Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Бериславщина: рік 1903
Іван Немченко. Світло надії
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
Сергій Гейко. Церков величність
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
О.Кулик. Толока: Оповідання // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 162-166.
Толока
Оповідання
Ніхто з нас не знає, скільки кому відведено Богом на цій землі. І це добре, що ми не знаємо про свій життєвий ліміт, інакше ми усі б давно з’їхали з глузду або натворили б якихось дивовижних дурниць.
Батько Віктора Арсенюка, звичайний сільський учитель, теж не знав, скільки йому відведено Всевишнім прожити на цій землі, у невеликому селі Хрестинівка, що загубилося серед таврійських степів. Не знав, але, можливо, відчував — не довго доведеться йому топтати стежку між городами, що пролягла від учителевої хати повз давно зачинений на іржавий замок клуб до магазину з короткою назвою “Сільпо”. Тому не випадково під час чергового відвідання Віктором рідного села, батько сказав йому за обідом:
– Оце, синку, як хочеш, а я тобі відписав нашу хату…
– Навіщо? — Віктор відклав виделку, витер рушником вуста.
– У цьому житті все може трапитися, — зітхнув батько, дістаючи з червоної пачки сигарету. — Так, усе може трапитися, а ти у нас найсправедливіший, не допустиш, щоб твої брат і сестра чубилися через цю хату.
– Що ж я з нею робитиму? — вкрай розгубився молодший Арсенюк.
– Продаси і виручку поділиш справедливо між вами трьома. І трохи грошенят матері даси на чорний день.
– Ну, ви даєте, тату, — Віктор тремтячою від хвилювання рукою взяв стакан з бурштиновим домашнім вином. — Чи не зарано ви, батьку, відписуєте своє добро? Вам ще жити і жити…
– Не знаю, — серйозно відповів Арсенюк-старший. — Усі ми під Богом ходимо. Ладно, не будемо більше про це говорити…
Хату збудували толокою наприкінці шістдесятих, коли Віктор закінчував десятирічку. Він добре пам’ятав, як зійшлися до них люди, як робили великий заміс, щоб мазати стелю, як мати з тіткою Варкою варила у великій каструлі червоний борщ, пахощі якого, здається, розповсюджувалися на всю Хрестинівку. Люди працювали весело і завзято, особливо дядьки, які змагалися, хто набере більший ковалок глини з соломою. Носили дядьки глину, позираючи у бік крана, де під струменем холодної води ліниво лежало кільканадцять пляшок з оковитою — закономірне доповнення до червоного борщу.
– Ех, — зітхнув Віктор, — яке було життя! Тепер толоки немає і дружби поміж людьми теж немає, усі поховалися у своїх норах, ніби налякані ховрахи. Хто ж винен у тім, що життя так різко погіршало, що люди, його земляки, щирі і відверті тавричани, стали іншими — нещирими, заздрісними і замкнутими?
Задавав собі запитання і не знаходив відповіді. Звалювати усі негаразди на етнічну мішанину, зроблену свідомо старою владою, було заняттям невтішним через те, що вже за нової влади у таврійські степи продовжували переселятися з Кавказу турки-месхетинці, яких сюди гнала не тільки етнічна ворожнеча, що заволоділа їхньою рідною домівкою, але й можливість отримати майже задарма (якщо не рахувати хабарі чиновникам) шматок родючого чорнозему і житло. На таврійській землі, яка Богом була призначена для вирощування на ній хліба, переселенці з Кавказу та ще корейці-заблуди вирощували замість пшениці і жита різноманітну городину і нашпиговані селітрою кавуни.
Тавричани з діда-прадіда берегли цю землю і навіть німці-окупанти її цінували, вивозячи до Фатерлянду вагонами, а от нова влада, яка продовжувала безглузде і руйнівне формування українського села, зовсім цю землю не шанувала, віддаючи її за хабарі чужим людям, які вирішили вижати з цієї землі усі життєдайні соки.
…Чим завершувалася толока? Як годиться, обідом, коли прямо на постеленій на землі довжелезній скатертині з’являлися тарілки і миски з духмяним борщем, котлетами, картоплею, солоними і свіжими огірками і, звичайно, неперевершеним асканійським хлібом…
Віктор був далекий від наївної ідеалізації минулого, але він свідомо розумів, що країна й українське суспільство переживають не найкращі часи, і що разом з цими інституціями летить у прірву і він, Віктор Арсенюк, разом з батьківською хатою, у якій виростав, щоб “піти у люди”.
Приїжджаючи на проводи додому, Віктор ішов з матір’ю на місцевий цвинтар, який у Хрестинівці чомусь називали “гробками”, на могилу батька. В цей день усе село йшло на гробки. Але з кожним приїздом Віктор змушений був відзначати наступну деталь сільського життя: гробки збільшувалися, а корінних жителів Хрестинівки ставало все менше і менше. Така була сувора і навіть жорстока правда буття: українське село вмирало, вмирали люди, носії генетичної та історичної пам’яті.
Тепер батьківська хата стоїть зачиненою, бо ніхто в ній не живе, нікому в ній жити. Віктор знав, що хата не може довго існувати без людей, намагався хоч когось з молодих односельців пустити на постій безплатно, аби вони підтримували в оселі належний порядок та взимку топили грубу. Але, як виявилося, й пускати було нікого — молодь покидала село, вирушала у мандри за пошуками примарного легкого щастя, перебиралася до міст. І продати хату було нікому — якщо хтось і хотів мати свою садибу, то обов’язково десь у плавнях чи на березі річки, біля моря чи озера. А у таврійських степах з водних принад був один лише канал, який блискучою жилою спокійної води проліг на Крим. У цьому каналі навіть купатись було небезпечно — скільки він забрав життів, бо не один тавричанин пірнав у нього назавжди.
Інколи Вікторові снилася рідна хата. Сни були схожі, як близнюки. Як правило, Віктор чомусь літав над селом, де він народився і виріс. З висоти пташиного польоту він бачив село — хати, загорнуті в оксамит садів, басину поблизу клубу, бабу Мурзаку з козою біля покритого бур’янами стадіону, стару одноповерхову школу, де він учився і, звичайно, батьківську хату.
Перебираючи у пам’яті ці сни, Віктор тяжко зітхав: який там оксамит хрестинівських садів? Дерева, — акації і абрикоси, вкриті білою курявою. Басина поблизу клубу? Так її вже давно немає, звалили і відвезли у Каланчак на металобрухт. Баба Мурзака з козою? Їх теж уже давно немає. На бабиній могилі дерев’яний хрест давно почорнів і похилився — ніхто не приходить поправити могилку навіть напередодні проводів, бо у баби не було ні родичів, ні дітей.
Навідуючись до рідного села, Віктор інколи ходив вулицями, по яких бігав ще хлопчиком і не впізнавав їх. Замість розлогих акацій на центральній вулиці сільська влада розпорядилася посадити каштани. Акації вирубали і посадили таки каштани, які чомусь погано приймалися і, звичайно, чахли під палючим сонцем.
Під час цих наїздів Арсенюк обов’язково навідувався до рідної тітки Явдошки, молодшої материної сестри, яка кожного разу задавала йому одні й ті ж запитання: про ваучери, землю, передану нею в оренду якомусь бізнесменові і платню за ці роздержавлені гектари. Виходило так, що хтось уже кілька років користувався тітчиною землею, але вона від того нічого не отримувала.
Що він міг відповісти? Ці запитання потрібно було задавати не йому, а керівникам країни, які прийшли до влади завдяки Майдану, на якому стояв і Арсенюк, переминаючись з однієї замерзлої ноги на іншу. Зараз влада забула про свої обіцянки, навіть ніхто з крутіїв виборчого процесу не поніс ніякої кари. Влада постійно підкреслювала про якесь міфічне зростання валового внутрішнього продукту, хоча неозброєним оком було видно, що з кожним днем, з кожним місяцем життя в країні погіршується.
— Дивак ти, Вітю, — казав йому приятель Самойленко. — Навіщо ти думаєш про такі високі матерії? Дивись на речі спокійніше, дбай про себе сам, бо влада про тебе ніколи не подбає. Вони теж дбають тільки про себе, крадучи те, що ще не встигли розтягти до них.
У такій атмосфері Віктор несподівано знайшов вихід. Він став займатися риболовлею. Найголовнішим у цьому занятті була, звичайно, не риба, а усамітнення. Сидиш собі з вудкою на березі якогось ставка чи озера, ніхто не стоїть над твоєю душею, не бачиш усього того безладу, який панує в країні, і, головне, не шматуєш емоціями своє сумління.
Вдома вже звиклися з новим його заняттям.
– Ти хоча б одну неділю побув дома, — пробувала дорікати йому дружина. — Он кран тече, треба замінити прокладку. На лоджії потрібно навести порядок, викинути на смітник оту коробку з-під телевізора…
– Коробка може ще знадобиться, — спокійно відповідав Віктор. — А стосовно зіпсованого крана, так я ж не сантехнік. Тут треба сантехніка викликати з ЖЕКу.
Він відчував, що життя неухильно котиться до свого фіналу. Єдине, що його заспокоювало, так це те, що він прожив це життя чесно. Нічого не крав, нікого не зрадив і нікому не підсовував підлянки.
— І що з того? — хихикав єхидненько Самойленко, уминаючи сальце після випитої чарки. — Ну, помреш чесним і тебе, чесного, віднесуть на цвинтар і через тиждень усі забудуть, що поміж них була чесна людина. Дивись на речі простіше, прагматичніше.
У ці хвилини він, Віктор Арсенюк, ненавидів свого землячка Самойленка, який кілька років тому “приклеївся” до нього зі своїм земляцтвом. Арсенюк виходив на веранду, сідав на сходах, закурював. І потім дивився на бездонне зоряне небо.
— Існує теорія, — думав він, — що з нами якась могутня невидима сила проводить дослід. Ніхто про це з нас не думає. Привласнюючи заводи і фабрики, люди думають, що вони житимуть вічно. І Самойленко думає, що житиме вічно…
– Вітюшо, — сідав поруч Самойленко. — Давай майбутньої суботи чкурнемо в рідні краї.
– Глянь, яке небо, — Віктор відсовувався від землячка, від якого неприємно пахло потом і оковитою.
– Що там небо! — махав рукою Самойленко. — Так поїдемо, чи ні? Це треба обов’язково зробити, поки не почалися осінні дощі.
– Заспокойся, — відповідав Арсенюк. — Ми неодмінно поїдемо у Хрестинівку…
Говорив, обіцяв, уселяв у земляка надію, хоча знав, що нікуди майбутньої суботи не поїде. Чого витрачати гроші на дорогу? Краще купити нові крючки і поплавок, бо риболовля, усамітнення зараз кращі від будь-якої толоки.

серпень 2006 р.
Сімферополь

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)