Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Ігор Проценко. Цвіт вишні
Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Іван Немченко. Військова хитрість
Микола Братан. Поет-земляк Євген Фомін
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Курай для пожежі
Ілюстративні матеріали: 

Микола Василенко
Курай для пожежі

 

1 9 7 7

18 січня 1977

Директор винзаводу отримав телеграму: "ст. Пьено Октябрьская ж.д. Крушение поезда вагон разбит проводник Кузьменко больнице".

Директор порадив мені негайно виїхати в П'єно і розслідувати нещасний випадок. Авраменко, прочитавши телеграму, сказала:

- Оце як на духу кажу, у телеграмі щось наплутано. Слова "крушение" в телеграмах писати строго заборонено.

 

Наші люди знаходяться під гіпнозом страху. А в страха великі очі.

 

19 січня 1977

Їду в Сибір до ст. П'єно з начальником збуту Смеркісом. Його уповноважили розпорядитися готовою продукцією, яку супроводжувала Кузьменко.

У Москву приїхали вранці, а до П'єно потяг відходить о 19 год. Маючи вільний час, зайшов до магазину книжок. В антикварому відділі продаєтьтся книжка "Хохлы и хохлушки" А.С.Суворина, 1907 р. Ціна 32 крб. 60 коп. Засвербіли руки купити. Але ж ціна!.. Вирішив зекономити у відрядженні гроші і на зворотньому шляху купити.

У купе поїзда на П'єно з нами їхав підполковник інженерних військ і молода жінка з великими дитячими очима.

 

За вечерею з вином зайшла мова про дисидентів. Підполковник заглянув у коридор (чи ніхто не підслуховує?) і щільно причинивши двері, сказав:

- Допустим я согласен, что они имеют намерение демократизировать наше общество, желают найти такую путь, которая обеспечила б максимальное развитие народного хозяйства. Допустим. Но что заставляет таких, как Беленко, Зосимов, Корчной предавать родину? Что?

Смеркис:

- А вы знаете "что"? Я не знаю. Но скажите, в какой атмосфере они жили?..

- Как в какой? В советской.

- Да, но кто он Корчной?

- Он? Сволочь.

- А какого вы мнения о Ботвиннике?

- Ну-у... ничего. А вы?

- Ботвинник тоже выехал из Советского Союза. Оставил родину и жену. Он коммунист с 40-го года, и он в Швейцарском банке имеет личный вклад, несколько миллионов долларов. Нашел молодую француженку, а своей старой жене сказал: Даю тебе полмиллиона долларов и молчи. Я уехал в Париж.

 

22 січня 1977

Ст. П'єно. Температура повітря 22 градуси морозу. Приїхали о шостій тридцять ранку. Вітру немає. Над димарями будинків чаклує сивий дим. Він, прибравши форму фантастичної істоти з довгим горбатим носом, повільно й величаво розкрилює свої ажурові крила і граціозно піднімається в зеніт, залишаючи людям на спогад дивовижу своєї краси.

Районна п'єнівська лікарня розміщається в дерев'яному барачного типу будинку. Коли я відчинив двері, мене огорнув густий насичений запахами медикаментів і людської присутності холодний пар. "Быстрее затворяй дверь!.. Не в клуб идешь!.." - хтось сиплим голосом сказав поряд. Коли я зачинив двері і пар розвіявся, побачив, що в коридорі стоять ліжка, а на них, згорнувшись калачиками, під ковдрами і кожухами лежать хворі. У палатах бракувало ліжок.

Кузьменко Люда лежала у палаті, травмована. "Крушения поезда" не було. У час маневрування потяга вона стояла на порозі дверей, коли при зчіплюванні вагонів стався поштовх, упала з вагона і травмувала голову. Діагноз - струс мізків. К. скаржилася на погане харчування в лікарні і "скажений" холод. Щоб одержати акта за формою ХV-33, мені довелося їхати в місто Осташков. Їхав міжміським автобусом. Навколо первозданна снігова російська зима. Густий піхтовий ліс справляв велике гарне враження. Особливо красиві у перуках снігу високорослі лапасті ялинки. Від пролітаючої пташки чи, може, подиху горішнього вітру з їхніх розкішних гілок осипалося чарівне біле намисто і безшумно, освітлене сонячним промінням, ховалося у снігових заметах.

В Осташкові довелося бути до понеділка: керівники залізничної станції мали вихідний день. Поселився в готелі "Селігер". Готель новий "со всеми удобствами", але без їдальні, телевізорів і поштового відділення. Подорож мені далася взнаки, відчувалася втома . Увечері ліг спати, але заснути довго не міг. Перед очима стояли цікаві люди, з якими довелося спілкуватися, і по дах засипані снігом рублені "избы", над якими нерухомо висіли сиві султани диму.

* * *

Крізь віття сосон цідиться імла

І заливає лона досвіткові.

Сизіють сопки доокіл села,

І птах мовчить, і звір сидить у схові...

 

23 січня 1977

Прокинувся о дев'ятій годині. Температура повітря мінус 27 градусів за цельсієм. У неділю буфет готелю не працює і снідати довелося їхати в їдальню, що в центрі міста. Після сніданку знайомився з визначними пам'ятками міста.

Цікава за архітектурним виконанням Преображенська дзвіниця. Вона стоїть на центральному міському майдані. Колись на майдані був великий ринок. Із навколишніх поселень привозили кору, дьоготь, вапно, цеглу, дрова та інші необхідні людині матеріали. Тепер сквер і майданчик для дітей. У місті збереглися будівлі з ХVIII ст. Особливо цікавий Троїцький собор і шатрова дзвіниця Воскресенської церкви. Шедеври російського зодчества, датуються ХVII ст. У місті Осташкові народився відомий російський математик, автор першої російської "Арифметики" Л.Ф.Магницький. У час громадянської війни І.А.Панфілов очолював осташківський комітет партії комуністів-більшовиків. У двадцятому році Москвою був направлений на Україну для боротьби із Центральною Радою. Загинув у Києві у бою з петлюрівцями.

У міському краєзнавчому музеї експонується дуже цікава й дуже давня скульптура із дерева "Ніл Столбенський", картини художника Б.Карпова "Давній Осташков" та ін. Із сучасних речей - лижі мисливця. На них напис: "На этих лыжах я догнал и убил волка в 1974 г.".

Звертає на себе увагу російське національне самохвальство, звеличання царів, князів, бояр. Особливо шануються Петро Перший та Катерина Друга. Ніде не побачиш абревіатури СССР чи РСФСР, а тільки Росія. У музеї великими літерами на великому аркуші паперу написано вірш, що славить солдатську хоробрість царської Росії в часи завойовницьких війн.

 

"И вот уж рыбарям суровым

Тесно на озере родном;

Они к водам пустились новым,

Нам завойованым Петром.

 

В краю незнаемом, далеком

Явились наши земляки.

На лоне Балтики глубокой

Их замелькали челноки.

 

Уж и на севере видали,

И вниз по Волге - по реке,

В Каспийском даже побывали

На легком деды челноке..."

 

Старожил мені розповідав, що в минулі роки місто було красивіше і багатше. Тоді до монастирів, що були у місті, наприклад, "Нілова пустинь", зі всієї Росії ішли тисячі і тисячі прочан і несли гроші. Він висловив припущення, що засновником міста міг бути "хохол" (так розповідач сказав), який потрапив у ці краї в ХV ст. через Литву. На той час кордон Литовських земель проходив побіля озера Селігер, де заснувалося місто Осташково. Прізвище засновника було Осташко, а ім'я Остап. Пізніше почали звати Осташков Євстафій. Теперішнє місто також непогане: рівні, чисті від снігу вулиці, чепурні будинки. Побіля міста багато озер, островів, малих річок, могутній ліс. Місто курортне. Недолік: продуктові магазини майже порожні - ні м'яса, ні ковбасних виробів, ні яєць, ні вершкового масла, ні сала, ні картоплі... Робітники, які працюють на заводах, щотижня за картками одержують м'ясні котлети для членів своєї родини. Здивувала мене величезна черга чоловіків біля магазину. Вони стояли за горілкою. Брали по п'ять пляшок, більше в одні руки не давали. Продають горілку один раз на тиждень.

 

На прокатному пункті брав лижі і ходив по озеру Селігер. Люди тут привітні. На автобусній зупинці запитав молодицю: як проїхати до кінотеатру? Вона ласкаво розказала, скільки зупинок проїхати та де виходити з автобуса. Потім сказала, що сьогодні в кінотеатрі демонструється американський кінофільм Чарльза Чапліна "Король в Нью-Йорке", на який іти не радить. Вона вчора ходила дивитися з чоловіком, то "он нам очень не понравился. Вы можете себе представить, чтобы король не имел денег? Короля преследуют, надувают, как простачка, омолаживают... А он играет дурочку. И вообще, чепуха. Не советую итти на этот фильм". Але я пішов. І не пошкодував. Фільм цікавий, дотепний, глибокий за змістом, - розумна критика деяких негативних явищ із життя американця. Картина позбавлена художніх надокучливих шаблонів, багата живими образами цікавих персонажів і висока гра артистів.

 

25 січня 1977

Учора, щоб полагодити свої справи, тепловозом їздив до залізничної станції Соблого й назад, - такий транспорт дав начальник станції Осташков. Іншого не було.

Сьогодні їздив у місто Калінін. Їхав автобусом, хотів подивитися російські села і придорожний пейзаж. Але мені не повезло. Погода була похмура, у вікна автобуса ліпив сніг, і мало що було видно. В автобусі якийсь чоловік розповідав своєму другові анекдота, але так голосно, що чули всі пасажири. Зміст такий.

Мавриківна у п'єсі грала домогосподарку. У кошику, якого тримала, були ковбаси, м'ясо, сало, яйця. Інша домогосподарка питає: "Мавриквіна, скажи мені, де дістаєш таке добро?" Мавриківна відповідає: "Я щоранку кошик чіпляю до радіоприймача. Протягом години він вщерть наповнюється ось такими продуктами". Несподівано у залі піднімається чоловік у цивільному, виходить на кін і каже: "Мавриківна, ти звинувачуєшся у кражі соціалістичної власності. Прошу іти зі мною". Мавриківна почала втікати, але впала, поламала ногу і тепер лежить у калінінській лікарні.

Місто Калінін (до 1933 року - Твер) уперше згадується в Лаврентіївському літописі 1209 року. Щоб подивитися музеї, не вистачило часу.

До Москви їхав електричкою. Прибув о 18 годині і до 23 години шукав вільного місця в готелях. Навіть пляшка вина, яку пропонував адміністраторам, не допомогла. За північ адміністратор готелю "Ярославська" зглянулася наді мною і поселила в коридорі на розкладайці.

 

26 січня 1977

Температура повітря у Москві мінус 4 градуси за Цельсієм.

Піднімався на оглядову площадку телевізійнї башти в Останкіно (370 м.). Панорама Москви предивна! Забудована будинками світло-синя далина з висоти найвищої вежі у місті була схожою до безмежного моря, по якому плавно котяться високі вали збуреної води. Ось вони припливають до вежі і тут негадано угамовуються, відпливають - і на дні морському оголюються різновисотні будинки.

На вежі за "традицією екскурсантів" у буфеті випив 50 грам вірменського коньяку й спустився на землю.

Оглядав колишній палац Шереметьєва. Звідти пішки дістався до будинку-музею С.П.Корольова, але оглянути не дозволили. Допускають тільки групи туристів.

У виставковому будинку Союзу художників СРСР (Кузнецький міст) дивився картини відомого художника М.І.Андронова. Твори художньо довершені, художник має свій почерк, хоча являється прибічником російської традиції кінця ХІХ ст. Теми картин обмежені російською історичною тематикою. Може, тому вони без внутрішнього світла. (Історія російської імперії не мала внутрішнього світла. Там, де були безкінечні грабіжницькі війни, там панувала темрява).

Увечері ходив дивитися у театрі ім. Вахтангова "Іркутську історію" О.Арбузова. Прем'єра спектаклю відбулася 26 грудня 1959 року. Відтоді її не вилучають із репертуару. Чому? Адже ж п'єса не з найкращих. Образ Валі - касирши, яку зіграла народна артистка СРСР Борисова, на мій погляд, не розкритий. Тому тяжко повірити, що в неї (легковажну, засмикану дівчину) по вуха закохалися два розумні, симпатичні парубки (арт. В.Шалевич і В.Лановий).

Психологічно глибокою грою артист Г.Абрикосов створив образ пришелепуватого начальника екіпажу.

 

27 січня 1977

Дивився музей Пушкіна (вул. Кропоткінська, 12). Якийсь молодик, коли йому сказав, що я із України, випалив:

"Разве ты наставишь пушку

на свою жену-хохлушку?

Лучше буду я ее любить".

 

Ходив до літературного музею (вул. Петровська, 28).

У музеї експонуються твори тільки російських письменників. Що було б, якби у літературному музеї у Києві експонували твори тільки українських письменників? У московському літературному музеї поряд із книгами виставлені пістолі, шаблі, клинки, кинжали, списи та інша зброя російської солдатчини ХІХ віку. Пізніше, коли я зайшов до Новодєвичого монастиря, у якому була виставка російського прикладного образотворчого мистецтва ХV-ХVП ст.ст., там також побачив цілий арсенал російської зброї минулих віків: колишні гармати, піщалі, металеві ядра, кольчуги, мечі та інше. Дивишся - і моторошно робиться. Для чого стільки зброї там, де повинно бути місце гуманізмові і доброті? Кажуть, це для того, щоб відтворити дух минулих віків, показати сучасникові якими засобами предки утверджували себе на землі. Але це буде півправдою, а не правдою. Хіба, крім зброї, Росія не мала рала чи серпа, чи молота? Хіба народне російське поле не вирощувало духовного хліба? Чому і коли російські мужі зациклилися на вояцтві? Запитань багато. Відповіді немає.

 

До відїзду в Херсон часу залишалося мало, але я встиг ще зайти до Новодєвичого кладовища.

Незважаючи на те, що на ньому поховані відомі комуністичні партократи та їхні прихильники, партійної символіки немає. Нема ні червоних зірок, ні серпа, ні молота. Багато гарних скульптур і скульптурних портретів.

На могилі М.Хрущова лежать живі квіти і стрічка з написом "Никите Сергеевичу от благодарных соотечественников". Скульптурний портрет Хрущова виконаний відомим художником Нєізвєстним. На кладовищі багато могил без надписів. Це, кажуть, могили "ворогів", які колись були речниками Кремля, відомими особами в СРСР.

У поховальній стіні зберігаються урни з прахом старих більшовиків та відомих партійних діячів.

Могила В.М.Шукшина покрита свіжими квітами.

* * *

Уся Москва в живому різноквітті, -

На забудовах сонячний мазок.

Кремлівські вежі гаслами обвиті,

І капле кров з рубінових зірок.

. . . . . . . . . . . .

 

4 лютого 1977

Російський шовінізм лежить на поверхні, його не треба шукати. Варто прочитати Віссаріона Бєлінського, літературного критика, публіциста, "російського революціонера демократа", щоб дізнатися про його ставлення до українців. Він пише:

"Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом… Так называемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не были республикою, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер. Настоящими и достойными противниками им были крымские татары, и малороссияне воевали с ними отлично, в духе своей национальности… Это была пародия на республику. Такая республика могла быть превосходным орудием для какого-нибудь сильного государства, но сама по себе была весьма карикатурным государстом, которое умело только драться и пить горилку… Невозможность независимого политического существования для Малороссии он (Б.Хмельницкий) приписывал географическому положению этой страны. Но тут была и еще причина, может быть, не понятая им; она состояла в патриархально-простодушном и неспособном к нравственному движению и развитию характере малороссов. Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никак бы не подпустил к себе цивилизации ближе пушечного выстрела".

Бєлінській не міг не знати, що упередженість до будь-якої нації, її мови - це вияв крайнього шовінізму (фашизму).

Відповідь бєлінським, як не дивно, дав "українець" В.Маяковський:

"А что мы знаем о лице Украины?

Знаний груз

у русского тощ -

тем, кто рядом,

почета мало.

Знают вот

украинский борщ,

знают вот

украинское сало".

У російській царській імперії була жорстока цензура - державний нагляд за змістом друкованих видань, театральних вистав тощо. Але яка! Олександра Пушкіна за вірш "Вольность", у якому прокляв царя,

"Самонадеяный злодей,

Тебя, твой трон я ненавижу,

И смерть твою, твоих детей

С великой радостию вижу!"

покарали засланням на Україну без заборони писати і малювати, і на дорогу видали із царської казни 1000 руб., а Тараса Шевченка за комедію "Сон", у якій не так написав про царя і царицю, як хотілося вельможам, заслали на 10 років у солдати в азійську дику пустелю із забороною писати і малювати.

 

14 лютого 1977

Їздив у Миколаїв. Розслідував нещасний випадок, що стався з провідником заводської готової продукції на ст. Сортировочна.

На резервну колію, де стояли вагони, складач потягу випадково пустив із "гірки" інші вагони. У результаті зіткнення вагонів сталася аварія, - розбито 2000 пляшок вина, провідника тяжко травмовано.

 

Одержав листа від Миколи Соколовського. Перебуваючи у сталінських таборах в'язнів, він не озлобився, зберіг дивовижну здібність робити людям добро. Продовжує кохатися в літературі, хоча творчого пороху, каже, поменшало, скаржиться на здоров'я. Характерною рисою його творчої манери є тяжіння до нових поетичних форм, хоч і не гребує традиціями.

 

16 лютого 1977

Збори працівників заводу. Порядок денний: Правопорушення на заводі. Доповідав директор Онищенко. Він хвилювався і тому дуже заїкався (заїка з дитинства). Коли в зубах застрягало якесь слово і він намагався його вимовити, а воно не вимовлялося, він стискував до мертвої білизни губи, і було боляче дивитися на нього. За минулий місяць затримано на прохідній з кражею вина 50 осіб. Виступило 5 робітників відповідно до відредагованих секретарем парткому текстів.

Зараз на заводі числиться 120 членів ДНД. По місту - кілька тисяч. На кожних 20 городян припадає один дружинник.

Дружинників багато, а порядку чомусь мало. Де собака зарита?

 

17 лютого 1977

Від 19 до 22 години чергував у штабі ДНД Дніпровського району.

У селі Антонівка міська влада руйнували будинок робітника, який незаконно збудував двоповерховим. Руйнували вночі. Було холодно й накрапував дощ. Кажуть, коли бульдозер зруйнував веранду, з будинку вибігла дружина господаря у спідній сорочці й боса, і, лементуючи, кляла всіх і вся. Її схопила міліція, посадила в "мелодію" (міліц. автомашину) і відвезла до свого відділку, там вона й ночувала.

Продовжують руйнувати дачні будиночки на берегах Дніпра, які мають "житлову площу" більше 20 кв. м.

Погода гидотна. Мокротеча, болото і холодний вітер. Здоров'я погане. Вживаю альмагель.

М.Братан передав мені 10 віршів болгарських поетів, просить перекласти українською для антології.

 

22 лютого 1977

Вночі над Херсоном пройшла дощова злива, вона супроводжувалася першим цього року громом і блискавкою. Кажуть, гроза в лютому дуже рідкісне явище. Мама сказала: "Там, де пройшов перший грім, будуть великі врожаї". Маруся заперечила: "Не кажіть так. Грім на голі дерева - це на голод". Ось і розумій як хочеш.

 

Дивився ювілейну художню виставку Петрова. В анотаціях пишуть, що твори про Херсонщину. У таке можна повірити з великою натяжкою. Домінує соцреалізм.

 

На завод до мене (я очолюю товариство "Автомотолюбитель"), приходив обцяцькований орденами і значками Сабко. Він працює на якійсь товарній базі, поцікавився чи внесли його прізвище до списку працівників винзаводу на придбання автомашини. Напередодні він ходив до Стрельченка в обком КПУ, просив, аби той допоміг отримати автомашину позачергово. Стрельченко зателефонував директорові нашого завода Онищенкові... і Сабко появився у списку як робітник винзаводу.

 

4 березня 1977

Стан здоров'я батька різко погіршився. Лікарі поставили діагноз: пістряк (рак) простати. Повторно операцію не робитимуть.

Боляче дивитися на його страждання. Сьогодні ходив до хірурга Раднецького. Приписав батькові промедол і пенталгін.

 

О 22 годині 23 хв. стався землетрус. У кімнаті розгойдалася люстра, у шафі задзвенів посуд. Було чути глухий, але могутній гуркіт. Перелякані собаки гавкали на небо. Марсик (кімнатна собачка) шпарко вибіг із кімнати, на подвір'ї гавкав хвилин десять, довго боявся заходити до хати.

 

5 березня 1977

На заводі тільки й розмови про землетрус. Епіцентр землетрусу був у Румунії. Є руїни і людські жертви. Уряд Румунії оголосив надзвичайний стан.

Розповідають:

- Ой, як затрусило, а ми на п'ятому поверсі. Представляєте? Я кажу чоловікові: нам добре, що на п'ятому, якщо завалиться будинок, то одразу повбиваємося… А як отим, що на першому? Каліками остануться.

- Як затрясе хтось моє ліжко… Я схопилася та хрестюся… А хреститися уже й забула як. Кажу доньці, хто моє ліжко трясе? А вона каже: Це землетрус. Що ж, кажу, будемо робити? Каже: Нічого. Лягайте спати. А я не можу заснути. Почала молитву казати… А її забула. Тоді кажу: Господи, грішні ми, але гріхи зробили по принуждєнію.

 

Батькові не кращає. Нічого не їсть, блює, хоча біль у животі, каже, зменшився. Мама біля нього зовсім змучилася.

 

11 березня 1977

О 4 годині на 82 році життя після тяжкої хвороби помер батько. Протягом дня я займався похороном. Соцзабез видав 20 руб. на похорони. Своїх витратив 400 руб. Священик відслужив панахиду, були півчі і дяк.

 

12 березня 1977

Поховали батька на Кіндійському кладовищі. Погода сонячна, тепла. На похорон приїхали майже всі родичі, прийшли знайомі і друзі. Усіх - понад 100 осіб. На кладовищі, поставивши на могилі хреста і поклавши вінки, дід Марко (йому 84 роки) проспівав за упокій.

 

13 березня 1977

Як велить традиція, вранці з родичами їздив на кладовище поминати батька. Дід Марко приєднався до нашого гурту, випив чарочку вина, почав розповідати про історію села Кіндійки і кладовища. Він пам'ятає, коли за балкою було татарське село і був мусульманський цвинтар. Одразу після війни залишки села і цвинтаря бульдозерами зруйнували і на тому місці посадили дерева.

 

26 березня 1977

Брав участь у засіданні членів обкому профспілки харчової промисловості. Розглядали питання про виконання колективних договорів харчовими виробництвами. Звітував начальник облхарчпрому Козликін Г.Г. Було дивно чути: "Мы сэкономили одну тонну сливочного масла, 200 тонн муки, полтонны растительного масла…". На кому чи на яких виробах "зекономили" не сказав.

Виступали директори виробництв і голови завкомів. Вони, мов змовилися, не забули сказати: "С великой гордостью за Родину мы восприняли содержательную речь товарища Леонида Ильича Брежнева на ХVІ съезде профсоюзов. Задачи, поставленные товарищем Брежневым, нас вдохновляют и радуют...".

 

Учора на вул. Перекопській навпроти аптеки невідомий спалив на стенді портрет Л.І.Брежнєва.

 

13 квітня 1977

На заводі готуються до першотравневого свята. Складають списки демонстрантів. Райком видав квоту - на параді повинно бути від заводу не більше 150 осіб. Такі заходи вводяться, щоб відгородити парад від випадкових людей.

Працівник нашого заводу Б.К. пройшов до жіночого гуртожитку, там з кимсь посварився, і той викинув його у вікно з третього поверху. Лежить травмований у лікарні. Їздив до нього, щоб з'ясувати обставини нещасного випадку.

 

Кажуть, що знайшли осіб, які минулого тижня спалили портрет Брежнєва. Їх бачила чергова аптеки, коли вони обливали портрет бензином і підпалювали.

 

16 квітня 1977

На заводі червоний суботник. Штаб очолив секретар парторганізації Пучков. На території заводу грав духовий оркестр. Робітники працювали на своїх робочих місцях, а інженери - на прибиранні території заводу від сміття. Працювали повну зміну. Заробітну платню "добровільно" перечислили в бюджет держави.

 

У моїх кошмарах знову поселилося Мурло. Воно украдливо каже:

- Бачиш оці гроші, що тримаю? Їх одержав, щоб одягнути на тебе хомута.

- Хіба я кінь?

- Дурний, - каже Мурло. - Хомути одягають не тільки на коней, на лошаків також.

- Хіба я лошак?

- Знову дурний, - веде своєї Мурло. - Ти вариш не ту воду. Вівці пасуться тихо й мирно, а ти гасаєш і полохаєш їх.

- Виходить, що я ще й собака?

- Не те говориш, - не відстає Мурло. - Собаки на прив'язі, а ти летиш, мов навіжений. Летять тільки хмари, бо вони небесні.

- А птахи?

- Що птахи? Птахи - це примітив. Хочеш цукерку? Ні? То, може, камінь? Найдавнішня і найпоказніша зброя - камінь. Мамонти загинули від каменя. Давні держави навічно під каменем поховані. А скільки живих джерел погашено каменем! Вода іде туди, де розкопано, на камінь не піде. Хліб і той на камені не росте. Тільки горобці не бояться каменя, бо їх багато і вони дрібні... Вони, як трава. На траву наступиш, а вона мовчить. Ти чув, щоб трава кричала від болю? Не чув і не почуєш. Коли б трава мала язика, був би неймовірний крик. Тут не стій! Туди не йди! Ой, ой! Ти наступив на мене!.. Ой, ой!.. Природа передбачила все.

Мурло вилізло мені на плечі ще й ноги звісило. Я кусав його за голі литки, скидав на землю, але воно, мов кіт, швидко ставало на ноги і знову вицарапувалося мені на плечі. Серце від надмірного хвилювання як не трісне, а Мурло спокійно сидить на мені та ще й сміється.

- Пиши, пиши я тобі не заважаю, я сплю.

- Якщо ти спиш, то хто ж тоді говорить?

- Мій телефон. Бачиш, мої очі заплющені, я навіть хроплю. Хочеш щось розкажу про тебе?

- Краще злізь із моїх плечей.

- А як можу злізти, якщо я сплю? Висплюся тоді й злізу.

Мурло справді захропіло, притихло. Нараз прокидається й за горло хапає мого вірша. Кричить:

- Моя хата горить, давай вірші, будемо гасити. У віршах багато води...

Він волохатою рукою вхопив ще одного вірша, відкрутив йому голову і затиснув у кулаці. З вірша закапала вода.

- У цьому мало води, він короткий. Давай поему!

- Поеми не маю. Чим гаситимеш?

- Я не дурень, якщо не буде чим гасити, то не палитиму вогнища.

Скориставшись хвилиною, коли Мурло якось відволіклося, я схопив його за ноги і, кинувши на землю, почав злісно топтати. Коли втомився, Мурло сказало:

- Довольно! Не пори дурака. Можеш іти геть!

Я не пішов, а побіг. Біг якимись нетрями, глибокими яругами, зарослями... Зирк! Аж Мурло стоїть за моєю спиною. І тоді я вихопив пістоля і вистрілив.

- А ось цього робити і не слід, - сказало Мурло і пішло від мене геть.

 

12 червня 1977

Ю.Б. кандидат у депутати міської ради. Сьогодні він повинен був виступити перед зібранням мешканців нашого виселку біля кінотеатру "Салют". Я ходив із ним. Коли прийшли до кінотеатру. Там - ні душі. Зав. агітпункта злісно говорить:

- Это не люди - скоты! Инструктор специально ходил под каждый двор, приглашал на митинг, раздавал письменные приглашения... Не пришли. Не то было при Сталине. Сами приходили в агитпункт, а теперь разболтались.

Я сказав, щоб дуже не хвилювався, все одно буде 99,9%.

- Я это знаю, - уже спокійно промовив зав. - Но людям и совесть нужно иметь.

 

15 червня 1977

Підв'язуючи вдома на шпалерах виноград, я упав зі стільця й пошкодив собі руку. Діагноз: Перелом пр. луч. кості у типовому місці.

На заводі сміються: "Інженер з техніки безпеки травмувався!".

Весна цього року була теплою і дощовою. Радіє душа, коли бачиш буйні веселі пшениці та інші рослинні злаки на ланах. Хліб - це життя. Україну Всевишній наділив родючими чорноземами і щедрим південним сонцем. Чи всі українці усвідомлюють цей дар Божий?

 

7 серпня 1977

Позавчора одержавши 50 % путівку до будинку відпочинку "Дубки", м. Ірпінь, сьогодні знайомився з "пенатами та його мешканцями". Будинок старий, помешкання брудне, вологе. Одначе розарії та навколишній правічний ліс справляють гарне враження..

Улаштовує і свобода: коли і куди хочеш - іди чи спи, чи насолоджуйся красою краєвидів.

Мої однокімнатники: Максим із Канева і Гліб із Харкова. Обоє мицасті руді чоловіки. Максим одразу мені розповів, що він ветеран війни, герой Радянського Союзу, зі всіма обкомівцями та райкомівцями на "ти". Не носить "Золотої зірки" і купу орденів тому, що має скромність, не любить хизуватися. Коли Максим вийшов з кімнати, Гліб сказав:

- Чули такого дзвонаря? Він ще не таке розкаже. Слухаєш - і вуха в'януть. Жінкам казав, що у Дніпрі втопив свій чемодан, а там були великі гроші і новий костюм. Я йому в очі сказав: не дури людей. А він мені: не мішай жити. Тут знайшов такого, як сам і цілими днями пиячить. Приглашали й мене, а я кажу, що приїхав сюди відпочивати, а не пити горілку. Правильно кажу? Гурту не люблю. Хочу випити - наллю собі і вип'ю. А вообще, горілку вживаю, як снотворні ліки.

Спочатку Гліб випивав по пляшці горілки. Вип'є - і спить. Прокинеться, знову вип'є, і знову спить. Товаришів не мав, пив сам. Максим - навпаки, завжди шукав собі товариша, щоб випити і поплыткувати. Вони не були агресивними. Навіть будучи дуже п'яними, мене не турбували і не нав'язували свого товариства. В екскурсіях участі не брали, книжками й газетами не цікавилися, казали, що приїхали відпочивати, а не читати.

 

У Києві в перший день приїзду я встиг побувати в музеї Т.Шевченка (пров. Т.Шевченка). У книзі відгуків записав: "Хоч доля Шевченка була гірка й лукава, та повік не погасне його слава - Апостола українського народу, 7 серпня 1977 року".

Наступного дня обідав у кафе. У гардеробній оголошення: "Товарищи! за вещи в гардеробе администрация не отвечает". Заходив до Володимирського Собору. Слухав церковне служіння.

Віро, що ти за сило єси? Слухаючи церковний хор, відчуваєш як твоя душа росте у височінь, божественна пісня активізує, змушує іти на діалог із самим собою, з минулим і сучасним, з життям і смертю.

Вийшовши із Собору, сів на лавочці й спостерігав за прихожанами. Люди, яких я знав у чергах біля крамниць, на вокзалах та ринках, знервованих та агресивних, ступаючи на подвір'я Собору, робилися цілком іншими - смиренними і привітними. Якась дивна доброта оновлювала їх.

 

10 серпня 1977

З групою екскурсантів їздив автобусом у Київ дивитися недавно відкрите стереокіно, фільм "SOS над тайгою". Кінокартина за змістом примітивна, але техніка блискуча. По закінченні кінофільму екскурсанти (більше жінок) умовили гіда показати Покровський монастир. Вона сказала, що монастирі показувати їм заборонено, але вона на свій ризик покаже. Ми приїхали до монастиря, коли там правив службу грецький архієрей. Уся наша група екскурсантів сфотографувалася на фоні монастирської церкви, крім комуністів. Повернулися в "Дубки" по обіді.

Над дверима їдальні почепили нове гасло: "60 - путь, равный столетиям!".

За час перебування в Ірпені заходив до Г.Кочура та Д.Паламарчука. У Кочура читав нові вірші М.С. у чернетках.

Був у музеях:

- Українського та російського образотворчого мистецтва.

- Музей народної архітектури.

- Софіївський собор.

- Бабин Яр.

- Літературний музей Лесі Українки.

- Музей Західного та Східного мистецтва.

- Печери (ближні) та ансамбль Києвопечерського заповідника.

- Виставковий зал, картини Галини Кальченко.

В автобусі, коли їхали на чергову екскурсію, зайшла мова про Успенський собор. Екскурсовод (жінка) сказала, що його зруйнували фашисти, коли були у Києві, але існує інша версія: зруйнували наші. Така версія не сподобалася лисому чоловікові при червоній краватці, він грубо запитав: "А вы там были, когда наши взрывали? Были?! Утверждаете?!". Екскурсовод зніяковіла й не знала що відповісти. Хтось жартома сказав до чоловіка: "Товарищ, здесь не заседание парткома. Вам слова никто не давал. Считайте, что собрание не состоялось". За два дні, зустрівшись із екскурсоводом, я запитав про настрій. Вона із сумом сказала:

- Викликали... Який там настрій.

 

18 серпня 1977

Приїхала до нас дружина мого співтабірника поета Д.Паламарчука Валентина із донькою Оксаною.

Погода дощова. Холодно. Знову економія електроенергії. Без попередження відключають енергоспоживачів. На вулицях темрява.

Скільки не кажи: солодко, а якщо в роті немає цукру, то солодко не стане.

Чомусь сьогодні пригадався вірш, якого написав у 50-ті роки в Інті.

* * *

Земле, Вкраїно моя,

Тільки про тебе думки.

Спрагло твій колос дзвінкий

Всюди викохую я,

Земле, Мадонно моя.

. . . . . . .

Рідна Мадонно моя,

Тільки одна ти одна

В серці, мов зірка ясна.

Всюди повіки твій я,

Доле, Вкраїно моя.

 

5 вересня 1977

Учора Ліда сказала:

- Господи, на чому ще держиться совєтська влада!

- Що сталося?

- Ти на помідорах був?

- Ні.

- Коли будеш, усе сам зрозумієш.

Сьогодні з бригадою (32 чол.) робітників нашого заводу я був "на помідорах". Бригаду очолював парторг заводу. Коли ми автобусом приїхали на плантацію радгоспу "Рассвет", керуючий відділком радгоспу Петро Іванович, схопившись руками за голову, вигукнув:

- Чого ви приїхали!? У мене немає ящиків, немає транспорту. Сьогодні із міста приїхало понад тисячу чоловік. Дивіться, що вони роблять! Витоптують плантацію, псують усе, що росте і зріє. А в мене один тільки трактор і сто ящиків.

- Про це раніше треба було говорити Мозговому, - сказав парторг.

- Говорили. А толк? Як було, так і залишається.

І він порадив збирати помідори на купу. Швидко на полі під палючим сонцем появилися вогнища помідор. Люди із відер сипали на них "червоне паливо" - і вогнища вивищувалися і яркішали.

За добу вони погаснуть і від них залишиться купа гною. Серце розривається від такої безгосподарності. Тут я сам собі сказав: "Господи, на чому ще тримається радянська влада!?".

 

18 вересня 1977

"Жигулями" їздив з Ліною, Дашею та дітьми в Цюрупинський ліс збирати гриби. Через Дніпро нас перевезли паромом. Грибів не було, але відпочили гарно. Молодий хвойний ліс, насичене запахами глиці повітря, блакиття рідного неба, довколишня краса краєвиду, мов рукою зняли утому і душевну напругу. Відпочили добре, але, коли о 16 годині приїхали на паромну пристань, щоб повернутися додому, увесь заряд відпочинку, мов корова язиком злизала. На пристані стояла кілометрова черга автомашин. На паром позачергово пропускали вантажівки з кавунами та різною городиною, але не тільки. Проривалися легкові автомашини партноменклатурників та пролаз, які давали великі хабарі вахтерам пристані. Почалася сварка між водіями і вахтерами. Капітан парому розгнівався, що його вибивають із графіка, відшвартувався і повів напівпорожній паром на Херсон. Ми дісталися Херсона вночі, о першій годині.

На паромі їхала якась родина з дітьми. Питаю п'ятикласника:

- Закінчиш школу, учитися далі підеш?

- Піду.

- Ким хочеш стати?

- Ще не знаю. Може, зварником, може, електриком.

- А чому не інженером?

- Не хочу. Батько каже, що вони дурні.

 

"Люди так глупы, что их насильно нужно вести к счастью".

В.Белінський

 

21 вересня 1977

Ходив до управління держстраху Дніпровського району, щоб оформити страхове відшкодування за травму руки.

Управління знаходиться на території стадіону "Кристал", у будинку колишнього МГБ. Коли я зайшов до приміщення, негадано мене охопило гостре почуття спогаду.

1947 року у цьому будинку емгебісти робили мені допити, тут я перебував протягом кількох днів. Першу добу спав на столі, а потім, коли перевели в іншу кімнату, спав на голій підлозі. -тепер у цій кімнаті бухгалтерія. Із мого загратованого вікна було видно частину території фортечних валів, а за ними в'язницю з чорними козирьками на вікнах. Щодня по обіді до фортечних валів ходив прогулюватися мій слідчий капітан МГБ Веселов. Блукаючи слідами подій минулих віків, про що він думав? Може, охоплений почуттям російського шовінізму, думав про панівну місію Росії у світі, про її войовничий норов, нові загарбницькі війни, а може, як знайти нових "ворогів народу", щоб нищити їх. Отак міг думати капітан МГБ тридцять років тому, блукаючи руїнами історії, отак він, мабуть, думає і тепер, отримуючи солідну пенсію і великі пільги.

 

* * *

Земля розтоптана,

Земля зів'яла, -

Кукіль дістався нам з народних піль.

І наші будні

Гірші мук Тантала,

І злидні звідусіль.

 

9 жовтня 1977

Читав М.Н.Покровського, третій том: "На севере (ХVП в. Росія) все было молчаливее; юг (Україна) был красочнее, а кроме того, юг был ближе к Европе - значит, культурнее и сознательнее... Царь Петр Первый пьяница, развратник, сифилитик...".

 

Знайомий колишній полковник Штибенко брав участь у "північній війні" (Фінляндія). Розповідав, що поразка Червоної Армії була очевидною з перших днів війни. Причина полягала в непопулярності війни і бездарності верховного командування. Його полк потрапив у довготривале оточення. Помирали від скажених морозів і голоду, а допомоги не було. Багато замерзло, багато загинуло від фінських бомб, кулеметів та снайперів. Протягом двох місяців самознищувалися, але фіннам не здалися. Коли, блукаючи лісом, він із залишком особового складу полку вивів із оточення й появився перед очима армійського штабу, його одразу арештували і звинуватили у зраді "совєтской Родіни". Рядових - направили у штрафні батальйони, а офіцерів у заполярні табори в'язнів.

* * *

Я не можу сидіти й мовчати:

Серце плаче в пекельнім вогні,

А скажені вівчарки і грати

Не дають відпочити мені.

 

29 жовтня 1977

Віктор М. говорив, що дивився кінофільм "Солдати свободи" і "чуть було не впав", коли у кінці фільму сказали, що тільки комуністи перемогли фашистів і відстояли свободу. А де був він безпартійний? Чи не воював? А де були оті мільйони безпартійних, чи їх не було? І не було американців, ні французів, ні поляків?

Сьогодні ходив дивитися "Солдати свободи". Автори фільму - Юрій Озеров (він і режисер-постановник), Оскар Курганов за участю Методієва (Болгарія), Залуського (Польща), Хньоунека (Чехословаччина). Окремі кадри вражають своєю масштабністю, панорамністю й барвистістю. Мета авторів: переконати обивателя, що землю від фашизму врятувала "...наймогутніша сила ХХ століття - комуністи, котрі згуртували навколо себе борців за свободу й незалежність...". Тому у фільмі фігурують комуністичні вожді Георгій Димитров, Вільгельм Пік, Моріс Торез, Пальміро Тольятті, показують їхні перемоги і безпомилковість у війні. Друга серія побудована на вигадках про безглуздість польського повстання у Варшаві. Показано так, що мовби Москва хотіла допомогти повстанцям, але не мала можливості. Історія говорить протилежне: Сталін навмисно зупинив фронт, щоб фашисти фізично знищили польських патріотів, - їхню ідею - утворення демократичної Польщі - комуністи не сприймали. Недаремно Бур - Комаровський, який очолював повстання, говорив, що полякам потрібна свобода, а російським комуністам - Польща як колонія.

 

Сьогодні почув нового анекдота. Запитали першокласника чи він любить дідуся Брежнєва. Хлопець відповів:

"Брови черные, густые;

речи длинные пустые.

На прилавках мяса нет -

мне такой не нужен дед".

 

2 листопада 1977

На планірці у директора парторг Пучков говорив про новий порядок проведення демонстрації 7 листопада цього року. "...особенно нужно быть бдительными, не допускать в ряды демонстрантов чужих людей и лиц с портфелями и чемоданами; тщательно закрыть на замки кабинеты, особенно в которых имеются телефонные аппараты, пишущие машинки и писчая бумага, чтобы не случилось так, как в прошлом году в РСУ, когда враги советской власти всю ночь печатали антисоветскую ложь".

Раніше такої перестороги не було.

 

4 листопада 1977

На заводі врочисті збори, присвячені Жовтневій революції. Парторг прочитав листа, написаного від імені працівників вин заводу, працівникам, які працюватимуть на винзаводі у 2017 році, і запропонував лист покласти в металеву буллу і замурувати в стіні заводського корпусу. Так і зробили. Буллу можна буде відкрити тільки в день 100-річчя Жовтня.

Не втихають розмови про дисидентів, про подію у місті Хельсинки (Шайтуров, Деменков), про Магадишо, де німецькі бойовики штурмом звільнили 86 пасажирів і 4 членів екіпажу захопленого терористами німецького літака. Пересилання "Свободи" та інших зарубіжних радіостанцій практично слухають усі, хто цікавиться політикою.

 

12 листопада 1977, субота

У виставковому залі на честь ювілею революції експонуються твори митців області. Більше ста різних за тематикою творів живопису, скульптури та графіки про історико-революційні події, "перемогу комуністичної партії на ідеологічному фронті". Автори: Д.Катинін, В.Машніцький, А.Платонов; графіка - О.Бабак, В.Заставський; скульптура - В.Шкуропат, В.Потребенко, О.Бережний, Ф.Загороднюк, К.Московченко; індустріальний пейзаж - І.Ботько, Г.Баклан; натюрморти - Г.Петров, О.Камінський, В.Токаєва та ін. Основні назви творів: "В.І.Ленін і Ф.Дзержинський", "Нас водила молодість в шабельний похід", "В степу під Херсоном", "Балада про солдата", "Хлоп'ята з Карантинного острова", "М.В.Фрунзе та В.І.Чапаєв" та ін. подібні. Преса пише, що твори відзначаються високою художньою культурою і тонким смаком.

З такою думкою преси не всі знавці образотворчого мистецтва погоджуються, але відкрито не говорять.

 

19 листопада 1977

"Наддніпрянська правда" повідомила про вирок, винесений судом І.М.Кибалкові та О.М.Ковальову, які 6 листопада 1976 року убили лікарів Слуцьких за те, що мовби лікували дочку Кибалка не належним чином, через що вона і померла. Кибалко засуджений на 15 років ув'язнення, а Корольов - на 8 років.

У французькому місті Тулузі на міжнародному конкурсі вокалістів перше місце (Гран-прі) виборола наша землячка з Білозерки Людмила Ширіна. Їй вручили диплом і спеціальний приз - вазу севрського фарфору від президента Франції Жіскар де Естена. Це великий успіх! Це радість. Це говорить про те, що українська нація талановита і живуча, і її національний дух і талант ще ніхто не знищив.

 

У сучасній періодичній пресі з'являються дописи якогось А.Петрова - Агатова, в яких він викриває дисидентів, зокрема П.Григоренка, А.Сахарова, М.Руденка, Гінзбурга, Солженіцина, Орлова, Тихого, Турчина, Штерна та ін.

Чи, бува, це не той Петров, який проліз до Кирило-Мефодієвого братства і доніс царській охранці на Тараса Шевченка?

 

15 грудня 1977

Одержав гонорар 15 рублів із Карачаєво-Черкеської спілки письменників. Вони переклали на черкеську мову добірку моїх віршів і опублікували.

Чертніков погодився виготовити дерев'яні стенди для заводського кабінету з техніки безпеки. Увечері, залишившись у кабінеті, з мого робочого телефону наговорив з Москвою (там його коханка) на 150 рублів. Гол. бухгалтер хапається за голову. Говорить, що на таку суму зменшить мені зарплату. Чертніков пише вірші російською мовою, любить випити, бахурує.

 

На завод приходив при орденах підполковник у запасі Немін. Одержує пенсію 180 руб., працює у райкомі якимсь нештатним. Попросив мене налити йому фужер вина, він вип'є за 21 грудня. Я запитав:

- Це знаменна дата?

- Как!.. Советский инженер не знает, что такое 21 декабря? Это день рождения Иосифа Сталина!

Добре випивши міцного вина, почав хвалькувато розповідати про свою любов до Сталіна. Він пишається своєю соракарічною працею в партійних і державних установах, любить своїх дітей, вони тепер посідають високі партійні і державні крісла, він щасливий, що працював на Сталіна. І тепер був би порядок у Союзі, коли б не Хрущов. Хрущов виніс сміття із хати. "Поэтому результат на лицо: народ сделался неуправляемым".

На завод приходив кореєць Н., радив мені залишити винзавод, посаду інженера на 125 руб. і перейти на роботу в його трест. Він пропонує посаду зав. відділу з техніки безпеки й охорони праці на 190 руб. Його влаштовує моя освіта і виробничий досвід. Але коли я сказав, що я безпартійний, він зробив великі очі. Безпартійного взяти в трест не може.

 

20 грудня 1977

Погода волога, холодний вітер, три градуси вище нуля.

Уперше інженерно-технічні працівники чергуватимуть по заводу в неробочі дні. Директор затвердив список чергових. Я чергуватиму завтра з восьмої години ранку. Примара третьої світової війни бродить тереном СРСР.

 

Із листів Костянтина Ушинського (1824-1871 р.р.):

"Я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки і батьки були українці, народилися й поховані в українській землі... Мова - найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що єднає віджилі, живі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле... Відберіть у народу все - і він усе може повернути. Але відберіть мову і він ніколи більше не створить її... Вмерла мова в устах народу - вмер і народ".

 

И з в е щ е н и е

 

Ваш сын стрелок 163 гв. с.п. гвардии красноармеец Василенко Леонид Александрович, уроженец Херсонского р-на с. Загоряновка в бою за социалистическую родину, верный воинской присяге, проявил геройство и мужество был убит 21 июля 1944 г.

Похоронен с-з окраине с. Чернаки Дмитровического р-на Брестской обл.

Настоящее извещение является документом для возбуждения ходатайства о пенсии. - Командир части, (подпись).

Таку похоронку одержала моя мати в 1944 році на свого сина Леоніда (1925 р.н.), коли батько був на фронті, а я в Німеччині на примусовій праці.

Смерть однієї людини жахлива трагедія, смерть мільйонів - статистика.

 

* * *

Він полем летів на гарячім коні, -

Вже маяв над обрієм стяг перемоги!

Зненацька фашист вороному під ноги

Пожбурив гранату - і зник, наче в сні.

 

У небі шугали стрижі голосні,

Всміхалося щастя. О, жити б ще !.. Жити!

Та шлях, наче плугом, війною поритий,

Закінчився раптом на чорній стерні

. . . . . . . . . . .

 

* * *

Усім, усім із висоти

щедротно, Сонце, світиш ти.

Від того сили добрі й злі

живуть вільготно на землі.

 

Коли б я Сонцем бути міг,

світив би рівно не для всіх.

Кривавопурпурним, на зло,

Не посилав би я тепло.

Така позиція моя.

Тому не став і сонцем я.

 

х). Минуле освідчується каяттям, майбутнє обіцяє щедроти.

 

23 грудня 1977

х). Прізвище Василенко позначено у реєстрі козацьких старшин

(Сборник В.К.Л., списки, Чернигов, 1783 г. ч. 1 стр. 32-33, ч. 2, ср. 203).

 

"Потомство Ивана Васильевича Василенко войскового товарища, 1687 г.

Имел свой родовой герб: щит на красном поле, крест воздушный на солнце. Нашлемник: три страусовых пера между двух мечей. Оттиск родовой печати".

Чи не мій це, бува, предок?

 

х). Коли письменника Костю я запитав, чи вірить він у Бога, той відповів:

- Я не атеїст. Вірю у Бога, але не в церковного.

- А саме, у якого?

- Чув таке: "спочатку було Слово"? Оте Слово - це і є Бог. Він усюди, у всій структурі світу... Він поза нами і в нас. Він жива субстанція. Не має початку, а значить, не має і краю. Молися Слову - і воно тебе возвеличить і зробить безсмертним.

 

28 грудня 1977

Не забути мені порядних людей, патріотичних письменників, діячів мистецтва і науки, і, взагалі, мужніх і вірних друзів, з якими у 50-ті роки довелося спілкуватися і спільно їсти баланду в'язнів у таборах ГУЛАГу, Комі АРСР, місто Інта.

Ось їхні прізвища:

1. Григорій Кочур.

2. Дмитро Паламарчук.

3. Григорій Полянкер.

4. Іван Гришин-Грищук.

5. Юрій Лисняк.

6. Михайло Хорунжий.

7. Віктор Василенко (російський поет).

8. Василь Супрун (білоруський поет).

9. Рауль Кабідзе (грузинський письменник).

10. Гасан Ахвердієв (азербайджанський письменник).

11. Іван Лук'яненко (Іван Савич).

12. Андрій Хименко (Химко).

13. Олександр Гринько.

14. Любомир Полюга.

15. Іван Микульський.

16. Євген Дацюк.

17. Кузьма Хобзей.

18. Василь Гнатів.

19. Богдан Олексюк та багато, багато інших.

 

 

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)