Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Нариси з історії Бериславщини. Випуск 1
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Вишиванка. Число 4
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Микола Братан. Поет-земляк Євген Фомін
Іван Немченко. Корсунські світанки
ПЕРЕВЕРТНІ
Пригодницька повість
Бібліографічний опис: 

Анастасьєв А.М.

Перевертні: Пригодницька повість // Анастасьєв А.М. Просто життя. — К.-Херсон: Просвіта, 2013. — С. 66-87.

Зграя Білобрисого

У широкій долині звивистої річечки привільно розкинулися садиби райцентрівського селища Тихоболотівки. Всупереч непривабливій назві воно стало справжнім райським куточком для голови райдержадміністрації Володимира Білобрисого. За короткий проміжок часу, скориставшись хаосом при переході від планової соціалістичної до ринкової капіталістичної економіки, Білобрисий побудував для себе і свого оточення справжній тихоболотівський комунізм. Місцева мафія без особливого клопоту заволоділа рухомим та нерухомим майном більшості колгоспів району. Несподівано щодня у господарства зачащали з перевірками всілякі комісії від податкової інспекції, контрольно-ревізійного управління, прокуратури до пожежної інспекції та станції захисту рослин. Не витримуючи глобального шантажу, керівники господарств здавалися на ласку Білобрисого. Невдовзі колгосп ставав банкрутом, а майно, нажите тяжкою працею людей, за безцінь переходило у власність спеціально створеного Болотівського торгового дому під керівництвом Олександра Суховія — вірнопідданого главі райдержадміністрації. Випробувана роками грабіжницька схема діяла чітко та безперебійно, аж поки не наштовхнулася на рішучий опір громади села Чистопілля та голови правління місцевого колгоспу “Січ” Івана Тарасовича Трясила. З приводу того непередбаченого опору зібралися у кабінеті Білобрисого ключові фігури мафії. Саме фігури, бо за повноцінних людей шеф їх не вважав і розпоряджався їх долею, як гравець розпоряджається пішаками на шахівниці.
— Цей правдолюб, немов більмо в оці, — скаржився на Івана Трясила директор торгового дому, — він подає поганий приклад іншим. Стає дедалі складніше працювати, виникає багато проблем…
— Немає людини — немає проблеми, — обвівши поглядом присутніх, нагадав Білобрисий сумно відомий сталінський афоризм.
— А може, ще отямиться? — подав голос нещодавно призначений на посаду начальника податкової інспекції Микола Хабаров.
— Не отямиться, — блимаючи поросячими очима з-під лоба, говорив шеф, — такі, як Трясило не згинаються. Він небезпечний, бо знає більше, ніж треба…
Білобрисий зупинив погляд на завідуючому райвідділом міліції підполковникові Козачку і той без слів зрозумів, що саме йому доведеться брати черговий гріх на душу…
Невдовзі у Чистопіллі пролунав фатальний для Івана Трясила постріл, відлуння якого покотилося далеко за межі району. Слідчим з Києва вдалося з’ясувати, що того вечора Іван Тарасович повернувся додому з райцентру не в настрої. Не вечерявши ліг спати, а вночі хтось викликав його з хати і застрелив з дробовика. Помер Трясило на руках сільської фельдшерки Наталки Чепурної, не доїхавши до районної лікарні. Наталка повідомила слідчим, що Іван Тарасович кілька разів повторив не дуже розбірливо прізвище, яке крутилося в голові у жінки, але ніяк не пригадувалось. Через кілька днів по тому у фельдшерському пункті вибухнув балон з газом і Чепурна загинула.
Розслідування зайшло у глухий кут. Слідчі підозріло не звернули увагу на зв’язок між двома трагічними подіями.
У селі почали потроху забувати про них. У кожного вистачало своїх клопотів, адже настав великий дерибан колгоспу. Прибравши до рук збанкрутілу “Січ”, Суховій пустив під ніж колгоспних корів і всю рогату худобу, розібрав тваринницькі ферми, порізав на металобрухт металеві конструкції критого зернотоку, забрав до торгового дому трактори, автомобілі й іншу техніку, пообіцявши колгоспникам оплатити їхні майнові та земельні паї…

Нечувана наруга

Коли син Івана Тарасовича Сергій Трясило, відслуживши у десантному війську, повернувся додому, то не впізнав рідного села. Всюди віяло пусткою і безлюддям. Не маючи постійної роботи, молоді сельчани подалися у закордони шукати кращої долі, а старики через свою неміч занедбали домашні господарства. У багатьох будинках були забиті дошками навхрест вікна і двері. Вулицями бродили безпритульні барсики та жульки. У хлопця склалося враження, що влада давно махнула рукою на бабусь і дідусів, лишивши їх доживати віку серед розрухи, яку можна було порівняти хіба що з післявоєнною. Щоправда, у центрі села в око Сергієві упало навіть декілька новобудов, огорожених високими парканами. Справжній маєток спорудив тут собі сільський голова Василь Шкура. Неподалік день і ніч куріла олійниця, що належала його зятю Степанові Лизуну, представникові мафіозного торгового дому “Тихоболотівський”.
Мало чим відрізнялося від інших занедбане обійстя покійного голови колгоспу. Смерть Івана Тарасовича підірвало здоров’я його дружини Надії Степанівни і вона більше перебувала у лікарні, аніж вдома. Все, що побачив Сергій у рідному селі, гнітило, важким каменем лягло на душу.
Щоб не сидіти, склавши руки, разом з односельчанином — добродушним здорованем Віктором Ковальчуком, почали їздити мотоциклами рибалити до Дніпра.
Неподалік від того місця, де хлопці вудили рибу, був з усіх сторін схований від людського ока верболозовими кущами невеличкий пляж. Сюди у спекотні дні полюбляло навідуватись на пікнік всіляке начальство. Облюбував цей мальовничий куточок і голова райдержадміністрації Володимир Білобрисий зі своєю свитою.
Ось і того разу “Волга”, припаркувалась майже впритул під кущами навпроти пляжика. Білобрисий разом з підполковником Козачком приїхав “відтягнутись за повною програмою”. Для розваг, як завжди, прихопили з собою молоденьких дівчат. Відразу всі почали роздягатись, складаючи одяг в салоні автомобіля. Тим часом водій дістав з багажника картонні коробки, мангал і віднісши все за кущі, заходився “накривати поляну”. Невдовзі у повітрі запахло шашликами…
…Кльову того дня майже не було і Сергій з Віктором, змотавши снасті, збиралися додому. Ідея виникла спонтанно.
— Ти вмієш водити “Волгу”? — запитав ніби ненароком Віктор.
— Так я ж десантник… але чому тебе це зацікавило, — подивився Сергій в очі товариша і раптом все зрозумів. Не змовляючись, вони ударили долонями. Підкрастися непомітно до легковика особливих труднощів не складало. На пляжі голосно реготали сп’янілі чоловіки, верещали дівчата, водій заплив далеко від берега, аби не заважати розважатись начальству.
Ключа у замку запалення не було, але Сергій з’єднав якісь проводки і двигун відразу завівся. Хлопці спочатку заїхали додому, залишили риболовецькі снасті, переодяглися і поїхавши до райцентру. Припаркувавши “Волгу” на майданчику біля райвідділу міліції, повернулися додому рейсовою маршруткою.
Цілу ніч гола компанія на чолі з Білобрисим манівцями добиралася до Тихоболотівки, ховаючись у придорожніх бур’янах, коли освітлюючи фарами їх наздоганяла, або їхала назустріч якась автомашина. Та як не ховалися невдахи, чимало хто у райцентрі таки упізнав і голову держадміністрації, і начальника міліції, коли ті, перестрибуючи через паркани, перебіжками діставалися до своїх домівок. Від душі сміялася Тихоболотівка з тої надзвичайної пригоди. Білобрисий довго не показувався на люди, чекав, поки стихнуть балачки. Та він не думав залишати без наслідків таку нечувану наругу над своїм, як йому здавалося, незаплямованим авторитетом. Викликавши до себе “на килим” підполковника Козачка, поставив перед ним питання ребром: або знаходиш кривдників, або… сам знаєш…
— Знайду, Володимире Макаровичу, їй богу, знайду, — побожився начальник міліції.
У нього вже були деякі міркування щодо оперативних дій.

Полон і втеча

Того дня ніщо не віщувало біди. Вона звалилась на голови Сергія і Віктора у личинах старшого лейтенанта міліції Скурлатова та ще здоровила сержанта з автоматом. У камуфляжних вітрівках вони з’явились наче з-під землі перед хлопцями і наказали не рухатись.
— Ми вас давно розшукуємо, — пояснив Скурлатов, замикаючи на зап’ястях друзів ручні кайданки.
— Це якась помилка… ми ніякого злочину не вчиняли… — спробували заперечувати хлопці, але міліціонери вивели їх від берега на дорогу і грубо заштовхали до “воронка”:
— У відділку розберемось.
Так несподівано розпочалась одіссея сільських юнаків з неймовірними пригодами і поневіряннями.
Ні до якого райвідділу їх не повезли. Через кілька годин досить швидкої їзди “воронок” зупинився біля самого Чорного моря на одній з пристаней Феодосії. У середні віки це кримське місто звалося Кафою і відоме було ринком рабів. Сюди кочівники приганяли ясир, захоплений у розбійницьких набігах на Північне Причорномор’я. Звідси тисячі чоловіків, жінок і дітей продавалися у рабство до заморських країн арабського світу.
Сергій з Віктором навіть не здогадувалися, що на них чекає доля тих середньовічних рабів. Завели їх у якийсь сарай, де вже було кільканадцять бранців, прикутих кайданками до вмурованих у стіну металевих кілець.
Надворі вже поночіло, коли до сараю зайшли охоронники у камуфляжі і з автоматами. Полонених попарно зчепили кайданками, наказали мовчати і повели на пристань. Там на них вже чекав швидкохідний глісер. Прийнявши на борт живий вантаж, він вийшов у відкрите море.
Приблизно опівночі у нейтральних водах хлопців пересадили у трюм якогось риболовецького судна. Змінилися охоронники. Тепер вони розмовляли між собою гортанною мовою, а на хлопців гарчали російською з характерним кавказьким акцентом.
На світанку судно пришвартувалося до старого дебаркадеру у бухті, захищеній з усіх сторін скелями. Бранців вивели дощатим трапом на берег і наказали роздягнутися.
Невдовзі сюди під’їхала крита брезентом вантажівка. З кабіни виліз грузин у формі армійського полковника, а з кузова зіскочили двоє автоматників. Полковник підійшов до бранців, оглядаючи їх молоді, налиті силою та здоров’ям тіла. У декого під шкірою клубочилися накачані м’язи, що свідчило про їх спортивну приналежність. Поважний грузин був задоволений оглядинами, аж прицмокував язиком і потирав долонями. Улесливо посміхався полковникові власник риболовецького судна. Він також радів, що покупцеві сподобався товар. А хлопці, хоча жодного слова не розуміли з розмови між кавказцями, вже здогадалися, що на них чекає… І вони не помилялися.
Їх привезли у розташування захованого у горах кар’єру, де з півсотні виснажених важкою працею чоловіків добували та обтесували гранітні брили, формуючи з них прямокутні будівельні блоки. Тепер у новобранців не залишалося жодних ілюзій щодо їх подальшої долі. З безвихідним відчаєм слухали вони перший інструктаж старшого наглядача, який на ламаній російській мові радив викинути з голів навіть думки про втечу і нагадав відоме гасло про те, що хто не працює, той не їсть.
…Робота була каторжною, а харчування нікчемним. Якщо у перші дні у хлопців не згасала надія про втечу, то з кожним днем вона танула у міру фізичного виснаження. І тоді визріла думка шукати спосіб, аби повідомити про себе на волю. Було ясно, що всім не втекти, отже, треба спробувати вибратись звідси комусь одному. Визначилися кому саме. Вибір упав на Сергія. І почалася підготовка до його втечі. Хлопці щодня віддавали Сергієві частину своїх хлібних пайків. Втікач мав бути у добрій фізичній формі. Йому на дорогу крадькома від охоронників сушили сухарі. Хтось помінявся з ним добротними кросівками, куртками. Розуміли, що втікачеві доведеться долати довгий, важкий і небезпечний шлях…
А тим часом вдома у Сергія відбувались події, про які він навіть не здогадувався. Не дочекавшись хлопців з рибалки, батьки збиралися звернутися до міліції, щоб оголосити їх розшук. Збиралися, та не встигли. Міліціонери самі нагрянули в село, обнишпорили все, нібито шукаючи Сергія та Юрка, яких запідозрили у зґвалтуванні, пограбуванні та вбивстві молодої жінки, труп якої було знайдено на березі Дніпра, поблизу того місця, де постійно рибалили хлопці. Міліціонери, певна річ, поїхали ні з чим, але задоволені. Вони ж бо знали, куди поділись “підозрювані”… Справу було зроблено чисто й оперативно: злочин розкрито, злочинців оголошено у розшук.
…Капітан міліції Скуратов пакував валізи, збираючись провести заслужену відпустку десь на “крутому” пляжі. В кишені лежав квиток на найближчий авіарейс до Стамбула. Несподівано зазумерив мобільний телефон. Тінь тривоги лягла на обличчя Скуратова. Інтуїтивно відчув щось недобре. І цього разу чуття не підвело бувалого міліцейського вовка.
— Беда! Твая земляк бежала, — коротко повідомив кавказець, — срочно принимай мера…
Скуратов пополотнів, але швидко взяв себе в руки. Він розумів, що треба діяти негайно. Нікуди не дінеться від нього той втікач, прибіжить додому. Тільки шкода, що зривається такий омріяний відпочинок. Але у нього ще буде час усе надолужити. Наразі головне — взяти втікача.
Та Сергій виявився кмітливішим, ніж про нього думав капітан Скуратов. Блукаючи і поневіряючись у горах Кавказу, у станицях Краснодарського краю, потім і Криму, втікач навчився обережності, його інтуїція настільки загострилась, що хлопець заздалегідь відчував небезпеку і уникав її. Під час мандрів Сергій змужнів і загартувався фізично. І поки Скуратов сподівався вистежити і схопити втікача біля його дому, Сергій благополучно добирався до Херсона, де мешкав його армійський друг Костя Курінний.

Армійські друзі

…Після служби в армії, Костя Курінний вступив на заочне відділення юридичного факультету і відкрив власну контору приватного детектива. Він серйозно захопився цікавою, а часом вельми небезпечною діяльністю.
Ще в дитинстві перечитав безліч пригодницьких романів, повістей, оповідань. Міцно засів у його свідомості образ Шерлока Холмса, який зійшов зі сторінок пригодницьких оповідань англійського письменника Конан Дойля і заполонив уяву багатьох романтиків своїм дедуктивним методом розслідування безнадійно заплутаних справ. Намагаючись в усьому наслідувати славнозвісного детектива, Костя замовив у знайомого кравця картату кепку, почав палити трубку і вчитись грати на скрипці. У хвилини глибоких роздумів він одягав кепку, запалював трубку і довго розглядав себе у дзеркалі, погладжуючи великого сірого кота, якого називав доктором Ватсоном. Таких моментів у нього було більше, ніж хотілося б, адже приватна контора поки що переживала фінансову кризу, оскільки до напівпідвального офісу детектива не часто зверталися багаті клієнти.
Того дня його з глибоких роздумів над скрутним становищем вивели позивні мобільного телефону. На табло висвітлився незнайомий номер, але по голосу Костя відразу впізнав армійського приятеля Сергія Трясила.
— Скільки літ, скільки зим! — вигукнув замість привітання. — Можу заприсягтися, що ти десь зовсім поруч і маєш важливу справу до мене…
— Ти, як завжди, вражаєш своєю проникливістю, — підкинув Сергій комплімент другові.
— Постривай… та тебе ж оголошено у розшук, — перейшов на шепіт Костя. — Звідки телефонуєш?..
— Мені вкрай необхідно побачитись з тобою, — наполягав Сергій…
Вони домовились зустрітись через годину у кав’ярні “Фрегат”, власником якого був їхній співслужбовець у підрозділі спецпризначення Вадим Трибушний.
— Будь обережним, — порадив Костя і нагадав, — ти ж у розшуку.
Рівно через годину Сергій був біля кав’ярні, з відчинених дверей якої лунали чоловічі голоси. “Ну й декор, — подумав хлопець, переступивши поріг питного закладу, — справжнє піратське кубло…” За столами, стилізованими під великі дубові діжки, сиділо кілька відвідувачів, горланячи якусь “тумбу-румбу”. Замість вікон у кав’ярні були круглі ілюмінатори, і приміщення нагадувало кают-компанію корабля. Біля дверей на трохи меншій діжці возсідав міцної статури чолов’яга у смугастій тільняшці. Ліве його око закривала чорна пов’язка, а праве ніби лазером пронизувало кожного, хто переступав поріг. Сергію стало дещо моторошно під тим поглядом, але у глибині приміщення він помітив друга і заспокоївся. Костя чекав за столом-діжкою і помахав Сергію рукою. Друзі привіталися стримано, аби не привертати до себе зайвої уваги сторонніх.
— Ти де зупинився? — запитав Костя, вислухавши розповідь друга про його надзвичайні пригоди.
— Поки що ніде, — признався Сергій.
— От і добре. У твоєму становищі малюватись по готелях небезпечно. Кілька днів перекантуєшся у моєму офісі. Там є окрема досить зручна кімнатчина.
…Костя відразу захопився ідеєю визволення хлопців з кавказького полону, і друзі вирішили детально обговорити план дій.

Теми: 

Сторінки

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)