Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Бериславщина: рік 1903
Ігор Проценко. Цвіт вишні
Олег Лиховид. Політичний компас виборця
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Голос Батьківщини. Випуск 5
Хустинка з мальвами

– …Ми сьогодні вшановуємо солдатських вдів, наших колгоспниць, які винесли на собі тягар війни і все, що було після неї…

Голова колгоспу Федір Сидорович зняв окуляри, важенним кулаком провів по повіках, і очі його стали великими й вологими. Тоді повідомив:

– Усе було, дорогенькі мої: і коровами стерні орали, і сіяли з рукава, борони тягали вручну, за мотузки впрягалися.

Ще довго говорив голова. Усю правду про їхнє життя. Він хороший чоловік, Федір Сидорович. Справедливий. У таборах сидів, воював.

На передніх сидіннях у клубі – жіночки – солдатські вдови. Усі в чистенькому, празниковому: блузочках, темних спідничках, білих хусточках. Білизну блузочок і хусточок відтіняли потемнілі, погрубілі вузлуваті руки з синіми жилами, випечені сонцем і видублені вітрами зморшкуваті обличчя. Вони були ще не дуже старі – кому за шістдесят, а кому ще й шістдесяти не було. Де їм було знати, що в їхньому віці десь далеко за океаном голлівудські актриси виглядають справжніми леді й біля них ще упадають чоловіки. Де їм було знати таке, нашим українським мадоннам із передчасно посивілими косами, їм, які винесли і фашистську наругу, і знущання “своїх”, і горе, і злидні. Тому вони передчасно постаріли. Але ніяка врода й елегантність не може зрівнятися з духовною красою, лебединою вірністю цих жінок і матерів. Одна за одною вони підходили до обвитої червоним сукном трибуни, обережно, як найвищу цінність, прикладали до серця маленькі згорточки, тихо дякували і йшли, щоб знову сісти на своє місце.

– Кучменко Єфросинія Єрихтеївна…

Ніхто не вийшов. Дещо стурбований голова повторив.

– Прісько, тебе! – штурхнула під бік сусідка й подруга Марфа.

Невеличка жіночка встала. Збита з пантелику своїм книжним іменем, яким до неї ще ніхто в селі не звертався, не зрозуміла відразу, що то її викликають до трибуни. Уперше в житті. Ніяково – страх. У ноги ніби колють голочки. Крок – і голочка вп’ялася в п’яту, затерпла ступня, крок – і голочка.

Голова потис правицю, поручкався, ніби з чоловіком, говорив якісь привітні слова, та жінка не розбирала їх, розум ніби оповило туманом. На натруджені мозолясті руки ліг маленький згорточок, на якому пломеніли мальви. То – хустинка. Їй – хустинка за чоловіка Кирила, якого вона й досі, що б там не було, чекає із фронту. Адже похоронки не було, написано тільки, що пропав безвісти. Руки затрусилися дрібно-дрібно, очі вже ледве тримали в собі озера вологи, і жінка, щоб не розплакатися при людях, поспішила в зал.

Грузькою осінньою стежкою Пріська добиралася до своєї самотньої хатини. Спочатку поряд ішли Явдоха, Якилина, Марфа. Із ними разом вона працювала в ланці. Жінки щось говорили, згадували минуле життя, до війни й після війни, та Пріська мовчала. Перед її очима пломеніли мальви, у душі, як буря, проносилися спогади, але хіба говорити про це отут, на дорозі? І слова вимовити не могла. Потім Явдоха і Якилина розпрощалися, пішли до своїх хат. Залишилася Марфа, бо вона живе поряд, палицею кинути. Нарешті зникла й вона. Пріська клацнула клямкою, відкрила двері в сіни і побачила, як на порозі збилися кури. Вони набридливо киркотіли, докоряючи хазяйці, що залишила їх мерзнути надворі. Курничок Пріська влаштувала в колишній комірочці за сіньми, там узимку тепліше, як у повітці. А вже скоро й зима. У садку листя майже все облетіло, у хаті після обіду діди по кутках стоять. Виє у виводі вітер, ніби плаче за долею вдови. Пріська впустила курей і зайшла в хату. Кадка з водою, лава, мала лавчина, столик, скриня, старезне ліжко, ходики над ним. Піч, лежанка, грубка. Ось і вся обстановка. На покуті – ікони, на стіні – прикріплене фото Кирила і старшої дочки Марії, коли та була ще дівкою, у квітках і стрічках. Батько й донька були сфотографовані приблизно в одному віці. Як же вони схожі. Погляд зупинився на Кирилові. Молодий. Чуб який гарний, хвилястий… А вона… Стара вже… Стара… Тремтячим вказівним пальцем Пріська провела по кучерях чоловіка й відсмикнула руку, ніби обпеклася. Хіба такий молодий хлопець-красень хотів би, щоб його торкалася рука старої баби? Він мало і змінився на виду з тих пір, що фотографувався і до часу, коли пішов на фронт. Постаршати не встиг. Молодий… Пріська обережно розгорнула маленький згорточок, і на хустині на всю хату замайоріли мальви, ніби знов прийшло сюди тепле, чарівне літо, коли вони з Кирилом ще були разом. Жінка, як святиню, піднесла хустинку до образу Кирила.

– Ось, подарували за тебе… Я не надіну її, цієї хусточки, подарували ж за тебе, подарували…

Німе розпачливе ридання вдови, її хатину поглинув осінній морок. Тишу порушували лише легенькі удари маятника на ходиках. Вони відміряли час, неспішно, але невідворотно, гнали його вперед. Тільки для Пріськи ходики цокали у зворотному напрямку. Цок за цоком дійшли до юності, спинилися на долю секунди, стрілка задрижала і знову рушила вперед – тому, що так треба, інакше бути не може. То раз лише вона, стрілка, зробила похибку, пожалівши вдову. Але тепер – знову вперед. Такий закон.

…Пріська заховалася за величезним ожередом пшениці, боячись батькового гніву. Батенько сварився з матінкою. Через неї, через її кохання.

– Свайбу справлю, щоб люди не сміялися! Я – не бідний чоловік. І посаг дам такий, як треба. Та по цьому – хай котиться з тим голодранцем. Місця йому в моїй хаті нема!

– Та пожди, Єрихтею, – умовляла мати, – ну хай хоч якийсь час побудуть, поки хату поставлять. Ти ж знаєш, як у його вдома.

У Кирила вдома справді було тяжко. Батько ледь живий вернувся з полону, з імперіалістичної, а матір живою не застав. Тоді Кирило ще малий був, і брати дітьми ще. Їх четверо було. Батько помикався-помикався та й женився на старій діві. Пішли в них свої діти. І вижила мачуха його з братами. Вони на Донбас подалися на заробітки, а Кирило в селі лишився, домує в діда, материного батька. Той літній уже, мало не столітній, і хата дідова скоро завалиться. Добра душа у старого, та душею ситий не будеш і жити як не було де, так і нема. Одно тільки що місце зостанеться. Помре дід – тоді вже можна розваляти хату і ставити нову. Тільки Кирило й думати про таке не міг. Він так любив діда, як матінку рідну.

Єрихтей знав, що молодятам ніде жити й що сват не дасть синові і гроша. От і не хотів оддавати дочку за голодранця, хоч Кирилів батько теж не бідний був чоловік. Однак управляла всім господарством жінка. Єрихтей не любив, коли в домі не півень співає, а курка, тому свата не празнував.

Пріська плакала. На дорідні жовті колоски падали гіркі сльози. Це було ще тільки перше її справжнє недитяче горе. Та ввечері воно все минуло, коли на вулиці зустрілася з Кирилом: вийшов у білій сорочці з маківкою в руці. Пишний парубоцький чуб недбало спадав із лоба і відливав стиглістю поля.

Весілля було бучним, важку скриню везли баскі коні, однак повз ворота батька жениха. Привезли скриню до старенької халупи, що віконцями вгрузла в землю. Заносити в хату ніяк – не влізе. Однак упхали таки як-небудь. Без прикрощів не обійшлося: розпрямившись, один із парубків гулю набив об сволок.

– Ти, Явтуше, присідай, присідай – це тобі не панські хороми! – реготали з невдахи товариші.

Пригинаючись, вийшли з хатини, де на лаві, зажурившись, сидів старець із білою бородою. То був Кирилів дід.

– А що старий не чує, що не здоровкається? – спитав Кирила Василик, батьків сусіда.

– Не чує і не бачить уже. Але – запорожець. Ти б знав, який він був молодим. Підкови гнув, рамено вітряка рукою міг зупинити.

– Та ну! – не вірив парубок. – А ти бачив?

– Покійниця мати розказувала. Ну, пособили, спасибі. Бувайте здорові, – Кирило зняв шапку, віншуючи парубків і водночас даючи знати, що їм пора йти.

Отаким був перший день їхнього життя. Та молоді не журилися злидням – руки є, усе, що треба для життя, прироблять. Вони були щасливі, що нарешті разом. Сіли на призьбі й ну жартувати. Не напустувалися ще. Раптом у старезних воротях показалася коняча голова. Кирило із Пріською встали. У двір заїхав батько молодого.

– Заходьте, тату, до нас, – защебетала невісточка до свекра.

– Та другим разом, – буркнув старий, – ти, Кириле, ось що… Верни шапку, їсть мене поїдом жінка, що шапку віддав.

Син простяг батькові сиву смушеву шапку з червоною стрічкою. Пасмо пшеничного волосся впало на лоб, закрило брову і праве око. Хлопець дмухнув на волосся, і пасмо підскочило догори.

– Ну, бувайте… – Старий м’яв шапку в руках. – Щасливо.

Тоді важко виліз на воза, розвернув підводу й виїхав із двору. Простоволосий Кирило дивився батькові вслід. Йому було шкода його. Хіба так було б, аби жива була мати?

– Ну що, жінко, пішли в хату? – Кирило входив у роль чоловіка, і йому це подобалося. Чудернацько звучали ці слова з його вуст.

– Пішли, чоловіче, – підіграла йому молода дружина, й обоє пирснули від сміху.

Скрипнули старезні двері. Пахло давно немазаною долівкою і застояним духом неприбраної оселі. Дід сидячи задрімав. Пріська хотіла вкласти його, та Кирило зупинив:

– Нехай так. Він сам собі. Каже, що лежачи не спиться.

Горіла лампадка коло образів. Дідо молився біля неї. Вогник ще хоч трохи бачив, а відтак розумів, де образи.

– Кириле, давай купимо хату, – серйозно, без тіні жарту обізвалася Пріська. – А що? Стареньку.

Кирила забавляла наївність дружини. Парубоцькі очі сміялися.

– Давай, – відповів так, наче зараз держить у руці кабзу грошей.

– Чого ти смієшся? – знітилася дружинонька. – Зараз подивимося, що там у скрині. Попродаємо дещо. У мене коралі є, сережки.

– Так шкода, – аж кинувся Кирило. – Ти така гарна в них. Я ж тобі таких… не куплю.

Зітхнув. Та Пріська як і не чула того зітхання.

– А без них що – погана буду? Не любитимеш?

– Таке кажеш… Шкода просто… Як же…

– Не журися. Без коралів ходити можна. А жити ж то десь треба.

Кирило задумливо провів рукою по щоці. Як не крути, а жінка права. Що тут скажеш…

Вони продали майже все придане, та грошей ще багато не вистачало.

– Гроші приберегти треба, а я піду на заробітки. За рік наскладаю. Сезон на цукровому пороблю в Городищі.

– Не хочу взимі сама дома сидіти без тебе…

– Ну, а що поробиш?

Людям завжди є діло до чужого життя. Селом швидко рознеслася новина, що молодята продали придане, та на хату грошей так і не стачило. Халупа, в якій живуть, ось-ось розвалиться. А надходить зима. Та й придане молодої, нареченому ж батько помочі не дав ніякої. І зібралися сусіди навідати Саву, Кирилового батька, на чолі зі старостою Мироном Кандибою.

– Чував я, – провадив Мирон, – що ти сина женив.

– Женився Кирило, женився. А що вам, людоньки, до того?

Тривожний погляд Сави зустрівся з рішучим Мироновим. Староста помацав сивий вус, тоді погладив його.

– Та, далебі, нічого, і діла ніякого, тільки чиниш ти не по правді.

– Я не по правді?

– А так. Як одружився син, то має жити у твоїй хаті. У тестя йому місця нема – Пріська не одна дочка в хаті.

– Так і в мене ж оно діти ростуть, – показав на піч, де причаїлися малі.

– Ростуть – хай ростуть, вони ще невеликі. А молодята б тим часом хату собі поставили.

– Таке ви кажете, – втрутилася в розмову господиня, Савина дружина. – Де ж нам тут усім уміститися? Молоді поки що в діда, а там на хату зароблять. А що їм – дарма давати? Нема з чого та нема й честі!

– От саме і є, що нема у вас честі, – підхопив староста, – сват гарне придане за дочкою дав.

– На те він і батько, – знову встряла мачуха.

– Так, на те він і батько, щоб помогти синові, – сивочолий поважний Мирон перевів погляд на Саву. – Бо так нікуди не годиться, щоб один із батьків поміч дітям дав, а другий – ні. Ти, Саво, не бідний чоловік.

– Я й не кажу, що я бідний.

– То отож моя тобі рада – продай щось із господарства й поможи синові.

– Як продати? – стукнула кулаками у старости перед носом Кирилова мачуха. – У нас нічого продавати!

– Коняку можу продати, – відповів старості присоромлений Сава. Йому було боляче й совісно від того, що вирядив сина з хати, як наймита. Навіть гірше – наймитові плату дають, а Кирило пішов у чім стояв. “Ех, померла моя… – ковтнув гіркий клубок Сава, – і діти розбіглися”.

– Якого коня?! – так і скочила мачуха. – А орати чим?

– У кума коняка є, то спрактикуємось. Одна ж лошиця в нас залишиться. Та й не твого розуму діло, – осмілів при людях Сава.

– Та моїх рук! Ой, Божечко, це ж серед білого дня пограбунок! Скажіть, людоньки, що вам треба від нас?

– Від вас, небого, нам нічого не треба, – відказав, устаючи з лави, Мирон. – А з хазяїном ми вже домовилися. Правда, Саво?

– Так, так, – поспіхом відповів чоловік.

– Отож. Тоді бувай і дотримай слова.

Отак, завдяки громаді і старості, молодята купили стареньку хату, куди доживати віку забрали й Кирилового дідуся. Недовго старий пожив на новому обійсті – до Великодня на сільському цвинтарі постав хрест і свіжа могила, відправили тризну за козаком-запорожцем, колись найдужчим чоловіком на селі.

Холодними сльозами плакала весна за Кириловим дідусем, сумувала й онукова душа. Та невдовзі в хатину прийшла радість: лелека приніс донечку. А через три роки – ще одну.

Жилося важко. День при дні – колгоспна робота, а з дітьми сидіти нема кому. Рідко коли прийде Прісьчина мати, побуде трохи та й спішить додому, бо батько гніватиметься. Він дуже суворий. Сповідує правило: “Як чоловік жінку не б’є, то в неї утроба гниє”. От і достається вряди-годи матері то макогоном, то качалкою. Та що там казати… Пріська всього того набачилася. Через те і зраділа своєму першому коханню і тому, що Кирило так швидко посватав. Кирило зовсім інший – спокійний, розсудливий. Совісний дуже, роботящий. Тільки… Встояти не може за себе, добитися. Поганяють ним. Дадуть найважчу роботу, а він і береться за неї. Інші чоловіки вміють якось відмовитися. А Кирило тягне. А хто тягне, того й поганяють. Пріську це гнітило. Вона взагалі-то не давала на собі їздити. Шкода було чоловіка – наробиться дарма. Вона його дуже любила, як нікого у світі. Хіба матір. Але вона їй майже нічим не могла допомогти. Тому, поки не підросла старшенька Марійка, робила так: прив’яже дитину до комина на печі й біжить на роботу. Душа у бідної тріпочеться у грудях, як викинуте з гнізда ластів’я, – як там дитятко? Поле буряки, а все ввижається, що Марійка заплуталася і… Боронь Боже! Гарячі сльози капають на зелену гичку, що розлилася, як море нескінченне. Покинути б цю осоружну каторгу – та до дитини. Не можна. Не буде вихододнів – город одріжуть по самий поріг, як тоді прогодуватися? А як, не дай Боже, дитина… Пріська хрестилася, молила Господа, щоб він з усіма ангелами своїми захистив її маленьку донечку. Додому біжить, як навіжена. Страшна картина, як примара, висить над нею, молоточки у скронях гупають: гуп-гуп!

– Марійко!!! – влетіла в хату.

Тиша. Прожогом на піч. Дівчинка скрутилася клубочком і мовчить. Як навіжена вхопила дитя. Воно розклеїло сонні оченята і пхинькнуло. Замазалася вся… Як найдорожчий скарб, мати притулила до себе маля, і рясні горючі сльози капали на голівку, рученята, благеньку сорочину. Скільки було таких вечорів? І самій не порахувати, один Господь святий знає. Трохи легше стало, як Марійка підросла і стала няньчити Вірочку. Отак і жили. Ходили день при дні на роботу, а заробітків катма. Хіба ледь вистачало до нового, а про те, щоб ставити нову хату (її треба було вже ставити) і мови не вели. Та хоч як тяжко не було, не сварилися, усе ладнали між собою. Порадяться ввечері та, як порішили, так і зроблять. А що не рік, то все сутужніше ставало. Он хлібопоставки видумали такі, що й хліба, кажуть, не дадуть на зароблений руб. Як же жити?

Пріська на мить повернулася у свій час, у свою хатину з давно пустою, ще дівоцькою скринею і хустинкою з мальвами – подарунком за чоловіка. Жінка закрила очі долонею – так не хотілося згадувати голод, смерть Вірочки. Та люті спогади стукали в душу, розривали її. Вони з Кирилом висохли тоді, але ще не пухли – трималися. У радгоспі, де тепер робили, давали баланду, у якій було трохи затерушки. Вона й живила, держала на світі. Одну порцію з’їдять, а другу несуть дітям. Вони поробилися худісінькі, очі тільки на все лице і вже майже перестали плакати. Сидять у хаті і ждуть, виглядають у віконце. Очі, тільки очі… Одного разу, бідненькі, мало не загинули. Людожер завівся на кутку, Степан Лавронів сказився від голоду. Уже дерся у вікно, та сусідка баба Баштовка прогнала. І все-таки вони дожили до першого хліба, усі четверо вижили. А батько Прісьчин помер. Лютий голод змусив його наловити жаб у Фосі й наварити супу. У страшних муках корчився і все заповідав ніколи не їсти нічого нечистого.

…Була в батька кімната, куди він ніколи нікого не впускав. Малій Прісьці, так само, як і її братам, цікаво було подивитися, що там, у батьковій кімнатці. Та вона була завжди замкнена. І батько дуже суворий, то хоч і відчинена була коли, вони боялися туди й заглянути. І лише як помер Єрихтей, Пріська з матір’ю зайшли туди. Столик, на ньому лежить розкрита Біблія, стара вже, аж жовтий папір, зачитана книга з позначками якимись. Видно, батько робив, як читав. Мати була неписьменною, а Пріська читала по складах і писала, старанно виводячи букви. Важко їй те давалося. Не через те, що була нездібною, а тому що у школу мало ходила, а вдома робота та й робота. Ніколи й угору глянути. Так-от, Біблія – на столі, образи – на покуті, сушені трави якісь у пучках, вузлички. Маленький тапчанчик. Батько міг вишіптувати худобу, як захворіє. І над дитиною книгу почитати, щоб переляк вигнати чи крикливці. Але не знахарював часто, не ходили до нього, як до баби Зубихи. Суворий був. Боялися його. І Пріська теж. Ось і зараз стоїть у цій кімнатці і страх бродить по колінах. Усе здається, що батько розгніваний зайде сюди й застане на гарячому всіх, хто зайшов у його заповітне місце. Хоча, що тут незвичайного? Чого він сюди нікого не пускав? Не могли цього збагнути ні вона, ні мати. Царство душі його, одмучився…

На цьому лиха не скінчилися. Вірочка підхопила кашлюк, і що не робили лікарі – нічого не допомогло. Поховали дівчинку в садку. Насіяла мати барвінку, щоб солодко спалося дитині й ніщо не тривожило: ні горе, ні печаль. Тільки матері нести це горе й печаль довічно, до могили. Що не ранок – то Пріська біжить до могилки, плаче, побивається. А донечка не встає – тяжка сира земля налягла на груди, каменем накрила. І ні весняний цвіт, ні барвінок не заспокоїть материну душу, бо немає таких ліків на світі, щоб заживили рану від смерті дитяти рідного. Кирило теж тяжко переживав утрату, але по-своєму, по-чоловічому. Душа болить, серце ниє, очі померкли. Ні осміхнеться, нічого. Минуло ще три роки, і в них знову знайшлася дівчинка. Назвали Любочкою, бо любили її і одне одного. Стільки вже пережито з тих пір, як приїхали після весілля до дідової халупки. Та хіба людина може знати, що їй ще суджено на віку? У світі стало неспокійно. Германець щось знову озвався, воює. Під кордони наші підбирається. У селі балакають про грядущу війну. Тривожаться серця людські, а надто жіночі, материнські. Не доведи, Господи, війни, не доведи, Господи! Хрестилися жінки, повертаючи голови на Схід. Звідти, кажуть, прийде Христос, щоб вершити Страшний Суд, бо церкву перетворили на комору. Чи ж то помилуєш нас, безбожників, Праведний, Милосердний?! Ранньої весни Кирилові прийшла повістка. Збирала його молода дружина зі сльозами. Хоч війни й не було, та… Не в іграшки ж гратися забирають. І не одного мужика в селі.

– Ой, та не ридай, мати, до осені вернуся, – утішав Кирило жінку. – Шкода тільки, що залишаєтеся без робітника. Але он Марійка підросла, помагатиме мамі, да, Марійко? Ну, годі. Пора мені.

Потяглися дні в розлуці: довгі, похмурі, безпросвітні. У тяжкій роботі, сама з дітьми. Ці слова, звісно, не можуть передати всього, що довелося пережити. Та чи і є ті, що передати можуть? Коли плаче дитина, а треба вигонити обом малим пасти корову, а їй доварювати борщ і бігти на буряки, бо, як не встигне, то вскочить у хату бригадир та заллє в печі вогонь. А вдома грядка стікає і полоти доводиться при світлі місяця, як колись Нимидорі жати пшеницю. Коли ні ради, ні поради. Лиш тепер Пріська гаразд оцінила, що таке чоловік. Ні, вона завжди його любила й шанувала, та тепер відчула, як важко без нього, без його тихої речі, розумної поради. Адже он скільки раз сутужно було – та сядуть, побалакають і дійдуть згоди. А тут кого спитати? Нікого у світочку. Щовечора перед образами Пріська молила Бога, щоб він швидше повернув її чоловіка додому. Усе питала: “Коли ж я його побачу, коли ж прийде до хати?” Так, молячись, і забулася, задрімала чи що. Не зчулася і коли. Пам’ятає тільки, що приходив дідо дивний, сивий увесь, на апостола схожий, подивився ласкаво у вічі й сказав:

– Ти питаєш, коли прийде? Як будеш пшеницю жати. Тільки нікому не кажи, – посварився пальцем.

Що це – темінь… діл. “Боже, це ж я заснула, – схаменулася Пріська. – Перед образами… Гріх який!” Жінка похапцем піднялася, перехрестилася, знову стала навколішки, щоб просити Бога пробачити їй той гріх. Потім укрила ряденцем малих. Вони спали на лежанці. Замурзані й не вмивалися. Не стала будити. Шкода. Погасила свічечку. Пора спати. Другого дня Пріська не втерпіла, розказала сусідці Марфі про свій сон. Та скривилася в посмішці, стенула плечима:

– Хто його зна, кума. Може, сон і в руку. Буває таке. Поживемо, побачимо.

Ну, звісно, Марфі що – у неї чоловік дома. А тут душа розривається.

Сон виявився правдивим. Першою батька побачила Марійка. Вона пасла корову й помітила солдата, який ішов путівцем. Відразу впізнала у ньому тата.

– Любочко, Любочко, тато прийшов, тато!

Підхопила маленьку, яка саме уважно розглядала квіточку петрового батога.

– Тато!!!

Дівчатка обліпили батькову постать. Меншенька ді­ставала лише до коліна. Половіли пшениці. У полі мріли постаті жниць, шаркали, в’їдалися в суху солому гострі коси. Дядьки в солом’яних брилях погойдувалися в такт своїй нехитрій, але тяжкій праці. Це були останні передвоєнні жнива. Хліба тоді зародило багато, не скупо дали й на зароблений карбованець. Кирило з Пріською не знали, куди вже й заносити те зерно – клуня повна. Нанесли ще в комірчину, де раніше були лише бодня, стара батькова дерушка, бочечка з-під меду, старий колись пасічникував. У дівоцтві Пріська їла мед донесхочу, а тепер забула, який він і на смак. Там стояв і чималенький засік. У нього раніше не засипали зерно, щоб не приманювати мишей у хату.

– Це сюди ще батько засипав зерно, – обізвалася жінка.

– Угу! – відказав чоловік, висипаючи цебро. – Гарна пшениця. Чиста.

– Чиста то чиста, а от ціна яка тому хлібові… Тяжко прироби та задешево оддай.

– І тут твоя правда. Та що поробиш? Якось буде.

– Зима незабаром. Черевики он геть зносилися, каші просять. А чоботи…

– Нічого, мати, купимо.

Ніколи не занепадав духом Кирило, та й змирявся з усякою долею. Усе казав: “Бог не без милості, козак не без щастя”.

Усю осінь носили пудами ту зароблену пшеницю, поки вторгували на взуття. Та де ще його й купиш? Перечули від людей, що в Деренківці торгують гарними чобітьми й черевиками. І грудневого ранку, ще вдосвіта Кирило рушив у далеке село. Весь день пройшов у звичних турботах і чеканні. Вечір. Темніє. Батька нема. Тихо в хаті. Діти не пустують, сердечка їхні тривожаться. Батька нема. А мати місця собі не знайде. Чується їй, що сніг рипить. Вийде – тихо, тільки колючий сніжок сипле й вітер завиває у виводі. Трісне гілочка. Виглянула – то пташка, горобчик якийсь заблукав, змерз. Пурх під стріху, у тепло й затишок. І знову гнітюча тиша. Усі понахиляли голови, у всіх душа одна. Раптом двері рип – і в хату вкотився клубок снігу. Батько прийшов. Стомлений. Кинув черевики під грубку.

– І жив не носив, і вмру не надіну. Давай, жінко, що-небудь вечеряти.

Їли пісний борщ, запивали гарячим чаєм із калиною. Весело палахкотіло полум’я в печі.

Той весняний день Марійка не забуде стільки й житиме. Березень. Струмки біжать, сніги тануть, Фоса шумить. Сонечко гладить по голівці приємним таким теплом після холоднючої зими. Дівчинка проштурхувала сніг до урвища, що зависло над шляхом, щоб швидше танув. Нижче їхньої хати яр, але там теж живуть люди, тудою іде узвіз і кожної весни лагодять дорогу. Сюдою мати й до криниці ходить. Вона діловито копирсала сніг і не помітила, як підійшов батько. Простоволосий, посміхається. У руках шапку тримає і видно, що в ній є щось живе.

– А дивись, що я тобі приніс!

Марійка підскочила. Курчатка! Малесенькі! Жменька ціла! Дивина! Де їх тато взяв у таку пору?

– Де ти взяв?

– Продавалися на базарі. Навчилися вже курчат без квочок висиджувати. До чого техніка дійшла!

– Як без квочок?

– А так. Інку… Та не знаю, як та машина називається. Багато людей купляло. І я взяв десяточок. Вам із Любочкою.

– Ану давай сюди, їм холодно. Я в хату. Мамо, є трішки пшонця? Тут курчата осьо…

Це була рання весна сорок першого. Невдовзі Кирила знову забрали в армію. Тільки взялися розмічати, де нову хату ставити, прийшла повістка. Провели. Знову пустота й тиша. Знову лихо в хаті. Коли ж воно, нарешті, переведеться? Пріська гаряче молилася за чоловіка. І уві сні знову явився дідо. Сердитий цього разу. Посварився пальцем.

– Було б не розказувати!

Тривога в’їлася в жіноче серце. Навіщо вона розказала той сон Марфі? Воно їй треба? Лихі передчуття тисли. Та всі ці хмари розвіяв Кирилів лист. “Сообщаю вам, що живий і здоровий, – писав. – Обіцяли скоро відправити по домах, так що десь в іюні ждіть, в послєдніх числах”. За вікнами розбуявся травень. “Скоро, скоро вже! А сон… Він і є сон та й тільки. Он же пише – скоро приїде”, – раділа. Минуло ще трохи більше місяця. Листи не приходили. Марійка з Любочкою щодня бігали на вигін виглядати тата. Так було й того дня. Пріська вийшла на грядку. Од вигона бігла Марфа. Стривожена, хусткою махає.

Що це там трапилося? Кинула сапу й заспішила назустріч.

– Ой, біда! Ой, біда! Війна! – випалила Марфа.

“Все!!!” – видихнули груди й розпач затряс усім тілом.

– Усе! Я не побачу його! Я сон… Я сон розказала! Сон!!!

Обнявшись, жінки ридали. Руки їх дрижали, повіки темніли й ледве трималися ноги на землі, підкошувалися від горя, що зненацька впало, рухнуло, ніби небо в день Страшного Суду.

Кажуть, що людини не взнаєш, поки з нею пуд солі не з’їси. Свята правда! Як приятелював Кирило з сусідом своїм по батьковій вулиці Василем! Нерозлийвода. І на роботу разом, і з роботи. Навіть у куми взяв його, як народилася Любочка. А тепер – Кирило на фронті, а Василик – поліцаєм. Та ще й лютий який став, хто б міг подумати! Тихе таке було, як ягня. Що не скажеш, то все: “Так, так”. Не дарма подейкують, що в тихому болоті чорти водяться. Другі поліцаї ще й нічого собі так, горілку п’ють та очі від людей ховають, ще геть чорту душу не запродали, сором якийсь залишився. А Василик! Так, кажуть, бив солдата якогось нашого, пораненого льотчика німці найшли, ніби той його ворогом смертним був. “О, про вовка промовка”, – подумала Пріська й заспішила в хату. Вулицею ішов Василик. Завертає до воріт. Тьху ти, гад! Вийшла надвір, щоб хоч у хату не заходив.

– Здоров, кума! – заскалив зуби.

– Драстуй.

– Тут ось таке діло. Корову треба здати. Завтра забирати прийдуть. У всіх беруть, пойми. Врем’я трудне.

– Василю... Ну ти ж товаришував із Кирилом. Кум ось. Змилуйся, може, візьмеш хоч теля назимка, як треба.

– Що той назимок? Не можна, Прісько, не можна.

– Ну, Василю... Ну пошкодуй дітей...

– Не можна. Не можна. На завтра готуй.

“Щоб ти здох, харцизяко! Щоб і до вечора не дожив!” Гарячі сльози залили очі, запекло у грудях.

– Лишенько, діти ж без молока залишаться. Годувальниця ж ти наша!

Жінка припадала до корови, ніби вона могла захистити її. Ряба опасиста Лиска лише поглядала на хазяйку випуклими вологими очима. Під правим боком затрусилося. Корова була тільна. Тоненьким голосом мукнуло теля-назимок.

На другий день прийшли поліцаї, а з ними німець. Здоровий такий, усе пужалном від батога ляскає по чоботі. Пріська приречено дивилася, як забирають корову, просити когось, умовляти було марно. Ще й прийшов той німець, що б’ється, лихий. І два наглядачі. Коли жінки працюють у колишньому колгоспі, то один ні з того ні з сього та й ударить котрусь батогом по спині, ніби бавлячись, а інший не зачіпає, ходить мовчки або цигикає щось на губній гармошці. Коли збентежена Лиска рвонулася назад до повітки й ревнула, німчура з усього маху так стьобонув худобину, що вона аж підскочила, як ужалена. Поліцаї реготнули.

– Вас?! Русіш швайне! – гаркнув німець і замахнувся на поліцая Яшка.

Той зіщулився. Окупант зареготав задоволено, щось швидко забелькотів по-своєму. Очі! Тільки очі лишилися на виду в бідолашної жінки, змучені, болючі очі, свічада згорьованої душі.

А це вже було після війни. Суворий, пихатий бригадир змусив підпрягти в ярмо її маленьку корівчину, ту, що вигляділа з теляти-назимка. Підпрягли до масивної корови, із вола завбільшки. Та ступить крок, а тій два треба. Іде вона за тією парою, і з кожним кроком корівки, що сопіла бідненька, тужилася, сіпалося серце вдови, ронилися сльози, мабуть, щоб зародити житечком на чиюсь кращу долю. Може, її дітей і внуків...

Той бригадир і зараз сидить у президії – пихатий, сопе, медалька на грудях блищить. А за Кирила прийшов папірець, що пропав безвісти. Вона його й зараз чекає. Посивіла вже, як голубка, а жде... І був день, коли подумала вже, що дочекалася, що сталося диво, і з далеких країв обізвався до неї Кирило. Зранений на війні поштар Савка, рука в нього так і теліпалася, мов нежива, приніс листа, а написано не по-нашому. У Городищі на пошті сказали, що з Австралії. Лист адресовано їй, Прісьці. Що зчинилося з бідною жінкою! Тужить, пригортає той клаптичок паперу:

– Це ж мій... Кирило... Це ж він озвався... Живий!!!

Забула й про костурець, який уже вряди-годи брала до рук, як молода, побігла в село, до школи. Конче треба найти вчительку англійської мови. Дівчину прислали з інституту. Найшла.

– Дочко, прочитай, що там пише мій Кирило? Чого ж він додому не...

Дівчина відкрила листа.

– То тут по-українському. Чого ж Ви дома не відкрили?

– Ой, читай, дитино, бо я вже не розберу.

“Фросю, пише до тебе Яким Кобеняк, брат твій триюрідний. До батьків боюсь писати, а до тебе насмілився, ти далека родичка. Може, ти ще пам’ятаєш мене. Прошу тебе, передай у Петропавлівку моїм рідним, що я попав у плєн, був у Германії, а це тепер в Австралії, у городі Мельбурні. Устроївся харашо, мию поли в готелі. На їжу вистачає і спать є де. Додому не зміг поїхать, хай пробачають. Дуже скучаю за своїми, за Україною, та туди мені дорога закрита. Фросю, пожалуста, сполни мою просьбу. Яким”.

Яким... Ніби студеною водою линуло на неї, голочки пройшлися по обличчю, руках, ногах. Яким...

– А Кирило? Де ж Кирило?..

Ох, Господи, скільки-то пережито! Такий вік короткий у людини, а скільки горя на неї, скільки злиднів. Чи є де на світі, Господи, щасливі люди? Пріська того не знала. Та й не питала Бога про це. Просто терпіла. Така доля в її матері, така і в неї. Багато вона й не хотіла від долі – тільки бодай коли захисту.

Той день врізався в пам’ять. Ходили по кутку, марудили людей, щоб підписувалися на позику. Зайшли й до неї. Один п’яненький та все чіплявся, щоб поставила могорич. За що?

– Людоньки, ну де ж я візьму такі гроші?

– А хіба я знаю? Люди підписують, підписуй і ти. Врем’я тяжке. Після війни бач що робиться? Відстроювать треба.

Марно було противитися, марно вговоряти. Підписала. Односила тоді останню крашанку в кооперацію, останнє молоко на базар, фрукту, яка вродить. А самі їли нізчимний борщ. Це тільки сказати, а все ж це пережити треба було.

Раптом обличчя жінки просвітліло, розгладилися зморшки на виду, очі заблищали молодо. Таких гостей вона й не сподівалася. Садком до її хати, униз стежиною спускалися молодята, онучок у гості приїхав! Черешневий цвіт падав на його розкішний чуб і якусь мить жінці здалося, що то повернувся її Кирило – не з війни, а з молодості. Такий самісінький чуб! Бабуся обнімала гарненьку невісточку, не знала, де й посадити дітей, які принесли в її убогу хатину-сиротину стільки радості. Пройде багато років і онук Віктор буде згадувати смак варення з пелюсток троянди, яким пригостила його тоді бабуся.

І ще була радість у Пріськи. Раз прийшов поштар і приніс вісім карбованців.

– Це що за гроші? – насторожилася.

– Пенсія, – Савка поправив лівицю, що теліпалася.

– Як це? – не зрозуміла.

– Тепер щомісяця платитимуть. Усім колгоспникам, які вже не роблять. Старикам, значить.

– За що?

– За те, що старики. Ти ж робила в колгоспі?

– Робила.

– Ну от. Тепер будеш получать.

– Чудно. Не робить і получать гроші...

– Закон тепер такий.

– Дай, Боже, здоров’я тому чоловікові, що такий закон установив.

Жінка перехрестилася, обережно взяла карбованці. Цілих вісім!

Дбайливо загорнула їх у хустинку й поклала за образи. Вирішила – у неї все є, допоможе чимось онукам. І Вітьці он грошей треба, і Галя підростає, школярка вже. А їй нащо? Дров оно з акаційника натягає, садок обріже, хліб у колгоспі дають, та й посіяна дещиця, город. Фрукту он на базар понесе. Курочки, кролики. Жити можна.

Змарніла бабуся лежала на залізному ліжку. Дочка Любочка забрала її в місто, у свою квартиру. Щозими забирала. Ніяково їй було тут, усе ждала весни, щоб додому, до своєї хати, до свого гнізда. Як ластівочка. А це ще в березні лиха година звалила, і чула вже Пріська, що не встане, не вернеться у свою хату. “Так хочеться вмерти у своїй хаті...” – тужила душа, а слова мовити остерігалася, щоб не тривожити рідних. Вони ж доглядають за нею. Рипнули двері. Бабуся ледь кутиками вуст посміхалася. Зайшов онук її, Вітька. Гляділа його з маленького. І його, і Галю. У городі вона, в інституті. Хай вчиться дитина. Що їй тут? Ось і дочки прийшли обоє.

– Діти... Як будете мене ховать....

– Та що ви, мамо...

– Не перебивай... Покладіть хустинку з мальвами у труну. Не надівайте на мене, а покладіть. То од мого Кирила.

Бабуся все дивилася і дивилася на Вітьку, свого внука, на його розкішний чуб. Погляд її згасав, згасав і ось згас...

Церковні дзвони сповіщали про Великдень. Вона легко йде по якихось білих хмарах, потім – по зеленій травичці, стежечка веде в сад, що цвіте. Абрикосами пахне. Із-під квітучого дерева виходить дідо, посміхається їй ласкаво. Придивляється краще, а то не дідо, а сам Ісус Христос, із величною різнокольоровою короною, а погляд простий, лагідний-лагідний. Усмішка сонячна. Раптом Христос глянув углиб саду й махнув рукою, ніби підкликаючи когось. Душа заспівала, потягнулася, полинула назустріч. Кирило йде, нечутно торкаючись зеленого моря, пташки співають, як у раю. Протягує їй хустинку з мальвами.

– Твоя? Ану надінь її, я помилуюся тобою.

Христос, посміхаючись, поєднав їхні руки, а дідо з неба загуркотів весняним громом.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)