Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Анастасьєв А.М.
Перевертні: Пригодницька повість // Анастасьєв А.М. Просто життя. — К.-Херсон: Просвіта, 2013. — С. 66-87.
ПЕРЕВЕРТНІ
Пригодницька повість

Зграя Білобрисого


У широкій долині звивистої річечки привільно розкинулися садиби райцентрівського селища Тихоболотівки. Всупереч непривабливій назві воно стало справжнім райським куточком для голови райдержадміністрації Володимира Білобрисого. За короткий проміжок часу, скориставшись хаосом при переході від планової соціалістичної до ринкової капіталістичної економіки, Білобрисий побудував для себе і свого оточення справжній тихоболотівський комунізм. Місцева мафія без особливого клопоту заволоділа рухомим та нерухомим майном більшості колгоспів району. Несподівано щодня у господарства зачащали з перевірками всілякі комісії від податкової інспекції, контрольно-ревізійного управління, прокуратури до пожежної інспекції та станції захисту рослин. Не витримуючи глобального шантажу, керівники господарств здавалися на ласку Білобрисого. Невдовзі колгосп ставав банкрутом, а майно, нажите тяжкою працею людей, за безцінь переходило у власність спеціально створеного Болотівського торгового дому під керівництвом Олександра Суховія — вірнопідданого главі райдержадміністрації. Випробувана роками грабіжницька схема діяла чітко та безперебійно, аж поки не наштовхнулася на рішучий опір громади села Чистопілля та голови правління місцевого колгоспу “Січ” Івана Тарасовича Трясила. З приводу того непередбаченого опору зібралися у кабінеті Білобрисого ключові фігури мафії. Саме фігури, бо за повноцінних людей шеф їх не вважав і розпоряджався їх долею, як гравець розпоряджається пішаками на шахівниці.
— Цей правдолюб, немов більмо в оці, — скаржився на Івана Трясила директор торгового дому, — він подає поганий приклад іншим. Стає дедалі складніше працювати, виникає багато проблем…
— Немає людини — немає проблеми, — обвівши поглядом присутніх, нагадав Білобрисий сумно відомий сталінський афоризм.
— А може, ще отямиться? — подав голос нещодавно призначений на посаду начальника податкової інспекції Микола Хабаров.
— Не отямиться, — блимаючи поросячими очима з-під лоба, говорив шеф, — такі, як Трясило не згинаються. Він небезпечний, бо знає більше, ніж треба…
Білобрисий зупинив погляд на завідуючому райвідділом міліції підполковникові Козачку і той без слів зрозумів, що саме йому доведеться брати черговий гріх на душу…
Невдовзі у Чистопіллі пролунав фатальний для Івана Трясила постріл, відлуння якого покотилося далеко за межі району. Слідчим з Києва вдалося з’ясувати, що того вечора Іван Тарасович повернувся додому з райцентру не в настрої. Не вечерявши ліг спати, а вночі хтось викликав його з хати і застрелив з дробовика. Помер Трясило на руках сільської фельдшерки Наталки Чепурної, не доїхавши до районної лікарні. Наталка повідомила слідчим, що Іван Тарасович кілька разів повторив не дуже розбірливо прізвище, яке крутилося в голові у жінки, але ніяк не пригадувалось. Через кілька днів по тому у фельдшерському пункті вибухнув балон з газом і Чепурна загинула.
Розслідування зайшло у глухий кут. Слідчі підозріло не звернули увагу на зв’язок між двома трагічними подіями.
У селі почали потроху забувати про них. У кожного вистачало своїх клопотів, адже настав великий дерибан колгоспу. Прибравши до рук збанкрутілу “Січ”, Суховій пустив під ніж колгоспних корів і всю рогату худобу, розібрав тваринницькі ферми, порізав на металобрухт металеві конструкції критого зернотоку, забрав до торгового дому трактори, автомобілі й іншу техніку, пообіцявши колгоспникам оплатити їхні майнові та земельні паї…

Нечувана наруга

Коли син Івана Тарасовича Сергій Трясило, відслуживши у десантному війську, повернувся додому, то не впізнав рідного села. Всюди віяло пусткою і безлюддям. Не маючи постійної роботи, молоді сельчани подалися у закордони шукати кращої долі, а старики через свою неміч занедбали домашні господарства. У багатьох будинках були забиті дошками навхрест вікна і двері. Вулицями бродили безпритульні барсики та жульки. У хлопця склалося враження, що влада давно махнула рукою на бабусь і дідусів, лишивши їх доживати віку серед розрухи, яку можна було порівняти хіба що з післявоєнною. Щоправда, у центрі села в око Сергієві упало навіть декілька новобудов, огорожених високими парканами. Справжній маєток спорудив тут собі сільський голова Василь Шкура. Неподалік день і ніч куріла олійниця, що належала його зятю Степанові Лизуну, представникові мафіозного торгового дому “Тихоболотівський”.
Мало чим відрізнялося від інших занедбане обійстя покійного голови колгоспу. Смерть Івана Тарасовича підірвало здоров’я його дружини Надії Степанівни і вона більше перебувала у лікарні, аніж вдома. Все, що побачив Сергій у рідному селі, гнітило, важким каменем лягло на душу.
Щоб не сидіти, склавши руки, разом з односельчанином — добродушним здорованем Віктором Ковальчуком, почали їздити мотоциклами рибалити до Дніпра.
Неподалік від того місця, де хлопці вудили рибу, був з усіх сторін схований від людського ока верболозовими кущами невеличкий пляж. Сюди у спекотні дні полюбляло навідуватись на пікнік всіляке начальство. Облюбував цей мальовничий куточок і голова райдержадміністрації Володимир Білобрисий зі своєю свитою.
Ось і того разу “Волга”, припаркувалась майже впритул під кущами навпроти пляжика. Білобрисий разом з підполковником Козачком приїхав “відтягнутись за повною програмою”. Для розваг, як завжди, прихопили з собою молоденьких дівчат. Відразу всі почали роздягатись, складаючи одяг в салоні автомобіля. Тим часом водій дістав з багажника картонні коробки, мангал і віднісши все за кущі, заходився “накривати поляну”. Невдовзі у повітрі запахло шашликами…
…Кльову того дня майже не було і Сергій з Віктором, змотавши снасті, збиралися додому. Ідея виникла спонтанно.
— Ти вмієш водити “Волгу”? — запитав ніби ненароком Віктор.
— Так я ж десантник… але чому тебе це зацікавило, — подивився Сергій в очі товариша і раптом все зрозумів. Не змовляючись, вони ударили долонями. Підкрастися непомітно до легковика особливих труднощів не складало. На пляжі голосно реготали сп’янілі чоловіки, верещали дівчата, водій заплив далеко від берега, аби не заважати розважатись начальству.
Ключа у замку запалення не було, але Сергій з’єднав якісь проводки і двигун відразу завівся. Хлопці спочатку заїхали додому, залишили риболовецькі снасті, переодяглися і поїхавши до райцентру. Припаркувавши “Волгу” на майданчику біля райвідділу міліції, повернулися додому рейсовою маршруткою.
Цілу ніч гола компанія на чолі з Білобрисим манівцями добиралася до Тихоболотівки, ховаючись у придорожніх бур’янах, коли освітлюючи фарами їх наздоганяла, або їхала назустріч якась автомашина. Та як не ховалися невдахи, чимало хто у райцентрі таки упізнав і голову держадміністрації, і начальника міліції, коли ті, перестрибуючи через паркани, перебіжками діставалися до своїх домівок. Від душі сміялася Тихоболотівка з тої надзвичайної пригоди. Білобрисий довго не показувався на люди, чекав, поки стихнуть балачки. Та він не думав залишати без наслідків таку нечувану наругу над своїм, як йому здавалося, незаплямованим авторитетом. Викликавши до себе “на килим” підполковника Козачка, поставив перед ним питання ребром: або знаходиш кривдників, або… сам знаєш…
— Знайду, Володимире Макаровичу, їй богу, знайду, — побожився начальник міліції.
У нього вже були деякі міркування щодо оперативних дій.

Полон і втеча


Того дня ніщо не віщувало біди. Вона звалилась на голови Сергія і Віктора у личинах старшого лейтенанта міліції Скурлатова та ще здоровила сержанта з автоматом. У камуфляжних вітрівках вони з’явились наче з-під землі перед хлопцями і наказали не рухатись.
— Ми вас давно розшукуємо, — пояснив Скурлатов, замикаючи на зап’ястях друзів ручні кайданки.
— Це якась помилка… ми ніякого злочину не вчиняли… — спробували заперечувати хлопці, але міліціонери вивели їх від берега на дорогу і грубо заштовхали до “воронка”:
— У відділку розберемось.
Так несподівано розпочалась одіссея сільських юнаків з неймовірними пригодами і поневіряннями.
Ні до якого райвідділу їх не повезли. Через кілька годин досить швидкої їзди “воронок” зупинився біля самого Чорного моря на одній з пристаней Феодосії. У середні віки це кримське місто звалося Кафою і відоме було ринком рабів. Сюди кочівники приганяли ясир, захоплений у розбійницьких набігах на Північне Причорномор’я. Звідси тисячі чоловіків, жінок і дітей продавалися у рабство до заморських країн арабського світу.
Сергій з Віктором навіть не здогадувалися, що на них чекає доля тих середньовічних рабів. Завели їх у якийсь сарай, де вже було кільканадцять бранців, прикутих кайданками до вмурованих у стіну металевих кілець.
Надворі вже поночіло, коли до сараю зайшли охоронники у камуфляжі і з автоматами. Полонених попарно зчепили кайданками, наказали мовчати і повели на пристань. Там на них вже чекав швидкохідний глісер. Прийнявши на борт живий вантаж, він вийшов у відкрите море.
Приблизно опівночі у нейтральних водах хлопців пересадили у трюм якогось риболовецького судна. Змінилися охоронники. Тепер вони розмовляли між собою гортанною мовою, а на хлопців гарчали російською з характерним кавказьким акцентом.
На світанку судно пришвартувалося до старого дебаркадеру у бухті, захищеній з усіх сторін скелями. Бранців вивели дощатим трапом на берег і наказали роздягнутися.
Невдовзі сюди під’їхала крита брезентом вантажівка. З кабіни виліз грузин у формі армійського полковника, а з кузова зіскочили двоє автоматників. Полковник підійшов до бранців, оглядаючи їх молоді, налиті силою та здоров’ям тіла. У декого під шкірою клубочилися накачані м’язи, що свідчило про їх спортивну приналежність. Поважний грузин був задоволений оглядинами, аж прицмокував язиком і потирав долонями. Улесливо посміхався полковникові власник риболовецького судна. Він також радів, що покупцеві сподобався товар. А хлопці, хоча жодного слова не розуміли з розмови між кавказцями, вже здогадалися, що на них чекає… І вони не помилялися.
Їх привезли у розташування захованого у горах кар’єру, де з півсотні виснажених важкою працею чоловіків добували та обтесували гранітні брили, формуючи з них прямокутні будівельні блоки. Тепер у новобранців не залишалося жодних ілюзій щодо їх подальшої долі. З безвихідним відчаєм слухали вони перший інструктаж старшого наглядача, який на ламаній російській мові радив викинути з голів навіть думки про втечу і нагадав відоме гасло про те, що хто не працює, той не їсть.
…Робота була каторжною, а харчування нікчемним. Якщо у перші дні у хлопців не згасала надія про втечу, то з кожним днем вона танула у міру фізичного виснаження. І тоді визріла думка шукати спосіб, аби повідомити про себе на волю. Було ясно, що всім не втекти, отже, треба спробувати вибратись звідси комусь одному. Визначилися кому саме. Вибір упав на Сергія. І почалася підготовка до його втечі. Хлопці щодня віддавали Сергієві частину своїх хлібних пайків. Втікач мав бути у добрій фізичній формі. Йому на дорогу крадькома від охоронників сушили сухарі. Хтось помінявся з ним добротними кросівками, куртками. Розуміли, що втікачеві доведеться долати довгий, важкий і небезпечний шлях…
А тим часом вдома у Сергія відбувались події, про які він навіть не здогадувався. Не дочекавшись хлопців з рибалки, батьки збиралися звернутися до міліції, щоб оголосити їх розшук. Збиралися, та не встигли. Міліціонери самі нагрянули в село, обнишпорили все, нібито шукаючи Сергія та Юрка, яких запідозрили у зґвалтуванні, пограбуванні та вбивстві молодої жінки, труп якої було знайдено на березі Дніпра, поблизу того місця, де постійно рибалили хлопці. Міліціонери, певна річ, поїхали ні з чим, але задоволені. Вони ж бо знали, куди поділись “підозрювані”… Справу було зроблено чисто й оперативно: злочин розкрито, злочинців оголошено у розшук.
…Капітан міліції Скуратов пакував валізи, збираючись провести заслужену відпустку десь на “крутому” пляжі. В кишені лежав квиток на найближчий авіарейс до Стамбула. Несподівано зазумерив мобільний телефон. Тінь тривоги лягла на обличчя Скуратова. Інтуїтивно відчув щось недобре. І цього разу чуття не підвело бувалого міліцейського вовка.
— Беда! Твая земляк бежала, — коротко повідомив кавказець, — срочно принимай мера…
Скуратов пополотнів, але швидко взяв себе в руки. Він розумів, що треба діяти негайно. Нікуди не дінеться від нього той втікач, прибіжить додому. Тільки шкода, що зривається такий омріяний відпочинок. Але у нього ще буде час усе надолужити. Наразі головне — взяти втікача.
Та Сергій виявився кмітливішим, ніж про нього думав капітан Скуратов. Блукаючи і поневіряючись у горах Кавказу, у станицях Краснодарського краю, потім і Криму, втікач навчився обережності, його інтуїція настільки загострилась, що хлопець заздалегідь відчував небезпеку і уникав її. Під час мандрів Сергій змужнів і загартувався фізично. І поки Скуратов сподівався вистежити і схопити втікача біля його дому, Сергій благополучно добирався до Херсона, де мешкав його армійський друг Костя Курінний.

Армійські друзі


…Після служби в армії, Костя Курінний вступив на заочне відділення юридичного факультету і відкрив власну контору приватного детектива. Він серйозно захопився цікавою, а часом вельми небезпечною діяльністю.
Ще в дитинстві перечитав безліч пригодницьких романів, повістей, оповідань. Міцно засів у його свідомості образ Шерлока Холмса, який зійшов зі сторінок пригодницьких оповідань англійського письменника Конан Дойля і заполонив уяву багатьох романтиків своїм дедуктивним методом розслідування безнадійно заплутаних справ. Намагаючись в усьому наслідувати славнозвісного детектива, Костя замовив у знайомого кравця картату кепку, почав палити трубку і вчитись грати на скрипці. У хвилини глибоких роздумів він одягав кепку, запалював трубку і довго розглядав себе у дзеркалі, погладжуючи великого сірого кота, якого називав доктором Ватсоном. Таких моментів у нього було більше, ніж хотілося б, адже приватна контора поки що переживала фінансову кризу, оскільки до напівпідвального офісу детектива не часто зверталися багаті клієнти.
Того дня його з глибоких роздумів над скрутним становищем вивели позивні мобільного телефону. На табло висвітлився незнайомий номер, але по голосу Костя відразу впізнав армійського приятеля Сергія Трясила.
— Скільки літ, скільки зим! — вигукнув замість привітання. — Можу заприсягтися, що ти десь зовсім поруч і маєш важливу справу до мене…
— Ти, як завжди, вражаєш своєю проникливістю, — підкинув Сергій комплімент другові.
— Постривай… та тебе ж оголошено у розшук, — перейшов на шепіт Костя. — Звідки телефонуєш?..
— Мені вкрай необхідно побачитись з тобою, — наполягав Сергій…
Вони домовились зустрітись через годину у кав’ярні “Фрегат”, власником якого був їхній співслужбовець у підрозділі спецпризначення Вадим Трибушний.
— Будь обережним, — порадив Костя і нагадав, — ти ж у розшуку.
Рівно через годину Сергій був біля кав’ярні, з відчинених дверей якої лунали чоловічі голоси. “Ну й декор, — подумав хлопець, переступивши поріг питного закладу, — справжнє піратське кубло…” За столами, стилізованими під великі дубові діжки, сиділо кілька відвідувачів, горланячи якусь “тумбу-румбу”. Замість вікон у кав’ярні були круглі ілюмінатори, і приміщення нагадувало кают-компанію корабля. Біля дверей на трохи меншій діжці возсідав міцної статури чолов’яга у смугастій тільняшці. Ліве його око закривала чорна пов’язка, а праве ніби лазером пронизувало кожного, хто переступав поріг. Сергію стало дещо моторошно під тим поглядом, але у глибині приміщення він помітив друга і заспокоївся. Костя чекав за столом-діжкою і помахав Сергію рукою. Друзі привіталися стримано, аби не привертати до себе зайвої уваги сторонніх.
— Ти де зупинився? — запитав Костя, вислухавши розповідь друга про його надзвичайні пригоди.
— Поки що ніде, — признався Сергій.
— От і добре. У твоєму становищі малюватись по готелях небезпечно. Кілька днів перекантуєшся у моєму офісі. Там є окрема досить зручна кімнатчина.
…Костя відразу захопився ідеєю визволення хлопців з кавказького полону, і друзі вирішили детально обговорити план дій.

Таємна вечеря


Тихоболотівка жила своїм провінційним життям. Десь там у столиці, у великих містах, мов гриби після дощу, плодилися політичні партії, рухи, блоки, вирували пристрасті, лунали протести, змінювалися уряди, а тут, у володінні Білобрисого та його найближчих соратників панував пострадянський застій, утримуваний владною рукою колишнього компартійного функціонера. Свавіллю і самодурству Білобрисого не було меж. Він один на власний розсуд розпоряджався не лише бюджетними коштами, але поклав лапу на пенсійний фонд, на фінанси всіх підприємств та організацій району. Люди, місяцями не отримуючи зарплати і пенсії, мусили при нагальній потребі випрошувати у Білобрисого зароблені кошти на лікування і навіть на похорони. Зате ні собі, ні своїй челяді він ні в чому не відмовляв.
— Чого вам не вистачає до повного щастя? — запитував шеф у своїх вірнопідданих чиновників. Маєте владу над людьми, маєте хліб і до хліба. Потрібні видовища? Влаштуємо!
Невдовзі Тихоболотівку розбудила тріскотня багатьох мотоциклетних моторів. Байкери, демонструючи різні карколомні трюки, мчали центральною вулицею селища, кружляли на площі перед “білим домом”. Як пізніше виявилося, Білобрисий запросив до райцентру групу каскадерів, заплативши їм за показовий виступ чималі кошти, певна річ, не з власної кишені.
Щоп’ятниці з місцевого лісництва до будівлі старого водяного млина доставляли повну вантажівку соснових полін, і охоронник Іван Петренко топив обладнану сауну. В кінці робочого дня за усталеною традицією прибували сюди на своїх іномарках пихаті господарі життя. Водії вивантажували з багажників ящики з напоями і наїдками.
Білобрисий, як правило, приїздив останнім.
Перед тим, як розпочати “таємну вечерю”, чиновники доповідали йому про найважливіші справи, якими вони переймалися впродовж тижня. Як і раніше, мафіозна схема не давала збоїв: тонув у бурхливому морі штучної кризи черговий колгосп, на особисті рахунки Білобрисого та його компаньйонів надходили кошти від продажу за безцінь видуреного у селян колективного майна, залякані селяни терпіли, не наважуючись протестувати. І все ж на душі у Білобрисого було неспокійно. Не полишала його тривожна думка про те, що на волі перебував син покійного Івана Трясила. Він ще не знав, яких неприємностей чекати від втікача з кавказької неволі, але інстинкт хижака підказував, що Сергій ще завдасть його мафії великих потрясінь.
— Як справи з пошуками втікача? — дивлячись в очі підполковника Козачка, запитав Білобрисий.
— Поки що ніяких новин. Як у воду впав…
— У воду кажеш, — роздратовано перебив шеф. — Ваша доблесна міліція добре вміє лише брати хабарі та жлуктити самогонку…
Козачок сидів, потупивши очі в підлогу, не наважуючись перечити. А Білобрисий, пройшовшись по кожному з присутніх холодним душем брудної лайки, раптом розм’як і примирливо запросив “відпарити гріхи” у кабінах сауни.
Звідкись узялись стегнасті дівчата і заходились “накривати поляну”. Привезені чиновниками наїдки і напої свідчили про їх вишуканий смак і неабиякі матеріальні можливості.
Та найбільше догодив шефу начальник податкової адміністрації Микола Хабаров, виклавши до столу великі шматки копченої осетрини, банку червоної ікри й інші дари Нептуна, якими відкупився один крутий підприємець за свою тіньову діяльність.
— Він у мене надійно сидить на гачку, — вихвалявся податківець, запрошуючи колег ласувати осетриною.
— Хто на гачку?— хитро мружачись перепитав Білобрисий. — Осетер?
— Та ні ж бо, — пояснив Хабаров,— маю на увазі значно крупнішу рибину...
Слова спритного податківця потонули у схвальному реготі. Почали вихвалятися власними “подвигами” інші учасники “таємної вечері”. Залунали тости, привітання, дифірамби на адресу шефа, а потім заверещали сп’янілі дівиці, по закутах почулися похітливі стогони…
Пани розважалися. Вони дозволяли собі все, чого бажали їхні розбещені душі.
Білобрисий залишив теплу компанію раніше від усіх. Мав справу, яку не міг передоручити нікому у світі. Він поспішав у гарячі обійми Катерини — своєї коханки і дружини свого першого заступника Максима Лопушка. Роман між Катериною і Віктором Білобрисим тривав уже кілька років. Катерина не кохала Білобрисого, але не відмовляла йому у настійливих домаганнях. Дорого коштувала можновладцю поступливість жінки, яка знала собі ціну. Вона не приймала від коханця дорогих подарунків, але й не дешевила у своїх забаганках. У ліжку з Білобрисим Катерина домагалася не лише всіляких вигод для себе і своєї родини, але й впливала на вирішення багатьох питань в районі.
Так несподівано посипалися неймовірні удачі на її чоловіка Максима Лопушка. Рядовому вчителю історії раптом запропонували посаду першого заступника районної держадміністрації, не минуло й року, як він отримав нову чотирикімнатну квартиру. Білобрисий називав його своєю правою рукою і постійно давав доручення, пов’язані з довготривалими відрядженнями. Ось і тепер він доручив “правій руці” тамадувати на таємній вечері, дозволивши челяді розважатися до ранку.

Волонтери


Допізна засиділися того вечора і Сергій з Костею Курінним. Пропозицію звернутись до Міністерства Закордонних Справ, правоохоронних органів і до журналістів Костя відхилив відразу.
— Таким чином наробимо галасу і лише зашкодимо справі, — зауважив детектив. — Ти ж бачиш, що діється у світі: всі і скрізь пов’язані одною злодійською ниточкою, повсюди правлять бал гроші і дуже великі, а тому маємо розраховувати лише на власні сили.
— Що ми самі можемо вдіяти проти добре озброєної організованої банди? — скептично заперечив Сергій.
— Чому самі? — запаливши люльку, вголос розмірковував Костя. — А навіщо ж тоді друзі, з якими не раз у “гарячих точках” виручали один одного? Гадаю, не забули вони бойового побратимства.
— Я й сам про це думав, але…
— Але на сьогодні досить. Ранок вечора мудріший.
…Давно так солодко, як цієї ночі, не спав Сергій. Кімнатчина у напівпідвальному офісі друга, старий диван і великий картатий плед були вершиною блаженства після тривалих поневірянь, безсонних тривожних ночей. Прокинувся вранці сповнений сил і молодої енергії, солодко потягнувся, розправив плечі аж до хрусту в суглобах. За звичкою перебрав у пам’яті події вчорашнього дня. Поки що все складалося гаразд. Але у свідомості ворухнувся сумнів: чи варто залучати до небезпечної справи друзів, у яких напевне вистачає власних клопотів? Чи погодяться друзі вступати у конфлікти з корумпованими чиновниками і правоохоронцями хоча й заради благородної мети? З таких роздумів вивели Сергія голоси у сусідній кімнаті.
Костя, який ночував вдома, повернувся до офісу не сам. Його супроводжував бородатий “пірат” з кав’ярні. Тільки вчора він був з чорною пов’язкою на лівому оці і мав грізний вигляд, а сьогодні на Сергія дивилася пара сірих очей, у глибині яких вгадувався інтелект.
— Знайомся і не дивуйся, — усміхнувся Костя, прочитавши на обличчі друга німе запитання. — Вадим Проценко, актор місцевого драмтеатру, неперевершений майстер перевтілення.
Сергій назвав себе і вони з Вадимом потиснули один одному руки.
— На Вадима можна покладатися в усьому, — продовжував Костя. — До речі, окрім акторської майстерності він має шостий дан карате та ще багато непересічних здібностей.
Новий знайомий виявився людиною товариською, напрочуд відвертою. Він не приховував, що у нього з головним режисером театру не склалися взаємостосунки, тож доводиться підробляти деінде на прожиття.
— Тільки не подумайте, що я з вами заради грошей, — дивлячись в очі друзям, сказав Вадим, — у мене є на те досить вагомі причини.
— Гаразд, — погодився Костя, — але забудьмо про банальну помсту особистим кривдникам. Маємо довести знахабнілій мафії, що вона вразливіша ніж думає про себе.
Пополудні Костя з Сергієм вирішили навідатись до колишнього співслуживця Артема Буторіна, котрий у передмісті створив спортивний клуб, де юнаки навчались бойових мистецтв. Працювала при клубі також секція по стрільбі з лука та арбалета.
— Ви повинні виховувати у собі переможців, — говорив Артем своїм вихованцям, — навчитись перемагати біль, втому, а головне — ніколи не застосовувати без потреби набуті знання і навички…
Саме ці слова лунали у тренувальній залі, коли її поріг переступили Костя і Сергій. Помітивши їх, Артем на східний манер склав поперед себе долоні і злегка поклонився, вітаючись. Гості по черзі обійнялися з господарем.
— Думаю, потреба у твоїй філософії буде нам доречною, — без зайвої дипломатії почав розмову Костя і розповів про мету свого візиту.
— Справа серйозна, — вислухавши гостей, погодився Артем. — Можна спробувати зарадити кавказьким бранцям, але потрібний чіткий план…
— У нас із Сергієм є деякі напрацювання, — повідомив Костя. — Приходь завтра до мого офісу, поговоримо конкретно.

Білобрисий поспішає


Начальник райвідділу міліції Козачок ні на мить не забував наказу Білобрисого якомога скоріше знешкодити втікача Сергія Трясила. Підполковник добре знав свого шефа ще з того часу, як працював у нього персональним водієм і за сумісництвом — неофіційним начальником особистої охорони. До речі, таким охоронцем-цербером залишався він і дотепер, тільки вже на посаді начальника райвідділу міліції. Боявся свого повелителя і намагався в усьому догоджати йому, адже шеф ніколи не кидає слів на вітер. Саме він влаштував так, що Козачок за короткий час перескочив з рядового водія до підполковника міліції. Уміє Володимир Макарович нагороджувати відданих йому людей. Але уміє також безпощадно карати. Потерпаючи за свою голову, начальник райвідділу особисто очолив оперативну групу розшуку. Наступного дня після таємної вечері у сауні він викликав до свого кабінету капітана Скуратова і зажадав від нього детального рапорту про вжиті заходи по знешкодженню втікача.
— Сподіваюсь, тобі не треба пояснювати, що він не повинен потрапити живим до рук слідчих прокуратури, — нагадав Козачок.
— Ми перші його схопимо, — впевнено доповідав Скуратов, — є деякі міркування…
— Годі говорити загадками! — скипів підполковник. — Викладай все, що там “наміркував”.
І Скуратов поділився своїм єзуїтським планом:
— Відомо, що для Сергія Трясила є дві дуже дорогі людини Це його мати і наречена дівчина. Бути не може, щоб він не намагався з ними зустрітись. Особливо, коли дізнається, що їм загрожує небезпека. Ось тут ми його і схопимо…
— Але що трапиться з жінками?— хитро примружив очі Козачок. — Як про це дізнається наш втікач, адже невідомо, де він перебуває?
— Даруйте, це вже справа техніки… можете покластися на мене… А щодо місця його перебування, то мені з певних джерел стало відомо, що бачили його в Херсоні.
— Ну, капітане,— постукав начальник міліції кісточками пальців по столу, — якщо і цього разу Трясило вислизне з твоїх рук, ніколи тобі не бути майором.
— Не вислизне…
…Через кілька днів на автомобільній трасі поблизу села Чистопілля трапилася дорожно-транспортна пригода. Як повідомили засоби масової інформації, обійшлося без жертв, але постраждала літня жінка Надія Степанівна Трясило. Наразі вона перебуває у хірургічному відділені районної лікарні. Цю інформацію передавали в обласних новинах по радіо і по телебаченню кілька разів на день. Ніби постраждала була не пересічною селянкою, а щонайменше народним депутатом чи державним діячем.
— Твоя робота? — здогадався Козачок, — що там на трасі трапилося насправді?
— Нічого особливого… Ви ж знаєте, які наші хлопці віртуози: зімітували аварію, а потім ніби з необережності трохи нам’яли боки старушенції, — по-змовницьки підморгнув Скуратов. — Сподіваюся, скоро наш рибак клюне на живця.
Цього разу впевненість капітана передалася Козачку і його настрій помітно покращав за кілька останніх днів. “Нарешті буде хоч щось доповісти шефові”.
Білобрисий сидів за столом у кріслі-вертушці і “розпікав” по телефону начальника податкової адміністрації Миколу Хабарова.
— Аж ось ще один дармоїд! — вигукнув Білобрисий, побачивши начальника міліції у дверях кабінету. — Вам жодної серйозної справи не можна доручити…
— У мене добра новина, — з порогу повідомив підполковник.
— Доповідай, — жестом показав шеф Козачкові на стільця біля дверей.
І начальник міліції виклав план операції, розроблений Скуратовим, не забувши, звичайно, згадати про свої керівні вказівки по здійсненню цього плану.

Виклик Скуратову

Повідомлення про те, що Надія Степанівна постраждала у дорожнотранспортній пригоді і перебуває в хірургічному відділені обласної лікарні, дуже занепокоїло Сергія і він вирішив будь що навідатись до матері. Костя не заперечував, але порадив добре все обміркувати. У нього була підозра, що хтось готує Сергієві пастку.
— Думаю, це твої тихоболотівські “доброзичливці”, — розмірковув уголос детектив, пихкаючи люлькою і погладжуючи кота Ватсона.
Той задоволено муркотів, ніби схвалюючи господаря, який робив дедуктивні висновки:
— Багаторазовий повтор у новинах повідомлення про дорожнотранспортну пригоду свідчить про те, що комусь дуже потрібно, щоб саме ти, Серьожо, це почув. Саме тобі адресоване повідомлення про місце перебування постраждалої. Високопрофесійні спецслужби до таких методів не вдаються, отже це справа аморальних типів, таких як Скуратов і Козачок. — Костя підвівся з крісла, підійшов до вікна, повернувшись спиною до Сергія і коротко, але впевнено сказав. — Ми їх перехитримо…
…До приймальні Тихоболотівської райдержадміністрації зайшов інтелігентного вигляду чоловік, назвався представником обласного драмтеатру і попросив секретарку Наташу записати його на прийом до голови у корпоративних справах.
— Хвилиночку, — люб’язно посміхнулася секретарка поважному гостю, піднімаючи телефонну трубку внутрішнього зв’язку. — Володимире Макаровичу, до вас відвідувач… Заходьте, будь ласка, — поклавши трубку, Наташа знову сяйнула чарівною усмішкою.
У Білобрисого відвідувач був недовго. Попросивши спонсорської допомоги для театру, і після емоційної розповіді хазяїна розкішно умебльованого кабінету про те, як він любить мистецтво, отримавши відмову, задоволений вийшов до приймальні. Він почув голос Білобрисого, а більше йому нічого не було потрібно. Навіть тієї багатообіцяючої посмішки, яку секретарка подарувала на прощання…
…Біля районної лікарні цілодобово чергували у цивільному одязі для конспірації два міліціянта. На інструктажі сам Козачок сказав їм, що на сьогодні там пост номер один. Ніхто із сторонніх не повинен потрапити до палати, де була Надія Степанівна Трясило. А якщо потрапить, то має вийти звідти лише у наручних кайданках. Час від часу до постових навідувався теж у цивільному одязі капітан міліції Скуратов. Ось і тепер він спостерігав з-за кущів за парадним входом до лікарні. Раптом у кишені його піджака зазумерив мобільний телефон.
— Знімайте охорону і негайно всі — до мого кабінету, — почувся голос самого… Білобрисого.
— Але ж, Володимире Макаровичу…
— Ніяких але! Виконуйте наказ. Ваш начальник теж скоро буде у мене.
Скуратов вийшов з кущів і, нічого не розуміючи, покликав міліціантів:
— Ходімо, хлопці, тут, схоже, ми більше не потрібні…
За кілька хвилин по тому до лікарні під’їхала голуба “Нива”. З неї вийшло двоє чоловіків і попрямували до парадного входу. Одним з тих чоловіків був Сергій Трясило. Супроводжував його Костя Куріний. У вестибюлі хірургічного відділення приватний детектив показав посвідчення черговій медсестрі і відвідувачі, накинувши на плечі білі халати, потрапили до палати, де сиділа на ліжку Надія Степанівна. Мати з сином тепло обійнялися, вітаючись. Надія Степанівна не розуміла навіщо її тримають у лікарні, адже серйозних пошкоджень вона не зазнала під час тої безглуздої пригоди. Хіба що кілька синців завдали їй рятівники, визволяючи з автівки, що з’їхала у кювет і перекинулася на бік.
— Збирайтеся, мамо, вам тут залишатися більше непотрібно і не можна, — сказав Сергій. — Я потім про все розповім, а тепер треба поспішати…
Без особливих пригод вони вийшли з лікарні, сіли у “Ниву” і поїхали далі від місцевих людоловів.
…Влаштувавши Надію Степанівну на дачі у гирлі Дніпра, Сергій вирішив перевезти сюди і свою наречену Галю. Про це мав подбати хтось із друзів, а йому у Чистопіллі появлятися небезпечно і, головне, не можна далі відтягувати час визволення кавказьких невільників.

Переполох


Давно підлеглі не бачили таким розгніваним свого шефа. Буквально тремтів другий поверх “білого дому”, наляканий його погрозами розібратися з усіма і зробити кадрову чистку. Кожен намагався уникати зустрічі з ним, аби не потрапити під гарячу руку. А все почалося з того, що до його кабінету зайшли капітан міліції Скуратов з двома підлеглими йому сержантами.
— Прибули за вашим наказом, — витираючи хусткою спітніле чоло, доповів капітан.
— Що ти верзеш? За яким наказом?! — скипів Білобрисий. — Ще вас мені тут не вистачало…
— По мобільному телефону ви мені наказали зняти стеження за лікарнею і разом з постовими прибути до вашого кабінету.
Від почутого у Білобрисого очі полізли на лоба, люта гримаса спотворила обличчя. Кілька секунд він не міг вимовити слова, а коли спазм відпустив, вибухнув такою брудною лайкою, що секретарка Наташа затулила вуха і вискочила з приймальні.
— І це з отакими ідіотами доводиться мені працювати, — кричав Білобрисий. — Треба ж таке вигадати, щоб голова держадміністрації давав постовим міліціянтам вказі… — фраза обірвалася на півслові, — постривай, постривай, кажеш, наказ отримав моїм голосом? Давай сюди свій телефон.
І вже наступної миті на капітана та сержантів з новою силою налетів шквал погроз і лайки:
— Останній дзвінок був з чистої мобіли, — номер не зафіксувався. Хтось невідомий влаштував нам злий жарт, обвівши вас, йолопів, навколо пальця, мов тупих лохів. Куди тільки дивиться дармоїд Козачок, тримаючи такі кадри? Я з нього спитаю, я йому покажу…
Не встиг Білобрисий пообіцяти, що саме він покаже начальнику міліції, як той влетів до кабінету.
— Ага, ви теж тут, — визвірився Козачок на своїх підлеглих. — Може розкажете, як трапилося, що Трясило забрав з лікарні свою матір і повіз у невідомому напрямку?
Білобрисий пополотнів, але на диво взяв себе в руки і голосом, що не віщував нічого доброго мовив коротко:
— Це серйозний виклик нам усім. Негайно треба вживати рішучих заходів, робити відповідні висновки…

У кам’яному лантусі


Гранітний кар’єр, а власне, цех під відкритим небом по видобутку та обробці гранітних блоків і плит, розмістився в долині, оточеній з усіх сторін бескидами Кавказьких гір, нагадує кратер давно погаслого вулкану. Посеред долини — синіє плесо невеличкого озера, береги якого заросли кущами й очеретом. В озеро впадає гомінливий гірський струмок, що проклав собі шлях у скелях з північного боку. Мальовничий райський куточок скоріше годився б для санаторію, але жадібні до наживи люди перетворили його у справжнє пекло для невільників, які працюють на них.
Досі вважалося, що з цього кам’яного лантуха не зможе вислизнути непоміченою навіть миша.
Можна уявити, якою несподіванкою для кримінального авторитета, власника кар’єру Циклопа було те, що хлопець з придніпровського села Сергій Трясило розвіяв цей міф.
Над схованим у горах кримінальним бізнесом нависла серйозна загроза. Після втечі невільника довелося призупинити виробництво і постачання полірованих гранітних блоків та плит на оздоблення маєтків багатіям, а також на ритуальні потреби. У кар’єрі велося дізнання, яким чином була здійснена втеча, хто був спільником втікача. Вдалося з’ясувати, що невільник залишив цей кам’яний лантух, сховавшись у кузові вантажівки між блоками та плитами. Почалася розправа над підозрюваними у навмисному чи випадковому сприянні втікачеві.
— Ясно, що без невільників тут не обійшлося, але карати їх не будемо, — розсудив Циклоп. — Мені потрібні робітники, яких і так вже бракує. Відповісти за халатність мають начальник охорони, старший наглядач і контролер, який пропустив автомашину, не перевіривши як слід вантаж. Вибачте і нехай там будуть відпущені вам гріхи ваші… — Циклоп підвів очі до неба, водночас великим пальцем правої руки показав вниз.
Це був вирок. Приречених до страти оточили автоматники і повели в гірську ущелину. Невдовзі там пролунала довга автоматна черга.
Невільники, котрі працювали разом з втікачем, отримавши по кілька ударів батога, знову приступили до каторжної роботи. Вони раділи не так за порівняно м’яке покарання, як за те, що втікача не спіймано. Про це хлопці дізналися з уривків розмов між охоронцями, якими вже заволодів страх. Кожен з них тремтів за свою шкуру.
Саме це наштовхнуло невільників на спробу налагодити контакти з охоронцями, на яких гнітюче вплинули останні події і вони усвідомили, що їхнє становище мало чим відрізняється від становища цих нещасних рабів, що Циклоп навіть їм не дозволить вибратись живими з цього кам’яного лантуха.
Час минав. Виснажлива каторжна робота, нікчемне харчування, антисанітарні умови і хвороби немилосердно косили невільників. Потрібне було свіже поповнення. Циклоп розіслав своїм агентам-людоловам зашифровані повідомлення. Таку шифровку отримав і капітан тихоболотівської міліції Скуратов. У Феодосії почали готувати до відправки нових бранців.

Скуратов здає спільників


Тим часом почала діяти і група добровольців. Бракувало коштів для спорядження і хлопці вирішили “позичити” у… Скуратова.
— Цей людолов чимало наторгував, тож справедливо буде дещицю конфіскувати у нього, — запропонував Костя.
Всі з ним погодились, але ніхто не знав, як зробити це практично. Німе запитання прочитав детектив в очах спільників.
— Є у мене одна задумка, — сказав після тривалої паузи. — Будуть у нас кошти…
План полягав у тому, щоб Скуратов сам запропонував гроші, ще й сказав спасибі за те, що їх у нього взяли. Головна роль у цій справі відводилася Сергієві та записаній на відеодиск його розповіді.
Решту Костя брав на себе. Зателефонувавши Скуратову, він назвав себе і повідомив, що має достовірну інформацію про розшукуваного втікача. Детектив і капітан домовилися про зустріч на автотрасі неподалік від Тихоболотівки. Час і місце зустрічі назвав Скуратов. Костя не заперечував, але застеріг міліціонера від зайвих дурниць. Той мав прибути на зустріч без супроводу.
Майже тваринна інтуїція підказувала Скуратову, що до нього підкрадається якась небезпека. Але відмовитись від зустрічі він не міг. Надто цінною була для нього будь-яка інформація про Сергія Трясила, якого він продав у рабство. Та ще й Білобрисий квапив з розшуком втікача, обіцяючи за зволікання суворе покарання.
…Блакитна “Нива” звернула на узбіччя автотраси під розлоге шатро старого горіха. Відкрилися дверцята і спритний чоловік у камуфляжному вбранні миттєво розчинився у широколистій кроні дерева. За кермом “Ниви” був Костя Курінний у своїй картатій кепочці. На задньому сидінні безтурботно муркотів улюблений кіт Ватсон.
Чекати довелося недовго. Міліцейський “бобик” зупинився навпроти через дорогу і посигналив. Костя відповів таким же сигналом. Скуратов вислизнув з кабіни і підійшов до “Ниви”. Замість привітання вони показали один одному свої посвідчення.
— Ми готові вас вислухати, — почав розмову капітан.
— Але перед тим відішліть звідси міліціонера, який перебуває у салоні вашої машини, — заперечив детектив. — Він тут може почути таке, що вам особисто дуже зашкодить.
— Звідки ви знаєте, що у мене в машині хтось є?
— Та ви ж самі щойно про це сказали: “Ми готові…”, а по-друге, від вашої машини тягне сигаретним димом… ви, як відомо, не палите.
— Там дійсно мій напарник, — признався Скуратов.
— І ви хочете, щоб він почув свідчення Сергія Трясила проти вас?
Капітан заглянув у салон “Ниви”, пересвідчився, що там окрім детектива більше нікого немає, голосно гукнув:
— Виходь, сержанте.
Коли той вийшов з “бобика”, Скуратов наказав йому на попутках їхати до райвідділу міліції і пообіцяв:
— Я скоро теж там буду.
— Ось тепер можемо починати, — з цими словами Курінний увімкнув ноутбук і на екрані з’явився власною персоною Сергій Трясило.
Детальна його розповідь про безпосередню участь Скуратова у викраданні людей, навішування на них не скоєних ними злочинів і продаж у рабство шокувала перевертня в погонах.
— Що ви хочете за цей диск? — запитав тремтячим голосом.
— Я вам віддам його за так, — посміхнувся Костя. — Більше того влаштую вам зустріч з Сергієм віч-на-віч.
Скуратов потягнувся до кобури, і тієї миті чоловік у камуфляжі, упавши на нього з дерева, вправно викрутив йому руку. Тим чоловіком був Сергій. Побачивши його, капітан пополотнів, і холоша його міліцейських штанів почала швидко мокріти, а біля ніг розлилася калюжа.
— Нам справді потрібні гроші, які ти вторгував, продаючи в рабство наших хлопців, — гидливо скривившись, пояснив Костя.
— Все віддам до копійки, — поспішив запевнити Скуратов, поглядаючи на власного пістолета, якого тримав у руці Сергій.
— Але цього замало, — продовжував детектив, — віднині ти працюватимеш на нас. Ми повинні знати, що, де і коли затівають Білобрисий з Козачком, повинні знати паролі, якими ви користуєтесь, переправляючи бранців до каменоломні.
Почувши таке, Скуратов зрозумів, що сьогодні не останній його день, він буде жити, а за це ладен віддати, що завгодно, і здати, кого завгодно.
Коли процедура здачі своїх кримінальних спільників була завершена, зафіксована кінокамерою і скріплена власноручним підписом Скуратова, його відпустили, призначивши зустріч через день на цьому ж місці.

Операція “Кавказ”


План визволення невільників віднині набирав чітких рис.
За отримані від Скуратова кошти було закуплене необхідне спорядження. А головне — волонтерам стала відома добре законспірована схема спілкування работорговців між собою і рабовласником Циклопом.
Перед початком активних дій Скуратов під контролем Кості зателефонував своїм колишнім спільникам і повідомив, що доставить у Феодосію нових бранців. Роль невільників зголосились зіграти керівник клубу бойових мистецтв Артем Буторін з двома своїми вихованцями, кожен з яких вартував кількох пересічних бійців.
Окрім того на Кавказ відправилась літаком група “альпіністів”. За офіційною версією хлопці мали підкорити одну з гірських вершин, а насправді вони у потрібний момент повинні були пробратись на територію каменоломні.
Операція розпочалася.
Група Буторіна вирушила до Феодосії міліцейським УАЗом. Скуратов сидів на передньому сидінні поруч з водієм. У спину йому впирався ствол пістолета. Поїздку розрахували так, щоб до Феодосії потрапити під вечір. У Скуратова була домовленість з господарем риболовецького судна, що саме наступної ночі доставить на борт нову групу бранців.
Все йшло за заздалегідь продуманим планом.
На знайомій Сергію пристані буторінці понадягали собі на зап’ястя кайданки з перепиляними ланцюжками так, щоб потрібної миті можна було звільнитись. Від машини до бараку, викладеного з пиляних кам’яних блоків, хлопців “конвоював” Скуратов, позаду якого ішов удаваний міліціонер. Капітан з охоронником обмінялися паролями і всі зайшли в середину барака, де вже до сталевих кілець у стіні було прикуто кількох справжніх невільників.
Коли охоронник, Скуратов і “міліціонер” вийшли, зачинивши за собою масивні двері, буторінці відразу почали діяти. Вони звільнили бранців від кайданок і Сергій розповів, яку долю підготували для них работорговці, як йому вдалося вирватися на волю, аби звільнити з рабства своїх товаришів по нещастю. Тепер це вже був цілком боєздатний загін молодих бійців…
…Близько до опівночі двері барака відчинилися. Ледь охоронник з автоматом переступив поріг, як його обеззброїли і вирушили до пірса. Лічених секунд вистачило буторінцям, аби заволодіти швидкохідним сторожовим катером. На його борту виявився офіцер і двоє морських піхотинців.
— Ого! — здивувався Артем. — Ось як ми служимо Україні!..
Переляканих перевертнів зачинили у вантажному трюмі. Невдовзі катер був у нейтральних водах. При висадці на риболовецьке судно щось не спрацювало і виникла сутичка. Щоправда, обійшлося баз пострілів. Натреновані каратисти швидко “відключили” і пов’язали розбійників. Їх пересадили на сторожового катера, якого із виведеним з ладу двигуном залишили дрейфувати у нейтральних водах. Риболовецьке судно з численним загоном буторінців на борту взяло курс до лігова Циклопа…
Координував дії операції Костя Курінний. Тримаючи постійний мобільний зв’язок з Артемом Буторіним, детектив з кількома альпіністами, озброєними арбалетами, дістався цитаделі Циклопа з боку непрохідних бескидів і зайняв зручну позицію. Звідси, як на долоні, проглядалася вся долина з бараками для невільників, караульним приміщенням і двоповерховим особняком, увитим виноградною лозою. У цій розкішній будівлі було облаштовано резиденцію господаря каменоломень, його опочивальню та розважальні кімнати. На нижньому поверсі розмістилася прислуга й особиста охорона Циклопа. Неподалік від особняка на невеликому, порослому травою майданчику, стояв гелікоптер, готовий будь-якої миті піднятися над долиною. Саме цьому і мала зашкодити група на чолі з Костею. Завдання було не з простих, але альпіністи, користуючись детальним планом місцевості, накресленим Сергієм, добре підготувалися до його виконання. У своєму спорядженні вони мали в розібраному вигляді спортивні дельтаплани.
Штурм цитаделі розпочався на світанку. До прохідної на територію каменоломні під’їхала крита камуфляжним брезентом вантажівка. У кабіні поруч з водієм сидів знайомий охоронникам полковник, який жестом руки наказав підняти шлагбаум. Як тільки наказ було виконано, з кузова вантажівки вискочили озброєні хлопці на чолі з Буторіним і знешкодили захоплених зненацька охоронців.
Влучним пострілом з арбалета був знятий з вежі вартовий. Це був сигнал до атаки.
Засліплені вранішнім сонцем охоронці біля особняка не зчулися, як буквально на їхні голови упали з неба дельтапланеристи. Мить боротьби, і шлях до лігва Циклопа був би вільний, якби один з охоронців не встиг вистрілити з карабіна. Відразу все довкола завирувало. У Циклопа ще залишалося немало бійців, які зайняли кругову оборону навколо особняка.
Але вже було пізно.
Сюди від бараків разом з буторінцями бігли щойно звільнені невільники. Циклоп у щільному оточенні своїх тілоохоронців намагався дістатися до гелікоптера. Це йому майже вдалося, але випущена з арбалета стріла, влучила втікачеві у стегно і він стогнучи упав на землю. Деморалізовані тілоохоронці розбіглися хто куди…

Епілог


Додому звільнені з рабства хлопці і їх визволителі повернулися без особливих пригод на риболовецькому судні, яке здали морським прикордонникам. Сергій Трясило з матір’ю і нареченою Галею переїхали до Західної України. Надія Степанівна вже має внука і дуже ним тішиться. Нещодавно вони родиною побували у Чистопіллі і поставили пам’ятника на могилі Івана Тарасовича Трясила…
Костя Курінний продовжує практику приватного детектива. З напівпідвального офісу він з котом Ватсоном перебралися до нового приміщення. Тепер у нього немає фінансових проблем. Після вдалої операції по визволенню невільників у його новому офісі двері не зачиняються від заможних клієнтів…
Вадим Проценко, Артем Буторін часто зустрічаються з Вадимом Трибушним у його кав’ярні “Фрегат”, згадують свою армійську службу…
Сухим із води вислизнув шеф тихоболотівської мафії Білобрисий. Як високопосадовому державному службовцю, йому призначено солідну пенсію і тепер він пише мемуари про свої доброчинні діяння для району і для людей.
Уникаючи заслужених покарань, розбіглася хто куди його вірнопіддана команда.
Виїхав з Тихоболотівки міліцейський полковник Козачок. Ходять чутки, що тепер він працює адвокатом в одному з районів області.
Мафія не пробачила зради капітану Скуратову. Він загинув при загадкових обставинах, які слідство так і не розгадало…
Але недаремно існує думка, що мафія безсмертна. На зміну Білобрисому та його зграї прийшли нові перевертні з новими злодійськими схемами. Грабіж народу і держави триває.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)