Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Микола Братан. Експромти з посмішкою
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Сергій Гейко. Церков величність
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Микола Братан. І краса, і держава
Стою на перехрестi
Лірика

Швидун М.Є.
Стою на перехрестi: Лірика. - К.-Херсон, 2007. - 43 с.

 


 


Прочитай, що написано мною


Прочитай, що написано мною
Після того, як дивний цей світ
Я залишу навіки з журбою,
Зупинивши життєвий політ.

Прочитай… Й ти узриш в тих рядочках
Не із пасти карлючки криві,
А пророслі із крові росточки,
В котрих мислі вирують живі.

В котрих серце так трепетно б'ється
Й голос той, що привикла ти чуть,
Ти почуєш… Він знов обізветься…
Й навіть подих зумієш відчуть.

І ми будемо знову з тобою
Думать, мислити, мріять, шукать
Оте щастя, що не за горою,
А десь поруч… Ловити… Піймать.

Прочитай, що написано мною.
Сплять рядочки у чорновиках.
У столі, як в тюрмі за стіною,
Й заговорять в твоїх лиш руках.


 

Я спішу…

Я спішу… Завжди часу не маю.
На роботу… Біжу до людей
І ділюсь з ними тим, що вже маю,
Своїм скарбом незгасних ідей.

Дні мелькають… З них клеяться роки.
Навздогін їм болячки летять,
Щоб спинить невгамовнії кроки
І порив отой бурний зім'ять.

Ще й кричать волевласно: "Що робиш!
Схаменись! Тобі ж за сімдесят.
Сам себе у цім поспіху гробиш.
На плечах твоїх роки висять.

Їх не скинеш із пліч, як сорочку
Й не повісиш на вільний стілець.
Тож посидь у затишнім куточку
Біля люблячих щирих сердець".

Та я знову спішу… Знову в русі.
На роках тих не ставлю віху.
Якщо смерть йде по п'ятах, не в дусі…
То хай ловить мене на бігу.

Бо якщо я спинюся і стану,
То, здається, зупиниться й світ.
Сонця й неба в ту мить враз не стане.
Все замре… Перетвориться в лід.

А я ж серцем своїм його грію
Й поруч себе творю доброту.
Так, як знаю, як хочу, як вмію -
В вічнім русі, в борні. На льоту.


 

Просніться, Гордість, Честь і Слава


Ми Славу нашу так заговорили,
Що вже й не знаєм, що воно таке.
На груди цяцьок різних начепили…
Йдемо по вулиці - бряжчить, гуде…

А пенсію мізерну мали й маєм.
Піджак полатаний… Застійних ще часів.
На мітингах про Сталінград згадаєм
І проклянемо лютих ворогів,

Котрі давним-давно уже прозріли…
І остарбайтерів… Бабусь, дідів
Підкормлюють… Ніби втикають стріли
В серця Героїв і геройських вдів.

Просніться, Гордість, Честь і Слава!
І гляньте в вічі тих фронтовиків…
Творилась ними ця для нас держава
У дні вогняні протягом віків.

Творилася. Мужніла і гордилась
Героями, котрі на дзоти йшли
Грудьми відкритими, та рабству не корились…
В серцях своїх Свободу їй несли.

І принесли… Навіки мертвим - Слава.
Живим - на кожне свято ордени.
Вінком словесним ввінчує держава,
І, особливо, ті… Нові пани.

А що ж живі Герої наші мають?
Що їм дали нувориші-пани?
На смітниках недоїдки збирають
Й доношують застійні ще штани.

Ми дивимось мрійно в майбуття


Картаємо минуле тільки нині.
Словам не завжди звірим почуття
Оті, що в серці… В самій середині.
У них злилися радість і біда.

І щось таке, невимовне, вагоме.
Вони не можуть литись, як вода.
Від слів-пустушок все єство судомить.
У стогін тихий переллється біль…

А радість явиться у пісні солов'їній.
І все це з серця вирине… Звідтіль…
І не колись, в майбутньому, а нині.
І для чуття в ту мить не стане слів.

Їх, може, ще й нема таких у мові.
Ти чув хоч раз в степу душевний спів?
В своєму серці чув ти спів любові?
Прислухайся… І слів ти не знайдеш.
Отих єдиних… Щирих… Не фальшивих.
А з серця ж рветься… Рветься щось без меж…
Й таке буває тільки у чутливих.

Прислухайся, говорять як чуття…
Прислухайся, яка у серця мова.
Чи ти збагнув поняття те - життя?
Невже для цього треба ще і слова.

У вічнім русі


Я камінь взяв на березі морському.
Гладенький. Ніжний. Мов на наждаці
Шліфований… І не помітив втому
Ні в моря, в хвилях, ні у камінці.

Ні в тих піщинках, в котрих шліфувався
Мільйони літ. Відірваний від скал…
Солоною водою умивався,
Коли на нього хлюпав новий вал.

Молюски не прилипли… Він у русі.
Пропахся йодом… Й невловимий час
В нім клекотів… Він жив у мислях, в слусі
І линув, линув вічністю до нас.

Пройдуть віки… Піщинкою він стане.
Та сонця промінь буде ще ловить.
Й не зникне зовсім… В світі не розтане.
Він в вічнім русі… Тому буде жить.


 

* * *


Навіщо ж були літо й осінь.
І зливи й бурі навісні.
Якщо в висках з'явилась просідь -
То що, вже не співать пісні?

Чого ж ти, лютая зима,
Прийшла в літах до мене в хату?
Я не просив тебе лахмату,
Й притулку тут тобі нема.

Ой зимо-зимо! Ти ж вертлива.
Підступна. Люта. І слизька.
Тож будь і в холоді - щаслива.
І будь до радості - близька.


 

Хризантеми


В підземнім переході хризантеми
Нам пропонують щиро продавці.
І композицій їх чарівні теми,
Й без композицій - щастя у руці.

- Купіть!.. Купіть!.. Букет цей для дівчини.
Яка в нім ніжність. Тут сама любов.
Він підійде для доньки і дружини.
Купіть! Купіть! - мене прохають знов.

Розбіглись очі… Ціну не питаю.
Чи ж можна мрію вимірять в ціні?
Добром. Теплом і радістю палають
Незримі, щирі почуття в мені.

Беру букет тремтячими руками.
До серця пригортаю… До душі.
Так, ніби все, що вимріяв роками,
Єдиним подихом виплескую в вірші.

Іду щасливий вулицями міста.
На мене дивляться. Питають: де придбав.
А у грудях чомусь-то серцю тісно,
Може, тому, що юність пригадав?..

Ой хризантеми. Ніжні хризантеми.
Осінні квіти… в променях зими.
Ви будите у нас весняні теми,
Котрими щиро радуємось ми.


 

* * *


Червоні ягоди лишились на калині,
І їх морозом лютим пройняло.
А може, їх залишено пташині,
Котрій ще осінню поранено крило.

Усе під снігом. Сильні догребуться.
Вона ж, бідненька, тут на деревці,
Де ягоди до неї мов сміються,
Червоні, ніжні медо-льодянці.

Пух-пурх… Пух-пурх із віточки на вітку,
Від ягідки до ягідки щодня.
Як розцвіте калинонька улітку -
У пташки тут появиться сім'я.

Гніздечко-дім, а в нім маленькі дітки.
Стрибай. Стрибай, пухнастенька, живи.
Тебе спасуть калини добрі вітки,
Й своє крильце їх соком оживи.

* * *


До мене вже давно зима
Не на поріг прийшла, а в хату.
І про весну палку, крилату
Шепоче: "Згадувать дарма…"

Ну що ті згадки? Що ті мрії?
Котрі здійснились… котрі - ні.
Й десь залишилися на дні
Твої стремління і надії.

Бо ж їх життям ще в весну ранню
На порох змелено й муку,
І на своїм-таки віку
Долаєш ти вже путь останню.

P.S.
Ні! Хай зима… Я не спіткнуся!
І те, що мріялось, - пройду!
І що шукалося - знайду!
І у негоду посміхнуся.

22.02.2004

* * *


Я бачив матір - матір, ніби квочку,
Котра не вміла виховать синів…
Надіть панчохи… Випрати сорочку…
В душі тепло плекати з добрих слів.

І хліб насущний зароблять не вчила…
Тепер слізьми вмивається щодня.
Почать з початку все?! Та де ж та сила?
А старість вже… Й розклеєна рідня…

В синівських душах зелен-змій вселився,
А внучки - подалися на панель.
Куди ж той Бог всевидящий дивився,
Як йшли вони в безвихідний тунель.


Тепер кляне усіх… Сусідів… Владу.
Всіх тих, хто має на столі обід.
Свою ж й на йоту не признає ваду,
Хоч вже давно б признати її слід.


 

* * *

Миколі Братану


Я тебе зустрів в старенькій хаті,
Котру гуртожитком звали ми.
В нас були чуприни ще багаті…
Ще було далеко до зими.

А тепло душевне з добротою
З нас лилося в невідомий день.
І серця, не знаючи спокою,
Вже тяглися до нових пісень.

Линули на життєві орбіти,
Щоб знання і Слово поєднать…
…А були ж з тобою ми ще діти…
Як хотілось все, усе нам знать.

І тепер, коли вже маєм внуків,
Коли можна риску підвести
(Тільки так… Без помп і зичних гуків).
Всьому тому, що ми пронесли

Крізь життя бурхливе і барвисте
Й головну знайшли його мету,
А воно у нас з тобою чисте,
Бо дарило людям доброту.

Та підводить риску нам ще рано.
Дивимося в далеч, в майбуття,
Й кожен день, що зачинає ранок,
Доброти підносить відчуття.


* * *


Вечірнє небо - дякую за дощ,
За прохолоду в пору цю осінню.
А, вітре лютий, ти тепер як хоч,
А вже здавайся мудрості й умінню

Тих хліборобів, що ішли на риск
І сіяли зерно в суху завію.
І громовиці довгожданий блиск
Підсилив ділом їхню віру й мрію.

Зійде… Вкорениться в ріллю озимина
І набереться щедрості від сонця.
А повесні - напружить стремена
Й помчить достатку відкривать віконце.

Той, хто посіяв, - має вже надію.
А хто не сіяв - там її нема.
Хто мрію перетворює у дію,
У того завжди теплая зима.

Вечірнє небо - дякую за дощ,
За теплу й ніжну життєдайну воду.
За те, що вмився від пилюги хвощ
Й калина красна привідкрила вроду

І за усмішку щиру тракториста,
Що появилась на його устах.
Для нього дощ - хвилина урочиста,
Котра змива напругу, розпач, страх.

16.10.2005

Учився й вчусь


Ще в юність ранню, в мрійну пору
Дививсь з жагою в майбуття.
На все свою мав точку зору
І власний погляд на життя.

Учився й вчусь… І мудрі фрази
Крізь серце пропущу, як струм,
І доведу до тої фрази,
Коли відчую - в них є ум.

Коли ж чуття зіллються й розум
В єдиний, цілісний потік -
З душі немовби рвуться грози
Такі, як і в юнацький вік.

І хочеться творить, шукати.
Непізнане іще - пізнать.
І знати… Знати… Знати… Знати!
І мислить. Жити. Не стогнать!


23.02.2004

 

* * *


Летять роки зорепадом
У минуле… У віки.
Я пливу над водопадом
Вічно мрійної ріки.

Човничок такий благенький
Хвиля збурена гойда.
Вітер дмухає легенький,
І шумить, шумить вода.

Човник тоне, то зринає.
По зірках звіряє путь.
Ой чи знає, чи не знає,
Які бурі його ждуть.

Море щастя чи розлуки…
А, можливо, самоти.
Море радості чи скуки.
Тож куди йому плисти?

Роки-роки! Невловимі
Ви пресуєтесь в віки.
І нещасні і щасливі -
Всі на дні
життя ріки.

24.02.2004

* * *


Пронизує холодну кригу
Грайливий промінець весняний.
А вітерець - пустун рум'яний
Горта, горта зимову книгу.

Й біжать, течуть її сторінки
Струмочками з бугрів в долині,
Ой, як чекали ції днини
Дзвінкі підсніжники й барвінки.

Защебетав ранковий ліс.
Проснулись і степи і гори.
Дніпро бурхливий в Чорне море
З струмочків правду щиру ніс.

Весна! Весна! Пора надій…
Пора пробудження від сплячки.
Тож згиньте, зимові болячки!
Весняний вітре! Мисли! Дій!

26.02.2004

 

* * *


Іду селом я мимо школи
Стежиною дитячих літ.
Її нам не забуть ніколи,
Як подих щастя й першоцвіт.

Дерева виросли крислаті
З тих саджанців, що класом ми
Саджали… Й мрії нас крилаті
Несли у світло із пітьми.

Дитинство в нас війна украла.
А в багатьох - батьків і мам.
Та школа всіх нас зігрівала
Теплом надій, ясних програм,

І планів, помислів в майбутнє…
Було б бажання і знання.
І ми в цих стінах справжнє, сутнє
Ловили всім єством щодня.

Ми чесно ті пройшли дороги,
Що з школи пролягли для нас.
І хоч в путі втомились ноги,
Та стежку ту не зітре час.


 

* * *


Поле притихло… Завмерло в мовчанні.
Де і поділась дзвінка метушня,
Що нуртувала у шумі й змаганні
Потом пропахлого бурного дня.

Зоряне небо своїм покривалом
Ніжно прикрило омріяні сни
Тих, хто стояв цілий день за штурвалом
Серцем закоханий в рідні лани.

Місяць завис мовчазний на сторожі,
Спокій утомлених сам догляда.
Полю і людям хай сни сняться гожі:
В холод - тепло, а у спеку - вода.

В ясную нічку притихло серденько,
Щось йому сниться… Щасливе в цю мить.
Тож замовчи. Погамуйся тихенько.
Серце ж втомилося… Хай собі спить.


 

Я сажотрус


Я сажотрус… Ввесь вік кіптяву
Витрушую із чорних душ.
Вони ж бубнять одно - не руш,
Не руш їх звичну дію мляву.

То якщо я їх не протрушу,
То хто ж?.. То хто трусити буде?
Хто сплячу мисль у них пробудить?
Отож… Робити це я мушу!

В душі, свобідній від кіптяви,
Співають сонячні октави…
В ній пропадає спляча млявість…
Крізь очі світиться цікавість.

Вона встає на прю із злом…
Її вже не назвеш рабом.

Отож… Ту вічную кіптяву
Із рабських душ трусить, трусить!
Якщо по-людськи хочем жить
Й на ницість не міняти славу!


 

* * *


Давно окопи розорали в полі
Й на тій ріллі, де пролилася кров,
Зросла пшеницею дорідною любов,
Здавалося б, в щасливій, милій долі.

І лиш в посадці ще ворожі доти,
Пронизані корінням бур'янів,
Вертають нас у пам'ять грізних днів
Геройства, мужності й скорботи.

Та у Іраці грози рукотворні
Гримлять, руйнують, і ядучий дим
Окутує планету мором злим
І перемелює добро у злому жорні.

24.03.2004

 

* * *


Я бачив, як хліба горіли,
Як корчилась земля в диму,
Як з неба смертоносні стріли
Несли коричневу чуму.

Здавалось, сатанинські сили
Утвердились на небесах
І все живе, земне місили
І перетворювали в прах.

Та піднялись Данко й Ікари
Й вогнем запалених сердець
До тла спалили чумні хмари
І нам здалося: злу - кінець.

Та сатана багатоликий.
Перевтіляється щодня
То ангел він, то друг великий,
То миле, ніжненьке щеня,

Котре нам хочеться погладить.
Поцілувати. Пригорнуть.
Та з сатаною нам не зладить -
Розвінчувать лукавства суть.

Я бачив, як хліба горіли…
Ціню копійку трудову.
І щоб лукавці не бриніли -
Борюсь за Правду я живу.

* * *


Не боюсь я зими… Її холод криштальний
Хоч прийшов в метушні крадькома,
Та у серці й душі голос літа прощальний
Я не чув і не бачив… Тож де та зима?

Хай дерева й їх цвіт ніби в диві поснули
І у бруньках затисли листочки свої…
Та веселу весну у ці дні не забули
І співають в співучій душі солов'ї.

Де співає душа добротою весняно,
У тім серці й зимою лілеї цвітуть.
Де гарячі чуття ще горять полум'яно,
Там не може спинитися сонячна путь.


 

* * *


Про щире кохання, про вірну любов
Співають душа моя й серце,
І я опускаю все знову і знов
В криницю незглибну відерце.

Щоб з тої криниці, де є майбуття,
Де море невичерпних мрій,
Мені зачерпнути ті краплі буття,
Що кличуть у праведний бій.

Сьорбнути… Ковтнути й на повнії груди
Дихнути… Й негайно до дій
Іти… І дійти… Ви чуєте, люди!
До берега світлих надій.

І хай переллється ця мрія у пісню.
Її заспівають і серце й чуття.
Вже в грудях, вчувається, пісні тій тісно
Й вона вирушає в політ у життя.


 

Пізня осінь


Сонце клубиться у хмарах
Блідо і плаксиво.
Хмари, мов овець отари,
Ниву розмісили.

А ставок холодний хека,
Ніби дід старий.
Його кинули лелеки…
Та він ще живий.

Ще на нім качки і гуси
Травлять теревені.
А він гладить свої вуса,
Тренує легені.

Його верби оточили
Й в ці короткі дні
Добавляють собі сили
Коренем на дні.


 

Ми стали іншими людьми


Ми піднімались на Ай-Петрі
По вже протоптаній тропі.
А нам здавались її петлі
Неходжені, слизькі й круті.

Над нами хмари в крутоверті
То розповзались в різнобіч,
То знов сповзались… Люті… Вперті.
Страхіттям сипали з-за пліч.

Й товкли, товкли кудлаті шапки
Незрушних, віковічних гір.
То в Медведя разили шашки,
То цілили в верткий Салгір.

А він, захеканий, в погоні
По кам'янистім дну стрімкім
Запінивсь так, як гнані коні…
Та в леті не здававсь… Вертівсь.

Куди він шлях торує - знає.
То й через камінь протече.
І крутизну в путі здолає…
Від нього щастя не втече.

Тож на крутім путі Ай-Петрі
Цю істину збагнули ми,
Здолавши в непогоду петлі -
Ми стали іншими людьми.


 

* * *


Стає все менше тих,
Хто йшов переді мною,
Без скритих думок злих.
У серці з добротою

Й щодня добро творив
В селі, у полі, в школі.
Хто рвався, як прорив
В той дім, де світлі долі

Кувались для людей,
Для всіх людей планети,
З святих, ясних ідей,
Що знищують багнети.

Що знищують мечі,
А з них клепають рала…
Там ніби калачі
Душа моя збирала.

Нема… Немає тих,
Хто йшов переді мною.
Простих… Прямих… Святих!
А я лишивсь з журбою…

28.08.2004

* * *

Людське щастя, так як море
І співуче, і бурхливе.
М.Чернявський


"Людське щастя, так як море
І співуче, і бурхливе",
Та яке ж болюче горе,
Коли щастя те зрадливе.

Коли в нього втратив віру
Ти вже вчора, чи сьогодні…
Не бери у руки ліру…
Не шукай його в безодні.

А дивися у майбутнє
Не з вершин космічних мрій
І сприймай усе те сутнє…
Приміряй до себе й дій.

І знайдеш… Знайдеш ти щастя,
Ніби квітку на кущі
В непогоду… в лихотрястя…
В буреломах і в дощі.

В тебе сад в душі розквітне.
Заспівають солов'ї.
Й щастя те, своє - завітне
В руки візьмеш ти свої.

Настрій осінній


Зажурою падає листя
В поблідлих, зачахлих садах.
Зникає чарівне намисто,
Нанизане сонцем в гаях.

День стиснувся і вкоротився.
Коротший за хвостик вівці.
І явір-шептун зажурився.
Поблід. Почорнів на лиці.

Ставок іще парою хека,
Неначе захеканий дід.
Його вже покинув лелека,
Та ще не скував його лід.


 

* * *


Тумани, осінні тумани
Окутали сонні поля.
І в цім мовчазнім океані
Невидимі небо й земля.

Та вітри, баскі вітрюгани
Мчать половцями із балок,
І миттю зганяють тумани
В осінній, веселий танок.

Враз чую, як музика лине
У душу… Чарівна, дзвінка.
О, диво! Осінняя днино,
Яка ж ти загадка п'янка!

* * *


 

Свідомістю! - не випадком, не чудом, -
Моральністю, уміння торжеством!"
П.Тичина


Степи розлогі і вітри грайливі
Розгойдують душі бунтарський дух,
Отой, що спить, коли ми всі щасливі
І просипається в часи лихих недуг.

Недуга наша - це страшна руїна.
Трясе майдани грошовитим: "Геть!"
Так помаранчева і гідна Україна
Іде на бій за Людяність і Честь.

Її збудив козацький дух з гулагів.
Немало в нім й Тарасових ідей,
Котрі ведуть серця під море стягів,
До майбуття, до людяних Людей.

"Свідомістю! - не випадком, не чудом, -
Моральністю, уміння торжеством!"
Духовні вітри орють новим плугом
І засівають ниву лиш добром.

І хай вітри не завжди ще грайливі
Розгойдують душі бунтарський дух
Ми піднялись!.. Суворі і щасливі,
Проти лукавства й злих, сліпих недуг.

Ми піднялись!.. І нас не зупинити.
Тож цінникам говорим грізне: "Ні"!
В новій сім'ї нам по-новому й жити.
Трудитись. Мислити. Співать пісні.

03.01.2005

Таке воно, сільське життя


Навдибочки в село підкрався вечір
І часові почав качать права:
Чи тепло в хатах? Чи гарячі печі?
Чи заготовлено на завтра вже дрова?

Корівка мука… Мо, водички хоче?
І поросята скиглять у хліву…
Ось так воно, сільське життя робоче
Про себе заявляє наяву.

Отож не стій… Товчись, товчись, товчися
В життєвім колесі, як білочка, вертись…
Навпомацки… Дивися, не спіткнися…
Про діток не забудь… Хоч подивись,

Чи не поснули?.. Ой! Таки поснули…
На припічку… А те он на печі…
Вечері не діждалися… Забула…
Проснуться… Будуть плакати вночі.

Перенесеш. Вкладеш їх сонних в ліжка.
Прихилишся утомлена до них.
Та й задрімаєш… Тихо, ніби кішка
З мурликанням молитви до святих.

17.03.2005

Правда


Правда - ні в кого не ходить в прислузі,
І не міняє щомиті лице.
Правда - це вірність, це гідність, це друзі!
Правду не зловиш в капкан чи сільце.

Все, що на світі є чистим і новим,
Правдою творено у боротьбі.
Тому й стоїть воно вічно здоровим,
Бо народилось в добрі, не в злобі.

Правду в калюжу кинь - чистою буде.
Правда не сіє нікому біди.
Ницість - відкрито, відверто осудить.
В спрагу - подасть тобі кухлик води.

Те, що неправдою взяте, - прокляте.
А прокляття - урізає життя.
Правдою жити - в душі нести свято
Кожного дня… З ним іти в майбуття.

18.03.2005

* * *


Подув! Подув жаданий вітер
У помаранчеві вітрила.
З очей зажуру й сльози витер.
З душі тяжка звалилась брила,

Що так гнітила і вбивала
І плоть, і душі і серця.
З'явилась сила небувала…
Початок є… Нема кінця.

Хай ще Харібти і Сивіли
Чекають скрізь на нас в путі…
То якщо вийти з тьми зуміли,
То вірний шлях знайдем в житті.

19.03.2005

* * *


Ми в молодості всі писали вірші.
І з ними в світ пливли на хвилях мрій.
В одних виходили красиві… В інших гірші,
Та нас вели вони в життєвий бій.

Поетами не всі, звичайно, стали.
(Природній тут спрацьовує відбір).
Та як багато в мріях тих пізнали,
Коли спустилися в долини з синіх гір.

У наших душах дух з'явивсь бунтарський,
Що зародивсь на мрійній висоті:
Прямий. Рішучий. Творчий. Пролетарський,
Що підкоряється одній лиш доброті.

Щасливий, що не бачу блюдолизів
З тих мрійників в чиновницький борні,
В тій метушні, чванливості, капризів.
В непробивній глухонімій броні.

Бо мрії - вірші душі нам ліпили
Із людяності, гідності й краси.
Які б колізії в житті нас не місили -
Ми подаємо чесні голоси.

1.04.2005

* * *


 

"Життя мине,
мов спалений сірник".
Юлія Сулик


Отак, як день, кінчається життя…
Й цей вічний рух не зупинити.
В часу нема й не буде вороття,
Та в ньому є бажання жити.

І поєднать минуле з майбуттям,
І провести його через сучасне
І по-новому глянуть на життя.
І день твій ясний, світлий - не погасне.

Ти не згориш миттєво, як сірник,
А будеш йти з майбутнім, в ньому жити.
Отож спіши… Спіши, поки не зник,
Творить добро… Людям добро творити.

12.04.2005

 

 

* * *


Ось і все… Дорога застогнала.
Засвистів звіринно паровоз.
І повіз, повіз… Тебе не стало.
Хоч про це й не сповіщав прогноз.

Тільки серце чомусь затремтіло
(З ким в житті такого не бува).
І обвисло, обважніло тіло…
Зашуміла сумом голова.

І душа на мить заціпеніла.
З вуст дзвінких - пропали всі слова…
А яке кому до цього діло…
З ким в житті такого не бува…

Хто прожив і не пізнав любові,
Тож розлуку як йому пізнать?
Про любов хто й слів не мав у мові,
Що про неї може він сказать?


 

* * *


На розвалинах церкви вмостились
Ми із другом… І в мрійне турне,
В майбуття попливли… Покотились:
"А що буде, як Сталін помре?" -

Запитав він невпевнено, лячно,
Й озирнувсь, чи не чутно бува,
Те, що сказано ним необачно…
Й пішла обертом враз голова.

"Поживемо… Побачим, що буде…
Може ж, ми ще таки доживем…
Хоч в думках десь душа наша й буде
І сам Бог зна, про що ми верзем…

Хіба ж міг колись дід твій подумать,
Що на церкви руїнах сидіть
Буде внук його… Ще й богохулить
Про ту твердь, "світ на котрій стоїть".

Тобі ж класна з натхненням довбала:
"Сталін вічний і вічно живий",
А у тебе та думка зухвала
Десь вертілася… Бач ти який".

Поживем… Доживемо… Побачим…
Ми ж з тобою поки "пацани".
А схибнемо… Нам світ не пробачить…
Не збагнуть нас, нівроку, сини.

Й тут дзвінок пролунав. Ми помчали
На урок. Ловить вічне, живе.
І цідить з нього мрійне начало.
Те, що творить незнане. Нове.

Лист-анонім

"Померти не страшно, їй-богу.
Страшно мертвим на світі жить".
В.Симоненко


Я дістав його вранці з конверта,
Що приніс листоноша мені.
Прочитав… Щось було в нім від смерті
У недбало забитій труні.

Ворушилось і в душу плювало.
В серце лізло. Скрипіло. Пекло.
Таємниче… Бундючно… Зухвало…
Чорним ядом по буквах текло.

Лізло в радники… Скалило зуби…
Насміхалось… й ховало чоло.
Та якої ж іще треба згуби?
Та куди ж це тебе занесло?

І який же ти духом нещасний?
В кожній букві лукавством бринить…
Вірно кажуть: "Померти не страшно -
Страшно мертвим на світі прожить."

Ти ж живеш… Намагаєшся мріять.
Ще й говориш: "Не можу мовчать"
Чи не краще б по-людському діять,
Ніж так підло змією сичать.

Дороги


Полями йду… Стою на перехресті.
Дороги в різні сторони ведуть.
А з ними й мрії юності воскреслі
Знов вибирають загадкову путь.

"Іти наліво, чи піти направо?"
І кожна путь кудись зове, кричить…
Свобода слова… Тож кричати право
З них кожна має… Благодатна мить!

А ти подумай сам, душа волає,
На те на плечах в тебе й голова,
Щоб нею думать… Той, хто розум має, -
На цих дорогах має і права.


 

* * *


В степу розлогім схрещені дороги,
Немов козацькі шаблі на щиті,
Мов на Дніпрі старі, старі пороги
Зчепилися і стали на путі.

Куди іти? Іти куди? - загадка.
Лиш місяць тьмяно блимає вночі.
Він не підкаже, де в житті розгадка.
Лише не в крові… Тільки не в мечі.

Шукай її… Шукай! Шукай настирно!
На те у тебе голова і ум,
Щоб розв'язать оцю задачу мирно
І не творить на перехресті глум.

Бо скільки вже дороги ці згубили
Сердець вразливих і невинних душ.
Тож треба мати і чуття і сили,
Щоби проливсь на них любові душ.


 

* * *


Чую й бачу тебе я, плането,
У твоїй неповторній красі,
І як небо штурмують ракети,
І як сонце грайливо в росі.

Із тобою весняно шепоче
Й зірочками квітчає траву,
І як душу духмяність лоскоче
У годину весняну тугу.

Та одне мені не зрозуміти;
Невже сльози і кров любиш ти?
Чому світять мечі твої діти
І як щастя без них їм знайти?

Ти колиска живого… Ти мати
Всіх, по кольору різних людей,
Тож навчи їх каміння збирати
В пустодзвонах безликих ідей.

Тоне розум, добро твоє й чуйність
В чорну дірку зникає мораль.
На задвірках твоїх стоїть гідність.
Зло ж розкручує страху спіраль.

Тож-бо прошу тебе я, плането,
Схаменися… Умом своїм прав.
А оті смертоносні багнети
На орала добра переплав.

03.05.2005

* * *


Я права, далебі, не маю
У крайній хаті жить в селі…
Що не роблю: пишу, читаю,
Чи натираю мозолі,

Одне як святість пам'ятаю,
І те одне в моїй крові,
Те, чим живу. Те, чим страждаю,
Ця мисль постійно в голові.

Болить, кипить, вогнем палає
У серці в глибині, на дні:
"Чужого болю не буває.
Чужого горя - також ні!"

Думки ці не дають покою.
На прю із злом проклятим звуть.
І я зірватися до бою
Завжди готовий: В грізну путь.

P.S.
Вітчизно, знай: якщо змінюся
І в крайній хаті поселюсь.
(Хоч я такого й не боюся,
Бо з підлістю не примирюсь).

Та вже ж, якщо зійду з цих меж,
На котрих нині я стою.
Тоді… Тоді ти проклянеш
Мене, як підлую змію.

Хай проклянуть мене і друзі…
І все те буде по заслузі.

04.05.2005

* * *


Ідуть дощі… Густі, тягучі.
Вмивають лиця хмурих днів.
Осокір білий, що на кручі
Від умивання - почорнів.

А вітри - половці летючі
Зривають чуба з голови…
Морози крадуться тріскучі,
Як вороги до булави.

Та він розмахує гілками,
Й крильми, у вирій щоб злетіть,
Чи мо, так бореться з вітрами?
Зі злом, котре йому болить.

Ідуть дощі… Густі, плаксиві.
Біжать, мов сльози по корі…
Та прийдуть… Прийдуть дні щасливі
В своїй призначеній порі.


 

* * *


Чекає поле адвоката
Й на чесний, справедливий суд.
Без хабара… За ту ж зарплату,
Що заробля на ньому люд.

Та адвокати й прокурори
Не діють вже без хабара.
Як наркомани - до комори
Повзуть… А там пуста діра.

Безвладдя й чорна безпросвітність…
Такі реформівські сліди…
Та ще якась безглузда звітність
Про успіхи… Й немов з води

Повзуть безстидні теревені
Про рух в Європу… В новий день…
І все це слухають нужденні
Їх безкінечне тень-телень.

А поле вже без адвоката,
Без справедливого суда
Готове брати автомата…
Та знає… Зна, яка біда

Його чекає в тім змаганні,
У пореформенім селі…
Тож терпить і живе в ваганні.
Й зникають діточки малі.

Моє покоління


Радості мало в житті нам судилось.
Голод. Розруха. Кривава війна…
Щастя реальне ві сні тільки снилось.
Горе й нещастя - пили ми до дна.

Роки буремні котилися комом.
Старість згорьовану в муки тягли.
Хтось виривався… Робився наркомом.
Тисячі ж… Добривом в землю лягли.

Ані могилки… Лягли безіменні,
Як в косовицю дзвінку бур'яни.
Й нині в потомків одержали ймення:
"Горді і славні Вітчизні сини!"

Все це про мертвих… В холоднім граніті
Вмілі таланти втілили їх дух.
А для живих - лиш листівки привіту
Та побрякушки для зору і вух.

Холод і голод… Нужда безпросвітна.
Вщерть переповнена хура недуг,
Що начіплялись в похилії літа
І розсіває під стогін їх дух.


 

Я не плаксій…


Я не плаксій… Та сльози ллються
В мереживо рядків моїх.
Уста і очі не сміються,
Хоч, може, їм й корисний сміх.

Їдкий… Колючий… Саркастичний.
У серце, що заходить сам
І ріже душі блискавично
Отим нуворишам-панам,

Що милу неньку Україну
Пошили в дурні, у брехню,
І пам'ять так, як кураїну, -
Щодня їй піддають вогню.

Під словом - нам святим: "Свобода"
Й священним поняттям: "Земля"
Тремтять трагічно небозводи
Й дичавіють навкіл поля.

Бо ж, бачте, стали вони паєм
"Свободних" земляків, "панів",
Та тільки всі ми добре знаєм,
Що на горі там хтось здурів,

Раз нищить він святеє діло
Й руйнує хати у селі…
Чи серце є у нього й тіло?
Чи знає те, що мозолі

То діда, прадіда й бабусі
Відбиті в камені отім, -
Що стали вже у вічнім русі
Для серця вірного - святим.

Лить сльози, плакать я не буду,
А буду гризти їх, кусать.
Аж поки до святого суду
Потягнуть всю злодійську рать.

02.08.2005

* * *


Мчить галопом синій вечір
На димчастому коні.
А зірки йому на плечі
Сиплють золотом вогні.

І куди він поспішає?
На полях жнива рясні.
Що ж бо він? Цього не знає?
Хоче в клубі чуть пісні?

Будуть! Будуть співи й танці
В клубі і у полі.
Підуть в танок прямо вранці
Явори й тополі

В день обжинок… А сьогодні
В полі золото куєм.
Ми не гнані й не голодні,
Воду п'єм і хліб жуєм.

Синій вечір, мчи шалено
Десь туди… На край землі.
Ми жнивуємо натхненно
Колективом у селі.

Я не вічний…


Я не вічний… Це я добре знаю…
Та й навіщо вічність та мені.
Я як факел… В русі ввесь згораю
Й добротою сіюсь по землі.

Хай вона новим життям зростає
І несе у завтра, в майбуття!
З Правди зрілі сімена збирає…
Є в цім русі сенс і суть життя.

Бо ніхто ще, навіть в нагороду
Не одержав вічності ніде.
Вічність наша - у житті народу.
Вічність наша - плем'я молоде.

Я в це вірю… Тому й розсіваю
Все добро, що маю, що в мені.
І як спадок, внукам залишаю
Цей дарунок в вічність, без борні.


 

* * *


Нові сили у землі прошу,
Як впаду на теплі її груди.
А вогонь, що в серці я ношу -
Доброті віддам, віддам я людям.

Той вогонь пробудить доброту,
Людську гідність, чесність нерозмінну.
Лиш тоді поставлену мету
Осягну в житті я неодмінно.

* * *


Дві роти не вернулося в село…
В моє село… Ви чуєте..! Дві роти!..
Їх в грізний час живих життя вело
Під шквал вогню на неприступні доти.

Не кам'яних, гранітних, що тепер
Стоять у скверах вічно й нерухомо…
У бій ішли живими… Хто не вмер…
Ішли на смерть, життя спасать свідомо.

І полягли у землю без імен
Під прізвищем єдиним: Безіменний.
Ми ж знали їх: Петро. Іван. Семен.
І список цей в свідомості священний.

Дві роти в Нову Кам'янку мою
Не повернулись із війни додому.
Всі полягли в нерівному бою
Під злим вогнем, у пеклі світовому.

Та в пам'яті їх імена горять
Незгасним вогнищем синів і дочок…
У матерів… У вдів - вони стоять…
Для них є в серці кожному куточок.


 

* * *


Літа із пам'яті у нас крадуть
Події, факти… Десь чогось начало…
Та тільки те не дано нам забуть,
Що раз навіки серце вкарбувало.

І ті події видивляти йдуть
У душу й серце… Вічно… Без привалів.
В них перше видиво: Солдати… Славна путь.
А друге: - як на полі їх ховали.

У ті окопчики, що рили для життя…
Тепер могилами для них мілкими стали.
Й ми, дітлахи, з неповним поняттям
Заглиблювали їх… не задля слави.

Солдати не казали, хто вони…
Дивились в небо синє… І мовчали…
Тепер не можу з себе знять вини,
Що ми імен… Імен їх не спитали.

Давно вже старшими за них зросли сини
І навіть внуки в віці перегнали,
А я не можу з себе знять вини,
Що ми імен їх рідних не шукали.

Я вже не мало бачив на віку.
Похоронив батьків своїх і друга…
Заглиблююсь у пам'яті ріку,
Та біль не чахне… Не зника напруга.

Я бачу їх… Солдатів тих… В поду
З відкритими очима проти неба…
І поки буду… Поки не впаду,
Вину не зніму ту страшну із себе.

Поки не знайду їхні імена…
Не заговорю із ними, як з живими.
В моєму серці йтиме ще війна.
Ота війна, проклята і жахлива.

5.08.2005


Вчительці

Поліні Соломонівні Флом


Ми Вас просто Поліною звали
Не з обиди… Так ніби тепліш.
Чим, не вірю, нас чарували
Ви усмішкою? Поглядом? Вірш

Так натхненно Тарасів читали,
Що нам в душу не міг не лягти,
А з ним й серце своє віддавали…
По частиночках… Від доброти.

І тепер воно в нас… Теж пульсує.
Діє, творить… Тепло віддає
В дивний світ цей… І нове будує…
І де Ваше, де серце моє,

Вже не просто знайти і відчути,
Бо ж злилися вони в доброті.
Ви наш вчитель… Тож іншого бути
Не могло в нашім мрійнім житті.

* * *


Ой, якби вернути наше нам "колись",
Як ми вперше стрілись… Вперше обнялись,
Вперше цілувались й щастям зайнялись…
…Ой, як жаль, що було… Було ж колись.

Не ті тепер брови і очі не ті.
Довелось їм винести стільки у житті.
Скільки довелось їм сіль втирать в путі,
Та тепер на старість стали як святі.

І душа і серце й нині, як колись,
Хоч горя і лиха в житті напились,
Та все ж знали й щастя і добро в путі,
Тому й нерозлучні ми навік в житті

Ой, якби вернулось наше нам колись,
Ми б іще тепліше, міцно обнялись.
Обійшли б дороги сльозові в путі.
Й вибрали б найкращу з досвідом в житті.


 

* * *


Струмочок з барвінком щось шепчуть вночі,
Здавалось мені, про кохання.
А там, у гайочку, кугичуть сичі
Про горе, про сум і страждання.

Що в панцер льодовий морози тріскучі
Струмочок прудний закують…
У небі вже бродять похмурії тучі
Й кришталем барвінок зав'ють.

Над ними хурделиці будуть стогнати,
Гуляючи з вітром вночі…
І ще про багато що можна дізнатись
В кугиканні тім, що сичі

Віками навчилися нам віщувати.
І сум у довірливі душі вливать.
Та що про кохання вони можуть знати,
Якщо лиш кугичуть… Й не вміють співать.

Барвінку й струмочку усе те байдуже.
Той шепіт - їх пісня… і ніжна й ясна.
Вони не розлучні. Кохаються. Дружать.
А лід не страшний їм, бо ж прийде й весна.

* * *


Не треба ні Слави гучної,
Ні тихих і скромних похвал.
Я совість свою заспокоїв
У цей доленосний обвал.

Як воїн, стояв на посту я
У будні й святковії дні.
Тепер я прошу лиш спокою
Й нічого не треба мені.

Бо вітер ту Славу розвіє.
Похвали у заздрість підуть.
А спокій - душевна надія…
Дадуть хоч по-людськи заснуть.

І пройдений шлях той осмислить,
Й зернятка, як досвід, зібрать.
Їх всі через совість очистить
І людям щодня дарувать.

З зернят вони виростять щастя,
Тепло і людську доброту.
І Гідність свою від нещастя
Спасуть у годину круту.


 

* * *

"Поділю я серце на частини,
Щоб любові і ділам віддати".
А.Малишко


"Поділю я серце на частини,
Щоб любові і ділам віддати",
А яка й куди мене вестиме -
Тільки Бог єдиний мусить знати.

Моє ж серце у одне злилося
І любов й діла в нього єдині.
Й з тої миті, так вже повелося,
Нероздільні з молодості й нині.

На роботі серце аж горіло
І робило всі діла з любов'ю.
А в любові… Та ж святе це діло…
Не розділиш… Буде пахнуть кров'ю.

Тож не хочу йти я за Малишком,
З успіхом його я поздоровлю,
Я в житті усе роблю не нишком…
І любов й діла - лише з любов'ю.


 

* * *


У небі грудочка співуча
Над полем пісню щастя ллє.
І серце скривджене моє
Звільня нещасна чорна туча.

У мить цю хочеться співати,
Щоб пробудити цілий світ.
І в пісні тій нести привіт,
І щастя людям дарувати.

Співай! Співай, весела пташко.
І так, як справжній чародій,
У серце лий струмок надій…
З тобою на душі не тяжко.

Співуча грудочка, співуча
Над полем пісню щастя ллє.
І серце скривджене моє
Не закриває чорна туча.


 

Не рубай ти калину на дрова


Від'їжджала бабуся Маруся
В шумне місто з глухого села.
До дочки… Каже: "Їхать боюся…"
Й теплим поглядом всіх обвела.

Дарувала усім щось на згадку…
Ніби крихітку серця й душі.
Веретено… Гребінку і прялку.
Табуретку… Кузьмі - лемеші,

"А тобі, моя внучко Калино,
Я дарую родинну калину.
Вона міцно у землю корінням
Увійшла разом з честю й сумлінням

Стародавнього нашого роду
Й оберегом родовим стоїть
Над криницею в центрі городу
Не відомо нам, скільки вже літ.

І завжди своїм нижнім суцвіттям.
Вона в хмуру чи ясну днину
Буде радість нести й твоїм дітям
Й рятувать їх в тяжкую годину.

Доглядай… Підстригай… Поливай.
Якщо й буде весна не здорова,
Підкорми… Підживи… Не рубай…
Не рубай ти, калину, на дрова".


 

Запалю я серце…


Запалю я серце, як маяк.
Хай мигає в бездуховнім морі
І виводить стомлених вояк
З безнадії, змучених у горі.

Хай стають вони на грунт добра,
Грунт надії, людяності й щастя.
І щоб тут, на берегах Дніпра
Назавжди сховати нам нещастя.

І тоді сади в нас зацвітуть,
І подасть вечерю рідна мати.
Із роботи орачі прийдуть.
І захочеться їм пісню заспівати.

Звичайний день…


Звичайний день… Звичайна мить
В житті моїм пооранім
Пройде без сліду, прошумить
У ніч, як в прірву зоряну.

З весни співучої у літо…
Із посівної - у жнива…
Це й є життя, котре прожито
Так, ніби казочка жива.

Чи мислі згадкою вернуться
У цей звичайний день, в цю мить?
Чи, може, треба спотикнуться
Та так, щоб ще й синяк набить

Й цей день, цю мить навік відкласти
Для спогадів у майбуття?
Невже для згадки треба впасти,
Чи покалічити життя?!

Звичайний день… Звичайна мить
Гуде у вічність і шумить…

* * *


Дмухнув вітрець, і кущ калини
Заколихавсь, зашепотів…
Рум'янцем зайнялись жоржини.
В саду озвавсь пташиний спів.

Звичайний день. Звичайна мить.
І сонце дивиться звичайне.
І все це рухає, дзвенить,
І голосне, і світлодайне.

Бо це життя… Це вічний рух
Із вчора у сьогодні.
Це мисль. Це зір. Це дотик, слух
У будні й великодні.

Це незбагнене поняття,
Що називається - життя.

* * *


Я у світ прийшов не для гризні
Й не вихоплювать у когось хліб із рота,
Там, де я, - там мирні, добрі дні,
Там кипить, бурлить жива робота.

Творча і натхненна кожну мить,
Котра серце й душу окриляє.
Таж інакше я не вмію жить
І турбот других в мене немає.

Слави я не хочу… Й не люблю
Виставлять себе десь на показ.
Щирість, чесність - серцем я ловлю.
На лукавство - дивлюсь, як на сказ.

Як на вивих розуму й душі.
Гнилість кар'єриста - наскрізь бачу.
І тому ні в щирому вірші,
Ні в житті їм ницість не пробачу.


 

Будьте достойні…


І знову дують деспотичні вітри.
Надії гасять в імперській брехні.
Малюють блага, ніби на палітрі,…
Та де ж вони, та де ж щасливі дні?

Душа, немов у ланцюги закута.
Здавалось, вирвалась у ті майданні дні,
Та не встигає розірвати пута.
Як знов у ямі пліснявій на дні.

При владі квітне буйно кумівщина,
Всмоктався з нею й корупційний спрут.
О, Україно! Ненько! Батьківщино!
Докіль тобі нових чіпляти пут?

Перефарбовують їх… Змащують і калять,
Щоб одягти, як нові ордени.
Хапають душі… Зважують і… палять.
Уважні будьте, мислячі сини.

Достойні будьте не ганьби, а слави,
З котрою в генах, в пам'яті живем.
Синами будьте власної держави,
Що Україною ми гордо всі зовем.

04.08.2005

* * *


Своє щастя ми завжди чекаєм,
Як кінцеву станцію в путі.
Та ніяк її не досягаєм
На бурхливих хвилях у житті.

Блимне світлячком у темну нічку
І розсиплеться… Як зіронька, згорить.
Як хотілось би вловить ту мрію вічну,
І відчуть в душі чарівну мить.

Потім згадувать… Розказувати дітям
Про ту дивну, благодатну мить.
Щоб не плутались з лахміттям, з сміттям,
Щоб учились мріять, діять, жить.

04.08.2005

 

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 119 книг;
1,511 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)