Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Швидун. Батьківська криниця
Микола Василенко. Сердце - не камень
З Україною в серці
Микола Братан. Від сонця до сонця
Микола Каляка. Збуджені альманахом “Степ”
Микола Братан. Побите серце
Микола Швидун. Стою на перехрестi
Стою на перехрестi
Лірика
2007

Швидун М.Є.
Стою на перехрестi: Лірика. - К.-Херсон, 2007. - 43 с.

 


 

Прочитай, що написано мною

Прочитай, що написано мною
Після того, як дивний цей світ
Я залишу навіки з журбою,
Зупинивши життєвий політ.

Прочитай… Й ти узриш в тих рядочках
Не із пасти карлючки криві,
А пророслі із крові росточки,
В котрих мислі вирують живі.

В котрих серце так трепетно б'ється
Й голос той, що привикла ти чуть,
Ти почуєш… Він знов обізветься…
Й навіть подих зумієш відчуть.

І ми будемо знову з тобою
Думать, мислити, мріять, шукать
Оте щастя, що не за горою,
А десь поруч… Ловити… Піймать.

Прочитай, що написано мною.
Сплять рядочки у чорновиках.
У столі, як в тюрмі за стіною,
Й заговорять в твоїх лиш руках.


 

Я спішу…

Я спішу… Завжди часу не маю.
На роботу… Біжу до людей
І ділюсь з ними тим, що вже маю,
Своїм скарбом незгасних ідей.

Дні мелькають… З них клеяться роки.
Навздогін їм болячки летять,
Щоб спинить невгамовнії кроки
І порив отой бурний зім'ять.

Ще й кричать волевласно: "Що робиш!
Схаменись! Тобі ж за сімдесят.
Сам себе у цім поспіху гробиш.
На плечах твоїх роки висять.

Їх не скинеш із пліч, як сорочку
Й не повісиш на вільний стілець.
Тож посидь у затишнім куточку
Біля люблячих щирих сердець".

Та я знову спішу… Знову в русі.
На роках тих не ставлю віху.
Якщо смерть йде по п'ятах, не в дусі…
То хай ловить мене на бігу.

Бо якщо я спинюся і стану,
То, здається, зупиниться й світ.
Сонця й неба в ту мить враз не стане.
Все замре… Перетвориться в лід.

А я ж серцем своїм його грію
Й поруч себе творю доброту.
Так, як знаю, як хочу, як вмію -
В вічнім русі, в борні. На льоту.


 

Просніться, Гордість, Честь і Слава

Ми Славу нашу так заговорили,
Що вже й не знаєм, що воно таке.
На груди цяцьок різних начепили…
Йдемо по вулиці - бряжчить, гуде…

А пенсію мізерну мали й маєм.
Піджак полатаний… Застійних ще часів.
На мітингах про Сталінград згадаєм
І проклянемо лютих ворогів,

Котрі давним-давно уже прозріли…
І остарбайтерів… Бабусь, дідів
Підкормлюють… Ніби втикають стріли
В серця Героїв і геройських вдів.

Просніться, Гордість, Честь і Слава!
І гляньте в вічі тих фронтовиків…
Творилась ними ця для нас держава
У дні вогняні протягом віків.

Творилася. Мужніла і гордилась
Героями, котрі на дзоти йшли
Грудьми відкритими, та рабству не корились…
В серцях своїх Свободу їй несли.

І принесли… Навіки мертвим - Слава.
Живим - на кожне свято ордени.
Вінком словесним ввінчує держава,
І, особливо, ті… Нові пани.

А що ж живі Герої наші мають?
Що їм дали нувориші-пани?
На смітниках недоїдки збирають
Й доношують застійні ще штани.

Ми дивимось мрійно в майбуття

Картаємо минуле тільки нині.
Словам не завжди звірим почуття
Оті, що в серці… В самій середині.
У них злилися радість і біда.

І щось таке, невимовне, вагоме.
Вони не можуть литись, як вода.
Від слів-пустушок все єство судомить.
У стогін тихий переллється біль…

А радість явиться у пісні солов'їній.
І все це з серця вирине… Звідтіль…
І не колись, в майбутньому, а нині.
І для чуття в ту мить не стане слів.

Їх, може, ще й нема таких у мові.
Ти чув хоч раз в степу душевний спів?
В своєму серці чув ти спів любові?
Прислухайся… І слів ти не знайдеш.
Отих єдиних… Щирих… Не фальшивих.
А з серця ж рветься… Рветься щось без меж…
Й таке буває тільки у чутливих.

Прислухайся, говорять як чуття…
Прислухайся, яка у серця мова.
Чи ти збагнув поняття те - життя?
Невже для цього треба ще і слова.

У вічнім русі

Я камінь взяв на березі морському.
Гладенький. Ніжний. Мов на наждаці
Шліфований… І не помітив втому
Ні в моря, в хвилях, ні у камінці.

Ні в тих піщинках, в котрих шліфувався
Мільйони літ. Відірваний від скал…
Солоною водою умивався,
Коли на нього хлюпав новий вал.

Молюски не прилипли… Він у русі.
Пропахся йодом… Й невловимий час
В нім клекотів… Він жив у мислях, в слусі
І линув, линув вічністю до нас.

Пройдуть віки… Піщинкою він стане.
Та сонця промінь буде ще ловить.
Й не зникне зовсім… В світі не розтане.
Він в вічнім русі… Тому буде
жить.


 

* * *

Навіщо ж були літо й осінь.
І зливи й бурі навісні.
Якщо в висках з'явилась просідь -
То що, вже не співать пісні?

Чого ж ти, лютая зима,
Прийшла в літах до мене в хату?
Я не просив тебе лахмату,
Й притулку тут тобі нема.

Ой зимо-зимо! Ти ж вертлива.
Підступна. Люта. І слизька.
Тож будь і в холоді - щаслива.
І будь до радості - близька.


 

Хризантеми

В підземнім переході хризантеми
Нам пропонують щиро продавці.
І композицій їх чарівні теми,
Й без композицій - щастя у руці.

- Купіть!.. Купіть!.. Букет цей для дівчини.
Яка в нім ніжність. Тут сама любов.
Він підійде для доньки і дружини.
Купіть! Купіть! - мене прохають знов.

Розбіглись очі… Ціну не питаю.
Чи ж можна мрію вимірять в ціні?
Добром. Теплом і радістю палають
Незримі, щирі почуття в мені.

Беру букет тремтячими руками.
До серця пригортаю… До душі.
Так, ніби все, що вимріяв роками,
Єдиним подихом виплескую в вірші.

Іду щасливий вулицями міста.
На мене дивляться. Питають: де придбав.
А у грудях чомусь-то серцю тісно,
Може, тому, що юність пригадав?..

Ой хризантеми. Ніжні хризантеми.
Осінні квіти… в променях зими.
Ви будите у нас весняні теми,
Котрими щиро радуємось ми.


 

* * *

Червоні ягоди лишились на калині,
І їх морозом лютим пройняло.
А може, їх залишено пташині,
Котрій ще осінню поранено крило.

Усе під снігом. Сильні догребуться.
Вона ж, бідненька, тут на деревці,
Де ягоди до неї мов сміються,
Червоні, ніжні медо-льодянці.

Пух-пурх… Пух-пурх із віточки на вітку,
Від ягідки до ягідки щодня.
Як розцвіте калинонька улітку -
У пташки тут появиться сім'я.

Гніздечко-дім, а в нім маленькі дітки.
Стрибай. Стрибай, пухнастенька, живи.
Тебе спасуть калини добрі вітки,
Й своє крильце їх соком оживи.

* * *

До мене вже давно зима
Не на поріг прийшла, а в хату.
І про весну палку, крилату
Шепоче: "Згадувать дарма…"

Ну що ті згадки? Що ті мрії?
Котрі здійснились… котрі - ні.
Й десь залишилися на дні
Твої стремління і надії.

Бо ж їх життям ще в весну ранню
На порох змелено й муку,
І на своїм-таки віку
Долаєш ти вже путь останню.

P.S.
Ні! Хай зима… Я не спіткнуся!
І те, що мріялось, - пройду!
І що шукалося - знайду!
І у негоду посміхнуся.

22.02.2004

* * *

Я бачив матір - матір, ніби квочку,
Котра не вміла виховать синів…
Надіть панчохи… Випрати сорочку…
В душі тепло плекати з добрих слів.

І хліб насущний зароблять не вчила…
Тепер слізьми вмивається щодня.
Почать з початку все?! Та де ж та сила?
А старість вже… Й розклеєна рідня…

В синівських душах зелен-змій вселився,
А внучки - подалися на панель.
Куди ж той Бог всевидящий дивився,
Як йшли вони в безвихідний тунель.


Тепер кляне усіх… Сусідів… Владу.
Всіх тих, хто має на столі обід.
Свою ж й на йоту не признає ваду,
Хоч вже давно б признати її слід.


 

* * *

Миколі Братану

Я тебе зустрів в старенькій хаті,
Котру гуртожитком звали ми.
В нас були чуприни ще багаті…
Ще було далеко до зими.

А тепло душевне з добротою
З нас лилося в невідомий день.
І серця, не знаючи спокою,
Вже тяглися до нових пісень.

Линули на життєві орбіти,
Щоб знання і Слово поєднать…
…А були ж з тобою ми ще діти…
Як хотілось все, усе нам знать.

І тепер, коли вже маєм внуків,
Коли можна риску підвести
(Тільки так… Без помп і зичних гуків).
Всьому тому, що ми пронесли

Крізь життя бурхливе і барвисте
Й головну знайшли його мету,
А воно у нас з тобою чисте,
Бо дарило людям доброту.

Та підводить риску нам ще рано.
Дивимося в далеч, в майбуття,
Й кожен день, що зачинає ранок,
Доброти підносить відчуття.

* * *


Вечірнє небо - дякую за дощ,
За прохолоду в пору цю осінню.
А, вітре лютий, ти тепер як хоч,
А вже здавайся мудрості й умінню

Тих хліборобів, що ішли на риск
І сіяли зерно в суху завію.
І громовиці довгожданий блиск
Підсилив ділом їхню віру й мрію.

Зійде… Вкорениться в ріллю озимина
І набереться щедрості від сонця.
А повесні - напружить стремена
Й помчить достатку відкривать віконце.

Той, хто посіяв, - має вже надію.
А хто не сіяв - там її нема.
Хто мрію перетворює у дію,
У того завжди теплая зима.

Вечірнє небо - дякую за дощ,
За теплу й ніжну життєдайну воду.
За те, що вмився від пилюги хвощ
Й калина красна привідкрила вроду

І за усмішку щиру тракториста,
Що появилась на його устах.
Для нього дощ - хвилина урочиста,
Котра змива напругу, розпач, страх.

16.10.2005

Автор: 

Сторінки

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)