Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Вишиванка. Число 3
Микола Братан. Танго над лиманом
Микола Братан. Зорі падають в моря
Молода муза. Випуск 3
Микола Братан. І краса, і держава

О.Петречків. Екзистенційні мотиви у творчості В. Винниченка та П. Загребельного // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.8-15

Екзистенційні мотиви у творчості В. Винниченка та П. Загребельного

Трибуна молодого дослідника

Олена Петречків

Екзистенційні мотиви у творчості В. Винниченка та П. Загребельного

Виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну, адже “за своєю філософською мовою і стилем викладу являє собою деякий синтез літературно-художнього жанру з етико-аксіологічною філософською рефлексією” [9, с. 7]. Такий перехід інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альбер Камю. В їхніх текстах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів утілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з “Нудоти” Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам автор розвиватиме у філософському трактаті “Буття і ніщо”; абсурдний світ “Міфа про Сізіфа” Камю  є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п’єси “Калігула” та повісті “Сторонній”).
Сам екзистенціалізм тяжіє до такого “прикордонного” жанру як есей, а його представники продовжують традиції французького моралізму – філософської есеїстики Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності).У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Представники течії зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини “наодинці” з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв’язку, часової послідовності.
Екзистенційний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К’єркеґора “Або – або”, де йдеться про “самотню, на саму себе покинуту людину”, що стоїть у “безмірному” ворожому світі, який іменується “нерозумінням”. У к’єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно вже минуло), ані майбутнього (воно ще не прийшло) [6]. Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи.
Проблеми життя і смерті, свободи, необхідності, щастя, визначення сутності людини й міри її можливостей, здійснення людиною своєї мети у цьому світі, тобто питання, що визначають зміст духовного життя людини – ось коло філософських проблем, які порушували діячі культури минулого і котрі є актуальними на сьогодні.
Володимир Кирилович Винниченко – один з найбільш суперечливих вітчизняних філософів, надзвичайно цікавий феномен у світовій культурі. Філософ прагнув осмислити загальнолюдські цінності життя особистості, суспільства. Світоглядна позиція В.Винниченка характеризується синтезом суперечливих підходів до їх осягнення.
У творчості митця тісно переплітаються екзистенційні та національні характеристики особистості – національне обумовлює екзистенційне в людині, визначаючи її сутність (екзистенцію). Разом вони утворюють філософський дискурс, що людина рано чи пізно в пошуках сенсу життя стає перед вибором – для чого і як жити. І тільки внутрішня свобода та свобода вибору дають їй змогу проявитися і надати сенс своєму існуванню.
В еміграційний період своєї творчості, перебуваючи в центрі Європи, В.Винниченко на собі відчув кризу тогочасного суспільства. У доробку філософа виразно лунає екзистенційний підхід до міркувань про сенс цивілізації. Проблема суперечності між духовною культурою і мораллю та технічними можливостями людства постає в центрі уваги “Сонячної машини”. “З одного боку, В.Винниченко вбачав у техніці ворожу, ірраціональну силу, проте водночас намагався проаналізувати феномен технічного й соціального прогресу” [1]. На думку письменника, прогрес полягає не в простій сумі радіо, електрики, заводів і літаків, а в зменшенні людських страждань і перевазі радощів.
Але найголовніше – це проблема відчуження людини, яку порушує мислитель у зв’язку зі зростаючими темпами виробництва і виникненням “одномірного суспільства”. Основою, яка повинна врятувати людину в технічному середовищі, для екзистенціалістів служить індивідуальне начало, що має протиставити себе, свою унікальну екзистенцію до загальності техніки.
Цілком у дусі екзистенційно-антропологічних настанов В.Винниченко заперечує ставлення до особи як до автоматичної машини, котра наповнена голими принципами, натомість вважає окрему людину мікрокосмосом, що живе в певному середовищі і має невичерпний внутрішній світ. Письменник стверджує неможливість врятування людства від катастрофи тільки засобами високорозвиненої техніки. “Мислитель виступає проти фанатичного ствердження корисності науково-технічного прогресу, наділення його месіанським змістом” [1].
Пошуки шляхів до щастя, аналіз перепон (суспільних, моральних) спостерігаються вже в ранніх творах В.К.Винниченка. Але найбільшого розвою прагнення зробити людство щасливим набуває в еміграційний період діяльності письменника. Його потяг до винайдення конкретних шляхів досягнення щастя (про утопічність яких можна сперечатися) є не випадковим. Тяжіння до дій – це спільний момент усіх варіацій екзистенціалізму.
Світоглядні зміни В.Винниченка, що супроводжувались пристрасними шуканнями нового і справжнього шляху до щастя і свободи людини, оформились у нову морально-філософську систему. Її митець виклав у трактаті “Конкордизм”. Письменник стверджує, що людство майже у вселенському масштабі страждає від недуги, яку В.Винниченко називає “дискордизмом”, отже, можна зробити висновок, що воно глибоко нещасне. Дискордизм – трансцендентна направленість людського існування до щастя, що визначається філософсько-антропологічним феноменом “чесності з собою”, що супроводжується екзистенціалами провини, відповідальності, страху, боротьби тощо. Тож, насамперед, людина має перебудувати себе, мусить оновитися духовно, морально і фізично.
Винниченкове переконання в тому, що людина не завойовник, не володар і не цар природи, а лише частка її, постійне прагнення письменника до гармонії відповідають основним рисам українського менталітету. Так письменник у творі “Момент” протиставляє світ досконалий (природа) світу дисгармонійному (суспільство) в своїй жорстокості, фарисействі, меркантильності. У новелі поєдналися реалістичне змалювання дійсності і філософський підтекст про плинність життя, про щастя людини, про мить як частинку вічності.
Філософські ідеї В.Винниченка засвідчують гуманістичний зміст його творчої спадщини. Письменник “прагнув відшукати модель ідеальної людини в ідеальному суспільстві, яке не обмежує внутрішньої свободи особистості” [1]. Ця проблема залишається актуальною і сьогодні. Для прозаїка суспільне життя є абсурдним, він бачить різноманітні схеми, моделі поведінки, які повторюються через певний проміжок часу.
Екзистенціально-філософські питання інтуїтивно-головні для письменника. Є підстави твердити, що у його творах використані мотиви екзистенціалізму та абсурду, і цей факт робить їх дотичними до літературних праць А.Камю і
Ж.-П.Сартра та ін.
У світобаченні Павла Архиповича Загребельного поєднано екзистенціалізм зі сковородинівською філософією. Він – творець багатозначної інтелектуальної прози, основні ідеї якої набувають універсального, загальнолюдського виміру.
У центрі моделі світу П.Загребельного – образ шляху і мандрівника. Це сконденсована метафора внутрішніх шукань людиною своєї межі, своїх можливостей, згідно з екзистенціалізмом – своєї сутності, до якої прагне людина (Сивоок – “Диво”, Дуліб та Іваниця – “Смерть у Києві”, Маркерій – “Первоміст”, Євпраксія – “Євпраксія”, Роман Шульга – “Юлія, або Запрошення до самовбивства”, Яр Совинський – “Брухт”) [5].
Етнопсихологічна сутність особистості своєрідно реалізується через одну з центральних тем у творчості письменника – любов у фізичній і духовній іпостасях. Артикулюючи особливості еротичного життя українців протягом тривалого часу, П.Загребельний увиразнює дискурс сексуальності, що пронизує всі романи. Його герої ведуть постійні дискусійні розмови про кохання, зокрема про інтимну сферу ґендерних стосунків та їх узгодженість – неузгодженість із життєвими реаліями, стереотипами індивідуальної та суспільної психології українців. Але переживання людиною почуття любові у П.Загребельного пов’язані зі специфікою етнічної психології українців: любов’ю до Великої Матері, втіленої в образах землі, жінки-коханки, жінки-матері, батьківщини, України.
“Юлія, або запрошення до самовбивства” – твір, де автор майстерно розповідає історію хлопця Романа Шульги – спочатку його пригоди в юності, потім в отроцтві та зрілому віці. Неймовірне сплетіння ліній життя, можливо перевтілення душ (це вже на розсуд читача). У далекому Ташкенті під час війни Роман палко покохав Юлію. Вона його Джульєтта, жінка його долі. Та Юлія, кажуть, померла від тифу, а може, просто пропала, але він шукає її усе життя. На його обріях несподівано і негадано з’являлися інші жінки і так само зникали, своєю смертю стверджуючи: “разом щастя не буває, хтось має загинути, нехай то буду я” [7]. Він жив далі і все частіше приходили думки, що жінка може врятувати чоловіка від усього на світі, навіть від самовбивства. А тепер прийшов його час виборювати у долі свою любов. І щоб захистити свою останню Юлію, він убиває себе.
У творі “Юлія, або Запрошення до самовбивства” П. Загребельного артикулюється екзистенція буття жінки під час воєнної (Юлія з Ташкента, Ульріка), повоєнної (Олька, Юлія Никонівна) та сучасної (Юлія з Туреччини) дійсності, яка, віддаючи чоловікові своє кохання і будучи коханою ним, стає часом його жертвою, що загрожує катастрофою для її духовного існування. Таким чином прозаїк наголошує на неоднозначності жіночої суті.
Автор роману “Юлія, або Запрошення до самовбивства” перекидає містки між різними географічними просторами й епохами, підкреслюючи таким чином вічність жінки й любові до неї. Час і простір у ньому олюднений, а точніше, наповнений жіночністю. Топоси часто розрізняються відповідно до жіночого світосприйняття. Жінка – невід’ємна частина будь-якої хронотопічної картини і рушійна сила буття.
Образ жінки уособлює в собі простір життя. Паралелізм жінка-простір, жінка-час підпорядкований розкриттю невловимих поривів душі головного героя, його підсвідомого і свідомого зв’язку з жіночою тілесністю, що у свою чергу є містком до проникнення у внутрішній світ самої жінки. Так, прекрасні контури Юлії герой називає і пасткою, з якої не вирватися, і кліткою, і в’язницею, але разом з тим і “плодючими долинами, широкими степами, безмежними рівнинами, щедро осонценими джерелами священних запліднень, народжень і проростань”. Така гіперболізація утверджує велич жінки, спрямованість її образу на ідею Вічності.
Павло Загребельний, удаючись до психоаналізу, зображуючи взаємостосунки чоловіка й жінки, концепцію буття останньої, висуває проблему жінка й соціум, розгортаючи думку, що розвиток суспільства визначається його ставленням до жінок, які “завжди стають першими жертвами. Коли нещасна жінка, тоді нещасна і держава, нещасний цілий світ…”.
Людські якості чоловіка, за авторською інтерпретацією, перевіряються в його ставленні до жінки, що акцентовано в ситуаціях взаємин чоловіка й жінки, у вираженні психологічних переживань обох, підкреслено деталями пейзажів, інтер’єрів. В уста Романа Шульги вкладено, зокрема, такі оцінки: “Для українців – жінка найвища святиня, найдорожче божество, найфантастичніше блаженство…” [7]. А дії в чоловічому світі, зображені письменником, контрастують із цією сакралізованою характеристикою. Пояснення значення кожного в парі чоловік-жінка знаходимо в словах головного героя про втрату чоловіками маскулінності: “Жінка – цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав… – ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг”, “…Чоловіче населення Землі – теж тільки вода! А жінки – сіль. Вода прилине і відлине, а сіль або ж зостанеться, або піде в такі глибини, звідки вже її не видобуде ніяка сила” [7].
Усе життя герой твору, Роман Шульга, зустрівши свою Юлію під час війни, прожив із відчуттям залежності від неї. Його як чоловіка створила жінка. Це й стало однією з причин вічного пошуку ним кохання та його блукань.
Павло Загребельний намагається вийти за межі усталеного стереотипу бачення жінки. Він проголошує, що навіть під час соціальних катаклізмів “жінка – найбільше диво на землі”, “все безмежне багатство відкрите жінці, але не чоловікові”. Письменник прагне зламати звичне ставлення чоловіків до жінки: “Найбільше щастя для чоловіка – це не зрадити в своїй душі жінку, даровану долею”, “з жінкою ти й Бог, і людина” [7]. Образ жінки з чоловічої точки зору інтерпретується не лише як матері, берегині роду, він сакралізується через сприйняття Романа Шульги, але возвеличення жінки характерне не для сучасного світу, коли тіло жінки й особистість її – це зовсім різні, не поєднані між собою, аспекти її існування.
Цінність жінки не лише в її красі, а й у надприродній основі, що сягає Вічності. Жінка – це вісь, навколо якої обертається всесвіт.
Розмірковуючи над життям, герой приходить до висновку: “Тільки тепер він збагнув нарешті незворотно-трагічну помилку свого життя: жінка, до якої він ішов крізь роки й десятиліття, яку вперто шукав, яку ждав і жадав, насправді ніколи не існувала. Він її вигадав.  А жінку не можна вигадати. Все можна вигадати, окрім жінки й смерті” [7]. Прагнучи сховатися від абсурдності життя, самотності в обіймах вимріяної жінки, він усвідомив, що Юлія не зможе його врятувати. Це повинен зробити він, щоб допомогти сьогоднішній Юлії, може, останній в його довгому житті, тому свідомо прирік себе на смерть.
Екзистенціалізм або філософія існування – напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. Ідейними попередниками екзистенціалізму були датський філософ і теолог Серен К’єркегор (1818-1855), представники “філософії життя” (Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель і Анрі Бергсон), засновник феноменології Едмунд Гуссерль. Але поступово ця філософська течія перетворюється на літературну.
Представники екзистенціалізму не намагалися проникнути у методологічні секрети науки, розкрити об’єктивну обумовленість мистецтва, моралі, релігії. Вони ставили в центр уваги індивідуально-значеннєві питання життя людини (провина і відповідальність, життя і смерть, добро і зло, право і обов’язок, вибір в екстремальних ситуаціях і под.). Творча спадщина В. Винниченка та П. Загребельного насичена саме такими проблемами. Екзистенційні мотиви вбачаються майже у кожному з їхніх текстів. Тому ця тема потребує більшого і ширшого дослідження.

Література

1.    Бежнар Г.П. Екзистенційний дискурс у творчості В.Винниченка / Г.П. Бежнар // Мультиверсум: філософський альманах: зб. наук. праць / Гол. ред. В.В.Лях. – Вип. 40. – К.: Український центр духовної культури, 2004. – С.74-85.
2.    Винниченко В. Момент / В.Винниченко // Електронний ресурс. Режим доступу: http://ukrlit.org/vynnychenko_volodymyr_kyrylovych/moment
3.    Винниченко В. Сонячна машина: Роман / Післямова П.Федченка / В.Винниченко. – К.: Дніпро, 1989. – 619 с.
4.    Гусак Н. І. Щастя в етичній концепції “Конкордизму”Володимира Винниченка: aвтореф. дис. канд. філос. наук // Електронний ресурс. Режим доступу: http://disser.com.ua/contents/9290.html
5.    Еволюція етнопсихологічної концепції особистості у прозі П.Загребельного: aвтореф. дис. канд. філос. наук // Електронний ресурс. Режим доступу: http://referatu.net.ua/referats/7569/167874/?page=1
6.    Екзистенціалізм // Електронний ресурс. Режим доступу:
http://www.ukrlit.vn.ua/info/criticism/existentialism.html
7.    Загребельний П. Юлія, або запрошення до самовбивства: Роман / П.Загребельний. – Харків.: Фоліо, 2003 // Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.e-reading.me/bookreader.php/1016066/Zagrebelniy_-_Yuliya_abo_zaproshennya_do_samovbivstva.html
8.    Загребельний Павло. Життя та творчість: Бібліотека Української Літератури // Електронний ресурс. Режим доступу:
http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=368
9.    Конох М. С., Бабічева Т. А. Філософія екзистенціалізму: навч. посібник / М. С.Конох, Т. А.Бабічева. – ДДТУ, 2009. – 126 с.
10.    Левчук Л. Т. Західноєвропейська естетика XX століття: навч. посібник / Л. Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 224 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)