* * *

У кущах причаїлися роси,
Захіхікали квіти нонетом.
Русонеба володарка осінь
Поцілується з лісом-брюнетом.
І потягне смолою та димом
Із прадавніх степів і земель.
Перевернуті тишком незримо
Зарум’яняться скирти осель.
В глибині пресинявого неба
Засвітився великий квадрат,
Перестигле цвітіння Денеба
Вже не сипле промінь променад.
І принишкну я разом зі світом,
Позіхну і розслаблю ноги.
Десь світанок очима закліпав,
Перемотаний осінню в тогу.
Чи не можна сказати Цефею,
Щоб мені він поправив плащ?
Поцілунок зірвати з Орфея
З допомогою ліри і пращ?
Як же добре, що осінь плине
Між людей, і дерев, і комет!

Наснився сон: такі собі корови
Збираються, аби летіть у вирій.
Такі премилі, гожі, чорноброві,
Такі добрюсінькі, такі прещирі.

– Залиштесь! – так мені корівок шкода.
Так сумно, що від мене відлетять.
Ну, політали б над моїм городом –
Як дар небесний, Божа благодать.

Та тільки щось корови хмурять брови.
«До вулика!» – сигнал для них луна.
Дивлюсь: аж ті корови – паперові!!!
Це ж стільки паперового лайна!

Ну, будь-що-будь, а я таки простежу,
Що ж то за вулик, що на них чека.
Дивлюся на вервечку ту безмежну:
Летить вона, за обрієм зника.

Біжу, аби не втратити із виду –