Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Іван Немченко. Квітка України
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Анфілади
Бібліографічний опис: 
Пащенко В. Анфілади // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 265-272.

Мінливий виклад “Анфілад” – це відверто-сповідні спогади з дитинства, з усього мандрівного авторового минулого – і нарис, вихлюпнутий із нашого привоєнного сьогодення. Це та поетова проза, коли автор усе збивається на вірш, – і свідоме їх поєднання.

“Анфілади” писалися для земляків, та якщо творові судилось, хай би його прочитали не тільки над чернігівською Десною, над іншими річками України, – а й над загребською Савою в Хорватії, де мешкає один із героїв нарису, боснієць Звонко Йовашич.

 

* * *

Поміж багатьох дитячих мандрівок до бабусі та від бабусі – ми з братом у них росли, більше нарізно, – була одна особлива: в Ленінград. У бабусине село та додому в Малу Дівицю мандрівки були з бабусею. В Ленінград – із батьками. Без брата. Він заплакав – і залишився вдома допомагати бабусі поратись.

Брат був старшим на два роки і роботи більше випадало йому, особливо пізніше. Ми обидва були привчені виконувати домашні обов’язки, і виділяти його аж таким покаранням – не взяти в Ленінград – не було за що. Крім оцінок: у нього за третій клас було кілька четвірок.

Я не бачив за собою якоїсь заслуги в тому, що мав більше п’ятірок. Просто так виходило. У брата виходило цікавіше: він випилював, майстрував човники, потім захопився паянням радіоприймачів і художньою різьбою в органічному склі. Зберігся справжній витвір прикладного мистецтва – різьблені ним дзвоники на по­лірованій нікелевій підставці, подаровані мамі до 8 березня. Підлітком допомагав батькові будувати новий хлів із погребом – пізніше. А тоді в Ленінград не взяли.

З дороги пам’ятна мамина суперечка з попутницею в купе, про Ніжин і Чернігів: одна доводила, що краща станція – Ніжин, інша – що Чернігів. Я тоді мовчав, а запам’яталось, бо праві, чи не праві – були обидві: одна відстоювала вузлову станцію, інша – гарний чернігівський вокзал, зведений полоненими німцями.

Ленінград на початку червня зустрів нас сніжинками, які падали – і не танули. Було добряче холодно, як на мої коротенькі штанці та вельветову курточку. Ми зігрілись аж у квартирі батькової тітки, невеликій і тісній, на гостей не розрахованій. Мені довелося спати у сусідки в дивному закапелку в стіні, такому собі алькові. Там я впіймав останню, мабуть, свою рибку – пізню для майже другокласника. Мамі було незручно, мені – соромно; було і пояснення: перемерз.

Всі казали, що місто красиве. Гарні куточки там я відзначав уже студентом, а тоді вивіз для себе враження від анфілади. Слова того ще не знав. То була багата колекція відчинених красивих дверей палацу, – всі підряд, і схожі, як у новому плацкартному вагоні з блискучими поручнями біля кожного купе. Нащо так багато; за кожними дверима – прохідна кімната; ні зручності у тому, ні мети...

Залишилося нез’ясованим, і де це все я бачив: чи то в Зимовому палаці, де Ермітаж, чи в Ермітажі, де Зимовий палац. Будинок Петра І був меншим і зрозумілішим, а сам восковий Петро – надто жовтим, у приношеному одязі, – зате справжньому. “І бутафори настоящіє?” – спитала одна відвідувачка. Екскурсовод поглянула на неї і відповіла: “Єслі ви о ботфортах, то да”.

 

* * *

Росли ми з братом у простому й чесному світі, і Ленінград лише для одного – в’ївся між нами небажано. Той батьківський промах довго давався взнаки.

Були ми різні, і нас не треба було порівнювати. А приймати такими, як є, у ті часи ще не вміли. Ми й раніше не завжди мирились між собою, – то почали ще дужче. У третій і четвертий клас меншого відіслали вчитись аж у бабусине село Кам’янече. Склалось негативне враження про старшого брата – незаслужене.

Дорослі, правда, наші стосунки означували рівноцінно: “б’ються”.

І хоч траплялася всього лише штовханина якась чи шарпанина, – в’їлось, бо було.

Пам’ятаю, як заздрив на стосунки вчительчиних брата і сестри.

Ми стали вчительськими пізніше, як ліквідували район, і мати закінчила Ніжинський педінститут після Уманського сільгоспінституту, а батько сумісником викладав виробниче навчання, тримаючи їй місце в школі. Батько вівся спокійно, з гідністю. Мати була емоційна, але літературна мова і гарний голос привертали увагу.

Мати ж тих наших ровесників була нервовою, мало не сказючою вчителькою, а її діти – спокійні і дружні. В тій родині два старші брати, і між ними всіма – мир і злагода.

Окрема мова – відчуття, коли батьки – твої учителі: ревно, особливо, небуденно.

Скоро мій брат поїхав учитись у Київському річковому технікумі, і хоч слідом і я став студентом, він завжди залишався належно старшим: привозив грампластинки та обом – гарне взуття; міг повести меншого в столичний універмаг і купити йому штани; був щедрий на подарунки всім рідним, бо ходив Дунаєм з Ізмаїла через Бєлград, Будапешт, Братиславу та Відень аж до австрійського Лінца. Через десятиліття я минав Лінц автобаном – і щемно-проникливо звучала пісня Сальваторе Адамо: падав сніг нашої з братом юності...

Неодноразово перетинаючи Дунай у європейських столицях, бувавши на його берегах у Мохачі, Русе, Рені, Килії, Вилковому, – я нанизав у спогадах багату анфіладу дунайських берегових створів: столичних і провінційних, рівнинних і височинних, навіть гірських у Залізних Воротах. Їх усі так добре знав мій брат.

Обидва ми стали мандрівниками, брат на воді, я на суші, і всі в’їзди й виїзди з великих і малих поселень, усі примітні міські й сільські краєвиди давно вже стали в один довжелезний анфіладний ряд мандрівних вражень. Де першим був брат, – то його частина анфілад, де випало бути мені, – ділюся подумки із ним. А про церкви й католицькі храми розказую своїй бабусі: вона могла б оцінити іхню велич і красу, тільки за своїм щоденним рабством простої селянки не мала де і коли.

 

* * *

Покручені життєві дороги призвичаїли сприймати зустрічні анфілади скрізь, не тільки у вагонних чи двірцевих перспективах. Так виникло іронічне означення хатнього домашнього планування: послідовно прохідні сіни-кухня-кімната-спальня – анфілада. Мати пручалась: не смійся, так будували усі. Сини виросли, не маючи свого окремого кутка, – так було. Сини дорослі, один майстер, інший “писар” – а гніздом батьки не догодили...

Батько – любитель-рибалка, завжди знаходив час і місце душу відвести й карасиків на вгощення вловити. Мати – тримала зразковий, у квітах город і любила збирати гриби. Став менший син примірятися, де б таку хату знайти, щоб і кімнати були не “анфіладою”, і рибка недалеко ловилася, і гриби в лісочку можна нашукати. Знайшов біля Києва: платформа електрички Новотроянда, і озерце, і лісок. Правда, лісок трохи засмічений – і птахофабрика часом пахне смажениною.

Батько заспокоїв: не біда, ми з матір’ю те не побачимо і не відчуємо, бо зі своєї хати не поїдем... – То що і нащо я шукав?!

І замість купити вже оформлене прикиївське обійстя, – вкласти батьківські заощадження, – відмовились від наміру, лишили кошти на московський розграбіж українських вкладників Ощадбанку.

Але з невдалого походу в ту хатню зручність був свій зиск – виникла і відбулась ідея прибудови: зробити меншому окремий свій куток, а старшому – батьківська хата буде. Батькові було вже 70, коли, у дев’яності, велось те пізнє будівництво. Своїм теплом батьки півхати доточили, так затишно шпалери облягли! І в тім була вже анфіладність часу: у п’ятдесятому закінчили свій дім, звели хазяйство; за 12 років, як виріс сад, – для яблук погріб і нові хліви; ще за 15 літ – для старшого у Крим машиною – карк дачі дерев’яний, і дачу ту звели, – з прихованим навершям, бо із явним – робітнику-фрезерувальникові гріх; ще літ 15 – ця вже прибудова.

І з кожним створом будівничим – свій комфорт, свої щедроти на найближчі роки. Це мов завоював у долі форт, домігся, переміг – і ствердив спокій.

Якби лиш перемоги й тільки спорт! В життя – свої відкриті брами й строки.

 

* * *

За прибудови вже бабусі не було. За десять літ не стало раптом внука: мій брат у 50 – ясне чоло, суворе добре серце, вмілі руки... Ще п’ять – не стало батька. Бідна мати тринадцять літ спокутувала зло, яке не скоїла: синочка поховати!

Відкрилися небачені портали, – мов книгу, злом написану, гортали.

Здійснилося страшніше від увіччя – гостинність анфілад у потойбіччя.

Пізналась хижа воля самоти, коли в хатах – байдуже планування, коли не відаєш, куди тобі втекти, щоб заглушити пустку самування.

Як рідних поряд раптом вже немає, – усе не так, все найтакіше – оминає: все на очах стає уже не те, інакше, інше, змалене, пусте...

Впустив сім’ю у батьківське гніздо, – не пустка щоб: не буде вже, як – до... А сам подавсь у мандри, у світи, у гори з морем, – одність перейти.

Знайшовсь такий куточок на Землі, де все зійшлось – у яві, не в імлі.

За віком – вже на пенсії, то можна. У Црній Горі – благословенна латка кожна. А в пам’ять батьківську колись іще вернусь: з доріг наморений, із витоків нап’юсь.

 

* * *

Запам’ятався збіг православного й католицького Великоднів. Збіглось у часі і свято Трійці. А святкували його по-різному. Дивували чорногорські віночки квітів – майже сіна, знесені до церкви й там залишені.

Неждано глибоко зачепила Трійця 2015 року в переважно мусульманській Боснії. Де там “і Герцеговина”, – треба розібратися. А як тече поряд велика гірська річка Босна, – то ви явно у Боснії. В автономії, правда – в Республіці Сербській.

І все-таки то “і Герцоговина”. У них там усе поряд, усе є: мечеті мусульманам, церкви з височенними дзвіницями православним, костьоли католикам. Є неофіцій­ний старший брат – серби, є химерно покручена територією автономна Республіка Сербська – і рясні нагадування про братовбивчу війну. То все ще пустки спалених осель, чорні діри зяючих вікон, вирви у стінах від артобстрілів, чорні групові обеліски пам’яті загиблих.

Ніхто нікого прямо не винить: війна ішла повсюдна – і кривава. А пам’ять багатьох іще тримає, кому те все, невгоєне, болить.

Так болісно й тривало розпадалась недовговічна Югославська імперія, де ніби всі народи – рівноправні, де вже сузір’я всамостійнених держав, – але про кожну хтось ще каже: “то все наше”. Це з почутого у побуті, з розмов. Найбільше враження справляють косовари. Такої Азії у світі пошукати, таких намусульманених світів, зісламленого побуту містян – як Пріштіна, чи Прізрен... І Мостар – за Чорною Горою, – у Європі. А жіночка-слов’янка палко мовить: “це наше, наше” – в груди б’є себе...

 

* * *

Якщо в братів справжнісінька війна, – то ті брати несправжні. А незгоди колишні наші з братом, ще дитячі, – то жаль і стид. Нема відколи брата, – в думці є. Він справжній був – турботливий, прямий. Боявся: чимсь нескромним дорікнуть. Батьків підтримував – по совісті і честі, без огляду, що в них – ще й менший син.

А тут і свій народ, – і ще чиєсь: повторюють на власний розсуд – “наше”.

Простіший історичний наш сусід: він – “старший брат” без комплексів від бід. Збирає, мов свої, чужинські землі, без оглядань на свій кривавий слід – воює, в печінки пускає глід, усе в усіх присвоює, – приємлє.

Схотіла Україна у Європу, – оббріхана, отримала війну. Щоб слухала, що хоче й каже “старший”. Без тягот гідності і зайвих зобов’язань, – від надміру пихи і зазіхань.

Над автотрасами стояли, – був тираж, – опасисті, товсті бетонні тьоті: Росії символи, – вели в майбутнє аж, стрункіших і молодших, у турботі – й забитих, недолугих Україн... Напевно, так. Спасибі за опіку!

Гуде дороговказ, наш власний дзвін. Насправді старша, в мудрощах одвіку, – Вкраїна: і на думці, й на путі. – То має кров: за мужність бути й знати, за вибір свій і намір у житті – минати вже колоніальний натовп.

Та манить – не уперше, може, всоте: змосковлена аркада золота, привласнення чужого – і не потай, зве в брехні, анфіладно, – на літа, – допоки житимуть брехливі краснобаї, і на віки, – допоки слава їм: іди в мій рай, тебе я вибираю, або як ні, – війною тебе з’їм!

 

* * *

 

Тепер про Боснію і Трійцю – в мусульман. Хрещеника проводив по шенген, по Бєлі Монастир, що у Хорватії, – крізь Боснію, із Чорної Гори. Багаті їздять скрізь із гаманцями, а я – зі спальником, простішої пори. Хрещеник – праведний, міцний, надійні плечі. Привіз мене – й дешевші наші речі.

Хорватії там трохи. Я вертавсь. Узяв мене боснієць балакучий: спинивсь, – а з телефоном не розставсь, – вів монолог яскравий, аж пекучий. Вже потім приязно й мені – словес дари: у Загребі живе, він там торгує; з гостинцями – до мами й до сестри; він частий гість, синує і братує.

З собою кличе – в рідний дім у гості. Відмовити – словам, що чисті й прості? Фізично дужий муж, – зворушно чуйний до ритмів предківських, пісень, що не розгульні, до танців – певно, з  хорою на споді, до музики, народної не вроді.

Без батька двадцять років – він загинув. Загинув друг, і не одну людину оплакують донині в цих оселях... А музика звучить – гучна й весела. Так повертається в життя проста людина, таким – з руїн – і в них постав будинок.

Війною відійшли і старші, – й діти. У горах – міни. Краєм володіти – непросто в повоєнні і донині. Чи не тому – відкритий він людині, котра приїхала звідтіль, де кров ще ллється, де тяжко правді, бо навкруг – все продається?

У них були очільники продажні. А люди їхні – чесні і відважні.

Їх втягнуто у бійню – до загину... Чи втішити невгоєний біль сина?

А він живе – і пам’ятає всіх. Він, Звонко Йовашич, що пісню любить, сміх. Народжений боснійцем – і хорват: в державі, де змирився з братом брат.

А серце – з мамою, де дім, – Нове Село. Тут народився – і дитинство тут цвіло, тут ріс, пройшов війну, знав ворогів; прощав їх – на очах у всіх богів.

Він любить спів – і ритми чує тонко; так нарекли, його наймення – Звонко.

Він тужно плаче, в сорок літ – дитя: немає убієнним вороття.

Він мовить, що убили – вороги; не каже, хто, – прогнівляться боги.

Їх кілька над стражденним їхнім краєм, вони – з народження, богів не вибирають; але й не обирають ворогів, – якщо ти з християнських берегів.

Він вибачив за тих, за ким він тужить. Тепер він, Звонко, з цілим світом дружить. Він добрий, у дорозі підбере; боснійський новоселівський орел.

Співає з мамою, родину нахваля, – уже привітна їхня скривджена земля; в них особливий, – і з голубчиками стіл...

Я в них – з війни! – Хоч заперечити б хотів. Проста Європа, що від болю відійшла, – мене за біженця від крові прийняла. Їм так те пам’ятно, їм досі те болить, – і версій інших серце брати не велить...

 

* * *

В Малій Дівиці храм на Трійцю – й ледь моква.

Як не старалась би набратана Москва, – ні вміла кривда, ні натаскані людці – не здужають боснійців, правди ці.

Було їх трійко – мама, син, дочка; було, – ніхто з них того гостя не чекав; а син привіз – із української війни – і знов болить: поранені сини; і зайнялась потреба людська – помогти: чи з фронту, чи із тилу, – з болю ти...

Я взяв усе, що їхня щедрість віддала.

Я вивіз віру із боснійського села – в добро – з пригоєного шраму правоти, що сам появою з’ятрив, – а міг би й ти…

Боснійцеві й сестрі на гой жалю – послав вишиванки: я Боснію люблю.

Хай зціляться і нашим кодом тим: хто бореться, – узор той є святим.

То з вічності, з етнічних анфілад: там гідності й краси – і код, і лад.

 

* * *

Анфілади ситостей в розкошах; анфілади буднів трударів; із імперських арок – брехні-ноші; ноші крадіїв, – бо владарів.

Анфілади-арки у майбутнє; анфілади людських почуттів.

Анфіладне європейське сутнє землякам засвідчити б хотів.

Кремль не бомбував іще сірійців, – українців товк, де їх дістав…

Дякувати Богу, Святій Трійці, – людяності дух уже витав.

VI – XІІ 2015,

Маджàрі – Київ

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)