Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Микола Братан. Сузір'я Плеяд
Молода муза. Випуск 1
Микола Кабаків. Переяславська угода 1654 року
Характерник живого слова

 

Для мене найпроблемніша з проблем –

Проблема серця і чола народу.

М. Вінграновський

 

Його називають чарівником слова, характерником живого слова, божим даром української літератури… Бо він справді Поет від Бога.

Микола Степанович Вінграновський належить до покоління шістдесятників, яке дало Україні й світові таких славетних співців, як І. Драч, В. Симоненко, В. Стус, Б. Олійник, Д. Павличко, Л. Костенко, котрі так раптово ввірвались у нашу літературу, як стрімкий і нестримний вітер, як буря.

Цьому поколінню випала особлива роль. Діти війни – вони продовжували кращі традиції попередників (М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, В. Свідзинського, М. Філянського), самостверджуючись, ставали їх повносилими заступниками, продовжувачами, шукачами, новаторами. Поет (якщо, звичайно, він справжній поет) повинен відчувати і писати так, ніби він лише один може сказати правду про свій край, своєму народові, ніби лише він один відповідає за всіх і за все. Ось тоді і тільки тоді можна створити поезію, що відповідає висоті нашого покликання, – вважав М. Вінграновський. На одному з вечорів пам’яті співця у вступному слові Б. Олійник сказав: “Люди звикли усе на світі розписувати по клітинах і колах для зручності, а точніше – аби менше думати. Уже років із сорок у літературі обертається така собі загорожа та ім’я “шістдесятники”, в яку заштовхали гурт переважно поетів, та, почасти, й прозаїків.

Воно, може, за годинниковою стрілкою чи віковим цензом і резонно. Паче того, певна категорія письменства здатна побутувати лише в гурті, позаяк наодинці з часом і читачем – не тягне партитури.

Я ж осмілюся говорити про Поета, який виривається і з гурту, і з часового загону – про Миколу Вінграновського. І надсилу стримуватимусь од велеречивості, коб словесною завірюхою не образити сяєво Поезії цього Великого Майстра і рівновеликого за зростом сина України.

Вивищується Вінграновський над творчим загалом ще й тим, що належить до крила особистостей, які в усі часи позначали Ренесанс. І за розмахом – поет, актор, кінорежисер, прозаїк, і за глибиною та космічного осягнення України, всесвіту, і себе в Україні.

За цієї нагоди осмілюся оприлюднити зі свого недавнього:

Всевишній, що в долонях світ трима,

Простить і боягузові, дарма,

Що перед окупантом горбив спину.

Лише вовіки прощення нема –

Поету, що мовчить у злу годину,

Коли народ вбивають крадькома.

Микола Вінграновський, на одміну від багатьох із нас, не мовчав і в ту годину, коли саме поняття українськості було на глухому засові.

[...]З такою Шевченковою гордістю і болем сказати про свій народ доля дозволила вельми і вельми небагатьом. Миколі Вінграновському не тільки дозволила, а й благословила” [9, с.2].

Народився поет 7 листопада 1936 року на Миколаївщині у селянській родині. Його мала батьківщина – це с. Богопіль, що з Ольвіополем (Орликом) та Голтою склали теперішній Первомайськ.

Батько письменника Степан Миколайович, заможний селянин, підпав під розкуркулення й мусив у 30-х роках рятуватися втечею на Біломорканал, де працював вільнонайманим робітником, а мати Зінаїда Олексіївна походила з давнього козацького роду й відзначалась волелюбністю та аристократизмом [12, с.125]. Закінчивши Богопільську середню школу, Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва, але познайомившись із О. Довженком, переїхав до Москви, де продовжив навчання вже у Всесоюзному державному інституті кінематографії (ВДІК). Доля звела його з великим митцем, про магічний вплив якого не раз скаже у своїх поезіях (“Довженко”, “Присвячую Олександрові Довженкові”, “Слава художнику”, “Учителю, уже ми вдвох з тобою”…) та статті “Рік з Довженком”. “Я від Довженка, – писав М. Вінграновський. – Ланцюг поколінь проходить і через століття. І коли його засвідчує навіть одна людина, то це значить, що покоління не пропало безслідно; а тут – Григір Тютюнник, Ліна Костенко. Смерті нема і самотності нема… Талант, який є – довгий час живе. Людське життя більше як вічність!”. Він створив фільм про незабутнього Вчителя, використавши його знамениті щоденникові записи. М. Вінграновський наголошував: “Довженко мене врятував вже вкотре. Бо що б я не написав, я перевіряю на Довженкові, на цьому живому класикові, бо я його знав, любив, він був мені мірилом. Коли знав живого чоловіка, то ти пам’ятаєш його голос, його слова. І тут, коли я взяв його “Щоденник”, то він мене врятував. У цьому фільмі всі думки, всі ідеї належать Довженкові”.

М. Вінграновський – митець розмаїтого таланту – поет, прозаїк, кінорежисер, актор. Це він зіграв воїна Івана Орлюка у фільмі “Повість полум’яних літ” (1961), що демонструвався у 113 країнах, а ще став лауреатом трьох міжнародних кінофестивалів у Каннах, Лос-Анджелесі та Лондоні.

Як кінорежисер М. Вінграновський відзняв чимало художніх фільмів, з-поміж яких “Дочка Стратіона” (1964), “Ескадра повертає на Захід” (1966), “Берег Надії” (1967), “Дума про Британку” (1970), “Тихі береги” (1973), “Климко” (1984), документальних стрічок за власними сценаріями “Голубі сестри людей” (1966), “Слово про Андрія Малишка” (1983), “Щоденник Олександра Довженка: 1943 – 1945 роки” (1993) тощо. Крім того, був автором кіносценаріїв до фільмів “Світ без війни” (1960), “Первінка” (1973), “Сіроманець” (1979) та ін.

М. Вінграновський писав у своїй виборчій програмі на початку 1990-х років: “Національна культура нашого народу розтоптана, і в цьому плані погублений і він. Народ думає лише про одне: про харчі, одежу й житло. Обкладений атомними станціями, хімією, гнилими й отруєними морями, висушеними річками і порожніми лісами, про що ж йому, бідному і нещасному, думати ще? На дибі безкінечного політичного страху він зрікся своєї мови. Він став ненавидіти себе за те, що він народ український, народ-українець. Можна за це дорікнути йому і слабодухістю, і ганьбою, і ще якимось страшнішим і презирливішим словом, та я знаю, що мій народ в цьому не винен. Тим паче, що я не маю на це морального права. Опинився б на місці мого народу будь-який інший, я впевнений, що з ним зробили б те саме.

Так-от єдине, що вирішив для себе: поки моє перо, а воно єдина моя надія й опора, – я буду стояти за ту культуру, що вже відійшла за горизонт і яка ще трохи жевріє у нашій інтелігенції, аби не пропасти зовсім. Ця моя місія – постійна і не залежить від виборчих кампаній” [10, с.2].

Перші публікації М. Вінграновського з’явились у журналах “Дніпро” (1957, № 2), “Жовтень” (1958, № 8), у “Літературній газеті” (1961, 7 квітня). Але у літературу він прийшов із своєю першою поетичною збіркою “Атомні прелюди” (1962), тоді ж з’явились “Тиша і грім” В. Симоненка та “Соняшник” І. Драча.

Потім були книжки М. Вінграновського “Сто поезій” (1967), “Поезії” (1971), “На срібнім березі” (1978), “Київ” (1982), “Губами теплими і оком золотим” (1990), “Вибрані твори” (1986), “Цю жінку я люблю” (1990), “З обійнятих тобою днів” (1992), “Любове, ні! Не прощавай” (1996). Посмертно вийшов гарно оформлений, впорядкований том вибраного у серії “Бібліотеки Шевченківського комітету”. А ще видання творів у трьох томах.

Перу його належать прозові і поетичні тексти для дітей. Збірки “Літній ранок”, “Літній вечір”, “На добраніч”, “Ластівка біля вікна” були удостоєні у 1984 році Державної (нині Національної) премії імені Т. Шевченка. Він написав також повісті “Первінка”, “Сіроманець”, романи “Наливайко” і “Манюня”, низку оповідань.

М. Вінграновський разом із І. Дзюбою та І. Драчем мали цікаву зустріч у 1962 році у Львівському університеті ім. І. Франка. Про неї детально розповів у листі до Михайлини Коцюбинської І. Денисюк. “Вони здобули так само тріумфально Львів, як і Богдан Хмельницький”; “Що то були за вечори! Які людні! Зали не вміщали людей – стояли по 5 годин – сісти ніде, і, затамувавши подих, слухали, а потім зривалися урагани оплесків. Не можна було не захоплюватися, бо то таки справді поезія, і один лікар влучно висловив почуття всіх: “Хто не зазнав естетичної насолоди на цьому вечорі, того природа тяжко покарала”. І далі: “Потім вийшов Микола Вінграновський, тим своїм граціозним кроком. У нього жести полохливого оленя і разом з тим гордого – на високо піднятій голові, здавалось, він несе або пишні росохаті роги оленя, або королівську корону. Десять разів почервонів до корінців волосся, десять разів зблід і почав пророчим голосом читати свого “Пророка”, а потім “Демона”. І було в його голосі, у читанні, у змісті щось величне й страшне, як у Апокаліпсисі щось із глибини людського розуму і серця. І він мав дар викликати видіння і вогонь, повертати ниць, підносити, показувати інші світи, виривати язики, полоскати червоні роти, повні чорної брехні, холодною, що морозить не піднебіння, а й кров у жилах, водою з інших джерел, з тих, що на високостях, десь там під Сивулею чи під скалою Кавказу у стін Прометея… Вже давно замовк, десять разів зблід і десять разів зашарівся червоною трояндою, а зал не вгавав, бив свої інтелігентські руки, щоб ледача кров бризнула…” [14, с. 5].

За словами Л. Тарнашинської, “він увірвався в літературу на степовому коні й упродовж усього життя волів залишатися на коні – гордий, амбітний, свідомий свого мистецького покликання й самобутнього хисту. Навіть тоді, коли доля була не вельми прихильною до нього, пригальмувала його потенційні мистецькі можливості, заганяла у творче “підпілля”, коли тріумфальний успіх перших десятиліть припорошила перша, а далі й друга, й третя паморозь суспільних розчарувань, навіть тоді він зберігав свою горду поставу вершника, якому навіть з обраного ним простору власного усамітнення видно далі й осяжніше аніж тим можновладним мужам, яким скорялось все і вся, однак не сама суть людського призначення на землі” [11, с. 7].

М. Вінграновський у листі до В. Біляєва від 2 вересня 1993 року писав: “… Я щойно приїхав із Західної України, […] де знімав “Данила Галицького”[…]. Починаю знімати новий фільм під назвою “Українська Повстанська Армія, 1942 – 1952 роки”. Я взявся за “Данила” і за “УПА”... Особливо за “УПА”, бо в Україні цю нашу національну армію, завдяки радянській пропаганді, або ж проклинають, або ж ніхто про неї не чув і не знає. Через те майбутнє моє кіно про УПА – це моя принципова позиція, як би не дивилася на неї частина нашого народу Східної і Центральної України. В цьому фільмі я викладуся увесь, і він має бути одним з найголовніших із двадцяти серій про національну історію України, що я задумав.

О, аби не забути! Коли я був у Франківську, в кінотеатрі імені Івана Франка тамтешні Рухівці влаштували перегляд моїх “Довженка” і “Мазепи”. Був повен зал, незважаючи на суботній день […] зал встав на ноги! Від оплесків я оглух! Таке у мене було вперше в житті! […] Народ, а не населення – от що я побачив і відчув у Франківську” [14, с. 5].

М. Вінграновський виїздив із українською кіногрупою у Пряшів (Словаччина), звідки згаданому уже В. Біляєву написав схожого листа: “Тут на Пряшівщині я вперше в своєму житті відчув, що в мене є держава. Нарешті! А скільки до цього “нарешті” у нашого народу не дожило” [14, с. 5].

За словами Л. Талалая, “сила Вінграновського […] – в тому, що його думка ніби народжується перед очима, як марево над степом, рухається і переливається, так і не втілившись в остаточну форму, і залишається у віршованих рядках більшою за саму себе” [16, с. 50].

В інтерв’ю “Батьківщина і народ – це вічна тема”, поданому в “Літературній Україні” від 16 травня 1980 року, М. Вінграновський відзначив: “Як поет я не можу не згадати визначних подій у житті нашої країни, очевидцем яких був сам. Це Вітчизняна війна і Перемога, цілина і БАМ. Це – космос. Як поет я був би у тисячу разів біднішим, якби не був свідком цих подій” [2, с. 3].

Проза М. Вінграновського – цікаве і незвичайне явище, вона поетична, високохудожня, відзначається новаторськими пошуками. За визначенням І. Дзюби, “його слово не повідомляє, не описує і не змальовує, а творить неповторну мить переживання світу” [7, с. 22]. Із його творів постають незвичайні картини життя людей, звірів, птахів, взаємини людини з природою, навколишнім світом.

Теплою синівською любов’ю позначені ліричні апеляції співця до трудівників села і міста:

Людино моя з хліборобного роду!

В мені ти живеш й ростеш у мені!

І древню, як світ, твою душу і вроду

В нові свої думи несу я і дні!.. [3, с. 97].

Поет дуже часто чутливий до слова, його багатства, нюансів, розмаїття, воно точне, вагоме і виважене. Він його гранить і обігрує як справжній майстер, а ще правдою його лірики є краса слова, мови, поетичного світу митця.

Слово моє, сила моя, славо,

Сльозо моя, гніваню ти мій,

Хто і що зріднило нас й послало?

Воле моя світла, не темній!

(“Зазимую тут і залітую!!.”, 1963) [3, с. 84].

Водночас поезія М. Вінграновського багатопроблемна, відзначається тематичним розмаїттям і жанровими різновидами, зокрема такими як поема, пісня, прелюд, етюд, елегія, рідше станси, ода, цикли поезій.

Нелегка доля випала митцеві, як і його поколінню: були тут і болісні невідшкодовані втрати, і прикрі непорозуміння з читачами, критикою та системою, його обвинувачували в абстракціонізмі, сюрреалізмі та інших гріхах, і “настрої були не благовісні”, як сказав П. Тичина, які не сприяли розкриттю і розкриллю таланту на повну силу. Але справжній хист шістдесятників упевнено торував свій незвичайний і оригінальний шлях.

М. Вінграновський відчував і знав вагу свого мистецького ужинку і не поспішаючи творив неперехідні цінності, усвідомлюючи, що справжня поезія не терпить суєти. “Я роблю тільки те, що вмію – служу своєму слову, яким я дорожу і яким – а це я вже знаю певно – дорожить мій народ і дорожити буде”, говорив він.

Співець умів точно і ніжно піднести буденні речі, предмети буття і навколишнього світу до висот справжньої поезії. Він оригінально трактував проблеми часу і простору, вічності і безкінечності, смерті і безсмертя, добра і зла та інші.

Окремої уваги і розмови заслуговує його інтимна та пейзажна лірика, незвичайна своїми художніми деталями, образами, тропеїчними засобами.

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви…

Димлять століття, води і народи…

Моя ви пам’ять степу-ковили,

Зорі небесний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній [3, с. 129-130].

Або:

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,

Де на колінах яблуні спить вітер.

А згорблений чумацький небопад

Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,

Що настромились, падаючи мовчки.

Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоском

І сонно тиша сонним язиком

Шепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажаниний ряд

Заплутався у сонному волоссі ночі…

Ходімте в сад. Я покажу вам сад.

Його сумління покажу вам очі [3, с. 64].

Він полюбляє і широко використовує контраст, звичайний повтор окремих слів, анафору, особливо ж звертає увагу на кольорову гаму:

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів і беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

 

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

 

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі…

Тебе вони являть і так і замруть.

 

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе… дорога тверда [3, с. 23].

У поезії із 16 рядків (чотирьох катренів) 9 разів у різних варіаціях повторюються мікрообрази з кольоровою ознакою “синій” і ми не відчуваємо тут якоїсь стилістичної невправності.

У поезії “До себе”, яка складається з 20 рядків (п’яти катренів) майже кожен рядок починається із заперечної частки “не” в поєднанні лише з двома словами “дивись” (“дивися”) у перших одинадцяти рядках та “люби” – у восьми останніх рядках. І лише в одному рядку – “ні на що”, повторюване тричі. Поза єдинопочатками “не дивись” і “не люби” ці повтори ще й розчинено в самих рядках. Таке словесне мереживо не може не захопити.

Віртуозними є й поезії “Будеш, мати, мене зимувати…”, “Вона була задумлива, як сад...”, “Сонет”, “Тринадцять руж під вікнами цвіло...” та чимало інших. На перший погляд, у них наявна ніби гра словами, але насправді тут поет уміло варіює багатство відтінків і вагу слова.

Згорають очі слів, згорають слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всесвітній. Слово – наш народ [3, с. 175].

Показовими є окремі вирази у вінку сонетів “Вінок на березі юності”, поезіях “Тиша тишу по імені кличе”, “Синій сон у небесному морі” та ін.

Згадаймо такі рядки Поета:

“…що хочеш, Часе,

Усе віддам тобі по край –

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!”

(“Вночі, серéдночі хтось тихо...” [4, с. 140];

Народе мій, як добре те,

Що ти у мене є на світі

(“Вже все прощально”) [3, с. 122].

Його поезії звучать то ніжно й лірично, то загадково таємничо, то надзвичайно захоплено і навіть патетично, то гумористично й сатирично (“Я сів не в той літак”). Слово М. Вінграновського то притишено благальне, то обурливе до зла, то голосно закличне. “Поет веде велику розмову з епохою, з народом, з життям мовою не стільки понять і називань, скільки душевних станів”, – слушно відмічав І. Дзюба. Лірика М. Вінграновського у своїх кращих зразках – це втілення глибокої думки і надзвичайно чутливого серця і душі рідного народу.

Ліричний світ співця чистий, світлий, сонячний і запахучий. У ньому відчутно аромат слова, кольору, звуку, правдивості, людяності, честі і любові до людини, природи, батьківщини, народу. “Він бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для свободи і краси” (В. Моренець). М. Вінграновський створив свій оригінальний поетичний всесвіт. У присвяті В. Симоненку він звертається до верлібру. Профетичний характер має поезія “Ніч Богуна” – як пророчо звучать ліричні рядки:

На плечах жебраків,

на плечах козаків

Домовина

іде

додому.

То мене несуть, ще й коня ведуть,

Кінь голівоньку хиле… [3, с. 220].

Як стверджує С. Йовенко вірші співця “стали тим дзвоном на сполох, якого пожовтнева Україна не знала. Автор “Демона” й “Атомних прелюдів” заговорив голосом Пророка” [8, с. 114].

…І нипає помазаником Божим

Півправда, півсвобода, півжиття.

І за народом згорбленим та босим

Пильнує без’язике небуття.

З ножів і душ, де голо і де кволо,

В осліпленій сльозами сліпоті

Тікає воля, дух її і слово.

І грає рабство в сурми золоті [3, с. 218].

Для авторки есею “Твоє ім’я римується з “ні-ко-ли…” стає безперечною асоціація: кошовий отаман Сірко та й сам поет устають із колін і гукають до товариства:

Прощальний час надій прощальних!

Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт.

Єднаймося! Ми той є ґрунт

Подій майбутніх, вирішальних.

Ми знаємо, куди йдемо,

Як наші ночі йдуть за днями.

І України знамено

Кричить і горбиться над нами.

Не вірю в бога – в Україну.

Вона мій бог і поводир.

В свободу вірю, вірю в мир.

І хоч загину – до загину [3, с. 219-220];

“…До бою! Бо не буде бою,

Ледачість знелюдить і вас [3, с. 220].

Перефразовуючи слова відомого автора, можна сказати, що без поетичного світу М. Вінграновського, був би неповний сучасний літературний процес. Співець причетний до діянь і справ нашого народу, нашої складної доби, він живе болями і радощами двадцятого віку. Він благає:

Кривавий мій! Могилистий! Космічний!

Споживач пристрасний людських страждань і мрій,

Не спопелись, мій вік двадцятивічний!

Не змавпся ти, двадцятий віче мій! [3, с. 39].

Він відчуває потребу своєї праці, як і праці всіх людей планети, його мучить совість за ту невлаштованість і горе, яке, на жаль, ще часто зустрічається у нашому житті.

Творись, мій труд! На тебе ми проллєм

Всі грози дня, а не чорнильну воду!

Для мене найпроблемніша з проблем –

Проблема серця і чола народу [3, с. 142].

У “Золотих воротах” поет звертається до совісті, сумління як носія правди, справедливості і краси:

Совість моя! Знаю – день мій новий.

Совість моя! Не забудь – я живий…

… А ти мені кажеш одне: неси!

Неси мене днем і вночі до краси!

Не покидай в тишину і грозовість,

Стверджуй мене, бо я твоя совість

Навіть тоді, як людина згорить

Совість людини продовжує жить [3, с. 208].

М. Вінграновський глибоко усвідомлює своє завдання, роль і значення поетичного і художнього слова, адже “його духоозброєння – сучасність! І план думок, і нервів його план Лягає в план доби і у всечасність” (“Елегія”) [3, с. 142].

Письменник продовжував працювати над фільмами серії “Чотирнадцять столиць України”. Він створив, зокрема, “Галич – столиця Данила Галицького”, “Чигирин – столиця Богдана Хмельницького”, “Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи”. Про задуми та історію написання есе “Чотирнадцять столиць України”, яке було опубліковане в одеських “Чорноморських новинах”, а потім у видавництві “Маяк” окремою книжечкою 1996 року, М. Вінграновський у листі до Б. Сушинського (автора передмови) писав: “Це есе є для мене дещо несподіваним і незвичним. За фахом я не історик, написати історію України, як скажімо, зробили М. Грушевський, Д. Дорошенко чи Наталія Полонська-Василенко, справа надзвичайно важка, копітка і, крім всеохопних знань, вимагає всього життя і терплячості. Мої ж “Короткі нариси з історії України” почалися з пропозицій редакції “Народного календаря”, отого відривного, по листочку, календаря, що висить на стіні мало не в кожній хаті. Редакція запропонувала мені, на вибір, написати про когось або про щось із нашої минувшини. Така думка, очевидно, прийшла від ознайомлення з моїм романом “Северин Наливайко”, що друкувався у журналі “Вітчизна” і який ось-ось має з’явитися у видавництві “Веселка”. На пропозицію редакції календаря я з приємністю згодився, та, замість того, щоб написати “про когось або про щось” з нашої історії, сів і спробував простежити її всю – від часу, коли люди жили в печерах, і до наших днів” [15, с. 7].

Як бачимо, широкий діапазон творчості митця охоплює космос, всесвіт, атом, історію, людство, землю, добу, людину і Україну.

Красо моя! Вкраїночко моя!

Ну, що мені робити – я не знаю!

То прилечу, то знову відлітаю,

А день за днем і гасне, і сія…

Твоє обличчя світле, як надія,

Пахкими пальцями торкнув я уночі

І кров свою змішав я із твоєю,

Як зерно із землею повесні.

(“Український прелюд”) [3, с. 41].

Або:

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало, космос, кавуни.

І є народ, в якого є прокяття,

Страшніші од водневої війни.

(“І є народ”) [3, с. 36].

І ще:

...Бо манна з неба

Не падає і не впаде.

Нам дуже й дужче жити треба –

Свобода в нас і – з нас іде!

(“Рябко і дощ із вітром цвіт”, 1964) [3, с. 116].

Адже наскрізними образами і найулюбленішими у його творчості стали Народ і Україна. Назвемо кілька таких поезій – “Народе мій! Поки ще небо…”, “Вогняна людина”, “І є народ…”, “Український прелюд”, “Не чіпай наші сиві минулі тривоги!...”, “Пам’яті Василя Симоненка”, “Ні ! Цей народ із крові і землі…” (останній прочитаний на нараді творчих спілок із партійним комсомольським активом під егідою М. Підгорного).

Незабутні, незвичайно успішні зустрічі поета з читачами не раз переривались нерозумними повчаннями, надуманою і бездарною критикою, нагінками, викликами на “килим”.

Так було після успішної зустрічі М. Рильського і Л. Первомайського зі студентами університету, на яку Максим Тадейович запросив, як згадував М. Вінграновський, і його. Ось ця розповідь: “Рильського студенти любили, гарно приймали і Первомайського. А мене не буду розказувати, як мене, скажу лише, що теж непогано”. І от – на партком, “на килим” […]. Першим “на килим ” запросили мене і спитали (по-моєму, Левада чи Цюпа), які і скільки із небажаним національним душком віршів я в університеті читав. Так і питали: які й скільки. Я відповів: ніяких і ніскільки. “З таким душком, як у вас і ваших товаришів, можна далеко заїхати!”, – резюмував Василь Козаченко. А Збанацький звелів: “Запишіть вірші, які ви в університеті читали і подайте парткому. І ще: як ви ставитесь до того, що ваші портрети, ваш і Драча, вулицею Леніна носять студенти, а точніше – студентки! (Сміх у залі). Ще, може, вони дійдуть до того, що й жовто-блакитні прапори будуть носити з портретом Грушевського і Петлюри! (Сміх у залі). І продовжив: “За тиждень у Верховній Раді під головуванням Першого секретаря Компартії України Миколи Вікторовича Підгорного відбудеться нарада представників творчих спілок з партійним та комсомольським активом”. І знову до мене. “Підготуйтесь до виступу на тій нараді – вам нададуть слово”.

Ми зустрілися з Дзюбою і Драчем й обговорили мій виступ. А на світанку перед нарадою я написав новенького вірша і взяв його також – поклав до кишені…” [6, с.3].

А далі була нарада. Її М. Вінграновський запам’ятав назавжди: “В залі оплески: до столу президії з членами Політбюро іде Підгорний. Усі встають. Лунають здравиці… Підгорний… підняв і опустив руку. Зал сів. В передньому слові він, як усі Перші, розповів про економічні здобутки Радянської України, затим перейшов на культуру – говорив про здобутки її, хоча, сказав він, в нашій культурі серед письменницького цеху з’явилося так зване молоде покоління, так звані шістдесятники, які… Тут Підгорного зал перервав і закричав: “Ганьба їм! Ганьба!” Підгорний перечекав, поки всі викричаться і надав слово для виступів. Виступило душ, може, з п’ятеро секретарів обкомів, і всі вони нас, “так зване молоде покоління”, полоскали на чім світ. Підгорний оголосив моє прізвище. Зал завмер, але у тому замрінні відчувався притихлий циклон, війна, землетрус!... Я привітався з президією, став за трибуною, затим обернувся до Підгорного і сказав: “Шановний Миколо Вікторовичу, поки я буду говорити, прошу вас мене не перебивати” [...]. Що тут зробилося! Півзалу зірвалося на ноги [...].

Підгорний затарабанив олівцем об графин, нахилився над столом і вже тепер звернувся до мене: “Говоріть, але спочатку скажіть, як ви закликали до фізичного знищення старшого покоління українських письменників! Й по-друге: розкажіть, як ви агітували за незалежну Україну!” Я стояв на трибуні ні живий, ні мертвий. Тоді дістав з піджака вірша і, ніби на ешафоті, почав читати і прочитав. Ось цей вірш:

Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він – я, він – світ в моїм чолі,

Тому життя його і ймення не пропащі.

 

Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,

Як хрест і плоть мого життя і віку,

І тому доля моя, щастя моє, біль

Йому належать звіку і довіку!

 

У битві доль, політик і систем

Мої набої – у його гарматах.

Я не слуга його, я – син його на чатах,

Я – син зорі його, що з Кобзаря росте.

 

Я – син його по крові, і кістках

І по могилах, і по ідеалах.

Не вам з оскіпленими душами в забралах

Його звеличувать в фальшивих голосах.

 

Я – формаліст? Я наплював на зміст?

Відповідаю вам не фігурально

– Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я справді дійсний формаліст!

 

Та де вже дінешся, раз мир заколосив

Пустоколоссям вашим в сиві ночі,

Жаль одного, що в леті до краси

Народу ніколи і плюнуть вам у очі!

 

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір’їна в гордих його крилах,

Я – гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

Я закінчив читати. Тиша. Тиша поперед мене, де зал, і тиша позаду мене, де президія.

– Дякую за увагу, – сказав я й пішов у напрямку до своїх антресолів” [6, с.3].

А ще як ішло цькування “так званого молодого покоління, так званих шістдесятників”, М. Вінграновський згадав, як до нього приїхала мати з проханням вирушити додому: “Їдь, Колю, додому! Тато викопав ще один погріб – пересидиш поки у погребі. А тим часом я привезла тобі передачу – гречку і сала”. […] Мама розказала, як до них приїхали якісь “тузи” і сказали, аби вони з татом вийшли наперед хати, бо перед нашою хатою з моєї колишньої школи пройдуть учні й учителі. “Вийшли ми з татом наперед хати, стали і стоїмо […] аж, бачимо, йдуть – попереду вчителі, а за ними душ, мабуть, зі сто учеників і ті ученики, як тільки до нас дійшли, то закричали “Ганьба формалісту і відщепенцю”. І так разів з десять. А тут і сусіди, і хто їхав чи йшов, злякалися, бо що воно за таке? А ми з татом провалюємось у землю!..” [5, с.318].

До таких комічних і водночас трагічних методів боротьби з шістдесятниками подекуди вдавалися керівні “тузи”.

Твори М. Вінграновського перекладені англійською, італійською, іспанською, португальською, російською та іншими мовами. Поет не встиг звершити багато вагомих задумів, бо життя його передчасно обірвалось 26 травня 2004 року. Але його неповторне слово продовжує хвилювати й захоплювати нас. Це про нього П. Загребельний сказав, що М. Вінграновський володіє даром такого органічного відчуття слова, як ніхто з сучасників… Так, як скаже і напише М. Вінграновський, ніхто не скаже. З цими словами важко не погодитись. “Зовні начебто традиційні його вірші, були позначені неповторним блиском новаторства, словом чаклунствастверджує Рауль Чілачава [17, с.7]. Тож продовжуймо спілкування з книгами М. Вінграновського. Вони оздоровлюють, підносять, надихають.

 

Література

 

  1. Біляїв Володимир. 30 листів Миколи Вінграновського: з обіймів дружби / Володимир Біляїв // Кур’єр Кривбасу. 2005. №1. С.89-90.
  2. Вінграновський М. Батьківщина і народ – це вічна тема / М. Вінграновський // Літературна Україна. 1980. 16 травня. – С.3.
  3. Вінграновський М. Вибрані твори / М. Вінграновський. – К., Дніпро, 1986. – 463 с.
  4. Вінграновський М. Любове, ні! Не прощавай: вибрана лірика. – К.: Український письменник,1996. – 149 с.
  5. Вінграновський М. Манюня. Повісті. Оповідання. Есе / М. Вінграновський. – Львів: Літопис, 2003. – 319 с.
  6. Вінграновський М. “Хто і що для мене незалежність України” / М. Вінграновський // Літературна Україна. – 2001. – 23 серпня. – С.3.
  7. Дзюба І. Духовна міра таланту / І. Дзюба // Вінграновський М. Вибрані твори. – К.: Дніпро,1986. – С.5-22.
  8. Йовенко С. “Ми знаємо, куди йдемо…” з есею “Твоє ім’я римується з “ні-ко-ли…” / Світлана Йовенко // Київ. – 2006. – № 11. – С. 112-116.
  9. Кирилюк Вітольд. “… Лиш слова мого не чіпай!” / Вітольд Кирилюк // Літературна Україна. – 2006. – 7 грудня. – С.2.
  10. Кремінь Тарас. “Небо взяв за зорі” / Тарас Кремінь // Літературна Україна. – 2006. – 9 листопада. – С. 1, 2.
  11. Микола Вінграновський. Все на світі з людської душі: бібліографічний нарис / автор Л. Тарнашинська. – К., 2006. – 106 с.
  12. Моренець В. Микола Вінграновський / В. Моренець / Історія української літератури XX ст.: у 2 книгах / за ред. В. Дончика. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2. –Ч.2. – С.124-136.
  13. Салига Т. Микола Вінграновський: літературно-критичний нарис / Т. Салига. – К.: Радянський письменник,1989. – 165 с.
  14. Салига Тарас. “… Я гнівний меч… що від Дніпра до звізд…”: Микола Вінграновський проти другої державної мови в Україні / Тарас Салига // Літературна Україна. – 2010. – 29 квітня. – С.5.
  15. Сушинський Богдан. Перед забралом вічності / Богдан Сушинський // Літературна Україна. – 2006. – 16 листопада. – С.7.
  16. Талалай Леонід. Передчуття любові і добра / Л. Талалай // Урок української. –2004. – № 1. – С.49-52.
  17. Чілачава Рауль. “Святиться та любов...” / Рауль Чілачава // Літературна Україна. – 2004. – 3 червня. – С.7.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 118 книг;
1,510 статей;
344 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)