Юним лишився назавше в серцях побратимів,
Рвійним, неначе стріла у польоті-нестримі.
Іскрами-зливами сонця затоплював тугу
Й не помічав... не хотів помічати недугу...

Днинам прадавнім складав свої радісні співи —
Аж молоділи води сонетарні розливи.
Росам цілющим співав і блакитному небу,
А щонайбільше — вкраїнському сивому степу.
Гриднем Дажбожим сурмив він бучну перемогу,
А невсидючим ченцем міряв вічну дорогу...
Ні, він не вмер — перелився у пісню розлогу.

---