Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 1
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Микола Братан. І краса, і держава
Микола Братан. Експромти з посмішкою
Дитячі мотиви в творчості Миколи Куліша

Доля юного покоління завжди була об’єктом пильної уваги з боку “українського Шекспіра”, народженого чаплинським степом. Микола Гурович Куліш, маючи нелегке дитинство і сповнену суворих випробувань молодість, постійно звертався до означеної проблеми в різних царинах своєї діяльності, в особистому і громадському житті. В “Автобиографии члена Николаевского губисполкома и Днепровского уисполкома Кулиша” від 21 квітня 1921 року читаємо: “Детские годы прошли в крайней нужде, иногда в нищете. Отец, безлошадный крестьянин, большую часть жизни прослужил в промещичьих экономиях в качестве чернорабочего и у богатых мужиков поденщиком. Всю горесть подневольной жизни старался заглушить водкой. Мать, родом из Полтавской губернии, еще девушкой пришла в Тавриду на заработки к помещикам.

До народной школы, чуть не пятилетним мальчиком, меня уже нанимали богатые мужики пастухом свиней и телят, то нянькой, то погонщиком лошадей и проч.

Восьми лет поступил в народную школу, где был отмечен учителями как способный и даровитый школяр. Во время каникул служил у богатых мужиков.

Одиннадцати лет жил у народного учителя, у которого няньчил детей” [4, c.354].

Та й навчаючись у міському училищі в Олешках, куди потрапив завдяки піклуванню чаплинської інтелігенції, не раз хлопець переживав скрутні часи (“когда истощились собранные деньги, очутился без средств и близких людей в чужом городишке”, “питался крохами и подаяниями благотворительствующих буржуев”).

Тож як відзначає один із біографів митця тавріє­знавець Я. Голобородько, “враження від дитинства в Куліша були суперечливими” – з одного боку, він “зворушливо й ніжно любив свою Чаплинь, як називав батьківське село у своїх листах”, а з іншого – мав “гіркі враження, почуття” [1, c.115].

Ставши письменником, Микола Гурович часто фіксував свою увагу на представниках юної генерації. Чим вони живуть? Що їх хвилює? Чи мають вони якусь перспективу? Ось лише деякі з ситуацій, що врізалися в пам’ять митця і закарбувалися в записниках за 1928 рік: “Тьотя з листом і діти з “бичками”; “Увечері в парку – божевільні й діти” (від 24 травня); “Діти й жінка на підлозі” (від 25 травня) [4, c.359]; “Українка з дітьми з Туркестану” (від 28 травня) [4, c.360]; “Старчиха з дитиною й старці” (від 7 липня) [4, c.361].

Займаючись освітньою діяльністю в Південній Україні, М. Куліш не випускав з поля зору становища дітей. Протягом 1918-1926 рр. письменник і педагог займав (з перервами) найрізноманітніші посади в мережі соцвиху. Був завідувачем Дніпровською повітовою наросвітою в Таврійській губернії. Виконував функції заввідділом соцвиху одеського губернського ІНО. Працював інспектором Наркомату освіти. Для дітей він склав буквар із ніжною назвою “Первинка” та читанку “Червона зірка”, переймався їх проблемами й турботами. У листі до І. Дніпровського від 23 жовтня 1923 року М. Куліш зазначав: “…Мозок мій “растєкається по соцвиховському древу”. Немає хвилинки присісти. Як муха в окропі” [4, c.490]. І це цілком відповідало дійсності. Бо Гурович, як його шанобливо величали, був усюдисущим і невтомним, надзвичайно відповідальним за доручені справи.

Буквар “Первинка”, як стверджувала дружина митця А. Куліш, було створено в 1921 році. Краєзнавець із Херсона О. Марущак, посилаючись на спомини письменникового товариша А. Алейникова, наводить більш ранню дату – 1918 рік [5, c.32]. Отже, не зважаючи на суспільно-політичні катаклізми, вир війни, М. Куліш думав про дітей та забезпеченість шкіл належними підручниками та посібниками. Тоді ж він написав низку казок для наймолодших.

Коли в 1920-х роках на Одещині катастрофічно не вистачало посібників рідною мовою (“школи кричать – давай букваря, а його немає”), сам М. Куліш терміново підготував до друку нове видання для дітей. У листі до І. Дніпровського від 23 жовтня 1923 року йдеться вже про “Червону зірку” та її негативне сприйняття у верхах: “Букваря свого склав, надрукували і послали в Каланчаки, Чаплини, Чилбурду. Головсоцвих вилаяв його так, що нікуди, а я від цього не горюю. Він вийшов такий самий, як і наше життя. Тхне од його не прибраною в гарну одіж ідеєю, а селянським сіряком” [4, c.361].

Дуже хотілося М. Кулішеві творити, шанобливо “вклонитися літературі”, а в реальності – гіркі визнання, як-от у листі до І. Дніпровського від 26 березня 1925 року: “Не можу й досі писати. Ніколи. Не маю часу.

Ех, Жане! Не маю часу. Трачу його на біганину, нікчемні засідання, од яких користі, як од диму” [4, c.527].

І все ж не зникає мрія, що творча жага оприявниться і прийдуть до читачів, зокрема й наймолодших, нові видання митця:

Годі, Жане! Дайош літературу. Книжечки для дітей писатиму, переклади робитиму...” [4, c.527].

Микола Куліш упродовж усього свого творчого життя цілеспрямовано звертався до теми дитинства, освітньої проблематики, оскільки вбачав у юному поколінні майбутнє свого народу. Це стосується і прози, і публіцистики, й епістолярію, й особливо драматургії митця.

Українська дитяча п’єса 20-30-х рр. ХХ століття нерідко являла собою відверто агітаційний матеріал, призначений для використання в шкільній і клубній роботі. Численні аматорські постановки мали виховувати юне покоління в дусі соціалістичних ідей, ненависті до класових ворогів і любові до пролетарів та селян усієї планети. Адже цим дітям заповідалося довершити революцію в світовому масштабі, яку розпочали більшовики. Тож скоріше агітаційно-пропагандистську, ніж чисто естетичну функцію виконували п’єси “По зорі” (1925) В. Гжицького, “Оленка” (1926) О. Матвієнка, “Ой, у полі жито” (1926) і “Пастушкові пригоди” (1927) В. Минка, “За пастухів” (1929) М. Іваницької, “Артемова артіль” (1930) М. Дукіна та ін. Світ дитинства у таких творах поставав переважно з класових позицій. Юні персонажі були непримиренними борцями, акти­віс­та­ми, обличителями, агітаторами тощо. На сцені демонструвалось ніби дитинство без дитинства. Герої-діти, як і їхні відповідники-перевесники в реальному житті, змалечку прилучались до громадської діяльності, до боротьби класів та ідей, доводячи, що є гідною зміною комсомолу, а далі й компартійцям.

У п’єсі М. Куліша “Легенда про Леніна”(1927) про­по­нується версія пришвидшеного класового до­зрі­ван­ня дитини, але не на радянському матеріалі, а з ви­кори­станням китайської дійсності 20-х рр. Уже сам жанр твору, ви­значений у назві цього драматичного етюда, передбачає наяв­ність елементів казковості й героїзації. М.Куліш не зраджує усталеній традиції і привносить у свою п’єсу-легенду фантастичний відтінок. Проте цей серпанок міфотворчості – легкий і прозорий – віддзеркалює насамперед багату уяву дитячих персонажів, а вже потім сприймається як наслідок впливу з боку світу дорослих, які звикли на догоду своїм інтересам підміняти реальне вигадкою, або ж навпаки.

Не без гумору драматург передає в етюді діалоги дійових осіб. Китайські діти погано розуміють свого пастора-вчителя з місіонерської школи, котрий їм нав’язує християнське віровчення. Дітлахам важко відрізнити драконів, яким традиційно поклоняються, від звеличуваних священиком янголів. Тому асоціації, що виникають у них, досить несподівані й кумедні.

Хой. Ангел, сер… – дракон…

Пастор. Я тобі цього не казав… Я казав що ангел не дракон… Драконів нема… Драконів вигадала темна китайська голова… Скажи, Джане, ти, – хто створив ангелів?

Джан. Сер, ви про це не казали…

Пастор. А як ти думаєш?

Джан. Я думаю, сер, що їх зробив англійський король.

Пастор. Що-що?! (…) Хто? Хто сказав тобі таку дурницю?.. Хто вкинув тобі в голову таку комуністичну ідею?.. (Тягне Джана до бамбукової палиці).

Джан. Ви сказали, сер… ” [3, c.459].

І дитина, що сприйняла на віру пасторове твердження-повчання, що “добрий англійський король все робить для бідних”, з упевненістю заявляє, що “й ангелів зробив добрий наш король… для бідних”. Але місіонер бачить у цьому насмішку й у відповідь лупцює Джана.

Проте хлопчик не зважає на побиття вчителем (“Це нічого, що… палиця…”), не переймається труднощами, що спіткали родину (“Це нічого, що захворів мій сліпий татко… Це нічого, що в нас нема рису…”), оскільки перебуває у стані ейфорії. Якраз перед тим він дізнався про існування дивовижної людини на ім’я Ленін (“Ні ти, Лі, ні ти, Хой, ні ти, Генцзи, ніхто з вас не знає, о… А я вже знаю, о…”). Ставши носієм цієї інформації, Джан ніби вивищується в своїх очах. Він наче прилучається до якоїсь казково прекрасної таємниці, що матеріалізувалась у листах і книжках “від Леніна”, котрі “кулі на пристані читали”.

Для китайського хлопчини вождь пролетарів усього світу видається надзвичайним героєм (“його сер боїться, і всі сери, і … навіть англійський король боїться…”). І Джан запрошує до цього міфу, часточкою якого вже став сам, і друзів-школярів, переконуючи, що завдяки В. Леніну у них з’являться найсмачніші страви. Китайська малеча не голодуватиме, бо тепер є кому про неї подбати.

Джан. Я знаю таке, що скоро я, і мій татко, і всі бідні їстимуть вареники з свининою і навіть па-ба-сян-цай їстимуть…

Велике здивування.

Школярі. Па-ба-сян-цай! Всі їстимуть па-ба-сян-цай?!

– Вісім коштовних страв?!

Джан. Так! Па-ба-сян-цай! Боби з імбиром, квасолю з імбиром, сочевицю з імбиром. Все так зробить Ленін…” [3, c.460].

Ну а вже апогеєм здібностей цього надчоловіка, що “далеко там, он там… за великою стіною, на вихорі літає”, є всезнання. Цей відун усе і всіх наскрізь бачить. Із захопленням розповідає Джан про його унікальні можливості, перед якими меркне слава навіть даосів-чарівників: “Ленін багато знає і про всіх бідних знає… у тітки Лунь сухоти – він знає, кривому Сюсеві сер вибив три зуби – він знає. І за мене знає, і за тебе, Хой, і за тебе, Лі, знає… о… Ленін. Він тільки за бідних. Скоро, скоро він прилетить до нас” [3, c.460].

У фіналі твору екран висвітлює титри: “Ленін живе в серцях пригноблених усього світу!” [3, c.461] як основний висновок, який можуть винести як дорослі, так і юні глядачі після перегляду п’єси-агітки. Ці слова сприймаються як апофеоз релігії соціалізму, яка успішно перемандровує з країни в країну й вербує нових прихильників. Місце Ісуса Христа в серцях мільйонів людей заполоняє новітній вождь бідняків, такий таємничий і дивовижний. Показовою є остання репліка Джана: “Скоро… Скоро він прилетить до нас на вихорі, як на коні, й тоді ми проженемо всіх серів і нашого з школи, і я навіть ударю нашого тричі… Ні… Один раз, оцією палицею…” [3, c.461].

Отже, в п’єсі твориться міф про доброго чаклуна Леніна, який протистоїть силам зла і дбає про всіх дітей планети, щоб вони не зростали в нужді, голоді та кривді.

Цей етюд М. Куліша дуже суголосний зливі інших літературних агіток як 20-х рр., так і наступних десятиліть, де поетизувалась і обростала новими деталями й нюансами незмірна турбота вождя про юне покоління. Було ніби соцзмагання між письменниками, хто з них вигадає більш зворушливу й правдоподібну історію про цього диктатора і гуманіста в одній особі, про його щоденне чи навіть щохвилинне піклування про дітей пролетарів і селян. Досить назвати хоча б поему російського автора Миколи Тихонова “Самі” (1919), де Ленін-Ленні постає у багатій уяві малого індуса з Амрітсара, чи повість азербайджанського митця Сахіба Джамала-Новбарі “Темношкірий хлопчик у пошуках щастя”, або ж твори українських співців Володимира Сосюри (“Сон”), Андрія Малишка (“Здавалось малому…”), Максима Рильського (“Про Ілліча і дівчинку”). Різні жанрові форми використані цими та іншими майстрами слова, різні стильові домінанти визначають їх літературний ужинок, але спільна ознака для всіх – надзвичайне замилування вождевою увагою до проблем дитини. Так, за художньою версією останнього з названих авторів В. Ленін якось “стрів мале дівча, голодне і змарніле”, тож привітав і нагодував (“дав їсти, дав і пити”). А все, мовляв, тому, що “Ілліч ненавидіти вмів, та вмів він і любити”. І далі пропонується узагальнення:

Ілліч ненавидів панів –

Гнобителів жорстоких,

Трудящих палко він любив,

Їх діток яснооких [8].

Звісно ж, наведена М.Рильським історія є однією з численних письменницьких фантазій, яка не претендує на достовірність. Як відомо, В. Ленін давав розпорядження відповідним службам подбати, скажімо, щоб дитячі заклади Москви були забезпечені теплом і продуктами. Відштовхуючись від таких фактів, майстрам слова неважко вже було дофантазувати й утвердити в свідомості мільйонів міф про постійні зустрічі Ілліча з дітьми, не зважаючи на “жорстокий час” чи “бої за п’ятикутні зорі”, або ж “холод градусов под сорок”. Звичайно, такий феєричний серпанок довкола ідеалізованої постаті диктатора приваблював багатьох. Яка ж була реальність? Принаймні про дітей українських селян і пролетарів В. Ленін “добре” потурбувався, особисто зініціювавши штучний голодомор 1921-1922 рр., досвід якого вміло використано його послідовниками в 30-х і 40-х рр.

У цьому плані доцільно було б зупинитись на тав­рій­ській трилогії М. Куліша “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Прощай, село” (1933), а особливо на першій її частині, присвяченій жахливим подіям людомору на малій батьківщині драматурга.

На тлі класового протистояння в південноукраїн­ській слободі Рибальчанській, що заявлене в позиціях міс­це­вої рададміністрації, яка виконує компартійні вка­зівки з верхів (голова сільради Сергій Смик, голова комнезаму Мусій Копистка), та багатих господарів, що противляться реквізиціям і сваволі з боку влади (Гнат Гиря, Годований), яскраво виділяється юний герой, що перебуває десь на межі між дитинством та молодістю. Це Вася Стоножка, син селян-незаможників, приречених на го­лодну смерть. Він бравує, намагається вдавати з себе цілком дорослого, але то одна, то інша репліка видає в ньому дитину – дитину, що суворішає і старшає просто на очах під впливом жорстоких життєвих випробувань. Вася володіє грамотою, що сповнює його поважністю не по літах. Це дає хлопцеві деяку перевагу над дорослими – над неписьменними батьками чи односельчанином Мусієм Кописткою, котрий являє собою для Василька неабиякий авторитет. Це для нього найперший взірець. Тому з превеликим задоволенням хлопчина вчить навичкам читання цього “дядю”, як лагідно він називає голову комнезаму. Адже Мусій – життєлюб, невгомонний дотепник, активна й діяльна натура. Це дуже імпонує Васі, і він усією душею тягнеться до Копистки – простого сільського дядька, що є такою яскравою особистістю.

На материні нарікання й погрозу попалити книжки юний Стоножка заявляє, що втече до Червоної Армії, бо “там лучче буде”. Звісно, таке опосередковане порівняння становища героя під опікою неньки з її командними виявами, з одного боку, та армійського життя, з іншого – викликає комічний ефект. Та вже сама думка Васі про вояцьку службу варта уваги. Адже довкола Червоної Армії в ті часи творився ореол слави, романтики, героїки. І чимало дітей, непосидючої молоді мріяли побувати в середовищі її бійців, бажали послужити ідеалам революції. Згадаймо принагідно, що Аркадій Гайдар (Голиков) пішов у червоноармійці ще чотирнадцятилітнім підлітком, у 15 років командував ротою, а в 17 – прийняв полк. Тож не дивно почути і з вуст юного Васі Стоножки про Червону Армію та службу в ній. Особливо ж якщо згадати, що в скрутні голодні роки ця військова структура приваблювала до себе ще й можливістю вижити завдяки солдатському пайкові.

“Стоножкин Василько”, як величає хлопця голова сільради Смик, прагне знайти своє місце в складних подіях, що відбуваються в слобідці Рибальчанській. Він і простежить за підозрілими черницями, коли треба, і прочитає привселюдно протокол про те, “щоб забрати в церков срібло-злато і повернути на хліб голодним, котрі у нас дійсно пухнуть і мруть без соблюдєнія статистики” [3, c.73]. Герой має світлі устремління, хоче бути корисним людям. Але суворе життя посилає йому страшні випробування: помирають від голоду мати, батько, дідусь, десятки односельчан. І в цій ситуації на допомогу хлопцеві приходить усе той же Мусій, пробуджуючи опухлого Васю до життя, до діяльності (“Чорта помремо, синок! Будь єрой!”). Невипадково у хвилю, коли Копистку мали страчувати, його юний помічник “немов виріс” і без роздумів став поряд із ним, готовий прийняти смерть. Мусій став для Васі символом безкомпромісності, гідності та й самого життя.

У п’єсі “97” М. Куліш виявив неабияку майстерність у змалюванні психології юного героя. Внутрішній світ Васі Стоножки віддзеркалюється в його реакції на ту чи іншу подію, у вчинках, означених у ремарках, жестах, у діалогах. Ось один із яскравих прикладів:

Копистка. … А он тобі надворі що – весна? А ондечки подивись що – сонце? Та яке сонце, гей!

Вася. Та… сонця ж не можна їсти.

Копистка. А то так: сонце не гава – його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо… Ну, а там незабаром трах-тара-рах – хліб уродить… а поки що в мене сьогодні гава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що?

Вася (осміхнувся крізь сльози). Та… не знаю, як це воно буде” [3, c.81].

Оскільки драма “97” мала різні редакції, то й образ юного Стоножки в іншому варіанті твору набув додаткових штрихів. Вася вражений фактом канібалізму, а ще більше розправою над людоїдами. Тож у серці героя переплітаються почуття жаху, болю і співчуття до старчихи Орини.

Вася (трясеться й цокотить зубами). Вони… і нас уб’ють.

Копистка (бадьоро). Не уб’ють, синок, не бійся. За нами Совєцька власть, за нами сила, брат… Будь єрой революції, Вася!

Вася. Я не боюсь… Тітки Орини жаль. Як вона просилась” [3, c.479].

У цій редакції персонаж М. Куліша видається нам ще більш переконливим і життєвим.

Лінію “одоросленої” радянської дитини продовжує драматург у п’єсі “Комуна в степах”. Подібно до Васі Сто­ножки, юний герой цього твору Микитко виконує функ­ції секретаря-писарчука. Він член комуни і дбає про те, щоб її документація була на належному рівні. У даній царині Микитко вважається знавцем, про що свід­чить хоча б сцена прийому до гурту комунарів цигана. За тими канцелярсько-стандартними довідками, до яких удається хлопець, відчувається його небайдужість до нещасливої долі прийшлого чоловіка, чиї “жінка й діти так до людей позвикали, що як почали гуто люди з голоду мерти, так вони й собі за людьми подалися” [3, c.107].

Тому Микитко (бо й сам сирота) першим пропонує прийняти цигана до комуни. Повтором у ремарках слова “серйозний” стосовно хлопця автор підкреслює відповідальність, із якою той ставиться до дорученої йому секретарської справи. А водночас і прагнення Микитки здаватись старшим, дорослішим. Юний герой палко відстоює погляди, жваво полемізує з опонентами.

Макар. Виходить, діло наше вже циганське, га? Дожилися! Та люди засміють! І так он на сміх піднімають, що не комуна, мовляв, а копиця старців та калік.

Микитко. Діло наше не тільки циганське, а інтернаціональне, дядю. Крім цього, у нашій анкеті питання, чи не засміють люди, – нема” [3, c.479].

Микитко відчуває, де “на гидру контрреволюції застінилось”. Він гострий і непримиренний у ставленні до класових ворогів (“Зараз атакою рушимо”, “Вас переможемо!” ). Хлопчина кепкує над ідейними супротивниками (“Чи не пір’я привіз дерти?”), висміює їх прагнення перемогти комуну.

Микитко (написавши мандата, подав на підпис Лаврові. Тим часом як Лавро перечитував і печатав мандата, Микитко підбіг до стіни, покрутив рукою). Др-р-р… При телефоні? Дайте мені, баришньо, Яривчанські хутори.

Яків. Цитьте, товариші. Микитко якусь штуку хоче викинути!

Микитко (немов у телефон). Яривчанські хутори? Перекажіть усім, що наша комуна схвалила урізати вам землі у Лойди Жоржа на задниці. Приїздіть по мандат і по землеміра!

(Знявся регіт)” [3, c.121].

Тож не доводиться дивуватися, що хлопцеві випадає неоднаразово відбиватися від нападок інших за свої дотепи та кпини, отримувати гострі храктеристики. “Та ти на язик проворний!” – дорікає йому комунар Макар і додає:“Понаприймали вас – ні косою, ні вилами, одним язиком плескаєте. А за вас роби, насаджуйся, рви жили й м’язи. Комуна!” [3, c.107].

Не менш різкий у ставленні до Микитки й Ахтительний: “Же вуа одразу недисциплінованого елемента ще й крикуна. Колись такі крикунці, може, й до діла були, а тепер Радянській нашій владі од них тільки одна шкода” [3, c.114].

Прагнення до скорішого подорослішання накладає відбиток на інтимну сторону буття чотирнадцятилітнього Микитки. Кумедно виписана М. Кулішем сцена залицяння цього підлітка до комунарки Мотроньки: “Я малий? Та мені, щоб ти знала, п’ятнадцятий пішов, скоро шістнадцятий буде. Ти не дивись, що я немовби малий. Це тільки так здається” [3, c.105].

Але дівчина, звичайно, не сприймає всерйоз запевнень, а відтак у відповідь юний “кавалер” чує зовсім не те, на що сподівається: “А чудний ти який, Микитко, сьогодні! От право. Аж жаль бере. Та тільки який же з тебе парубок! Цу-ру-палок!” [3, c.105]. Щоб хоч якось зацікавити свою обраницю, підліток стверджує, що “дуже інтересна моя жизнь була”. Але це було безрадісне життя безпритульного: в голоді та в холоді, без ласки і привіту. Звідси й така болюча потреба в розумінні, в людському теплі й співчутті, в любові: “І хоч би ти раз подивилась на мене сурйозно, Мотронько! Бо ніхто ще не любив мене, Мотронько, хіба що папаша, так і той з голоду передчасно помер, а матері й не пригадаю. А як по хуторах та по кулаках безпризорним поневірявся, то хіба хто ставився до мене сурйозно, як до пролетаря? Пір’я давали дерти та куплетів заставляли співати шкуролупи! Глузували…” [3, c.105]. Отже, поза напускною зухвалістю й безцеремонністю, поза всією бравадою постає незахищена душа підлітка. Лишившись наодинці, він міг би вже не грати “в дорослого”.

Але така вже вдача у цього хлопчака. І він продовжує свою роль навіть перед самим собою, змішуючи біль і насмішку.

Микитко (спробував був удати з себе байдужого. Не вийшло. Закліпав очима, от-от заплаче). Хух! Аж очі змокріли. От не везеться мені на любов од самого малолітства! Передвременно не везеться…” [3, c.105].

Комуна стала ніби сім’єю для сироти. Але Микитко все ж почувається в ній далеко не затишно: “Як був безпризорний, такий і зоставсь. А знаєш, який є декрет соцвиху? Що беспризорним можна бути лише до тринадцяти, а ви мене ліквідували? Навпаки – ще меншим зробили! Цурпалком!..” [3, c.126].

Таке тяжке відчуття змушує хлопчину наче й покинути комуну, але побачивши небезпеку для неї у вигляді яривчан-межувальників, герой одразу ж повертається назад. Це свідчить про розуміння ним свого громадського обов’язку, про вірність колективу, що замінив Микиткові родину.

В першій редакції драми “Комуна в степах” фігурує ще одна дитяча постать – пастушка-сироти Свиридка. Як бідкається тітка Секлета, що опікується долею хлопчика, вже “восьмий рік пішов, а воно ще й оченашу не знає”. Це, на думку жінки, є наслідком впливу нового життя (“Уранці, не повірите, я його до святої ікони, а воно від ікони. Я його за рученьку – воно навручки та й ще кусається”; “Ач, набралось духу комунського! Аніяк не слухається”).

У заключній п’єсі таврійської трилогії – “Прощай, село” – М. Куліш далі досліджує проблему радянізації дітей, підлітків, молоді. Герой твору Дмитрик Ільченко переживає від того, що його як сина “колишнього кулака” не хочуть прийняти до комсомолу, не зважаючи на численні заслуги, на багатий піонерський досвід хлопця. Чим же займався цей юний ленінець у попередні роки? Про це дізнаємось із поцінувань батьком та старшою сестрою:

Ільченко. От ти був у піонерах. Три роки вибігав…

Мотрона. Батькові вибивав очі колишнім хазяйством. Хату хотів спалити за те, що краща на кутку, попа в хату не пускав…

Ільченко. Ну от. Три роки отак піонерив…” [3, c.152].

Юний герой М. Куліша, як бачимо, страждає на “син­д­ром Павлика Морозова”. Чим більше він ви­кри­ватиме батька, тим більше довіри матиме у това­ри­шів-однодумців та комсомольсько-компартійних натхнен­ників. А подібна нагода не забарилась. Виявилось, що старий Ільченко зберігає чималенькі гроші та золоті прикраси і, щоб їх не відібрали представники влади, вирішує переховати свій скарб у хаті своєї заміжньої доньки. І Мотрона йому в цьому сприяє. Дмитрик же, підгледівши за батьком, доносить на нього комуністові Маркові. В результаті такого викриття Івана Ільченка та Мотрону було вислано з України “як класових наших ворогів”, і піонер-герой залишився без батька і старшої сестри. Та навіть такий “подвиг” не допоміг, і Дмитрика до комсомолу не взяли (“за батьком не йде, та й до нас ще не підходить”). Заувагою Надійки, що хлопець “усе сторониться”, автор ніби натякає на можливість якщо й не прозріння одурманеної соціалістичною пропагандою дитини чи жалкування з приводу вчиненого гріха, то, принаймні, на депресію, в якій перебуває юний обличитель. А причин для гнітючого стану у Дмитрика не бракує.

Цікаво, що у варіанті п’єси, підготовленому на вимогу й догоду видавництву, М. Куліш змінив назву “Прощай, село” на більш нейтральну – “Поворот Марка” (щоб не сприймалась як символ занепаду й загибелі українського села в ході примусової колективізації й голодомору 1932-1933 рр.). А щодо юного героя, що доносить на батька, то саме комуніст Марко рекомендує Дмитрика до комсомолу. Як відзначає Т. Свербілова, ставлячи долю цього підлітка в загальнорадянський контекст міжвоєнної доби, його вибір фактично був запрограмований. “Згідно з логікою колективізму героєм в п’єсі став український Павлик Морозов – син Ільченка Дмитрик, який виказує батька, тільки заради того, щоб його прийняли до комсомолу. Моральне розбещення дітей і жінок – найприродніших істот у суспільстві – звучить у п’єсі трагічним дисонансом до її первісного задуму” [9, c.689].

Відлуння піонерської теми відчутне і в комедії “Хулій Хурина” (1926). Вже на початку п’єси, буквально в першій яві, як тільки відкривається завіса, поряд із дорослими героями твору на кін виходить і юний Абрам – син орендаря готелю-заїзду “Червона зірка” Хуни Штильштейна. Хлопець з’являється на сцені “з ліжком і подушкою, ставить, лягає й спить”, як зазначено в авторських ремарках. За словами Хуни, що не приховує свого роздратування, це “мій балван”, “син називається”, “вже скінчив семилітню трудну школу, а хіба не знаєте, що ця школа одне лише місце дає: у батька на шиї” [3, c.253].

Отже, на думку орендаря, від радянської освітньо-виховної системи небагато користі. Досить кількох фраз цього батечка, щоб уявити, чим жив і чим займався його “балван” раніше: “Ну?! Допіонерився? Доспартачився? Пішов геть… до мами!” [3, c.257].

Дитячий комуністичний рух у п’єсі репрезентовано скоріше в пародійно-карикатурному, аніж величальному плані. Коли все провінційне містечко збурюється в пошуках могили вигаданого героя-вчителя Хулія Хурини, до чого спонукають заїжджі вітрогони-жартівники, не залишаються осторонь і місцеві школярі під орудою педагога Шурубалки. Як тільки “прибігли з комсомолу” з відповідною вказівкою, було зорганізовано гурт учнів, і ті з барабанним боєм і прапором та традиційними вигуками поспішили на цвинтар. Показово, що цей учитель поводиться як солдафон, керуючи піонерами: “Ставайте!.. Ставайте отут!.. (Командує). Рота… Стой!..” [3, c.278].

Захекані діти і їх спітнілий наставник щасливі тим, що випередили інших:

Шурубалка (радісно до дітей). Ми перші прийшли!..” [3, c.279].

Учитель-демагог рясно сипле словесами, обстоюючи дитячий комуністичний рух і його зв’язок із подіями “на полі нашого життя, хоча б і на кладовищі” (ця фраза могла б вважатись геніальною, якби не була, по суті, абсурдною). І герой просторікує про “єдиний педа­го­гічний процес, що утворює нову школу”, але на погляд звичайної людини – тієї ж крамарки Пташихи, все це не навчання та виховання, а якесь знущання над дітьми (“І чого б ото я дітей водила по кладовищах?; “Хоч би вчили до пуття… А то ж хі-ха-ха та ать-два-три…”; “Та й ще проти леригії навчають, щоб вас самих отак вчило й не переставало, як ви вчите”; “Бід­ні діти!.. Тож гнав, щоб тебе самого гнало й не пере­ставало”).

І далі така докірливо-критична мова переростає в звинувачення: “Та ви на язик багаті… Не перебалакаєш… І дітей навчили язиком крутити так, що памороки родителям забивають… А читати? А писати?.. А слухатися батька, матір і старших навчили? А молитов навчили?..” [3, c.279]. Отже, напрошується висновок, що заполітизована освітньо-виховна система не зорієнтова­на на високу духовність, на гуманістичні ідеали, а відтак скоріше калічить юне покоління, аніж дбає про його всебічний розвиток. Таке об’єктивне поцінування викликало протест у критиків і літературознавців. Дослідник М. Острик наголосив на неприпустимості подіб­ного: “Школярів драматург показав дечим схожими на здичавіле молоде покоління з “рожевої чуми” Дж. Лондона. Кому-кому, а М. Кулішеві – людині, яка мала багато заслуг у будівництві радянської освіти на Україні, – не можна пробачити такого зображення нашої школи та її вихованців” [6, c.203].

До теми дитинства М.Куліш звертається і в інших п’єсах. Одноактівка “Колонії та колоніальна політика” (1927) виводить епізодичний гурт негренят, котрі по-своєму реагують на події в світі дорослих. Їх дитяча уява пов’язує гостре протистояння між плантатором і найманими робітниками, що переростає в страйк, з захоплюючою грою у війну. Звідси така зацікавленість, неабиякий інтерес до того, що відбувається:

“Не плач, Маукі, дурний,

Тепер буде весело, весело.

Кажуть, білі пани принесуть нам

Блискавку, грім, і буде війна…

А ти плачеш…” [3, c.470].

А з іншого боку, ця малеча не така вже й наївна. Суворе життя загартовує дітлахів, посилаючи їм різні випробування. Зібраність, стриманість, одержимість страйкарів віддзеркалюється й у поведінці малюків:

“… Я вже не можу

Плакати. Я вже не маленький, і мені

Не годиться… Бо я буду дивитися

На війну” [3, c.470].

Світ дитинства опосередковано постає в драмі “Вічний бунт” (1932), постійно переслідуючи одного з героїв. Тиміш Гай, або просто Гайка – одна з найколоритніших фігур у творі. Його ретроспективні візії та неадекватні вчинки яскраво свідчать про те, що з цією людиною не все гаразд, як і з соціальним середовищем, яке до цього призвело.

Гайка. І чогось згадалось мені дєтство. Вийшов на вулицю, дивлюсь – тьотя дитячий садок веде. І тут, я думаю, трапилось зо мною щось причинне: захотілось теж маленьким стати. Підійшов до виховательки, аж плачу та прошу повести й мене в лавах…” [3, c. 414].

У п’єсі “Маклена Граса” (1933) М. Куліш виводить героїнею дівчинку тринадцяти літ, яка рано дорослішає через життєві труднощі та випробування. Злидні й животіння впроголодь, батькове безробіття й споглядання страждань завжди голодної сестрички Христинки не ламають цю завзяту натуру, а тільки загартовують, додають сили та душевної волі.

Як цілком доросла, принаймні, старша, Маклена звертається до дитини, якій ще й семи літ немає: “Христинко, вставай! Поки рано – на канави змотаємось. Може, що знайдемо. Ти – трісочки, я – кістки чи картоплю, зваримо. Адже сьогодні татові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме…” [4, c. 265].

Водночас ці сірі непривабливі будні не гасять у ній фантазій, світлих поривань до кращого. “А ондечки гуси летять! І які! Чисто як у казці! Пам’ятаєш – мама нам оповідала? … (наспівує мелодію з казки про Івасика-Телесика).

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та й понесіть мене…” [4, c.265].

Далі для неї ніби стирається межа між реальністю й казкою, серйозністю й грайливістю: “Ой, Христинко, мене, вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощай! (Наче й справді її несуть гуси). Прощава-ай!” [4, c. 265].

Але за мить дівчинка вже знову міцно стоїть на реальному ґрунті і сповнена щоденних турбот: “Вставай, Христино! Ось я вже й повернулася, а ти досі спиш. Час на канави. А то інші геть усе порозбирають, і ми знову будемо не ївши. Вставай!” [4, c.265].

Її уявлення про СРСР наївні й ідеалізовані: “В Совє­тах не розказують, а вже будують казки” [4, c. 265].

Мрійливість Маклени протиставляється призем­ле­ності й практицизмові маклера:

Зброжек

…Бо ти не вмієш думати – з батьків твоїх, з діда – прадіда. От і зараз: ну для чого тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?

Маклена

А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.

Зброжек

А ти не подумала, то це, може, ще й не гуси, а журавлі чи лелеки. Ті, що хоч і приносять батькам дітей, ніколи – чуєш? – ніколи не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як оце ти…

Маклена (наїжачилась)

Знаю. І дітей вони зовсім не приносять… (Навпошеп). Навіть таких важких, як оце ви” [4, c.266].

Маклена серйозна й розважлива не по роках, вона гостро відчуває свою відповідальність за родину. За маленьку сестричку: “Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба полетиш, коли їй нема й семи?” [4, c.266].

Маклені боляче, що сім’я не може звести кінців із кінцями, що доводиться тинятись по смітниках, тож хоча б у розмові з хворобливим батьком прикрашає ці походеньки: “Адже вам сьогодні, може, на фабрику, от я вчора й подумала… Ми з нею разом надумали раненько на кана… на базар…” [4, c.267].

Навіть у неймовірних злиднях дівчинка не втрачає відчуття своєї гідності, дотепно відповідає на закиди й кпини глузливої Анелі, доньки маклера, що звикла до розкоші й безтурботного комфортного життя. Ось характерний діалог:

Анеля

Та зачекай, Маклено! Куди ти?

Маклена

Мені ніколи, панно Анелю.

Анеля

Скажіть, будь-ласка, – їй ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним?

Маклена

Це вам ліпше знати. Адже ви все без роботи, завше без роботи!” [4, c.274].

Анеля обзиває Маклену вульгарною та нерозвинутою, гадає, що в тієї один шлях – стати повією: “Ростеш, наче кропива на пустирі […]. Так ти й проживеш боса. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. У таких нещасних спальня часто буває, як у Магди, на вулиці” [4, c.275]. Ремарка “Маклена рвучко йде” засвідчує, що дівчинка зовсім іншої думки про своє майбутнє.

Коли Анеля зверхньо жертвує дівчинці кошик із залишками від їхнього сніданку, Маклена віддає той харч псові Кунделеві.

Дівчинка вміє розпізнавати щирих і лицемірних людей: “Хоча пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, однак, бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це каже: чим, каже, робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює” [4, c.276]. Зі співчуттям ставиться Маклена до музиканта-віртуоза Ігнатія Падура, якого звиродніле суспільство відкидає, змушує тулитися в собачій будці. Бо він не належить до тих, що “грають на казенних струнах улесливі симфонії диктаторові”. Чи не промовиста символіка, що асоціюється зі становищем митців у сталінському СРСР? Герой “пішов у буду, а не став на коліна” [4, c.302]. Цей мотив зігнутих колін є наскрізним у творі й пов’язується зі Стефаном Грасою та його родиною.

Маклена

А тепер що ви граєте?

Музикант

Тепер? Тепер ось що: минули і революції, і соціалізм, і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній. Сонце – як місяць, а місяць – як півсковорідки” [4, c.305].

Маклена постає через самохарактеристику: “Я вже не маленька! За одну цю ніч я виросла так, що в мене все тіло болить, серце, думки, так росла” [4, c.318]. Вона хоче “вийти з підвалу, ось за цей мур, але в життя, а не на цвинтар” [4, c.318]. Та от тільки йде вона в доросле життя ціною смерті іншої людини.

Після поцілунку Маклени Музикантові чується наївна, але сповнена оптимізму серенада Гуно, яку “колись, іще малому співала мати” (“Радісна ластівка нам провокує гарні дні”, “Співаймо, як вона, співаймо діти, завжди!”).

Коли батько відмовляє виконати прохання збанк­руті­лого Зброжека, це береться зробити Маклена. Вона рве за­пропоновані гроші й стріляє в Зброжека. Ремарка: “десь далеко сходило сонце” [4, c.318] налаштовує на життєствердний лад.

У п’єсі-метафорі “Маклена Граса” М. Куліш через образ дитини як символу майбутнього висловлює свою віру в доленосність і невмирущість загальнолюд­ських цінностей. Будинок-вертеп, репрезентований у творі буцімто на означення негативних процесів у буржуазній Польщі, бачиться як утілення радянської системи, збанкрутілість якої усвідомив драматург. Три­над­цятирічна дівчинка Маклена Граса з її життє­спро­можністю, завзяттям, загартованістю і вірою в добро сприй­ма­ється як символ прийдешніх поколінь, які зможуть на збільшовиченій землі засіяти зерна добра та людяності.

Митець передав “трагічний фанатизм дитини, що бачить сяйво соціалізму і на шляху до нього застрелює людину” (Т. Свербілова). Це присуд цій системі, за­снова­ній на терорі. За зовнішніми подіями (економічна криза, інфляція, бідність у Польщі) прочитується “символ катастрофи взагалі, катастрофи кінцевої, загибелі мрії про соціалізм”, і цього апокаліпсису “не здатні затьмарити ані ідейний фанатизм знівеченої дитини, ані вимушений оптимізм соціального замовлення” (Т. Свербілова).

Дитячі мотиви були характерні й для прози М. Куліша. На початку 1920-х років ним були написані твори “На край світу” та “Бога зневажив”. Сам автор визначив їх у жанрово-тематичному сенсі як “оповідання з життя дітей”. Про це М. Куліш зокрема повідомляв у листі до І. Дніпровського від 23 жовтня 1923 року, додавши: “Ой, коли б мені вільний час був! Писав би і писав би” [4, с.491]. Ці тексти так і не були опубліковані, а їх автографи втрачені. Тож лишається тільки гадати, про що в них ішлося. Як відзначає дослідник Я. Голобородько, “важко судити, чи це твори для дітей, чи про дітей”, оскільки рукописи не збереглись. Проте безперечним є той факт, що “матеріалу задля написання названих “оповідань з життя дітей” було у Куліша чимало: власне складне дитинство, різноманітні спостереження над долями й психологією дітей під час роботи в системі народної освіти та вимушених мандрів по Таврії, коли Куліш знайомився зі станом сільських шкіл й учбової, навчальної справи в них” [2, с.61].

Дитяча проблематика є традиційною і для публі­цис­тики М. Куліша (“По весям и селам”, “Накануне нового учебного года”, “Чергова справа”, “Школа за часів революції”, “Зв’язок школи з дитячим комрухом”, “Політичне виховання й антирелігійна пропаганда у школі”, “Чергова справа” та ін.). Це свідчення небайдужості й стурбованості письменника, його постійного інтересу до долі юного покоління.

У циклі “По весям и селам” автор описує враження від знайомства з шкільництвом у краї. У розділі “Одичание”, що відкриває першу частину нарисів-нотаток “Из записной книжки 1921 года”, наведено промовисті картини.

По дорозі до села Козачі Лагері серед моря хвилястих сипучих пісків автор спостеріг дітлахів-пастушків. “Они пребывают здесь целые месяцы, пасут коров, овец, жгут сухой камыш, ищут съедобные коренья и иногда воруют в котах рыбу. Их тут десятки. Школы не знают, и школа их не знает. Лучшая мечта у них – достать табаку или найти оставшийся от прошлогодних битв снаряд и взорвать его. Иногда вместе с разорвавшимся снарядом летит на воздух и сам взрыватель, но ничуть не уменьшает их исследовательского пыла. Сквернословят они с виртуозностью, на каждом шагу, за всяким словом. О половой жизни знают больше взрослых.

Что будет с ними дальше? Никто не скажет и не уга­дает. Не скажу и я, работник уездного отдела народного образования. Одно можно сказать: школа наша слаба, школа наша немощна. Привлечь этих одичавших детей в свои стены она не может” [4, c.364-365].

Але й у стінах місцевих шкіл – здичавіння, яке лише посилиться. Адже М. Кулішеві як працівникові повітової наросвіти доводиться займатися скороченням шкіл і шкрабів (школьных работников). Із 18 працівників лишається 4, а з 3 шкіл – дві, причому в семирічці старші групи ліквідуються. Отже, старшокласники позбавляються шкіл у своєму селі “Сократил, разогнал – кричат они мне в спину” [4, с.366].

У розділі “Незаможники и виноградари” спосте­рі­га­ється подібне. По дорозі до села Британи селянин-візник “говорил делано, трезво, метко, хлестко, говорил как знаток и хозяин сыпучих песков. Школа нужна крестьянину как воздух, но в этом году школы не будет. “Походять, походять до Різдва, а як захолодає, – перестануть, бо холодному й голодному не до школи”, – заключает он свою беседу” [4, с.367].

У Британах М. Куліш фіксує дві школи. У центрі – для бідняків, ремонт у ній здійснено абияк. А в школі для більш заможних селян та виноградарів із німецької колонії – інша ситуація. Тут провадять серйозний ремонт. Є навіть шкільний театр, де проте виставляють “самые скверные пьесы”.

У розділі “В детском доме” наведено чимало цікавих замальовок. “Меня везут: лошадь, мальчик и два колеса. Я сижу на перекладине и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: был первый мороз. По дороге трупы павших от бескормицы лошадей. Голод близится.

– Ты грамотный? – спрашиваю мальчика.

– Ні.

– А почему в школу не ходишь?

– Хай вона згорить… Ніколи, – отвечает мальчик,                кружит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного и взрослого человека.

Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, – философствую я на двух колесах и прикуриваю у мальчика папиросу” [4, с.369].

У селі Маячці – 8 шкіл і 2 дитячих будинки. В одному – місцеві, в іншому – з Донбасу (“грязные стены, столы и голые нары”, “в лохмотьях комочками дети”, “не то спят, не то бодрствуют – не разберешь”). Ще гірше в ізоляторі: “На полу кучи соломы и грязные рогожи.

Где же дети? – спрашиваю я заведующую. Она снимает ночник, и освещает солому и рогожи. Кучи вокруг начинают шевелиться, и оттуда показываются детские головки.

Это изолятор. Двадцать чесоточных и трахомных детей. Я чувствую, как у меня подымается на голове волос, и спина наполняется ледяным холодком… Видел виды, но такого изолятора ещё не видел” [4, с.370].

Гнітючі враження виносить М. Куліш і з відвідин Каховки: “Следующий пункт моего следования – городок К-ка. Здесь я задерживаюсь на два дня. Живу в детском доме. Здание прескверное, мрачное и холодное” [4, с.370]. Але спостерігаючи за побутом мешканців, відвідувач констатує й позитивне: “В комнатах убого, но чисто. Дети работают, читают, играют, лепят. Постепенно из детской массы формируется детский коллектив” [4, с.370-371]. Хоча й натяку на ідилію немає (“до цветущего состояния так же далеко, как до нового урожая”). Як досвідчений працівник у царині освітньої системи М. Куліш уловлює приховану боротьбу довкола дитячого будинку, що може призвести до його занепаду та здичавіння вихованців. Промовисту розмову довелось мимоволі почути письменникові: “Трое детей ведут серьезный и деловой разговор. Их отвезли из села в город, кто-то забрал у них сиротскую корову, рядно, ячмень, иконы. Они материально обижены и жалуются один другому.

– Ти думаєш, що в суді присудять по правді… Ов-ва, жди правди од суда. Василь дасть судді хабаря, і квит…

Так говорят в темную ночь дети” [4, с.371].

Якщо в розділі “Иконы” М. Куліш констатує повну бездіяльність у сомівських школах і спробу приховати цю істину (“Учитель говорит, что дети приходят рано утром, занимаются и к 12 часам дня расходятся по домам. Я не особенно доверяю этой информации”), то в наступному матеріалі “Сорок лет” автор із задоволенням розповідає про відвідини Княже-Григорівки: “Почти первая школа на моем пути, где ровно и спокойно бьется пульс школьной жизни” [4, с.372]. Не може не привабити постать учителя (“седенький, благообразный, с чистыми глазами”), який ось уже чотири десятиліття виховує місцевих дітлахів: “Несколько поколений прошли его школу, почти половина населения К.-Гри­горьевки его ученики. И сейчас он на своем посту” [4, с.372]. Як наслідок – успіхи в навчальному процесі: “Дети у него внимательны. В классе у него чисто” [4, с.372]; “Удивительная дисциплина и гармонический порядок. Дети оживлены, но не суетятся и не кричат, как это бывает во всех почти школах. Они аккуратно складывают книги и тетради в сумки, вытирают перья, сносят выданные на урок пособия дежурным…” [4, с.373]. Школярі “бодрые, веселые и спокойные”, – ділиться не без замилування своїми спостереженнями автор.

А ось у розділі “В немецких колониях” знову домінує темна смуга. М. Куліш визнає, що школи в цих селах “в безнадежном состоянии, занятия идут с перебоями, детская аудитория редеет с каждым днем” [4, с.373]. Відчувається наступ голоду, безперспективність та безнадія. Навіть спроби М. Куліша зіграти на національних почуттях німців, які колись безуспішно домагалися запровадження в місцевих школах рідної мови, не знаходять тепер відповідного відгуку.

Розділ “На хуторах” репрезентує школу “земской постройки и с земской идеологией”. М. Куліш зочить “за партами несколько подростков-девочек, круглоголовых, краснощеких, в чистых, на городской лад пошитых платьях” [4, с.375]. Це, так би мовити, “пятая группа трудовой школы, а по существу репетиторская группа для детей зажиточных хуторян, верующих в скорое пришествие “белого воинства” и потому готовящих своих детей для поступления в гимназию” [4, с.375]. На думку автора, в цьому середовищі заліг твердим пластом “дух косности и старой идеологии”.

Розділ “Украинская семинария” знайомить із освіт­ньо-виховним дітищем місцевої Просвіти. Автор ре­пре­зентує цей багатообіцяючий проект як надію селян, що “детей можно будет вывести в люди”. М. Куліш визнає: “ясно и то, что у местной Просвіти есть кое-какие вожделения по части натаскивания в семинарию узконациональных идей, что в ней, быть может, будут ткаться желто-голубые нити, но у меня не подымаются руки против этого детища революции” [4, с.376]. І далі він пояснює таку свою позицію: “Разве не приятно видеть среди мертвой пустыни и развала замирающего перед голодом уезда островок, где прорастает широкая общественная инициатива, бьется и сверкает новая мысль, где ведется борьба между двумя лагерями села, между старым и новым” [4, с.376].

Завершується перша частина нотаток досить опти­міс­тично: “переживем, перетянем, победим” [4, с.381].

Наступна добірка нарисів під назвою “Из записной книжки 1922 года” відображає Кулішеві враження від пізнішої поїздки повітом – наприкінці травня означеного року. Ця мандрівка “по весям и селам” здійснювалась із метою перевірити, в якому стані перебувають “группы детей, уцелевших от голодного разгрома и вымирания” [4, с.381]. Автор наводить жахливу інформацію, котру передавали освітні працівники: “Взрослое население разбегалось, покрывая дороги и поля трупами. В двух селах были зарегистрированы случаи людоедства. Родные убивали детей, начиная с младшего в семье, потрошили по ночам, ставили в печь и жарили. Говорили, что жареное человеческое мясо появлялось даже на базарах наряду с кошачьим, собачьим и лошадиным. Детские дома, перегруженные детьми, постепенно превращались в больнички и просто в мертвецкие, откуда уносились ежедневно на кладбище по два, три и больше трупика” [4, с.381].

У розділі “На детском кладбище” М. Куліш деталізує враження від своїх велосипедних мандрів повітом: “В полдень добираюсь до большого села К-ней и заезжаю в детский дом. В самом доме стоит мертвая тишина. В низеньких маленьких комнатках жужжат мухи и несет зловонием от грязных детских постелек. Нет ни одной наволоки, вместо простынь и одеял куски ряден и какая-то рвань. В угловой комнатке лежит с пяток опухших от голодовки детей. Водянистая, набухшая кожа на лицах делает их чрезвычайно полными и округлыми. Но зато на них нет ни кровинки. Глаза или полузакрыты или наполнены изнемоганием и тихой, углубленной болью. Это не детские глаза, а скорее всего крошечных стариков, ожидающих смерти с зажженной в костенеющих руках свечкой” [4, с.383]. Завідувачка дитбудинку поскаржилась, що лікар після огляду дітей заявив, що “50% их уже нельзя спасти, что половина детей определенные смертники. Весна действует на истощенный детский организм губительно” [4, с.383]. М. Куліша вражає цей конт­раст – густа трава, розквітлі вишні та вмираюча малеча на тому тлі: “…Наконец, замечаю детей. Все они лежат по одному, по двое в зеленой траве, похожие на скелетики, облаченные в одежду” [4, с.383]. Серед нещасних письменникові впадає в око дівчатко: “От колодца к дому направляется одна девочка в длинной, как саван, белой рубашке. Она ступает робко, неуверенно и дрожит на своих тонких костяных ножках, жмурится от яркого солнца, изнеможенно подымает худую, полувысохшую ручонку, чтобы отмахнуться от приставшей большой золотой пчелы. Кажется – это бредет по кладбищу маленький мертвец” [4, с.383]. Завідувачка дитбудинку додала жахливий штрих до такої страшної картини, визнавши, що місцеве населення відмовило їм у допомозі: “Крестьяне отказались наотрез, ибо считают нецелесообразным делиться последним куском хлеба с детьми, которые умирают ежедневно по одному, по два и которых проносят мимо их окон в маленьких деревянных ящиках” [4, с.383]. Але така вражаюча байдужість цілком зрозуміла М. Кулішеві, адже і в селі триває голод, а відтак – смерть. Письменник приходить до гіркого висновку: “Я еще с полчаса сижу на этом детском кладбище, смотрю на застывающих под ярким сиянием весеннего дня детей и испытываю невыразимую боль и тяжесть. В системе Соцвоса лежит цепь трансформирующихся детских учреждений: детская площадка, детский сад, дом неполного дня, школа, школа-клуб и, наконец, венец Соцвоса – детский дом, но в этой системе, благодаря голоду, возник новый тип детучреждения – это детское кладбище” [4, с.383]. Риторично звучить питання, що логічно випливає з наведеної ситуації: “Что можно сделать для спасения этого детского дома?” [4, с.384]. Адже навіть якщо “поднять на ноги всех”, звернувшись до вищих інстанцій, всеперемагаючий голод не дуже відступиться від своїх потенційних жертв.

У розділі “Новая школа” М. Куліш знайомить читача з привабливою постаттю педагога з народної глибинки – завідувачки Тарасівської школи, загубленої серед степів. Щира й привітна жінка (“немного болтливая, крепкая и, по всему видно, хозяйственная”) просто й невимушено розповідає, як в умовах голоду та відсутності належного забезпечення школи канцелярським приладдям та навчальною літературою заклад продовжує свою діяльність на природі. “У нас не было чернил и карандашей, так мы выйдем с детьми во двор, сядем на песке и пишем. Сначала буквы, потом слова, потом и задачки решали на песке. Так, книг для чтения не было, то пришлось воспользоваться школьной библио­течкой. Дети затем читали и слушали” [4, с.385]. Школярі взяли участь в екскурсії в степ та ще й зібрали невеличку археологічну колекцію – залишки скіфської доби. Там, серед таврійських просторів, учителька проводила з ними імпровізовані заняття. “Там, в степи, дети играют, придумывают задачи, рисуют на песке, ловят бабочек, а я, чтобы доставить им хотя бы маленькое удовольствие, приношу с собою книжку и читаю. Что поделаешь! Нет возможности поставить по-настоящему школу, нет учебников и письменных принадлежностей, вот и приходится учить не в школе, а кругом школы, да еще в степи” [4, с.385]. І М. Куліш не приховує свого захоплення винахідливістю цього педагога, небайдужістю до доль малечі:

Вместо мертвящего класса и ломаных парт – зеленое поле и весенний простор, вместо сухих нравоучений и бездушной морали – чтение под открытым небом, вместо положенных по расписанию уроков – живые, увлекательные экскурсии в природу. А главное – единение детей, желание учиться и заниматься вопреки воле взрослых. Может быть, это первое желание детей как результат самосознания детского коллектива и его борьбы за сохранение школы.

Знания, почерпнутые в беседах и уроках рядом с пасущимся стадом коров, во ржи, среди полевых цветов и бабочек, под пение невидимых в небе жаворонков, осчевидно, глубже западут в детские души, нежели механическое заучивание в классе” [4, с.386].

У розділі “По пути” автор далі живописує жахливі картини голоду в Південній Україні: “Проехал одно село и на ходу узнал, что половина его вымерла, что недавно в степи пропала девочка, пасшая коров, что есть одно предположение, – эту девочку съели одичавшие от голода и скитания бродяги” [4, с.389]. Вражаючим є опис однієї зі шкіл, побачених М. Кулішем під час цієї мандрівки: вона “с зияющими, как черные раны, разбитыми стеклами”, дах і стіни “покрылись грязью и плесенью”, “кроме разбитой мебели, пыли, грязи, паутины и остатков сцены в классной комнате, я ничего не увидел” [4, с.390]. А вчителька з хворою на тиф донькою та сином-підлітком – це “живое человекоподобное существо, обросшее гривой седых волос, полуобнаженное, в лохмотьях…” [4, с.389]. Зі співчуттям веде мову про цю нещасну жінку та її дітей автор. Важкий слід залишає по собі побачене: “Мне показалось, что я вышел из какого-то прогнившего подземелья, в котором томится привязанная цепью голода старуха-учительница с парой своих детей” [4, с.390].

Завершується цикл “По весям и селам” більш-менш обнадійливим розділом “У стариков”, де навіть голод не заважає працівникам школи займатися ремонтом. “Я изумлен необычно”, – визнає автор. І не без захоплення констатує:

От стариков я уехал с бодрым настроением и твердой верой, что дело народного образования не погибает, несмотря ни на какой голод.

Что касается заведующего, то он герой нашего фронта. Ему чужды новые веяния, он не понимает наших реформ, но зато он в самое тяжелое время, в условиях крайнего обнищания, разрухи и голода сохранил школу и спас детей. И я уверен, что дети у него пишут, читают и считают, что из школы мы получим будущих грамотных граждан” [4, с.399].

У кіносценарії “Парижком”, написаному, як вважає Н. Кузякіна [4, с.830] на матеріалі вражень від перебування в радгоспі “Паризька комуна” в червні 1933 року (тепер селище Роздольне Каланчацького району Херсонської області), автор не зраджує своїй увазі до дитячих мотивів. Наприклад: “На выезде землянка. Кузнечный мех. И, кажется, цыган. Так. Цыган. Только он почему-то в старом смокинге. Сидит цыганка с миской. Кудрявый цыганенок” [4, с.342]; “…За дорогой подобие шатра. Цыган в смокинге. Переодевает портянки. Цыганка с миской. Кудрявый цыганенок” [4, с.348]. Ця родинна тріада батько – мати – дитина могла би справити враження ідилії на тлі народного буття, якби не шаржоване співставлення (смокінг – портянки) та промовиста заувага героя, схильного до одноосібного (незалежного від радянських суспільних тенденцій) життя: “А начто по розряду? Лучше рядом! Вот это твоим (на совхоз) пусть будет, а это – (на шатер) моим” [4, с.349]. Аналогічними замальовками автор і далі орнаментує текст. Ці картини переслідують героя, викликаючи асоціації з літературним світом (“последний пушкинский цыган”, “где-то за горизонтом остался Пушкин и цыган”, “Пушкин за горизонтом, а цыган здесь”). Ніжний повтор “кудрявый цыганенок” мимоволі згадається далі, коли автор випише ряд інших одноманітних малюнків-візерунків, у центрі яких бездоглядна дитина, кинута напризволяще.

Як своєрідний ритуал постає діалог бригадира Ко­ва­лика з дівчатами – одеситками, привезеними в тав­рій­ські степи на виховання працею. Жінки і відповіді на­кладаються одна на одну, як намистинки на нитку з жахітливим відтінком (“облава”) Ось свою “історію” палко й “охотно рассказывает” висока одеситка:

Отец ее рабочий. Погиб на фронтах. Мать – работница. Умерла в голодном году. Сама она торговала цветами… Оставила дома двоих детей. Заперла их, чтоб не попали под трамвай…

Облава…

Ее схватили. (Она потеряла паспорт) И вот она очутилась здесь (слезы) и до сих пор не знает, что с родными детьми” [4, с.351].

Розчулений бригадир гостро реагує на цю розповідь (“у Ковалика тоже слезы”).

Далі душероздираючий міф варіюється іншою героїнею – “кудрявой, с большим носом”, яка не менш “охотно расказывает” про те ж:

Отец ее рабочий. Погиб на фронтах. Мать расстреляна белыми. Сама она торговала бубликами. Ради ребенка, которого заперла дома, чтобы его не переехал трамвай

Облава…

Ее схватили. ( У нее перед этим украли паспорт). И вот она... (слезы)” [4, с.351].

За допомогою градації автор продовжує сприйняття одеських “страшилок” бригадиром (“Ковалик без слез”, “Ковалик сурово хмурит брови”).

Нарешті надійшла черга до маленької одеситки:

Отец ее рабочий. Погиб на фронтах. Мать тоже погибла. Сама она недавно пошла на бараз купить больному ребенку молоко…

Облава …” [4, с.351].

Не дослухавши співбесідницю, Ковалик перебиває її сповідь насмішливим продовженням історії: “У вас на базаре вытащили паспорт… нужно теперь заработать новый” [4, с.351].

Проте цей міф, що розказаний тричі, викликаючи широкий спектр емоцій у Ковалика (від сліз співчуття – до байдужості і навіть глузування через недовіру й підозру в брехливості), своєю повторюваністю ніби нашіптує читачеві сценарію (глядачеві можливого фільму): це страшна в своїй масовості правда років голодомору та репресій.

Дитяча проблематика характерна й для листування М. Куліша. Епістолярна спадщина письменника відчутно розширює уявлення про його діяльність в освітянській царині. Так, у листі до І. Дніпровського від 9 червня 1924 року М. Куліш зазначає: “Прийшли діти і благали прийняти їх в дитячий будинок” [4, с.491]. Таких моментів у буденних справах Гуровича було безліч. Мав щире бажання допомогти малюкам, а водночас з’являлася нехіть до адміністративно-чиновницької рутинної праці: “Ой, як же не хочеться вмочати руки і мозок в соцвиховські чорнила! У нас неурожай, пиляка і вітри. Матимем лихо зимою, і крик, і плач дітей, як за Ірода, царя міфічного. А кинути не можу. Якийсь професійний запал горить в мені і уперто стоїть думка: треба ж дітей вивести в люди” [4, с.497]. Або далі – “маючи в голові 20 000 дітей – пиши, Жане, роман” [4, с.505].

У листуванні М. Куліша порушуються проблеми українізації в Причорномор’ї, освіти й виховання підростаючого покоління через поширення рідної мови та літератури. З радістю він констатує факти захопленого сприйняття південцями зразків вітчизняного письменства. У листі до І. Дніпровського від 24 грудня 1924 року М. Куліш не приховує свого задоволення від того, що “Одещина починає читати укр[аїнською] мовою, і дорогу пробиває Остап Вишня.

Навіть є такі, що з презирством дивились на укр[аїнську] літературу, і ті заворушились і питають, де можна дістати Вишню.

А в школах (сільських) діти вже гудуть, як бджолки:

“У тата нова хата”. Пишуть, оповідають.

Колись виростуть і читатимуть наші твори” [4, с.518].

Турботою про дітей узагалі й про своїх любих “чад” зокрема перейняті десятки листів М. Куліша до І. Дніпровського, П. Зенкевича, О. Корнєєвої-Маслової, А. Куліш, А. Любченка тощо. У листі до своєї дружини Антоніни Куліш від 25 липня 1926 року Микола Гурович у характерній для нього жартівливій формі дорікає й собі, й рідним, що поїхали відпочивати не в Олешки, а до Одеси, де дітям Ользі та Володі гірше:

Дурницю зробили ми. Хвильовий з родиною і ще дехто з сімейних письменників знаєш де? В Олешках! Полюють, рибу ловлять, бурлакують. Дешево, поживно, спокійно... Ех, хай воно з таким літом, відпусткою й Одесою-мамою, щоб вона згоріла! Всадити гроші без усякої користі і ще більше змучитися. Далася тобі і дітям ця Одеса, щоб вас, поїхали – і ось нате: сидять у брудному колодязі, бояться тратити гроші на пляж (а з такої економії користі, як з козла молока!) [...]. Хіба Вові чи Льолі потрібне повітря в одеському дворі й безконечні забави в смітті?” [4, с.663].

Такий же жартівливо-люблячий тон зберігається й у пізніших листах, де йдеться про Кулішевих “чад” чи то пак “банду”: “Чи не втекла часом з дому, щоб тайно обвінчатися, наша кохана донька Лелека (чи не полетіла вона далеко?). Чи не збирається ще раз бігати Вова?” [4, с.667].

Попри кумедність епістолярної мови М. Куліша у вісточках до родини проглядає і його велика любов, і велика стурбованість. У листі до своєї дружини від 21 жовтня 1934 року Микола Гурович пише: “Поспішаю тебе повідомити, що у мене все по-старому і на свому місці: порок – у серці, ти і діти – в моїй пам’яті, ніс – там, де й був” [4, с.667].

Драматургові були цікавими враження дітей Ольги та Володі від постановок його п’єс. Про це дізнаємось, наприклад, із листа до О. Корнєєвої-Маслової від 3 жовтня 1933 року, де синівське поцінування батькового твору проектується на становище в країні та в культурній царині за сталінізму:

24/ІХ пройшла прем’єра “Маклени”. Були мої діти. Вова написав мені першого і мальовничого листа. (Піднялась пурпурова завіса – і серед тиші: “Мамо! Мамуню! А мамо!” – “Маклена” почала своє існування). Це фрагмент. Тонко хлопець спостеріг: серед тиші почала “Маклена” [4, с.642].

Як засвідчує епістолярій письменника, діти являлися йому й уві сні. У листі до Антоніни Куліш від 22 грудня 1925 року Микола Гурович зізнається: “Сьогодні происнивсь мені Вова: бив мене кулачками, а далі не пригадаю сну” [4, с.657].

В епістолярії часів тюремних поневірянь і заслання, М. Куліш просить дружину не переживати за нього, а більше дбати про сина й доньку (“нема такої хвилини, коли б я не думав про тебе й дітей”). У листі до Антоніни Куліш від 25 грудня 1934 року драматург зазначає: “Тільки ти не турбуйся передачами, бо я ж знаю, яке в тебе скрутне матеріальне. То “передача” тільки завдаватиме мені невеселого думання. Я тут не голодую й не мерзну. Не одривай у дітей” [4, с.670]. Вісточки письменника помережані характерними заува­гами, питаннями, сподіваннями: “Оце згадав, що у лютому, здається, 24-го, народження нашої дочки Ольги, га? Вітаю її й цілую” [4, с.671]; “Як Вова? Йому я бажаю скінчити десятирічку, так бажаю, як колись собі атестата за 8 клас бажав” [4, с.671]; “Думаю й вірю, що упорядкується ваше матеріальне становище й що Льоля зможе продовжувати навчання з музики, а Вова поповнить свої шкільні знання шляхом самоосвіти” [4, с.678]. У листі до дружини від 21 лютого 1935 року М. Куліш повідомляє, що збирається через свого слідчого переслати для потреб родини свій годинник і золотий місток, що “розхитався і, мабуть, спаде з зубів”, а відтак радить: “Як обсядуть тебе з дітьми злидні – продай” [4, с.671].

Хочу мира в людях и человечности”, зізнався якось драматург у листі від 8 травня 1926 року до О.Корнєєвої-Маслової, оскільки “загрязнилась жизнь”, “пасха революции прошла”, “будни и… пережитки старого, а нового так мало” [4, с.633]. Отаким гуманістом, справжнім світочем він увійшов у свідомість багатьох поколінь.

 

Література
  1. Голобородько Я. Південний ареал: консорціум літературної Таврії: роман-монографія / Ярослав Голобородько. К.: Факт, 2007. 400 с.
  2. Голобородько Я. Художньо-естетична цивілізація Миколи Куліша: монографія / Ярослав Голобородько. Херсон, 1997. 310 с.
  3. Куліш М. Твори: у 2 т. / Микола Куліш. – К.: Дніпро, 1990. Т.1. 509 с.
  4. Куліш М. Твори: у 2 т. / Микола Куліш. К.: Дніпро, 1990. Т.2. 877 с.
  5. Марущак О. Діяльність Миколи Куліша в освітніх установах Херсонщини та Одещини / Олена Марущак // Степ: літературно-художній альманах. 2002. № 11. С.32-36.
  6. Наталя Кузякіна: автопортрет, інтерв’ю, статті з історії драми; україністика, лесезнавчі і театрознавчі студії; русистика, компаративістика; рецензії; контроверсійна історія літературного процесу 1950-1990 рр. крізь призму незаангажованої та ідеологічно голобельної критики; спогади / упор., вступ. ст. В. П. Саєнко; наук. ред. С. А. Гальченко.- Дрогобич: Видавнича фірма ”Відродження”, 2010. 574 с.
  7. Острик М. Микола Куліш / М. Острик // Українські радянські письменники: критичні нариси. К.: Рад. письменник, 1960. С.178-222.
  8. Рильський М. Про Ілліча і дівчинку / Максим Рильський // Рильський М. Зібрання творів: у 20 т. Т.3. К.: Наук. думка, 1983. С.358.
  9. Свербілова Т. Микола Куліш: 1892-1937 / Т. Свербілова // Історія української літератури ХХ ст.: у 2 кн.: навч. посібник / за ред. В. Г. Дончика. – Кн.1: 1910-1930-ті роки. К.: Либідь, 1993.- С.685-701.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 118 книг;
1,510 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)