Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Сергій Гейко. Церков величність
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Іван Ющук. Якщо ти українець
Вишиванка. Число 4
М.Братан. Парасолька йде по місту
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10

Немченко І. «Невситима жадоба діяльності»: нове видання про митців-емігрантів // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 13. — К.–Херсон: Просвіта, 2017. — С. 294-304. – [Рец. на кн.: (Леонід Марченко. Херсон – Австралія – Канада: про письменників української діаспори. – Херсон, 2017. – 63 с.]

«Невситима жадоба діяльності"
нове видання про митців-емігрантів
(Леонід Марченко. Херсон – Австралія – Канада: про письменників української діаспори. – Херсон, 2017. – 63 с.)

Героями мемуарно-нарисового триптиха, запропонованого херсонським письменником Леонідом Марченком, стали відомі майстри слова з української діаспори – Дмитро Чуб (Нитченко) з Мельборна, Яр Славутич із Едмонтона та Степан Горлач із Торонто. Лінія Херсон – Австралія – Канада своєрідно поєднала ці чотири долі

Перший матеріал “Від Мельборна до Херсона”, переважно епістолярного характеру, вже знайомий читачам із третього випуску “Вісника Таврійської фундації (ОВУД)” за 2007 рік. Л. Марченко подає передісторію свого листування з Дмитром Васильовичем Нитченком (1905-1999) – патріархом українського письменства в Австралії, публіцистом, мовознавцем, педагогом, видавцем, упорядником і редактором альманаху “Новий обрій”, автором книжок “Від Зінькова до Мельборна”, “Під сонцем Австралії”, “З новогвінейських вражень”, “Стежками пригод”, “Як Москва русифікує Україну”, “Живий Шевченко”, “Люди великого серця”, “У дзеркалі життя і літератури”, “Це трапилося в Австралії”, “Слідами Миклухо-Маклая” й ін. Ідеться в цьому екскурсі про Центр духовної культури в Херсоні 90-х років минулого століття, що мав своєю метою “створення умов для культурного життя і розвитку людини в суспільстві, зріст морального рівня особистості” (с.3). Ця структура мала свій статут, програму, реєстрацію тощо. Л. Марченко виконував обов’язки керівника прес-служби. А голова Центру духовної культури Галина Мержієвська звернулась в ООН та ЮНЕСКО, а також до представників української діаспори в Австралії, Канаді, США з проханням про допомогу задля належного функціонування даної організації. Якраз найпершим із діячів українського зарубіжжя й відгукнувся на прохання херсонців Д. Нитченко. Листування між Дмитром Васильовичем і Галиною Мержієвською дало поштовх до його епістолярного знайомства з Л. Марченком. Це листування було тривалим і плідним, охопивши кілька літ – 1996-1999 рр. Письменники обмінювалися поглядами на характерні ситуації в Україні, зокрема щодо відродження в часи незалежності рідної мови, літератури, культури, освіти. Надсилали один одному книжки, журнали, альманахи, газети тощо. Чимало видань Д. Нитченка й інших австралійських авторів українського походження таким чином потрапило й до фондів бібліотеки Херсон­ського державного університету, де й до сьогодення ними користуються студенти та викладачі. Наприклад, у дослідженні молодої авторки Лариси Корнійчук “Народні мотиви в творчості австралійських письменників та митців української діаспори”, поданому в першому випуску “Вісника Таврійської фундації (ОВУД)” за 2005 рік, ішлося про доробок П. Вакуленка, Є. Гарана, Зої Когут та Д. Нитченка як митців-земляків із Зеленого континенту.

Отримавши, в свою чергу, від Л. Марченка низку його видань, Дмитро Васильович не забарився з належною їх оцінкою. Зокрема щодо творів сталінської тематики в доробку митця-херсонця – про примусову колективізацію, голодомор, репресії (“Північна яблуня з півдня”, “Плугатарі етапом йдуть...” та ін.) він зазначив: “Прочитав уже повість та оповідання і половину публіцистичної збірки. Все написано фахово, майстерно і в ідейному розумінні дуже правдиво й цінно: правильно Ви відтворили і сталінську колективізацію і голод та заслання. Тільки частіше треба нагадувати, що все це було запляновано і здійснювано за вказівками і керівництвом з Москви. Все це робилося з метою знищити український дух, прагнення до самостійності і щоб зробити “єдіную нєдєлімую” (с.6). Гостра й болюча реакція Д. Нитченка на подібні тексти цілком зрозуміла, адже він сам пережив часи репресій і цькувань у СРСР: “Я хоч і не був арештований, але чотири рази мене викидали з праці та з навчальних закладів. Ходив і я по півроку без праці, продавав усе з хати, що можна було продати, навіть половину своєї бібліотеки” (с.6). Часом він дорікає авторові, спонукаючи до більш правдивого письма: “Нічого не можу закинути Вам щодо Ваших книжок. З художньої сторони Ви написали добре, мова досконала, хіба можна окремі слова замінити на більш українські. Як передмови, так і повість та оповідання можна було б написати гостріше, як пише Ліна Костенко або Іван Дзюба, Роман Іваничук тощо. В повісті Ви змалювали ідеальне життя у засланні з успіхами в городництві тощо. Але не згадали про русифікацію, що ніде в Росії немає жодної української школи. Чи пробували наші люди там хоч трохи навчати своїх дітей рідної мови?” (с.7)

Дмитро Нитченко

У листуванні Д. Нитченка та Л. Марченка простежується полеміка щодо ряду актуальних проблем. Херсонський автор обстоює свої думки, власні позиції, та водночас переконується в слушності напучувань і порад митця з далекої Австралії, як-от: “Раджу писати далі з підкресленням тих найболючіших моментів нашого народу, через які він пройшов” (с.8); “Трохи дивує мене, що Ви друкуєте і російською, і українською свої твори, вірніше, пишете двома мовами. Російською мовою захаращені всі крамниці та кіоски в Україні, тому надолужуйте рідною мовою, хоч Ви й народилися в “местах отдаленних, русскоязичних”” (с.12); ”...Тепер російська література буквально задушила українську літературу і пресу. За статистикою лише 3% книжок друкується в Україні українською мовою, а решта – російською. До того ж з Росії надходить безборонно безліч російських видань і газет. Деякі роздають безкоштовно. Чи Вам це байдуже?” (с.15); “Звичайно, мова – це нібито приватна справа, але якщо Ви себе вважаєте українцем і бачите, яка ситуація з нашою книжкою і мовою в Україні, то мусите схаменутися і повернутися до рідної мови, щоб рятувати її, а не допомагати русифікувати(с.20).

Іноді Д. Нитченко в суперечках із Л. Марченком стає жорстким, вимогливим, але справедливим: “Я певен, що Ви належали до компартії, а може, й тепер належите, але мене це не лякає. Головне, щоб Ви були в першу чергу укр[аїнським][1] патріотом, якому в першу чергу болить доля свого народу, своєї держави, своєї мови і культури. Турбуючись цим, я вислав уже 95 пакунків укр[аїнських] книжок в Україну, щоб сказати правду хохлам і малоросам та добрим людям, щоб допомогти в боротьбі проти тотальної русифікації. А доля Австралії та англійської мови мене не турбує. Що ж до російської мови, як спільної для СНД, то це для національних взаємин, а не для внутрішнього вжитку. Українець мусить шанувати в першу чергу свою мову, а росіянин – свою. Але живучи в Україні, росіяни мусять знати і шанувати українську мову, як українці, що живуть в Росії, мусять знати й шанувати російську. Але, на жаль, в Україні 40% російських шкіл, а в Росії, куди загнали 20 мільйонів українців, немає жодної школи на державному утриманні. То це Вам російський інтернаціоналізм. Чи Вам байдуже?

Ще раз прошу вибачити, бо добрий українець сьогодні мусить бачити, що Україна і українська мова, культура у великій небезпеці(с.19).

Аби переконати опонента в доречності своїх міркувань, Д. Нитченко посилається на думки й життєвий досвід материкових літераторів: “Колись славний письменник Антоненко-Давидович писав про тих, що пишуть двома мовами: російською – для Росії, а українською – для України. Він засуджував таку позицію, бо в таких людей немає справжньої любові ні до своєї мови, яка весь час переслідувалась і перебуває на межі знищення, ні до своєї історії, ні до своєї культури. Таких людей називають “всьоравновщиками”, їм “какая разница” (с.16). Щодо закидів Л. Марченка та його спроби провести паралель між “двоязичієм” у незалежній Україні та англо-українською двомовністю в доробку Д. Нитченка чи інших представників письменства Австралії, Дмитро Васильович рішуче відкинув доречність такого порівняння: “Ви дорікаєте, що я пишу англійською мовою. Ні, жодного твору я не написав англійською! А що видали 4 мої книжки в перекладі англійською, то це робота мого онука, який свого часу захопився перекладами...” (с.16).

Про “природність” горезвісного “двоязичія” московсько-радянської закваски Д. Нитченко знав не з чужих вуст – він сам це пережив у сталінські часи, був свідком численних більшовицьких злочинів: “На Кубані всі станиці ще до 1932 року розмовляли укр[аїнською] мовою. Під впливом міністра освіти Скрипника відкрили на Північному Кавказі 240 укр[аїнських] шкіл. В Краснодарі відкрилися укр[аїнський] педінститут, укр[аїнський] відділ в робітфаці, де й я навчався, укр[аїнські] педтехнікуми (в Краснодарі і станиці Полтавській). В Ростові виходила укр[аїнська] газета для Північного Кавказу “Червона газета”. У 1932-33 роках все було ліквідовано. Всі школи перевели на рос[ійську] мову викладання, всі наші установи, інститут, педтехнікуми. А тисячі вчителів заарештували, частину розстріляли. Наших лекторів – Семена Боклаженка, професора Івана Шмалю, автора граматики укр[аїнської] мови, та інших – розстріляли” (с.18).

Утіхою для Д. Нитченка стало відкриття в Л. Марченкові добротного дитячого письменника. В одному з листів він підкреслює: “Та щоб не забути, щиро дякую вам за милу книжечку для дітей – “Маринчин дивосвіт”. Кажуть, що цікаво написані книжки для дітей цікаві і для дорослих. Тож я сьогодні одержав і за годину чи півтори з допомогою окулярів та лупи з приємністю прочитав її. А незабаром передарую її моїм правнучкам Галинці та Мар’янці, які ходять до української школи по суботах, вільно володіють розмовною мовою і навчаються писати та читати” (с.11-12).

З листів Д. Нитченка постають яскраві замальовки з життя українських літераторів у діаспорі, цікаві подробиці з його письменницьких буднів. Викликає захоплення й подивування ота одержимість і неймовірна працездатність Дмитра Васильовича, з якими він протягом десятиліть віддавався українській справі, українській освіті, українській книжці й періодиці в Австралії, не зрадивши цьому покликанню до останніх днів свого життя.

Цікавими є й відгуки автора-херсонця на прочитані тексти митця з Зеленого континенту. Наприклад: “Я мовби разом з Вами мандрував, разом переплив через океан, в Австралію, і був свідком усіх заходів і зустрічей, які відбулися за ці довгі роки. Ви зробили дуже велику справу! Ваша “хроніка” – це, на мій погляд, епопея життя українців, яких доля закинула в далеку Австралію. Але й там вони вважали Україну не мачухою, а рідною ненькою. І тому, здається, Ви більше патріоти, ніж ті, хто живе на Вкраїні. Бо Ви зуміли зберегти великий невмирущий український дух, мову, культуру – без підтримки ззовні. Для цього Вам усе прийшлося починати з нуля: писати підручники, створювати школи тощо” (с.9).

Перший матеріал видання містить критичні відгуки про літературу діаспори, зокрема автор посилається на працю “Дмитро Нитченко-Чуб: літературний портрет” дослідника з Тернополя П. Сороки, з котрим, безперечно, не можна не погодитися: ”...Важко назвати іншу людину, яка б доклала стільки зусиль для збереження рідної мови і культури на далекому континенті, як Дмитро Нитченко. Чотири десятки років, проведені тут, це без перебільшення духовний подвиг, високе сподвижництво, що викликає справжнє захоплення. Його творчий вогонь, невситима жадоба діяльності запалювали і надихали інших людей, розширювали коло щирих однодумців і віддалених друзів” (с.29).

Яр Славутич

Серединний розділ видання – спогад “Яр Славутич у Херсоні” – репрезентований у даному випуску “Вісника Таврійської фундації (ОВУД)” у мемуарній рубриці. Він складається з кількох частин: “Віртуальне знайомство”, “Два дні в Лазурному”, “У краєзнавчому музеї і не тільки”, “Падає, падає сніг…”.

Про Яра Славутича (1918-2011) Л. Марченко вперше почув ще на порубіжжі 1980-1990-х років від Миколи Братана – на той час очільника обласної філії СПУ, а тепер – Національної спілки письменників України. Заочне знайомство з митцем відбулося через читання його книжки “Зібрані твори”. “У той час, – згадує Л. Марченко, – я навчався в інституті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Сучасну українську літературу викладав професор А. Г. Погрібний. Одна з його лекцій була про літературу української діаспори. Відтоді нам ближче стали імена письменників Юрія Клена, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка. Після лекції я підійшов до Анатолія Григоровича і запитав, чому він не згадав про Яра Славутича.

– Через те, що час лекції обмежений, неможливо про всіх розповісти. Самі ж знаєте, що “нашого цвіту по всьому світу”! І в Сполучених Штатах, і в Канаді, і в Австралії – де завгодно живуть і працюють українські митці та письменники. В Канаді, крім Яра Славутича, є ще Степан Горлач, а в Австралії очолює літераторів Дмитро Нитченко-Чуб. Бажаєте про них більше знати, вивчайте їх творчість, читайте їхні книги. Зараз така можливість є…” (с.34).

Під впливом “Зібраних творів” Яра Славутича Л. Марченко вирішив підготувати серію видань про часи сталінських репресій. Про такий імпульс у його творчій діяльності автор визнає таке: “А мені книга Яра Славутича допомогла. Я згодом написав дві книжки про розкуркулення: художню повість “Північна яблуня з півдня” і документально-публіцистичне дослідження “Плугатарі етапом йдуть”. Вони вийшли друком у видавництві “Просвіта” (с.35).

До подальшої сторінки віртуального знайомства з поетом з-за океану Л. Марченка прилучив тогочасний керівник і натхненник херсонського літературно-мистецького гурту “Малючок Степовичок” А. Крат (нині проживає в Чехії). Оскільки закордонними повпредами даної організації були емігранти з херсонським корінням – Яр Славутич (Канада), Михайло Бріф (США), Олена Гельфанд (Німеччина), Михайло Кацев (Ізраїль), Володимир Тарабановський (Польща), з якими плідно листувався А. Крат, то саме він запропонував Леонідові Володимировичу надіслати Ярові Славутичу свої книжки про розкуркулення українського селянства. Поет і науковець із Канади ознайомився з надісланими виданнями й у листі до А. Крата позитивно відгукнувся про них: “Уважно прочитав книжки пана Леоніда Марченка. Схвалюю те, що він наважився їх написати, і раджу йому продовжувати цю тему, бо вона до кінця ще не вичерпана” (с.35).

А далі було вже безпосереднє знайомство Л. Марченка з Яром Славутичем – під час його відвідин Херсона. Про це розповідає розділ “Два дні в Лазурному”. Цікаво, що Леонідові Володимировичу гість запропонував звертатись до нього, використовуючи те імення, що письменник отримав від народження, тобто величати Григорієм Михайловичем, бо, мовляв, “Яр Славутич – це моє літературне ім’я” (с.37). Проте авторові цього відгуку пригадується, що славний візитер із Канади за своїх приїздів до Херсона настійно радив, або й вимагав, щоб до нього звертались не інакше, як “пане Яре”, оскільки Григорієм Жученком він був лише до 1941 року.

Розділ пересипаний багатьма деталями з життя й діяльності високодостойного гостя, його враженнями від Херсона та херсонців. Характерна заувага: “Яр Славутич завжди був із записником. Час від часу він діставав його і щось занотовував” (с.38). Письменник і науковець щиро цікавився творчістю земляків. Тож у матеріалі йдеться про поцінування Яром Славутичем літературних публікацій херсонських авторів М. Бріфа, Л. Марченка. Перебуваючи на Херсонщині, гість із Канади мусив визнати: “Відчуваю себе, як серед іноземців, зовсім не чути української мови. Але ж це Україна!..” (с.39). А ще він поділився мрією: “Я об’їздив увесь світ! А жити хотів би тільки в Києві...” (с.38).

Л. Марченко детально інформує про перебіг зустрічі Яра Славутича з громадськістю міста, що відбулася 14 серпня 1990 року в Херсонському обласному краєзнавчому музеї під ліричним гаслом “Я ваш навіки, степові широти…”. Під час свого виступу гість із діаспори не оминув болючого мовного питання: ”... Коли я вперше повернувся в Україну, то частіше чув російську мову. І от, як почув рідну, зрадів: є українська мова! І я знов таки ожив! Побачив жовто-блакитний прапор – теж дуже зрадів!.. Вважав Одесу за космополітичне місто, але й там почув українську мову! Скрізь українці!..” (с.40). На думку Яра Славутича, це свідчення реального відродження національної самосвідомості краян, адже “українська мова існує понад 1000 років, від неї пішли всі слов’янські мови, вона корінна…” (с.40). Він поділився емігрантськими проблемами. Адже далеко не ідеальними, часто вкрай несприятливими були умови життя представників діаспори: “В Канаді теж непросто було зберегти рідну мову. Англійські хлопці знущалися з українських дітей, коли вони спілкувалися між собою своєю мовою, палили їхні підручники… Однак наша мова, культура та мистецтво нагадують птицю Фенікс: завжди відроджуються при будь-яких обставинах!..” (с.40-41).

Л. Марченко розповідає про те, як у Яра Славутича виникла ідея видати в Херсоні збірку своїх поезій місцевої тематики “Співає колос”, про складнощі в реалізації цього літературного проекту.

А завершується нарис-персоналія напівжартівливою автоепітафією, котру письменник витворив ще далекого 1978 року:

Славутич Яр, виховник і поет,

Лежить отут, похований в Канаді,

А рвійний дух, не знаючи тенет,

Воює далі. Не кінець браваді!

Убравши в карби не один сонет,

Творив октави, то сумні, то раді, –

Инакше згинув би цей гранослів,

Чий меч ворожих не щадив голів (с.45).

А ще – міркуванням Л. Марченка про невмирущість і нетлінність слідів, котрі лишають такі люди на землі: “І хоча могила Яра Славутича за морями-океанами, пам’ять про нього не знає кордонів, вона в його багатій творчій спадщині – книгах, підручниках, наукових працях. Також вона залишається в наших серцях і душах, бо “…не вмирає дух степовика” (с.45).

Степан Горлач

Третій матеріал у книжці присвячено письменникові з Канади Степанові Горлачу (1921). Л. Марченко наголошує, що хоча з цим літератором “особисто не був знайомий. Але він все ж таки зайняв у моїй душі якусь частину. Так буває іноді, коли стороння людина несподівано входить у твоє життя, в чомусь стає взірцем, і нікуди від цього не дітися” (с.46).

У 1990-х роках Леонід Володимирович познайомився з членом правління Товариства дружби з Німеччиною та ради Українського союзу колишніх неповнолітніх в’язнів фашизму І. Шевченком, що працював на посаді доцента в Донецькій академії будівництва і архітектури. Саме від нього Л. Марченко дізнався про перебування С. Горлача в 1995 році на Донбасі та презентацію його роману “Богдар” – про розкуркулення і голодомор в Україні 30-х рр. І. Шевченко передав канадському гостеві близьку за тематикою книжку “Плугатарі етапом йдуть” херсонського автора. А потім повідомив Л. Марченку адресу С. Горлача та запропонував розпочати з ним листування. Так, із легкої руки донечанина І. Шевченка, і зародилося віртуальне знайомство херсонського та торонтійського літераторів.

С. Горлач надіслав Л. Марченку низку своїх творів – роман “Богдар”, есей “Вірна любов”, поему “Стего”. Відтак з’явилися можливості для обміну думками, обопільних поцінувань текстів. У розділі вмонтовано розгорнуту рецензію на роман “Богдар”, наголошується на автобіографічних рисах твору. Ідеться й про досить незвичний дорожній щоденник С. Горлача “Хрестини незалежності” як ілюстрацію його пішої мандрівки по Україні (карта подорожі репрезентована в книжці). Л. Марченко не без захоплення відгукнувся про цю неординарну акцію: “Він мені нагадує апостола Андрія, з оточення Ісу­са Христа, який пройшов уздовж Дніпра до пагорба, де потім виникне Київ. Апостол Андрій із хрестом у руках ніс слов’янам християнську віру. Також і Степан Горлач цю віру відроджував” (с.62).

Гаслом письменника стали промовисті слова: “Я намагаюсь жити для свого народу і молюся за його благо, бо дорога до Бога іде лише через любов до ближнього, до свого народу. Моє здоров’я залежне не від того, скільки я прошу у Бога того здоров’я, а від того, як про мене думає мій ближній, як він молиться за мене і скільки я йому допоміг” (с.62).

Матеріал про С. Горлача містить чимало краєзнавчих відомостей, пов’язаних із діяльністю херсонських авторів М. Каляки, І. Проценка тощо. Л. Марченко полемізує з М. Калякою щодо фактів перебування гостя з Канади на херсонській землі. Адже нерідко у виданнях такого типу зустрічаються різночитання.

Діаспорний триптих Л. Марченка містить розмаїтий ілюстративний матеріал (портрети письменників, обкладинки їх книжок, копії автографів їх листів, поезій тощо). Видання має як пізнавальну, так і виховну цінність, апелює до національних почуттів реципієнтів. Безперечно, ця книжка стане у пригоді викладачам і вчителям, студентам і школярам, краєзнавцям, широкому колу читачів – усім, хто небайдужий до минувшини й сучасності української спільноти в світі.

 

[1]      Реконструкція скорочень редакційна.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)