаришу старший лейтенанте, Валеріє Миколайовичу, допомогти?
– Дій! Веди судно до берега, на мілину.
Хлопець міцніше ухопив штурвал, забризканий кров’ю і спрямував «Львів», точнісінько так, ніби керував судном сам Ушаков, до мису.
Андрійко майже лежав на штурвалі, ловлячи кожне слово командира й миттю передавав його команди в корабельний рупор у машинний зал.
– Так, правильно, – підтримував його Валерій Миколайович.
Незабаром почувся тріск, закипіла перед «Львовом» вода. Судно зупинилось, нахилившись трохи на правий борт.
– Фашисти заподіяли судну великі пошкодження, – докинув Карабанов, – розбили усі шлюпки, покалічили вантажні стріли, перестала працювати рація, вийшли з ладу навігаційні прибори. Вода швидко стала заповнювати носовий відсік.
– Так, – продовжив Бондаренко, – але тільки-но все стихло, усі наші героїчні медсестри, матроси приступили відкачувати воду. Не пройшло й десяти хвилин, як до нас підійшов санітарний катер. Поранених узяли на носилки.
До ранку «Львів» було відновлено і, коли сонце почало підніматися над обрієм, ми своїм ходом пішли до Поті. На базі нас вже не чекали. Багато разів радист викликав санітарний транспорт, голосу його не почув. Коли дізналися, що сталося і як впевнено причалив «Львів» до пірсу, то усі вирішили, що з судном сталася дивна щаслива подія і головним виконувачем був ніхто інший, як наш сімнадцятилітній юнак, вихований командиром судна у справжнього чорноморського моряка.
Цей епізод я завжди зберігаю у глибинах пам’яті. Іноді кажуть, життя людини в її руках. І це правда. Ми, і наше судно, вижили у тій страшній війні лише завдяки таланту, безстрашності, фізичної сміливості нашого командира Валерія Ушакова. Я не знаю, чи був він нащадком великого адмірала, але те, що володів спадковістю, мужньою обдарованістю – це факт.
Під вечір до судна під’їхав віце-адмірал Октябрський з командир бригади санітарно-транспортних суден. Зібрав екіпаж, подякував за проявлену мужність, професіоналізм. Усі подивилися вбік Андрійка, який прихилився до трапу, відчуваючи дрож в усьому тілі.
– А це що за юнга? Тобі що холодно?
– Ні, не холодно. Я залізний. – Випалив Андрійко. – Я прошу вас допомогти мені добратись до госпіталю, зустрітись з командиром, Валерієм Миколайовичем.
– Андрійко! – покликав хлопця геть забинтований чоловік.
Хлопчик упізнав голос першого помічника капітана.
– Підійди до мене. Ми усі знаємо, яким ти вправним, відважним був під час фашистської атаки. І те, що Валерій Ушаков, не просто для тебе командир, не просто людина, за якого ти готов був віддати своє життя. Він тобі як за батька. Товаришу командуючий флотом, – звернувся помічник до Пилипа Сергійовича, коли Валерія Миколайовича клали у санітарну машину, він наказав нам, щоб ми берегли хлопця, залишили на судні, бо це майбутній чорноморський капітан далекого плавання. Візьміть його з собою до Ушакова, Андрійко заслуговує на таку повагу до себе. Гарний хлопчик.
Під вечір, коли ми вже посідали за наш скромно заставлений імпровізований стіл і дружньо заповзялися балакати про жіночу вроду, до нас підійшла, ні, підбігла, Запорожець, колишня старша медсестра «Львова». Зупинившись біля нас, вона не поздоровалась, а одразу припала до нашої розмови:
– Про що ви говорите? Та за наших часів, за часів нашої молодості, Наддніпрянщина, Причорномор’є кишіло звабливими жінками. То ті, кого ви нині величаєте красунями, проти них нічого не варті.
– Та ви, Катерино Петрівно, краще приєднуйтеся до нас. –Ураз випалив Бондаренко, поклавши руку на її плече. – Ми знаємо якою ви були – рожева, як троянда, пишна, як лебідка на озері Великого Потьомкінського.
Осьмага потягла Запорожець за руку і посадовила біля себе.
– Що ви так, голубочка, запізнилися? – запитав Віктор Григорович, ніби не почув зауваження Катерини Петрівни.
– Про що ви можете питати? Ви літаком, а я на поїзді.
– Я з охотою, – продовжив далі Каменський, – Я ще раз задивився на Ушакова, як він в штур-манській рубці схилявся над картою з циркулем у руці, роблячи впевнено позначення координат судна. Я ще й зараз бачу, як він акуратно накреслює двадцять, дев’ять, п’ять А.М. (Це означає – перед полуднем, по-латинськи). Той рейс ми проходили на півдні від Батумі. Валерій Миколайович піднявшись на капітанський місток, глянув на компас, зміни курсу не було. Якраз пробило одинадцять склянок. Ми підішли до бонів. Ніч була темна і чиста. Зорі світили яскраво і холодно.
Ніколи не бачив, щоб у нашого капітана була похитнулась впевненість у себе, у людей, з ким ніс таку важку воєнну ношу. Пам’ятається, ми йшли з вантажем бомб, несподівано нас атакувало п’ять Ю-88. Добре, що Ушаков помітив їх, одразу ж була оголошена тривога. Через якусь хвилину – дві «Львів» ощирився усією своєю артилерією. Всі наші зенітні гармати вступили в бій. Перед першим же «юнкерсом» постала суцільна стіна вогню. Німці заходили то зліва, то праворуч. Бомби рвалися у самого борта. Осколки уражали корпус, надбудови. П’ять моряків тоді загинуло. Дві бомби пошкодили кормову частину. Вибухами знесло надбудову.
Запорожець підвелася, поправила берет, доповнила:
– В ці найважчі хвилини, в операційній горіло світло. На столі лежав майор артилерист. Вікторія Олексіївна, пам’ятаєте її? Зусиллям волі стримувала хвилювання, закінчувала мити руки. «Катерино, – сказала мені. – Сміливіше, ми поруч».
Майор ледь чутно стогнав. Обличчя його до підборіддя було закрите білим простирадлом. Я подала лікарю шприц. Перш ніж вводити в кров пораненого препарат, Вікторія Олексіївна позирнула на зенітника, зустрілась з його очима, посміхнулась, затим, підбадьорюючи, вимовила: «Львів відбився, бомби пройшли мимо. Ми теж переможемо. Ви ж, майоре, ставний, з мрійним поглядом і видно – з рішучою вдачею». Вона вправно натиснула на скальпель… І коли операція йшла до закінчення, артилерист закричав: «А-а-а, що ви робите? Боляче!»
І тут же, почувши власний голос, зрозумів, що сталося, прикрив очі, голосно видав: «Спасибі!».
А море яке було? Гойдалося не тільки судно, гойдалися і ми і не звертали ні на кулі, ні на рев літаків. — Вона подивилась на Бондаренка, продовжила, — Скільки всього було! Згадаєш, злітає спалах гордості, радості. Все це вкраплялося в душу, збирало все в єдину частку – і уклад корабельного життя, і закони військової дисципліни, і морське братство, і в одне ціле усіх нас – в екіпаж легендарного «Львова».
Каменський прихилив до себе колишню старшу медсестру.
– Знаєте, Катерино Петрівно, зізнаюсь, хоч зараз, ви мені дуже подобалися. Ви були симпатичною, енергійною, мужньою.
– Гм, я ж була молодою, неодруженою, – підхопилась Запорожець, усміхнувшись і задоволено поцілувала колишнього старшину в щоку.
– Я й сам тоді був молодим, – заявив, усміхнувшись Віктор Григорович, – і, знаєте, хоч завжди був вдоволеним спостерігати вас, але підійти, узяти за руку не діставало талану і хоробрості.
Запорожець хлопнула його рукою по плечу.
– То ж ми тоді були такі несміливі. А он, дивиться, стоять собі, азартно цілуються, не соромляться.
– Хай живуть, – підсумував Каменський.
Запорожець відійшла від нього.
– Так, несміливі. Ото й була наша біда.
– Я пам’ятаю, – раптом видав Віктор Григорович, – ви крутилися біля капітана. Правда, чи ні?
Катерина Петрівна догідливо заглянула в очі Каменському і своїм покірливим голосом видала:
– Тепер про все можна розповідати, Вікторе Григоровичу, ви не помилилися. Я ще й зараз жалкую, що не змогла підігріти його, нашого любого капітана своєю ніжною і в той же час, жагучою настирливістю, особливо завело його важке поранення, воно розпалило в мене чуттєвість високої напруги. В усьому була винна війна. Вона впливала не тільки на мене, на дуже багатьох жінок. Усі оті смерті, рани, кров, збуджували наші душі, роз’ятрювали бажання до нестримної гостроти. Здавалося, що тільки чоловіки смертні, а ми ні. Поводи-лися так, щоб спокушати вас, чоловіків. Це озивався в нас фізиологіч-ний інстинкт. Чоловіки мають убивати й падати вбитими, а ми народжува-ти, щоб продовжувалось життя.
Почувши про «продовження життя» Лідія Григорівна ураз вступила в мову:
– Як мені пам’ятається у вас з Валерієм Миколайовичем нічого такого на виходило.
Запорожець взяла її за руку.
– Ви праві. Я тоді програла. Хоча він мені дуже подобався. Хоча я... Ох який він був сильний, стриманий, серйозний і мовчазний. До цієї хвилини жалкую , що не змогла зібратися в еротичну форму й підштовхнути його, до рішучих дій. Він був закоханий у своє судно, в свій екіпаж. Іншого не помі-чав.
Осьмага не відступала:
– Значить, скільки ви не закидали гачок...
– Ні, люба, ні. Жодного разу не попався. Тільки раз дозволив поці-лувати себе й попросив тоді ж; щоб я була завжди йому лише другом, ві-рним другом!
– Він і мені, і Поплавській...
– Справжній чоловік, справжній командир!
Микола Григорович Карабанов, член ради ветеранів Чо-рноморського морського пароплавства став походжати туди й назад перед Запорожець і раптом заговорив:
– У раді ветеранів я очолюю сектор спогадів моряків другої світової. Усі кажуть – пройшов шляхами війни, а я кажу – проплив її морями. Тож є що воскресити в пам’яті. От тоді на тих, дорогах-шляхах, я й потоваришував з моло-дим капітаном. Раніше до цього, чесно скажу, не думав, що він у будь-яку хвилину може бути спокійним і впевненим у своїх діях.
Одного разу довго не було Ушакова. Усі члени екіпажу захвилюва-лись. Я навіть перестав помічати, що трьома сходами на судно піднімаються поранені, лиш чув човгання, їх стони, окрики санітарок. Солдатів, офіцерів розміщали в каютах, на палубі, багатьох клали прямо на кормі.
І ось, нарешті, побачив свого капітана. Він швидко піднявся на капітанський місток. «Львів» у ту ж хвилину відчалив од пристані. Ми проскочили між двома міноносцями, навскоси перейшли якірну стоянку плавучих зенітних батарей, прорізали напівкруглу тінь від пагорба, потім наблизилися до пасма запінених рифів. Море мовчало, оповите сліпучим сонячним маревом. Гвинти судна крутилися безупинно, удари їх ледь прослуховувалися. Лише у всьому корпусі теплохода відчувалась напруга, в стремлінні рухатися вперед. Два двигуни по сімсот п’ятдесят сил надійно напрацьовували швидкість, до п’ятнадцяти вузлів.
Обабіч «Львова» пролягали, розбігаючись, дві глибокі водяні зморшки, а за кормою на мерехтливій гладіні, між рівними гребнями, ски-далися, закипаючи, маленькі хвильки, і чим далі вони, ворушачись, віддалялись, тим швидше заспокоювались, з’єднуючись з рівною поверхнею моря.
Капітан уважно розглядав чисте, ясне небо й спокійно говорив:
– Це, мабуть, єдиний день у всій війні, хоч клич до себе жінку й починай говорити про кохання.
Та раптом, а це було на тринадцятому місяці війни, розляглося гудіння, а слідом дике вищання фашистських бомбардувальників. На наше судно, на нас пішло не менше десятка машин. Результати нальоту пікірувальників були страшні: усю корму, ледь не до середини було зруйновано, а капітан наш стояв на верхній палубі сам-один у хаосі ще не завершеного бою, ще стріляли батареї, роздавався скрегіт потрощеного металу, чулись одчайдушні людські зойки. І, нарешті, коли вщух вогонь зеніток, а літаки, один з хвостом диму, скрились за перевалом крейдяного згір’я. Ушаков трохи сутулячись, з помітним усталим виглядом, присів на кнехт лівого борту й розгорнув зім’яту коленкорову папку. Я вже знав, одна із сторінок мала постійну закладну, це були записи про «Адмірала Ушакова», про його геніального попередника. Він любив повторювати: « І у нас все пахне порохом».Ось таким був наш капітан, капітан 3-го рангу, Валерій Миколайо-вич Ушаков.
– О, цей наліт, – підтримав товариша Бондаренко, узявшись рукою за пустий рукав – він був такий страшний, що хотілося опуститися на самісіньке дно корабля, а це дванадцять метрів нижче даху надбудови, чотири поверхи міської будівлі, лишитися там. Присягаюся Богом!
– Оце так, – вигукнув Каменський, колишній старшина групи мотористів. – А називаєте себе моряком.
Я помітив, що тон сказаного зачепив старшого механіка. Він відповів:
– Шановний львовець, у цій думці була своєрідна мужність: витримати все до кінця й продовжити боротьбу з гітлерівцями. Я ніколи не забував, як мене бомбовою хвилею кинуло на швартовну в’юшку. Три дні я пролежав на спині напівпритомний, розбитий, страждав, як страждає людина на дні провалля. Мене не обходило якій буде кінець, лише в момент просвітлення намагався збагнути, звідки така байдужість. Пам’ятаю, у кубрик увійшов Ушаков, він подав мені руку. Хочете вірте, хочете ні, але у моїх грудях з’явилася жадоба жити. Я підхопився і зашкультигав на палубу.
Мене врятувало від отупілості енергія сміливої, впевненої у себе, у наших моряків, в медпрацівників судна людина, через руку якої в мене влилося полум’я боротьби з ворогом. Я з гордістю називав і називаю це ім’я:
– Валерій Ушаков!
– Ви те ж у нас були взірцем. Моряк, який полонив красою жінок. – зауважила Запорожець
–Не кажіть, – задоволено усміхнувся Каменський.
– Жадібною любов’ю до життя, мужністю, – додала Катерина Петрівна.
– А я на вас, Катерино Петрівно, заглядався й думав, шкода, що обірвалася зоря вашої молодості, яскравої, багатонадійної.
– Справді, жаль, дуже жаль. Мені в юності не щастило. Винен в усьому Гітлер. Війна. – Вона захвилювалась, сама того не помічаючи. Поправила спочат-ку спідницю, а затим помацала пальцями, чи всі ґудзики застібнуті на грудях.
– Я любувався вами. Ви були сповнені величної енергії.
– Дякую, – не проминула сказати Запорожець, збентежено усміхнувшись, ховаючи хустинкою тім’я, на якому просвічувалося крізь сивину рідке волосся.
Раптом з гомоном і сміхом недалеко від них, під крислатою зеленою вербою, розташувалась молодь. Хлопець студентського вигляду. Дві дівчи-ни – одна сіроока, яка тільки й робила, що сплескувала руками і сміялась, друга – чорнобрива з довгими, добре розвинутими ногами, з великими очима. Усі були в тенісних костюмах, з ракетками.
Бондаренко зняв туристичну кепку з голови і не соромлячись, при-гладив долонею біляве, наче полиняле грубувате волосся.
Карабанов глянув на молодь, кліпнув і в білястих очах з’явила-ся тінь заздрості.
– Знаєте, – несподівано почав говорити Бондаренко, – оце з рік, може трохи більше, я не приходив в Гідропарк, не вітався з «Львовом» і мене дружньо обсіли різні повсякчасні роздуми, перемежовані з журою на самоті, якось зледачіли мене й знесиліли. Цілими днями, ночами не залишав ліжка, намагався утриматись в тій напівдрімоті, що зроджувала спогади про службу на «Львові». Вони набагато переважали туманні картини здорового сну й творили бажану картину минулого життя…
Я подивися на нього. Високий, стрункий, трохи худорлявий і мав, зазначив собі, ще досить статечний вигляд. Тримався прямо. Тільки голова видавала, що він уже в літах. Була напівсива, та трохи опущені плечі. «Ось, що означає морська виправка» – подумав я.
Бондаренка ніхто не зупиняв, кожен думав, напевно, про своє. Він замовк сам.
З Євген Павловичем я зустрічався і раніше. Перша наша зустріч відбулася в середині шістдесятих років. Я їхав з Одеси в Херсон на швидкокрилому теплоході «Комета», котрий вже, майже, заступив перші експериментальні крилаті судна «Вихор».
Я роздивлявся журнал, з обкладинки якого на мене дивилися ясні немолоді очі бувалого моряка. Мене зацікавила усмішка, безкозирка, тільник, темно-синя форменка. Підпис був такий: «Ветеран Чорноморського флоту під час зустрічі з студентами судно-механічного технікуму. Херсон».
Не встиг я до читати замітку, як до мене підсів чоловік не більше сорокап’яти років.
– Щось новеньке? – запитав.
– Так, читаю про флот. А це, – показав на обкладинку, обличчя обвіяне війною. І, головне, воно таке знайоме мені, наче я його десь вже зустрічав.
– А де ви живете, в Херсоні? – знову спитав він.
– Так. І нещодавно закінчив цей технікум.
– Чудово. Тоді гарно подивіться на мене.
Я уважно глянув на нього.
– Обличчя дуже схожі.
Він посміхнувся.
–Це ж я і є. – Подав мені руку. – Євген Павлович Бондаренко. Херсонець. Учасник війни. Будемо друзями.
Я підвівся. Вийшли із пасажирського салону. Стали на носі. Якраз входили в судноплавний канал Дніпро-Бузького лиману.
– Ви помічаєте, яка швидкість?
Я промовчав.
– Більше тридцяти вузлів. Дух захоплює.
– Нічого дивного немає. На підводних крилах. – Мені не хотілося вступати в суперечку. У мене вдома, на столі лежала новенька книжка «Скороходи моря». Там не тільки «Вихрі», «Ракети» – там і білосніжні катамарани на повітряній подушці. Повідомляється ще, що в недалекому майбутньому стануть будувати судна з швидкістю біля вісімдесяти морських вузлів.
– Коли швидкості великі, – знову заговорив ветеран флоту, – часу не помічаєш. Позавчора був лоцманом бота, учора капітаном рейдового буксира, а ще раніше – мив палубу на пасажирі. Зараз це судно стоїть на набережній проспекту Ушакова. На ньому й пролунала перша в моєму житті бойова тривога: фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Почалася велика війна…
Через півроку госпіталь. Після лікування, усупереч моїм чеканням і сподіванням мене не повернули на «Львів», у діючі сили флоту, а направили в розпорядження Військової ради. Довелося навчати морської грамоти новобранців. Готувати їх веденню розвідки, мистецтву спостереження, сигналізації, навіть до рукопашного бою. А мені хотілося у справжній бій, на рідне судно. Подав рапорт. Відмовили. Написав другий – веліли продовжувати підготовку матросів. І все ж настав час, викликали в штаб.
– Отже, бажаєте повернутися на свій «Львів»? – зустрів мене командувач бригадою санітарно-транспортних суден. Вашому «Львову» потрібне підкріплення.
В цей же день я одержав призначення. Екіпаж судна прийняв мене стримано, напевно думали, чи досить одужав, а чи не зломився в мене дух? А коли побачили, що зі мною прибули два великокаліберні кулемети «ДШК», по-матроські «Дашенька». Тоді дістались мені і поцілунки й обійми. Ще й пак – «Львову» вони були дуже необхідні. Німецькі «месери» чи не щодня дошкуляли мирному судну.
Лютневою ніччю сорок другого року «Львів» пішов до Севастополя. Шквальний вітер запально кидався на нас. Часом здавалось, судну ось-ось стане не під силу вигрібатись проти скаженого вітру. Але це тільки здавалось. Двигуни впевнено вели нас до головної бази Чорноморського флоту. Там йшла битва. Фашистські танки, тисячні полчища рвались до Графської пристані. Не встигло піднятися сонце, як з командирського містка пролунала команда: «Бойова тривога! З правого борту, на відстані двох кабельтов торпеда». З дверей машинного залу висунулась голова моториста, чекав команди. А на обличчі в нього застигло запитання: «Що далі?».
Приїдемо, я покажу вам мій «Львів». Подивитесь на борт, побачите, скільки там бойових відмітин залишили гітлерівці. То сліди куль, осколків.
А знаєте, я й зараз частенько буваю на «Львові». Люблю стояти на веранді, з неї добре видно водні простори Дніпра, Лівобережжя. Вона навіть у важки дні війни була прикрашена вічнозеленими пальмами. І завжди згадую, хоча «Львів» невелике судно, але з солідною осадкою, тож морська хвороба нас не дуже відвідувала, навіть у штормові дні.
– Шановний мій, – схопив він мене за руку, – у знак нашого знайомства, запрошую вас побувати зі мною на його палубі, в ресторані, може ще й потанцюєте в чудовому музикальному салоні з якось гарненькою.
До нас приєднався Ковальський. Я на цей раз уважніше, крадькома, розглядів його. Жорстке, як і колись напевно, непокірне волосся. Ще й досі виділялись на темнуватому обличчі, франтуваті вуста, які робили погляд трохи насмішкуватим.
– Я вже вам казав про наші розмови з Валерієм Миколайовичем. Та скільки б я не говорив про нашу зустрічі, бесіди, про них все хочеться і хочеться розповідати.
Ішов дощ. Було холодно. Палубою гуляв скажений вітер. Ушаков не покидав капітанського містка. Ніхто за ним не стежив: він міг спокійно сховатися від зливи в штурманській. Але він цього не зробив. Хоча був досить стомленим, промок й напевно змерз.
Його любим висловом було: «Не скину морський кітель до тієї пори, доки не встановиться мир».Таке не забувається.
Валерій Ушаков якось мені сказав: «Леоніде Борисовичу, знаєте, у кожної людини є свій образ героя. У мене мій дальній пращур – Федір Фе-дорович Ушаков».
І Валерій Миколайович мріяв, як він казав, побувати у Херсоні, подивитися на місця, де починалося кораблебудування на Чорному морі. Послухати розпові-ді про славетного адмірала, може далекого родича, знайти хоч щось для пам’яті. І йому така нагода випала.
Коли ось оце судно, що перед нами, привезло у липні 1938 року до берегів Одеси іспанських дітей, батьки і матері яких билися з фашизмом. Сестрі Ушакова, Ользі Миколаївні, доручили супроводити малюків в Херсон. Валерій поїхав з нею. «Тарагона» – так раніше називалося наше судно. Воно було побудоване в Іспанії в 1933 році й мало швидкість – 11 вузлів. «Тарагона» ніде на затримуючись у вечорі пришвартувалося недалеко від елеватора. Майже на тому місці, де Федір Ушаков у чині капітана 1 рангу ступив на борт лінійного корабля «Святий Павло», збудованого на херсонській верфі у 1788 році. Федір Ушаков підняв на «Святому Павлі» державний пра-пор під час битви з турецькою ескадрою в районі острова Федонісі, від-тягуючи від Очакова, на штурм якого приготувалися дві армії Елисаветградська і Українська. Чорноморський флот розгромив турків. Чим і полегшив нашим військам оволодіти Очаковом.
Він підвівся, підійшов до мене.
– А все починалося так. – Не зупиняючись, продовжив говорити Каменський. – 20 червня 1941 року «Львів» з пасажирами на борту відійшов від причалів Одеси в свій черговий рейс. А вже під вечір 22 на судні було піднято військово-морський прапор. В Керченському порту ми дізналися, що почалася війна. В цей же день «Львів» став плавбазою підводних човнів.
Та недовго нам прийшлося ховатися, прикриті береговими зенітними батареями, десь вже в кінці листопада, ми одержали нове завдання і почався бойовий етап в діяльності судна. Німці страшенно рвалися до Севастополя. Наш теплохід направляють в загін санітарних транспортів. «Львів» приєднується до пасажирських суден: «Україна», «Арменія», «Грузія», «Крим». В Новоросійському порту приймаємо продовольство для головної бази Чорноморського флоту. На борт піднімається новий капітан – старший лейтенант Валерій Ушаков. Я одразу подумав тоді, чи не родич він часом прославленого адмірала? Виявилось – однофамілець. А, може, й рідня дальня якась.
Валерій Миколайович народився у 1912 році в сім’ї капітана далекого плавання.
Родина Ушакових на початку тридцятих повертається до Одеси, до рідного міста. Валерій у 1936 році з відзнакою закінчує Одеський морський технікум. Одержує диплом штурмана далекого плавання. Батько закінчує плавати, служить в морській інспекції пароплавства.
Валерій Ушаков починає свій нелегкий трудовий шлях на вантажному пароплаві «Зирянин», вантажопідйомністю 4150 тонн. У 1938, в січні, «Зирянин» пішов до Іспанії з зерном. В 70 милях від французького порту Марсель судно зупиняє військовий корабель. На борт піднімається велика група фашистів. Офіцер мінного загороджувача подає команду зняти наш прапор і підняти на кормі їх – фашистський. Капітан і старпом Валерій Ушаков заступили дорогу. Розлючені пірати з великої дороги відправляють увесь мужній екіпаж за колючий дріт. Більше місяця тримали ув’язненими чорноморців. В концтаборі, недалеко від порту Пальма, Валерій потоваришував з бійцем Іспанського народного фронту, другом поета Іспанії Федеріко Гарсіа Лорки.
– Він не хотів помирати, – говорив андалузець, – він хотів щастя своєму народові. Гарсіа Лорки вбили у старовинного фонтану «Джерело сліз». Факт загибелі народного поета було категорично заборонено розкривати. Поет якраз був у розквіті сил. Убивцям не сподобалось, що він розповідав усім з ким зустрічався про «Маріану Пінеді», про свій перший драматичний твір, якого готував для показу на сцені столиці. Іспанські фашисти боялися слів, які Маріана, проста жінка, вишила на прапорі повстанців: «Закон, Свобода, Рівність».
Одного разу в камеру увійшов начальник жандармерії Балеарських островів і почав вимагати, щоб чорноморці привітали його з викинутою вперед рукою, по-фашистські. Ушаков підвівся, підняв вгору стиснутий кулак, вигукнувши революційний салют іспанців «Рот Фронт!». Усі моряки «Зирянина» його підтримали.
Кілька діб чорноморців не виводили на прогулянку, скоротили, а то й зовсім перестали видавати й до того дуже скромні обіди. Проти свавілля франкістських офіцерів виступили делегати 2-го Міжнародного конгресу на захист культури, який проходив в Парижі. В табір негайно прибула українська делегація, яку очолив відомий письменник Іван Микитенко, п’єси якого Ушаков не раз бачив в Одеському українському театрі. Особливо запам’яталася його вистава «Диктатура». Через кілька днів за наполяганням членів Конгресу і представників посольства нашої держави чорноморців було звільнено. В цей же день діячі культури, письменники майже від усіх держав світу на своєму заключному засіданні урочисто присяглися «Не припиняти боротьби з світовим фашизмом аж до повної й остаточної перемоги».
Валерія і ще кілька молодих моряків було запрошено відвідати революційний Мадрид.
«Я випадково опинився в театрі, – згадував пізніше Валерій Ушаков. – Я був в центрі міста. Вечоріло. Раптом над вулицями роздався оглушливий рев сирен. В небі, по хмарах, добре видимих, стали шастати промені прожекторів, перетинаючись одне з одним, швидко змінюючи напрями світла. Невдовзі з Гранадської долини стало чути гудіння літаків. Сухо залоскотіли постріли зеніток. Цілі букети вибухів вкрили небо у різних точках. І несподівано, наче над головою, злетів потужний вибух, та так, що здалося, ніби задвигтіла уся земля. Люди побігли у бомбосховища.
Троє дівчат сховалися за масивними дверима. До них приєднався й я. Отак я й опинився в головному театрі іспанської столиці, повному глядачів, які уважно спостерігали те, що відбувається на великій, залитій жовтогарячим світлом, сцені. А на дворі продовжували завівати сирени, зенітки все частіше і частіше палили в небо. Важкі бомби стали падати на голови мадридців.
Актриса на сцені нічого цього не помічала. Вона виразно, формуючи голос, видавала:
О, день сумний для Гранади,
Навіть камені сльози ллють,
Маріана сьогодні вмирає,
Щоб не зрадити справу свою.
Партер притих, набитий ущерть. Глядачі сиділи на бельетажі, в ложах. Вони не боялися ні літаків, ні їх бомб.
Героїня п’єси в білому платті повільно відступає за лаштунки сцени, дитячий хор десь за сценою співає. То був фінал драми «Маріани Пінеди» Федеріко Гарсіа Лорки, видатного іспанського поета, розстріляного у Гранаді. А на сцені, яка нагадувала трапезу в монастирі, була славетна іспанська актриса Маргарита Ксіргу, у ролі молодої жінки, Маріани, засудженої сторіччя тому до страти за те, що вишила республіканський прапор вільної Іспанії.
Піднімається завіса. І в цю мить ясно чути гул літаків, які несли справжні бомби для Гранади. Але усі жили сценою, не відривали поглядів від Маріани Пінеди, їх не хвилювало те, що смертоносні бомби можуть поховати всіх під руїнами. Їх хвилювало життя молодої іспанки, засудженої ворогами народу до страти. Хтось в залі вигукнув: «Геть фашизм! Народ переможе!»
Зі сцени продовжували литися слова:
О, найсмутніший день Гранади –
Каміння не ховає сліз!
Пішла на страту Маріана –
Любові не могла зректись!
Актриса на мить зупиняється. Вона була вбрана в романтичному стилі, з букетом квитів.
Я… – воля, Педро, бо хотіла так любові.
Ти – воля, за яку боротись ти пішов…
Біля мене сиділа жінка з технічної обслуги інтербригади, – продовжував розповідати Валерій Ушаков. – Напевно з нових санітарок, бо постійно оглядалася, живо аплодувала прославленій артистці.
– О, ви й там закохалися? – зауважив я капітану. Він швидко мені відповів: «Та ні. Я не мав права там, в Іспанії, порушувати закони воєнного часу. Та й прибули ми на Піренейський півострів не за цим.»
На якусь хвилину він замовк. У цю хвилину в мову вступив Бондаренко:
– О це ви, Вікторе Григоровичу, розповідаєте про мадрідський театр, а в моїй пам’яті живе наш, херсонський. Якось, перед війною, по приїзді у відпуску в Херсон, ми з Вірою побували у місцевому театрі. І побачили майже все те про що оце зараз ви нам розповідали, таку ж сцену і з такою ж величною актрисою, з дуже блискучими очима, в голубому світлі променів освітлювачів сцени. То була херсонська славнозвісна акторка Свєтланова, а п’єса «Маруся Богуславка». Історична драма Михайла Старицького. Дія відбувається в Туреччині. Палац султана. У вікно видно як осяюються високі мінарети. Доноситься переклик охорони.
Назавжди запам’ятав: повільно розходиться в боки завіса. Море, затока, удалині видніється місто, спадає ніч. Направо від глядачів ганок, біля мармурових сходів Богуславка (Свєтланова).
Клянусь тобі цим небом пресвятим,
Неслося зі сцени. В театрі вільних місць не було.
Клянусь судом, клянусь своїм покволом.
України покоєм я клянусь
І славою синів її завзятих,
Клянусь отцем, що визволю усіх,
Не допущу вже більше до знущання…
– Знаєте, – звернувся Євген Павлович вже до усіх нас, – оті її слова, чудової херсонської акторки, мольба, запали навічно в моє молоде серце. Та так, ніби то мені було завдано оті глибокі, болючі рани. А вона, велична, підвелась зі сходів. Горда, серйозна, строга, йде розкішним султанським ганком. Великі очі блищать від променів. Сплескує руками, піднімає їх до гори.
До нас підійшов Карабанов.
– О, шановний Євгене Павловичу, чую, ви згадуєте Херсон. Я теж бував у вашому місті. На початку серпня 1941 року. Капітану «Львова» наказали погрузити в Одеському порту особовий склад одного із військових училищ й кілька команд із портової охорони, взяти евакуйованих. І все це терміново доставити в Херсон. Рейс, цього разу, пройшов на подив спокійно. Не встиг «Львів» проминути яхт-клуб, пришвартуватися до східного причалу, а херсонські портовики приготуватися до розвантаження. Здавалося все піде за планом, та несподівано, коли сонце перейшло зеніт, з боку плавень з’явилися німецькі бомбардувальники. На порт полетіли фугаси. Вони падали в річку, на завод імені Комінтерна, піднімали високі стовпи води. «Львів» тоді ще не мав ні гармат, ні навіть кулемета. Все це ще чекало нас в Поті. Гітлерівські стерв’ятники, відчувши безкарність, знижувались майже до щогл, розстрілювали судно з кулеметів. Та вчасно, з Цюрупинської Конки, вийшов монітор. Гармаші «Железнякова» одразу ж вступили в бій. Німці було кинулися на нього. Залізним дощем посипалися на його палубу осколки, в’їдаючись в надбудову. Навіть з’явилися вм’ятини в бортовій обшивці. «Железняков» відважно і вперто захищав наше судно і себе, поєднуючи кожний постріл своїх гармат з маневром. З боку Антоновки підлетіла ще трійка «юнкерсів». Але вже було пізно. Заговорили наші берегові зенітки, піднялися з Чорнобаївського аеродрому винищувачі. Дії монітора і всієї його команди заслуговували найвищих похвал. Вони дали можливість «Львову» успішно закінчити розвантаження, прийняти на борт поранених бійців 9-ї армії. Було ясно, наші війська почали відхід за Дніпро.
Ще не встигли зійти з теплохода останні портовики, як поступив наказ начальника Чорноморсько-Азовського пароплавства Мезенцева, негайно знятися і повернутися до Одеси. Мені не вдалося побувати в місті, подивитися на його вулиці, познайомитися хоч з якимсь історичним музеєм. А прийшлося мені, – продовжував розповідати далі Микола Григорович, – витягувати строповочний канат. Ну, думав, закінчу, звернусь до старпома і гайну. Та нічого цього не сталося. На судні усі дізналися, що гітлерівці захопили Вознесенськ, підійшли до Первомайська. Вдерлися в тиху Снігурівку, наближаються до Херсона.
Запрацювали двигуни. «Львів» повільно повертав ніс вбік моря. Капітан на лоцманському катері попросив у херсонського начальства для охорони конвой. Тож й сталося, що на той час в Херсоні не знайшлося супроводжувача, порадили скористатися шаландою, озброєною двома гарматами. Але помочі не вийшло. Швидкість «Львова» 12 вузлів, а річковий захисник мав лише чотири з половиною. Тож шаланду, тільки теплохід вийшов на Бакай, довелося залишити. Далі «Львів» пішов без прикриття.
Не встигли ми увійти в Дніпровсько-Бузький лиман, як ми знову були зустрінути німецькими літаками. «Львів» не зупинився, продовжував свій рейс, хоча на нас було скинуто кілька десятків бомб. На щастя, жодна не влучила, впали у воду. Коли розсіявся водяний туман, спричинений вибухами, ми побачили, що зустрічним курсом на Миколаїв йде завантажений рудовоз «Полина Осипенко». Німці покинули нас і накинулись на більший теплохід з повним вантажем. Шість пікірувальників пішли в атаку, скидаючи на транспортне судно увесь свій бомбовий вантаж. І хоча пушкарі рудовоза вдарили по німцям, врятувати теплохід не вдалося, бо в каналі лиману «Полина Осипенко» із-за своїх розмирів не мала жодної можливості маневрувати. На наших очах, дві чи три бомби впали на судно. Рудовоз переломився, затонув. Біля Очакова ми зустріли??? «Железняков», він йшов у Херсон. Привітались, побажали одне одному щасливого плавання.
– Бачите? – несподівано запитав нас Карабанов. – І небо почорніло. І йому гірко. Скільки загинуло безневинних людей.
Ми усі задивились на небо. І справді, Дніпро повільно почали облягати важкі дощові хмари, а від землі став здійматися гіркуватий запах прив’ялого листя, наче давно чекали цієї хвилини, щоб заповзятися благати від неба життєдайної вологи.
Запала мовчанка.
Бондаренко Євген Павлович, як тільки-но побачив, що наступила пауза одразу, швиденько, поспішив викласти новий спомин. Обмахуючи себе вербовою гілочкою, заговорив:
– Валерій Ушаков мене часто запрошував до себе в каюту. Розповідали ми один одному різні історії з свого життя. Бувало й просто сиділи, не перемовляючись ані словом. У нього на столі лежав томик віршів Михайла Свєтлова. Відкриваючи, закладений листик, пояснював, що хтось з одеситів подарував книжку. Читав мені. Особливо, коли наставали тихі, гарні без «юнкерсів» дні, коли не треба було думати про небезпеку. Тоді кожен з нас прислухався до рівного легкого тремтіння підлоги в такт роботи двигунів. Приємно було сприймати, як у розчахнений ілюмінатор влітав ніжний шепіт морських хвиль, він приносив м’якість неба, духмяність землі, чародійне дихання морської води, навіював думки про вічний мир, дарував нескінчені мрії. Валерій Миколайович брав у руки томик Свєтлова, читав мені:
Каховка, Каховка – родная винтовка…
Горячая пуля летит!
Иркутск и Варшава, Орел и Каховка –
Этапи большого пути…
Особливо йому подобались слова:
Мы мирные люди, но наш бронепоезд
Стоит на запасном пути!
Він говорив, що повторював ці слова багаторазово у франкістському казематі. Бо глибоко запали в його душу, відповідали внутрішньому духу. Вони підбадьорювали, зворушували новий поштовх до боротьби з фашистами. Валерій Миколайович додавав: «Я побачив у цьому вірші українського хлопця, борця за мир, за долю народу, проголошуючи: «Землю в Гранаді селянам віддати». А у Севастополі, блокованого німцями, читав по пам’яті морським піхотинцям рядки із вірша Ольги Берггольц, присвячених дніпропетровцю Михайлу Свєтлову:
…Ми, как надо,
Как Родина велит, идем в бои.
С нами рядом Каховка и Гренада,
Прекрасные ровесники мои.
– Ех ви, чудові ровесники мої! – несподівано миролюбно вигукнула Запорожець, ласкаво ухопивши Бондаренка за руку. Та він не зупинився.
– Від Валерія Миколайовича я дізнався, – продовжив Бондаренко, – що він виростав в родині, можна сказати, учительській. Мати читала українську літературу і мову в школі. В неї був чудовий голос, батько й сам любив грати на скрипці і, головне, мати постійно режисерувала в місцевому клубі. Валерій часто бігав на репетиції. Вибирав затишний куточок, самостійно вивчав ролі з голосу. «Таким чином, – говорив він, – я запам’ятав майже увесь текст «Наталки Полтавки». Особливо припав до душі Петро. Українська вимова вдавалася мені дуже важко, але я завзято долав труднощі. Допомагала мати. Вона опікувалася постановою, реквізитом, декорацією. Запам’ятав, як вона бідкувалась, коли постало питання про костюми, ходили до селян, а їх багато було з України, знаходився сільський одяг, з Наддніпрянщини. Жінки віддавали нам свої вишиванки, намисто, рушники… На все життя залишилося в пам’яті: вийшла Наталка з відрами (матір) і залунало, здавалося, що на всьому Далекому Сході, «Віють вітри, віють буйні».
– Хочете вірте мені, хочете ні, – вів далі Євген Павлович, – але після отих наших розповідей-спогадів, мені легше було виживати на війні. І я не сподівався на якесь там чудо. З висоти моїх літ, скажу: чудом був, безперечно, наш капітан, Валерій Ушаков. З ним легко було йти пліч о пліч по життю, точніше, по морю. Він був чимось схожий на свого однофамільця, може дальнього родича, прославленого адмірала Ушакова. Валерій Миколайович досконально володів морським ремеслом, знав усі секрети штурманської і рульової справи. Я як зараз бачу його молодим, ставним, засмаглим. Здається ось-ось пролунає його глибокий, свіжий, рівний голос над моєю головою.
Наступила вимушена пауза. Над нами пролетів вертоліт з експедиції охорони запасів рибних ресурсів пониззя Дніпра.
І тут же Євген Павлович не проминув згадати і свою воєнку, і своїх рідних.
– Було це за два роки перед початком війни. «Львів» готувався до завантаження пшеницею. У мене з’явилася мить відпочинку. Я сказав капітану: «Збігаю до батьків». Він не заперечував. Я швиденько зібрався й побіг. Я, як відчував, що то буде остання зустріч з ними. Вони загинули під час окупації. Я жваво помандрував на Перекопську. Колишній будинок губернатора виблискував широкими вікнами на сонці.
Обнявши любу сестру, щиро чмокнув у щічку. Бистренько піднявся до батька, який вже чекав на мене.
– Привіт, – сказав він, – дай-но подивитися на тебе. Як там твоя Іспанія? Ще бореться?
– Важко їй, – відповів, сідаючи в стареньке крісло.
–Так, так. ти хоч читав сьогоднішні газети? – Він подав мені «Наддніпрянку».– Почитай.
На першій полосі мені одразу кинулись в очі великі літери заголовка: «Німецько-Радянський пакт».
– Бачиш, – тикнув в газету пальцем батько, – що сталася вчора? Подія, яка швидко потягне всіх у нову історію. В прірву!
Я уважно подивився на нього. Батько ніколи політикою не займався. Він на якусь хвилину замовк. Очі почервоніли. Трепіт пробіг по хворій правій руці.
– Гітлер і Сталін – тепер не розлий вода. – Сказав він, нерухомо дивлячись на газету. – Друзяки, по-херсонськи. Читай, читай. Нацисти і сталіністи кинулись в обійми. А ви пихтіте своїм десятивузловим суднишком, щоб подати хоч якусь допомогу тим, інтернаціональним бригадам. Як все це тепер розуміти? – Батько передихнув. – Виявляється, що павуча свастика одне і теж, що і серп і молот. Хто ж тепер з нами?.. Це означає, рідний сину, що настали перші ознаки відступу від високої мети побудові вільного, мирного життя. Яке ж то нахабство твердити, що цей союз, нібито для того, щоб відстоювати свободу і справедливість. Ой, люлі!
Він підвівся.
– Я завжди тобі казав, що Сталін... Ах, ну його к бісу. Де моя пляшка? Валентино! Чуєш? Принеси чогось випити, так би мовити, за поцілунки двох геніїв жорстокості і війни.
– Я тоді нічого не міг зрозуміти, – говорив далі Бондаренко. – Не міг нічим заперечити старому. Але то була правда. Жахлива правда, і було найстрашнішим те, що перший раз у житті у мене розвіялась дилема буття, яка вимагала від душі негайного визначення, чи спроможний після батьківських слів підтримувати тодішню нашу сувору дійсність, ідею вселюдського братства, коли два хижака подали одне одному свої кістляві, наповнені смертю, лапища.
У ту хвилину я чітко відчув, що внутрішньо надтріснувся, і щоб не виказувати батькові свою схвильованість, заспішив, зіславшись, що треба на судно, вискочив на вулицю.
Йшов Суворовською й думав. Яку гірку пілюлю пидніс Сталін своєму народові. Він зрікся своїх же принципів, узяв та й зійшовся з нацистами, відійшов від лінії партії, зганьбив не тільки себе, а й пам’ять про загиблих революціонерів сімнадцятого.
Я був шокований. Мені здалося, що і люди з вулиць поховалися і дерева опустили листячка до землі. Завернув у якийсь скверик, і як буває у такі хвилини, напевно, як і у кожного моряка, мій погляд несподівано прикипів до гарненької юної херсонки, яка саме підводилася з лави. Вона велично пропливла повз мене. Вона була в легенькій одежі, яка в ніякій міри не робила таїни її тіла і яке було вільне по-європейські, не затискала плечей, не стягувала тугим ліфчиком природою сформовані груди. Її тіло, без лещат, вільно рухалось, жило вічним стремлінням – все до сонця, усю красу людям.
Я пішов за нею, у думці вигукнувши: «Є бажання, отже, існую».
Дівчину звали Віра. Вона пригадала, що ми вчилися в одній шко-лі і що я захоплювався яхтами.
– Ви вчились в десятому. Впізнала.
Я підтвердив і взяв її під руку
Ми довго сиділи на лавці в скверику. То була чудесна і неповторима мить. То була одна з тих ночей, яка завдяки душевному стану, збігу, хвилювань, фізичному порозумінню, яка відкинула все буденне, залишивши в пам’яті назавжди, тільки цю ніч, серед тисячі інших ночей. Таке ніколи більше не повторювалося. Адже відомо, що вершина щастя досягається людиною лише раз у житті.
Оці два випадки: Гітлер, Сталін і Віра ніколи не покидали мене.
Майже до самого ранку ми сиділи в скверику на лавці. І коли почало світати, ми ще були серед дерев. Не знаю, як все те було, але я пригортав Віру і пригортав до своєї морської груді, вже уповні рідну, відкриту і щиро цілував очі, вуста, насолоджуючись незабутнім щастям. І вона мені радісно усміхалась, заплющивши очі. Я відчував, вона теж, разом зі мною, пливла на хвилях ніжно-солодкої млості і тихо, ледь чутно, тремтячи, шепотіла:
– Ох, як чудово, любий. Не думала, що так скоро прийде щастя. Мені дуже, дуже мило. Женю, любов моя… Кожен твій рух збуджує. Навіки твоя. Мій хороший… ніколи, нікому не віддамо свого щастя. Правда, любий?
Лівою рукою я вже знайшов тільняшку. Треба було бігти на судно. Бо у вухах вже дзвеніли сигнали радіотрансляції «Львова», сповіщаючи, що теплохід піднімає швартови і візьме курс до берегів Керченської протоки.
Ми з Вірою чесно заслужили на щастя. Одне лише було перед нами, чи зможемо його зберегти?
Уперше я не повернувся на судно до відбою, знехтувавши наказ капітана. Лише під ранок заявився у свою каюту.
Гітлер і Сталін потім розбіглись, щоб якнайсильніше стукнутися лобами. А ми з Вірою зустрілися після війни і більше ніколи не розлучались. Частенько ходили до нашої лавки, згадуючи перші поцілунки, а найбільше навідувались до мого судна, до «Львова». Це він допоміг, прийшовши з вантажем у Херсон у 1939 році, зустрітися нам, полюбити одне одного навічно. А ще любили ми прогулюватися проспектом Ушакова, згадуючи всесвітньовідомого адмірала флотоводця, і нашого капітана Ва-лерія Миколайовича.
До нас підійшла Лідія Григорівна. Вона обвела поглядом усіх. – Не бачу Вікторії Олексіївни, – раптом спитала вона, – нашого провідного лікаря. Я її запрошувала, до того ж вона живе в Херсоні…
Так, подумав, Вікторія Олексіївна не прийшла. Хоча я якось зустрів Ларису й передав нею, що колишні члени екіпажу мають намір зібратися. Мені не ясно було – чому це вона ігнорує нас, або когось із нас.
До Осьмаги наблизився Віктор Андрійович Ковальський. Я, зізнаюсь, не побачив як він підійшов до нас, так був захоплений словами медсестри.
– Лідіє Григорівно, – сказав він, – і я оце дивлюсь на покинуте сучасниками героїчне судно і згадую Новоросійськ, залізничну лінію, яка проходила вздовж Приморського шосе. Там йшли запеклі бої, коман-дирський пункт батальйону Кунікова знаходився у товарному вагоні. Так от цей, товарний вагон, нині є священною реліквією Вітчизняної війни. Він поставлений на південно–східній околиці міста.
– Пам’ятаю вас, Вікторе Андрійовичу, – мовила після паузи кримчанка. – Ви тоді були такий тихенький, ніжний лейтенантик, як з картинки. Але в той же час – підтягнутий, ставний. Ви ще сказали: «Спортсмен – розрядник». Як летить час… Дивлюсь на вас й думаю, ото ніби тільки-но недавно бачила вас жовтенятком, піонером, вихованцем Севастопольського училища, стрічала на вулиці і курсантом. А переді мною – офіцер. Та ви й зараз, Віктор Андрійович, гарний.
Ковальський трохи почервонів та видно було, компліментом медсестри був задоволений.
– Мені чомусь, – знову заговорив Віктор Андрійович, – найтяжчими були дні оборони Новоросійської військово-морської бази. І не тому, що частенько дув норд-ост, а те, що з дев’яти годин ранку й до вечірньої темряви насідали й насідали на нас хрестаті бомбовози. Бійці нараховували в день за шістдесят. Гітлерівці, не зважаючи на шквальні вітри, скидали на порт, пірси: імпортний, каботажний, цементний сотні бомб.
Особливо по-звірячому атакували вони Цемеську бухту, кидались на Дообський мис, на Суджуцьку косу. Були задіяна проти нашої морської піхоти німецька 145 піхотна дивізія, перекинута з туапсінського напрямку, вдерлась в станицю Червоно-Ведмедівку. Фашистські війська захопили залізничний вокзал, елеватор, увійшли на територію порту. Генерал-майор Гречко Андрій Антонович, тільки-що призначений командуючим Новоросійським Оборонним районом, видав наказ не відступати, допомагати захисникам міста, притиснутих ворогом до моря в західній частині і в районі Мисхако.
До останнього бійця, до останньої хвилини залишалися на своєму робочому місці капітан порту і його працівники. Капітан з’являвся то на одному, то на другому причалі. 10 вересня транспортні кораблі евакуювали на східний берег Цемеської бухти більш, як 2500 бійців і командирів морської піхоти. І тільки тоді начальник Новоросійського порту, разом з дружиною і малим сином на руках побіг на пірс, де стояв в очікувані їх портовий катер…
Осьмачко швидко, не зупинаючись, доточила:
– У цей час, точно пам’ятаю, «Львів» не ловив вітрів, завершував завантаження, почали відкидати на беріг сходні. Звідкись прилетів снаряд. Один, другий, третій.
–Так, так, – продовжив Ковальський, капітан порту був тяжко поранений. Малиша вбило наповал. Морські піхотинці продовжували дратися за кожну вуличку, за кожний дім. Таке не забувається… стільки років. То були ви, Лідіє Григорівно. Ви вели до «Львова» під руку пораненого артилериста. Дружина начальника порту підбігла до вас, тикнула в руку сумочку. Прощаючись, крикнула: «Збережіть!» Сама повернулась до сина, до чоловіка.
– Так. Це було. Правда. То була я. – Підтвердила медсестра. – В шкіряній сумочці, здається, були якісь зошити, дві фотокартки – чоловіка і сина. Із Зоєю ми зустрілись через два роки. В 1944. Зоя проходила навчання в школі зв’язку в Тбілісі. Вона сказала мені, що добровільно пішла на курси, щоб потрапити на фронт, відплатити фашистам за смерть чоловіка і сина.
– Якщо споминати, то й у мене є що згадати, – не побажав залишатись в стороні Карабанов. – Слід би пригадати й таке. Я добре пам’ятаю. Це було 2 липня 1942 року. Ми стояли за імпортним причалом, приймали на борт військову частину. Судно наше невелике, але бійці йшли й йшли. Був ранок. Тільки почало підводитися сонце. Раптом з моря на Новоросійськ швидко стала рухатися велика чорна хмара. Я нарахував більше, як п’ятдесят ворожих літаків. То були верткі «юнкерси». Вони стали кидати смертоносні бомби на каботажний, на цементний пірси. На елева-тор. Пішов на дно людний «Ташкент», загинули наші побратими, транспорти «Кубань», «Пролетарій». Я не міг стримувати сліз. Я бачив як «Ташкент» у Севастополі відважно бився з німецькими бомбардувальника-ми. Відгоняв від себе, від піхотинців які піднімалися по трапу на його палубу. Вивіз сотні дорогоцінних полотен знаменитої Севастопольської панорами «Оборона Севастополя 1854-1855». А тепер покидав світ, ховався під воду. Гірко було дивитися на все це. Злість закипала у грудях.
– Й мені запам’яталось, – знову заговорила Осьмага з Джанкоя.– Коли згадувати. То мені теж добре врізався в пам’ять Новоросійський порт. Я вела двох поранених офіцерів до портового катера. Капітан порту подав кожному руку і повернувшись, не зважаючи на те, що в акваторію вже увірва-лися ворожі танки, пішов впевненими кроками до вантажного причалу. Він був з військами в районі цементних заводів, захищавших південно-східну час-тину Новоросійська. Ми з ним були близько знайомі. Він не одноразово приходив на підмогу командиру «Львова» у висадці підкріплення. У 1943 році, в найтяжчі часи, він по наполяганню нашого капітана Ушакова, вирішив все ж таки евакуювати дружину і сина. Вони вийшли з дому, попали під страшенний артналіт, який був спрямований на причал, де був ошвартований «Львів». Ми вже знімалися, залишилася не убраною лише сходня. Кілька важких снарядів упали біля самого пірсу. Капітан порту загинув разом з однорічним сином. Дружину поранило. Я витягла її з снарядної вирви. Довела, точніше, дотягнула до судна, здала на руки лікарів. Зоя уря-тувалась. Виїхала з нами, закінчила в Тбілісі школу зв’язку і пішла на фронт, щоб відомстити за чоловіка і за сина. Ми з нею переписува-лися. Ось фото яке вона мені подарувала, від’їжджаючи в діючу армію.
Лідія Григорівна подала мені любительське фото. Я прочитав «На добрую память дорогой, крепко любимой жене Зоюшке. Помни меня, дорогая моя».
– Візьміть, – сказала кримчанка, звертаючись до мене. – Напевно є у вас друзі ветерани, новоросійці, котрі допоможуть вам упізнати по фотографії їх бойового товариша і командира. Сповістіть, що його вірна дружина відплатила фашистам за їх смерть сповна. Прізвище її на жаль не збереглось в пам’яті.
Карабанов наблизився до нас.
– Новоросійськ, Новоросійськ, скільки тобі дісталося! Мені здається, що нам найбільше діставалося біля його причалів. Дуже важкі випробування легли на долю новоросійських портовиків. З перших днів війни до них пішли вантажі. З України, Молдавії. Багато військової техніки, стрілецьких дивізій було відправлено в Одесу, Севастополь. Порт прийняв сотні суден з евакуйованими громадянами, різною сировиною, поголів’ям молочної худоби. По 20 пароплавів опрацьовували одночасно. Німці робили чимало спроб, щоб паралізувати роботу порту, систематично бомбардирували. Над містом, Цемеською бухтою з’являлися цілі армади повітряних піратів. Мені не раз доводилося зустрічатися з працівниками портової адміністрації. Був добре знайомий з їх начальником. Капітан порту був відважною людиною, сміливим організатором і розумним керівником. Вантажообіг порту тоді перевалював за мільйони тонн.
На якусь хвилину усі замовкли, ніби вшановували мовчанням пам’ять про загиблих начальника Новоросійського порту і його сина.
Я дивився, як хвилі набігали одна на одну. Котилися й котилися до борту прославленого теплохода, заплітаючи над собою білі, закуче-рявлені гребені. Дніпровська вода видавалася то синюватою, то смарагдовою.
Поглянув навколо себе. Біля ніг і далі, аж до самого пляжу лежав минулорічний сухий, пожовклий бур’ян. Берег був дикий і непривітний. Ліворуч виднілася довоєнна похилена під очеретом низенька хатинка. З правої руки до дороги, що на острівське селище, тяглася вузенька піщана стежка та великий шмат дрібного каміння, помережаного слідами коліс.
Хвилі радісно бігли до берега, до «Львова», гралися з гравієм, перекочуючи його з місця на місце, шліфуючи. Їм було чого радіти. Позаду літо, пішла в море остання повінь, далеко було ще до зимової криги. Осінь відкрила для плавання простір. Живіть вільно!
Вони весело підбігали до судна героя і дружньо кидалися до нього, обціловували. А мені здавалося, що навколо все клекотіло, гуркотіло, ніби тисячі металевих молотків дробили обшивку «Львова». Вишкрябували, вибивали останні ознаки життя.
Судно стояло вже без щогл. Раптом низовий вітерець пробіг берегом, влетів на палубу судна, відчинив поламані двері кают-компанії, хлопнув раз, хлопнув другий, призиваючи піднятися усіх на палубу, на капітанський місток. Бондаренко, зробивши крок до судна, не зупинявся, продовжував говорити:
– Йшла війна. Але я кожну хвилинку використовував, читав спеціальну морську літературу. Моєю мрією було, як тільки заграють гімн перемоги, скласти екзамени і одержати безперечну можливість стати штурманом, зайняти посаду, на будь-якому теплоході, дійти до помічника капітана.
– Запам’ятався мені останній рейс до Херсона. Ми йшли Дніпровським лиманом. Назустріч «Львову» котилися брунатні хвилі. Високі валуни зводилися за кормою, відбиваючись у вечірньому сонячному промінні.
Віра не чекала на мене. Я застав її за миттям підлоги на кухні. Вона ходила босоніж, раз у раз нахиляючись над ганчіркою. Поділ сукні підіткала, коса не трималась на плечі. Випрямляючись, вона щоразу змахувала з лиця густі пасма волосся.
Побачивши мене, Віра кинула прибирати, метнулася до мене й застигла в обіймах. Я поцілував її теплі, солодкі вуста. Хотів ще гарячіше приголубити, віднести на руках моряка до ліжка, коли раптом завили заводські гудки повітряної тривоги, і через короткий час в безхмарному херсонському небі закружляли наші верткі «яструбки». Віра ураз спохмурніла. Я міцніше притис її до себе за плечі, руки її схолодніли, ніби змертвіли. Я все зрозумів. Війна. Не час для кохання. Вхопив з табурета ремінь з бляхою.
– Вибач, – сказав. – Мені треба на судно.
Віра. Люба Віра! Вона швиденько розстібнула верхні ґудзики.
–Поцілуй, любий, поцілуй.
Я, наче зібравшись на силі, впився з жадністю в біле гарне тіло.
Вона, відчувши мою пристрасть, видала:
– Любий мій, коли буде потрібно, я все витерплю, все, що буде судитися долею. Зумію дати собі раду. Не хвилюйся. Я ж Віра. І я знала на що йду і з ким вийду на велику дорогу життя.
І вже, коли я біг вузенькою стежкою до хвіртки, почув:
– Буду чистою за краплину сльози. Не сумнівайся.
Не встигли ми віддати швартови, як сигнальник з юта передав: «В небі літаки! Праворуч по курсу!».
«Львів» швидко набирав хід. Над портом, судноремонтним заводом звилися чорними вихорами вибухи авіабомб. А по Дніпру, над Карантинними островами, по всьому небокраю стелився чорною завісою дим, горіли баки сховищ палива нафтогавані.
Побачились ми з Вірою після війни. Але зустріч могла б й не відбутися. 28 вересня 1941 року, я добре запам’ятав цей день! Ми ошвартувались у Воєнного молу Одеського порту, щоб розвантажити озброєння, боєприпаси для бійців Приморської армії й вивезти поранених. Ворог зустрів нас шквальним вогнем. Від снарядів на молі загорілися ящики з боєприпасами, а поряд лежали сотні перебинтованих бійців. Леоніде Борисовичу, пам’ятаєте? – Звернувся Євген Павлович до Ковальського. – Наші хлопці, ризикували життям, поскидали з себе куртки й кинулися гасити розбурхане полум’я. В цю хвилину на порт скерувалася дюжина гітлерівських важких бомбардувальників.
Команда «Львова», портовики не звертали увагу на близькі вибухи бомб і снарядів, не зупиняли розвантаження судна. На пірсі, всього кілька десятків метрів від нас, вибухнула машина. Трьох піхотинців було вбито, багато поранено…
Важкі були години. «Львову» потрібно було ще стояти біля молу десь ще з пару годин, хтось сказав капітану, що в Одесі залишився автор всесвітньовідомого вальсу «Амурські хвилі». Валерій Миколайович негайно послав, коли не помиляюся вас, Леоніде Борисовичу.
Колишній мічман, помічник капітана, не проминув згадати й одразу підримав Бондаренка:
– Я побіг до Старої Одеси. Там в останні роки, як мені сказали, жив диригент військових оркестрів Макс Савелій Кюсс
– Дозвольте звернутися, – попросив я, увійшовши до кімнати. – Капітан «Львова» просить вас на судно. Через годину ми залишаємо Одесу. Старший лейтенант наказав без вас не повертатися на судно.
– Старший лейтенант? Це…
– Так, Ушаков, – поспішив підтвердити догадку відомого музиканта.
– Котрий це Ушаков?
– Валерій Миколайович.
– А… пам’ятаю, пам’ятаю. Стрічав. Дозвольте, це, мабуть, той… Він приходив з батьком. Так це він вже капітан?
– Нещодавно призначили.
– Гарним хлопчиком був. Любив стояти у фортепіано біля мене і повторювати: «Пусть гаолян вам напевает сны».
– Максе Савелійовичу, ви вже немолода людина, все добре розумієте, чого я тут. І, до речі, в Одесі гаоляну немає. Завтра чи післязавтра тут будуть фашисти. Вони божевільні від крові. Жорстокі. Збирайтеся. Негайно!
Клюс обняв мене за плечі. На старенькі очі набігли сльози.
– Ні, хлопче, нікуди я не поїду. Я народився в Одесі. Мати – українка, батько грек. Тут і буду помирати. Моя доля пов’язана з Україною, з Одесою. А вам… передайте капітанові, Ушакову – його запрошення – велика радість для мене.
Він подав руку.
– До зустрічі після війни.
Зустрітися нам після війни не довелося. Композитор загинув під час окупації. Ушаков багато днів не міг мені пробачити, що я не наполіг, не привів на «Львів» батькового друга, не приєднав до евакуйованих.
Я помітив Запорожець щось стала уникати погляду Бондаренка. Я не дошукувався причини. На неї була широка, збориста спідниця в голубий горошок. Шелестіла, коли вона робила рухи, наче прилітний вітерець з Малого Потьомкінського. На золотом ланцюжку, на лілійно-білій шиї, вже помереженій глибокими зморшками, гойдався невеличкий хрестик, що іскрився діамантами.
Минуло з годину, поки смуток, що гнітив Запорожець почав розвіюватися, хоча вона ще намагалася не вступати в ніяку розмову. Раптом зірвалася з рівних і стала швидко рухатися, наче заохотилася з кимсь гратися, швидко заходила довкола, збираючи сині квіти у поділ, а потім стала показувати їх мені й примушувала вибирати найгарніші. Щоправда, інколи відбирала їх назад, вдаючи, ніби потрібні їй, щоб віднести на капітанський місток, навіть при цьому підкачувала якомога вище рукава, оголюючи ще досить міцні руки й не здогадуючись, що я звертав на них увагу.
Вона нахилилася до мене і тихо прошепотіла:
– Вибачте, я боюсь розлуки з вами, зі «Львовом», з товаришами. Коли ми поїдемо усі звідси, і я доберусь додому, опинюсь знову в своїй маленькій кімнаті, на п’ятому поверсі і стану зиркати в голе вікно. Не представляю, що тепер може бути зі мною.
Мені було жаль її. Я не забув той тихий вечір. Ми повільно ходили берегом. Вона тримала мою руку у своїй. Пасма її волосся, що їх розвихрював вітерець, раз по раз торкалися мого чола. Багряні відблиски призахідного сонця змішувалися на ніжно-ліловому небі з блідним промінням місяця, що швидко сходив.
– Ось там, – несподівано видала вона, – все сталося. Я була вдягнена… Ні, зараз все це ні до чого.
Вона уважно глянула на мене, трохи відхилившись, ніби шукала своїм затуманеним поглядом зацікавленість в моїх очах. Я тільки зараз помітив на неї морський берет з крабом. І раптом:
– А в тім, розумієте, я несподівано прокинулася, неспроможна вгамувати себе від баченого: мені приснилося, що командир наш цілує мені руку і говорить: «Бачиш цей трояндовий букетик? Якщо ти мене забудеш, він ніколи не буде усміхатися тобі, а якщо завжди будеш вірна мені, пам’ятатимеш, то прийде час і я принесу тобі, своїй обраниці, найгарніші квіти, які є на білому світі».
У цю мить заговорили майже усі. Кожен хотів додати щось своє із своїх спогадів. Тільки кримчанка сиділа одна на поваленій шовковиці і мовчала.
Карабанов попросив Запорожець заспівати одну з тих пісень, коли вони, моряки і медпрацівники збирались на верхній палубі судна, в тихий, спокійний час, але таких тихих і спокійних вечорів було дуже й дуже мало, більше недалеко від??? здіймалися начинені осколками величезні водяні стовпи, які набравши максимальну висоту, звалювались на палубу теплохода шаленими хвилями. Від їх важких ударів здригався увесь корпус судна. Катерина Петрівна дозволила умовити себе, розпочала ще чудовим барвистим голосом:
Спускається вечір легкою ходою,
Вітрець придніпровий шумить у гаях,
Згадалось, як стрілись ми вперше з тобою,
В очах було щастя і пісня в серцях.
Усі хто був поруч, підтримали Запорожець:
Дзвенять над рікою знайомі наспіви,
І місто вкрива тиха зоряна мла…
Я хочу, щоб завжди були ми щасливі
І поруч щоб з нами скрізь пісня була…
Наступило повне затишшя. Після такої гарної пісні, ніхто не насмілився порушувати приємну тишу. Всі перебували у солодкому морені. Мені одразу ж пригадалося, що цю пісню, на слова Титаренка яка швидко увійшла була в моду ще коли «Львів» стояв у набережній. Тоді, при першій зустрічі, в музикальному салоні Бондаренко й замовив її.
А втім, Євген Павлович, по його виду, мав щире бажання продовжувати розмову.
Я одразу це відчув.
– «Львів» невеликий пасажирсько-транспортний теплохід. Я любив стояти на прові, – обережно заговорив Євген Павлович, – і спостерігати, як уперто і впевнено судно розрізує гострими грудьми води самого синього моря.
А коли приходилося чергувати на кормі то уважно прислухався до шумовиння пінливих хвиль, що зривалися з-під гвинтів віруючим потоком. Не знаю чому, але мені видавалось, що тут, на кормі, морське повітря більш насичене морським ароматом. І я з насолодою старався його вдихати, наче то були запахи коштовних жіночих духів.
І знову, на якусь хвилину стало тихо. Бондаренко взяв медсестру під лікоть, потім сказав:
– Спомини, спомини. Все так, але головним на нашому легендарному «Львові», без сумніву, був наш командир, Валерій Ушаков. Одного разу я побачив, що Валерій Миколайович то виходить зі своєї каюти, то знову заходить. Подумав, хвилюється, хоча добре знав, що він був завжди спокійним. Підійшов до нього ближче.
Того вечора було місячно. Крислаті хмари пролітали зі сходу на захід, незатемніючи дум бравого небесного козака, що вільно розгулював небом. Так називають місяць у нас на воєнці. Ми увійшли до його каюти. Холодне місячне проміння зазирало в ілюмінатор, заглядало у всі кутки. Світло Ушаков не запалював. Через кілька хвилин, я вже дізнався про причину його хвилювання. Він згадав першу зустріч з фашистами. В цей же вечір він і поділився зі своїми спогадами
– Пам’ятаєте, ми йшли в Керч? То був останній рейс до нього рвалися німці. Героїчне місто не здавалося. Вітер стих, але море не вгамовувалося. То ліворуч, то праворуч по бортах воно горнуло до нас зелені високі валки хвиль, уквітчані білими косинками.
У дверях машинного залу раз у раз виростала постать боцмана.
– Підгоняйте, хлопці! – кричав він до мотористів. – Підгоняйте. Нас чекають бійці Адтубая. Поранені. Дизелі напружено двигтіли...
Бондаренко, побачивши Катерину Петрівну, урвав розповідь.
– Мовчите? Нема чого сказати?
– Соколе мій дорогий! – втрутилася у розмову Запорожець, – ви такі балакучі і раптом зупинилися. Не вийде нашої бесіди з вами.
– Говори, чого потребуєте? – спитав її Карабанов.
– Хотіла поговорити, ми ж на своєму кораблі. Як давніше, ан не виходить.
– А ти випий, ось, вишнівочки. Обігрієшся. Заговориш веселіше, станеш згадувати і про теплохід, і про товаришів…
– О, любий, добрих днів тобі! Я і так на все життя все запам’ятала. – І раптом, обернувшись до Каменського, спитала: – Слухай, Вікторе Григоровичу, ти весь час казав, що хочеш мати чисту годину.
– Ти, Катерино, – не залишився осторонь Каменський, – мовиш так, що нібито хочеш все повернути…
– Маєш рацію, хоча б у споминах і то… Я добре пам’ятаю головний закон твого життя: «Не волом в ярмі».
– Ого, не забула! – посміхнувся колишній старшина групи мотористів. – Смілива!
Запорожець була зворушлива. Немов теплий вітерець торкнувся її серця. Вона відчула підтримку, і це додало їй сили і рішучості.
– То як, може ти ще не запрягся? Байдикуєш?
– Катерино, то чого ти до мене причепилася? Скільки років вже минуло? А ти заспокоїтися не можеш.
– Я знаю, ти, зустрічаючись зі мною, чогось лякався.
– Чого б то?
– Не знаю, не знаю, але, як на мене, то побачив в моїх руках хомутик, не захотів, щоб ми разом чекали кінця війни, війнув від мене.
– Я не винен. Винні німці.
– Виходить, арійці допомогли тобі мене спектися. А я й сьогодні ще виглядаю…
– Ну, досить. Досить, Катерино! – вигукнув військмор, одійшовши від неї.
– Ти завжди був грубий, – вже примирено вимовила Запорожець, – Я кажу все це тому, що тепер вже не так важливо, чи був би Каменський господарем моєї волі, чи ні, а важливо тільки те, що б ви, Вікторе Григоровичу, були з нами.
Стало тихо, лише чутно було як під бортом судна дріботіли дніпровські прудкі хвильки.
Віктор Григорович був вражений. Обличчя залишалося нерухомим, хоча в його глибоких розумних очах блиснули іскри. Він подивився на Запорожець і неквапливо ворушачи тонкими губами, сказав:
– Я ніколи не дивувався, бо завжди сприймав життя – що має збутись, того не одбутись. Іншого в мене не було. Я навіть ніколи не ховався, коли над «Львовом» з’являлися ворожі літаки, бо кожну мить пам’ятав: «Кому судилося згоріти, той у воді не потоне». Я знав, що двічі не вмирають.
– Ні, любий мій товаришу, – не стрималася Катерина Петрівна, – кінець не всім однаковий. І я не шукала біса на свою голову, пам’ятала, як ви кажете, чим більше згадуєш, тим вірогідніше, що оскаженіє, візьме та й з’явиться.
– Не будемо згадувати, – спокійно промовив Каменський, – хай війна буде подалі від нас. – І через невелику паузу, додав: – Що не кажіть, Катерино, а проведені на «Львові» роки, це найкращі сторінки нашого життя. І хоча я сьогодні надто багато говорив, розповідь все затягувалась й затягувалась, але ж я не винен, пам’ять все оживає й оживає усе нові і нові випадки із життя «Львова» і з життя екіпажу і медичної команди...
Раптом він побачив, як до «Львова» йшла жінка, він впізнав в ній колишнього лікаря судна Вікторію Остіоненко. Віктор Григоровіч закричав:
– Вікторіє, сюди, нас багато.
І всі свої, рідні усі повернули голови в бік стежки.
Остіоненко підійшла, розстібнула два верхніх ґудзика на кофточці.
– Ах, як гарно тут, – вігукнула вона. – Вибачте, не прийшла своєчасно. У кожного бувають в житті, коли запізнюєшся. Зі мною було таке не раз. Ох, як тут мило!
Усі мовчали і дивились на неї.
– Пригріває сонечко, – продовжила вона, – тож немає сенсу заглиблюватися ні в які інтимні дискусії. Не треба спогадів. Дякую.
У блакитних очах Катерини Запорожець з’явилось ледь помітне роздратування і вона, не роздумуючи, різко сказала:
– А може боїтесь, що Каменський, де чого розкаже про вас? Може просто хотіли його?..
Усі одразу звернули увагу до лейтенанта військово-медичної служби. Вікторія Олексіївна відійшла до дерев’яних сходів, зупинилась, подивилась на Запорожець, іронічно посміхнулась так, ніби почула слова якоїсь божевільної й, не поспішаючи, промовила:
– О, люба, будьте ласкаві, відкиньте «може». Я коли про все це згадую, або берусь говорити все це самій собі, ще комусь, до мене приходить щасливий спомин, настає істина часу, котра зберігає в глибині душі всю чистоту ліричного почування, найвищої митті раю, насолоди. І те, що до того, чи було це насправді, а чи не було, відпадає! Головне, я відчувала поезію життя, силу справжнього кохання. І я любила тільки «його». нашого командира, Валерія Михайловича. Мені хоч і важко згадувати, але скажу, тоді було багато горіння в моїх дівочих очах. Це правда. І можу любити так, як любила тільки його. Це теж – правда! І це робило мене чистою і цнотливою. Жаль лише одного, що такого ніколи не буде і нічого не зможе повторитися. Ось так, шановна Катерино. А про те, хотіла я його, чи ні, я вам розказала, сприймайте як хочете.
Запала тиша. Один по одному, з трудом піднялися на верхню палубу судна. Усі дивилися на середню надбудову, на капітанський місток. Кожний думав про щось своє. Думав і я, безперечно, кожен, хто оце висповідає уривки із своїх спогадів, напевно, іноді, не те що не відповідально, просто зловживає довгими розмовами, і старається більше згадати про себе, не дотримуючись часом чесної відкритості, правдивості, а деякі речі із життя, як свого так і товаришів подає не такими, якими насправді були і не тому що намагається щось скрити, або обійти, ні, це скоріше стає від того, що основні спогади приходять через багато, багато років після зустрічей. А як відомо, людська пам’ять не завжди здатна втримати на своїх полицях усі події до крихти, такими як вони були. Точний зміст розмови, вже не кажучи про будову фрази, інтонації. Але їм, усім моїм друзям, членам екіпажу героїчного судна треба вибачити. Вони є такими, як є. І не можуть бути іншими. І ще, не треба шукати якісь суперечливості, розбіжностей в їх споминах, в їх поглядах, більше за все треба зважити який то був час. Думаю, навряд чи знайдеться хтось із тих, хто познайомившись з цими споминами, зробить закид у нечесності, у бажанні покрасуватися.
Я, особисто, коли спілкувався з львів’янами, говорив собі: це ж прості люди, нетреновані, не якісь уславлені діячі. До речі, і мені дуже хотілося, щоб вони говорили своєю доброю людською мовою. Але не все буває так, як хочеться.
І раптом всі заговорили, пройнявшись симпатією до військового лікаря Вікторії Остіоненко.
Вона притулилася до стіни надбудови.
–Друзі, я не була хворобливою людиною, шаленою. Не була й скаліченою. Була лише не байдужою до великої мрії, яка зберегла мене від пригніченої туги, жіночих поразок, од розпачі. Не переживала паскудного відчуття самотини, тихої смерті, без радісного буття. І, на сам кінець, я не збираюсь просити вас, докладати до вже сказаного ще щось, тим паче просити, щоб ви мені повірили. Я дуже вдячна Ушакову Валерію Миколайовичу, що він був таким яким був. І що я могла його любити.
Вона жваво відійшла від надбудови, стала на палубні сходи. Сонячні промінчики швиденько кинулися до неї, залишаючи на щоках, вустах сліди теплих поцілунків.
Всі, хто був на «Львові», відчули як їх вразило те, що Віка, так вони її колись називали, майже не змінилась, не зважаючи на високі роки, мала ще не тільки пишний бюст, поважну ходу, з піднесеною головою, а й дуже-дуже молоду душу з дивовижним казковим життям.
– Як я вже казала, – продовжила вона, – я була в кінці 1942 року важко поранена. На «Львів» я вже не потрапила, мене залишили в госпіталі. Була проти, боролася. Наполягала. Вручили наказ…
Минуло літо 43. Холодними дощами намокла осінь Поті. У вільний час я покидала палати, ставала на роздоріжжі, біля лісу. Бачила як падали зірки в невеликі калюжі, коли підступав вечір, а над морем здіймався туман… Я все чекала, ось синя пелена розвіється, блисне добром сонце і на обрії, стрімко наближаючись, з’явиться мій рідний «Львів», а на мостику, ніколи не забуваєма постать мого капітана. Серце нестримно калатало…
Усі зібрались біля неї, притихли, завмерли, вслухаючись в її розповідь, розповідь-спогад.
– Що не кажіть, а в моєму тілі кипіла бурно кров, всесильно розквітала жага кохання… Господи, ні «Львова», ні мого капітана… Йшла війна. Жорстока, страшна. Мене пожирав вогонь власного тіла. Скільки ночей я одна лежала в холодному ліжку, в темряві, з розплющеними очима. Кров то билася хвилями, то затихала по всіх жилах. А в голові снували видіння, одне гірше іншого. То мчить гітлерівська торпеда до «Львова», то на нього сипляться важкі бомби чорних хрестатих «юнкерсів»…
Так, задихаючись у важких думах, з гірким болем, в нестримних риданнях я проводила не одну зимову ніч…
А ви кажете, що я вигадала. Хай і так. Але то було велике кохання, яке приносило справжню любов, наливаючи мене солодкими соками…
В кінці сорок третього мене запроторили далеко за Волгу…
Друзі, добрі мої друзі, я щиро вдячна вам, особливо Лідії Григоривні, що знайшла мене і запросила сюди, в Гідропарк, на зустріч з «Львовом», з вами, рідні мої, з моїм любим капітаном. Я бачу, ось він виходить з каюти, піднімається до компаса, зупиняється біля штурвала, схожий на явір. Явір, якого ні вітри, ні бурі не зламали і не зламають. Він буде вічно з нами. Вічно живий, як і його судно, «Львів», капітан 3 рангу, Ушаков Валерій Миколайович.
Вікторія Олексіївна відійшла від нас, опустилась на берег, й стала ходити туди-сюди широкою доріжкою, викладеною квадратними цементними плитами. На плечі накинула барвисту хустинку, обличчя вдяглося в задум, як осінь, що набігала на острови, річку. Мені видалося, що колишній лікар «Львова» силилася знайти мить чарівного мережива мрій. Так воно, напевно, й було. Так воно і сталося. Через кілька хвилин, обличчя її почало вияснятися, як небо з виходом з-за хмар сонця. Замріяно почала оживати у своїй золотій казці життя.
Вона повернулася до нас, знову піднялась на судно, й твердо зауважила, показуючи рукою:
– Там все було. На тому капітанському містку. І я не була такою собі тихою, скромною мімозою, не складала руки при його появі. Тяглась, як могла до нього. Тяглась! Старалась бути гарячою, квіткою серед вас. В такій собі, жіночій клумбі жінок симпатичного «Львова».
– Ох, ви, теплий Олексій! – викрикнула Запорожець. А потім, через хвилю, додала: – Не ображайтесь на нас, Віко. Це назва християнського свята. Час приходу тепла. А ви своєю енергією зігріваєте нам душі.
– Ох, не кажіть, це й справді походить на якусь фантастичну феєрію. Підтвердження цьому – узяток мій був не той про який я мріяла. Я хотіла бути йому, Валерію Миколайовичу, справжнім лікарем – сонцем, чистим повітрям, радістю життя. А це вже невигадана казка. Піду, – сказала через мить. – Рух від ранку до заходу, це найкращі ліки. Вони лікують не лише тіло, а й стомлену душу.
– Вікторія має рацію, – рушивши за нею, заявив Каменський. – Треба розім’ятись.
Ми всі зійшли на берег.
Бондаренко походив трохи, потім зупинився біля пірамідальної тополі, оглянувся навколо себе й застиг, до його слуху долетів пташиний спів. Він зачаровано прислухався до несподіваного концерту. До нього підійшов Ковальський.
– Євгене Павловичу, ви не дорозповіли про сценарій.
– Кіносценарій? – перепитав Бондаренко.
– Так, кіносценарій… Цікаво, що ж було далі, чи знайшов драматург своє творіння?
Бондаренко прихилився до старенької дикої маслини. Про що він думав, нам не було відомо. Може про те, що судно навестила давня прекрасна зоря, яка в трудові і бойові роки «Львова» світила йому кожного рейсу, а тепер зустріла старого, забутого, покинутого всіма і усі добрі наміри, які зроджуються біля нього на відродження, безнадійні.
Я побачив, як ворухнулися Євгена Павловича руки, простягаючись, ніби до якогось марева в повітрі, бажаючи щось висловити таким порухом. Очі його наповнилися сльозами, мабуть, із жалю до тяжкої майбутньої долі, славного, непереможного, корабля. Бондаренко, напевно і сам не відчув, як воно сталося, хутко підійшов до нас, обійняв мене і Катерину Запорожець за талії і, глибоко зітхнувши, начебто якийсь ком вирвався з пригнічених грудей, перейшов в теплі слова:
– Тут згадували про зошит в руках Ушакова. Саморобний. У мене теж є що з цього приводу сказати.
Побачивши, що Бондаренко з нами і що з його обличчя почала зникати болісна туга, усі примкнули до нас.
Низовий вітерець повільно засинав, заспокоєнні дерева передвечірньою прохолодою, не зосталися осторонь, теж легенько шуміли між собою і прислухались до нових наших спогадів, певно, маючи намір, розповісти усій окрузі про почуте живому і неживому. І що в них теж живе надія, що прийде час, настане день – день відродження до життя добре пам’ятного судна, і він ще прислужиться людям так, як служив довгі роки і в битві з ворогом і в мирну післявоєнну добу.
– Рідко буває, –почав свій спомин Євген Павлович, – щоб людина знала, якого дня, якої саме години, на якому повороті життєвого шляху припаде зустріч, яка більше ніколи не відділиться від тебе, а буде виразною рисочкою йти разом, однією дорогою і час від часу виходити на поверхню споминів у виді довічного виразу. Так сталося і зі мною. Підійшло моє п’ятдесятип’ятиліття. Цього разу мені захотілося провести свій ювілей одному, вірніше сказати, з товаришем. Ще за тиждень я запросив свого давнього друга Антона Гідного, з яким розпочинали вчитися керуванню приводами корабля, матросами на «Жан Жоресі» зустрітися в музикальному салоні, найкращому приміщенні теплохода «Львів», що стояв на приколі на набережній проспекту Ушакова і слугував за нічний готель з плавучим рестораном.
«Львів»! Скільки в мене вкарбувалося про нього спогадів!
Я хотів поділитися з ними у цей святковий для мене вечір з своїм другом. Прийшов на «Львів» заздалегідь. Знайшов відокремлений столик. Підготував замовлення. Пройшла година, ще трохи, а мій товариш не з’являвся. Розхвилювавшись, замовив горілки. Чепурненька офіціантка принесла карафку, зроблену під кришталь. Тут до мене підсів незнайомий чоловік. Гарно одягнутий, в літах. Вибачився, хоча не було за що, стіл то був на чотири персони. А я сидів лише один. Йому одразу ж принесли «Золоте руно», плитку шоколада, сигарети. Видно було, що незнайомець хвилювався. Наповнюючи фужер, розлив вино. Він засміявся. Засміявся і я. І щоб не залишитися в боргу, адже на «моєму» столі лежала його тека, налив із своєї карафки горілки. Він не відмовився, але не поспішав одразу випити, смакував щемливий напій, пив короткими ковтками й між тим вдавався до розмови. Сповістив, що супроводив у Херсон Єлизавету Михайлівну, дружину письменника Бориса Лавреньова, якому відзначали 80-річчя.
Я підняв свою стопку, коли ми вже, майже, познайомилися і запропонував йому випити за наш легендарний «Львів», за його живучість, доповнивши, що завдяки своєї життєстійкості він вийшов переможцем у боротьбі з фашистськими «юнкерсами», торпедними катерами.
Олександр Петрович, так представив себе мій новий знайомий, розповів, що побував в школі, колишній першій гімназії міста, де вчився автор славнозвісного оповідання «Сорок перший», по якому знятий чудовий фільм.
– А знаєте, хто був однокласником Бориса Андрійовича? Не знаєте. Микола, майбутній поет, один із братів Бурлюків, галасувавших у Петербурзі в десяті роки. Давид Бурлюк був організатором футуризму. Лавреньов проводив канікули разом з Давидом, Володимиром і Миколою. До них приєднувалися Володимир Маяковський й також вже досить відомий Бенедикт Лівшиць. Наїжджав в Чорнянку і Хлєбніков. Це у вас під Херсоном. Все це відбувалося в Чорнодолинській економії графа Мордвинова, поблизу Нової Маячки. Тут й зародився футуризм. Тут і зробив входження в літературу і Лавреньов. Став футуристом, навіть егофутуристом – це, здається, ще лівіше.
– Ви так все про Лавреньова…
– А що? Мені було п’ятнадцять, коли вперше я зустрівся з Борис Андрійовичем в редакції «Туркестанської правди». Мене покликали до редакторського кабінету. Навпроти редактора сидів фейлетоніст Антидюрінг-Бек і помахував моєю заміткою.
– І ви все це пам’ятаєте? – не стримався, спитав.
– Ще б! Таке ніколи не забувається. Антидюрінг-Бек подивився на мене, переглянувся з редактором й сказав: «Хлопчику, треба вчитися».
Ця лавреньовська фраза – «Хлопчик, треба вчитися» віддається у вухах ударом станційного дзвону. Зустрілися ми з Борисом Андрійовичем в Ленінграді через п’ять років і вже не памфлетистом і не з Беком, і не з Антидюрінгом, а з всесоюзно знаменитим письменником, Борисом Лавреньовим. Ось так. А викажете.
Наступила хвилина пауза.
– На другий день, – продовжив Олександр Петрович, – ми з Єлизаветою Михайлівною, дружиною Лавреньова, його онуком, Олексієм і давнім другом сім’ї, провідали тиху пристань в морському порту. І що, може, з цього місця, колись тут, напевно, була простенька пристань, з якої підліток Лавреньов втік потайно з батьківського дому й відплив на колісному пароплаві в закордонний рейс. А учора весь день над цим пірсом володарював, білосніжною надбудовою величезний теплохід «Борис Лавреньов». Із-за якого, власне, ми й прилетіли до вас.
– Зі мною теж таке було, – не стримався я, зауважив. –Першим судном якраз і був цей теплохід, на якому оце зараз ми й сиділи.
Олександр Петрович, вийшло так, що не помітив мого зауваження, продовжив розповідати далі. Мабуть, усі такі письменники, коли пристануть про щось розповідати, їх не зупиниш.
– Борис Лавреньов плавав два місяці…
– О, а я більше, – знову не стримався, підкинув, – З 1940 до 1943. Повні три роки. – І тут же пригадав. – Ми стояли в Анапі, несподівано з моря, з-під сонця, на нас впали чотири «хейнкелі». Важко поранило. Вийшов з госпіталю пішов у морську піхоту. Можна сказати, що усю війну пройшов у стройових матросах. Нас перевдягали в армійське обмундирування і тільки в розстебнутий комір можна було побачити, що я мав причетність до флоту. Нашу смугасту тільняшку ніколи не знімав. Любов до моря, – додав йому, – до Чорного моря залишилася назавжди. Була першою і останньою.
– Так ви й не повернулись на судно, – спитав Олександр Петрович.
– Не довелось. Із семи поранених тільки одному вдалося, який рішуче відмовився покидати свій капітанський місток. Це був командир «Львова», Валерій Ушаков. Він тільки ступив на ноги, домігся негайного повернення.
– Ушаков? – перепитав письменник, схопившись з стільця.
– Так, Валерій Миколайович. Мені навіть зараз здається, що він ось-ось вийде на капітанський місток, піднесе до очей свій бінокль й пильно задивиться у голубу далину, у безхмарне небо, звідки, крім щоденного сонця, завжди, в любу годину можна було чекати чорні хрести жовто-червоних «юнкерсів». «Львів» відбив їх. Відбивав! Ушаков вправно керував. Йому завжди після успіху, подобалось оголошувати: «Молодці моряки, чорноморці! Ваша сміливість… Завдяки вам ми одержали нову Вікторію»
Олександр Петрович ухопив мене за руку.
– Це знамениті слова адмірала Ушакова.
Я здвинув плечима. Зізнаюсь, мені тоді і в голову не приходило, що я дуже мало знав про всесвітньовідомого флотоводця, лише додав:
– Валерій Миколайович любив повторювати: «Нам треба вигравати кожну баталію».
– О, голубчику, ці слова і я добре пам’ятаю. Це так. Це здорово! Та ви знаєте, друже… ви мені нагадали…
Він миттєво налив мені «Золотого руна» і продовжив:
– Закінчувався сорок перший. Надворі розгулював жовтень. Я йшов пригородом Ленінграда, мав екстрене завдання командування. Над берегом Неви раз по раз злітали ракети. Не пройшло і десяти хвилин, як я зійшов з катера, залишилося кілька десятків метрів до есмінця. Вже в думках готувався подавати рапорт про успішне завершення завдання, як мене спинив окрик: «Стій! Хто йде? Стояти на місці!».
Матроський патруль зупинив мене, потребував документи. Моя перепустка не мала якогось умовного знака. Мене затримали, як підозрілого, відвели до комендатури.
Гріючись біля грубки, в яку солдат кидав пожовтіли газети, я раптом наткнувся на дореволюційний журнал «Кронштадтський вісник», і там я зустрівся з адміралом з вісімнадцятого століття. Раніше про нього я небагато знав., а про чуму у Херсоні, вашому місті і морські походи перших чорноморських фрегатів, зізнаюсь, не мав ніякого уявлення. Федір Ушаков мене зацікавив, чий кінець був таким же трагічним, як і доля Суворова. У ту ніч я й познайомився ближче із знаменитим адміралом.
– І що, відпустили? – не проминув спитати.
– Ви слухайте далі, чоловіче, коли маєте інтерес. Це ж стосується Вашого міста. Херсона. Народження Чорноморського флоту. Кораблі, збудовані на берегу Дніпра, де оце, напевно, де ми зараз сидимо, брали Корфу з моря… Тоді ж у комендації і виникла у мене думка написати щось схоже на п’єсу. Я ледь дочекався нового дня. З блокнотом у руках побіг у штаб, щоб зустрітися з досвідченими моряками, порадитись, одержати від них науку про море, кваліфіковану допомогу. Звернувся і до Тарле. Євген Вікторович повинен був знати про морські баталії Ушакова. Він автор багатьох праць з історії, закінчив якраз двотомник «Кримської війни» та ще й народився в Херсоні, де все й починалось. Та професор зауважив, що він цивільний, а мені треба моряк досвідчений, а від нього самого мало буде користі. Запропонував звернутися до того, хто зможе розкрити воєнну історію Чорноморського флоту, подасть потрібні відомості про легендарного адмірала. Порекомендував звернутися до Ісакова – гвардійця моря, як його прозивали морські військовики. Зауважу, в роки війни лише двом було присвоєно військове звання адмірал Флоту – командуючому військово-морськими силами Кузнєцову і Ісакову. На той час він був начальником Головного штабу Військово-Морського Флоту. І ще додав Тарле – Іван Степанович закінчив Воєнну Морську Академію, довгий час був на професорсько-викладацькій роботі. Добре знається у військово-морській справі, керував бойовими операціями флотів і флотилій. Я зупинився на ньому. Ісаков не відмовився. Та коли коричнева тінь свастики лягла над Кавказом, адмірала негайно було переведено з центру на кораблі Чорноморського флоту. Він обійняв посаду члена Військової Ради Північно-Кавказького і Закавказького фронтів. Це був 1942 рік.
Ми вийшли з салону-ресторану, піднялись на верхню палубу. Небо було чисте, лише де-не-де бродили скупчення літніх хмар. Дніпро дихав свіжістю.
– В цей же день, а може й ті самі літаки, що нападали на ваш санітарний транспорт, керований, як ви казали, молодим Ушаковим, адже над Чорним морем тоді ні на жодну мить не припинялися повітряні бої. Гітлерівські «аси» помітили ланцюжок автомобілів, що пересувався у підніжжя гори неподалік від тихого Сухумі. Накинулися, як шакали, закидали бомбами, розстріляли з кулеметів. Осколок бомби попав в ліву ногу адміралу. Поки вивозили його з підніжжя, та доставили в госпіталь – гангрена. З кожним новим часом йому ставало все гірше і гірше. Ногу ампутували до самого стегна. Адміралу стало не до консультацій. Набагато днів прикувався до ліжка. Ісакову стало не до консультацій. І коли прийшов до нього в палату військовий у морський куртці без погон, який їхав разом з ним у машині й допомагав доставити в госпіталь, він лише спромігся, ледь піднімаючи голову, спитати:
– Який ви маєте чин? Вибачте.
– Капітан-лейтенант. Начальник Новоросійського порту.
– Так, – збираючи всі сили, продовжив гвардієць моря. – Капітан значить. Тож ось, у мене рукопис, цікаві думки в п’єсі «Стяг адмірала». Про нашого всесвітньовідомого флотоводця. Візьміть, збережіть. І при першій же можливості передайте драматургу. Я тепер не можу дати йому ніякої ради, хоч би й дуже хотів. Бачите в якому я стані.
Капітан взявши теку, рушив до виходу з палати.
– Заждіть, – навздогін крикнув Ісаков. – У мене до вас є ще одне прохання. – Він квапився говорити. – Запишіть моє особисте звернення в ставку Верховного Головкомандування. Друге – народному комісару Воєнно-Морського флоту: в разі моєї смерті прошу назвати моїм ім’ям один із новоспоруджуваних есмінців.
Капітан записав.
Через кілька днів Іван Степанович одержав відповідь: «Сочі. Адміралу Ісакову. У випадку трагічного наслідку найкращий есмінець буде мати назву «Адмірал Ісаков».
Іван Степанович залишився жити. Жив після цієї телеграми ще двадцять п’ять років.
Рукопис поїхала до Новоросійська. Там і загубився її слід.
Після війни я кілька разів зустрічався з адміралом. А він нічого нового не міг мені дати.
З банкетного залу з’явилась струнка постать середнього зросту молодої жінки. Вона ступила до борту, прихилилася до леєра і глибоко вдихнула повітря. Обличчя її було продовгувате, ніжне. Світлого херсонського загару. Малинові вуста, помітно вольові, тримала щільно стиснутими. Помітивши нас усміхнулась, зблиснувши двома рядами білих рівних зубів. Округлі плечі, не цілком прикриті вечірнім платтям, ворухнулися.
Драматург, і про це він мені теж сказав, як улесливий залицяльник, вклонився їй і також посміхнувся.
– А на флоті у вас багато було таких красунь? – несподівано спитав він через якусь хвилину.
– Не знаю, як на інших кораблях, а на нашому судні, де ми зараз стоїмо, на «Львові», під час війни, були санітарки, медсестри , жінки лікарі. Були і гарненькі, і просто красуні. Кількох запам’ятав на все життя. Вірш навіть був написав:
На палубі, на містку капітана,
В дні, коли над світом гуляла війна.
Ми зустрілись. Пам’ятаю, жадана
І чекаю від тебе письма…
– Он як, та ви ще й поет! – вигукнув письменник, не відводячи погляду від молодички. Через якусь хвилину мовчання, виклав: – Значить, моя б картинка про жінок була б до речі. Але, як відомо, у ті часи – жінка на флоті була білою вороною. Адмірал Ушаков, після того, як його фрегат відвідали неаполітанські принцеси, наказав обкурити палубу ладаном, «аби заглушити жіночий дух». Приходиться жалкувати, що не вставив цього епізоду в свій твір.
– Олександре Петровичу, – сказав я драматургу, – може, коли випаде писати вам про наше судно, або таке, як «Львів», то зважте, наші жінки були справжніми героїнями. Одна з них, колишня морська стюардеса, здається Ліза, на п’ятий день війни побачила поранених, не злякалась, як могла допомагала. А найбільше їй дісталося у Севастополі, коли вже була медсестрою на «Львові», на нашому плавучому шпиталі. Вона розповідала: «Більшого страхіття, ніж у дні оборони останніх рубежів раніше і пізніше не доводилося переживати. Горіло усе: будівлі, вулиці, море, всіяне уламками катерів, човнів». Їй ще, майже юнки, довелося не тільки витягувати на собі поранених, надавати допомогу серед вибухів і вогню, а й ставати на оборону окопів, кидати гранати. Потім знову, по-пластунські кидалася туди, звідки чулись крики поранених. Ось такі були наші жінки. Жінки «Львова».
– Куди поділась рукопис я й до цієї пори не знаю. Брався розшукати – не вийшло. – З сумом зазначив драматург.
– Я не встиг її відшліфувати, здійснив лише першу рукописну редакцію. Шла війна. Ленінград був в блокаді. В рукописі, ще правда, в кінці карини проставив число, місяць іноді навіть годину, місця написання. Такі примітки просив робити й Ісакова.
– І що, не можна відновити? – несподівано спохватився я. – Відчув, цінний.
– Так, друже, так. Цінний. Хоча був лише чорновий. Та для мене немає ціни. В ньому було закладено основу майбутнього широкоформатного твору про нашу історію, про становлення Чорноморського флоту, про легендарного адмірала. В кінці сорокових, зневірившись, що рукопис знайдеться, зібрав усі записи, чернетки.
– І що, починали з азів? – не стримався, спитав.
– Товаришу мій, не на усі дні заходить сонце. В мене жила надія, що рукописи не горять! Із зібраного, на основі збережених чернеток накидав кіносценарій «Адмірал Ушаков». В тій першій редакції декілька картин вже мали напруженість, правдиву історичність, наближались до повної драматичності.
Ми повернулися до залу. Навпроти нашого столика вже сиділа та молода жіночка, що біля леєра посміхалася моєму Олександрові Петровичу. Поруч з нею була трохи по-старше. На перший погляд вона була зовсім не схожа на молоду. Але якщо уважно було придивитися, то вони мали багато спільного. Драматург поглянув ще раз в їх бік.
– Сестри, – зауважив.
– Ні, мабуть, мати й дочка.
– Молода гарна, – знову констатував він. – У її зовнішності є якась свіжість, сила, простота. Як тільки знайдеться рукопис, обов’язково використаю її обличчя, фігуру й додам ушаковських неаполітанських принцес.
Я подумав: «Що значить письменник».
Після цього ми якийсь час мовчали. Мій друг, колишній механік «Жан Жореса», так цього вечора і не приплив до мене. Мені було сумно. Я вийшов знову на палубу. Прихилився грудьми до фальшборту. Над Лівобережжям розгулював повновидий місяць. Серединою Дніпра скритно проскочив моторний човен. Над усім світом стояла чудова погода, осяяна голубим світлом, наче ота моя карафка, налита блакиттю і золотом.
У цей час із залу, ніби здалеку, почулася ослаблена відстанню гра на скрипці. Я повернувся спиною до річки й прислухався. Хтось пристрасно і вміло запов’язався виконувати якийсь великий і складний музичний твір. До мене підійшов Олександр Петрович. Простяг руку, проголосив:
– Буду йти. Багато вина хилити, недовго жити. Скоро на вокзал. А ви підіть до жінок. Вони ж загравали. Не годиться такому славному чоловікові, як ви, та ще й моряку, чорноморцю залишатися сам на сам.
– Ого! Впали вони вам в око. Не погані. То правда.
Письменник пішов. На річці вже зовсім не було ніякого руху. Самотність залягла на блакитних водах, над якими, лише іноді, в сяйві місяця, полискуючи, як атлас, пролітали дивовижні птахи.
Обірвалася і гра скрипки. І знову нічна тиша разом з голубими промінцями непорушно заполонила все від самого неба аж до водяної гладіні.
Цікаво створена людська пам’ять. Можна сказати, просто дивовижна річ. Здається давно і війна, і все, що було пов’язано з нею уляглося в далеке минуле. І раптом, побачивши відомий предмет, або почувши, що нагадав близько-знайомий голос, і те зернятко, що лежало в далекій глибині мозку непорушно, ураз випливає із закомірків і проростає в зерно свідомості і встає перед очима таким, ніби все відбулося не колись, а учора. Так сталося і зі мною, моєю пам’яттю. Згадалось, як я уперше піднімався на «Львів». Іду по трапу і дивлюсь на нього – маленького, прямо невеличкого по відношенню до «Жан Жореса», на якому розпочинав з Антоном своє плавання, вантажного теплоплава дейдвудом більше як п’ять тисяч тонн. А цей! Ну й що, що вантажно-пасажирський. Він, мабуть, неспроможний буде прийняти на борт і півтисячі вантажу. «О, Господи, – подумав, уперше ступивши на палубу «Львова», – та його ж першій літак відправить на дно. А вийшло, бачите, «Жан Жорес» потонув на рейді Феодосійського порту. А цей «маленький» пройшов усю війну. І бомбили сотні раз й торпеди норовили дістатися борту. А він виконав свій обов’язок перед Батьківщиною з честю. Я вклоняюсь тобі, мій шановний, ми не раз, рідний, тушили з тобою пожежі, чим могли затуляли пробоїни, і знову виходили у бойовий рейс.
– Пам’ятаєте? – звернувся Євген Павлович до Запорожець, – я вже казав, починав мореплавство на «Жан Жоресі». Це ім’я засновника французької партійної газети «Юманіте». З 1938 року на Чорному морі. У перші ж дні війни, як розповідав мені Антон Гідний, він ошвартувався у Херсонського порт-елеватора, завантажуючись добротним українським зерном, щоб не досталося воно фашистам. А у вересні перевозив вже війська до Одеси. В січні ми вже разом: «Львів», «ЖанЖорес», «Зирянин», «Ногин», і ще кілька транспортників в охороні есмінців підійшли до Феодосії. Була дуже ясна погода. Гітлерівці кинули на кораблі десятки літаків, переходили в піке, глушили нас ревом сирен, свинцевим струменем засипали з кулеметів. Загорівся «Зимянин», розірвало в кількох місцях «Ногина». Думав більше не побачусь з Вірою. На допомогу прийшов «Жан Жорес», француз, як ми його називали, з другом Антоном Гідним. Його зенітні батареї не дозволили вільно розгулювати «месерам», «юнкерсам».
Все оце що розповідаю, наче спресувалось в один час, в пору війни. Досить маленької крапочки із минулого, як все ураз оживає
Було й таке, перед ранком, до капітанської каюти вбіг радист. Ушаков швидко відкинув теплий реглан, подався до апаратної.
– Командир, – почув він у трубку, – через скільки годин зможеш вийти в море?
Валерій Миколайович одразу, без вагання дійшов, що дзвонили зі штабу флоту, віце-адмірал Октябрьський. Звичайно він говорив швидко і голосно, та цього разу в його голосі Ушаков відчув схвильованість. У чому ж справа ніяк не міг зрозуміти Валерій Миколайович, «Львів» відновлює палубні надбудови? Усім в штабі ж відомо, що ми були атаковані зграєю ворожих літаків. Невже ніхто йому про це не повідомив? Тож підкреслено офіційно доповів:
– Товариш командувач, судно після походу до Феодосії стоїть на ремонті. Зараз готуються до завантаження палива. Судно буде готове до рейсу лише двадцятого лютого. Сьогодні вісімнадцяте.
– Валерію Миколайовичу. Я про це знаю, – спокійно вимовив Октябрьський. – Із Севастополя одержали радіо. Німці ось-ось підуть на штурм. Оборонцям дуже потрібні снаряди.
Серце Ушакова прискорено забилось. Він відчув, як в голову вдарила кров. Севастополь в біді. Головна база в біді! Місто його юності.
– Дозвольте, товаришу командувач, доповідаю, «Львів» стане під завантаження боєприпасів через дві години. – Через мить, зібравшись з думками, – додав, – Пораджусь ще з народом.
– Добро, – сказав Октябрьський, – чекаю.
Вийшовши на палубу, Валерій Миколайович тільки зараз звернув увагу на завивання північного вітру, лютующого над бухтою і скалистим берегом. Під бортом шквалами проносилися снігові заряди. Погода добра для вантажних робіт, фашистські літаки навряд чи осміляться з’явитися над причалами порту. На якийсь час можна буде забути про повітряні нальоти, не потрібно буде відходити від пристані і відкривати вогонь по «юнкерсам» та «місершмідтам». Але виходити в такий шторм в море… великий риск, подолати сотні миль в шаленіючому морі на повному ході з вантажем неймовірно складно і важко. Але іншого виходу не було – Севастополь чекав. І тільки-но з’явилися перші ранкові зорі «Львів» покинув причал. Ушаков одразу ж зайняв своє місце на капітанському містку. Одяг увесь промокнув і вкрився крижаною коркою. Холоднючий вітер обпікав лице, гострі сніжинки різали очі. Гармати і леєр схопились льодом, антени провисли довгими важкими бурульками.
Обличчя Бондаренка задоволено просіяло, мабуть, від того, що вміє вдало розповісти про минуле життя екіпажу.
– Довелося порядно похвилюватися. Але я та й увесь екіпаж, точно знав, не сумнівалися, що і цей рейс буде вдалий.
– Море подовжувало буйствувати, – поспішив додати Ковальський, вступивши в розмову. – «Львів» глибоко занурювався носом у високі важкі хвилі, здіймаючи по бортам каскади спіненої води. На шляху судна з півночі наповзла безформна хмара. Вона вмить суцільною стіною липкого снігу звалилась на важко завантажене судно. Та двигуни «Львова» не скинули обертів, вперто продовжували йти вперед, перемогаючи розгойданий морський простір. Але, між тим, вітер ще більше посилювався. Люди вибивалися з сил. Щохвилини наражаючись на безпеку опинитися за бортом. Вахтері напрягали усю свою волю, з трудом утримувалися на своїх робочих місцях. А постійна тривога появи ворожих торпедних катерів, яких у гітлерівців було більше за два десятка, заставляли увесь екіпаж напрягатися до межі.
Запорожець стояла трохи осторонь, прихилившись спиною до очеретяної огорожі і поглядаючи на тихе, безхмарне небо і на своїх колег спільного життя на героїчному судні, думала про своє. Їй теж було про що споминати. І раптом сказала:
– Це ж тоді ми підібрали хлопця.
На Лівобережжі Дніпра, над старим руслом вже почало стелитися молочно-біле покривало рум’яно-сірого туману.
– А що з рукописом, так нічого й невідомо? – запитав хтось.
– Не маю інформації. Я більше драматурга не бачив.
Через недовгу паузу додав:
– А в тім, рукопис здається знайшли. Як відомо, «Львів» кілька років прислуговувався школі юних моряків. Вони от оті хлопчаки й знайшли в каюті Ушакова саморобний зошит з рукописом. Передали своїй вчительці історії, а та – подрузі, моїй Вірі. Вчителька знала, що у свій час я плавав на «Львові». Ми звернулися до Вікторії Олексіївни. Її дочка товаришувала з відомим артистом херсонського театру. Андрій Заєць порекомендував шукати драматурга. Хто ж був драматург? Ні прізвища, ні звідки він. Тоді, несподівано я згадав про Івана Гайдаєнка. Він вчився в Одеській морехідці. На той час вже був відомим українським письменником, у війну плавав на кораблях Чорноморського флоту. На початку п’ятидесятих років очолював Одеську письменницьку організацію. Рукопис переслали йому.
Бондаренко говорив якось дуже повільно, немовби намагався підшукати необхідні слова, або вагався, чи слід розказувати далі, адже він повівся із знайденим зошитом чи не легковажно, бо не прослідкував подальшу долю твору і, ніби оговтавшись, буркнув:
– Про рукопис з «Львова» не знаю нічого. А от вистава про Ушакова українською мовою уперше в Україні пройшла успішно на херсонській сцені. І не тільки. П’єсу показували в Києві, Севастополі, Волгограді, Орську, на Далекому Сході. Писали про виставу місцеві і центральні газети. Інформацію подав журнал «Театр» у травні 1971. В п’єсі були задіяні найкращі сили Херсонського театру. Народні, заслужені артисти України. Ушакова грав Литвиненко Леонід Андрійович, Потьомкіна – Микуцький Микола Олександрович. Запам’яталася Елеонора Верещагіна в ролі леді Гамільтон. Помітний був і цар Павло, артист Анатолій Толок.
До нас приєдналися усі, хто був зараз біля «Львова». Стало тихо, ніхто не збирався рухатися, усіх обступили думки, повертаючи у минуле.
– Ось тут, – не очікувано підключився до нас, порушуючи тишу, школяр.
– Ми знайшли рукопис в старенькій кожаній теці, під товстим залізом на дні у вогнетривкому сейфі в каюті капітана. Коли ми там були, дверей вже не було.
Бондаренко притягнув до себе Сергія й одягнув на нього мічманку з кокардою. І, звернувшись до нас, продовжив:
– Як я вже казав, дочка нашого суднового лікаря, Вікторії Олексіївні товаришувала з Андрієм Зайцем, заслуженим артистом. Він їй розповідав, що йому дуже хотілося зіграти хоч один епізод в п’єсі і щоб був схожий на час, в якому проходило життя ушаковців. Від себе Лариса додавала, що Леонід Литвиненко у ролі Ушакова був неперевершений, він у «Стязі Адмірала» дав чудові зразки високохудожньої гри. Образ Федора Федоровича, створений ним, незабутній. Увесь театр вболівав за виставу, не звертали увагу на те, що репетиції забирали багато сил. Та усі ті, хто був зайнятий, не рахувалися ні з часом, ні зі своїм здоров’ям. В колективі панував девіз – домагатися тільки життєвої правди. Думали лише, щоб виставала вийшла вдалою.
– Я був на прем’єрі, – з гордістю заявив Євген Павлович. – Коли на сцені з’явився Ушаков (актор Литвиненко), хтось позаду сказав: «Він своєю грою може кликати людей на подвиги». Я обернувся до нього й твердо зауважив: «Це ж Ушаков!».
– Я живу на Уралі, – сказав мені літній чоловік, котрий сидів за мною. – А до Херсона приїхав провідати сестру, вона запропонувала мені провідати ваш театр. До цього, можна сказати, я не дуже цікавився п’єсами, але ось, бачити, потрапив на спектакль, який скільки житиму, не забуду. Ваш Литвиненко справжній актор. Головне достовірність, а ще – найтонші відтінки образу героя в гр на сценіі.
Сусід більше не зміг здобутися на слово, бо не мав сміливості далі порушувати тишу в залі, відволікати глядачів від вистави, адже актори Херсонського театру робили священну справу, розкривали історичні події, що починалися на берегах їх улюбленого міста. Були владарями їх сердець. І все ж він, коли настала перерва, підійшов до мене й привітливо вимовив: «Я не помилюсь, товаришу, коли скажу, що ваш театр, мабуть, уперше за своє сценічне життя сьогодні виглядає вільним, особливо це проглядається в діях артистів. Вони відкриті, не скуті обмеженнями, вільно роблять свою справу, без будь-якого упередження. Сміливо дарують глядачам усе своє творче обдарування, природні акторські нахили, здібності митця. Найпомітнішим, безперечно, виглядає Ушаков».
А я зі свого боку додав:
– Я не раз бачив Литвиненка. Леонід Андрійович має рідкісний, унікальний талант. Він самовіддано відпрацьовує на сцені, в його натурі самозречене ставлення до професії. Ще на початку свого творчого життя він напевно усвідомив, що служіння мистецтву є і релігією і долею. Цьому осмислюванню ніколи не зраджував.
Хочу замітити, що пройшло вже десять років, як відбулася прем’єра, та можна з впевненістю сказати, – вистава «Стяг адмірала», поставлена Херсонським театром, твердо вписана до золотого фонду української сцени.
Бондаренко обернувся обличчям до міста.
– Не знаю чим мене привабив Херсон, з 1947 я жодного разу не покидав. Можна сказати по нашому – заякорився.
Хліб був і до хліба. Є риболовля тут. Чудо! А будував я квартири, що по бігли до вокзалу. Зараз це вже перший житловий масив міста. Чотири, п’ять поверхів. Приймав участь і в будівництві цього моста, в гідро-парку, на Малій Потьомкінський.
Швидкі брижі перебігали по річковій гладіні. Я дихав глибоко, втішаючись безмежжям відкритого обрію, в якому бриніло життя, енергія довголітнього світу. Річка і небо були відкриті для мене.
– Символічно, – продовжив Бондаренко, – прапор пароплава було спущено з гюйсштоку в місті, де він почав своє життя, як транспорт. – Він подивився на міцний ще ніс «Львова», і повів далі, – що я можу сказати з цього приводу, хоч він і на приколі, а все ж при ділі. Так було і зі мною. Вийшов з госпіталю, – глянув на пустий рукав, – життя одразу дало новий поворот. Руку до половини залишив… Куди йти? Куди їхати? Кому потрібен каліка, безрукий? Крутив, вертів. Звільнили Херсон, подався до батьків. Свої, не прогонять. А їх немає. Забрала війна. Дізналася Віра, що приїхав. Прибігла. Кажу їй: «Чому б тобі Віра з цілим не одружитися, я ж?..». «Я стану твоєю дружиною, – відповіла вона мені. – Я давно вже твоя». Ось так воно все й було. Знайшлась пристань і до пристані.
– А мені не вийшло, заговорила Вікторія Олексіївна. – Зустріла я свого, коли закінчилась війна, на кого можна було покласти надії на спільне життя, а він мені й каже:
– От ми й зустрілися. І ти вже не та, і я вже не той.
Що могла я йому сказати? Говорю:
– Так, нічого вже не повернеш, багато усього було.
А він мені:
– Вікторіє, пам’ятаєш плече моє? Ти схилилась наді мною. Я ще й зараз бачу очі твої. Бузком вигравали.
– Годі, – зупиняю його, – скільки разів ти мені про це казав?
– Люба моя лікарко, – не відступав, – а що я можу поробити? Невже ти хочеш повідомити, що віддала б цілі роки життя, аби витравити із моєї душі навіть найменшу згадку про той страшний випадок.
На якусь хвилину, другу запала пауза. Сергій Федорович підійшов ближче до мене.
– Що! – вигукнув вражено Ковальський, – це що наш помполіт?
– Слухайте. А, взагалі, – продовжив він говорити, – Коли, Вікторія, ти вперше з’явилася на судні, я тоді, грішним ділом, подумав, що краса цієї юної жінки, дуже тонка, натхненна і велична. Якась навіть незвичайна. Коли ти проходила повз мене, моє серце боляче стискувалось, тремтіло. Мені ставало жаль себе з-за того, що при першому ж випробуванні своєї чоловічої волі, може статися таке, що не зумію встояти, зроблю не пробачений крок, а ти ж не для мене, тож, наказував собі, краще не мріяти, не домагатися взаємності. Однак, щоб я не робив, не думати про тебе ніяк не міг. – При останньому слові, колишній комісар «Львова», взяв мою руку. – Ох, якою ж ти була в молодості! До цієї миті все живе в моїх очах. Верхня губа трішечки припіднята, наче чекала смачного поцілунку. Вона придавала усьому обличчю милий вираз. В очах спалахували юнацькі іскорки, ще нерозтраченої свіжості. Частенько зачаровувався їх блакиттю. В них відтворювалася глибина бездонного неба, мандрували перекати блиску живих хвиль нашого славного Чорного моря. – Прихилив до себе й обережно поцілував у щоку. Сміливо задивився в очі. – Очі, блакитні очі! Вони не змінились, тільки стали розумнішими. Ох, яка ж ти була струнка й гнучка. Кожний твій рух хвилював.
– Т и хоч зараз помовчи, – кидаю йому, – ми ж біля «Львова».
Він різко хмуриться.
– Вікторіє, я знаю, ти ніколи не зізнаєшся і б’єш у груди себе через те, що побувала в моїх міцних обіймах, серце, напевно, ще й тепер коверзує, згадуючи ту мить?
– Ти б, Сергію Федоровичу, посоромився б. Мене Господь простив. Була молода. Та й то була, як кажеш ти, лише мить. Я й до цієї пори не усвідомлюю, як все те сталося. А може нічого й не було? Може просто твоя уява?
– Ні, все було, – поспішив він ствердити, – я, звісно, повівся з тобою… Ти була надто приваблива й бажана, можна навіть ще додати, досить юна. І мені тоді перебігло лише за двадцять. Тільки закінчив офіцерське училище. Вікторіє, ти і до цієї пори в моєму серці. Я кохав тебе. Чуєш?
– А я? Я не вірила в твоє кохання, навіть у ту хвилину… О, Боже! В серці не було віри. То був просто випадок.
– Так, так, пам’ятаю, ти дивилася на мене холодними очима і всі мої пишні марення, прекрасні наміри розбила, мов глиняний глечик, своїми гірко скривленими вустами. Тож вибач за все, що тоді в музикальному салоні… Я, люба моя, обома руками, всім серцем втішався, втішався, брав золотий скарб мого кохання, поспішав немов морський пірат, відчуваючи, що от-от з’явиться той кого ти обожнюєш і відбере, видере тебе з моїх рук…
– О, Сергію, мені жаль, що ви, чоловіки, ніколи не вміли берегти, завше тільки ловили та хапали. Може б по-іншому… А так лють поранила мою душу. Я із-за тебе, Сергію Федоровичу, ніколи більше не могла мати дітей.
Набрала тоді в пригоршню води, змочила губи, протерла щоки, повернулась обличчям до нього.
– Прощавайте, – сказала, – гріх згадувати давнє. Жаль лише одного, я знову за вас не змогла насолодитись зустріччю зі «Львовом», зі своєю молодістю. Не поминайте лихом. Він ухопив мене за руку.
– Вікторіє, то може зараз, як не судилося раніше?
– Ні. Ніколи! – Відповіла я йому. – І, будьте ласкаві, не подавайтеся вслід за мною, хоча мені ще тільки сорок.
Я поклала, по-дівочому на ліву руку темно-синю, кольору морської води кофтинку і пішла. Пішла від нього назавжди.
– Швидка, – тільки й знайшовся, що сказати І ще, здається, кинув у слід мені, – ставна, як лебідка на озері.
Листопадове сонце прихилилось до верб, затрималось над верхів’ями струнких тополею, спалахнуло золотом в прозорому повітрі й багряною загравою почало опускатися за Стебліївський лиман.
Коли ми з Бондаренком підійшли, до Вікторії Олексіївні, то вона якраз підкреслювала, що Сергій Федорович й досі продовжує звинувачувати її у своїй нещасливій долі. Вона попросила нас, щоб не запрошували її до «Львова», вона не хоче зустрічатися з Сергієм Федоровичем. Він може несподівано з’явитися. У цей день і вечір найбільш жвавим і активним був Євген Павлович Бондаренко. Він не вгамовувався:
– «Львів». Таку назву судно одержало, коли стояло в Херсоні під розвантаженням, на честь возз’єднання Західної України з матір’ю – Великою Україною.
Каменський тут же додав:
– Це він, Євген Павлович, настояв, щоб літери були мідні. Довелось терміново до-мовлятися з херсонцями. Назву було вилито на вашому судноремонтному заводі імені Комінтерну.
Бондаренко, вислухавши свого колегу, повів далі:
– На перших роках життя в Херсоні я мріяв, от побудують новий морську судноверф і я піду в мирне життя, стану боцманом каботажного плавання.
Трохи передихнувши, підійшовши ще ближче до води. З пляжу потягнувся ледь чутний їдкий дух дров’яного диму. Відчувалося, що Бондаренко ще не все сказав. Так і вийшло. Євген Павлович знову заговорив:
– Сказати, що було важко, коли над тобою у безхмарній сонячній височині з’являться два-три десятка літаків, значить нічого не сказа-ти. «Юнкерси», «месери» кидались на нас, як скажені. Я як зараз па-м’ятаю – вигнуті до гори крила, випущені шасі, чорні хрести, схоплені смугами, з-під яких падає на тебе із свистом і виттям смерть. О, таке не забувається, коли пікірувальник розвантажується просто над твоєю головою – вважай пощастило.
Невидимі молоточки хвиль продовжували стукати в борт. «Львів» не хитався. Він лежав на мілині.
Сонце вже не припікало, час вже давно перевалив за полудень. Його веселі, добре дозрілі промені ще золотіли верхів’я осокорів і верб.
Тихо спалахнула мрійна розмова, потягнувши усіх на нежданну ліричну часину.
Бондаренко узяв за лікоть Осьмагу.
– Ви, медсестри, часто навідуєтесь до мене. Іноді в спогадах, іноді в снах, в розмові з товаришами. Ви, наші гарні жінки, невід’ємна частина нашого життя. Ви є часткою того, що ми називаємо безсмертним словом – Вітчизна. Отой жмуток трави, під дерев’яною огорожею, кущик дикої маслини, нахилена над річкою верба, чайки над баранчиками хвиль. Ви і «Львів». Це все – Батьківщина!
– Я прошу вас, люди, не звертайте на мене дуже увагу. Минуле час од часу наздоганяє мене, прориває настирливо, але легко, усі захисні бастіони пам’яті. Як ви знаєте, минуле не покидає нас, воно просто причаїлось і непомітно живе в голові, і як щось зринає, нагадує то одразу ж озивається. Гадаєте, мені легко даються ці спомини? О ні, вони навідуються з відчуттям болю і досить гостро.
Пам’ятаю, ми вийшли з Вірою з кінотеатру імені Комінтерну, у травні, перед війною, побачили, люди бігли на Привозну площу. Дівчина потягла мене за ними. Біля церкви побачили міліцію, багато чиновників місцевої влади. Дізнались активісти відчинили браму, порізали золочені хрести, зламали «райські врата». Опісля підігнали автомашину, повантажили ікони, безкоштовні чаші – все майно, що було в церкві. Люди, що зібралися, плачучи, просили нічого не чіпати, або віддати їм на зберігання, але міліціонери й солдати з собаками нікого до церкви не допустили, а тих, хто дуже вимагав припинити варварську антицерковну акцію, захищав добро храму, ловили й заштовхували у вантажівку. Я захистив Віру, сховав за свою спину. Двоє підбігло до мене. Зазирнули грізно в очі. Але, чи то, що я був у повній морській формі, чи те, що побачили в моїх очах твердість, рішучість, не насмілились забрати від мене Віру. Вони їй не пробачили. Не забули й мене. Тільки я з’явився після війни в Херсоні, мене схопили і як неблагонадійного, не зважаючи на те, що війна забрала у мене руку, відправили виправлятися, за рішенням якоїсь місцевої колегії, в краї несходимі.
Три роки мені довелося вдивлятися в безмежну широчінь Карського моря на Югорському півострові, в бездонну глибінь неба, яке, майже, завжди було сповнене грою сонячних і темно-синіх барв, від яких у душі постійно зароджувалась надія, що обов’язково на білому світі переможе спокій, справедливість і настане справжній мир і прийде час сподівань. А тепер, любі мої, якраз і настала та пора, що особливо сприяє для роздумів, сердечних розмов і спогадів.
– Ви говорите, Євгене Павловичу, якось не по-людські: п’яте через десяте. – Несподівано встряла у розмову Осьмага.
На виклик медсестри Бондаренко не відповів.
Наступив тихий вечір. Зустріч наша продовжувалась. Десь о шостій ранку, ми подались на малий???.
Теплокрилий вітер жваво оживлював своїм подихом береги острова, пробуджував добрий настрій, окреслюючи прихід нового погожого дня. Було тихо, ніхто не збирався щось робити, усіх обступили думки, наче вони повернулися у своє минуле. Біля похиленої верби, походжала дружня голубина пара, Першим йшов самець, його оперення було яскраво-жовте, з домішкою чорного кольору, а трохи позаду оливково-зелена пташка, з прямим коротким дзьобом. Вони нас не лякались, відійшли вбік, уступивши нам стежку.
Запорожець задивилася на лебединий хід, коли ми зупинилися на внутріострівному озері Малого Потьомкінського.
– Що означає оте, остання лебедина пісня? Чи це не наша? – спитала вона у кримчанки.
Каменський подивився на неї спокійним допитливим поглядом.
– Зміст останньої лебединої пісні, – сказав він, – може багато про що розповісти. У пісні, оце зараз, лебідь подрузі сповіщає, що він ніколи не залишить своєї лебідки. Багато чому навчає ця славна пісня. Ось ми побували на рідному судні. Згадали про все і самі в споминах ожили. Це і справді може бути наша остання пісня. Чи зустрінемось ще?
– Зустрінемось, – швидко і ствердно заявила Запорожець.
В павільйоні «Рибацька юшка», під розкидистою вербою, ми засиділися так, що й не помітили, як вибіг на небо повновидий місяць і розлив по Дніпру своє голубе невичерпне сяйво.
Лідія Григорівна здалеку спостерігала за Каменським, та так, ніби посилала йому свої невидимі приязні сигнали, й помітивши в нього на обличчі задоволеність від проведеного вечора, проговорила, тихо, наче собі: «Ні, сьогодні не будемо прощатися, може, ще піднімемося на «Львів». Скільки ще усього треба розказати». Лідія Григорівна, це точно, знала, що при нічному освітленні вона не тільки має значно більш кращий вигляд, а й сміливіше розповідає про свої незатьмарені жіночі пригоди.
Побачивши одинокого Бондаренка, підійшов до нього. Він одразу ж заговорив:
– Ушаков Валерій Миколайович мені подобався. Ми знаходили порозуміння і в боротьбі з фашизмом, і в майбутньому устрої країни. Він був стурбований, що ера Сталіна буде і псля війни продовжуватися. Напевно передчував, що його, Валерія, доля буде схожа на долю свого знаменитого попередника. А він був дуже схожий на нього. І характером, і вимовою, і волелюбністю і рішучістю.
Валерій Миколайович був людиною незламної вдачі, вмів залізною волею притлумити будь-який порух своєї душі. Він добре засвоїв, будучи ще практикантом на крейсері «Червона Україна», що у вирішальну мить тільки воля однієї людини повинна вирішувати і вести за собою екіпаж. Він не міг миритися з тим, що комісар судна постійно намагався втручатися, брати на себе керування екіпажем, котрий налічував з півсотні моряків, не враховуючи медико-санітарний персонал. На судні не могло бути дві думки, дві команди, дві дії. Вважав, що тільки «Львів» відходить від причалу, увесь поділ влади повинен залишатися за бортом. На капітанському містку мав стояти лише командир.
Ушаков, чи не в кожній дії, капітанському слові проявляв вседолаючу силу волі, розум, завзяття, вірність меті битися з ворогом, робити все для перемоги над ним.
Думаю, несподіваний, неочікуваний перевід Ушакова на інше судно не дали капітану третього рангу зазнати щастя переможця, стати по-справжньому величною постаттю, адже в його душі і серці був дух часу людини, яка завжди була націлена лише на прекрасне. До речі, ніхто нічого не пояснив чому забрали від нас Валерія Миколайовича. Куди поділи? Все було темним. Ковальский до нашої розмови не встрявав. Він, напевно, мріяв про щось своє.
Ми знову повернулися до «Львова». Опинившись на палубі, Вікторія Олексіївна оглянулась навколо себе і стала вдивлятися в близький їй широкий простір дніпровських глибин.
Того вечора безмежна водна гладінь постала перед нею у своєму звичайному вигляді, у вільних нейтральних барвах. Вечір був схожий на несправжній: все було якось слабо освітлене, далеким якимсь відблиском, що кидав і на судно своє тьмяне світло.
Я уважно, з боку, дивився на лікаря. Любувався. Вона була наділена великим даром, даром зберігати себе. Який важкий шлях пройшла у своєму житті, а стан мала дівочий. Досить була ще гарна і свіжа і це не зважаючи на високі літа. Лагідні очі сяяли добротою і життям.
Відчувши на собі мій пильний погляд, Вікторія Олексіївна підійшла до мене.
– Ви так дивитесь. Зацікавились мною. Я вже старушенція.
– Ну що ви…– тільки й міг сказати.
– Я оце стояла, і мені здалося, що підходить дев‘ята година, на борт піднімуть швартови. Ми попливемо.
Зблиснули її очі.
– А й справді, ми пливемо! Погляньте! Онде вже віддаляється берег. Його скоро не буде видно. А онде, на причалі збилась купка матросів, наш портовий поштар, голосно викликає щасливців, яким він з адміністрації порту приніс листи. Люди штовхаються. Багато хто радіє. Чекала не один день листа і я. Бігала на пристань. Виглядала. Сподівалась, прийде «Львів». Її великі очі вкрились сумом. В них темні волошки пригасились.
– Було це, – раптом почала вона, – в Поті. Наш госпіталь готувався до евакуації. І раптом хтось сказав, що з Керчі привезли поранених. Вже вивантажують. Заплигало серце, чи не «Львів»? Швидко зібралась. Шапку, бушлат і до причалу. А в цей час почалося щось страшне. Як засвистить, як загупає. З неба літаки сиплять, а з-за міста летять важкі снаряди. Все гудить, віє. Дим застелив вулиці, провулки. Зразу стемніло. В груди кинувся холод. Чи вспію? Вже точно знала, що до вантажного причалу пришвартувався «Львів». Чи побачу Ушакова Валерія Миколайовича? Більше року він був зі мною лише в думках. Десь гупнув снаряд. Полетіла цегла, залізні рейки, під ноги впала дошка. Та мене нічого не могло зупинити. Усюди гримить, стріляє. Боже, може, і він мчить до мене. Зупинилась. Гукаю: «Валеріє! Валеріє Миколайовичу! Я тут, ось!». Голос мій коло мене вмирає. Його нещадно глушить важкий зажерливий грім гітлерівського снаряда. Здається, що розколюється небо. Я миттю падаю під стінку якогось будинку. Страшна думка впивається в голову: «Це, мабуть, бомблять «Львів». Знущаються над ним недобиті фашисти. Бомбардувальники, як хижаки падають з-за хмар. Свистять кулі, плигають фонтани води то по правому, то по лівому борту. Мені тоді здалось, що прийшов кінець світу! І я закричала: «Падайте, падайте на мою голову! Краще вбийте мене, розірвіть на клоччя! Без капітана, без «Львова» мені не потрібне буде життя. Воно буде скидатися на судно закинуте штормом на мілину. Одна надія тліла. Я знала, «Львів» у такі важкі години покидав причал, виходив у відкрите море, а мій безцінний капітан добре володів флотським мистецтвом, мистецтвом свого улюбленого адмірала. Він міг завжди правильно визначати можливі направлення нападу ворога, і у вирішальний момент майстерно лавірувати, одержувати перемогу над ворогом, залишаючись не ураженим. Я і цього разу була впевнена, що артилеристи Ушакова, мої друзі, своїми пострілами закриють над «Львовом» небо, не дозволять німецьким асам знущатися над мирним судном. Коли чую, хтось питає: «А де той госпіталь?».
– Вже недалеко, – відповідаю, кидаючись на голос.
Димом застлало все навколо. Кручусь. Нічого не бачу. Коли раптом виринає з темряви жіноча постать. Вона веде пораненого, піхотинця. Він ледь переставляє ноги. Прямую до них. Дивлюсь, моряк.
– Зі «Львова»? – швидко питаю.
– Так, – відповів жіночий голос.
– О, Боже, він…?
Той же жіночий голос одгукується:
– Мабуть, вже відходить.
– Ви упевнені? Цілий? Неушкоджений?
– Чуєш, мила, це його гудки.
Прислухалась. Гудки. Вони! Вони! Вони!
Спершу гаряче стало у грудях, а далі набіг сум. Не побачусь. Не притулю свою щоку до його міцного підборіддя. Чую: «Допоможіть. Вже вибилась із сил. Важкий. А ви ким доводитеся «Львову»?
– Я лікар, з госпіталю. Мій капітан…
– Ушаков стояв на своєму містку, – ствердно заявила жіночка. – Як завжди. Заходьте праворуч.
Я підхопила пораненого під руку. Він озвався. Голос був тонесенький, слабенький, але мужній і упевнений:
– Ваш «Львів», ваш Ушаков, увесь екіпаж – моряки і сестри – люди з великої літери.
Я поцілувала морського піхотинця. В моєму серці заграла чарівна музика, симфонія гордості за «Львів», за вас усіх, за мого капітана. Навіть відчула, що очі мої замерехтіли золотими іскорками щастя і гарячий п’янкий струмок розлився тілом, по руках, по ногах, у голові.
Вікторія Олексіївна витерла долонею обличчя, встала і відійшла від мене.
Я глянув на місяць. Повновидий повільно плив у височині. Він був ще не дуже осяйний. Хмари тихо відходили за обрій й не спинялися. Я кинув погляд на лікаря. На ній було фіолетове платтячко, спідничка спадала донизу, притиснулась до ніг. Я не міг уявити цю гарну жінку у важких військових чоботях, в зеленій зношеній гімнастерці, зі строгим виснаженим обличчям. Вона дивилася у воду і, напевно, бачила себе в ній, наче в іншому світі, або в тому, в якому колись існувала сама. Ні не сама, бо вона знову повернулась до мене і знову узялася розвивати розповідь, заворожуючи мене гострим своїм розумом, безпосередністю і вродженою впевненістю в собі:
– Я зберігаю лист, як найцінніший дар, написаний рукою Ушакова, Валерієм Миколайовичем, в 1945 році. Хочете прочитаю…
Вона витягла із сумочки конверт, дістала із нього два пожовклих листика, і не чекаючи моєї згоди, почала читати, підкреслюючи кожне слово: «Люба, Вікторіє Олексіївно, Ви напевно,вже приготувалися впасти стомлено в ліжко. То не робить цього з хвилинку. Зараз вже добре звечоріло і море заспокоїлось. Я на верхній палубі. Не знаю, чи пам’ятаєте Ви наш «Львів», мій капітанський місток і мої сурові, але правдиві слова: «Війна, мені не до Вас?». Я бачив як налились слізьми ваші гарненькі очі. «О, Господи!» – вигукнули Ви. Але я іншого не міг сказати. Ваша щирість, Ваша любов, відданість – були прекрасними, та все-таки в бою, а бій йшов, як Ви знаєте, чи не кожної хвилини. То літаки, то торпеди, то ворожі снаряди норовили напасти на «Львів», на нас. Я не міг дозволити собі, щоб Ви відволікали мене від бою.
І тепер повторюю те саме, якби я піддався Вашому бажанню, щоб сталося зі «Львовом»? Могло б скоїтися те, що не було б ні мене, ні Вас, ні нашого чудового судна з мужнім екіпажем. І що тоді? Та й коли б нам пощасливило залишитися, то Ви, я впевнений, втратили б одразу до мене повагу, і я б сам вважав би себе негідним Вас. А зараз, без жодної передмови, подаю Вам свою руку. Руку командира, який вберіг життя Вам, усьому екіпажу, багатьом пораненим, десантникам морської піхоти, «Львову», собі. Дуже хочеться схилити голову перед Вами, за те, що Ви тоді, у смертний час, зрозуміли, не стали далі наполягати, щоб я став Вашим рабом.
Почекайте ще трохи, ось-ось закінчиться війна. Не відкладайте в бік лист, я вірю у мудрість Вашого серця…».
Вікторія Олексіївна узяла мене за руку.
– Закінчилась війна. Гітлер капітулював. Повернулась додому. Ледь пере двигалася, сильно безпокоїли рани
Цей лист надихнув мене на нечуване завзяття. Одеські жінки спочатку сумнівалися в моїх здібностях швачки-любительки, не довіряючи мені майструвати їм витончені спідниці та плаття, та з часом упевнилися, що я можу виготовляти чудові сукні, які будуть гарно облягати їх випещений стан. Я стала модною, знаною швачкою. Це мені допомагало виживати, як душевно, так і матеріально. Важке поранення ще довго сковувало мій рух, не давало можливості нормально працювати в жодній державній установі.
– А то, що ви тут говорили про рукопис, – раптом вона звернулася до кримчанки, – то згадайте, шановна Лідіє Григорівно. Кажіть же, будь ласка, по щирості, правду. Насправді ж було так. Ми стояли очікуючи надходження поранених за судноремонтним заводом Новоросійська. Ви привели, краще, притягли важко пораненого солдата на «Львів» і заявили, що капітана порту з сином… Дружина залишилась з ним. У нього на руках якісь важливі папери. Ушаков схопив кашкета й метнувся на берег. Я кинулася за ним. Кулемет з лівого боку дуже гарчав короткими чергами. Не знаю, чи то був наш, чи ворожий. Валерій Миколайович біг повз колючі дроти, понівечені бункери, з яких ще тирчали підступні дула, котрі могли кожної хвилини проторохтіти. Він відкидав од себе думку про наглу смерть, яка стійко чигала узбережжям Південної Озерейки. Раптом, з боку міста, над яким розповзався жахливий дим, став падати на нас згорблений літак.
– Лягайте! – наказав мені різким тоном Ушаков. Він придавив мою голову до морської гальки. – Не ворушиться!
У цю мить «хейнкель» шалено ринувся на нас зверху, мов роз’ярена туполоба тварюка з вибалушеними очима. Піхотинці, які бігли до води, попадали. Їхній командир, з піднятим до гори пістолетом, викрикнув: «Стріляй!». І тут же то один, то другий, хто повз до моря, почали стріляти, напевно, надіючись, що раптом, якимсь чудом, його куля зіб’є пропелер, або влучить в кабіну пілота і за хвостом фашиста потягнеться довгий сірий шлейф смертельного диму. Валерій Миколайович припав до залишеного кимсь кулемета і стрічка за стрічкою полетіла в бік гітлерівського аса.
Літак тим часом проторохтів над нами, наче крилатий змій у розбурханому повітряному вирі, блиснувши гладким чорним черевом, розвернувся, зробивши велику дугу, знову попрямував до нас. Я бачила, як від нього відірвалось щось сіре і стало падати з божевільним віттям, мов сама смерть…
Я заплющила очі. Валерій Миколайович прикрив мене своїм тілом. Загуло, задвигтіла земля. Я подумала, що ось і настала та хвилина, коли обірветься хід життя і настане вічне царство смерті.
Літак скинув бомби, зробив ще одне коло і подався в бік Анапи. Я підвелась, але тут же й сіла. Ушаков був біля мене, важко дихав, на лівому рукаві з’явилась темна пляма. Упевнившись, що зі мною все гаразд, наказав мені, щоб поверталась до «Львова», а сам продовжив хід до управління порту. Я не могла його залишити, потяглася за ним. Недалеко від глибокої воронки ми помітили нахилену жінку. На руках вона тримала годовану дитину, поруч на землі лежав її чоловік у темно-синьому морському кітелі. В руці у нього була коричнева тека з надписом: «Адмірал Ушаков». Як я пізніше дізналася, то був начальник Новоросійського порту. Помітивши Валерія Миколайовича, він ворухнувся, очі закрились, через мить відкрились, але на них вже напливали примарні неживі тіні. Він підхопив кволою рукою теку. Та підняти вже не зміг, тільки видав одне лише слово: «Ушаков!».
Мене в ту хвилину найбільше вразили, аж до дрожі, спокій і тиша Північного Причорномор’я. Так як оце зараз. Справжня золота осінь. Та я не відчула ні її тепла, ні того бабського збудження, яке нуртує жіночу кров. Запам’ятався лише крик дружини капітана порту. Повз нас бігли і бігли морські піхотинці. Один із них гримнув на Ушакова: «Вам треба добрячи всипати!».
Часу на перемови не було. Валерій Миколайович повернувся на судно. Я змусила його перев’язати йому рану. Ось як воно було насправді. Ось, хто врятував од загибелі рукопис кіносценарію.
– Але ж я повідомила про начальника порту, – не здавалася медсестра.
– Не переживайте, ніхто від вас нічого не забирає.
– А я й не боюсь.
Вона тут же розповіла про зустріч із Зоєю і віддала мені дві фото-картки і лист ( на жаль останній не зберігся).
Лідія Григорівна підійшла ближче до води.
– Ви, Євгенію Павловичу, тільки придивиться. Осінь яка. Осінь! Ба-чите небо? Завтра сонце буде. Сонце! І тиша. Господи, як ми чекали ти-шу! Дивуюсь, як ми могли жити без неї і не збожеволіти від туги і зло-сті? І ніхто з нас не закляк душею... Весь час мені одного хотілося; щоб підійшов хто-небудь, сів біля мене, поклав руку на плече і все б говорив, говорив одне слово: Сонце! Сонце! Жодної хмаринки. І ні літа-ків і ні бомб! А ви, Євгенію Павловичу, любите сонце?
Вона гарячими очима заглянула йому в лице й подарувала йому усмішку.
– Але ж ви, ви!.. Що ви таке говорили? Давайте, продовжуйте. Я слухала, мені здавалось, що ви говорили з моєї душі. То давайте, продувжуйте відливати в слова те, що живе в мене самій. Ну!
– Ох, Лідіє Григорівно, напроти нас: Малий Потьомкінський острів, а за ним Великий. Там стоїть пам’ятник моряку. Стоїть... Так само, як в Одесі, солдати в Києві, Львові. Він такий же, як закарбувався в моїй пам’яті. Закарбувався навічно гармаш моєї обслуги, з моєї батареї на кормі «Львова». Сльози гордості вкривають мені щоки. П’ять моряків відбивали атаку юнкерсів у Севастополі. Всього п’ятеро. Уціліло два. В пам’яті моїй більше, як п’ятдесят, передчасно забраних ворогом із життя. Така ціна нашої перемоги. Вашого, мого, нашого, чистого сонця, чистого неба! Великої тиші!
– Ось що, – звернувся Євген Павлович до Каменського, – в житті є якісь неординарні події, які запам’ятовуються і хвилюють.
– Головна подія, – перепинив його Віктор Григорович Каменський, – це те, що про наше героїчне судно неодноразово писала центральна флотська преса. В 1944 році Військово-медицінська академія видала про нього спеціальну брошуру.
– Все це так, – знову втрутився у розмову Бондаренко. – Але неординарна подія, точніше, символічна, – так це те, що, як ми знаємо, наш «Львів» пішов у відставку в 1964 році, через двадцять років після того, як був нагороджений орденом Червоного Прапора... Це ж скільки він працював на користь людей, для мирного часу.
Місяць добренько підвівся. Його веселі, добре дозрілі, промені золотили верхів’я осокорів і верб.
Вікторія Олексіївна відсторонилася від нас, сіла під пляжним зонтиком і задивилася в далину Дніпра.
Каменський хотів щось сказати та його знову зупинив херсонець:
– Так от «Львів» зупинив своє життя, морське, ні де-небудь, а у на-бережній проспекту адмірала Ушакова. Відчули неординарність події? А капітаном, командиром, нашого любимця був хто? Ушаков! «Львів» спочатку був готелем, з плавучим рестораном, тепер ось тут, в Гідропарку, базою юних моряків. Перший – адмірал Федір Федорович завжди відстоював закони моря, постійно дбав про живучість корабля, другий – капітан 3-го рангу – також боровся за живучість свого судна. Завдяки молодому Ушакову «Львів» витримав усі ці важкі випробування, зіграв помітну роль у вигнані ворога з рідної землі, взаємодіючи з піхотою, авіацією, артилерією. Ми можемо пишатися тим, що наше судно кероване легендарним капітаном вийшло переможцем у битві з ворогом.
Ви були на набережній проспекту Ушакова, от там би поставити пам’ятник нашому судну і його капітану.
Бондаренко узявся рукою за стальний канат, затим нахилився до Дніпра, змочив губи. На порізаному зморшками лобі, заблистіли сріблом краплинки.
– Знаєте, тепер, коли я приїжджаю у Гідропарк, – провадив він далі, – набираю чистої, не хлорованої води і як і двадцять років тому зупиняюсь перед кораблем – героєм й кажу: Здрастуй, «Львів»! – судно герой! Хай ніколи не померкне слава про тебе! А ви хоч відчули про що я кажу? Судно було поставлено на вічну стоянку на місці звідки починався Чорноморський флот – це символічно!
Він кинув блискавичний погляд на капітанський місток. Його очі прояснились, заблищали.
– Хто пам’ятає, як на наше судно ступив Ісаков? – Голос Євгена Павловича щодалі ставав міцніше. – Адмірал тоді подарував Валерію Миколайовичу бінокль в срібній оправі, сказавши: «Молодий чоловіче, про вас ходять легенди. Чув скрізь про вашу високу навігаційну майстерність». А сталося це після того, як в середині серпня 1942 року в Сухумі «Львів» встав під завантаження снарядів і мін для Туапсе. Більшість вантажу було прийнято та несподівано з’явилися «хейнкелі». Вони увірвались з боку сонця й скинули десятки бомб. Буксир «Рекорд», що стояв поруч одразу затонув. Артилеристи «Львова» миттю відкрили вогонь по ворогу. В ці ж хвилини корабель вийшов на рейд і почав ходити перемінними курсами. А німці налітали й налітали, пікірували, бомбували.
Все ж дві бомби впали камінням на кормову частину корабля, де стояли дві зенітні гармати. 9 моряків було вбито, 15 – поранено. Вибухом знесло усю надбудову, зруйнувало до десяти кают. Думав усьому прийшов кінець. Але я ясно відчув, як під ногами, наче вони були босі, легке, натужене тремтіла палуба. То вже запрацювали наші двигуни. І розрізувані кораблем хвилі, кинулися ласкаво тертись об прову. Ми вийшли у відкрите море. І невдовзі ще один літак з’явився над нами. Здалось, що він просто падає на нас, ось-ось зачепить щоглу. Сто метрів, не більшу була відстань. Ушаков закричав, зробивши кілька кроків уперед. Помахав «месерам».
Я почув голос Валерія Миколайовича:
– Гади, бунтувати супротив чорноморців. Кров’ю хочете залити наше Чорне море. Жінок наших, дочок наших до фатерлянда, як колись гнали у Туреччину. Не бувати! Ми стояли твердо на своєму Чорному морі і будемо стояти вічно!
На палубі стало тихо. Моряки з надією дивилися на свого командира.
Фашистські літаки впали за обрій. Ушаков підняв на собою рукопис.
– Товариші, друзі! Ось що тут написано, послухайте: «Довга була наша дорога на води Чорного моря! І турки стояли на перешкоді, і татари». Тепер, це по-варварські роблять німці. Нова чума. Море повинне бути мирним! Вірте мені, як я вам вірю. Бити фашистів, бити! Слава нашому флоту! Слава морякам чорноморцям!
Крізь провулки хмар проглянув заклопотаний місяць, освіжений прохолодним низовим вітром. Його голубі промені прояснили Малий Потьомкінський острів і постало таке враження, що все навколо радісно посміхнулося такій вдалій дії природи, яка теж не залишилася осторонь, а привітала цим колишніх моряків і медсестер «Львова».
Осьмага обвила важким поглядом усіх нас, та так, що аж золоті завитки волосся на скронях здригнулися.
–Дайте й мені сказати хоч одне слово. – Крикнула Лідія Григорівна. – Ось ви тут про Валерія Ушакова згадали. А знаєте, любі мої, хто був в нього, нашого капітана, закоханий по-справжньому?
– Про кого це ви? – замріяно спитав Каменський.
– Значить не знаєте. А я вам ось що скажу. Ця жінка, яка ото любується річкою, була провідним лікарем «Львова», якось мені розповідала. “Не знаю, – казала вона, – яка сила штовхала мене до нього. Але ті бездумні вчинки, які я робила, від першого дня, коли ступила на палубу «Львова», засвідчили одразу, що я закохалася по самі вуха. Але Валерій Миколайович, чи це тому, що йому було по чину невправно робити крок назустріч, на перших порах, поводився зі мною, можна сказати, холодно, навіть зневажливо і дуже стримано, не дозволяв наближатися до себе, вже не кажучи, щоб вступати у перемови”.
Рожево-лілові тони Гідропарку поступово тьмяніли. Уся пляжна смуга прибирала нового кольору і розливала великий спокій над нею. Осьмага, не підвищуючи голосу, вела далі:
– Скажіть мені, добрі люди, що може бути ніжніше, шляхетніше, ширше, аніж палка й сором’язлива любов юної жінки? Мабуть, серед усіх людських почуттів – це людське почуття, найбожествиніше! Так було і з Вікторією, вона не знайшла митті, щоб осмілитися, зізнатися у коханні, виявити себе в пестощах, в погляді, чи в гарячому слові, а носила у своєму молодому серці лише споглядальне кохання, роблячи у своїх устремліннях помилку за помилкою й зі сльозами на очах, з подивом зустрічала байдужість у діях до себе обожненої людини. Скоряється нещасливій долі, затихає у покорі до неї, радіє тихій хвилині, затаївши у собі надію на якийсь несподіваний випадок. Стомившись від солодких мрій, які раз за разом витанцьовувались в очах, втягувала себе в швидкий, бурхливий танок молодого життя, який також легко зникав, як і зринав. Я оце зараз говорю вам про гірку долю Вікторії. А в мене самій виникають картини минулого, мов спалахи блискавки. Приходять і приходять, набираючи чітких обрисів того, що було колись і залишилось в пам’яті назавжди, хоча й живуть, як в мерехтливому золотому туман.
Каменський голосно вимовив, перепинивши довгу розповідь медсестри і, не звертаючись ні до кого, видав:
– Так, скажу вам, любі мої, я старий сердечник і не знаю скільки ще топати від поріга до поріга, може це остання зустріч з вами, і з нашим великим судном. А от Леонід Борисович, так в нього і руки міцні, і голос чистий, і щоки натхненням палають. Все для кохання має.
– Не перебільшуй, – заперечив йому Ковальський. – Я вже докотився до такого стану, коли б мені запропонували на вибір любов з приємною жіночкою або з одкровенням журнал, я б вибрав другий варіант. Тільки на це можливо я й здатний.
Запорожець засміялася і кинула в нього камінцем.
– Ех ти, та ще й чорноморський моряк.
Ковальський підійшов до неї.
– А було, рідна, дивився на вас, красивих та лагідних. Молодих. Думав, іншого раю й не треба. А потім, коли німців погнали з України, казав собі: ось і розлетимось ми в різні краї, як метелики і ніколи не будемо більше разом. І я не зможу любуватися вами – великим витвором природи.
З цими словами Леонід Борисович доторкнувся до пальців Запорожець. Вона не забрала руки. Їй, видно, було приємно відчувати присутність і тепло його великої долоні.
Ковальський закинув голову й подивився на небо, тепер вже не затиснуте хмарами, а було широке й вільне над посвіжілим Дніпром.
– Пам’ятаю, – продовжив він, – ходив освіженою після миття палубою, на морі стояла безвітряна мить. Був глибокий вечір, на темно-голубому небі мерехтіли зірки. Якось було чудно. Тихо. Незвичайно тихо. Ніби й не було війни. Наші санітарки, медсестри зібралися біля сигнальної щогли і через якусь хвилину над ними, над водним простором полинув гарний голос, його ураз підтримали такі ж чудові приємні жіночі голоси. По правді, я, прихилившись до надбудови, вслухався, і чесно, божеволів. А коли б то був мирний час, яка б велика чутлива радість розлилася у всьому тілі! І серед усіх тих жінок була одна , якої кожне слово звучало в моїй душі поемою. Я дивився на неї, мене охоплювала глибока ніжність, мир, нестримне бажання. Все це разом несло в мою душу спокій… Лише поривався сказати: Ну, смілівіше. Смілівіше! Будь ласкава, не смійся з мене, не глузуй. Ось так, – заключив він, – не зумів кувати залізо, поки було гаряче.
– Отож й воно, – миттю підхопила зауваження Запорожець. – тепер ці розмови ні до чого.
– Так, так, – заспокоювався Ковальський. – Не достало розуму, відваги. А ви ж були такі чисті, свіжі, як джерельна вода Бахчисарая.
Леонід Борисович підвівся і, нахилившись до багаттячка, узявся роздмухувати вогонь, потім повернув голову до Запорожець, заявив:
– Впевнений, майже, не ваша провинна. Коли якась жінка мордується сама у ліжку, то винні чоловіки.
Після цих слів Леонід Борисович примовк, вигріб із попелу жаринку й дивився на неї поки вона не стала темніти. І раптом вигукнув:
– Бачите, жаринка, майже, зовсім згасла, але я ось зараз подую на неї і вона знову спалахне. Тож наш обов’язок, набратися духу і зробити все, щоб і наш «Львів» і ми з ним не пішли в небуття.
– Але ж він…– швидко вступила в мову колишня медсестра з Криму, та несподівано замовкла, а потім, ніби оговтавшись, спитала, – а чи можна народитися знову?
– На жаль природа до цього ще не дійшла, Лідіє Григорівно, але…
У цю хвилину усі почули голос хлопчика:
– Про що ви говорите, люди? Він, «Львів» живий! Ми усією школою будемо збирати металобрухт. Я певен, він буде відновлений. Нас підтримає усе місто, Україна.
На цьому наша перша зустріч закінчилась.
Наступила нова осінь. Я прийшов на годину раніше до «Львова». На судні так ніби нічого не змінилося, але коли я пильніше придивився то помітив, що щогли вже були зрізані під корінь і на капітанському містку валялася головна вентиляційна труба.
Зупинився біля добре знайомого розкішного куща винограду, єдиного на базі юних моряків. Він розташувався біля дерев’яної огорожі, прикрившись від низового вітру міцним осокором. Лози вже скидали грона і, здається почали готуватися до сплячки. Навколишній краєвид нічим не змінився – був, як завжди легким, прозорим.
Це сталося 25 вересня. Вирішено було зібратися ще раз в цей день тому, що в цю пору сорок років назад, був час самого важкого рейсу. Закінчивши вивантаження зброї і роту морських піхотинців в Туапсинському порту, «Львів» одержав наказ повертатися в Поті. У другій половині дня, коли над морем почали збиратися кучеряві хмарини, судно зовсім несподівано атакувало більше десятка «юнкерсів». «Львів» було тяжко поранено. На юті, а потім і на кормі замовкли одна за одною гармати. Вийшов з ладу рульовий механізм. Перестали працювати навігаційні прибори, рація. Судно одержало велику кількість пробоїн. І тільки, коли почала заступати ніч, усі моряки і медицинській персонал зібралися на палубі і, за словами Ковальського, ніхто з екіпажу й не подумав, що «Львову» прийшов кінець. У людей була така енергія до боротьби, до життя, що жодному ворогу не вдалося б перемогти львів’ян.
Першим прийшов Бондаренко. У руках в нього був старенький саквояж. Чи не з часів війни, подумав? По обличчю було видно, що в душі в нього вирує добрий настрій. Через десяток хвилин з’явилися Катерина Запорожець і Осьмага. Трохи запізнилися цього разу – Ковальський з Карабановим.
Бондаренко, не чекаючи Каменського і Вікторії Олексіївни відкрив саквояж і кожній жінці вручив флакон «Білої акації».
– Це з Херсонського універмагу, – заявив він.
– О-о, свята Маріє, які ви щедрі! Так, пам’ятаю, ви завжди були уважні. Кожного разу, коли ви верталися з міста, не приходили з порожніми руками, без подарунку. – Вигукнула Лідія Григорівна.
– Він був справжнім кавалером. Чи не так? Це закарбувалось. – Розпалилась Запорожець, приймаючи подарунок.–Якщо я колись розбагатію, – не могла заспокоїтись Катерина Петрівна. Очі її заблищали, – то поверну все разом. А зараз лише майте від мене вдячний поцілунок. – Вона радісно чмокнула Бондаренка в щоку.
Бондаренко від несподіваності, посміхнувся.
– Катерино Петрівно, невже ви не бачите? Але наперед дякую за смачний поцілунок, що я вже так постарів, що скидаюсь тепер на власну тінь.
– Ні. Я цього не помічаю. Ви завжди були для мене солідним джентльменом.
– О, спасибі за комплімент. – Він поторгав пальцями білу від старості голову, поглянув уважніше на колишню старшу медсестру. З-під кущавих брів засяяли молодістю очі морської води й сказав:
– Я вас, Катерино, добре пам’ятаю. Ви були ніжні та запашні, не по війні. Навіть, сказав би, витончені, з величезними темно-голубима очима, з рідким смаглявим обличчям і з бездоганно скульптурними ногами, які тягли, притягували до себе.
– Ого, – розплилась в усмішці Запорожець. – Скільки ви про мене. А рук моїх, що не бачили? Вони були аж чорні, натруджені щоденною працею медсестри. Скільки поранених? Скільки…
Осьмачка її зупинила:
– Що згадувати? Ми вистояли. Ми перемогли. І ось він, наш герой. Нескорений! Нездоланий! І ще… – вона притулилася до колишньої подруги. – Ми, слава Богу, не загубилися в нашому широкому світі. Скільки у вас дітей? Двоє. І у мене двоє.
Запорожець тим часом звільнила від упаковки подарунок і ледь не підплигнула.
–Любий, – закричала вона і знову підбігла до Євгена Павловича, – як ви здогадалися?.. Це ж Любов Забашта! Моя колишня подруга, подруга юності. Відома в Україні поетеса. Нова збірка, «Вересневі світанки».
Листаючи книжку, Катерина Петрівна продовжувала говорити:
– Ох, який ви гарний! Та мені кращого подарунку й не треба. За мною сотні поцілунків.
– Катерино Петрівно, це не тільки моя ідея, підказала дружина. Вона сказала: «Твоїй фельдшерці не потрібні вишукані французькі духи, купа цукерок, краще подаруй їй гарну книжку віршів».
– Ох, яка ж вона у тебе розумниця. Передай їй, Вірі, здається так, я до глибини вражена. Є люди, які все життя не можуть відвикнути від своєї юності, перших кроків в житті. А тим більше, коли ці роки були щасливими, і навіть ті, що були обпалені війною, мічені пораненням, кров’ю, смертями коханих, однополчан, близьких друзів. Ця збірка поезій поверне мене в молодість. Ще раз – дякую!
Несподівано перед нами виріс Каменський. На жовто-зеленому тлі дерев його струнка, висока фігура помітно виділялась. Він узявся за міцний підбородок шорсткуватою рукою й кинув твердий погляд у далину і довго стояв так, не звертаючи увагу ні на кого, до тієї пори поки не відшукав найточніші слова найголовнішої своєї думки, й повернувшись до друзів, сказав:
– Людина приходить на землю, щоб виконувати найважливіше – перемагати смерть. Ми зробили свою справу. Ми її перемогли.
Віктор Григорович трохи помовчав, а потім доповнив:
– А щодо вас, Лідіє Григорівно, то засвідчу. Я теж захоплювався вами, але, як то кажуть, не за красиві очі, а за те, що ви були працьовиті, порядні, добрі, розумні. А це дуже багато. Цими якостями зразу не всі жінки наділені. А ще мені подобалось, коли ви брались за пісні.
Осьмага задоволено підкинула:
– Чоловіки теж.
І раптом, зовсім неждано, вона затягнула одну із улюблених своїх пісень:
Ой чого ти, дубе,
На яр похилився?
Ой чого, козаче,
Не спиш, зажурився?
Каменський, а за ним і Бондаренко, і Карабанов підтримали колишню медсестру:
Гей, мене чарують
Зорі серед ночі,
Не дають заснути
Серцю карі очі…
Віктор Григорович узяв за руку Лідію Григорівну.
– Ох ви, не забули!
То був один із тих теплих осінніх днів 1982, яких багато буває на нашій Наддніпрянщині, коли затихає вітерець і стає ледь чутним невиразний шелест листя й долітає відбиток далекої луни і коли згасає багаття й все заповнює бездоганна тиша, огортаючи собою і берег річки, і пожовтіли шовковиці, осокори, усе найближче небо, і тихий стук дятла, який обережно приступає до виконання обов’язків санітара лісу, нібито боячись безгоміння.
Не чутно з’явилась Вікторія Олексіївна. Вона підсіла до Осьмаги, щось прошепотіла їй на вухо, і не ховаючи краплин сліз, що набігли на пухкі щоки, видала чистим голосом, як сама природа, чудові, зворушливі слова:
– Дивлюсь на далекі верби, на білі тополі. Мені раніше не доводилося бувати в цьому гарному куточку нашої Херсонщини і хвилююсь так, наче зустріла зненацька близьких людей, до болі близьких, з дитинства.
Приємно було дивитися на цих літніх людей, які залишили домашні справи, прийшли на побачення з рідним судном, зібрались до купи, пригорнулися одне до одного, як колись у хвилини повного душевного спокою, ведуть жваво бесіду між собою, упівголоса, або тихенько піднімають пісню, ту, яка супроводжувала їх на «Львові» у молоді роки у важку бойову годину, і в мирний час.
– Жаль, дуже жаль, що зараз немає з нами Ушакова. Він обов’язково був би серед нас, – заявила Остіоненко.
Запорожець миттю докинула:
– Валерій Миколайович був закоханий в українські пісні. Якось розповів мені, що ще у дитячі роки зустрівся з ними і вони залишилися в його душі назавжди. Його мати, казав він, вчителювала, коли вони жили на Далекому Сході. Він завжди наспівував:
Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду…
Бондаренко тут же додав:
– Валерій Ушаков любив декламувати рядки із вірша Старицького «На спомин Котляревського», перефразовуючи їх на свій лад:
Вперед, чорноморці!
Угору наш стяг!
До бою – там перемоги звитяг!
Запорожець не відводила від Каменського своїх блискучих очей і, збліднувши, тихо вимовила:
– Сідайте ближче, Вікторе Григоровичу, я не кусаюсь.
Але він не відгукнувся, продовжив стояти, глибоко задумавшись.
Катерина Петрівна кинула на нього недружній погляд, трохи зашарілась, залишила повалений бурею старий стовбур осокора, відступила до берега, обличчя споважніло і завдяки цьому вона стала ще гарнішою, ніби її не торкались довго прожиті роки. Вона обома долонями поправила роговий гребінець, що держав у купі волосся, котре розкішним вінком обрамляло голову. І лагідним голосом, не звертаючись ні до кого, упевнено повела далі:
– Валерій Миколайович прихиляв до себе людей. Він був дружелюбно-м’який, стриманий, небагатослівний, завжди коректний і зовнішнє незворушний. Таким я запам’ятала нашого молодого капітана.
– «Небагатослівний»! Та ви знаєте, – підхопилася кримчанка, – він опинявся в каюті і залишався наодинці з зошитом, постійно повторював слова, із тих листиків, що постійно лежали у нього на столі: «Сміливим фортуна помагає». Я те все як зараз чую. То був зазвичайний ранок. Ще у досвітньому присмерку Ушаков вийшов на палубу, поклав руки на леєрне поруччя, йому, мабуть, подобалось відчувати прохолодну росу.
Задивлявся на море, тихе, рідне, на рівненькі веселі бурунчики, що бігли безмежним водним простором. Хвилини спокою підступали до серця. Я стояла поруч, він говорив: «Який добрий світ може бути… З усіма з ким зустрічаюсь – гарні й лагідні. От тільки, коли б не фашизм…» Долітали до мене його слова. Задумувався, але не надовго. «Все ясно, – продовжував свої думки. – Гітлер і його прибічники захотіли владарювати усім світом, тож і вбивають, вбивають сотнями, тисячами тих, хто не хоче їм підкорятися, або просто заважають».
Потім піднімався на капітанський місток і не міг стриматись, радів тихій щасливій хвилині, наче обіймав своє любе море, посміхався. Ось воно його море, його корабель, палуба, надбудови. І, звичайно, хвилі. Великі, жваві. «Десь там, в Одесі, – думав вголос капітан, – з шумною галькою берег. На горі платани над водою… от би зараз скупатися! Ні, це неможливо. Фашисти люті. Вони вороги усього, що є мирним. Підступні, жорстокі».
Я не раз, нахилившись до середньої надбудови, не відводила погляд від нього, що більшого часу проводив з біноклем, вглядаючись в морську далину свого рідного Чорного моря. Він був навічно закоханий в нього, але не так, як поети, а правдивіше, до того ще – просто й сердечно. Ця чиста, відкрита любов звеличувала його, додавала йому впевненості у свою справу, прикрашала навколишність, робила життя потрібним, а хмари, що частенько з’являлись над рідним морем, ставали тими хмарами, що пливли мирним шляхом і не заважали сонцю посилати на землю тепло, світ, добрий настрій. У такі тихі хвилини його обличчя осонцювалося, чіткіше видавалось високе, опукле чоло з далеко засягненими назад скронями, з непокірним густим хвилястим чубом, під яким зблискували твердістю, спокійні усміхнені очі.
Я тоді була щаслива, відверто, – продовжила Запорожець, – моя любов учинила так, увесь день обертався на низку поетичних переживань, бо х зустріч, хоч і на відстані з коханим ставала поезією і навіть, коли розлучалися. Він відгукувався на звертання штурмана, йшов до рулевої і теж було поезією, поезією було стояти і дивитися на море, над яким піднімалося сонце, до якого бігло судно, охоплюватися тихою радістю, а затим подаватися до своєї каюти, думати, думати на самоті про свого капітана у повному розумінні цього слова і молитися, і це теж правда. Ввечері за нього – і все це було великою поезією мого життя. Моє кохання палахкотіло вічним багаттям, що могутнім полум’ям освітлювало кожний затишок, кожний закуток і робило все чарівним, дивовижним. А в присмерку ночі робило наші зустрічі удвічі, утричі ближчими і в десятки разів ріднішими. Набігало таке почуття, ніби я серед світлої, світлої ночі ковтала прозору, свіжу прохолоду і не могла до ранку нею насолодитися. Ось що значить кохати і бути коханною!
– Про що ви говорите, Катерино? Треба про героїзм екіпажу. А, взагалі, скажу, – героїзм у природі українців.
Старша медсестра враз??? Осьмагу:
– Маріє Григорівно, я ж почала згадувати, дайте ж нам досказати.
Осьмага трохи почервоніла, але замовчала.
На лівобережжя набігала хмарка. Одна, друга. Вони зливалися в купу. І враз навкруги все притихало, немов причаювалось. Сонце, що вже було піднялося над обрієм, сховалось.
Катерина Петрівна подивилась пильно на кожного і розчервонівшись продовжила свої спогади:
– Командир згадав, що він оцій порі збирався зібрати усіх своїх помічників, щоб підготувати судно до операції, до швидкого розвантаження десантників і вантажу. Треба ще йому обійти усіх моряків, з кожним поговорити, роз’яснити суть завдання, адже вже скоро з’являться обриси Феодосійського порту.
І раптом, зовсім несподівано, з моря на «Львів» накинулися фашистські бомбардувальники. Вода навколо судна закипіла. Один з пікірувальників пройшовся кулеметною чергою по палубі. Заторохкотіли кулі. Осколком перебило вантажну стрілу, розташовану поруч капітанського містка.
– Пригніться! – крикнув хтось з моряків і тут же сам впав на дощатий настил верхньої палуби.
Ушаков нахилився над ним і раптом побачив, що з правого борту до «Львова» на відстані усього півтора-двох кабельтов, наближається торпеда. Він схопився на ноги й швидко дав команду стерновому:
– Ліворуч на борт!
Тут же, з боку сонця, налетіли горбаті «хейнкелі». Вони з ходу почали скидати на судно бомби.
В цю ж мить заговорили гармати «Львова». Одна з бомб таки впала на судно. Страшним гуркотом потрясло палубу. Ушаков захитався, але не впав, тільки відчув сильний удар в голову. Коли він прийшов до пам’яті, то побачив, що вибухом рознесло верхній місток, розірвало на значні частини штурманську, рульову рубку. Компас і штурвал знесло з місця.
Валерій Миколайович не розгубився. Він зберіг самовладання. Продовжував стояти на своєму командирському місці. Спокійно дивився, як злагоджено рухалися артилеристи біля палубних гармат. Його хвилювало лише одне, чи матиме змогу без цілого штурвалу керувати кораблем, якщо знову з’являться чорнохвості «хейнкелі»?
І раптом швидко збагнув – можна ж керувати, управляти курсом судна двигунами. (На «Львові» їх було два, по 750 кінських сил). На обличчі спалахнула радість.
– Каменський, на палубу! – крикнув він у переговорну трубку.
Усі, хто почув цю команду, звернули на капітана свої погляди. У людей з’явилась надія на порятунок, на продовження виконання завдання штабу Чорноморського флоту.
– Бойова тривога! – крикнув Ушаков підбігши до тумби машинного телеграфу. – Право руля! Стоп! Так тримати. – Голосно говорив він вахтенному офіцеру.
– Малий вперед! – наказував Валерій Ушаков.
У такі хвилини Валерій Миколайович не покидав ходового містка, навіть тоді коли над “Львовом” з’явилися хвалені «месершміти».
«Львів» гойднуло. Але він нестримно став набирати хід, покидати трагічне місце, віддаляючись від сталево-сірого дзеркала моря, виходячи на відкритий водний шлях, який ховався під широкою ковдрою туманної димки.
З призатопленою кормою «Львів» добрався своїм ходом до мілини десь за 150 метрів від миса Утріш.
Увечорі, усі, хто міг, прийнялися приводити судно до ладу. І хоча погода різко змінилася, помітно погіршилася, управління «Львовом» було відновлено і він продовжив свій рейс, з аварійним креном в 16 градусів. Кермом управляло четверо матросів, вручну. До головних двигунів соляр доставляли відрами. Не було компасу, карт.
У післявоєнні роки на мисі Утріш споруджено монументальний маяк. На ньому золотом сяє надпис: «Пам’ятник-маяк поставлений в пам’ять про героїчні подвиги моряків Чорноморсько-Азовського пароплавства, віддавши своє життя за честь і незалежність нашої Вітчизни в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.».
Вогонь маяка в усі мирні роки показує шлях кораблям і суднам, нагадуючи про одну із славних сторінок, бойового минулого нашого флоту у тому числі і про легендарний «Львів».
Каменський згоджуючись, не проминув згадати:
– Стою оце зараз на капітанському містку, а внизу палуба і здається, що від неї йде подих, збережений від тих давніх, важких і героїчних незабутніх днів. – Він провів рукою по щоці, на якій ятрився глибокий шрам – свідок того дня, 25 вересня 1942 року, коли він не роздягаючись, кинувся у холодну воду, що затоплювала відділення розподільного щита. То був час, коли на судно було скинуто понад 100 авіаційних бомб. – Валерій Миколайович перед війною побував у Миколаєві. Групі молодих офіцерів показали суднобудівний завод. На стапелі будувався лінкор, корабели сказали їм, що лінкор одержав назву «Радянська Україна». Дивлячись на піднімающийся в небо могутній корпус майбутнього корабля (корпус був уже майже сформований, височені борти піднімалися трохи не до верхньої палуби), Ушаков радів за свою державу і десь в середині душі виникла думка, от би стати добрим капітаном, щоб довірили це потужно-міцне судно. І ось, коли в другій декаді серпня 1941 р. «Львів» проходив в останній раз Дніпровсько-Бузьким лиманом, Ушаков почув по радіо зведення Інформбюро, що наші війська залишили Миколаїв, висаджені у повітря суднобудівні верфі. А лінкор? Миттю пронеслося в голові капітана «Львова». Зразу в нього з’явилося таке почуття, що наче хтось п’ятипудовою кувалдою вдарив його ззаду, адже враз рухнула мрія керувати йому самим великим морським кораблем.
Я тоді якраз і підійшов до нього, судно вже виходило в море, залишаючи лимановий фарватер. Ушаков був трохи вищий за мене і мовчки дивився в далину. Мені видалось, що він у цю хвилину нічого не хоче чути, нічого сприймати. Я дізнався трохи пізніше, ним володіла думка, – в Миколаєві будували корабель, на якому мріяв, після спуску його на воду, служити на ньому так старанно, так вжитися в його будні, щоб у недалекому майбутньому стати спочатку у штурвалу, адже він штурман далекого плавання, а затим піднятися на командний місток, як це зробив адмірал міністр Воєнно-Морського Флоту Микола Герасимович Кузнєцов, розпочавши вахтовим начальником на крейсері «Червона Україна», а затим ставши командиром. Три роки Кузнєцов командував «Червоною Україною».
В його очах я побачив, що він знаходиться не на «Львові», а на стапелі миколаївського суднобудівного, прощається з кораблем, дивиться на його руїни і гордий за те, що лінкор загинув нескореним.
Повернувши до мене обличчя, він видав із себе страшні слова:
– Лінкор тепер вже ніколи не буде народжувати хвилі.
Радіо ще раз передало останні вісті: «Поруч з стапелем підірвані: лінкор «Радянська Україна», крейсери «Свердлов», та «Орджонікідзе».
Ушаков не стримався, заридав і одночасно поклявся помститися фашистам, битися з ворогом до кінця життя, не здаватися!
Він став перед портретом Тараса Григоровича Шевченка, подарованого робітниками і інтелігенцією Львова у 1939 році екіпажу судна, в погляді якого відчувалася велика енергія. Валерій Миколайович згадав слова великого Поета й проказав уголос:
– Борітеся, поборите!
Я захоплювався цією людиною. Він казав: «Мене можна вбити, – але впевненість мою в нашу перемогу убити в мені ніхто ніколи не зможе».
Він був мужньою людиною, твердого характеру, чесним ставленням до підлеглих, цим викликав до себе повагу. Ось про кого треба писати. Таких самовідданих героїв дуже мало. Його історія життя…
– Якось ми довго засиділись, – поспішив продовжити Каменський після короткої паузи, – корабель плив в бік Керчі. У нижніх каютах плавучого шпиталю готувались до прийому поранених. А на палубі тим часом панувала молодість, юнацька безтурботність, солдати й офіцери, нове підкріплення генералу Петрову, пливли захищати рідну землю. Довкола – на морі та в повітрі було справжнє свято сонця. Ушаков позирав навколо себе задумливими очима, вдивлявся в темнуватий круг морських глибин. Як завжди, чулося шумовиння води, котре ще звучало безконечною тривогою. Усе було таке осонцене, око не могло на чомусь одному зосередитись. Здавалося, що море відійшло від турбот і боротьби, відпочивало, мирно засинаючи, заспокоюючись під вицвілими барвами, яким ще ніхто не зміг знайти назву.
Валерій Миколайович, повернувшись до мене, заговорив:
– Одного разу батько і матір майже цілий день сперечалися. Я крутився поміж ними. Спочатку я нічого не розумів, чому це батько так несподівано для мене лається з матір’ю.
І раптом почув:
– Я хочу жити там де народилася. Там і померти.
– Ти знову за своє? Спробуй довести, що там, в твоїй Україні, зараз краще ніж тут, на Далекому Сході. Там, куди пнешся люди не шанують самі себе, збратались з колишніми царськими підлабузниками та ще й приспівують їм синки білогвардійців.
– Як хочеш, – твердо заявила моя мати. – Тепер я бачу – на тебе немає управи. Але хочеш ти цього, чи не хочеш, я не можу собі дозволити, щоб моя дитина, ось ця, що бігає навколо нас, поневірялася на чужині.
– Яка це «чужина»? – запалився батько. – Все це теж Радянський Союз. А ми в Радянському Союзі його люди. Єдиний народ. У нас одна держава.
Матір моя не відступала.
– Раніше царі й вороги українського народу, – говорила далі вона, – таке чинили, позбавляли людей батьківщини, везли примусово в Сибір, сюди, до сірих ведмедів, відривали силоміць від рідної землі. Їду додому, в Україну. Оце і все. Це моє останнє слово.
Я подивився на матір, як зараз, пам’ятаю і видав:
– Поїдемо до бабусі, еге?
Мати пригорнула мене, як це завжди бувало й поцілувала.
– Дай, сину, таткові руку, хай йде до свого Тихого океану, а ми вирішили. Не затримуйся, рухайся. За нас не турбуйся, хоч і нелегка буде дорога – та рідні стіни швидко поставлять нас на ноги. І ще, що запам’ятай, крім тебе в мене нікого не було й ніколи не буде. Таке моє слово. Більше мені нічого тобі сказати.
Через кілька місяців я вже купався в Чорному морі. В морі моєї матері і батька.
Потім, коли я вже вчився в Одеському морському технікумі, казав батько мені:
– Твоя мати вчинила мудро. Вона домоглася свого. Ми, Ушакови, повернулись до рідного моря. Та чи могла вона, українка, з гарної трудової сім’ї, з великими морськими традиціями, поступити інакше. Та твоя мати, ніколи не зрадить батьківщині.
В Одесі ми з сестрою, Олею, розцвіли. Як це не дивно, але наче якась чудодійна сила підняла в нас настрої, пристрасті до знань, до спорту, до веселощів, підняла у розвитку. Я полюбив шахмати, Оля поезію. Часами сиділа у пам’ятника Пушкіну й читала його гарні вірші, а я малював.
Валерій Ушаков, коли зустрічався з матір’ю, після чергового рейсу, а особливо перед тим, як йти у нове плавання, цілував рідну. Вона і не здогадувалася за що дякував її син. А він добре знав – за те, що він плаває на Чорному морі, на флоті з великої літери. І за те, що він один із тих, хто оживляє багатостраждальний, висококласний флот. У першій світовій Чорноморський флот поніс значні втрати, частина навіть була затоплена поблизу Новоросійська, кілька суден стали зрадниками, продалися інтервентам, а були й такі, яких було просто відібрано у чорноморців й виведено в африканську базу Франції Бізерту. Валерій Ушаков вірив, що флот на Чорному морі відновиться і буде, як завжди охороняти рідні водні простори. І будуть плавати під прапором його держави, не тільки два чи три міноносця та лідер «Комінтерн», а й такі висококласні крейсери, як «Червона Україна». Він радів, що може побувати у берегів Криму. Манив Кавказ, Очаків, Дніпро, на березі якого розпочинав своє життя великий флот. Розпалювали уявлення знамениті битви у Чесми, Каліакрії, Тендри, а ще ходити морем, якого прославили адмірали Ушаков, Грейг, Сенявин, Лазарев. Побачити Херсон, легендарний Севастополь, Малахів Курган, Балаклаву, ступити на землю, де Нахімов, як заведено на кораблях, не покинув приречену фортецю, гідно загинув, смертельно поранений, вважаючи за честь бути до кінця разом з рядовими моряками, керуючи обороною Севастополя.
Непередбачено вдалим вдався імпровізований стіл. Роль тамади узявся виконувати Леонід Борисович Ковальський. Він енергійно, красномовно завертівся навколо розстелених на траві газет. Лише вимова українською йому не дуже вдавалася та він не полишав змагатися з собою.
– Піднімемо, товариші, свої, як казали тоді, «наркомівські» сто грамів. Вип’ємо за тих, хто був з нами на «Львові», за наше щастя, наших дітей, за увесь народ, за Україну! За важкі подвиги. За Перемогу! І за наш героїчний «Львів». Тож, шановні мої, устанемо і всі разом, на одному подиху, благословимо його подальше життя. До дна!
Першою порушила мовчанку Запорожець.
– А тепер, усі за мною. Піднімемось знову на палубу.
Вона швидко рушила дерев’яною сходнею.
Катерина Запорожець, в ці свої солідні роки була ще приємно помітною. Вона була років на п’ять молодша за Каменського. Підтягувалась десь до п’ятдесятип’яти. Але вроду і гожість ще не загубила. Під густими шовковими бровами, переборюючи смутність, лагідно горіли, мов дві великі ягоди ожини на ранковому літньому сонці, очі, обрамлені красивими віями. Коли вона всміхалася, яскраво-червоні вуста, особливо видавалася верхня, ворушилися й відкривали добре збережені білосніжні зуби. Особливо мені припало її заплетене в косу чорне густе волосся, що вилискувало бурштином, довершуючи портрет добропорядної одеситки.
Вирісши на берегах Дніпра, я бачив чимало статних жінок, але з її струнким станом небагато могло зрівнятися.
В її добрих очах промайнув неспокій і прихована туга.
– Повірте мені, люди, – зупинилася вона біля вентиляційної труби, – оце дивлюся на рідне судно і мене опутали почуття, наче хтось зловмисно гасить у моїй душі іскру життя. Одну-ріднесеньку, яка ще теплиться.
Каменський взяв її за плече.
–Так, мила, так. Гіркота і біль. Тупий, щемливий біль. Важко і нічим його вгамувати. Але, рідна моя, як би там не було, для кожного настає час, надходить зупинка, остання мить – сімнадцять миттєвостей, так звісно кажуть, миттєвостєй весни. Нікуди не треба поспішати і лише уразливо, що ми дочасно постаріли. Люба фельдшерице, швидко промайнули роки, тільки ото частенько, особливо, коли приходять довгі зимові вечори й тягнуться важкі безсонні ночі, лежиш – до мене приходить корабельна рубка нашого «Львова», чую як поклацують двигуни і бачу як обертається шпиль вибираючи якірний ланцюг. Боцман з бака доповідає: «Якір чистий!». Тут же Ушаков, Валерій Миколайович, командує: «Повний уперед». Я біля тумби машинного телеграфу, повторюю його команду, пересуваю ручки з «Середнього» на «Повний» і наш санітарно-транспортний герой швидко набирає хід. Скільки їх було таких миттєвостей?!
Віктор Григорович з останніми словами зупинився перед компасною тумбою, поржавілою, з давно знятими приборами.
Колишня провідна фельдшериця стає з ним поруч, прихиляється до нього, поправляє морський берет, якого нещодавно одягла.
– Милий, я теж нічого не забула. Над нами галасують чайки, ми наближаємось до бонів, що відділяли рейд від затоки. Хтось із поранених кричить: «Сестра, сестра!». Я біжу палубою…
Вона відходить від Каменського, йде до середньої надбудови.
– В моєму житті ніколи не було спокою. Я уся в минулому. А тепер ще й наш «Львів». Він не раз оживав в моїх очах. Прямуємо на головну базу і раптом з боку сонця показуються трьома ланками фашистські пікірувальники. «Юнкерси» швидко входять в круте піке і скидають перші бомби. Від вибухів авіабомб над морем, поруч з нами, здіймаються величезні водяні стовпи, начинені осколками, сідаючи, зваляються, на ось цю палубу, шаленими хвилями. Від їх ударів здригається увесь корпус корабля.
«Львів» ухиляється від бомб, гітлерівці звіріють, все пікірують і пікірують. Одна бомба падає близько від борта, за нею поруч – друга. «Юнкерси проносяться над нами, ледь не чіпляючись за корабельні щогли.
– Господи, твоя воля! – викрикнула Осьмага.
Запорожець не зупинилась, мовила далі:
– Як зараз бачу артилерійського полковника з Феодосії. Він лежав до половини вкритий морським бушлатом. Очі його були міцно заплющені, їх обрамляли глибокі багрянцеві обводи, а обличчя усе було восково-жовте. Я не побачила в ньому жодної кровинки.
– Товаришко, – прошепотів він, – я покидаю світ. Мені вже ніщо не допоможе. Жаль лише одного, не побачу своєї Лізоньки. Вона в мене чарівна. Гарна як і ви. Спасибі, що прийшли. Губи його стулилися й більше він не проронив ні слова.
Скільки такого надивилася, знала про що сповіщали останні слова, і врятувати після них було вже неможливо, воля їх, організм твердо відчували, але цього полковника запам’ятала я найбільше.
Запорожець глянула на Каменського, але той мовчав, певно згадував щось своє, а, може, дожидався свого часу, коли фельдшериця звернеться до нього і вони продовжуватимуть споминати разом, віч-на-віч.
Вона підійшла до нього.
– Віддяка тобі буде, Вікторе Григоровичу, за те, як ти самовіддано допомагав нам у тяжкі хвилини. Шлях твій до раю. Забезпечено.
Каменський посміхнувся.
– Так, справді, але ж спочатку треба знайти той шлях.
– А це що не рай? – вскипіла Лідія Григорівна. – Ми ходимо по землі, насолоджуємось життям. І все це завдяки Валерію Миколайовичу. Кожне слово нашого командира вкарбовувалося нам в мозку. Кажу за всіх. Його витривалість, чесне, справедливе ставлення до людей, зблискувало не раз у моїх думках. Він був розумним, сміливим, дисциплінованим командиром. – Колишня медсестра перехрестилася, обернулась до нас, поглянула на кожного й додала: – Знаєте, я тоді була ще не одружена. Бурлила, бурлила справжня юнача кров. – Вона на якусь хвилину зупинилась. – Ви не глядіть, що я така, мов азовська рибина викинута на берег. Думаю, хтось із вас пам’ятає. Була тонкобровою, жвавою, все було налите: свіжістю, бажанням, енергією.
– Ой, Лідіє Григорівно, тож була молодість, – несподівано проказав Каменський і зітхнув.
Сонце швидко почало хилитися за обрій. На 4-му Карантинному запали м’які, сині сутінки.
У світлі призахідного сонця, я бачив, як велетенська тінь Каменського віддалялася від нас і попрямувала низьким берегом пляжу, вимахуючи вербовою гілочкою. Він тягся на пішохідний міст, напевно, щоб ще раз, здалеку подивитися на свій улюблений корабель, на його героїчний непереможний вид, на якому провів усі роки війни й котрі залишили зарубки в пам’яті навічно.
Віктор Григорович йшов рішуче й швидко, лише зрідка зупинявся вдихнути дніпровські пахощі повноцінної осені.
На сході, над розкішними міцними осокорами весело, ніби, додаючи собі відваги, затанцювала вечірня зірка.
Раптом за очеретяним тином, недалеко від службово-рятувальної шлюпки, тихо заспівав жіночий голос. Усі враз звернули увагу. Карабанов підступив до тину, розсунув рукою очерет: під дикою маслиною стояла молода чорнява жіночка, вдало одягнена в помаранчеву кофтину з голою точеною шиєю. Її напіввідкриті груди освітлювалися останніми в цей вечір сонячними проміннями.
Усі прислухалися. То була дочка хазяйки непоказної хати, яких багато на старому острові, яка й прийняла до свого двору на одну ніч членів колишнього екіпажу транспортно-пасажирського теплохода.
Сонце остаточно впало за позолочений обрій. Річка різко почорніла, щербатий місяць, що був жваво вибіг, став повільно хилитися за хмару, що лежала над самим верхом засинаючих дерев. В далині, за пляжними грибками, кілька голосів також зібралися з піснею. Її рівне, спокійне хвилювання повнило собою все довкілля.
Ми утрьох вийшли на палубу. Я, Запорожець й Карабанов. Тиша огортала судно. Лише ледь чутно було, як низовий вітерець із ніжним шурхотінням вибігав на середню надбудову, де колись майорив судновий прапор «Львова», нагадуючи велетенського птаха, що розкинув свої крила. А об ніс теплоплава мирно плескались веселі хвильки, річкова поверхня блищала, ніби була усіяна дорогоцінними діамантами.
Мені видалось, що на сходах, котрі вели на капітанський місток, стояв капітан третього рангу. Обличчя його сяяло щастям, він щойно одержав ще одну блискучу перемогу над фашистською зграєю, вигравши ще один нерівний бій з «месерами». Його судно йде по наміченому курсу, в Севастополь, ніхто із команди не постраждав, цілі й медпрацівники.
Карабанов став поруч мене.
– Подолати нас фашизм не міг, – заговорив він. – У народу нашого нездоланна сила. Коли настає час і на нашу землю вривається ворог, ми піднімаємо голову, розпрямляємо плечі – і готові, в будь-яку хвилину перевернути гори! В цьому велич українців. Валерій Миколайович Ушаков, екіпаж героїчного судна, сам «Львів» боролись за волю рідної землі, за мир, тож запалимо наші серця пам’яттю, хай ця свічка, що горить в моїй руці, стане джерелом вічного вогню. Пам’ять про теплохід «Львів» чиста, як його бойовий стяг над морською водою, шануймо ж його подвиг в ім’я миру і щастя!
Ковальський, покидавши камінці у воду, підійшов до колишньої медсестри, підтягнув за руку до себе Лідію Григорівну і щиро сказав:
– Ой, дівчата, дівчата, де ви були раніше, і чому не були такими чистосердними тоді, як сьогодні. Оце слухав ваші розповіді-спогади, милувався вашими добрими сяючими очима, навіть знову закохався, й переймався сказаним, і повірте, дуже жалію, що не можна того, що було повернути назад.
– То ви, напевно б, закохалися в усіх нас відразу, разом, – видала жартома Осьмага, поправивши хвилясте, високо підняте волосся. –Ні, не кажіть, у нього було одне справжнє кохання. А чого це ви її не запросили до «Львова», на зустріч?
– Не прийшла. Нехтує, мабуть, нашим гуртом. Та вона й тоді нас сторонилася. Хоча Леонід Борисович і кожен із нас тоді був гожим й симпатичним.
– А я подумав, чого це і справді Вікторії Олексіївни немає серед нас. Може захворіла. Та ні, бачив її. Вона ще при силі, здоров’ї. Щось інше її стримує. Хотілося б знати. А вона ж була активною, багато про що могла б розповісти, – озвався Ковальський.
Його зауваження перервала кримчанка:
– Що, ви і нині гожі. Побачите, уважно придивитесь. Молодцюватий, підтягнутий, морський кітель і зараз пасує до його обличчя. То нічого, що віночок сивого волосся розлігся навколо рожевого облисіння над скронями. І це вдале. Прикрашає.
Леонід Борисович задоволено посміхнувся.
– Це «Львів» привчив до дисципліни. Щоденна зарядка, обтирання холодною водою – підтвердив Ковальський.
– Він і тепер, як я помітила, кидає очі на робітницю клубу юних моряків, – зауважила нелукаво Катерина Петрівна.
– О, шановна, – взяв її за лікоть Ковальський. – Вона для мене недосяжна, як вранішня зоря. Її вишнева врода за тією гранню, яку я вже ніколи не зможу переступити, хоча багато жінок вважають, що я тільки-тільки добираюсь до п’ятдесяти.
– Ох який! – знову вигукнула Лідія Григорівна. – А чи не гра чоловіка з літами та претензіями на вічну молодість?
– Ви, люба, бачу, вважаєте мене зовсім старим. О ні, в мене душа молода. Душа чорноморського військмора зі «Львова». Ось хто я. – Він спіймав її руку й поцілував. – Знаєте, моя безцінна, уся біда в мені. В моїй чоловічій нерішучості. Але це колись пройде.
– Не запізнитися б, – не забарилася зауважити Осьмага.
Кров прилинула Ковальському до скронь.
– Що ви маєте на увазі? – спитав він.
– А те, що треба було займатися коханням як усі, в свій час, – вставила і своє слово Запорожець.
– А от тоді мені не припало.
– Не кажіть. Знаємо ми вас.
Тут підступила до неї Вікторія Олексіївна. Ми й не помітили, як до нас вона підійшла. Колишня лікарка стала за моєю спиною, показала пальцем на губи, щоб я мовчав. Довго стояла не подаючи жодної ознаки присутності та коли заговорили про кохання, одразу вступила у мову на повний голос:
– Так не можна, Лідіє Григорівно, ви ж чули, «йому не припало». І що він міг робити? Я була в шпиталі і не одноразово, просто випадково була свідком, як деякі з робітниць самі набивалися, щоб переспати з кимось із військових. І не виявляли ні сліз, ні горя, була лише вдячність за те що приголубив. Багато хто з жінок хотіла мати дитину, бути щасливою своїм материнством. А чоловік? Крутись не крутись, а коли його не хочуть…
Усі звернули на неї увагу і ніхто не здивувався її приходу. Було таке враження, що вона вже довго була з нами.
Вікторія Олексіївна прийшла в білому офіцерському кителі з погонами лейтенанта медицинської служби. Тільки тепер я відчув, як скрізь сукно кителя калатає її сердце.
Якусь хвилину усі мовчали, купкою зібравшись над чудовим підвечірнім Дніпром. По річці, ховаючись за острів, де-не-де йшли пароплави. Їх гудки повертали до життя гостей «Львова».
– От хоча б взяти мене, – раптово заговорила лейтенант військово-медичної служби. – Потримайте мою долонь. – Вона кожному подала по черзі руку. – І ви відчуєте в моїй долоні неприховану тривогу, і не тому, що я довгий час мовчазно затримувала погляд на «Львові». Зовсім ні. Зустріч лише оживила спогади, наповнила радістю, що він живий наш мужній «Львів» і в ту ж хвилину серце скував глибокий сум.
Військлікар дістала із сумочки фотографії, які засвідчили останню зустріч з Ушаковим. Вікторія Олексіївна поскаржилася, що у неї підупав зір, але, заявила, що це ще нічого не значить, вона добре ще бачить, а головне –пам’ятає свою минувшину і ніколи не забуває.
– Вибачте, – сказала вона. – Оце стою з вами і зі «Львовом», до якого можна рукою доторкнутися, відчуваю як гаряче, бентежними хвилями заполонили мене спомини. Я ніколи не наважувалася розповідати про нашу останню, вирішальну зустріч. Рідні, ви мені дуже близькі. Тож думаю... – Остіоненко зробила невелику паузу й повела далі, – «Львів» швартувався у причальній стінці, недалеко від елеватора. Він цілу добу мав стояти, очікуючи перших туристів з Болгарії. Я чи не найпершою прибігла вранці, коли ще не сходило сонце. На крилі капітанського містка побачила Валерія Миколайовича. Він м’яко махнув мені. Цього я раніше не помічала. Через кілька секунд був вже біля мене.
– Ви знаєте, – розпочав він мовити. Він завжди говорив зі мною на «ви». – А чи не поїхати нам понад берегом моря, на човні, під усіма вітрилами? Чогось мені так захотілося побувати з вами на диких пляжах. Захотілося згадати юність. Як ви, погоджуєтесь?
Я мовчала. Я не впізнавала мого кумира.
– З вечора готувався. Ну що?
Я, чесно, була дуже вдячна. Хоча все це було дуже несподіваним. Стрілою пролетіла думка, може це й настала та мить, яка, нарешті, звільнить мене від гостроти самотності.
– Візьмемо казанок… Може щось уловимо. Зваримо юшку.
– З вусатим сомом? Ой, люлі!
Я уважно прислухався, уловивши в словах Вікторії Олексіївні ту ниточку в її споминах, яка ясно підтверджувала, що вона каже правду. Краса, відсутність жадібності до любощів, спонукала її шукати в чоловікові лише міцного підгрунтя, який би гідно оцінював і її зовнішність, і молодість з урахуванням, що вона має сміливість, сердечність і те, що він, обранець був ідеалом її мрій. Вона вбачила в ньому надійну опору, яка потрібна їй на всіх шляхах-дорогах, друга і наставника й що готова була шанувати його і любити до кінця свого життя.
Ця жінка і справді розумна, подумалось мені. Вона не тільки, видно, була красива, а й піднесена гідністю. Кожен її рух, кожне нове слово підштовхували її підсилювати енергією хвилі спогадів.
Вікторія Олексіївна не задумувалася, продовжувала згадувати:
– Я оце, коли навідуюсь до «Львова», то, можна сказати, зустрічаюсь з своєю молодістю і зі своїм коханням. Про це вже спокійно можна розповідати, воно живе і в серці і в душі. А ви знаєте, – раптом вона звертається до мене. – І справді чудовий краєвид. Думаю, що ті, хто часто буває тут, мабуть, не зовсім усвідомлюють – яка краса. Чарівний Дніпро, прекрасні острови, зволожене повітря, з’єднане з подихом дерев і рогози, увібравши у себе цілющі властивості різноманітних плавневих трав, зелено-косих верб, дикої шовковиці. Які щасливі люди які можуть володіти і розпоряджатися цим казковим краєм!
Вікторіє Олексіївна зміряла всіх поглядом, а потім поцікавилась:
– Ну що, шановні, дозволяєте продовжувати? – Не одержавши заперечення, спокійно повела далі:
– Мені було весело. Уперше, спілкуючись зі мною, він був відкритим і вільним. Я цього не чекала, але зізналась: «А й, справді, чому б не поїхати? Тільки я не збиралась…» – Було спохватилась, та він акуратненько підбадьорив:
– Заспокойтесь, зважте на наш час і те, що нам вже не мало літ.
Він швидко направився до човна, який гойдався під кормою «Львова». Я чи не найперше побачила широку смужечку блакитного простору, що пролягла від судна, злившись з поверхнею моря. Навіть викрикнула: «Еврика!», зрадівши непередбаченому щастю.
Пливли ми не дуже довго. Може з півгодини, годину. В такий час нічого не помічаєш. Пристали до галявини з темно-зеленою свіжою травою. Її обступали білі головки дикої ромашки і безліч темно-синіх конюшин. Валерій швидко роздягнувся, підхопив вудку, закинув далеко донку і віддався чаклунству рибалки. Було це в 1944 році. До кінця війни залишалося ще багато днів. «Львів» стояв на ремонті. Завершувались останні роботи. Я дивилася на Ушакова, на поплавок, на те, як витягував бичків. Попався навіть окунь і, грішним ділом, подумала я тоді: «Знову пустий номер. Він навіть не звертає на мене уваги. А я спішила, щоб побачитися, вибравши момент, коли він буде вільний од свого судна. Він же мав право мати відпустку хоч на один день. Бігла на зустріч, намагалася одягнутися як найкраще. Вибирала все таке, щоб бути привабливою. Зупинилася на легенькому платті. Залишилося взятись і собі за вудку.
Раптом переді мною виріс Валерій, в руках були кришталеві тоненькі келишки.
– Давайте вип’ємо. Великого гріха не буде. А, взагалі, вино потрібне людині для того, щоб розвивалася бесіда.
Я взяла келешок. Мені не випадало своєю мовчанкою створювати уяву, ніби я байдужа до поїздки. Не хотілося ображати його чоловічу гідність. Поглянула збоку на його високе чоло, рівний, трохи продовгуватий ніс і на вольове підборіддя, подумала, ми, напевно, коли б не та страшна війна, давно були б разом. В цю хвилину я навіть зовсім забула, про його невлаштованість, про те, що він іноді бував грубуватим, навіть жорстоким у поводженні з людьми.
Я не випила. Він узяв з моїх рук келешок і зазначив:
– Жаль, Вікторіє, – він уперше мене так назвав, – що і сьогодні ви сковані холодом. А в нас могло б, нарешті, зродитися красиве життя. У мене ніколи не було такого близького друга, як оце ви. Невже не помітили, що я спеціально прилетів до Одеси, прибув на «Львів» і вас запросив, щоб побачитися з вами. А сталося це тоді, коли я відчув, що ви та єдина… Невже оце все? Ні. Ми тут не просто і не випадково. Я вас давно шаную, але… Тепер настав час…
– І мені давно ясно, я теж давно хотіла мати поруч таку людину, як ви і… – Далі мені забракло слів.
Я побачила, Валерію Миколайовичу від того, що я сказала стало веселіше і відчула, що він ладен був вхопити мене в обійми й цілувати мої трохи прибляклі, але ще звабного малюнку, вуста.
Серце загупало в грудях. Воно переповнилося щастям від того, що угледіло, що він, нарешті, збагнув, що поруч з ним та істота жива, єдина в світі, яка потрібна йому, котра довгі роки безмовно любила.
І коли він насмілився, обережно мене обняв, гамуючи гарячий вибух бажання, побаюючись своєю вибуховою поведінкою образити мене, ледь доторкнувся губ. Я його не відштовхнула, а ніжно, люблячи, відповіла тим же.
Він спочатку відступив, наче злякався, а потім схвильовано ухопив за руки і голосом, який не визнає ніяких заперечень, не прискорюючи вимову, сказав:
– Вікторіє Олексіївно, вважаю, ми створені одне для одного.
Я вивільнила руки з його гарячих долонь.
– О, Валерію Миколайовичу, для того, щоб оце почути, я повинна була чекати три роки. Півстоліття!
– Війна ще йде, незамінна моя. Важка, велика війна. Не на життя, а на смерть. – І, не очікувано, вигукнув: То ж ви, значить, згодні стати моїм вірним товаришем?
Подумала: «вірним товаришем», і тільки?
В його очах з’явилося стільки світла, що воно спочатку мене скувало, відібрало ініціативу, а з нею і розсудливість, і сміливість. Я тільки й змогла видавити з себе:
– Це дуже серйозний крок. Я давно вже ваша. А тепер, як я буду без вас?
Припала до його широких грудей. Він підвів мою голову і ніжно, ніжно поцілував. І, справді, скільки років я чекала цієї хвилини?
Кілька довгих секунд Валерій Миколайович мовчав. А потім розкрив флотський мішечок, в якому зберігався наш денний провіант, дістав звідти трохи вже пожовтілий зошит. Розкрив на середині, перекинув ще кілька листиків.
– Ось послухайте, – залунав його гучний голос, – тут написано про уславленого адмірала, про Федора Федоровича Ушакова.
Він став читати. Багато навіть по пам’яті.
Ви знаєте Валерієм володіло якесь дивовижне натхнення, наче це його рукопис, наче це він написав про свого славетного однофамільця.
Я запропонувала сховати рукопис в дупло верби, поклавши зошит в скляну банку з-під абрикосового соку, щільно закрити кришкою. Обвела поглядом берег і додала ще: «А може в оцю ущелину і закидати камінням. Тільки треба зробити так, щоб ніхто не бачив. Війна ж. Що стане з нами?»
Як зараз пам’ятаю ті хвилини. Довгі високі хвилі накочувались на скелястий берег. Час був вранішній, ясний, прозорий, як і сьогодні.
Валерій Миколайович не пристав на мою пропозицію, заявив, що до тієї пори, поки ми зможемо повернутися на це місце, хвилі підточать берег, доберуться до скали, каміння обвалиться і відкриється наша схованка. Банка покотиться, розіб’ється. «Тоді чим закінчиться ваша ідея? – запитав він мене. – О ні, не підходить, – рішуче запротестував. – Рукопис загине. Цього допустити не можна». – Притис зошит до грудей.
– Я сховаю на судні, – заявив він. – Не буде нас, а «Львів», я певен, буде жити. І люди знайдуть зошит. Знайдеться і драматург. Доопрацює. Може знадобляться і мої примітки, побажання. Я коли тримаю ці папірці у руках, чесно зізнаюсь, то відчуваю не тільки пік баталій перших чорноморських фрегатів з ворогом, а й чую запахи моря.
– Рідні мої, я завжди вірила, що рукопис не загине. Її ж тримали і берегли руки Валерія Миколайовича Ушакова, капітана третього рангу, надійного командира. І він з нею повинен бути увічнений.
– Ви погляньте, – кричав він мені, – яка краса, ніби з усього морського краю зібралися до нас: водорості, камінці, ракушки і пахощі!
Валерій повернув мене обличчям до себе і тут же впевнено сказав:
– Рукопис, як тільки закінчиться війна, я передам в Херсонський театр. Там добрі актори. І він херсонцям належить по праву. Де починався Чорноморський флот? В Херсоні!
Як я вже казала, то був один із кращих ранків у моєму житті. Тихий, теплий, напрочуд – яскравий.
Валерій довго дивився на море. Там з хвиль тільки-но почало народжуватися сонце, наповнюючи великий водний простір незрівняними, чарівними, життєрадісними барвами. Затим він взяв мене за руку і ми пішли вузенькою кромкою піску між водою і скелястим берегом, глибоко вдихаючи життєдайне морське повітря.
Не знаю, як Валерію, а мені було дуже і дуже хороше. Я захоплювалась усім тим, наче бачила, як гойдаються на хвилях промінні сонця. Для мене той ранок, та й увесь день, думаю, що і для Валерія, все те було щастям.
Все було нашим – і хаотичне нагромадження скель, і розкидане природою каміння і зовсім невеличкий клаптик пляжу з чистим-чистим піском. І велетенські хвилі, що з глухим шумом набігали на берег, норовили добратися до наших ніг.
А потім прийшов теплий квітневий вечір. Обом нам не хотілося їхати додому. Взявшись за руки ми довго бродили берегом притихлого моря. Відверто, я так розщебеталася, що навіть самій собі стала невпізнаною.
Ми стояли по коліна у воді. Він вимовив:
– Ти чарівна. – Уперше назвав мене на «ти». – А я боявся. Будь же завжди такою, Вікторіє!
– Звіть мене Вікою, – попросила його. – Так звали мене студенти медичного і я звикла до цього іменні.
– Добре, хай буде, Віка, але тоді зватиму, коли будеш говорити зі мною на «ти». Згодна?
– Про що мовимо? Ми ж давно...
– Так, все ясно. Інших слів мені не треба. І сьогодні я тебе нікуди не відпущу. Тепер я не маю права, не дозволю собі, щоб ми не були разом. Я без тебе не зможу…
– І моє життя без тебе – не життя. – Сказала так, ніби потрапила до запашної юності.
Ми обнялися. І так довго стояли. І я, заглядаючи в його щасливі очі, мої рідні очі, запропонувала:
– Давай, Валеріє, заспіваємо ось цієї:
Знову осінь над гаями,
Жовтий лист сади встеля.
За далекими полями
Ти живеш, любов моя!
Валерій підхопився, став біля скелі.
– Вікторіє, уяви собі затишну гостину. Вона уся вбрана в морському стилі. На столі книжки, аркуші паперу. Ми тільки удвох. Ти держиш у руках рукопис про великого адмірала. Ось цей саморобний зошит. Валерій підводить обличчя, кілька хвилин задумано заглядається в море. У цю хвилину вщухає вітер. До мене долітає його голос:
– Адмірал Ушаков. Слухай. «Чудний сон. Наснився. Чудний і чудовий. Ні, це був не сон. Ми побили турків…».
І раптом з ним щось сталось. Він шпарко подався до скали. А потім повернувся, кинувся до човна і почав швидко збиратися.
– Будемо їхати. Я повинен бути на судні.
Ох, що сталось тоді зі мною? Серце загупало, затремтіло. Де ж поділись його слова? « сьогодні я тебе нікуди не відпущу… Я без тебе не зможу…»
Велетенська хвиля звідкись надбігла. Шарпонула наш човен, облила Валерія синьою водою. Я підійшла до нього. Він пильно подивився на мене. А я, як дівчинка, зраділа, що він відірвав руки від човна, сказала:
– Ой, Матір Божа, нарешті ми на одинці та й ще без верхнього одягу.
Ушаков нічого не відповів. Його погляд обійшов мене з голови до ніг, ніби захотілось вивчити моє тіло. Через якусь хвилину, помітила, на його очі набіг холодний блиск. Тут же швидким рухом схопив мій халат і накинув мені на плечі.
Я вірила, що Валерій був поетичною натурою, та коли в нього проступала звичайна проза, кинулася рятувати становище в якому опинилася. Я підвищила в собі настрій, щоб придав мені нового запалу, зробилася до нього лагіднішою, ніжнішою, щоб щедро напоїти любощами, не ховаючи свого бажання, запалити могутнім полум’ям його серце, душу, яке б забушувало дивовижним вогнищем кохання. Але, зізнаюсь, зустріла такий кволий відгомін, що ураз відступилась і збудився сумнів, чи справді моя душа і серце є для нього незамінним скарбом.
– Одягай, – видав якимсь безбарвним голосом. – Шаную тебе в одязі.
– Але ж… ну навіщо ми тоді їхали?
Побачивши його відсторонений незацікавлений погляд, одягла халат, але відпустила трішечки тасьмочки ліфчика, виставила вперед коліно. Як хотілося, щоб він глянув на мою позу і побачив як гарно виглядаю і все може бути його. Тільки один маленький рух з його боку.
Ми всі, затаївши подих, слухали лікаря.
Валерій таки обернувся, шпарко підвівся, узяв поли халата, стягнув так міцно на грудях, що я аж скрикнула, упокорена, принижена.
Чесно моє тіло усе затремтіло – Валерій знехтував мною, моїм тілом!
Мені нічого не залишалося, як зав’язати ремінці халата, стиснути міцно губи. А я ж була молодше років на десять. Відкрита! Більше усього мене злякало те, що я, жінка, представивши майже усі свої принади і з якої чоловіки не зводять очей, не сподобалась моєму куміру.
Думки роєм завертілись в голові. Значить і цього разу я для нього ніщо. Значить щоб не шукала, щоб не робила, заволодіти ним не вдасться. Кинутись до нього, заповзятися шалено пестити, цілувати, скинути геть з себе все, навалитися голими грудьми на обличчя? На це я відповіла сама собі: «Я ж не потіпаха».
Покрутилася біля калинового куща, піднялась на високу глибу каміння, повернулася знову на своє місце. Подивилася на Валерія. Раніше я й не задумувалась над тим, як би обидва повелися, коли б залишилися на одинці, без стороннього ока. Та між нами нічого не сталося. Мій капітан незворушно збирав свої риболовні приладдя. Не стрималась, наблизилась до нього, поклала руки йому на плечі. Він накрив їх долонями. Вони були безвладні і холодні.
Відступила. Він тут же сказав:
– Обіцяй мені.
Я трохи, чесно, зраділа почувши його голос. Одразу ж відповіла:
– Говори, що треба, що завгодно.
– Хлопець, Андрійко… Візьми шефство над ним. Стань опікуном.
Я уважніше глянула на нього. Валерій продовжив:
– Бачив, подобається. І він тягнеться до тебе.
Блискавкою пролетіла згадка. Та чи могла я не пам’ятати? Хлопець заступився за мене, Сергій Федорович ухопив мене за руку й почав присилувати, щоб звернула увагу на нього, заговорила з ним. Андрійко став між нами, заявивши, що мене чекає поранений і мені негайно треба йти до хворого.
– Ну, обіцяй же, – не відступав Валерій.
Пам’ятаю, я хапнула ротом повітря. Мене здивувало, чому це він так недоречно захвилювався за хлопця? Йому ж вже нічого не загрожувало. Команда «Львова» прийняла його у свою сім’ю.
– Чого мовчиш?
– Що говорити? Хлопець хороший. Гаразд. Обіцяю. Буду йому за матір.
– В морське училище!
– Так, так1 У вищу морехідну. Допоможу закінчити десятий. Знайду вчителя математики, мови. О, Боже, що сталось?
Валерій Миколайович промовчав. Тихо стало навкруги. І моє серце, наче завмерло. Я к той камінь на якому я стояла.
Мій капітан поклав вудку в човен. Я побачила, його очі вкрились тлінністю, без жодного спалаху, а на обличчі загуляла якась невідома мені тривога.
Він взяв мою руку, поцілував.
– Я знав, не відмовиш. Ти дуже гарна жінка. Мужня. І завжди була добра до мене. Хай тобі щастить!
Ще раз поцілував руку і пішов до човна, прихопивши бушлат й весло. Врівноважений і гарний. Хочете? Навіть, як намальований. А в моїх очах, чесно скажу, швидко почав спадати вогонь невгамовного шалу.
Вечір був зіпсований. Ледь дочекалася, коли дотягнемось до «Львова». Увесь час, поки їхали, була мовчазною. Сяєво пристрасного піднесення згасало. А тіло горіло вогнем. Це була наша остання зустріч. Ми мовчки потисли один одному руки. Наші пальці сплелись. Але в цьому сплетінні не було тепла. Потім руки роз’єднались, і я швидко пішла, не оглядаючись, наче за мною хтось гнався. Хотіла була обернутися, але утрималась. «Не обертайся!» – несподівано наказала собі.
Валерій Миколайович на судно не йшов, мабуть, подався до матері Софії Олексійівні.
Увійшла в коридор, коли раптом відчинилися двері помполіта. Сергій Федорович простяг до мене руки.
Львовяни подивились одне на одного.
– Приєднуйся. Ласкаво прошу.
Я побачила. Він добренько був на взводі. Не дуже, але «заправка» його одразу борсалася в вічі. В такому стані я його ніколи не бачила. Він відступив убік, пропускаючи мене в двері. Угляділа, комірець сорочки розстібнутий, краватка розв’язана. На столі стояла пухленька карафка. Поруч красувалися дві чарки.
– Сідай, – кинув хриплувато він, зачиняючи двері.
Не знаю чому, але в середині грудей відчула гостре тріпотання. Може тому, що раніше помічала переслідування, підглядання за мною. Може тому, що волосся у нього було скуйовджене. А очі все більше і більше наливалися вогнем пристрасті, тим вогнем, який мене одного разу вже був страшно налякав. Тоді я врятувалася. І стереглася, постійно побоювалась, ухилялася зустрічей з ним. А цього разу сама увійшла в клітку. Може все це тому, що у моїй душі вигравали найінтимніші хвильки, котрі штовхали мене до щирого бажання зустріти чудову мить з своїм коханим, Валерієм Миколайовичем.
Помполіт наповнив чарки аж по вінця.
– Випий, – рішуче запропонував. – Бачу, розхвильована.
Я подумала. Що ж можна і випити, цим угамувати себе, зупинити наліт хотіння, який зродився, щоб віддатися у повну владу тому, кого щиро любила.
– Не тремти, не вдавай себе надто чеснотливою. Мені давно хочеться мати тебе. Ох, як хочеться!
Він подав мені чарку.
– Ну, перехили різким рухом. Щасливо чмокну в щічку. Пухленьку! Ох до біса ти гарна!
– Ви сьогодні… – взялась нагадати, що не дуже тверезий. Але він миттю перепинив:
– Пий, – наказав сильним вольовим голосом. – Чого дивишся на мене? Я вже… трохи…
Сергій Федорович зовсім не приховував свого наміру. А мене наче хтось закаменував. Він різко обернувся, чарка впала додолу. В цю ж мить я відчула на шиї гарячий подих мужчини. А його руки розчахнули халат, міцно обхопили моє тіло. Тільки пам’ятаю, що протягла руку за чаркою. Він зірвався на ноги, притис мене до стінки, та так, що в мене все захололо. Я тільки бачила перед собою засмаглі руки і несамовиті очі, що пожирали мене, в яких палахкотіло полум’я жадоби. Відчула як почали підгинатися коліна і те, що неквапно запнулась халатом та відкинула волосся з обличчя. Але все ж, коли узріла, що він потягся до карафки, скоро рушила до дверей. Він в цю ж мить підхопив мене на руки, і держачи, припав налитими жагою губами до моїх відкритих вуст. Я здушено схлипнула, але страху не було…
Уперше в житті мене усю прошило якимсь раніше невідомим неймовірним гарячим струмом, і я не опираючись, підкорилась чоловічому збудженню. Запалившись сама, вклалась в нове життя.
Ні, я не зламалась, я просто зомліла від шалу і радісної приємності, що прокотилася від плечей, на яких лежали його жарко-пекучі долоні, до кінчиків пальців ніг.
Як сталось, що все це було зі мною, я й до цієї пори не добрала.
На другий день я лежала прикрита простирадлом і думала, що все що скоїлось минулим глибоким вечором, буде у майбутньому усього лише нічною пригодою, мов якийсь дикий фантастично-відчутний сон, як після випитого з насолодою добротного, найвищого ґатунку шампанського.
В усьому тілі панувала легка приємність.
До Керчі залишалося кілька десятків кілометрів. Вже добре було видно гряду Кримських гір. Підвелась, зупинилась біля вікна-ілюмінатора.
– Ох, ну навіщо було входити до каюти помполіта? Навіщо залишилась, коли зачинились двері? Скільки стереглась? Скільки обходила його? Я й в думках не мала закохувати його в себе. І, справді, через день я відчула в своїй душі глибоку порожнечу. Прийшла до тями й прокинулась, як морський піхотинець, який вскакує, протираючи очі, почувши сигнал тривоги.
Вийшла в коридор і мимо волі зупинилась перед дверима Сергія Федоровича. Але тут же заказала собі: «Ні! Хай як мене буде тягнути до його корабельного помешкання, дверей я ніколи не відчиню».
Наступила велика пауза. Від почутого ніхто не спроможний був знайтись, хоч на одне слово.
– Скажу правду, з тієї пори, я відчула себе страшно самотньою...
Все це давно вже позаду. Лише частенько зринають спогади. Вони поспішають нагадати про минуле. Товпляться, квапляться, кидаються один перед одним, щоб заявити про себе. В такі хвилини беру в руки невеличкий томик віршів Лесі Українки. Вона теж була самотньою. Мого любого супутника. Готую чай, зручніше умощуюсь в кріслі, підтягую до себе торшер. Якусь мить вагаюсь, звідки почати читати любі вірші. Чи то від боротьби за волю, або від першого кохання, чи увірватися просто в найвищий поверх людської високості. Я завжди, коли тримаю цей невеличкий, дорогий мені томик, радію своїй свободі і щасливій хвилині, що можу спілкуватись з давниною. Ті вірші, котрі вибираю рано-вранці, відзначають ритми усього мого дня.
«Цілу ніч до зорі я не спала,
прислухалась, як море шуміло
як таємнича хвиля зітхала –
і як сердце моє стукотіло...»
З Валерієм Ушаковим в Одеському морехідному училищі. Чесно скажу, після госпіталю, я не раз бувала на теплоході і не разу не насмілилась розповісти молодій, новій команді судна істинну ціль мого приходу на «Львів» і чому я так настійливо добивалася побувати в каюті Ушакова. Вважала і вважаю, рукопис, який сховав капітан, не має ціни, це справжній шедевр мистецтва і, думала, тільки я розкриюсь, як він може опинитися в нечесних, байдужих руках. Тож вирішила тоді, краще не базікати, хай прийде на землю твердий мир, тоді і знайдуться серйозні люди, зацікавляться рукописом, дадуть йому лад.
Закінчилась війна, я зустрілась з письменником Гайдаєнком. Він вчився з Валерієм Ушаковим в Одеському морехідному училищі, писав про море. Та «Львів» не мов загубився. Питалась у багатьох людей, – ніхто нічого не знав. Іван Петрович Гайдаєнко розповів, що знайшовся драматург – ним був Олександр Петрович???. Рукопис він відправив в Київ, в Спілку письменників. Я часто приходила на наш з Валерієм Миколайовичем берег. Велетенські хвилі так само як і в ту пору, коли ми з ним любувались величним водним простором, здіймалися і приносили з собою до скель найкращі пахощі в світі – пахощі нашого Чорного моря. Єдине, що мене радувало – ми вистояли, непохитні, непереможні… Так і хочеться викрикнути: Люди, пам’ятайте! Пам’ятайте про таких чесних і відважних, як Валерій Ушаков і його героїчний екіпаж. Ми знаємо імена загинувших на «Львові», загинувших у дні війни. Пам’ять про них увіковічена, їх імена вписані в славну історію Чорноморського флоту. Їх героїзм, стійкість захоплюють. Схилимо голови перед їх світлою пам’яттю.
– Вікторіє Олексіївно, ви якось сказали про те, що Валерій Миколайович загубився.
– Так, було діло, «загубився». Але, певно, не сам загубився, – його скоріш за все загубили. Мені той же помполіт, про якого ото я казала, передав лист від Валерія. До речі, він чогось був безпочатку і кінця. Ушаков писав: «Мій записник, у який через кожну сторінку я закладаю все нову і нову квіточку. Ось перша – подібна до дзвіночків, друга – до бузку, далі до нарциса…» Ох, як він любив квіти! «Засушені квіти заполярної тундри, – продовжувала читати, – привезу до Одеси і подарую Вікторії Олексіївні. Задам їй завдання хай знайде назву кожної з них… На перший погляд, ці квіти півночі, печальні й суворі, навіть лине від них подих Льодовитого океану та коли усвідомлюєш, що вони будуть лежати на ніжних долонях, то одразу вбачаєш в них теплу усмішку…» Далі кілька рядків були ретельно закреслені хімічним олівцем. Я подумала, а чого це наш чорноморський капітан опинився аж на вічній мерзлоті, на краю світу?
– Правда, я відчувала, що щось не так. Але будучи близькою до нього, спілкуючись з ним, вірила в те, що Валерій Миколайович і там, на Далекій Півночі, не зігнеться, не зламається, не прийме на серце озлобленість, черствість, а ще більше виграватиме в його душі добро, щедрість і щирість.
А далі усе як у сні… як у суцільній темряві. Боляче, що нікого після себе не залишив.
– Так що, виходить, ви більше з ним і не зустрілись? – хтось із чоловіків обережно запитав.
Вікторія Олексіївна не встигла дати відповідь, її рішуче перебив Бондаренко. Його слова були, як грім серед ясног неба:
– То слухайте, не перепиняйте. «Львів» підходив до Одеси, звільненої військами 3-го Українського фронту від німецьких фашистів і румунських загарбників. Я вглядався в далину світлого квітневого передвечір’я. Мені чомусь хотілося першим побачити Потьомкінські сходи. Ушаков обіпершись на леєр, несподівано заговорив до мене, мабуть, спонуканий якоюсь думкою, що довго обсідала його.
– Євгене Павловичу, підходять дні радості, йде до завершення війна. За ці чотири роки я багато чого побачив й передумав. Ми зупинили страшну навалу гітлерівців. Увійшли в Європу, звільняємо народи від закабалення. Події наших воєнних успіхів гідні здивування і найсутевіше від усіх те, що відбувається зараз в світі, – це те, що ми звільняємо народи від рабства, від чужоземної кабали. Зараз, на мій погляд, для нас росіян, настає головне. Оті наші воєнні перемоги втілити в загальне життя нашого багатонаціонального радянського народу, щоб майбутні покоління повірили нам, що ми усі не просто воювали, а добували свободу усім націям, не забуваючи й своїх. От хоча б для прикладу – українці, друга велика нація після росіян в Союзі. А що виходить, як показують події останніх днів, усе Правобережжя, Західна Україна потрапляють під гостре лезо Сталінської коси. Звинувачують усіх поголівно українців в слабкості духу братерства, підсобничіству окупантам, навіть зраді. А я бачив, пишався їх подвигами в рядах морської піхоти і під Севастополем, і під Новоросійськом, і у нас на судні, де було більше за вісімдесят відсотків. Вважаю, треба дати волю Україні, хай стане володаркою своєї самостійності. Вона ж боролася за свою державність і за Богдана, і в сімнадцятому році. А що робиться нині? Тих, хто бився в повстанських загонах проти окупантів називають не інакше, як зграєю розбійників.
– Ось тут начерки, – показував мені акуратно складені паперці, – тут все що я бачив, що почув. Мої думки. Уперше, підкреслюю ділюсь з тобою. Не показував їх нікому. Мені важко говорити. В уяві усе змістилось. Але, розумієш, я тепер вже не зможу думати так, як було до цього. У мене таке почуття, що скоро в майбутньому, коли прийде слушний час, вона сама Україна звільниться і стане такою ж повноправною державою, як і Росія, Польща, Франція. Жаль, що росіяни стануть їх багатовіковому устремлінню перешкоджати. Хотілося б, щоб цього не сталося, а навічно залишилися рівноправними рідними братами.
Ми довго стояли на містку, дивилися на море. Норд-Ост, впокорений призахідним сонцем, притишував розбурхані хвилі. На судні стояла неймовірна, незвична тиша, яку кілька років не доводилося бачити. Здавалося, що в ній можна поплисти, як у морській воді, варто лише ступити на край борту, розкинути вільно крилами руки.
– Товаришу мій, – несподівано перервав паузу Ушаков, – я тепер особливо гостро розумію несправедливість приниження української нації. Особливо після того, як познайомився з думами російського декабриста Кіндрата Рилєєва. Вони написані російською, а скільки в них сили української. «Богдан Хмельницький», «Волинський». А поеми «Мазепа», «Войнаровський», «Наливайко». Скільки патріотизму? Яка віра в свій народ! А ще любов до рідного краю, до своєї Батьківщини.
– Не читали? Знайдіть. Почитайте. І ви станете любити Україну не гірше за мене.
Вікторія Олексіївна тут же не проминула додати:
– Знаєте, рідні мої, я теж відчувала своїм жіночим серцем, що у нього зовсім інші погляди на вільність народів, ніж настанови деяких керівників. Розуміла й те, що все це не скінчиться для нього добром. Та що поробиш, він дуже полюбив нашу Україну, українців. Він одного вечора казав мені, що ще коли вчився у Морському технікумі побував на прем’єрі «Загибель ескадри» в Одеському українському драматичному театрі. І це зіграло вирішальну роль в його долі. Він назавжди відчув себе чорноморцем…
Того вечора ми пізно поверталися додому. Йшли темними вулицями, де тільки інколи траплялися ліхтарі. Нам і не потрібно було світло. Моя голова сама, покірливо, тулилася до його плеча, рука Валерія охоплювала мою талію. Ми інколи зупинялись, дивилися одне одному в очі… та радості в моїй душі не було. Єднання залишилось за бортом, як кажуть моряки-ветерани.
Валерій Миколайович отримав відрядження на Головну базу. Через три чотири тижні, упорядкувавши свої справи, я повинна була офіційно увійти в його севастопольську квартиру і стати повноправною господинею. Та не так сталося як бажалося. Вийшовши на Графську площу, до мене долетіли дуже страшні слова: «Трагічно загинув». Причина не відома і до цієї пори.
І це, друзі, правда. Для мене так і не настав перший день подружнього життя. Але я і до цієї хвилини не можу уявити, що то була наша остання зустріч.
Вікторія Олексіївна вийняла із сумочки пляшку добротного коньяку, плитку шоколаду.
– Пом’янемо!
Важкі сльози набігли на її прекрасні очі. Кров захолонула в моїх жилах.
– Ось так. А ви кажете. – Я відчул, як??? Вона відхилилася від дикої маслини, взяла в руки сумочку, куди поклала була окуляри, витягла носовичок, витерла очі. –
І все це ніби сон. А на справді – це не сон. Все це було наяву. От тільки забілів сніг. Забілів білий. Йшов ніч, день. Рано тоді він ліг на землю. Ранній, ще листя не все поопадало і трава зеленіла, а сніг летів і летів. Легкий, лапатий. Повітря від нього стало густе, тихе…
Всяке трапляється в житті – не самими радощами наділяє вона нас. Я, милі мої, завжди жила розумінням, що той день і ніч з місяцем-повням й був щастям, яке вже ніколи не повернеться, не прийде. І скільки я доріг не проминула, скільки їх не вибирала, і мала підстави до великої мрії, і могла вільно обирати сама своє майбутнє, та того щастя, повнокровного, навально-приголомшуючого, із зливою сонячного проміння, світлого почуття не було більше і ніколи не буде. Я лише й радію, що ота остання зустріч з Валерієм Миколайовичем незмінно заповнює мою душу і моє серце і той неймовірно прекрасний живий світ, якого я зазнала в обіймах мого останнього кохання.
Сніг. Білий сніг вкрив і мою голову. Назавжди.
Життя – як море. Чого в ньому тільки не має. Ось так.
Ось чому я так довго вагалась йти сюди, на зустріч зі «Львовом». Я боялася цієї зустрічі, цих споминів. Боялась, що розхвилююсь, не витримає моє серце.
Довго усі мовчали. Ніхто не наважувався хоч щось сказати. Кожний думав про своє. І в той же час залишався віч-на-віч із своїм улюбленим капітаном, капітаном 3-го рангу Валерієм Миколайовичем Ушаковим.
http://prosvilib.ipsys.net
Ніяк не сподівався, що зустріч з членами екіпажу героїчного «Львова» в тихому кутку Гідропарку, так запам’ятається, так надовго увійде і в моє життя.
Прийду на пляж, а мене так і тягне в той бік, де колись було ошвартоване відважне судно. Кожний камінець, кожне деревце постійно призиває, зберігати пам’ять про корабель-трудівник, корабель-боєць.
В очах виникають залатані пробоїни надводного борту, а їх нараховувалось більше за три сотні, й бачу, як поливають його палубу кулеметним свинцевим вогнем літаки ворога і як самовіддано відбивають атаку комендори, а матроси і моряки разом з медсестрами гасять чергову пожежу і як з димлячою надбудовою «Львів» продовжує свій бойовий рейс до рідної Одеси.
Слухаючи лейтенанта медицинської служби я пригадав, як колись очікуючи її дочку, ми сиділи з нею в бесідці з пожовклим листям винограду, у таку ж тиху вечірню пору і вона мені розповідала, згадуючи своє життя, тоді мені й випало уперше познайомитися з лікарем прославленого судна, Вікторією Олексіївною. І душа моя розтопилася в чарівному світлі, що випромінювала ця жінка. Я подякував тоді природі за те, що вона так вдало створює таких жінок для окраси нашого життя.
Ясна річ: я був щасливим, що мені надалась можливість спілкуватися з гарною людиною. Вона чарувала мене своїм розумом і гідністю. І знатись з горем – бо не в силі був зробити щось таке, щоб хоч чимось допомогти їй в її надлюдських переживаннях і стражданнях.
Коли я в черговий раз прийшов на побачення з легендарним судном, вона сиділа на пеньку за який був прив’язаний «Львів». Теплохода вже не було. На його місці лише гуляли дніпровські хвильки, розгойдуючи молоденькі зарості очерету.
Побачивши мене, одразу впізнала, підвела очі. І не чекаючи від мене слів, заговорила:
– І тільки лиш нахлине весна на наш величний край, і тільки війне солодким запахом жасмину, і в притишеному гайку прибережних дерев розбудить серце соловейко, в мені оживає незмовкна мелодія мого кохання, пригадується все, що колись бентежило мою молоду душу. Перед тою густолистою шовковицею не раз я зупинялась, наче в ній знаходила захисток і перепочинок, співрозмовницю й навіть порятунок. Люблю з нею відпочивати і ділитися і щастям, і горем.
От і сьогодні я з нею говорила і навіть відчувала на своїх щоках її сльозу, чисту, мов з джерельної води.
– І тільки один раз, – продовжила говорити лейтенант військово-медичної служби Вікторія Олексіївна Остіоненко. – Мені якось несподівано прийшлось залишитись на одинці із своїм колишнім однокурсником. Він працював в порту, на його плечах вдало сидів морський кітель з блискучими ґудзиками-якорями. Зустрівшись, я кинулась до нього, як до рідного. Обнялись. Він торкнувся губами моєї щоки. Щось спалахнуло в груді, але я тут же відчула, що ми не зможемо стати дуже близькими, зніяковіла, одійшла од нього на кілька кроків. Не знаю чи помітив він моє відчуження, мабуть, ні, бо схвильованим голосом видав: «Ось ми й зустрілися. – Він спритно спіймав мою руку й стис її у своїх великих теплих долонях. За якусь хвилину, повторив: – «От і зустрілися», – пильно вглядаючись в моє обличчя нервовими очима. Здається, вони в той вечір були надто відверто зухвалими, достатньо синіми. В пам’яті швидко, як кадри кінохроніки, промайнув перший післявоєнний рік і його напружений блиск в очах й слова: «Давай поберемось. А там що буде». Він навіть норовив забратися ворухливими пальцями мені під кофтинку. Згадавши про ті його кроки, зауважила собі, що він залишився таким же настирним, охочим до швидкого братання, не вибираючи умов, місця, хоча й помітно змінився. На скронях з’явилася густа сивина, добре змужнів, став огряднішим і міцнішим.
Він знову притис мене, як і колись, до себе, не відводячи від мене погляду, з високою напругою бажання.
Я викрутилася.
– Знаєш, – сказав він тоді, – ходімо на берег. Я там, серед широкого простору моря, часто згадував тебе. У нашому розпорядженні цілий вечір.
Я погодилась. Я ж була самотня. Надії на зближення з кимось не було. Той, кому я готова була віддати усю себе, затримувався, не давав ніякої надії на єднання.
Незабаром ми опинилися на чудовому схилі, недалеко від очного інституту. Людей я не бачила, до нас лише долітало постукування коліс древнього трамваю з Французького бульвару. Як не дивно, спогади про студентські роки, про участь його у воєнних подіях не зближали нас, а віддаляли одне від одного, особливо, коли він згадав, що у ті молоді роки, йому дуже хотілося мене цілувати. «Жагуче!» – Різко злетіло з його вуст. І, раптом, схопив мене на руки й додав: «Буду отак нести тебе, тримати, відірвавши від землі, щоб не надіялась, що я комусь тебе віддам. Чуєш? Ніколи, ніколи тебе не віддам. Навіть і тоді, коли б з’явився твій капітан зі «Львова».
Не знаю звідки він дізнався про моє серйозне кохання, після чоловіка, котрий, я вже казала, загинув у перші дні війни, що я жила і продовжувала жити надією на єднання з Валерієм Миколайовичем.
Мене це нагадування колихнуло, обпалило небувалим холодом, кинуло в обличчя сотні бризок рідного моря. Він спохватився, став втішати, твердити про свою вічну любов. Але все це стало мене дратувати. Хвилі споминів вирішили все раз і назавжди. Я зрозуміла, що Валерія я не зможу забути, залишити ніколи і не зможу нікого так відкрито і чисто кохати, як свого любого, незамінного капітана.
Він сів на лаву. А я, заглибившись в себе, стояла, прихилившись спиною до акації, а довкола – море, ніби велетенське прозоре марево, і споконвічний круг місяця, який тихенько прямував далеко над обрієм, наче сповіщав, що я ніколи більше ні з ким не буду по-дівочому щебетати, бо не зможу порушувати взятий на себе довічний обов’язок любити тільки Ушакова.
Скажу відверто, мені надзвичайно дивним було спостерігати несподіване затишшя. На небі, що зранку заклалось від самого горизонту біло-чорними хмарами, не було жодної хмаринки. І що, головне, вітру не було. Море стояло спокійним, лише поверхня його затягнулась блідо-голубим серпанком…
Вікторія Олексіївна обірвала свою розповідь, так же як і розпочала без вступу і зауважень.
Помітно було, що вона з хвилину на хвилину переймалась якоюсь серйозною думкою, прикушуючи нижню губу білими верхніми зубами. У всій її стрункій постаті відчувалась якась смілива пристойна гордість, успадкована від чорноморських моряків.
Раптом вона обернулась до мене:
– Я була, мабуть, чи не останньою пасажиркою, коли у 1964 «Львів» дав прощальний гудок і відправився у свій завершальний рейс. Останній капітан «Львова» Ріхтер дозволив мені піднятися на капітанський місток, подовгу стояти, дивитися на море, на палубу. Як зараз пам’ятаю, то було 11 жовтня, мжичив дощ – «Львів» готувався назавжди покинути Одесу. Той гудок і досі дзвенить в моїх вухах. Проводжали його гудками найсучасніші теплоходи «Іван Франко», «Тарас Шевченко»…
Вона знову не договорювала. Я звернувся до неї, не думаючи, просто спитав:
– І що, ви так і залишились не одруженою?
– На жаль, так і залишилась одна з дочкою .
– Що ж ви так?
– В усьому винна я сама, Вікторія, як любив говорити Ушаков.
– Так, ніколи?
– «Так, ніколи». І не жалкую. Я любила Валерія Миколайовича, люблю його і зараз. Він на це заслуговує.
І вона знову вдалася до споминів.
– Ось він зараз… ось! Я рвалася до причалу. «Львів» тихенько підходив бортом… Але на корабельному трапі свого капітана я не побачила. Не було моєї довгожданої надії, любові… Знаєте, у Валерія Миколайовича усе було природно. І що мене найбільше вражало у міру того як його я все більше і більше пізнавала – це чистота думок, невідання зла і байдужість до спокуси в стосунках з жінками. Чистота його душі не здавалася робленою. Чи набутою просто: то була прозорість струмка із залізним дном. Вона в ньому світилась, як ранкова роса при сході сонця на палубі.
Пройшло небагато часу, усього чотири роки, у 1943, як він на мене уважно, підбадьорливо глянув. Усього за кілька хвилин як мене було поранено. Та так, що я довгі місяці провалялася на шпитальному ліжку. Коли одужала, прийшла до тями, стала на ноги, то вже опинилася далеко за Волгою. Мої намагання, спроби зв’язатися зі «Львовом» не виходили. Залишалося чекати, коли закінчиться війна. І от гітлерівські війська капітулювали. Настали мирні дні. Повернулась і я на Головну базу флоту, в той же вечір побігла до «Львова», мала надію зустрітися з любим капітаном. У цей час якраз відбувався урочистий мітинг, були спущені військово-морські стяги і вимпели. На теплоході вже майорів мирний прапор Чорноморського пароплавства. Я, як оце зараз, застигла перед героїчним судном. «Львів» дав прощальний гудок. Трішечки, трішечки я не встигла! Цей гудок впився в моє серце такою різкістю, як це б сталося, коли б полоснули його морським кортиком. «Львів» взяв курс до берегів Одеси. Я полетіла туди. Рідне місто зустріло червонопрапорне судно святково. На причал прийшли моряки й портовики. Ветерани з орденами на кителях, держали красиво написаний транспарант: «Здрастуй, «Львів»!». Що б ви знали, що творилося у моїй груді. Серце клекотало, хвилювалося. Яка буде зустріч з рідним капітаном, з рідним «Львовом»? На великий мій подив, на капітанському містку господарював новий капітан Олександр Ворожбієв.
Побачились ми з Валерієм Миколайовичем лише у 1946 році. То був найщасливіший рік мого життя. Валерій оцінив мою відданість. Він крикнув мені, коли я бігла до нього: «Вікторіє, люба! – а, коли вже була в його міцних обіймах, додав, – Що значить Вікторія! Перемога! Ти перемогла. Я здаюсь!». – Було вирішено, що на початку наступного року я назавжди залишусь в його сильних, надійних руках. І він пообіцяв, що ніколи не розімкне рук, будемо разом, на все життя. Цього не сталося.
Далі вона говорити не змогла. Їй здавило в горлі, забили сльози.
– Була лише, – через якийсь час промовила Вікторія Олексіївна, – була лише зустріч з його матір’ю, Софією Олексіївною. Вона була уся в чорному. Не могла нічого говорити, сиділа на дивані, в стареньких руках тримала лист від командуючого Чорноморським флотом. Адмірал Октябрьский писав: «Я особисто знав капітана 3-го рангу Ушакова В.М., як чудового, зразкового офіцера, вимогливого, культурного і хороброго військового моряка…».
– Довго стояла на причалі обличчям до моря, допоки прозоро-синюватий місяць не вибіг жвавим парубком і заграв свіжістю над морем, на якому ворушилися, штовхалися горбаті хвилі. Небо забарвлювалося сріблястим світлом і коли все поглинуло у легкий голобуватий морок і хвиля за хвилею, зблискуючи білим, як сніг гребенем, з шумовинням, по-приятельські заповзялися щиро облизувати високий борт «Львова», мені стало дуже сумно. З грудей вирвався глибокий, неутішний віддих. Я більше не могла стояти і мене стало колихати. Я залишила причал.
До нас підійшов учень школи №2, і побачивши, що нами оволоділо мовчання, заговорив:
– Я неодноразово плигав у воду з цього судна, – почав він одразу, без вступу, –Я і мої товариші не знали, що це героїчне судно і що воно червонопрапорне. «Львів» треба захистити. Не можна допустити, щоб його порізали на металобрухт, як кажуть, на цвяхи. Я зібрав з товаришами із класу сто кілограмів побутового металу під час цих літніх ка-нікул на його відновлення. Треба зробити на ньому плавучий піонерський табір із музеєм, його ж відремонтували в роки важкої великої війни, коли, як оце ми дізналися на нього, було зброшено у серпні сорок третього десятки бомб. Фашистські літаки розтрощили кормову частину корабля. Тоді повністю була зруйнована надбудова Вісім кают зазнали руйнації. А ми? Херсон будує першокласні океанські судна. У місті діють два судно-ремонтні заводи, суднобетонверф.
Карабанов притис до себе восьмикласника.
– Правду, хлопче, кажеш, треба щось робити.
Сергій не заспокоювався:
– Я відправив лист у республіканську газету «Юний ленінець».
Катерина Запорожець підійшла до борту судна, ступила на понтон з дерев’яним стареньким настилом, і випадково, а може й машинально, розстібнула кофтинку і на мої очі, на гімнастерці, відкрились ордени, які я певен робили її ставною, прикрашали обличчя, випрямляли плечі, на яких вона винесла з поля бою, будучи військовим фельдшером, десятки а може сотні поранених. Затим протерла хусточкою окуляри, дістала з сумочки книжечку віршів, подарованою Бондаренком, і на увесь свій жіночий, розмашистий, немолодий голос, прочитала:
До щему у серці, до терпкого щему
Я кохаю країну, омиту прозорим дощем,
Її грози весінні, листопади осінні,
Коли дуби покриті багряним плащем.
– Це Любов Забашта, – пояснила старший медпрацівник «Львова», – моя любима поетеса, з якою я не раз зустрічалася на судні, у нас, в Одесі. Ще до війни і навіть після війни. Я вже говорила, була закохана в її поезію, чимало її віршів знаю напам’ять. Та ще допомагає мені книжка, яку подарував Євген Павлович.
І степи, і діброви, і зорі, і роси,
І беріз тонконогих розплетені коси…
Я такою з дитинства тебе, Україно, пізнала,
Коли пшеницею йшла, у безмежні поля золоті.
Голубами злітали у небо димки від вокзалу,
Ніби звали мене у незвідані далі оті.
Вона зійшла з понтона, оперлась на подану руку Каменського. Кину-ла знову свій втомлений погляд на пошарпане хвилями бомб, обпечене полум’ям снарядів судно, і пошепки, з гіркотою продовжила читати:
То не твій обеліск...
Та й імення твого тут не висікли,
Хоч загинув, ти поруч,
але в списки тебе не внесли.
Взяла під руку колишнього старшину групи мотористів.
– Я часто згадую цей вірш, він мені постійно нагадує молодість, мого чоловіка.
Тут на спалену землю
З рани червоно кров твоя вилилась,
Підняли твоє тіло,
В медсанбат під вогнем понесли.
І вона заплакала. Вона не соромилась своїх сліз. І трохи заспокоївшись, продовжила:
Але в списках немає
Вже, на жаль, і того медсанбату…
І ніхто не розкаже,
Як ти важко тоді помирав.
Лейтенант з корабельного…
Де мені тебе в світі шукати?
Як ти грав увостаннє,
Як ти сумно востаннє співав!

Ми в твоїм інституті –
І, вважай, біля самого моря –
Обеліск вам поставили,
Жертви жахної війни.
Скільки подруги ваші
За життя своє звідали горя,
Дні розлуки позначили
Їх сріблястим вінком сивини.

Там – імення твоє…
Те, що стало моїм вже навічно…
Я на книгах його через довге життя пронесла.
Ти казав: «Я щасливий…»
Я ж – з дитинства до щастя не звична,
Тільки в пісні своїй
Твоє щастя собі узяла.
Все ходжу і шукаю роками у День Перемоги
Від Малої землі до малого твого Темрюка
Твої давні сліди, і вогненні пекельні дороги,
І те місце, де ти увостаннє мене погукав.

Може, там, де цвітуть
оті канни, до болю червоні,
Може, тут, де горить
ото Вічний червоний вогонь,
Ти до серця притис
похололі, зчорнілі долоні
Чи кривавого поту
витер краплі з обпечених скронь.

Наші юні мужі…
Ви ж були тоді зовсім хлоп’ята.
Нашу першу любов понесли ви у битви тоді.
Як ми трудно жили – ваші болісні вдови-дівчата,
Вас провівши на фронт,
ми були молоді, молоді…

І одна тільки втіха:
ви лишились для нас молодими.
З вашим карим вогнем
у коханих очах – на віки.
Ви розтали, як мрія,
за скресом чорним і димом,
Ми несем вам вінки,
рік у рік несемо вам вінки…
Наступила пауза. Усі стояли, задумавшись.
Катерина Петрівна стала поруч Каменського й сказала йому:
– Це Любов Забашта. Я про це вже говорила. В неї майже така доля як і в мене. У мене тільки один чоловік був і є. І в неї також, – один. І вона пройшла солдатський курс наук, який давався усім нелегко, навчилася, як і ми, розрізняти калібр снаряда за звуком, проповзати вужем по мінному полю і підніматися в найстрашнішу атаку – в рукопашну.
Не встигла Запорожець закінчити останні слова, як Каменський швидко вступив у мову:
– Дивіться, дивіться! – голосно крикнув він. – Онде на ходовому містку Ушаков, наш капітан 3-го рангу, Валерій Миколайович, командир легендарного «Львова». Прислухайтесь! Чуєте? А я не раз все це чув. Він промовляє: «Ось воно, Чорне море. Наше море! Уклоніться йому, як вклоняюсь йому я при сході сонця. Бачите стяги на кораблях, прапори на транспортах, на пасажирських суднах? Це наше майбутнє. Це майбутнє нашої держави. Звідси найновіші наші танкери, суховантажі, океанські лайнери підуть в усі моря і океани світу. І ніяка війна, ніякі фашистські бомби, ніякі погрози ворогів не зупинять наш мирний похід! Слава Вікторії!» – Це його слова. Майже так казав його попередник великий Федір Федорович Ушаков в історичній п’єсі «Стяг адмірала».
Радісно забилися у клепаний борт мужнього судна жваві дніпровські хвильки. Вони з любов’ю цілували борти із слідами війни. Весело гомоніли, щось шепотіли – все розливалося величною міддю сурм.
І продовжували свій біг до свого Чорного моря, розповідаючи усім про життя і подвиг славетного судна.
Здалося, що ось-ось знову залунають бойові гармати, затріскотять крупнокаліберні кулемети і знову на судні задзвонять корабельні дзвони, сповіщаючи про перший святковий день – нагородження єдиного цивільного судна – учасника війни орденом Червоного Прапора, команда якого, як і в прославленого адмірала, складалася чи не вся з українців, нащадків запорізьких козаків, з рибалок Придніпров’я.
Затихло полум’я багаття. Хлопець кинув ще кілька сухих гілочок старого осокора й вигукнув:
– Тепер моє життя буде пов’язане з морем. Піду працювати на суднобудівний, буду будувати кораблі, щоб були достойні легендарного «Львова».
Почувши стверджуючий голос школяра, обличчя колишніх моряків скинуло похмурість, яскравіше заблищали очі, швидше стали рухи, хоча кожен усвідомлював, що підходить хвилина розлуки, що це можливо їх остання зустріч з героїчним кораблем, де пройшла їх юність, молодість, життя у важкі часи страшної війни.
Їм, ветеранам, залишилося тепер лише одне, йти до людей з своїми спогадами, розповідями, таким чином, продовжувати життя «Львова» в школах, інститутах, на заводах, серед курсантів морехідних училищ, щоб всі знали, як билося з ворогами пасажирсько-транспортне судно за честь і волю рідної землі, рідних хвиль Чорного моря, щоб їх героїчні подвиги жили в пам’яті земляків, щоб ніколи не згасало світло споминів, завжди світило яскравим вогником у Просторі-Часу, в серцях людей, бо їх «Львів» був не тільки безстрашним героєм, а й багато років, усе перше довоєнне десятиліття, передовим судном усього пасажирського флоту Чорноморського пароплавства.
І тут, Катерина Запорожець, як у молоді роки, жваво вибігла на середину палуби.
– Знаєте, – знову викрикнула, – я товаришувала до війни, та тепер зустрічаюсь, з відомою нині українською поетесою. Вона вчилася в Одеському водному інституті, а я в медичному. Уперше ми побачилися ось на цій палубі на прогулянці перед самою війною. Вона тоді прочитала мені кілька своїх віршів. Запам’ятала ось ці рядки:
Найкращих віршів я ще не склала,
Доріг найдальших не пройшла…
Та коли ми зустрілися знову, коли Люба, Любов Василівна, знову побувала в Одесі, в місті своєї юності, на двадцятиріччі випускників Водного інституту, вона тут же, на цьому місці, на цій палубі, прочитала, може чи не найкращій своє віршоване творіння.
http://prosvilib.ipsys.net
Не встигла закінчитися зима, як легендарне судно «Львів» на надувних понтонах забрали до себе севастопольці. Зі штабу флоту не відповідали на листи ні колишній медсестри, ні Каменському, ні піонерам школи №2.
Хоча героїчний «Львів» мужньо бився не тільки з підступним ворогом, але й після війни, майже усе повоєнне десятиліття своєю напруженою, чистою, високольтурною працею тримав, як кажуть чорноморці, високу марку серед найновіших, красивих та чепурних пасажирських лайнерів, побудованих за останнім словом кораблебудівної моди.
Пройшло майже чверть віку. Тихо зараз на місці, де стояло велике судно – судно-герой. Лише продовжують бігти до берега веселі дніпровські хвильки, продовжує працювати учбова база юних моряків, але вже на річковому дебаркадері.
Але на превеликий жаль, нині ніхто, і ніде в Херсоні не згадує про славне героїчне пасажирсько-транспортне судно. Аж болісно стає, невже починає рватися зв’язок поколінь? Але ж від діда до онука, від батька до сина завжди передавалась пам’ять про невмиру-ще безсмертя.
Хотілося, щоб героїзм наших людей зберігався у свідомості, не губився на хвилях життя, а передавався і озивався у дітях і онуках.
Віриться, що ніщо не буде забуте. І не забудеться героїзм моряків і медсестер і капітан 3-го рангу чорноморського теплохода «Львів» Валерій Ушаков.
Розмаїться всіма радугами незабуття, засвітиться новою яскравістю барв і відчуттів, думок, і звершень сигнальна щогла, яка, є надія, буде встановлена на спеціальному фарватерному буї, заякореному на місці останньої стоянки безсмертного судна.
Запам’яталось. Ми довго стояли колишні моряки і медсестри, уче-нь школи №2 Сергій Дорощук аж доти, поки на широкому просторі Дніпра місяць не проклав променеву голубу смугу.
Звідкись долетіла до нас пісня:
А хвилі шумлять, говорять
І б’ються о борт корабля...
Хмари почали збиратися над Карантинним, зливаючись в одне ціле, а потім знову розбігались і небо мінялось, ставало то блакитним, то фіалковим, віддзеркалюючись у тихоплинній річці.

Пригадалась остання зустріч з ветеранами «Львова».
Мої друзі пішли. Я залишився стояти біля старенького осокора, за якого було нещодавно прив’язане, обшарпане війною і вітрами судно, з красивим і гордим ім’ям – «Львів»!
І тоді в гідропарку було багато молоді. Веселих, урівноважених людей. Але незважаючи на їх пристрасний потяг до газет, журналів, до сонця і води, я не вбачав в них прояву гордості за свою державу, за свій Наддніпрянський край, хоча в них відчувалось, жила мрія, надія, що настане час і їх Україна зросте чудовим життям, де буде надійний відпочинок з весіллям, справжнім щедротним достатком. Хай не буде європейської, чи американської роскоші, але будуть, гідним подиву, і плаття, і сорочки й просторі, з усіма вигодами, сучасні квартири, кольорові телевізори з дистанційним управлінням.
Матроси, моряки, медсестри й лікарі, офіцери мирного судна, прийнявши виклик фашистських загарбників якраз і боролися з ворогом за таке вільне, спокійне життя у вільній державі, якою і є сьогодні наша чудова незалежна Україна.
Повернувся до води, ось тут був міцний манільський канат, яким було пришвартоване до берега навічно судно-воїн, судно-трудівник.
Згадались зламані щогли, побите скло ілюмінаторів. Навіть почув як він, «Львів», призивав не забувати його. Пам’ятати. Бути завжди разом з ним.
Сідаю у човен, відв’язуюсь, та не торкаюсь двигуна. Течія тихенько віддаляє мене від легендарного судна. Беру із інструментального ящика старенький блокнот, немов боячись запізнитися, швиденько занотовую останні рядки про зустріч зі «Львовом», щоб нічого, нічого не забулось!
Слава тобі, судно-герой!
Оце закінчення, коли я відвіз сім’ю на дерев’яний міст на Кошовій, а сам погнав човен, щоб поставити на 12-й причал, в Гідропарку, але чомусь рука не повернула румпель до Мідного озера, а вивела човен на Дніпро, повела до «Львова». Витяг ніс «херсонки» з води. В повітрі було тихо. Довго ходив піщаним берегом, не відходячи далеко від осокора. На дебаркадері школи юних моряків на допомогу згасаючому дню, засвітили ліхтарі.
І раптом, побачив Ларису. Вона викрикнула:
– Чудасія! Кого я бачу. Чи справді все це?
Вона попросила мене покатати її на моторному човні, з вітерцем, і пообідати десь на затишному березі Дніпра, подалі од людей.
Я зійшов з човна. Ступив босими ногами на теплий ще від сонячного проміння пісок.
Вона якось казала мені, що дуже хоче побувати на моєму човні, і щоб я, запустивши двигун на усі п’ять тисяч обертів, повіз її подалі від Гідропарку, в тихі, скриті від людей місця, точніше, вкрасти її у чоловіка. Та, коли побачив в якому вона стані, як одягнута, як іскрилися очі, зрозумів, що не зможу дозволити собі взяти людській гріх, скориставшись її бажанням. Дуже ж вона була зваблива і відкрита. Хоча кілька хвилин потому, під’їжджаючи до окраїни Гідропарку, виглядав, думаючи, аж в очах замаячили білі іскорки від напруги. А може з’явиться? Чомусь мені хотілося тоді, щоб вона йшла до мене вся в білому, щоб над берегом пляжу був феєрверк, злітали в небо ракети, розцвітаючи пишними букетами і падали золотим дощем на стежку на якій би ми зустрілися, застигши в гарячому солодкому поцілунку. Я від такої святкової думки завертівся на місці, наче у штраусовському вальсі, та так, що аж на душі стало радісно. Ось я вже тримаюсь обома руками за блідо-жовте бурштинове намисто, що красиво облягало її гарну шию, ловлю в її очах новий для мене погляд. Блиск – палкий, жагучий блиск, як це було у юні роки. Але цього разу не я тягнув її на лоно природи, а вона відмовлялась, знаходячи різні причини. Тепер було по-іншому. Вона сама запропонувала мені побувати зі мною на далеких плавневих островах. Я усвідомлював, що цього разу вона вирішила дати мені можливість стати переможцем у змаганні з нею у коханні, та так, ніби не має у нас ні чоловіка, ні дружини. Дозволить собі влізти мені на коліна і намагатиметься збудити мене своїми бурхливими поцілунками. А я, нарешті, насолоджуючись, буду задоволений тим, що зміг помститися за усе. За все, що вона мені зробила, зрадивши.
Але в останню мить я стримав себе.
– Ось і я!– глузливо вигукнув, – нечесний чоловік своєї жінки.
– На Бога. Що сталося? – спитала Лариса.
– Дружина серцем відчує, де я знаходжусь.
– А ти що, кажи ж бо? Злякався?
Вона ступила ближче до мене.
Тепер ми стояли віч-на-віч. І я насилу стримував себе, щоб не кинути їй в обличчя гнівні слова та такі, які були б схожі на удар кулака прямо в лоб.
– О, я скажу, – вимовив я. – Навіть двигун довго не хотів заводитися, немов і його їду ошукувати.
– Який жах! – засміялась Лариса. – І ти не збожеволів? Ми ж обидва невірні. Сподіваюсь, і ти, що згодився покатати мене на човні, і я, що вирішила дати тобі те, чого позбавляла в юності. Ох ти, сердешний мій Костику, давай руку і веди мене на свій пароплав і поспішай взяти те, про котре ти, знаю, мріяв, силувався. Чого стоїш, мов істукан? – Лариса випросталася. Красива і притягальна. –Ну, руку! Я ж готова лежати з тобою відкритою, з ласкою на трав’яному килимі, віддавати і відчувати твою і свою енергетику тіла. Пізнавати в знемозі минуле.
Я перепинив її:
– Я, Ларисо, приїхав, щоб ще раз засвідчити – колишні почуття до тебе давно вже вмерли.
– Невже? – знову саркастично засміялась. – О, то ти так, той що не раз і не два умовляв мене бути на одинці, заглядав раз у раз під кофтину, страшенно тремтів… – Вона помовчала трохи, а потім додала, – Тож не уживай, прошу, страшних слів. Боже, та невже тебе більше не хвилює, чи відкрита на мені сукня, чи закрита? Ти ж добре знаєш, що коли одягала светра, то ти та й інші чоловіки геть скаженіли
Лариса міцно ухопила мене за руки, притягла до себе і сміливо глянула в обличчя. – Заспокойся. Тебе, що, якась муха укусила? Що за ворожість? Сердешний мій Костику. Я сподівалась спокутувати свою провину, позбутись гріхів перед тобою. Не роздумуй, поки я готова на все.
Поки вона говорила, яхолодно роздивлявся її й думав: «Певно років двісті, двісті п’ядесят тому її б спалили, як відьму». І несподівано для себе вимовив:
– Ларисо, ти вже чула, що я сказав. Я ненавиджу тебе. Ти зрадила мене, а тепер намірилася потонути у віроломстві, впитися гіркотою зрадництва й по відношенню до Сергія Федоровича, ветерана війни, заслуженого чорноморця. Невже у твоїй черствій душі так мало честі?
Вона зробила крок до мене. Обхопила руками за плечі. Я вирвався з обіймів, аж заточився, закричав:
– Не підходь! Я ненавиджу тебе. І буду ненавидіти до кінця свого життя. Я ніколи не дозволю, щоб ти, щоб ти своїм брудом зачорнила своєю новою зрадою поезію мого спокійного буття. Я не сліпий, і бачу різницю між тобою страшною облудницею і моєю дружиною, яка віддала мені безкорисно своє життя. І яка в тисячі разів краща за тебе і є для мене найсвятішою. Ти та, яка отруїла усі спогади юності. Я ніколи не міг, хоч щось згадати чисте, добре в зустрічах з тобою. Ти безжально усе заплямувала. У мене досить сили, щоб устояти перед твоєю красою і нечесною звабою. Не стій, як пень. Ніщо не прикриє твого зрадливого серця. Я хочу бачити, як ти будеш страждати у мене на очах, корчитися з муки і відчаю від того, що я відмовився від тебе, твого надто красивого тіла. Я хочу, щоб ти була нещасна, хоч одну мить. Це і буде моєю помстою. Геть від мене, пречудове страховисько! Я жену тебе від себе, завдаю тобі муки, од того, що ти сама заклала в мою душу зненависть до себе.
Я махнув зневажливо рукою, різко одвернувся од неї і ступив в холодну пізню-осінню воду.
Лариса вражено дивилася услід й, мабуть, не могла повірити, що я пішов від неї. Від її лебединої шиї, м’яких, ніжних рук і від великих очей з гарячими звабними зблисками.
Я зіштовхнув човен з берега. В обличчя світило передвечірнє сонце, ще тепле і чудове.
Моє колишнє чесне кохання стояло без руху, з видом глибоко переможеного. І раптом підвела голову, підбігла до мене, схопилась за борт човна.
– Костю, не будь до мене таким суворим. Я в юності не могла бути іншою. За мною табуном літали чоловіки усіх мастей. Ти мені дуже подобався, але я не змогла опанувати свої почуття, не змогла відрізнити, де фальш, а де справжнє кохання. Не мала належного досвіду, що вкрапляється в найпотаємнішу глибінь душі. Не змогла стати глухою до залицяльників з їх пишномовністю й благанням. А ти, як на гріх, був не рішучим, без’язиким. Ох, милий ти мій, я стільки намучилась, а тепер ще й ти завдаєш мені найболючішого удару, поціливши прямо в серцевину душі. Не знаю, чи досить буде моїх сил, щоб знести і це страждання. Мабуть, не переживу. Ой, скільки я чекала, коли ти станеш домагатися.
Вона підійшла ближче, припала щокою до моїх грудей.
– Так, щиросердо, я хотіла побути з тобою, але не заради стрибка на м’яке. О, ні! Я мала на меті, щоб ти хоч на якийсь час взяв мене всю, щоб я була тільки твоя, ані на крихту не належала іншому. Цією дією мала намір таким чином спокутувати усі гріхи перед тобою.
Лариса різко відштовхнулася від мене.
– Ех, Костику мій, я дуже хотіла, щоб ти вирвав мене з обставин, що мене обплутали. Дякую, ти мене провчив. Я залишилася в своєму темному, темному лісі, з похмурими днями, з тавром одвічного смутку. Побачиш Сергія Федоровича, передаси йому – я повертаюсь до нього. Ти допоміг. Костю мій, спасибі тобі. Тепер мені стало легше на душі, хоча я й цілком виснажена й розчарована. Помста тобі вдалася. Але й я маю виграти, знову буду жити в Одесі, на третьому поверсі і кожного вечора буду вдивлятися на червоні бакени. Жаль лише одного я заповзялася зустрітися з хвилинами високого буття, а вийшло все дуже й дуже по-дрібненькому, дріб’язковому, надто буденно. А я ж хотіла, нарешті, відкритись, ти ж колись, я знаю, очима роздягав, поїдав… зробила б це залюбки… для тебе. Жаль, що не вдалося зійти на нашу гологофу. Прощай!
Скочив у човен. Лариса попрямувала з Гідропарку, нахиливши голову. Цього разу її рух був далеко від витонченості, яким вона досконала володіла. Рухалась різноманітно й зграбно. Здалося навіть, що усі привабливі частини її тіла умить сховалися за широкою спідницею. В цей день вона була простою, звичайною жінкою.
Цього разу мотор завівся з першого разу. І сталося диво: я зупинився посеред Мідного озера, обрамленого багряною стіною міцних осокорів, білих верб, ніжною вільхою, звичайною калиною з червоними китицями. В душу вливався спокій, було приємно й мило, як ніколи.
Я не міг ні тоді, ні зараз сказати, що Лариса була найвищим витвором краси природи, але вона була одна із тих живих жінок у яких обличчя, шия, плечі, руки були помітно гарніші за грецьку Венеру.
Більше я її не бачив.
А «Львів» мене не відпускав. Я не раз приходив до нього, піднімався на верхню палубу, зупинявся біля флаг-штока, хоча він до половини був зрізаний навіть чув, як боцман подав команду: «Струнко!» Дивився на командну каюту. Двері зірвані. Подумав тепер усе відчинено, усе вивітрилося. Раптом побачив жіночу постать.
На березі стояла мати Лариси. Вона усміхнулась. В неї був ще помітно молодий голос:
– Я знала, – викрикнула вона, не відриваючи очей від «Львова», – що знову з вами зустрінусь.
– Чому? –спитав, зійшовши на берег.
– Таке було передчуття. Я помітила, коли ви відходили від судна, то кілька разів озирнулись, навіть було призупинились. Здавалося, хотіли повернутися.
– Так, це правда, – підтвердив я. – Частенько під’їжджаю, торкаюсь його борта. Одного разу, рано-вранці довго прогулювався біля нього. Над Дніпром, над його середньою надбудовою, зависав непроглядний туман, схожий на бурий дим, під час весняного спалення очерету. І мені, несподівано, видалось, що до любого судна повзуть якісь привиди, у вигляді чорних «пантер», а із сірого мороку виринають люди, машини і дзвонить «Львів», відбиваючи ринду, наповнюючи тривожним гулом міді увесь простір пляжу, із заходу якого летіли зловісні крилаті коричнево-чорні потвори, починають ширяти навколо судна в непроглядному повітрі.
До десятої години туман підвівся. В цей день, проходжаючи берегом, усвідомив, що мені буде дуже важко забути, як занепадало героїчне судно і що зовсім ніхто про нього не згадує. Я не міг без болі споминати його.
– Отож і мені так.
Я глянув на неї. Її очі, наче ранкові зорі ласкаво мерехтіли, примушуючи мене відповідати тим же, радістю зустрічі. Вона була, не зважаючи на досить солідні роки, ще досить симпатичною жінкою.
– Я довго на вас чекала. Мені хочеться розпитати у вас все про «Львів». Ну як оце він? Чи повернуть йому життя? Що ще чути про капітана?
Вікторія Олексіївна сідає на товстенький пеньок старого осокора, здувши спочатку з нього піщинки, щоб не пристали до її темно-синьої спідниці. А я сідаю просто на пісок. Біла кофточка , з квітчастим мереживом на рукавах і на комірі й косинка на плечах вдало відтіняють її ще красиве обличчя. Вкрите свіжим дніпровським загаром. На шиї у неї, я побачив, золотий, тонкої роботи, ланцюжок, на якому переливалися блиски сонячних променів. Я намагався розповідати їй про невеселе життя теплохода, не забуваючи дрібниць. Навіть про те, що все, що було цінним на ньому пограбовано, побито, багато вийшло зовсім просто з ладу. І тут, ледь не заїкнувся, що ми з її дочкою були в позаминулому році на верхній палубі «Львова», але згадавши застереження Лариси не казати її матері про наш похід, своєчасно зупинився, промовчав.
– Це жахливо! Жахливо ще й те, що вам частенько доводилося бачити, як відходило в далеке небуття величне судно, – вигукує Вікторія Олексіївна, перериваючи мою розповідь. Її обличчя стає сумним. Воно пробуджує до неї почуття поваги. – Бідолашний, конає на очах, – додає вона.
Раптом сховалося сонце. На Дніпро набігли хмари. Захвилювалося широке дзеркало посинілої річки.
Колишній лікар «Львова» дістає з сумочки купку папірців, серед яких знаходить малюнок фрегата. Подає мені й каже:
– Це малюнок мого капітана. Валерія Ушакова. Капітана «Львова». Це він малював. Він любив рисувати і у нього це добре виходило.
Ми продовжуємо сидіти на березі. Повільно гасне за нафтогаванню захід, мерхне, заспокоюючись, річка, примушена природою надвечір міняти колір. На небі сміливо спалахують перші зірки. Я тримаю в руках подарунок, згадую про нього.
– Такого подарунку я ще ніколи не одержував.
Вікторія Олексіївна не відводить від мене очей, вдоволено всміхається.
– Я ж вам сказала, від щирого серця.
– То, може, це єдине, що залишилося від капітана? –зауважую.
– Ні. В мене є ще оцей ланцюжок. Валерій Миколайович вибираючи його в крамниці, говорив: «Тепер навічно прикував тебе. Нікуди не втечеш». Обидва тоді засміялись. – Наступила пауза. Дніпром пробіг човен. Через якусь хвилину вона додала. – Я винна, що не поїхала з ним в той осінній день, може б й не загинув…
– «Не загинув»? – миттю перепитав.
– Не загинув, кажу, – спокійно видала Вікторія Олексіївна. – І життя б моє могло скластися по-іншому.
Я трохи чув, що Валерій Ушаков з якихось трагічних обставин пішов з життя. Але як все те сталося я і до цієї пори про це нічого не знаю.
Останні її слова не приховували розпачі, але, бачив, згадка про Валерія Миколайовича, помітно окрилювали її і до неї знову поверталася віра в себе, радість, що носить в серці пам’ять про видатну людину, що причетна до збереження малюнка.
Навкруги стало безлюдно, тихо. Вздовж Малого Потьомкінського заяскрилися ліхтарі рибальських човнів, спалахнули газові вогні на фарватері, окреслюючи водний шлях морякам до причалів, де швартувались перші військові і мирні кораблі рідного Чорноморського флоту.
Ми удвох дивилися на місто, воно лежало перед нами, як на долоні, залите тисячами мерехтливих вогняних крапок, долаючи насідаючу пітьму пізнього вечора.
Колишній лікар «Львова» заводить руку під мій лікоть, прихиляється. Від цієї невимушеності, стає ще симпатичнішою.
Вона розповідає мені, її голос тремтить, що коли дізналася, що в херсонському театрі готується прем’єра п’єси «Стяг адмірала», то не гаяла й часинки, одразу пішла. Тоді не пропускала жодної вистави, ходила, ніби, як на побачення зі своїм любим капітаном.
– Брала квіток, сідала в партері, на перші місця, у самій сцені. І говорила йому, моєму Валерію Миколайовичу, що не вийшла заміж, будучи молодою й тепер не зміню свого рішення. Збережу до кінця життя своє слово. Жаль, що я не взяла свого зошита, залишився в Одесі, ви б прочитали у ньому про нашу велику незабутню дружбу. Між іншим, там є трохи і про мене, і про медсестру з Криму, котра перша сказала мені, що коли капітан лежав непритомний поранений біля компаса, на підмостку, то промовляв моє ім’я, кликав мене до себе. Я вірила їй. Приємно було слухати. Хотілося, щоб було правдою. І от зараз, все в мене тягнеться, щоб крикнути на увесь голос, щоб усі почули, що моє кохання і сьогодні є сонячною казкою, незважаючи на страшну війну. І мені, правду кажу, розмовляючи з вами, згадуючи капітана, стає радісно, навіть весело, зникає сум, народжується бажання жити далі. Можете вірити мені і не вірити, я завжди була з ним, з моїм Ушаковим і буду незамінною подругою, чесним супутником. І хоча у нас було платонічне кохання, я його любила і буду любити. Розумієте? На все життя!
Слухаючи Вікторію Олексіївну, я згадав останній вечір проведений з нею.
«Львів» виглядав із пітьми неясною рисою. Ми підвелися, підійшли ближче до сходні, трап вже хтось поцупив, якраз у цю мить над небокраєм Лівобережжя спалахнула блакитною загравою, а через якусь хвилину – другу, гасячи далекі зорі, не поспішаючи, але впевнено став вибиратися на вільний голубий простір повновидий красень місяць, кинувши через Дніпро мерехтливу доріжку, всипану срібною лускою. Повітря погустіло, набрало голубого кольору. Протилежний звивистий берег набрав виразніших чіткіших контурів.
Ми довго мовчали. Спостерігаючи, як вкривається темінню, ще живий, наш «Львів».
Вікторія Олексіївна простягла до нього руку, другою поправила пушисте волосся, напрочуд принадне в місячному сяйві.
– Я, любий мій, – звернулася до «Львова» мати Лариси, – уповні переконана, що і ти мене не забув, пам’ятаєш і любиш мене, згадуєш, хто разом з тобою допомагав нашій армії бити фашистів, виганяти їх з рідного моря і землі.
Її слова, слова любові лилися срібною треллю над усім островом, чудово гармонізуючи з тихими ніжними сплесками дніпрових хвиль.
Місяць підбився високо, я сказав їй:
– Нам час іти.
– Так, час. – підтверджує військовий лікар. В її голосі з’являється сум. Але вона не робить жодного кроку, продовжує стояти біля корабельної сходні, наче прикута до свого героїчного судна. І раптом видає:
– Немає Лариси. Не прийшла, а я хотіла, щоб ви знову зустрілися. – Вона якусь мить помовчала, а потім, наче про щось згадавши, швидко додола, – шановний мій, в тому, що ваше з’єднання не відбулося, винна і я. Бо коли побачила уперше вас разом, порадила їй бути обережнішою. Вона тоді, пам’ятаєте, була соромливою дівчинкою? Ми тоді уперше поговорили з нею про священні таємниці жіночого буття. І оця святість привела її до того, що вона довго не могла знати собі пару. – Знову наступила пауза. І несподівано спитала: – А у вас як? Лариса казала, у вас гарненька жіночка.
– У мене як у людей, – швидко відповів.
Значить ви щаслива людина.
Я промовчав.
– Тепер, коли оце дивлюсь на вас, згадую останні слова дочки: «Не бійся, мамо. Я не закохаюсь. Моє серце важко закохати, і тим більше не дуже лежить до нього».
Я зауважив:
– Все що було, тепер немає значення. Все пройшло. Пролетіло.
Вікторія Олексіївна добродушно усміхнулася. Я бачив, вона не хотіла мене ображати, слова самі зірвалися з язика. Вона його прикусила, даючи мені час, зробити оцінку усьому, що я почув. Та я й не збирався вдумуватися в сказане, в мене інше вертілося в голові. Як би там не було, а я на початку свого розумового вступу у життя кохав її дочку, а вище за кохання нічого немає на білому світі. Тут же пригадав, що Лариса залишила про себе те, що зустрічаючись з нею, я ніби потрапляв в інший світ. Приходячи з нею в їх дім на Прикордонній, то наче опинявся в середовищі, в якому панує особливе життя, розумово багате, наповнене духом щирого піднесення. В цьому привітному домі, особливо, коли з нами була її матір, Вікторія Олексіївна, я знаходив чимало незнайомих мені книжок, про яких мені немало розповідала сама, старша господиня, що була взірцем високої культури і освіченості. Мати Лариси видавалась мені якимсь неземним божеством духовності, високої дисципліни і, взагалі, незвичайної поведінки. Все завжди було при місці і в бездоганній чистоті, хоча за багатством їх помешкання не відрізнялось од багатьох тих, в яких я бував раніше. Сумніву не було, я був закоханий по вуха в Ларису і її матір. Вони легко штовхнули мене у вир мистецтва. Щоб завоювати прихильність Лариси мені довелося каторжно працювати над підвищенням своєї освіти, пішов до вечірньої школи, наполегливо заповзявся знайомитися по-справжньому з класичною літературою і освоєнням духовної культури.
Через рік, другий відчув, що мої старання не пройшли марно. Я в міру своїх сил і розумових можливостей швидко відновив знання за дев’ятий, десятий класи й став підніматися до тих висот на яких перебувають освічені і культурні люди, мої друзі – мати, Вікторія Олексіївна і її дочка.
Скажу відверто, чари високої культури і бажання досягти тої планки висоти, на якій знаходилася Лариса не розвіялися в мені і до цієї пори. Я став людиною, яка не була позбавлена можливості самостійно мислити і діяти, переступив через інститутський поріг, тому можлива зустріч з Ларисою мене зацікавила, бо за словами колишнього лікаря цього забажала вона сама. Хотілося ще раз побачити, якою вона стала, якою є насправді, без згадки про її особисте життя. Адже з розмов Сергія Федоровича, то вона недалеко відійшла від пересічної, сьогоднішнього часу, міщаночки з вищою освітою, але дуже обмеженою в загальнолюдській культурі, з геть-чисто незмінним характером, залишаючись на рівні студентських років, розуміючи по-своєму обов’язки в сім’ї, нехтуючи сталими поняттями інтимних стосунків подружнього життя. Постійно оберігає себе від злиття з реальністю, тримається завжди осторонь від поглядів інших на людську природу, культуру, із-за чого часто-густо виникають з нею конфлікти і не порозуміння. За вдачею, казав мені наприкінці Сергій Федорович, він прихильник дисципліни і високих обов’язків. А Лариса розбещена та й ще себелюбна. Вважає себе вищою істотою. Вона й мене хотіла зробити безвідповідальним, додавав капітан. Та, коли у неї не вийшло, пішла від мене. То, мабуть, її останній злет, останній рух нікуди.
Отже Лариса не прийшла і розводити далі думки не стало ніякого сенсу. Вікторія Олексіївна, поглянувши навкруги, також раділа, що не з’явилася дочка, значить поїхала до чоловіка, рушила до тролейбусної зупинки.
Прощаючись зі мною, несподівано видала:
– Я була знайома з багатьма чоловіками. Деякі з них підходили моїй душі, навіть дуже подобалися. Але жодний з них не залишив слід в моїй пам’яті і вони далекі від мого життя, а от Валерій Миколайович Ушаков, капітан «Львова» в порівняні з ними, незрівняний. Мій назавжди. Він мій – герой!
У місто входила ніч, місяць видно надовго сховався за хмари, ніби подався спочивати, втомившись у відважній боротьбі з густими хмарами й погас, лише зберігалося світло-блакитне сяйво, що ще плуталось пустинними вулицями, перебігаючи з даху на дах.
Все скінчилось. І закінчилось так швидко, що я навіть і не вчувся, як збігли години моєї відсутності вдома.
Вікторія Олексіївна ще раз, в останній раз, обернулась, помахала мені привітливо, по-жіночому, рукою і увійшла в тролейбус.
Навідався я ще раз до «Львова», але його вже не було.
Тільки тепер я відчув, що розливається Гідропарком, Карантинним островом глибока сумна осінь. Вона вдерлась і в мою душу. Навкруги тихо, непомітно квитів, брунатне мокре листя скупчилося під плакучими вербами.
Я один блукаю пустинним берегом, пригнічений гіркою журою. Щось таки зламалось в моєму вже немолодому серці, від тієї пори, коли на надувних понтонах севастопольські моряки забрали до себе великого бійця, трудівника моря, теплохід «Львів». Якась зневіра в життя опанувала мною, як хотілося, щоб люди почули, як стогнав і просив, щоб зберегли йому життя непереможений лютим ворогом теплохід. Він міг би бути плавучим музеєм Чорноморського флоту. Жаль залишився в груді. Важко було усвідомлювати, стільки людей боролися за продовження його живучості, а до їх голосу не прислухалися. Важко зносити усі ті обставини такими, якими вони є насправді. І я гарний, найактивніший учасник боротьби за славу судна, велета Чорного моря, у розпалі бою, опустив прапор любові і присяги, якому склав з колишніми членами героїчного екіпажу, зав’яз у позолочених словах, зовсім простої істини, що життя завжди залишається таким, яким воно сформовано суспільством і власними, непідвладними людині, законами.
Я не міг повірити, що боротьба за «Львів» скінчилась в той вечір, коли ми розстались з Ларисою і що далі будуть оживлятися лише поодинокі сцени, приточені до дії в якій стануть сповідуватися діалоги ні про що, нагадуючи тільки одне, що все уже зіграно і зіграно до кінця.
Підійшов до плескатого берега, зупинився біля старого осокора, за який нещодавно був пришвартований «Львів». Жваві хвильки не припиняли гратися з прибережними камінцями. І все ж на мій настрій накочувалась і радість, невелика, маленька, але радість від того, що у моїй пам’яті зберігаються і будуть зберігатися чисті і ясні спогади, пов’язані зі «Львовом», з членами його славного, героїчного екіпажу.
І знову пригадав, не міг не пригадати. Спогад ніби давній осколок міни цо впала біля Оляківського маяка і знов в плечі, раз у раз дає про себе знати, так і «Львів» виринає в пам’яті.
На другий день. А це була вже неділя. Я під’їхав на човні до маленького тихого затону в східній частині Гідропарку. Було десь о дев’ятій ранку. Сонце вже високо підбилося, але ще туманило. Берегом сіялась роса.
Мої ще не прийшли. Тож я гойдався на воді. Течією мене підтягувало до борту «Львова».
– Молодець, – сказав йому, – скільки людей врятував од жахливої смерті! А чи врятують тебе? Хоча б нове судно назвали твоїм ім’ям!
Раптом побачив на палубі людину. Вона сиділа біля сходів, недалеко від борту й задумливо дивилася на до половини обрізану сигнальну щоглу. Я впізнав в ній Віктора Григоровича Каменського.
– Що ви там робите? –крикнув йому, піднімаючись по трапу. – Ви ж поїхали додому.
Він прихилився до леєрного поруччя.
– Коли я їхав сюди, – відповідаючи, почав він говорити. – Мій поїзд вирушав з деяким запізненням. На пероні ще довго стояла дружина, махаючи руками. Вона знала, що я їду до свого «Львова» і трохи переживала. Вона в якоїсь мирі ревнувала. Я часто про нього розповідав, згадував. Спершу поїзд тихенько повз невтішними околицями, а потім, як вибіг на пряму дорогу, почав жадібно ковтати кілометр за кілометром. Я примостився біля вікна, прихилився до приставного столика. Колеса вагона вистукували одноманітний ритм, що викликав у мене нові і нові картини спогадів. Дивився у вікно на пашні, білі хатинки, що пропливали перед очима. Спочатку, наче в імлі, а потім все ясніше і ясніше поставали картини з молодих часів. Тож оця моя диковина, на перший погляд, що я тут, мабуть, пов’язана із затримкою поїзда, бо, чесно скажу, я просто опинився прикованим до капітанського містка, до палуби, до юта, до усього, що було пов’язане з минулим.
– Не зміг. Не зміг покинути судна. Може це остання з ним зустріч. Я вирішив провести з теплоходом… моїм улюбленим «Львовом». Чи буде ще така ніч? Скільки їх було? Тут, на цій палубі, на цьому місці пройшли довгі роки. Вісім! Половину з них – найтяжчі.
Я ступив до нього. Металева палуба ще блистіла росою. Він продовжив:
– Тут були і щасливі дні. І блукала, мов у сновидіннях моя скорботна душа. Як ось цієї ночі. Як ми постаріли! І ніщо тепер вже не зможе все відновити. Я завжди любив стояти, там, онде, на юті й дивитися на безкінечне море. Запам’яталися і низенькі береги Дніпра. Бачив їх, як оце зараз, ніби вони з мого родинного вогнища. Усю ніч я простояв на капітанському містку, вдивлявся в гіллясті помаранчеві дерева, на гнучкі зелені верби, і мені здалося, що Марія, наш судовий фельдшер підходить до мене з рожево-білими ліліями, наче хоче підкреслити ними свою нейтральність і чистоту. Дарує мені їх за те, що коли на судно напали Ю-88 і на нас полетіли десятки бомб. Лівий борт почав осідати. Хтось із мотористів крикнув: «Море прорвалось!» Я все зрозумів. Не роздягаючись, кинувся йому на допомогу. Вода була крижаною, обпікала руки. Я знайшов дірку. Спочатку затис її долонею, а потім вистругав чіп, обмотав його хустинкою. Судно почало вирівнюватися.
Як вони ті лілії пахли!
Ось і ця ніч. Мені видалося, що я у своїй каюті. Усе залишилося таким самим як було. Чутливі руки лікаря, чудової Марії, прикрасили мій столик. У вазі стояли ніжні квіти. Вони були прекрасні, хоч трохи вже прив’яли. Перш ніж впасти в ліжко я поцілував кожний листик, кожну оцвітину, вдихнувши неземний аромат. Я знав, Марія любила квіти, як кажуть, не корми хлібом. Її каюта завжди була у квітах. На столику, на книжковій полиці. Виходило так, що наче одні зацвітали, другі відходили. Вони завжди були красивими, як і їх господарка. Було навіть набігала ревність, бо до неї частенько стукався боцман і дехто ще.
Біля вази лежав скручений листик із зошита. Хочу замітити, ті квіти, що були у Марії, були у більшості саморобні. А для нас, моряків, вони були живими. В моїй вазі останнього разу стояли справжні.
Я розкрутив листик. На мене дивилися рядки написані рівним жіночим почерком. Вони розпливалися від сліз. Вони були написані, хто б міг подумати, що вони будуть останніми? Я розправляв листки, розправляв… Вона пішла за пораненими. Несли повітряного стрільця першої ескадрильї Севастополя… Не повернулась. На листиках були слова звернені до мене. Кожне слово, зібране в речення, складало безсмертне зізнання про велике кохання, що так безжально обірвала смерть. Мені сказали, що Марія зберігала ці слова, ці речення на своїй груді, під тільняшкою, поближче до серця.
Я теж приклав їх, листики, на свої груди, під тільняшку, поближче до того місця, де билося серця.
Мені здалося, що Марія стала моєю дружиною, хоча ми збиралися говорити про це лише тоді, коли останній німецький солдат покине українську землю.
Це п’янке марення тоді і сьогоднішньої ночі було єдиною втіхою моєї вразливої душі.
Марія з’явилася до мене, цієї ночі, в легенькій голубій сукеночці, в голубому фартушку, з темно-голубою хусточкою. Було таке враження, що на її відкритих плечах вигравали хвилі Чорного моря.
Я дивився і відчував, бачив – вона оце приготувалася зійти на берег, щоб заходитися збирати у свій фартушок тихенькі. Чистенькі бурунчики хвиль. Ох, як я любувався! Ніяка війна, ніякі бомби не спроможні були перешкодити насолоджуватися недбало накинутою хустинкою на оголені плечі, гнучким станом і руками, що обережно водили долонями зверх води і раптом зривалися, підхоплювали їх в жменю і бризкалися. Бризкались! Сміялося сонце, сміявся, радіючи, прибій…
Ось і причинилися мої двері. Марія ступає обережно, намагається не шелестіти сукенькою, опускається на коліна перед моїм ліжком. Ледь помітна усмішка пробігає розовощоким обличчям. Поглядає на мене. Я вдаю, що сплю. Вона ніжно торкається моєї зарослої щоки. Я відчуваю її вуста, такі ж бархатні, теплі, соковиті, як і лілії. Затаїв подих, сприймаючи її енергійність, подих її дихання.
Марія сіла на коврик, подарований нею. Я взяв її руки, що тяглися до мене. Вона підвела очі, сповнені безмежного кохання. Ще раз усміхнулася та так, як тільки могла всміхатися лише вона.
Я пригорнув до грудей її голівку.
І раптом постріл гармати. Однієї, другої. Стріляли на юті. Заторохтіли кулемети. Все це ураз увірвало мої уявлення, любі моєму серцю. Жорстока дійсність повернулась.
Як оце зараз. Догорає моя свічка. Свічка життя. Сьогодні, після опівночі, коли дуже стемніло, повіяв холодний вітерець. Руки застигли, вони судомно стисли залізо леєра, нагадуючи, що все це було правдою. І німецькі важкі бомбовози, віття жахливих снарядів, і командир Валерій Ушаков, сміливий екіпаж, багато поранених на всій палубі, і останні зусилля «Львова», варварські розтрощеного, ледь живого. І любов, велике кохання. Кохання, якого не в силі були пригасити вогонь наших сердець чорнохрестаті гітлерівські пікірувальники. Воно було чисте, мов сльоза. Відкрите. Воно освітлювало наше життя. Було вищим за все, сильнішим, бо надавало сили, любові до рідної вулиці, рідної землі. Любов звеличує людину.
Це була любов ні Шарлотти, ні Люсі, а простої української жінки з-під Очакова. І не Жан-Жака, а простого моториста, чорноморського моряка.
– Знаєте, звернувся він до мене, – Може це остання зустріч. Палуба проіржавила. Та й вже без щогл. Зірвані усі двері.
Я чую, чую – воно, наше судно, промовляє, говорить:
Нехай не пам’ятник,
Згадайте мене словом
І я воскресну знов обов’язково.
Таке почуття, – продовжував Каменський, – немов оце зараз з’явиться наш командир, капітан 3-го рангу Валерій Миколайович Ушаков. На палубі завмре екіпаж. Він подасть команду:
– На прапор! Струнко!
І під звуки державного гімну…
– Чи є, скажіть мені, в житті моряка, більш хвилюючі хвилини ніж ці?!

Життя не зупинилось. Лариса попросила прийти до «Львова».
Вікторія Олексіївна попросила прийти до «Львова». Не встиг я ступити в Гідропарк, як мене одразу вразило непередбачене, легендарного судна вже не було. Стояла лише Лариса. Вона сказала, що попросила передати мені, що на якусь годину спізниться.
Ларису я не впізнав. Цього разу вона була звичайною жінкою. На неї не було ніякої розкоші. А ще рік чи два тому, вона держала себе так високо, ніби народилася в сім’ї юпітерового сина. Тепер було ясно. Що вона тією своєю бундючністю не те що підбурювала проти себе всіх, а й відсторонювала ділових, серйозних чоловіків, з радісним майбутнім.
З першим партнером, кого вона хотіла мати за чоловіка, її стосунки отруювала не розбіжність у поглядах життя, а те, що він був невільний і мав не високу посаду. А з капітаном, заслуженим чорноморським моряком, перешкодою до щастя була велика різниця в літах. І тепер тільки, напевно, що побоялася залишитися в безсумнівному убозтві, бо як я знаю, Сергій Федорович заявив, що коли вона не повернеться до нього то він швидко перепише сусідці через дорогу, котра вже почала за ним доглядати, успадковану дачу від батька, зароблені гроші плаваючі на каботажному судні, трьохкімнатну квартиру в Одесі з вікном на алею парку Шевченка.
Якби там не було, а Лариса приводила Сергія Федоровича на берег Гідропарку, якраз в той час, коли стояли запушені у вечірній іній тихі верби, щоб він попрощався з «Львовом», і самій піти разом з ним від ласкавого і привітного Дніпра і Херсона назавжди.
Лариса швидко покинула Гідропарк, поспішаючи до тролейбусної зупинки. В кишені капітана вже лежали квітки на пасажирський, до Одеси. Додому.
Коли Вікторія Олексіївна з’явилася , сонце вже почало ховатися за обрій – так пізно їй ще не доводилося бувати самій у Гідропарку. Побачивши мене, обличчя її прояснилось, вона, певно, відчула полегкість від того, що буде з ким поговорити і не бути одинокою, поділитися своїми думками. Вона з хвилину стояла, звівши брови, а потім подала руку і без підготовки, спочатку спитала:
– Ви самі? – і не дочекавшись відповіді, повела далі:
Новий капітан «Львова» Михайло Іванович Григір, ім’ям, якого потім буде названо одне з найкращих суден Чорноморського пароплавства, дозволив мені зайти до каюти Ушакова. В ній ніхто не жив. Все зберігалося так як було при Валеріі Миколайовичі. В каюті стояла така тиша, ніби якась непередбачувана стихія затопила приміщення прозорою сонною водою. В каюті, в якій не раз мені доводилося бувати, опинилася наодинці з неживим духом обожнюваного мною хазяїна. Він знав з якою повагою, надією і любов’ю я ставилася до нього. І якби він сидів тоді, коли я увійшла, у простенькому судновому кріслі, то одразу б підвівся і простяг до мене руки. Але цього не сталося. Мені було дуже гірко, що він ніколи не зможе того зробити, не повернеться до своєї каюти, не сяде за свій стіл. Ох, подумала я тоді, якби оце він зараз переступив поріг каюти, як завжди заклопотаний, пройшовся туди-сюди, зупинився б на хвильку перед ілюмінатором-вікном, притуливши голову до шибки, а потім сів, нахилившись до столу, відкрив шухляду, витяг теку зі стосом паперів й заходився читати, перечитувати рукопис п’єси, а я б застигла. Як це бувало зі мною під час приходу до Валерія Миколайовича з чашкою чаю, в чеканні, коли він повернеться до мене і я опинюсь в його сильних і мужніх руках.
Я повертілась, посиділа з хвилину в кріслі, поцілувала бильця, дістала з ящика теку, розплутала шовкову мотузку, якою була перев’язна дорогоцінна папка. Коли я відкрила коленкорову теку, то рукою Ушакова, а я добре знала його почерк, на першому листку загального зошита було написано: «Все минає, наступає новий час. Все може забутися, але ратні подвиги Федір Федоровича і ношого «Львова» не повинно зійти в непам’ять. Славимо Вікторію!»Мене одразу охопило якесь невиразне хвилювання, ніби пробудилися гамуванні досі прагнення доторкнутися до чогось дуже й дуже близького. В теці лежали записники, недавні, ще свіжі нотатки, часто зовсім нерозбірливі. Записи годин ділових зустрічей в штабі флоту. Адреси, якісь цифри. Незнайомі прізвища і – моє ім’я. Коротеньке, юне. Мабуть, ніжне – Віка. Очі вмить прикрились і переді мною постав у всій своїй величі Валерій Миколайович. Він так мене називав у часи затишшя і швидко поправлявся – Вікторіє Олексіївно.
Припадаю до столу. Мене зацікавив записник. Гортаю. Відчуваю в ньому якусь незвичайну таємність, дарма, що мені добре відома кожна нерівна літера почерку Ушакова, прийшлось читати, включивши настільне світло лампи. «Ця жінка, – писалось в записнику, – Віка, неперевершена, вона подарувала цього вечора мені стільки приємної миттєвості, незабутньої насолоди, наче надворі не гуляє скажена війна і я не в каюті зі своїм рукописом п’єси, а в дома з сестрою Олею. Зізнаюсь, уперше в житті відчув шалене хвилювання, яке полонить людину в час найвищого піку збудження. Я боюсь Вас, Віко! Боюсь тому, що, коли моя любов до Вас набере сили, зробить мене не спроможним встояти перед спокусою. Я ж прийняв зобов’язання перед Вітчизною бути з жінкою, одружитись тільки тоді, коли остаточно поб’ємо фашистів. Боже, я втрачаю тяму біля неї. Її присутність в каюті спустошує мене. Я більше не маю сил стримувати себе. Вона вже навіть в уяві в обіймах. Що робити? Я не маю права відступитися. А проте зізнаюсь…
Далі були тільки крапки і ще кілька слів яких я не змогла розібрати, хоча, я вже казала, що досконало знала особливості письма Валерія Миколайовича.
– Знову рукопис. – перепитав її. – То що з ним? Він загубився?
– Слухайте далі, шановний, щодо рукопису, Ушаков записав у щоденнику:«Я обіцяв Вікторії, рукопис сховано у надійне місце. Закінчилася війна...»
Мені не дозволи взяти з каюти нічого. Заявили, що це особисті речі Ушакова і що все належіть тільки «Львову». Нікому іншому. І ще доповнили, що екіпаж готується до зустрічі делегації зі Львова у зв’язку з підготовкою до святкування десятиліття воз’єднання Західно-Українських земель в єдину Українську державу. Каюту буде переобладнено в кімнату бойової слави теплохода «Львів». В каюті, запам’ятала, було три портрети: адмірала Ф.Ф. Ушакова, Т.Г. Шевченка і капітана З-го рангу Валерія Ушакова.
Пам’ятаю, наче учора все це відбулось, в каюту влетів, можна сказати, радист, поклав на стіл радіотелеграму, Валерій Миколайович миттю підхопився, вибіг на капітанський місток й звернувся до екіпажу «Львова» докласти усіх сил, зібрати усю мужність, щоб судно могло своєчасно доставити в Мисхако морських піхотинців й комплект озброєння захисникам школи імені Тараса Шевченка, яка опинилася в оточені гітлерівців.
Не знаю, що зі мною сталося, я перестала себе відчувати. Все захиталося. Я навіть не згадала про рукопис, найціннішу річ. Свідомість прийшла до мене тоді, коли виявилось, що я на причалі, на дерев’яній старенькій лаві і вечірню тишу порушує глухе шурхотіння прибоєм галькою. Мені здалося, що мене перенесли з «Львова» чорноморські демони на берег моря.
Вікторія Олексіївна зняла руки з колін, погладила щоки, протерла очі , і несподівано сказала, – вони у мене ще гарні і їх хтось ще зміг би полюбити і щиро, і надійно, але я залишилась сама, назавжди. Я нікому не дозволяла наближатися до мене, хоча й був один такий, котрий, як таран морського прибою намагався увірватися в моє серце. Всевишній є свідком – лише один раз було похитнулось. Заметалося неспокійно, як стрілка компаса на капітанському містку під час магнітної бурі, яка розгойдує навіть і наше тихе море. Але швидко все спало, заспокоїлось і стрілка мого життєвого компасу продовжувала показувати напрям на вибраний в молоді роки шлях.
Над нами, у барвінковому небі, з-за густих прибережних верб виринула маленька, напівпрозора хмарка. Вона лише на якусь коротеньку мить заступила сонце й швиденько розтанула в світлій безодні.
– Я б хотіла ще, маючи нагоду, додати, – продовжила говорити, Остіоненко, спонукана думкою. – Особисто я буду повертатися до цього місця і тоді, коли вже не залишиться нічого від мого «Львова». Стану блукати??? берегом, прислухатися до тихих співів хвильок, замріяно вдивлятися в зблиски променів злитих з пурпуру і золота і думати, думати. Говорити і говорити простими словами і словами на високій ноті, що усім нам потрібно чітко і ясно усвідомити, що ось-ось надійде двадцять перше сторіччя, і те, що ми поступово починаємо забувати своє героїчне недавнє, треба схаменутись, треба пам’ятати і пишатись своїм минулим.
Але, як кажуть, життя це – світло. Вірніше, точка якогось світла когось із нас землян, що раптово з’являється на Божий світ. І ця точка виокремлюється в Просторі – Часу в одну яскраву, або ледь помітну лінію і також , підходить Час, раптово зникає.
І ті, кому вдається побачити яскраві вогники у Просторі-Часу, не мають ніякого права гасити їх в пам’яті.
Як відомо, нам усім судилося, одному менше, другому більше допомагати такій точці залишати свій яскравий слід житті, щоб продовжувала давати світло хоча б кільком людям! Щоб на тому місці, де ця точка мигтіла колись сяйвом боротьби і життя, продовжувала фігурувати на меморіальній дошці ім’ям і прізвищем тих, хто колись був взірцем мужності і надії. Або хоча би в капличці при тій школі, де він вчився, на стіні будинку, на меморіальній дошці, де жив, або ж завершував своє високе життя. А може залишився б в пам’яті людства, хоча б в більш-менш, у надгробному камені.
І ще хочу сказати, перед тим, як прийти сюди, я побував на місці останньої стоянки улюбленого судна, на проспекті Ушакова і побачила, що на набережній, у чудовому скверику стоїть недобудована капличка Миколі Чудотворцю з миру святих, покровителю моряків. Їй вже кілька років. Думаю, було б патріотично, щоб нею перейнялися усі херсонці, старі і малі і не тільки херсонці, добудували б, оживили її, щоб в неї з’явилося світло пам’яті, зберігши прізвища і адмірала, і Валерія Ушакова і усіх тих, хто був задіяний у тому незабутньому історичному Просторі-Часу, пов’язаних з героїчним «Львовом». Слід, думаю, згадати і давнє наше минуле, про те, як у 1622 році запорозькі козаки на 25 «чайках» розгромили на Чорному морі кілька турецьких галер, дісталися до Стамбула. З тієї пори, майже все вісімнадцяте століття запорожці володіли Чорним морем і турки були безсилі захистити від них свої володіння. Потрібно у капличці згадати і тих, хто разом з Федором Ушаковим, Потьомкіним повертали Україні рідні землі – Сидора Білого, отамана Чепігу, Антона Головатого.
Хай сяятиме в день, і в ночі багряний світ в оновленому сквері.
Треба нам усвідомити, що усі ті, хто буде приходити до каплички, будуть згадувати своїх героїв, патріотів своєї країни, свого краю, будуть спілкуватися з ними, ставатимуть під їх світлом самі набагато кращими, світлішими, вищими душами.
Я був свідком, коли завершувалося життя і згасало світло легендарного й героїчного корабля. Відхід «Львова» в минуле пройшло так, ніби нікого не засмутило.
Але це не так. Конання героя вразило не тільки мене. Хоча вже пройшло багато років, а я ніяк не можу звільнитися від почуття, що сірою тінню вкривається пам’ять про «Львів» і що це стосується і мене і я також відповідаю за збереження не забуття величного мирного судна, капітана Валерія Ушакова і про його сміливий, достойний високому спомину екіпаж.
І є надія, і не вірю, що херсонці не проминуть, дізнавшись про героїчне судно, поставлять на місці останньої стоянки легендарного «Львова» гранітний обеліск, на якому буде написано:
Нехай не пам’ятник,
Згадайте мене словом...
Знайди мене,
і напиши: було!
і я воскресну знов обов’язково.


Скачати: 
Скачати у форматі pdf

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 119 книг;
1,511 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)