Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Микола Василенко. Сердце - не камень
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Голос Батьківщини
Сонце на рушнику
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Низова течія
Із щоденника
Спадщина
Бібліографічний опис: 

Чернявський М. Низова течія: Із щоденника // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.108-119.

 

Блідолиций, напівущерблений місяць срібним промінням заливає землю і заглядає в моє відчинене вікно, а там, надворі, стоїть тепла, яснозора, звабливо-меланхолічна ніч. Вона прозірним серпанком обгортає город, і він шумить і гуде вночі немов ще дужче, ніж удень. По вулицях, змагаючись з промінням місяця, сяють електричні ліхтарі і бігають трамваї. Вони біжать і гудуть, мов жуки: “ж-ж-ж!... ж-ж-ж!...”. Метушаться люде і пролітають, одна назустріч другій, розкішні коляси... Часом до мене доноситься далекий відгук музики. Там, у саду, на терасі згористого берега річки, тепер іде гуляння... Мені ясно малюється його картина: пишно й легко вдягнені пані й панночки, увічливі кавалери, лорнетки й пахощі, і все інше, чому родина є Париж...
Нехай веселяться або нудяться, – мені байдуже. Сьогодні я не буду там. Не тягне мене туди…
Сьогодні увесь день я почуваю себе неначе слабим. Ні одного мазка не додав я за день своїм Богданові та Ханові, і стоять вони на полотні, ось уже кільки тижнів, мертві й бліді, і у мене немає сили надати їм життя. Не хочеться і до рук узяти пензля, а все якось тягне до столу, до паперу, й в душі мов щось несвідомо бродить – невиразне й невеселе – і зодягає мою душу важким смутком.
Отак іноді з води низовою течією підноситься на поверх скаламучений намул і, помалу перемішуючись з чистою поверховою водою, мутить її прозору глибочінь.
За останній час се діється зо мною часто. Я мов загубив рівновагу. Думки і темні передчуття турбують мене, і я не можу в них розпутлятись. Сьогодні оце я намислив зробити собі зшиток і записувати туди все, що думатиму. Може таким робом відв'яжусь від моєї журби. Буду писати все, що думатиму, і потроху розбиратись в думках. Буду розпутлювати той вузел, в який зашморгнулось моє життя в останні часи. Бо так жити не можна.
Я почуваю себе сьогодні якось особливо одиноким. І се не марне слово, а чиста, але й гірка правда. Я – одинокий. Нема на світі ані душі мені близької. Я не кажу – нема друзів, приятелів, – о, їх у мене доволі!..
Нема рідної, дійсно близької душі.
Ось я сижу тут і зараз мені не хочеться нікого бачити біля себе з моїх знайомих, не хочеться чути їх голосу і я сам нікому непотрібний. А тим часом серце ниє, і щемить, і прагне тихої розваги, ласкавого слова, щирої філософічної розмови про вічні закляті питання. Здається, що коли б знайшлась така душа, і ми б поговорили по щирості, то мені було б легше. Але всі люде, увесь світ самі по собі, а я теж сам по собі, і нема мені в житті ніякої приваби, ніякої заохоти до його.
В останні часи я часто думаю, що оце зо мною діється, що се отак псує моє життя: утомленість від вражень життя, підупалість сил душі, підступ старості, чи просто якась дочасна фізична хвороба? Не знаю. Я давно думаю про се і не можу прийти до якоїсь однієї думки.
А колись, ще так недавно, я зовсім не думав про се, бо й це треба було, бо й життя моє було інше.
Коли я тепер спогадаю своє минуле, то бачу, що я весь свій вік, до останнього часу, вганявся за химерами... так – химерами! – годі себе дурити... потюпав себе маною, що зовуть її красою, вродою, искуством. Наш брат, „друкований" українець, ще ужив би тут слово – штука, але я органічно не переношу сії німецької штуки. И всі навколо мене, такі ж самі люди, як і я, поклонялись отим богам. І те наше поклонення вроді, або певніше сказати, вишукування її поміж невродою, усякою гидотою життя, було нашою альфою і омегою. Ми уважали себе за вибранців між людей і одсували од себе всяку прозу життя. Ми сліпо вганялись за колісницею нашої богині – вроди, не чуючи й не бачучи круг себе нічого. А життя йшло своїми шляхами, по своїх неземних законах, і час минав і минав. І ось тепер я припиняюсь і бачу, що погоня за вродою не може бути метою життя, коли навколо царюють усякі гидоти й муки життя, коли все чекає смерть моральна і фізична. І я ставлю питання: хто ж я і що я, на що я істнію на світі, що я гарного зробив за своє життя, що мушу робити і куди піду звідціль?...
Правда, – химерне й зайве питання? Уявляю собі, яка усмішка заграла б на вустах декого з моїх приятелів, коли б вони почули мої слова! Задавати такі питання так саме незвичайно, як прилюдно перебирати свої нечисті сорочки... А я все таки питаю: хто я?
Хто я?... Для широкої громади – уславлений український маляр, художник. Уславлений за те, що картини мої приковують до себе по виставах очі угодованих і байдужих людей... Окрім того земляки кажуть про мене: “се наш щирий земляк українець: він не брав ні одного неукраїнського сюжету”. Се, по їх думці, вища хвала, а мені здається, що все оте – і що я малюю на українські сюжети, і що мене хвалять – марне й нікчемне. І хто я такий, я все-таки не знаю, хоч певне знаю, що вся моя ота праця – дріб’язок і не дає мені ніякого задоволення. Малюю я з-за того, що люблю малювати, люблю надавати образи тому, що мені мріється, бродить й хвилюється в моїй душі. І хвалять мене за те, що моє малювання подібне до життя, нагадує його.
Але хіба се має безумовну ціну, хіба природа не кращий маляр над усіх нас, хіба моє малювання варто того, щоб йому безповоротно присвятити своє життя й зупинитись на тим, і не думати про будучину, яка чекає кожну живу істоту, не дивитись незатуманеними очима у простір безмежного світу?..
Ні.
І, по правді кажучи, нічого путящого я не зробив досі ні собі, ні людям. Бо кому, знов кажу, потрібні мої картини і кому потрібен я сам? Нікому. А все-таки хочеться жити і хочеться вірити, що треба жити, що єсть якась, як сказано десь, здається у Чехова, велика мета життя, якої ми не знаємо, і коли б ми її дізнались, то наше б життя стало ясним і простим, і всі б ми знали, що нам робить і як робить, і ми були б щасливі, виповняючи велику повинність життя, і не боялися б смерті.
Ні, я не хочу думати про смерть, бо кожен фібр моєї душі обурюється проти неї. Буду думати тільки про життя.
Але я не можу сього. Життя і смерть для мене зв’язані тепер нерозлучно.
Зіно, Зіно, що ти зробила зо мною!...
_________

Так, я знав, що сьогодні згадаю про неї. Буду роз’ятрювати пекучу рану і буду ще гірше сумувати.
Мені зараз увижається літній вечір, широка й спокійна річка, пароходи на ній, острів, і на його піскуватому березі наш човен, – все так, як було у той вечір. Ми сиділи трохи вище, далі від води, на невисокій піскуватій кручі, і дивились на річку і на город, що стояв перед нашими очима на другому березі.
Я вже тоді знав, що Зіна любить мене, і я її любив, хоч ми були з нею різних вдач. Тоді, як я звик обмірковувати кожне своє слово, кожен свій ступінь, вона все робила не вагаючись, зразу. У неї був чималий хист малярський і добре вироблений смак артистичний, а до того дар критичного аналізу. Вона часто критикувала мої картини, і хоч я сперечався з її присудами, але правда, здебільшого, була на її боці. Сі суперечки надавали нашим відносинам багато життя і гострого зацікавлення, і я любив їх.
У той вечір вона докоряла мене за те, що я беру для своїх картин дрібні, незначні сюжети.
– Що ви пишете? – казала вона, – усякі дрібниці: краєвиди з млинами, з бабами, з телятами, ставки з качками та гусями, шинки з п’яницями, волость, з писарем та старшиною, історичні картини з шаблоновими запорожцями та ляхами, але у ваших картинах немає провідних думок, ідей немає. У вас має однакову вагу і гуска, і п’яний староста, і мученик-гетьман.
То була почасти правда, але я сперечався і змагався з коханою і безмірно мені дорогою дівчиною, як з примхуватою дитиною, та коли вона поставила мені прямо питання – кому я служу своїми картинами і кому хочу служити, – то я не зразу відповів їй.
Ще ранком мого життя я клявся стати до послуги своєму народові. Тоді се здавалось так просто й легко, і так благородно: треба було тільки ненавидіти ворогів свого народу, любити його друзів, а найголовне – сліпо любити самий народ. І я се робив, але, звичайно, платонічно, бо треба було, насамперед, пробити собі самому шлях в життя, вчитись, заробляти свій хліб. І я вчився, а справжню послугу народові откладав надалі, та так роблю й досі.
Не можу ж я сказати по правді, що як змалював я добре, як молодиця мочить коноплі в копанці, то що оце й єсть послуга народові. Ні, в моїй душі ще зосталось доволі щирості, щоб не лічкуватись перед самим собою: для народу я нічого не зробив і може не зроблю, а усе що робив, робив тільки для себе. Тут я пестив своє око вродою рис та фарб, тут я потішав свою пиху, коли опережав своїх товаришів по малярству, і нарешті – тут я просто заробляв собі гріш, щоб гарно й безпечно жити в сій “юдолі плача і стенанія”.
Правда, велика моя послуга своєму народові!...
Але тоді все ж таки я сказав, що служу і хочу служити тільки народові. В моїх словах була фальш, я чув її сам, чула її й Зіна, і вона навпрямки сказала мені:
—    Неправда! Ви служите тільки собі. Хіба народові потрібні ваші картини, ваші сюжети!...
—    А які сюжети потрібні народові, – спитав я, – і що то таке за народ?
Її глибокі очі враз засвітились до самого дна.
—    Освічений чоловік, у тридцять п’ять років, в початку XX віку становить таке питання?:... Соромтесь! – і вона, доволі несподівано для мене, прочитала на дану тему цілу лекцію.
Видно було, що вона багато думала над сим питанням.
Я не буду переказувати всієї нашої розмови – на що? Але не можу не пригадати того, що вона казала про завдання історичного малярства.
—    Народ, – я кажу не про простолюд, а беру народ цілком, як націю, – казала вона, – се те ж, що окрема людина. Він живе й бореться за своє істнування, маре про свою будучину, домагається своєї долі, відповідно своїй вдачі. Він творить щось нове й своє і робить часом помилки. Йому не все удається, як і окремій людині. О, які катастрофи знає історія народів. І як часто ці катастрофи зчиняються від самої нікчемної причини, дрібниці... І в тому лежить, здебільшого, драматизм історії кожного народу. Беріть оті хвилини історії свого народу. Виставляйте їх на очі нащадкам, нагадуйте, чого хотів народ, чого домагався, на чому спочивали його мрії, де падали його надії, щоб внуки і правнуки знали, чого хотіли діди й прадіди... Ось мета славного талановитого маляра з нахилом до історичного жанру, яким я уявляю собі вас, а не оті баби та діди!...
Я хотів сперечатись, але Зіна не дала мені сказати й слова.
Не хочу я слухати вас, – почала вона далі після хвилинної мовчанки. – Нехай оті баби зостаються на долю малярам-недотепам, малярам, що мають тільки очі й руки і не мають розуму, не мають серця, не мають ніякого громадянського виховання. Боже, який непочатий край наша історія для великого історичного маляра!... Знаєте, яку б я вам дала тему?
—    Ні, не знаю, та я й маляр невеликий, – промовив я, осміхаючись і любуючись з її вроди й запалу.
—    Який ви маляр, про се не будемо розмовляти, а тема ось яка. Найголовна хвилина нашої історії... Народ скинув лядське ярмо. Як роздратований тур, розметав ворогів і хоче будувати власну оселю… Але вороги внов купчаться, збираються, мов чорні хмари. І ось дві сили зійшлись і стали “під містечком Берестечком”. Ще б раз ударити, але ударити насмерть, розбити тую чорну хмару, – і хто б тоді посмів нас зачіпати?... Ще б раз загремів грім й упала б панська Польща перед демократичною Україною, щоб уже не вставати і не заступати їй шляху. Але той грім не вдарив. – Саме в слушну хвилину, коли клалась на тереза исторії доля України й Польщі, повертає хан кримський, спільник Богданів, свою орду й тікає з поля боротьби. О, яка зрада, яка страшенна несподіванка!...
—    Здригнулось серце Богданове. Побачив він, як безодня розгортається перед його народом, – кидає він військо, дає бунчук і булаву своєму наказному, і вдвох зі писарем Виговським скаче за ордою. Наздогнав... Хапає за поводи ханського коня: “Стій! Повертай орду назад!!..” Поверне хан – буде Україна, не поверне – її не буде. І хан... не повернув!... Ось вам тема!
Я глянув на Зіну. Вона вся тремтіла, очі її палали і стали глибокі-глибокі, мов у ясновидющої. Я теж увесь перенявся її настроєм і величністю картини.
—    Чудова тема, чудова!... – казав я, почуваючи, як пал натхнення Зіни обхоплює мене всього, як холонуть мої ноги й спина і загорається мій мозок, і як устає передо мною грізний і величний гетьман.
—    Стій! – гукнув я, не тямлючи, кому кричу: чи ханові, чи Зіні. – Стій!!...
І враз, несподівано, упав на пісок і заридав.
_________

Важкі й солодкі спогади. Я мусив кинути перо й ходити по кімнаті, щоб трохи угамувати своє серце.
Які ми були тоді молоді, які чисті душою й тілом і як ми не берегли нашого щастя: молодості, наших таланів, нашої будучини!.. Хіба я думав тоді, що мене чекають отакі ночі?... Здавалось, що ніколи не буде кінця й краю і нашій молодості, і нашому коханню, і всім привабам і осолодам натхненної творчості.
Так здавалось.
Скоро після того вечера на острові ми відкрили одно одному душі. Боже, який то був гарний час! Мені здавалось, що хтось підлив самого що-не-на-є гарного масла в світільню моєї душі. Я горів і не згорав. Мрії роїлись в моїй голові, і з їх виникали чарівні і могутні образи. Одна по одній, як з води виходили, вільно й легко вимальовувались мої картини з зовсім до того незнаними для мене темами й силою. Здавалось, що я вдруге народився на світ – сильний і смілий. То був вплив Зіни. Тільки малювати Богдана й Хана під Берестечком я все ще боявся братись. Ще не почував себе на силах.
І потім, після безмежного моря сяєва і блиску, – пітьма!
О, жорстока рука твоя, доле!...
_________

Вчора я бачив той проклятий стовбчик. Він стоїть так само похилений і обідраний. Я прийшов, подивився на його, схиливсь головою на його струхлявілий вершок... і знов страшна подія встала передо мною.
Ми прудко спускаємось з гори. Попереду Зіна з Вірою Петрівною, в другому кабріолеті – я з Чикульським. Їдемо за річку, через „Ланцюжний" міст. Це бажання Зіни. Коні прудко збігли по спуску з гори і біжать по шоссе понад річкою. Зіна любить прудку їзду. Вона сама править попередніми кіньми, часто повертаючи голову до нас назад і перемовляючись з нами.
І несподівано щось сталось незрозуміле й страшне.
В ту мить, коли Зіна гукала до нас: „наздогоняйте!" – і вдарила віжками коней, їх коні і кабріолет кинулись убік і полетіли шалено прудко вдовж по шосе.
Їх злякав сліпець, що йдучи до міста, сів на одпочинок окрай шосе.
Я не встиг отямитись, як зразу у пилу перед нами щось заторохкотіло ще білыпе, затиліпало, мов метелпк, крилами, тріснуло, майнуло на мить у куряві чимсь ясним і пішло плигати по шосе далі, кидаючись з одного боку в другий і б’ючись то в один, то в другий ряд стовбців, що стоять по боках шосе.
Коли ми підбігли до місця, де счинилась пригода, то знайшли зразу праворуч на шосе непритомну Віру Петрівну з покаліченими ногами, а трохи далі, ліворуч, біля одного з стовбців придорожних – Зіну.
Вона була мертва.
Ударилася тім’ям об тей нікчемний стовбець і її не стало...
Я й досі питаю: кому й на що була потрібна її смерть? І немає мені відповіді, і не хочеться вірити, що то правда, що Зіна була і тепер її немає. І мені здається, що все ото тільки сон...
Зіно, щастя моє, світ душі моєї, невже тебе немає на світі? Де ти, одгукнись!... Подай про себе вість хоч чим-небудь… Я догадаюсь, я зрозумію!...
Я прислухаюсь усіма фібрами душі, жду чогось надзвичайного, і хоч би одна волосина на моїй голові затремтіла, хоч би здригнувсь огонь в моїй лампі, – все тихо, все звичайно, і немає відгуку з того краю...
Нема, не було й не буде!
________

Я знов кинув писання і довго стояв біля вікна і дивився на зорі. Це моя єдина утіха у такі, як оце, ночі. Мені здається, що коли б ми їх не могли бачити, то життя роду людського було б зовсім друге. В чаду життя так потрібно підвести хоч іноді вночі вгору очі і думати, що не все починається отут на нашій планеті, що не тут осередок світу, як іноді нам здається, що скрізь в безмежній далечі горять мирріади сонець і мабуть живуть на планетах невідомі нам істоти. І здається тоді, знов кажу, що мусить бути якась одна вища мета існування всього оцього світу, і що тільки ми, люде, не можемо нашим обмеженим розумом дізнатись цієї великої тайни. І тоді не хочеться думати, про себе, про свої пригоди і про страждання людей і всіх живих істот на землі, бо все те здається дріб'язком, нікчемною подробицею в великій системі світу, і хочеться тільки дивитись на зорі.
Так і тепер я довго дивився на зорі, а в моїй душі несвідомо хвилювавсь і мріявся образ Зіни – чистої й врівноваженої, з світоглядом ясним, як кришталь, без непевності в собі, – такої, якою я її знав за життя.
Тоді хотілось і мені бути таким, як вона, але я не міг. Я завжди був меланхоліком, а почасти може й містиком. Мій розум ніколи не задовольнявся реальним, щоденним, звичайним і обмеженим, і поривався в край надзвичайного, таємного, невідомого й необмеженого, бо мені здається (навіть більше, ніж здається, – я певен), що за межами того, що ми бачимо й чуємо, істнує другий бік речей, невіддільний від цього видимого, якого ми тепер не бачимо й не знаємо, а може коли й будемо знати. На межі цих двох світів стоять поезія і всі вищі емоції нашого духу – таємні й необмежені.
Так слід бути, і так воно й є. Це для мене ясно.
І з кожним роком мене все більше тягне до всього таємного й невідомого, і я низько ставлю тих людей, що нічого не признають поза межами того, що бачать і що можуть мацати своїми руками, або чути своїми вухами, що можуть полічити й зважити.
Я завжди милувався з Зіни, але в той саме час мене тягло у другий бік. Це, мабуть, наслідок від моїх предків. Всі вони були люде релігійні. І я в дитинстві був дуже побожний. Рай і пекло завжди стояли передо мною як живі. Я переживав у душі блаженний екстаз святих в раю і страшні муки відчаяння грішників в огні гієнни. Мені часто снилось вночі, що я сам мучусь у пеклі, і тоді я просипався з одгуком мук відчаяння в серці і довго не міг заснути знов. Я ждав життя святих і вкупі з преподобними думкою змагався з бісами. Я ждав, що скоро, ось-ось як не видно, мусить прийти антихрист, і з жахом прислухавсь до вістей про його, що доходили, невідомо відкілля, до стареньких богобоязливих бабів сільських...
Потім прийшов час, і все те одійшло геть, невідомо куди, і у мене зостались тільки згадки про ці часи.
Але згадок сих я не міг вигнати з моєї пам’яті і навіть не хотів. Я почував у них щось рідне, дороге, що зв’язувало мене хоч трохи з моїми рідними, з моїми предками. І з того часу я мов роздвоївся: я покинув один табір і, перейшовши в другий, не забув зовсім про перший, і не поклонився цілком богам нового табору... Бо скрізь треба чомусь вірити й кланятись. І я й тепер почуваю себе чужим і там і там: і мені здається, що коли б мені сказали: іди і підпали перший табор, він згорить з усіма його забобонами, і від його не зостанеться й пам’яті, і тоді люде будуть щасливі, то я б не пішов підпалювати його, бо не певен, що без його було б краще. Бо скільки людей знаходили й знаходять в йому забуття своїх мук, скільки в йому загоєно ран і хто й тепер дасть певну відповідь на давнє питання: що таке істина?...
Зараз оце заплющив очі, і мені ясно-ясно уявився один час з мого минулого, давнього і, здавалось, добре забутого минулого.
Літній вечір в ріднім селі. Субота. На дзвіниці передзвонено до вечірні. Пройшов у огражу дяк Ларионович. Пройшов потім і піп, мій батько. Більш до церкви не пішов ніхто: всі на полі, на роботі. І ось перетредзвонив „во вся” дід-сторож, Лимар, і дзвіниця заніміла. Голуби посідали на знов поснулі дзвони і знов завели свою голуб’ячу розмову. Хто подивився б тепер на церкву, то сказав би, що вона пуста, що в неї немає ні душі, бо не видно ні людей біля неї, ні одної шапки на огражі і в залізних ґратах у церковних вікнах.
Я теж не пішов до церкви, а потяг за село, на гору. Посидів там на східцях вітряка і, вернувшись знов на село, пішов у огражу, щоб і там ще осолодити свою душу безділлям, попоринати в золотих мріях. Там я ліг на густу цілінну траву, під самим вівтарем, на своє улюблене, належане місце під старими гіллястими вишнями. Я зовсім забув, що в церкві правлять службу і не звертав уваги, що з неї іноді доносяться до мене тихі звуки. Я лежав і думав.
Думав про те, які я намалюю гарні картини, яка слава осяє мою молоду, необачну голову, яке я добро зроблю своїми картинами людям... А година минала. Уже було чути за селом череду, і церковна тінь, у котрій я лежав, простягалась далеко за огражу в панський сад. Я підвівся і пішов кругом церкви і тут побачив, що двері в ній відчинені, і далеко біля іконостасу сяє кільки червоних вогників.
Тоді я згадав, що то правлять вечірню, і переступив церковний поріг.
Я увійшов не молитись. Я тоді уже не молився. Мені просто забажалось постояти трохи в порожній церкві, щоб знов залетіти в своїх думках далеко-далеко, геть і від рідного села, і від його церкви, і від своєї служби.
В церкві було всього три чоловіка: батько, Ларионович і дід Лимар, сторож церковний. Служба йшла своєю чергою. Рівно й строго, як і завжди, розлягався по пустій церкві басистий батьків голос. Не хапаючись, одгукався на його “возгласи” Ларионович і служба йшла, як і завжди, рівно, велебно, мов церква була повна “предстоящих і молящихся”. На віконних ґратах за склом стрибали горобці і часом, як затихала служба, було чути їх цвірінькання. А сонце, уже тільки в самому верху кам’яних зводів, пронизувало крізь вікна церкву наскрізь і грало змарнілим промінням в хвилях сизого кадильного диму.
Лимар стояв у кутку в бабинці й молився. То був один богомолець на всю церкву, а я стояв з ним уряд, але не молився.
Я стояв і думав. Служба ж ішла своєю чергою. Служили комусь, темному і невидимому...
________

Давно це було. І тепер, знаю я, також читав й співав в тій великій, з розірваною і зв’язаною залізними шпугами аркою, церкви Ларионович і дід Лимар, може й досі такий саме кряжистий і ввесь оброслий волоссям, з чорною загорілою шиєю і грудниною, молиться в тій церкві, а той, хто, здавалось, був кріпший за їх обох, чий голос так владно лунав під гучними зводами, – де він?.. Немає його. А чому немає власне його, а не кого другого – хто дасть відповідь?
Ніхто не дасть.
Всі йдуть, один по однім, звідціль кудись, і ніхто не знає, – куди саме, і нікому немає вороття. Смерть чекає всіх і все. І в останній час думка про неї не дає мені спокою. Про що б я не думав, все у мене, мов вода у віри, сходиться до одного місця – смерті і питання: що ж таке я і куди подінусь? І ці питання, мов страшні тини стоять передо мною і то ширяться й роздимаються, мови наступають на мене і грозяться проглитнути мене, то мов зменшаються й одходять далі. Але ненадовго. І навіть в ці хвилини мені здається, що з безодні невідомого на мене дивиться чиєсь таємне око, що воно уп'ялось у мою душу холодним мертвим промінем і дивиться, не моргаючи, мов страшний сфінкс, і нікуди мені сховатись від того погляду. І холод обгортає мою душу, і ніщо в житті не цікавить мене. І коли я увечері лягаю спать, то часто думаю: як гарно було б заснути І більше не прокидатись, і не бачити й не чути на собі того погляду, того ока смерті!
Але й жити хочеться, о, як хочеться жити! Не для того, щоб жити тілом, зазнавати всяких осолод життя, – ні, для мене це має дуже невелику ціну: шкода життя духу, шкода мого “я”. Ці дні у мене ввесь час не сходять з думки слова Фета:
Не жизни жаль с томительным дыханьем, –
Что жизнь и смерть!... – А жаль того огня,
Что просиял над целым мирозданьем, –
И в ночь идет!... И плачет уходя!...
Ось де драма нашого життя: просіяти над цілим світом і потім йти невідомо куди, – в ніч, у пітьму... і плакати...
І я не можу не плакати. А Зіна б не плакала і батько не плакав.
_________

Учора я ліг, коли уже зходило сонце. Воно вставало таке мляве й невеселе, і город мав вигляд тяжко й безнадійно хворого. Будинки стояли сірі й мовчазні, і здавалось, що всі дерева по вулицям пов’яли.
І коли я дивився на город, то мені здавалось, що і я теж саме тяжко і безнадійно хворий, і що ніколи не вернеться до мене рівновага мого духу, що завжди я буду почувати себе хворим і немов надламаним, і що ніколи я не скінчу своєї картини – Богдана й Хана, хоч я дав собі зарік намалювати її на спомин Зіни. Бо нікому й нічому не зцілити мого духа, і нема кому збудити натхнення в моїй душі, і ні для кого писати цієї картини. Ні для чого жити.
Ех Зіно, Зіно, нащо ти так скоро покинула мене? Одинокий я і безпривітний. І я бачу, що огонь мого життя рушив з місця і хилитаючись і, тремтючи, іде в ніч, у пітьму, і скоро мусить зовсім погаснути в ній.
Що ж, нехай погасає!...

Теми: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)