Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 12
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку

Щербаченко В. Мовні особливості прози Д.Марковича // Вісник Таврійської фундації: Вип. 6. — К.–Херсон: Просвіта, 2009. — С. 24-28.

Мовні особливості прози Д.Марковича

“З любов’ю до людей, до рідного краю, з вірою – усе можна зробити”. Ці слова Дмитра Васильовича Марковича були його життєвим і творчим дороговказом, морально-естетичним девізом, яким він неухильно керувався в усій своїй службовій, культурно-громадській і літературній діяльності. Юрист за освітою та фахом (судовий слідчий, адвокат, мировий суддя), він у той же час був письменником-прозаїком, художником слова за покликанням. Популярності Д.Марковича сприяли публікації його оповідань в альманасі “Степ” (1886), в окремій книжечці російською мовою “Три рассказа” (1894), у збірці “По степах та хуторах” (1899). А вже з виходом у видавництві “Вік” (1908) двох томиків під тією ж назвою “По степах та хуторах”, де було вміщено майже всі опубліковані до того часу твори, ім’я Дмитра Васильовича міцно утвердилося в українській літературі дорадянської доби [1, с.5].

В автобіографії, написаній 1902 року, Д.Маркович дав ключ до розуміння того, як і з яких джерел народжувались його такі правдиві й хвилюючі оповідання. “Служба, – писав він, – в котрій приходилось бути завжди на людях і серед людей – то злих, то обездолених, де приходилось щодня відатись і по тайнах душі людей, – навчила любити і жалувати людину, а все це дало результат – рядок оповіданнів “По степах та хуторах” [1, с. 41].

Оповідання і нариси Д.Марковича написані добірною українською мовою, основою якої є полтавська говірка. Лише зрідка тексти українських творів цього майстра слова забарвлені для колориту кальками з російської мови (“діло”, “больниця”, “об’явити”, “платочки”, “слідователь”, “розиск”, “бумага”), місцевими назвами й діалектизмами (“Буджак”, “Молочна”, “Пустобрех”, “тирло”, “іршані”, “нужа”, “шматок”, “шпанка”, “ґирлига”).

Мова прозових творів митця визначається своєю чіткістю, лаконічністю викладу, внутрішньою насиченістю, багатогранністю, особливим естетичним призначенням. Завдяки експресивно-емоційним засобам мови, її лексичному, фонетичному багатству і різноманітності граматичних форм Дмитро Васильович створив яскраву галерею образів.

Ознайомившись з оповіданнями-образками “Іван з Буджака”, “Два платочки”, “Шматок”, “Омелько Каторжний”, “На Вовчому хуторі”, “У найми”, “На свят-вечір”, можна сказати, що найбільш продуктивним засобом створення емоційності в Марковича виступають слова для вираження емоцій та почуттів, які можна об’єднати в групи: 1) емоційні слова, що передають почуття радості (“Ну, слава богу, що пройшов той день благополучно!”), здивування (“Оце так!”; “Отаке!”), горя та суму (“Ой, лишенько, де ж він?”; “Лишенько ж моє! Чим же я годуватиму вас?”; “Господи милосердний!”; “Ех! Горе мені з цими полтавцями!”; “О-ох!”; “Ай-ай! Мамо!”; “Ох-ох, гріхи мої тяжкі!”); 2) слова, які передають різні волевиявлення людини: наказ (“Геть к бісу!”; “Геть! Не треба!”; “Цить, жінко!”; “Та годі вже!”), оклик та звертання (“Гей, ти! Запрягай воли!”), спонукання до дії (“Ну, хлопче, послухай нас!”; “Ну, молись і ти, поїдем у степ”; “Ну одпочинем!”).

Серед лексичних засобів аналізованих творів найяскравішими є синоніми, які у своїй основі мають спільне значення з наявністю додаткових відтінків, що є стилістичними варіантами основного: “Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком” [2, с.46]; “Вітер лютує, реве” [2, с.61]; “Мокрі, холодні й голодні чабани повеселішали, зраділи” [2, с.62]; “Степ широкий, привільний, безмірний, кінця-краю йому немає” [2, с.73]; “Святу невинність, чистоту, наївність було видно у тій скоцюрбленій дитячій постаті” [2, с.80].

Зустрічаються в Марковича поодинокі евфемізми, тобто пом’якшення враження від сказаного: “Побув він у нас тижнів зо три, та й переставився…”(помер) [2, с. 57].

Численними в оповіданнях є прислівникові (жалібно-жалібно, густо-густо, далеко-далеко, довго-довго, рівно-рівно, давно-давно), прикметникові (блідий-блідий, худий-прехудий, дрібний-дрібний, золотий-золотий, рівний-рівний, покійний-покійний), дієслівні (закрутить-закрутить, плаче-плаче, йде-йде) повтори: “А він, блідий-блідий, мовчить” [2, с.55]; “Він живий, тільки блідий-блідий, худий-прехудий і без шапки” [2, с.56]; “То знизу підхопить чимало кущів перекотиполя, закрутить-закрутить їх, зіб’є й зав’є у стовп…” [2, с.60]. Письменник уводить їх у речення з метою звернути увагу читача на своїх героїв, показати їх якнайточніше, детальніше, нічого не пропустивши.

Дмитро Васильович майстерно використовує у своїх творах порівняння, порівняльні звороти та речення, які дійсно роблять мову образною та неповторною: “Завиє вітер, розіб’ється стовп, і кущі великі, неначе птиці чудові, полетять далеко по степу” [2, с.60]; “Тільки коли-не-коли зворушить степову тишу якийсь жалібний, незрозумілий крик, немовби плаче дитина” [2, с.74]; “Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава” [2, с.85]; “А хуртовина в’ється, гуде, виє, як люта звірюка” [2, с.95]; “Хтось перескочив, як кішка, через тин і тихенько підкрався до вікна” [2, с. 69].

Для створення стислості, елементарності викладу та уникнення повторів письменник часто використовує займенники, які вказують на учасників мовлення чи на мовленнєву ситуацію: “Іван перший почув цей крик. Він замер, прислухаючись, він стояв коло стіни” [2, с.48]; “Але у баби Ковалихи інше було на думці. Довго вона сиділа та дивилася на подорожнього, а далі достала із скриньки хустку” [2, с.54].

Немало в оповіданнях-образках просторічної народної лексики, яку автор використовує для створення емоційності, експресивності, колориту невимушеності і простоти, подекуди – гостроти: “Така мерзенна пика!” [2, с.44], ”Він довго шукав її навколо себе, заглянув навіть під лавку і промурмотав якусь лайку” [2, с.82], “Щось бебехнулось об землю, і всі замовкли: долі лежав зомлілий Степан” [2, с.83].

Наявні у прозі Марковича і фразеологізми, тобто семантично цілісні і синтаксично неподільні мовні знаки. За функціонально-стилістичними ознаками фразеологізми поділяють на літературні і нелітературні. Серед них можна назвати: “як на долоні”, “не видно й свого носа”, “собаче життя”, “крокодилові сльози” та ін.

З-поміж синтаксичних особливостей для стилю письменника притаманні як двоскладні (“Тільки чомусь тепер він почував себе нещасним”), так і односкладні (“Важко мені, та й годі”) речення, складносурядні (“Заплющу очі, а він тут-таки дивиться на мене жалібно-жалібно”) і складнопідрядні (“На те ж вони гроші, щоб усе купувать: і працю людську, й силу, й волю”), сполучникові (“Аж ось затихло на хвилину і посіяв дрібний дощик”) та безсполучникові ( “Перед світом стихло, шматок знову пішов у степ”) конструкції.

Отже, лексика Дмитра Васильовича Марковича – досить різнобарвна. У його малій прозі лексичні форми гармонійно поєднують стилістично нейтральні і марковані мовні засоби. Широке використання найрізноманітніших лексичних засобів дало змогу створити емоційність мови.

“Усі оповідання справляють дуже прихильне враження: в кожному з них автору вдається висунути вперед нові, ще не зачеплені сторони сільського життя”, – писав рецензент ранніх оповідань письменника. Також він відзначав, що автор має нахил до “спокійної розповіді”, “не підвищеного тону” [1, с.38].

У “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.” Іван Франко відзначив: “Гарним придбанням “Степу” були чотири оповідання Д.Марковича “Из уголовщины”, писані, одначе, українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант” [3, с. 383].

У такому ж доброзичливому дусі оцінював оповідання Д.Марковича Б.Грінченко: “Предмет його оповідань – народне життя і його біди. Характерною рисою цього автора є гуманне ставлення до зображуваних осіб і постійне прагнення знайти в душі кожного тепле людське почуття, благородне поривання співчутливої душі” [1, с. 39].

Під гаслом “Любити і жалувати людину” минуло усе повне тривог і турбот життя одного з класиків української літератури Д.В.Марковича. Під цим же гуманістичним знаком пішли у світ його високоталановиті оповідання та нариси-спогади, навічно вкарбувавши ім’я письменника в духовний світ рідного народу.

 

Література

 

1.   Засенко О. “Треба жити по-новому, люблячи людей!..” // Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади. – К.: Дніпро, 1991. – С. 5-41.

2.   Маркович Д. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади / Упоряд., авт. вступ. статті та приміт. О.Засенко. – К.: Дніпро, 1991. – 541 с.

3.   Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К., 1984. – Т.41. — 683 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)