І.

В часи далекі і туманні,

Коли Сугдея ще була

Під греками, в світанки ранні

Ця башта з далини пливла.

У ній жила собі красуня

І неприступна, й горда вся,

Було їй одиноко, сумно

І непроглядно без кінця.

Набридлий обрій в серці нидів

І надокучливо марнів.

У всій замріяній Тавриді

Той смуток жеврів між вогнів.

І Діофант із Митридата

Вояка вправний, хоч куди,

Бажав їй серце все віддати,

Як і годиться, – назавжди.

Він обходжав ту башту ревно,

В надії вгору поглядав.

Але без толку, все даремно –

В свої покої повертав...

Моя любов – рожевий квіт

Моя любов – рожевий квіт

В весінньому саду.

Моя любов – веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висхнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,

Потануть брили скал,

А ти навік любов моя, –

Аж згасне сонця пал.

Прощай, прощай, мій рідний край,

Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай –

Прийду до тебе знов!

(переклад з англійської М. Лукаша)

Моя кохана

Моя кохана – пишна рожа,

Краса весняних днів;

Сонет LXVI

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить в світі,

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спутана, безпомічна дуріє,

А добрий в найми йде, а ледар ужива –

Умер би! Ні, держусь тривогою одною:

Як я умру, й любов моя умре зі мною

(переклад з англ. І. Франка)

Не треба руйнувати Україну!

Не треба нищити її свободу!

Вона у нас одна-єдина,

Як серце рідного народу.

Є в України мова солов’їна,

Багатство є – земля родюча.

Так захистімо Батьківщину,

Нехай війна її не мучить.

Молітесь, люди, вас благаю –

За тих, хто піде в бій за Неньку.

Нас Мати Божа захищає,

Нехай пощезнуть воріженьки.

Не треба руйнувати Україну!

Не треба нищити її свободу!

Бо кожен з нас – її дитина,

Щохвилі будьмо зі своїм народом.

***

У тебе так легко це виходить… Знову чую ці слова, давши комусь прочитати свого вірша.

Чомусь здається, що це природжений дар, яким я просто насолоджуюся, і що слова самі по собі просто стають в моїй голові на свої місця. Рима до рими, строфа до строфи – от тобі й вірш. Чим не мистецтво?

Та от тільки ніхто не задумується над тим, чого варті мої вірші. І тут вже не зіграєш на економії масштабу – начебто три збірки, кожна за рік-півтора написана – хіба важко? Так, важко. Надзвичайно важко.