20-й річниці літературної студії "Біле озеро" присвячується
Як прекрасно, коли у житті є щасливе продовження розпочатої тобою справи. Восени 1982 року при редакції Білозерської районної газети "Придніпровська зірка" уперше зібралися літератори, аби започаткувати свою студію. Назвали її тоді "Біле озеро" - і поетично, і по-людськи приземлено…
І от сьогодні ми відзначаємо двадцятиліття уславленої в нашому краї літературної братії, через горнило якої пройшли десятки обдарованих авторів. Дехто з них, як скажімо Євдокія Дубовалова, Любов Вірна, Надія Дубовалова, не тільки порадували нас окремими книжками, а й постійно друкуються у періодиці, стали членами чудових ліричних пісень. Свої книжки видали Надія Врищ, Олексій Чорнобель, Анатолій Щербина, Віктор Ковальов, Володимир Форущенко, Анатолій Дунаєв і зовсім юна поетеса, нині студентка педагогічного університету Любов Єрьомічева. До речі, Люба народилася тоді, коли "Білому озеру" вже було два роки…
А ще з ініціативи нинішнього керівника літстудії Надії Врищ видано п'ять колективних збірок поезій авторів з Білозерщини.
Отже від щирого серця вітаю "Біле озеро" з ювілеєм! Нехай щедро вруниться його нива, хай світяться життєдайними росами творчі світанки його буднів та свят.
Валерій Кулик,
член Національної спілки письменників України,
член Національної спілки журналістів України,
засновник літературної студії "Біле озеро"
В "Білому озері" все починалося з Валерія Кулика. Він організував авторів, що часом друкувалися в газеті, започаткував літературно-мистецький вісник "Біле озеро" в газеті "Придніпровська зірка", де був головним редактором. Перший випуск з'явився на шпальтах газети 9 жовтня 1982 року і не сходить з них до сьогодні.
Зараз Валерій Кулик - відомий в Україні поет, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів, керівник авторської програми "Степова арфа", автор та ведучий ряду телевізійних програм.
Білозерські автори беруть його творчість за взірець, завжди знаходять у нього підтримку та отримують ділову пораду.
Куди поверне ця дорога -
Не відаю, не знаю я.
Шляхів-путів у нас премного,
Та є один, що в снах сія…
З-над моря місяць яснорогий
Бреде і осява поля.
Батьківські зоряні пороги
Нас ніжно манять звіддаля.
То як, скажіть, мені до літа,
Як долетіти, допливти?
Вертаю в мамині світи,
Де стежка, сонечком прогріта,
Не може в згадках не боліти -
У спогаданнях золотих…
Сину Роману
Я сьогодні посадив дуби
На причілку біля свого дому.
От би вони виросли якби -
Велетні на березі крутому!
Правнук мій приходив би сюди,
З пліч скидав би суєту і втому.
І гукали б лунко одуди
Поміж віт у затінку густому…
Три галузки в землю я встромив
І полив за звичаєм їх тричі.
От якби я довго-довго жив,
Ну хоча б іще із півсторіччя…
Я б тоді провів дуби у вічність,
І за ними більше не тужив…
Коли іще не вигралось вино,
Коли крізь тишу грає ще воно,
Так любо нам за ним спостерігати -
Хвилин таких на світі не багато:
В осінній сад розчахнуте вікно…
І хто й коли придумав це кіно:
Серпанок… І приземисті загати,
Й причілок білий у моєї хати…
І стежка, що наснилася мені,
І мальви біля хвіртки вогняні,
Ті, до яких нам вік не долетіти…
За нашим садом вже осінні квіти
Прощально тонуть в золотій луні…
А я не знаю, серце де подіти…
Відбулі несподівані гріхи,
Які не дочекалися прощення,
Неначе в серце ввігнані цвяхи,
Зринають несподівано і щемно.
А біля двору срібні лопухи,
Росою вмиті ранечком знічев'я…
Співа гармонь, звучить на всі міхи,
Весілля б'є у бубни золочені.
Лише мені не радісно в цю мить -
Зараяти не можуть і музики.
Я не жених. То не мої гвоздики…
Хоч знаду їхню можу зрозуміть.
Село вслухалось в оркестрову мідь,
І цвів бузок, запущений і дикий…
Благослови мене в дорогу,
Нарай погожу, добру путь.
Тривог та сумнівів премного -
Вони в душі таки течуть…
Світає день, і слава Богу.
Іще ж морозики цвітуть…
Я залишу свою тривогу,
Де листя жовта каламуть.
До холодів не так далеко -
Тумани впали на шляхи
І сизі краплі, як цвяхи,
Настирно б'ють в порожнє деко…
Й гніздо, де виросли лелеки,
Вже обминають пастухи…
Над сірим ранком кружать журавлі,
В порожнім небі голосно курличуть.
І я тебе вже не зову, не кличу
У вересневій зоряній імлі…
Мої щемливі сумніви-жалі
Лишилися в минулому сторіччі,
Як на світанку догорілі свічі,
Як те, що все минає взагалі…
Невже то лемент збуджених птахів
Мене далеким криком розтривожив?
Знайшов я те, чого давно хотів:
Я став на себе трішечки несхожим…
Радіє сад мрійливим перехожим -
У мить таку завжди бракує слів…
Гроза розгулює полями…
А там, де соняхи в цвіту,
Жовтогарячі гублять плями
Вітри нестримні на льоту.
І тішимо себе здаля ми,
Коли долаєм пустоту
Між степовими янтарями,
Травицю гладячи густу…
Загуркотіла громовиця,
Танцюють краплі на воді,
І геть промокла молодиця
Потоки міряє руді…
Я істину збагнув тоді:
Все це не може повториться…
Розкраю розчерком останнім
Непередбачену судьбу…
До айсберга пливе "Титанік"
Вже не одну свою добу.
Летять думки передсвітанні -
Я ще нічого не забув.
Щось рокове у тім шуканні,
А день неначе б то й не був.
Усе мина… І як нам знати,
Куди ще доля поверта.
Якась незрима гіркота
Все прагне серце обійняти.
Напевне варто щось міняти,
Коли за вікнами світа…
Надія Врищ вже десять років очолює поетичний гурт "Біле озеро". Вона ідейний натхненник та впорядник усіх п'яти колективних збірок.
Пише твори філософського звучання. В них роздуми про сенс життя, про добро та зло. А ще червоною ниткою в них - негасима віра, впевнена надія та щира любов.
В рівнодення осіннє прийшла я в життя. Так судилось.
Тож і темряви й світла однаково доля дещицю вділила.
Світлі сонячні ранки, що радість несуть і надію,
І осінні безрадісні ночі холодні, сумні, непривітні.
Вперемішку то з білих, то з чорних ниток зіснувала життя моє доля,
То зозулі журливе кування, а то солов'їна хвилююча пісня.
Світло й темрява. Чом тоді серце сполоханим птахом тріпоче
В чарівливі, з
зірками-чаклунками, літні хмільні, теплі ночі?
Ну а взимку під місяцем повним, великим, врочистим
Сніг сріблом та камінням безцінним казково-яскраво світиться.
Де ж та грань, що відділить від темної темряви світло?
Де ж та грань, що печалі від радостей ділить
одвічно?
Де та грань, за якою нещастя від щастя на другому боці?
Й що таке світлий сум, а чи радість з сльозою солоною в оці?
А навіщо й ділити? Все з дякою треба приймати достойно,
Бо без смутку не знали б ціни і великому щастю
людському.
З приводу народження
його книжки "Колодязь у степу"
Ваша творчість - колодязь глибокий
Серед степу. Вода в нім і зорі.
Щире слово гукни в його спокій -
І почуєш "Відлуння любові".*
Погамуй свою спрагу, людино.
Таїни смак залишиться з вами.
З рук впадуть кришталеві краплини
Й на папері постануть словами.
Ті слова про велике кохання,
Про рожеве вино із троянди.
В них і зустрічі і розставання,
Біль пекучий нежданої зради.
В них життя неспокійна дорога
Через серце поета проходить,
І наспіви прекрасних мелодій
Виникають, пливуть в хороводі.
Дай же, Боже, поету натхнення,
Хай таланить йому повсякденно!
Щоб книжки ластівками летіли,
Щоб серця з задоволення мліли.
Коли прониже двом серця
Стріла - кохання таїна,
Звучить в рядках, бринить в словах
Душі оголена струна.
Де болі, зрада, щем розлук
І негаразди, мов стіна,
Зітхне з-під клавішів, з-під рук
Душі оголена струна.
Не раз від сліз сіріє світ,
Не знаєш, в чім твоя вина,
І безнадією тремтить
Душі оголена струна.
А часом відчаєм дихне
Зненацька новина сумна.
Шепоче тихо: все мине
Душі оголена струна.
Життя на вечір поверта,
Лягла на скроні сивина,
Доки живу, жива й вона
Душі оголена струна.
Велична і дивна життя карусель,
Де кожен свого має звіра.
Один осідлав вередливу газель,
А інший могутнього тигра.
Я змушена віз свій тягнути волом,
Сусідка ж плазує змією,
Той півня схопив, а ось цей з кабаном,
Й веде себе тому свинею.
Дракон і собака, і мавпа, і кіт…
Не ремствуй на долю, не варто.
Бо чується всякому цокіт копит,
Всяк хоче коня осідлати.
І ось наступає омріяна мить:
Іде рік коня в наші хати.
Тупочуть копита, вуздечка бряжчить.
Зумій кожен вершником стати.
А час усе крутить свою карусель,
І долі по колу кружляють.
Вогні новорічні і келихів трель
Кінець і початок єднають.
Л.В. та М.Ш.
Ваші роки поважні,
Сивина, як фата.
Хто вгадає, хто скаже,
Як складеться життя?
Де вона пролягає,
Заповітна межа,
І де доля з'єднає
На життя віражах.
Та якщо вже з'єднала,
Тож нехай до кінця
І любов і повага
Зігрівають серця,
Щоб на світі не стало
Двох всамітнених доль,
Щоб завжди відчували
Дружній доторк долонь.
Весніє, ріжу виноградную лозу.
Вона ж такого кольору, як мої руки,
І так по-людськи зронює сльозу
Від тої, що я причиняю муки,
Ножем її зрізаючи галуззя.
Їй боляче, вона жива, чутлива.
Я ж ріжу нагло, без анестезії,
І спалюю в огні плетуче диво,
Що стане теплим попелом рухливим,
Хмаринкою легкою пробіліє.
Це називається: тебе я окультурю,
І зупиню твою нестримну дикість.
Ти так себе могла б вести у джунглях,
В моїм садку повинна ти родити
Янтарні грона. Бо їх люблять діти.
Чому ж тоді сум стиха серце гнітить?
Тендітний метелик кружляє в повітрі,
Він зір зачаровує літа привітом.
А сам відкладе десь тихенько під листям
Аж з сотню яєчок малих, непомітних.
Із них повесні, а чи ще цього літа
Мерзенная гусінь полізе по вітах,
Все буде жувати, трощити, згризати.
Звідкіль ти взялась, ненажеро триклята?
А з тої мерзоти:
Тендітний метелик злетить у повітря,
І зір зачарує він літа привітом…
Чи варто отак над життям мудрувати?
Милуйся красою, умій цінувати
Миттєвості радості, щастя хвилини,
І будеш вночі засинати спокійно.
На годиннику стрілки галопом летять.
І куди ж це ви так заспішили?
Не гоніть мої осені сиві літа,
Ще зима мені не засніжила.
В стиглім полі життя вже скосили жита,
Навіть стерні зорали колючі.
На обличчі рілля, і то правда свята,
Що так прикро оте і болюче.
Моїх пристрастей шал - уже стишений вал
Жебонить по піску білопінно.
Щемні згадки віддам моїх віршів рядкам,
В них вони оживуть неодмінно.
На годиннику стрілки зірвались в галоп,
Не спішіть, не спішіть, не спішіте…
Вже осінній туман вечоровий
Поглинає і воду і сушу.
Ти, тумане, нудний і холодний,
Не печаль мою зболену душу.
Тихі плеса на пляжах піщаних
Не підвладні тобі, хоч і осінь.
Бач, вербиця дівчам неслухняним
Розпустила свої руді коси.
Тихо сяє тобі на досаду
Наче свічка, берізка тендітна.
Клен палає, дарує розраду,
Крізь туман своїм полум'ям світить.
Та рілля і полів оксамити
В твою старість вступають без бою.
Все єдине у білому світі
На Землі і в людей між собою.
Одні світять, яснять маяками,
Іншим в сірості добре і в тиші,
Ці й по смерті живуть поміж нами,
В сірій безвісті губляться інші.
Хай буде вічним слово істини,
Хай возсіяє над землею
Зорею ясною і чистою
Надії світлою зорею.
Несіть достойно слово праведне,
Воно народу зрозуміле.
Щоб в Україні вічно правили
Розум і совість, а не сила.
Щоби і гордою і сильною
Була ЛЮДИНА України.
Несіть же світу слово істини
Правдиве, чисте, незрадливе.
Світлану Шеремету знають і люблять не тільки в Широкій Балці, а і в Білозерському районі. Її ліричні, наспівні вірші покладені на музику і виконуються самодіяльними співаками. Вона і медичний працівник, і соціальний працівник, і працівник культури в минулому. А зараз важко працює, бо має велике господарство (таке життя!). Але колись знайде часинку і напише таке, що й іменитим літераторам не часто вдається. Ось тільки шліфувати свої твори їй ніколи. Але вони і в такому вигляді звучать прекрасно.
Я не прощена лишилась.
Та у чім моя провина?
Я люблю і серце просить
Буть удвох нам неодмінно.
А з тобою буть непросто,
Я на те не маю права.
Ти усим другій належиш,
І для тебе я - забава.
Просто лялька, і не більше,
Де захочеш, там і лишиш.
А украденим коханням
Тільки лихо приколишеш.
Гріх мій, Боже, непростимий,
Та у чім моя провина?
Я люблю і серце просить
Буть з тобою неодмінно.
Ти приходив до мене у сні,
Залишив мені погляд сумний і глибокий,
І чомусь не признався мені,
Що живеш у далекім краю одинокий.
Ти нічого не зичив мені,
Ні добра, ні любові, ні щастя без краю.
Не змогла я признатись тобі,
Що так довго, безмежно і вірно кохаю.
Я люблю тебе ніжно, повір,
Хоч не стали близькі ми з тобою в цілунку.
Я сумую одна й ти один
І бездумно із долі плетем візерунки.
Я нічого в житті не прошу,
Тільки бачить не в сні твої чорнії очі.
Лиш удвох нам з тобою побуть
Жить і мріяти цим у безсоннії ночі.
Упала зірочка із неба
І тихо покотилася в росу.
Цікаво: чи побачив Всесвіт,
Одну погашену красу?
Ну і погасла. Все як треба,
І небеса горять, і крутиться Земля,
Й мене не стане. Але будуть весни,
Забувши прикрість, житиме сім'я.
Зірниця вже у благодаті,
Нехай спочине тихо у траві.
Натомлена від мерехтіння ночі,
Очиці подарує хай сові.
Кричала зірка людям із небес:
Погляньте всі, яке життя прекрасне.
Радійте сонцю! Землю бережіть!
Так ясно спалахнула і… погасла.
Розізлилась я на тебе,
- Не прощу, - тобі сказала,
Віхтем кинула в обличчя,
Що із слів бридких зв'язала.
Так старалась уколоти
Словом злим, у саме серце,
Гучно лаятись, кричати,
Притрусити рану перцем.
Ти ж мовчиш, благаєш зором:
- Ну чого, повір, кричати,
Не глухий я, добре чую,
Можна просто так сказати.
Що казати? І навіщо?
Мусиш сам про теє знати.
Пригорни. Я лиш в коханні
Можу все тобі прощати.
Вересень, теплий вересень.
Слива цвіте і бузок.
Біла вишенька цвітом кинула,
Вбрався зеленню і лужок.
Що це діється? Що це сталося?
У природі все навпаки.
Може Ладонька забарилася
Й досі красить все залюбки?
Може ми її та розгнівали,
Не співаючи у вінку
В синім березні, на світаночку,
З хороводами у танку.
Може Ладонька закохалася
В злото Овсеня-молодця?
Може з Овсенем повінчалася
Й тихо тішиться без кінця?
Світлий Жиценю, добрий Жиценю,
На заваді їм не ставай.
Хай потішиться весна з осінню,
Зливу й сонечко подавай.
Хай потішиться весна з осінню,
Лада з Овсенем. Небеса!
Що ж ви робите? Що віщуєте?
Це добро, чи зло? Чи краса?
Оксана Славенко (Євсєєнко) - бухгалтер за фахом. Своєю творчістю вона спростовує теорію поділу людей на "фізиків" та "ліриків".
Її поезія дуже лірична, щемна, торкається потаємних глибин душі та ще дуже самобутня.
Виховує двох дітей-школярів, багато працює і пише твори, які читаються з задоволенням. Живе в селі Станіслав.
Не сумуй, мій коханий, не треба.
Он поглянь, зірка падає з неба,
Щоб у темені вічної ночі
Посміхнулись мені твої очі.
Доля зблисне, як спалах-політ,
Подивись на чудовий цей світ.
Чи ти знаєш, що з зіркою тою
Летимо ми у вічність з тобою?
І вчорашні проблеми твої
Завтра стануть дрібні та смішні.
Вони зникнуть, повір ти мені.
Все мине, бо життя - тільки мить,
Не журись, її варто прожить,
Хай стозірно вона пломенить.
Відлетіли літа молодії…
Що робити? Душа ж молода…
І нитками лягли світлі мрії
На шматочки ясні полотна.
Вишивала зимової ночі.
Місяць все зазирав у вікно,
Пестив лагідно руки жіночі,
Що не хтіли кидати шитво.
А на ранок здивоване сонце
Освітило картину нову.
І щасливу усміхнену жінку,
Що сказала: "Творю, то й живу!"
Доля жінки - життя дарувати,
Вже покинули діти гніздо.
Прикраша мати стіни у хаті -
Вишиванки дивують село.
Відлетіли літа молодії,
Не старіє душа молода,
Оживляє руками своїми
Душу білого полотна.
Україна може стати першою
державою,
виключеної з Ради Європи
за порушення свободи
слова та прав людини
(Теленовини)
Гірко жити в Україні,
Де вирують сили темні.
Журналісти безневинні
Йдуть у вічність убієнні.
Не у чесному двобою
Твого серця згаснув шал,
А підступною рукою
Закатована душа.
За залізною завісою
Правда схована мовчить.
Незвість, як чума зловісная,
Над країною висить.
Славна ненька Україна
Прогриміла на весь світ:
Хто невинну вбив людину?
Хто зганьбив увесь нарід?
Безпорадно озираємось
На державнії уми -
Якщо
правди не дізнаємось,
То її не гідні ми.
Доля наша, знать, хохловська -
Вічно скиніти в пітьмі,
Знову дружба хай Московська
Нас цілує чобітьми.
Моя зганьбована Вкраїна
З кризи виходу шукає,
Журналісти мужні гинуть,
І зневіра допікає.
У новім тисячолітті
Журналіст - людина року!
Вічна слава світлій миті,
Що облудний змила спокій!
Гой ти, зимонько люта,
В кришталь-кригу закута,
Пухом-снігом сповита,
Синню неба умита.
Чарівна краса злая
Лютим спокоєм сяє,
І
морозить навіки
Помережані віти.
Всі шибки помалює,
Вітром серце цілує,
Заметіллю співає
Колискову коханню:
"Спи, кохання, бай-баю,
Най душа спочиває,
Спіть, заплакані очі,
Доля спатоньки хоче.
Спи, кохання, бай-баю,
В небі зіронька сяє,
Стихнуть болі й тривоги,
Місяць ген круторогий
Дивні сни навіває,
Спи,
кохання, бай-баю,
Прилетить завірюха,
Колискову послуха,
Тебе
ніжно гойдає,
Спи, кохання, бай-баю".
І приспала зима мила
Те
кохання нещасливе.
Посміхнусь тепер
байдуже,
Бо в очах лиш мертва стужа.
Так значить все... Зболіло до нестями,
І, знаю, біль не скоро промине.
В дитинство повернутися б до мами,
Вона одна до дна мене збагне…
Сніжком ледь-ледь притрушена дорога…
Чужого міста не втіша вогонь.
А ти стоїш край рідного порога
Й зима білява горнеться до скронь.
Мені б гайнути до свого початку,
До двору, що завжди стріча мене,
І знову стати маминим "зайчатком",
Де рай дитинства тінню промайне…
Прикрий мене від зла лихого слова,
Від заздрісних небажаних очей.
Хай заспіває стежечка ранкова,
Як небосинь спадає на плече…
Тоді удвох ми намалюєм хату
На синьому морозяному склі.
Ти пам'ятаєш, як раділи святу
З тобою ми, забувши про жалі…
Гірка сльоза… І ти того не знаєш…
В житті уже немає що мінять…
У світі щастя іншого немає -
Тебе я хочу ревно обійнять.
Переклад з рос. Валерія Кулика
Любов Вірна - Олександра Дубовалова не дарма взяла собі такий псевдонім. В її віршах щирих та мелодійних, написаних добірною українською мовою, завжди звучали і віра, і надія, і любов. Тут її життя з радощами та печалями, тут роздуми мудрої талановитої людини.
Вона також друкується в газеті "Придніпровська зірка" впродовж 20-ти років, брала участь у всіх п'яти колективних збірках.
Живе в Білозерці.
Аби склалося слово до слова,
То була б тоді пісня готова.
Слів тих треба не так і багато,
Або пісню життя заспівати.
Перше слово. Знайти його мушу,
Щоб зігріло теплом мою душу.
За морями не треба шукати,
В мові слово найперше то - мати.
Друге слово - то батько й родина.
Їм віддати належне повинна.
Бо вони - то коріння і віти,
Їм вітрами в тій пісні шуміти.
Третє слово - земля моя мила,
Що коріння і віти зростила.
Рідний край мій, блакиття дніпрове,
Це тобі слово шани й любові.
А всі інші слова - лиш приспіви
До того основного мотиву…
Половіє життя, наче жито,
Тож і з піснею треба спішити…
Ти мені лиш наснилась,
Ненаписана пісне,
В сон
зорею явилась
І розтала опісля…
А я йшла за тобою
І
збирала жарини.
Відзивався журою
Клекіт-щем журавлиний…
Не догнала те слово,
Що із сном відлетіло,
А
без знаку любові
Пісня не народилась…
Повернися, благаю,
Буду сон сторожити,
Бо
без тебе, ти знаєш,
Неспроможна я жити…
Буде в світі сонячно, чи буряно,
А чи небо хмариться грозово.
Ми в твоєму рабстві вічно будемо,
Ти - вершина всіх висот, Любове.
Часом по-весняному уквітчана,
Часом неприступна і льодова.
Та до тебе, спішимо одвічно ми,
Всіх висот вершина ти, Любове.
Це - тобі, і серця стук прискорений,
І пісні, в яких високе слово…
Ніби все давно переговорено,
Все до ніг покладено Любові,
Та ясниш ти світ кришталю гранями,
Вічно юна й недосяжна знову.
Зорями всміхаєшся нам ранніми,
Маниш в світ непізнаний, Любове.
Буде світ притишений чи збурений,
Не скінчиться ця прекрасна мова…
Ми в твоєму рабстві вічно будемо,
Господине наших душ, Любове!
Будьте зі мною, літа пережиті,
Не бур'яном у достиглому житі,
Де залишилась незорана смуга, -
Буде хай зерен в вас сила й напруга,
Що проросли під дощами й вітрами.
(Вдруге в цім світі не стрітися з вами)…
Праця моя - хліборобська потуга -
І не з добра часом сіється вдруге.
Білою нивою сію я зерна.
Чи врожаєм нині нива їх верне?
Вкладено в засів і душу і силу,
Я для добра те колосся ростила.
Будьте ж зі мною, радощі й болі,
В слові, що сходить на білому полі.
Ніч над землею чаклує, сутінки сиві й
німі…
Піснею душу рятую, щоб не втопилась в
пітьмі.
Як їй співається гірко, болем відлунює
час.
Гасне, вмираючи, зірка, світла
скінчився запас…
Де ж я знайду порятунок? В дикому хаосі
все.
Та нерозхлюпаний трунок пісня в долонях
несе.
Як причастишся тих чарів, вмочиш у трунок
вуста, -
Ночі зникають примари, неба яснить
висота.
Важко до пісні іду я, стелить замети
зима…
Нею я душу лікую, - ліків сильніших
нема…
Є два світи, в яких живу - буденний і
святковий.
У свято - піснею пливу, а в будні
- інша мова.
То - мова зашкарублих рук, яким все треба
вміти.
І серця виболений стук за біди всі на
світі.
Як вгледіти в пітьмі мені вузеньку свята
смужку,
Щоб вирвати з темряви днів одвічну
Попелюшку?..
Їй би в палац на час, на мить, осяяний
любов'ю…
Та тільки серце защемить,
зачервоніє кров'ю…
Життя моє - то два світи. Їх роз'єднать не
вдасться.
Та мрію, хоч на час ввійти в палац
ясного щастя…
Спустилася муза на крилах,
Що ангели лише їх мають.
І думку у слово сповила
Й, неначе в кайданах, тримає.
Нехай ті кайдани довічні
Бентежать і душу, і тіло.
Бо Муза сама - то вже вічність,
Якої б людина хотіла.
Хай працю нелегку вінчає
Та мудрість, що скрізь їй пошана,
А пісня, що лине над краєм,
То й є ота вічність незнанна…
Євдокія Дубовалова - людина активної життєвої позиції, педагог з багаторічним стажем.
Друкується в газеті "Придніпровська зірка" всі 20 років. Брала участь у всіх колективних книжках.
Вона борець по натурі, тому і вірші її динамічні, пронизані духом боротьби зі злом та неправдою.
Я не поет в високім стилі,
Та вже подітися куди?
Пишу про те, що наболіло
І нам болітиме завжди.
Не всім це, може, зрозуміло,
Хто не пройшов горнил війни,
Тому до нас немає діла -
Тепер при владі всі вони.
І нас - це старше покоління,
Яке життя їм віддало,
Винищують аж під коріння,
Щоб нас на світі не було.
Семену Харченко присвячується
Клекотінню води, де гриміли бої,
Ветерани завжди несуть болі свої.
Чисті хвилі Дніпра - синь воєнних доріг,
І Славутич про те добру пам'ять зберіг.
Хто загинув в боях, в синіх водах Дніпра,
-
В ветеранських серцях пам'ять їх
зберегла.
Ветерани сюди із поклоном
прийшли,
І по хвилях Дніпрових вінки
попливли.
Розмаїття землі сині води несуть -
Покоління нові не змогли щоб забуть:
Форсували Дніпро у запеклих боях -
Грудьми пада на дзот молоденький солдат.
Захлинувсь кулемет, прогриміло: "Ура!"
І атака бійців вже на схилах Дніпра.
Молодого бійця підняли на руках -
Здійснив подвиг святий, він закінчив свій
шлях.
Тут, на схилі крутім, де Семен смерть
прийняв,
Для майбутніх віків стоїть
пам'ятний знак.
У підніжжя його живі квіти
завжди -
Обмиває Дніпро ті круті береги.
У боях хто поліг, тих народ не забув.
І один із таких Семен Харченко був.
Батьківщину любив і життя їй віддав,
І героєм повік для народу він став.
Нам хочеться завжди польоту,
Та крил нам чомусь не дано -
Земні обсідають турботи
І кидають в прірву - на дно.
Якби ж то нам крила, достоту,
Не скніли б тоді на землі.
Земні залишили б турботи
Великі і зовсім малі.
Оті, що так давлять на плечі,
Журою на серце лягли,
Принизливо і недоречно,
Піднятись щоб ми не змогли.
Поліні Григорівні Непомнящій
Не корилась ніколи ти долі,
В серце дум не пускала сумних.
З негараздами завжди в двобої -
Порятунку не мала від них.
Часу завжди тобі бракувало
Навіть того, що має доба.
Все життя його не вистачало, -
Бо життя - то завжди боротьба.
До людей завжди йшла ти з любов'ю
І робила для них, що могла.
З негараздами в вічнім двобої,
Та лиш радість ти людям несла.
Маєш ти ордени і медалі,
Бо війну всю з боями пройшла.
І від смерті бійців рятувала,
І поранення пережила.
Все це буде музею прикраса,
Коли підеш із цього життя.
Бо коротке життя оте наше -
Після нього сумне забуття.
Сумувати немає причини,
Хоч життя незрівнянно тяжке.
Вже лишилась частина родини -
Що поробиш? Воно є таке.
Це твоє ось життя на папері,
Бо таким воно є наяву.
(Може, в рай і відчиняться двері) -
Ще зустрінеш весну не одну.
Довго жити ще маєш для того,
Щоби людям робити добро.
Щоб життя ще діждатись нового,
І щоб в долі тобі повезло.
Всі ми працювали,
Не
мали спочинку.
Стажу на двох стане
Вже в кожної жінки.
Та приходить старість
І з нею теж втома.
Вже
праця не в радість
Навіть біля дому.
То ж була надія
На
спокійну старість.
Де ж поділась мрія -
Відпочинку радість?
Все в нас відібрали:
На краще надію
Й те, що
заробили,
І радість, і мрію.
Обсіли нас злидні,
Болі і тривоги.
Отакі в
нас будні
Й свята перемоги.
Золота краплі в просторі синім.
Лине по небу біла перлина.
Тихо вітрець очеретом гойдає.
Ніч на спочинок. Ранок. Світає.
Чайка над озером - сиза краплина -
Стрічає початок нової днини.
Лагідна хвилька з берегом грає.
Ніч на спочинок. Ранок. Світає.
За горизонтом сонечко краєм
Штори роздвинуло, ранок вітає.
Піснею-дзвоном жайворін в небо.
Кращого часу світу й не треба.
Зірка остання згасла в зеніті.
Хочеться довше пожити в цім світі.
Ось умивається киця на ганку.
День починається. Доброго ранку.
Надія Дубовалова - педагог, що й досі не пориває зі школою. Людина мудра та врівноважена, яка проймається життєвими проблемами знайомих та близьких.
В її віршах і біль, і надія на краще майбутнє, і розуміння свого високого призначення - бути поетом.
Посміхнись. Не бачилися ж вічність.
Врізнобіч нас доля розвела…
Залишились у холоднім січні
Поцілунки, сльози і слова.
Ти поїхав у світи буремні,
Я в селі лишилась назавжди.
Скільки не чекала, все даремно,
Хвилі часу змили всі сліди.
Серце захлиналося від болю,
Але звістки ти не подавав.
Тож і поєднала свою долю
З тим, кого мені Господь послав.
Не ношу докору ані трішки,
Та й моєї в тім нема вини.
Виросли стрункими, як берізки,
Мої доньки, а твої сини…
Кожен мав в житті свою стежину.
Чому ж зараз сум в твоїх очах?
То ж вогонь любові з часу плином
В наших душах так і не зачах.
Не тривож, я прожила без тебе.
За коханням серце лиш болить.
Посміхнись - нічого більш не треба.
Як судилось, так і будем жить…
Сплива життя. Здається, й не жила,
А вже батьками скоро стануть внуки.
Життя своє все школі віддала
І віршам, що народжуються в муках.
Сплива життя. А в мене стільки справ.
Ще так багато я не доробила…
І хоч здоров'я вік уже забрав,
Та на добро знайдуться в мене сили.
На скронях сизим пухом сивина,
А я, мов колесо, в життєвім вирі.
Гіркий той трунок випити б до дна,
І лиш по тому відлетіти в вирій…
Миттєвий спалах - то земне життя,
Де розум з серцем не завжди у згоді.
Не навтішалась літом до пуття,
А час про зиму мову вже заводить…
Ми всі трудилися завзято -
Тому з дитинства вчили нас, -
Ліпили, мов мурашки, хати,
В коморі був якийсь запас.
Дітей виводили ми "в люди" -
Не скласти тратам тим ціни -
І мріяли: хоч їм не буде
Того, що нам після війни.
На внуків радісно дивились:
Хай підростає зміна нам.
Та як ми гірко помилились, -
Бо нині - слуги то панам.
А ми - раби неволі й гніту -
(Які права у жебрака?) -
З сумою бродимо по світу
І гнітить та сума важка.
Чому ж ми хаос цей не спиним
І не відкриєм правди путь? -
Чи в нас вже так зігнулись спини,
Що їх повік не розігнуть???
Опустилась над обійстям муза,
Доторкнулась до струн душі.
Не цураюсь з нею я союзу -
На бесіду радісно спішу.
Вечір над чолом спустив забрало,
Заткане в убранство золоте.
В мові слів чомусь мені забракло
Аби розповісти про все те…
Стомлена, присіла на порозі,
Муза заколисує: "Спочинь.
Я й сама стомилася в дорозі,
Дім мій - то є неба височінь.
Довгий шлях до тебе подолала,
Перепон по ньому - не злічить.
Знаю я, що ти мене чекала
В цю вечірню неповторну мить.
Припасла для тебе я дарунок:
В'язку слів - сплети із них вінок".
Вечір сплив, цілющий, наче трунок,
І слова п'янили, як вино…
Всю роботу в домі я переробила
І за тим заняттям добре притомилась.
Відпочити сіла, та пройшла година,
Відчуваю: знову працювать повинна.
На городі грядки всі переполола,
Час настав обідать, сіла я до столу.
Найсмачніша їжа по хорошім ділі,
Й знову, по обіді, праця закрутила.
В праці моя втіха, з нею не хворію,
То - мій порятунок в світі без надії.
У Гаврила попід тином аж чотири магазини:
Доччин, тещин, свій та синів.
Вся планета на вітринах, не знайдеш лиш
України.
А в сусіда Василя (починає лиш з нуля) -
І з причілка, й в гаражі, й на сусідовій
межі.
Ще сусід Тимко, що далі, також спроби робить
вдалі:
Свій ларьок (немов на глум) озаглавив
"Ситий кум"…
Далі йде вдова Маруся - (й говорити не
беруся)…
Там вже справжній гастроном з
самогоном і вином.
А за нею - дід Панас бар відкрив й назвав
"Парнас",
Хоч уявлення не має, що те слово
означає.
А за баром та ларками йдуть палатки з
цигарками.
То ж туди аж до зорі топчуть
стежку школярі.
Всі укази і закони - то для
них не перепони.
А ще далі - казино. Для нічних розваг
воно.
Тут батьківські гроші вмить син зуміє
"просадить".
Нині ж на розваги мода, й з
розважань у нас - свобода…
Всіх одна біда спіткала - покупців тут дуже
мало:
Кілька хат лиш в тім селі - й ті
похилі і малі.
Та зате довкола дачі. Всі будівлі там
"добрячі",
Мов на вибір, гарні, нові, три-,
чотири-поверхові.
Їх жильці говорять: "Нині добре жити в
Україні,
І знести село те слід, щоб не
псувало краєвид".
Покупців нема ж з села, кажуть: пенсія
мала,
Слід й ті вигорнуть хатини й землю
взять під магазини.
Треба ж вчитись торгувати - Україну
піднімати…
Виникає лиш питання: де воно, те
піднімання?..
Сільська трудівниця, що звідала нелегку долю, всі негаразди сьогодення і при цьому не втратила здатність бачити і відчувати прекрасне, бути тонким ліриком і іскритися дотепним гумором. І все це виливається у віршах мелодійних та щирих.
Бувають вони і гнівні, і злі, і болючі - все, що переповнює її душу, стає на папері стрункими рядками.
Живе Тетяна у селі Східне.
Ой, кому то вітер коси розпліта?
Кого пустотливий палко пригорта?
У травневі ночі, молоді літа
Кого він цілує жадібно в уста?
Бачили їх зорі, та вони мовчать,
Бо вони закоханим люблять потурать.
Від усіх сховала ніченька ясна,
З ким кохався вітер, так ніхто й не зна.
Ой, ти, вітер, вітер, знявся й полетів,
Та назавжди спогад весняний лишив
Про чарівні ночі, солов'їний спів,
Про того, хто з серденька те кохання пив.
Я підлість уявляю, як змію,
З зубами в пащі, повними отрути,
Що ранить не у праведнім бою,
А зі спини, невпізнаній щоб бути.
А ніжність схожа на вишневий цвіт,
Що серце нам пронизує промінням.
То почуття від мами з давніх літ,
І біло-біло від того цвітіння.
Кохання що? То солов'їний спів -
Саме кохання, мабуть, так співає.
Та пісня може бути і без слів,
І в кожного мелодія своя є.
Що ж доброта? То наче хліб святий,
Що щедро в скруті ділиться навпіл,
А жадібність, що той мішок товстий:
Він в себе все б запхав, якби зумів.
Гнів - шквал чи некерована гроза,
Що градом інші почуття вбиває.
Плітки і заздрість - то брудна вода,
Що цінний чорнозем з полів змиває.
І діамантом чистим, мов сльоза,
Є милосердя, що ціни не має.
І скромність - ніжна квітка польова -
Увагу нашу рідко привертає.
Коли спимо, ми бачимо у снах
Той мерехтливий почуттєвий світ:
Вишневу віхолу, стежки в хлібах
І гаддя, що розчавити не гріх.
Кладовище - це наше поле смерті,
Яке ми засіваємо кістками,
Де перед Богом станемо відверті
З чеснотами своїми і гріхами.
Чи мармуром могила облаштована
Чи невідома і стежками заторована -
Не має значення - у смерті рівні всі:
З'являємось у світ і з нього йдем нагі.
Журливі душі чи потішить пташки спів,
Чи їм додасть за втраченим лиш біль?
Про те вони сказать вже нам не дужі.
Який це світ - живим лиш не байдуже.
Не можна біль чужий байдуже споглядать,
Щоб зло над нами силу не набрало,
Щоб смерчем по життю не загуляло
Й не стало нами цвинтар засівать.
Встретить бы глаза родные.
И гори потом огнем -
Пересуды, сплетни злые -
Все мы только раз живем.
Чтоб, как в юности, вернулась
Чувств забытых острота,
Сердце птицей встрепенулось,
Нежность вишней расцвела,
Чтоб весенние слова
Позабыть заставили,
Что
уже мои года
Далеко не малые.
Мне б любовью, как щитом,
От невзгод укрыться…
Осень золотым листом
Под ноги ложится.
Чарівно музика
лунає,
І співом голос неземний
Наш настрій змінить. Так буває,
Що бранцем візьме в полон свій.
І серце вже інакше б'ється -
Стаєш неначе сам не свій:
Від пісні плачеш чи смієшся,
Чи розгортаєш мрій сувій.
Немов непізнане відкрилось.
Чому то так бува, хто зна?
Давно вже пісня закінчилась,
А в серці музика луна…
Розкумкалися жаби на жаб'ячі весілля.
Пішла я до ворожки по приворотне зілля.
До почуттів весною мов додаються дріжджі,
Всі навкруги паруються. А я все незаміжня.
Хай красеня до мене чаклунка привороже
І гарну пару віднайти немолодій поможе.
…Чи мало заплатила, чи то нечиста сила
Мені дорогу перейшла, як зілля те несла?
Бо парубок рудий, увесь у ластовинні,
Неначе в жабуринні, до того ще й старий,
До мене причепивсь, неначе павутиння:
"Прийми мене до себе, навіки буду твій!"
І де того рудого його батьки знайшли?
Чи золото шукали, а сина здобули,
Чи то пореготали над парубком дідьки?
Кажу: "Не до вподоби руді чоловіки!"
"То невелике горе, - знайшовся той один. -
"Я скоро посивію і стану, як блондин".
От я сиджу й гадаю:
А
чи руді "линяють"?
Анатолій Щербина - людина, яку знають у Білозерці як керівника районного рівня. Тепер його хист засяяв новою гранню - він поет з ліричною, чуттєвою душею, здатний схилитися перед подвигом людським, людською величчю. Зараз Анатолій - фермер, а в його "очеретянім кабінеті" (вислів Василя Жураківського) бувають відомі літератори Херсонщини, які прийняли його до свого гурту.
Ти - символ волі, розуму і праці,
Жива легенда у людському морі.
Вночі ти світиш, ввечері і вранці,
Немов одноіменні зорі.
Ти свою долю вирвав у життя,
І разом з нею світ перевернув.
Сам бачить Бог: ти - кинуте дитя,
Ні голову, ні спину не зігнув.
А ще підняв своїх братів з колін,
Лід розтопив в чиновницькій душі.
Я віддаю тобі земний уклін,
Віддайте й ви, прошу, товариші!
Два брати Клички, два соколи ясні,
Як нам повезло в державі сучасній,
Що виросли ви в Україні,
І славу несете своїй Батьківщині.
Герої ви наші, і гордість ви наша.
Нехай буде доля щасливою ваша.
Щоб зоряно сяяли вам перемоги,
Щоб вам підкорялись тернисті дороги.
Щоб з вами завжди були сила і слава,
Щоб вами пишались батьки і Держава,
Щоб жодного разу поразки не знали,
Щоб в світі боксерському ви царювали.
Два брати Клички щоб поруч були,
Щоб титули всі світові здобули,
Нехай береже вас Господь і Держава,
Бо ви світова і вкраїнська ви слава.
Я напишу тобі, землячко,
Бо якщо ні, - великий гріх,
Це буде прикро і невдячно,
Це буде сором для усіх,
Хто народився у Херсоні,
Ходив по вулицях твоїх,
В одній з тобою вчився школі,
Хто до зірок підняти зміг
Тебе і нашу Україну
І
весь народ СРСР.
Це ти любила Батьківщину
За батька, що не вмер, поліг.
Для тебе вічно буде жити
Батьків наказ: щоб краще всіх!
І ти змогла все підкорити,
Звести на ноги цілий світ.
І зараз в нелегку годину
Ти доторкнулася землі.
Її ти пестиш, мов дитину,
Дала запалу і мені.
Маленька, та велику силу
Несеш в собі багато літ.
Люби, Ларисо, Україну,
Люби Херсон, люби весь світ.
Земляче, друже, добрий день!
Твоє ім'я просте - Євген,
Ти народився у Чолбасах,
Що на Херсонщині палючій,
Де кураї росли колючі.
Тут пуповина кавунів -
Смачніших ще ніхто не їв,
Ніж ті, що Таврія зростила.
Тебе там мати породила.
Учився, ріс, як усі діти,
Був час і плакати, й радіти.
Та стало замалим село,
Життя хлопчину повело
В
світи широкі поміж люди,
Де до небес стоять
споруди.
Ти не змінив своїй судьбі,
Життям накресленій тобі.
Людина ти з великих літер,
В акторській справі завжди лідер.
Ти по життю це доказав,
Коли ти ролі свої грав.
А коли вніс у режисуру
Свою, Матвєєвську натуру,
Створив ти пам'ятник в житті,
Навіки відданий меті.
Смаглява Таврія чекає,
Тебе вона щодня гукає:
Приїдь і серце заспокой,
Ти - наш земляк, ти - наш герой!
В державі суверенній, вільній
Міністрами хоч став гати.
Є і військові, і цивільні,
Та "плуга" нікому тягти.
Один з усіх на радість людям
Кирпа рукава засукав,
За працю, яку ревно любить,
Героєм України став.
Феноменальні робить речі,
Десь зовсім схожі до абсурду:
Тяжкий тягар звалив на плечі -
Будує потяги із брухту.
Повеселішали перони,
І подешевшали квитки,
Комфортними зробив вагони,
Вже їхати в них залюбки.
Міняє він часи на кращі,
Дає ладу державній справі,
Виводить залізницю з хащів,
Таких побільше б у державі.
А тому зичимо ми Вам:
Не залишайте цю роботу,
Ще дайте толку небесам,
І українському Річфлоту.
Віктор Ковальов - переселенець з Білорусії, з чорнобильської зони. Вселюдське лихо погнало його сім'ю з новозбудованої хати в наші краї. Любов до залишеної батьківщини і біль за її людей, що постраждали, бринить у багатьох його творах. А взагалі Ковальов лірик, співець жіночої вроди та красивого кохання.
Пише багато. Від його віршів струмує чиста, позитивна енергія.
Живе в
Білозерці.
За деревню в час заката,
Где березы в два рядочка,
Вышла девушка-крестьянка,
Лебединой стаи дочка.
Словно крылья ее руки,
Пробежала и вспорхнула,
Злое эхо вторит звуки,
Обманула, обманула.
Ее взгляд, как нож опасный,
Оставляет в сердце раны,
Шаг бесшумный, стан прекрасный,
Поцелуй такой желанный.
Ей березки поклонились,
Машут кроной вдаль заката,
Травы словно прослезились,
Бриллиантом в три карата.
И она ко мне лебедкой
Словно ангел опустилась.
Остров счастья вижу четко,
Обнимая ту, что снилась.
Отсияли дожди звездопада
Серенадой, ласкающей грудь,
Летних гроз пронеслась канонада,
Сердце томит осенняя грусть.
А за ней наступают морозы,
Есть печать в черно-белом цвету,
Стройный ствол облысевшей березы
Часовой у зимы на посту.
Отпоют свои песни метели,
Чародейки лесной, колдуна,
Если в сердце грачи прилетели,
Значит, скоро наступит весна.
Листья вспыхнут опять изумрудом,
Сад наденет свои кружева,
Этот миг называется: Чудо,
Это женской любви острова.
Земля родная часто снится,
Леса, луга, поля и реки,
Мечтам и снам моим не сбыться,
Но как мне хочется забыться
В лесу березовом навеки.
Мой край любимый и родной,
Прошу тебя - ночами снись,
Ты снись мне летом и зимой,
Хоть в снах моих побудь со мной,
На стоны сердца отзовись.
Красой лесов твоих нарядных
Весной мечтаю наслаждаться.
На площадях лугов громадных,
У рек равнинных и прохладных,
Пуская корни, задержаться.
Спешу в озера окунуться,
Водой кристальной рад умыться,
Мечтаю я в цветах проснуться,
Как сыну к матери, вернуться,
Не затеряться, не забыться.
Кому-то снятся пароходы,
Кому-то снятся поезда,
Машины снятся, пешеходы,
А мне - Полярная звезда.
Она зовет меня обратно
На север, в милые края,
Где босым бегал я когда-то,
Где полюбил навеки я.
Там в небе радуга сияла,
Согнувшись в яркую дугу.
Трава у дома вся завяла,
Найти след детский не могу.
Кому-то снятся море, горы,
Кому-то - быстрая езда,
А мне - любимые просторы
И в небе яркая звезда.
Зацепилась луна
За
верхушку сосны,
Ты приходишь одна
В новолунные сны.
Почему тебя нет,
Рядом нет в шалаше?
Ты
приносишь рассвет
Вечно юной душе.
Я построю дворец,
Но
дорогу туда
Не укажет Творец
Никому, никогда.
Лучше жить в шалаше,
Отдаваясь мечтам,
Моей
робкой душе
Хорошо только там.
Зажигает звезда
Пламя сильной любви,
Дни, как зерна, в году
Не клюют соловьи.
Только ты, как во сне,
Мой обходишь шалаш.
Если хочешь, в огне
Испарюсь, как мираж.
Коварная, блаженная мечта,
Ты в памяти копаешься моей,
Ведешь меня над адом без моста,
Я жить мечтал по меркам королей.
Не вышел принц заморский из меня,
Но встретил я веселую пастушку.
Глупцы дают полцарства за коня,
Я жизнь отдам за верную подружку.
Богатства для себя не попрошу,
Не попрошу обещанного рая,
Не поведу украдкой к шалашу,
Не будет жить пастушечка, страдая.
Мы с ней уйдем нехоженной тропой
В забытый первозданный уголочек,
Любовь не может быть коварной и слепой
Среди сынов родных и милых дочек.
Олексій Чорнобель - поет, відомий в Україні. Друкувався в обласних, державних виданнях. Брав участь у всіх п'яти колективних збірках студії "Біле озеро".
Він - вчитель. Пише сам і працює з обдарованими дітьми.
До друку обрав добірку гумору, хоч палітра його творів різноманітна та цікава. Живе в селі Станіслав.
Татуся знову кличуть до школи,
Сам директор назначив візит
- Що ж накоїв ти знову, Миколо?
Чи ти справді у мене бандит?
Ось недавно в вікно каменюку
На якого ти біса попер.
На стіні вишкрібав закарлюки…
Що ж ти, сину, накоїв тепер?
Лупцював на перерві Надійку?
Фікус вирвав з корінням в фойє?
У щоденнику трійки і двійки
Й одиниці подекуди є…
Та хіба ж я у школу для того
Виряджаю тебе в ранній час?
Ну, скажи ти мені, ради Бога:
В кого ти удалося із нас?
…Я колись, як ходив на заняття,
Був, по правді сказать, не взірцем,
Вчив старанно щовечора "батя"
Отаким шкіряним ремінцем.
Це вже, як я підріс, не подужав,
Скуштувавши мої кулаки…
Хоч в навчанні я був і не дуже,
Проте зараз в начальстві таки!
…Татусеві ввібравши манери,
Син, похнюпивши кирпу, стоїть:
- То якої ти хочеш холери? -
Я ж продовжую справи твої!
Кібернетика-наука -
Хитромудра дуже штука:
Хто із нею дружбу водить,
У житті тому не шкодить.
Кому з нею "не з руки" -
То бува все навпаки.
Хто уже зробив свій вибір -
Допоміг у цьому Кібер.
І не мислить вже без нього
Він назад свою дорогу.
Раз до нього має хист, -
Знать, комп'ютерів магістр.
…Ось екран, клавіатура,
Прохолодна і похмура.
Лиш натиснеш кнопку-гудзик -
На екрані карапузик
Пише й пише все слова
Хочеш день, а хочеш два…
Лиш встигай усе читати
І у файли "заправляти":
Про історію планети,
Де
живуть як президенти,
Де ще ходять в
кімоно,
Хто зніма яке кіно.
Чи пройшов дощ на Канарах,
"Спочиває" хто на нарах,
З ким зустрілася поп-зірка
І чому озону дірка?
Як
спекти смачний пиріг,
Чи вже випав в Конго
сніг?
Хочте знати про естраду?
Вам комп'ютер дасть пораду:
Підбере і текст, і гаму,
Ще й покаже вам рекламу
Про "Первак", його пиття
І про завтрашнє взуття.
Загадає вам загадку
Про всі овочі із грядки,
Про характер, про натуру
І яку вам пить мікстуру.
Як сподобатися тещі?
І
багато ще про дещо…
Закомп'ютерилися нині
В електронні оці скрині:
Електронну пишуть пошту,
Зустрічаються без пошту.
І механік, і поет
Зазирають в Інтернет.
Вже й комп'ютер пише вірші,
За тих класиків не гірші…
Кібер-класи, кібер-діти
Все вже можуть зрозуміти.
Не слова, а закарлючки
Он читає діду внучка.
Кажуть, скоро буде навіть
Кібер усім світом править:
Електронну зварить юшку,
З мікросхем складе подушку.
Не життя в нас буде - рай!
(Лиш комп'ютери купляй…)
Із Полтави до Одеси
Їхав Боба на курорт.
А
без певної адреси
У купе з ним їхав
Чорт.
Не в штанях, а у спідниці -
Значить, жінка далебі!
Гарні ноги, білолиця
Й
очі звабно голубі.
Ну, й красива ж бо чортяка!
Всі пропорції - ажур.
А
ще мило так балака,
Що в душі шкребе
Амур.
Це не те, що його Настя:
Ні постави, ні лиця…
Ну, невже вона не здасться,
Красотулечка оця?
…Попили коньяк зірчастий
Під мелодію коліс,
І
шукати Боба щастя
Під спідницею поліз.
І було б усе чудово,
Що й розказувать не сенс.
Просто Бобу випадково
Завела Чортяка в секс.
…Час минув. В Полтаві Боба.
Та в сім'ї його - біда!
Ой, яка страшна хвороба
Все подружжя насіда…
- Чорт попутав! - Боба злиться, -
Те робив, чого не слід.
Під чужу не лізь спідницю:
В нагороду буде СНІД!
Каже жінка чоловіку:
Від горілки та вина
Укоротиш собі віку,
Й
не поможуть жодні ліки,
Голова твоя
дурна!
Та чи я тобі жалію?
Хочеш - з медом розведу.
Як помреш - цілу сулію
В домовину покладу!
…Чоловік подумав трохи,
Зважив "проти", зважив "за",
Потім тоном випивохи
Якось протягом сказав:
- Кажеш, бутля в домовину
Покладеш в останню путь?
Там не вип'єш за святими -
Як побачать - відберуть!
Пропаде і мед, й горілка:
Чорт хвостом махне - і край…
Не барися краще, жінко,
Швидше з бутля наливай -
На той світ не залишай!
Тато всівся в м'яке крісло,
Дивиться футбола.
Мама
гріє спину в ванні,
Ну, звичайно ж -
гола.
І бабуся в окулярах
Втюпилась в газету.
А
дідусь з магнітофона
Слуха оперету.
Я і сам би подивився
Товариські матчі,
Та,
на жаль, дали сьогодні
Нелегкі задачі.
Тато мовчки відмахнувся:
Заважать не гоже,
Тицьнув пальцем в бік бабусі,
Мовляв, допоможе.
А
вона кива на діда -
Він знайде пораду!
(Цим задачам, по-секрету,
Він і сам не радий).
…Дід навушника поправив:
- Мороки багато!
Якщо
мама не зарадить -
Підійди до тата!
Анатолій Шпак - білозерчанин з діда-прадіда. Тут він вродився, тут хрестився, малим купався в озері, поки ніс не облізе, пізнав лихоліття війни, тяготи повоєнних років: збирав колоски в полі, плів кошики з рогози, вчився в школі, служив в армії, працював і водієм, і артистом обласного театру, і балетмейстером в районному будинку культури. Завжди, скільки себе пам'ятає, писав вірші.
В літературній студії "Біле озеро" з самого початку - всі двадцять років. Анатолій майстерно читає вірші, особливо гумор. Його знають і люблять в усьому районі.
Живе в Білозерці.
Чом ти, хата, похилилась?
Вікнами запала.
Стіна
ззаду обвалилась,
Стріха в ноги впала.
А була ти чепурненька,
Біла, як світлиця,
І
жила щаслива ненька,
Гарна молодиця.
У віконцях промінь сяяв,
Сонечко всміхалось,
Вся
сімейка в рідній хаті
За столом
вміщалась.
І росли веселі діти,
Росли, розлітались…
Лиш
оті червоні квіти
Під тином зостались.
А тепер гуляє темінь,
В шибках вітер грає.
І
нікого на подвір'ї
Живого немає…
Отак вік ми проживаєм,
Як згорблена хата,
І
ніхто вже не спитає
Про неньку, про
тата.
Увімкнув дід телевізор,
Десь за північ вже було,
Щось стогнало і скрипіло,
Потім хекать почало.
Дід крутив внизу бурульку,
На екрані тінь ловив.
Упіймав в тумані жінку...
Глянув - весь закам'янів.
Вся вона була - ні в чому,
Коси звисли на плечах.
Зад підскакував на чомусь…
І кричала: убав газ!
Дід не знає, як вчинити -
Кинуть ковдру, дать води?
Чи зуміє зупинитись,
Щоб не скоїлось біди?
Отак "їхав" він за нею,
"Ні мотора, ні волів"…
Коли бачить - хтось з-під неї
Ноги голі ледь підвів.
Ще хотів щось роздивитись,
Та не тут воно було…
Баба "з'їздила" по пиці
І закрила все кіно.
Почвалав дід до лежанки,
Так нічого і не вздрів.
Треба ставить бабі "банки",
І прикрить в печі заслін.
Нализавшись у "дрезину",
Чоловік будив дружину:
"Вставай! Вставай! Розляглася,
Мов велика пані,
Он
скотина вже реве,
Свині горлопанять.
Саж трясуть, мов "стадійон",
В кут корито гонять,
Доберуться до курей -
Хай боги боронять.
Восьме березня пройшло.
Треба ж міру знати:
В
нас не місто, а село,
Щоб всі дні гуляти.
Це ті ходять "тротіяром",
Дивляться в вітрину,
Ще
й морозиво смакують,
Водять якусь псину.
День тиняються базаром,
Проби з страв знімають,
Отак, дивись, і поїли,
А грошей - чорт має.
На
качелях закрутились,
Ледве відкачали,
Як те колесо спинилось…
На паску спускали.
Ті в
"тіятри" повалили,
Гудзики порвали.
Одним словом, "відпочили",
Свято відгуляли.
А в
нас зовсім по-іншому -
В один день гуляєм
Як зберемось в одну хату,
До півнів співаєм.
А по
ранку "козу водим",
Жінки нас шукають,
Хтось голівоньку лікує,
А хтось спать лягає".
На базарі дід підслухав:
Відтопирив глухі вуха -
Десь там "памперси" давали,
Чи на "доляра" міняли.
Кажуть, були ще й прокладки,
Крильця збоку, мов лопатки,
Кожна воду з них вбирає,
Сліду геть не залишає.
Дід подумав, скрутив вуса:
"Мабуть, тут-то я й скуплюся,
Ними шифер поміняю -
Хлів в худоби затікає".
Став він кожного питати,
Де товар отой придбати?
Обступили всі старого,
Від дітей до постового,
Всі несли йому пораду,
Хтось над ним сміявся ззаду.
От в таку попав халепу…
Дід відстав від знань, прогресу.
Добре, Мотрі не було -
Реготало б все село.
Повертаючись додому,
Дід затямив всю розмову,
Подарунки бабці ніс.
Буде, каже, їй сюрприз.
Олександр Насінський - житель с. Дніпровське. Немолода людина, що прожила життя, багате подіями, і трагічними, і радісними. У війну, зовсім молодим хлопцем був відправлений на роботу в Німеччину. А потім багато працював на Батьківщині. Останні роки віддав службі в міліції.
Його вірші - це творчість самого народу. І тематика, і мотиви, і стиль творів - народні.
Так його і сприймають читачі.
Над тобою, Дніпро
Стоять сиві тумани.
Твої води течуть
У
широкі лимани.
Напувають лани
Твої
води живучі.
І, мов в лісі гриби,
Ростуть села на кручі.
Є на кручі село,
Яке
зветься Дніпровським.
Не уступить воно
Навіть селам заморським.
А тепер розцвіло,
Мов доглянута квітка.
Все кругом ожило,
Все
планується чітко.
Тут родючі лани,
І
достаток народний.
Тут асфальтні шляхи
І горить газ природний.
Тут співають пісні,
І ведуть хороводи
Про
здобутки рясні,
Про дівочую вроду.
І пливуть голоси
Разом з хвилями річки,
Щоб Дніпровська краса
Не збивалася з стрічки.
Ах, не смійтеся ви наді мною
-
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою.
П.Г.Тичина
Чи є на планеті країна,
Щоб краща моєї була?
Чи
є щасливіша людина,
Яка в Україні жила?
За пахощі цвіту каштанів,
За радісний спів солов'я,
Тобі, Україно, пошана, -
Бо ти Батьківщина моя.
Хоч інколи радість зникала,
Коли в душі гнів бушував,
Та серце моє вимагало,
Щоб в нього поради спитав.
А вранці, з появою сонця,
Мій гнів із росою піде.
І перше проміння в віконце
Знов радість мені приведе.
Тому, моя люба країно,
Я вірність тобі віддаю,
Що назва твоя - Україна,
А я в цій країні живу.
Я міст для переходу рік, ярів,
Міста із селами єднаю.
Та от на Україні не зумів
Народ з'єднати в ріднім краю.
Невже шевченкові слова для нас
Не стали мірою єднання,
Та людський стогін скоро так загас,
Забули всі свої страждання?
В єднанні лише ми перемогли,
Побили лютого фашиста,
Тепер поміж собою вороги,
І слава йде про нас нечиста.
Давайте один одному поглянемо у вічі
Та обіймемось знову, як брати,
Збудуємо мости братерства вічні
І доб'ємось єдиної мети.
Поету, пісняру
Дмитру Омеляновичу Луценку присвячую.
Беру я книжку твою в руки,
Коли душа кричить від муки.
Відразу радість відчуваю,
Коли пісні твої читаю.
Читаю пісню, разом плачу,
Немов свою там неньку бачу,
Стареньку неньку, горем вбиту,
Людьми і Богом позабуту.
У кожній пісні людські долі.
Вони душевні гоять болі.
Нема ціни твоїм пісням,
Це є дарунок усім нам.
За це спасибі тобі, Дмитре.
Хоч кожен сльози з очей витре.
Що ти пішов від нас так рано,
Ще не відчув людської шани.
То встань на хвильку, подивися,
Як твої пісні полилися.
Немов вода Дніпрова чиста,
Несе у світ "Мамину вишню".
А я радію, що дарунок
Держу в руках, як поцілунок,
Цю книжечку Дмитра Луценка,
Немов він тут, зовсім близенько.
Хотів би з ним я поруч стати,
І йому пісню заспівати
Про ту журавочку стареньку,
Чи вишню мамину тихенько.
Коли по дорозі котиться віз, запряжений сивим коником, а на ньому симпатична
світлокоса жіночка, навряд чи хто подумає, що вона - поет, творець дуже ліричних, дуже проникливих творів, читаючи які, не можна залишатися байдужим.
Рано овдовівши, Тіна сама виховує сина. Доводиться важко працювати, роблячи не жіночу роботу. Але вона знаходить хвилинку, щоб записати до зошита те, що хвилює її чуттєву душу.
Посумуй зі мною, конику мій сірий,
Лиш тобі одному тугу розкажу,
Дружбою твоєю, друже буйногривий,
Більш за все на світі щиро дорожу.
Ще зима панує, віхолою віє,
Ще срібляться віти мовчазних дерев,
Річка кришталева ще в льоду німіє,
Ще хмаринки білі дихають з джерел.
Та вже все частіше сонечко сміється,
Золотаві стріли сипле навкруги.
Пісня журавлина от-от повернеться,
Не бадьорим співом, піснею журби.
Журавлі розкажуть про свою самотність,
Довго як чекали дихання весни,
Снилась на чужині рідна заболотість,
Очерету шепіт чувся навкруги.
Так і ми з тобою, конику, сумуєм
За розкішним степом розмаїтих трав,
За духмяним вітром, ніжно що цілує,
Що ласкаво плечі наші обійма.
Луг усеян ромашками белыми,
Ах, не чудо ль они на лугу!?
Их сорвать вы, конечно, не смели бы,
Вот и я всё никак не могу.
Их ковер бархатистый и ласковый
Так не зря наши очи пленил
Нет, не тем, что богат и прекрасен он,
Тем, что прост и до слез очень мил.
Оставайтесь, красавицы нежные,
На зеленом, пьянящем лугу.
Любоваться я вами по-прежнему
Только здесь, на лужайке, смогу.
Ой, вы вороны, черные вороны,
Воспевать я вас буду всегда.
Вы летите всегда в мою сторону,
Соловей - иногда, иногда.
Вас за верность ценю моей родине,
И за черный с отливом окрас,
А за то, что вы птицы свободные,
Уважаю я, вороны, вас.
Пусть кому-то не нравится карканье,
Беспокойный и резкий ваш глас,
Ну, какая ж без вас сторона моя,
В наступающий темени час.
Ночь встречается с утром
У востока дверей,
Каждый солнечный лучик
Плотно спрятан за ней.
Распахнет утро двери,
Солнца выпустит луч,
Полыхнет, заалеет
Весь
Восток из-за туч.
Заискрятся росинки
Серебром на траве,
И
узор паутинки
Вздрогнет вдруг в серебре.
Як сонця промені засяють навкруги,
Як заіскряться віти на деревах,
Засрібляться Дніпрові береги,
Потоне небо в хвилях кришталевих.
І віддзеркалить всю його красу,
Безмежну синь обійме берегами.
Всевишньому я славу вознесу
За вишукані фарб прекрасні гами.
Не вмію зовсім фарбами писать,
Красу землі вбираю я очима.
Щоб від душі про неї розказать
Словами найщирішими своїми.
Володимир Форущенко теж виняток з правила - він інженер-механік з душею поета-лірика. Все життя працював на землі, тому знає їй справжню ціну, тому кращі твори присвячені рідному полю, людям, чиї руки пахнуть хлібом, та ще коханій дружині.
Брав участь у всіх п'яти колективних збірках студії "Біле озеро".
Запах рідної землі
Найприємніший мені.
В
нім травневий мед бджолиний
Разом з співом
солов'їним -
Найцілющі ліки мого краю.
Запах рідної землі
Служить допінгом мені.
В ньому сили я черпаю,
Інших я джерел не знаю.
Для життя мені їх вистачає.
Виріс я на цій землі,
Сіяв жито на ріллі.
Мабуть, Бог мені велів,
Щоб весь рід наш тут осів.
Іншої землі козачий рід не знає.
Запах рідної землі,
Якщо вірите мені, -
Це
найкращі ліки для людини.
Тож ніколи й уві
сні
Не приходило мені,
Як же можна жити на чужині?
Присвячую моїй дружині
Марії Тимофіївні
На небі зірочок багато,
Яскраво сяють в темну ніч.
Я не хотів б їх зібрати -
Навіщо мати зайву річ?
У мене є одна-єдина
Зоря моїх минулих літ -
Це золота моя дружина,
Найкраща жінка на весь світ.
Такі жінки - святині. Власне,
Навіть зірки їм не рівня -
Зоря посяє та й погасне,
А їй світити та й щодня.
Приємно мати таке світло
У рідній хаті для сім'ї:
Від нього ніби все розквітло,
А ми знайшли свої раї.
Зорю свою оберігаю,
Вона безцінна на весь світ.
Такої не знайти, я знаю,
Якщо й шукати сотні літ.
Цвітуть каштани край оселі -
На кронах свічки вже горять.
Ніби і вулиці веселі
Там, де ці красені стоять.
Милує очі нам картина,
Творцем її природа є,
Та без умілих рук людини
Хіба Бог творить щось своє?
Каштани ми гуртом саджали,
Кожен прикрасить двір хотів.
З терпінням довго доглядали,
Щоб милуватися потім.
Нехай на радість білозерцям
Ростуть каштани у селі.
Людське добро від всього серця
Навік лишиться на землі.
Цвітуть каштани в Білозерці,
Чарівність полонила нас.
…Цвіт вітер зніс в Біле озерце,
Бо вже прийшов для цього час.
Біля банку стоїть зранку
Черга довжелезна.
Взяв
до рук півсотні гривень -
Вважай, що
повезло.
За свої "кровні червонці"
Люди знемагають:
Не
витримують на сонці -
Сили в них немає.
Що не кажіть, а держава
"Дбає" про людину,
Доки
діждемось, що вклали, -
Ляжем в
домовину.
Які нації ще знали,
Панове хороші,
Щоб
людей так мордували
За їхнії ж гроші?
Знову черга на порозі,
Знову люди мліють.
Хто
прийти сюди не в змозі -
Хай про гроші
мріє.
Йдуть сюди старі і молодь,
За чим - зрозуміло.
Сюди гонить їх не голод,
Гонить недовіра.
Тут почув я, як бабусі відводили душу:
- І якби про те я знала,
Прости мене, Боже,
Я ті
гроші у панчоху
Все життя б ховала.
…Ноги болять. Нестерпна спека.
Дай, Боже, сили - не впаду.
А черга ще така далека,
До каси якось вже дійду.
Нехай подумають у раді,
Як повернути ті борги -
Пора з грішми людськими владі
Закінчити вести торги.
Любов Єрьомичева - наймолодша в колективі "Білого озера". Вона тут виросла, бо ходила на засідання, будучи школяркою. Зараз Люба - студентка Херсонського педуніверситету. Вона вже встигла видати власну книжку "Пісня надії".
Пише з дитинства, її твори - по-дорослому мудрі та багатообіцяючі. Хочеться вірити, що дівчину в майбутньому чекає визнання всієї України.
Я гублюсь у красі українських степів
І на ноті п'янкій я співаю,
Серед свіжого вітру мій дух шаленів, -
Там емоціям краю немає.
Це в молочному небі ростуть васильки -
Голубі-голубі, наче очі,
Це у серці поета лягають рядки,
Там і пісня зринає охоче.
Де на крилах пливуть у ключах журавлі,
І милуються золотом хліба,
Там і я, немов птах, відірвусь від землі,
Тільки пісня летітиме слідом.
Краю мій, я для тебе дістану дощу,
Якщо треба, і сонця надію,
Я для тебе веселку із неба пущу,
І веселого вітру розвію…
Коли любові світло у мені,
Торкаюсь я неначе серця струн,
Я не лишаю душу у вогні,
Але тону у водоспаді дум.
Коли буяє радість у мені,
Я відчуваю музику небес,
І свіжість трав, що сходять навесні,
І серця спів, неначе хвилі сплеск.
Коли печаль застигне у мені,
То на очах з'являється сльоза,
І лиш дощі насняться уві сні,
А за вікном завжди гримить гроза.
Моє чуття - то дзеркало у світ,
Нехай воно не завжди і прозоре,
Але сльоза чи радість - наче слід,
Бо все життя бурхливе, наче море.
Ранок юності - мить існуюча,
Сонця радосте, клекіт серденька,
І любов п'янка і хвилююча -
Все тобі до ніг, моя земленько.
Моя Тавріє пишнокосая,
У твоїй душі народилась я,
Ти - краса земна, вмита росами,
Ти - свіча душі незгасимая…
Я тону в тобі, ніби зарево,
Світлим соняхом, теплим сонечком,
Вітром трепетним, ніби марево,
В золотих степах за віконечком.
Ранок юності, клекіт серденька,
Жінко-Тавріє, земле-матінко,
Я вклоняюсь тобі, моя земленько,
У степи лечу, ніби ластівка.
Хай щастя наше стигне в колосочках,
Хай злагода панує у родині,
У щедрому талантами віночку
Буяє наша славна Україна.
Нехай до щастя стелиться дорога,
Прокладена трудящими руками.
Хай світлом обертається тривога
І пісня лине всіма голосами.
Єднає хай любов нас і повага,
Добробуту вам, миру і любові,
Нехай не полишає нас наснага,
Та головне, щоб ми були здорові.
Із виру скороплинного життя
Лиш сяйво зір ніколи не зникає,
А думка - ніби зоряне дитя,
Поміж небес у вольності літає…
Зоря є непроста понад Дніпром -
Поміж зірок одна і незгасима.
Вона з небес махає нам крилом,
У кожний дім світить очима,
Вона дарує злагоду й тепло,
У скруті посилає своє сяйво,
Несе поміж людей своє добро,
Тож у цей день її ми привітаймо!
Ти "Зірка", що родилась над Дніпром,
Нехай свіча твоя не згасне через роки,
Нехай твій шлях устелиться добром,
Хай щастя увінчає твої кроки!
Нехай у світлі тисячі думок
Твоя горить, як іскра блискавиці,
Через життя хай стелиться місток
До слова невичерпної криниці!
Наталя Істоміна - новачок у студії "Біле озеро". Працює та друкується близько року, але її уже помітили читачі, висловлюють схвальні відгуки.
Медична сестра за освітою, вона близько до серця сприймає людські негаразди. Молода жінка мудро радить: вчись пробачати, будь терплячим.
Живе Наталя в Білозерці.
Розсипає вересень багрянці,
Золотаві, жовті дукачі,
Роси розсипає на світанку
Й прохолодно дмухає вночі.
Відлетіло літо, відшуміло,
Осінь на поріг уже ступає,
Коси золотаві розпустила,
Всю в багрянець землю зодягає.
Мжичить дощ нудний і віє вітер,
Настають останні теплі дні.
Осінь, осінь, тебе серце просить,
Щоб іще не наступала ти.
І у вирій відлітають пташки,
Посіріло небо голубе.
Осінь, осінь, ти прийшла невчасно,
Вбрана в покривало золоте.
Я шану віддаю поетам за їх слово,
Що у душі людській знаходять відгук свій.
За їхнє вміння описати світ довкола,
Як неземний, феєрний, чарівний.
Я вдячна вам за ваші добрі вірші,
Які несуть в собі тепло людських сердець.
І кожен з них допомагає жити,
З самою смертю стаючи на герць.
Людині подаровано надію,
Бо без надії як на світі жити?
Вона останньою завжди вмирає,
Ніщо її не в змозі спопелити.
Завжди залишиться хоч клаптик, хоч
краплина,
Як спалах іскорки у темну ніч
вона,
Надія, вірить серцем всім людина,
Що поки ти живеш, то й житиме вона.
Живе і не згасає споконвіку,
В буремному житті допомагає жить.
Сестра - надія і надія - мати,
І ти завжди хапаєшся за них.
Коли ти в розпачі або в недузі,
Коли здається - меркне світ в очах,
Спалахує надія: вірте, люди,
Допоки світ життя для вас не згас,
Людині подаровано надію.
Без грошей, як і все, що Бог дає,
Прийми цей подарунок, мов жарину,
Яка не згасне й рук не обпече.
Душа і совість, совість і душа -
Єдине поняття і істина одна.
Чого чекати від душі черствої?
Там совість спить, нема любові.
Душа і совість, совість і душа -
Навічно зв'язані з собою почуття.
Де камінь на душі, прощення там нема,
І совість не волає каяття.
Душа і совість, совість і душа -
Не можна спопелити їх до тла.
Хай обгорить душа, та совість буде жить.
І голос совісті біді не заглушить.
Душа і совість, совість і душа -
Така вже правда нашого життя.
І не зодягнеш білої одежі
На душу чорну, це відомо достеменно.
Душа і совість, совість і душа -
Як дві сестри, як нерозлийвода.
Хай будуть чистими, як вранішня роса,
Душа і совість, совість і душа.
Віталій Митрофанов - людина неспокійної вдачі та активної життєвої позиції.
Може тому і вірші його бунтівні та динамічні, лише зрідка промайне тонка ліричність.
Друкується в газетах "Придніпровська зірка", "Товарищ", брав участь у всіх п'яти збірках "Білого озера".
Живе в селі Велетенське.
Я в любви неистов, как в политике:
Пан - так пан; а нет - так и пропал.
Напрямик иду без казуистики,
Выстреливший пулей самопал.
Тьма - так в крайнем Заполярье полночь,
Свет - так самый яркий южный день.
А душе чужда измена-сволочь,
Не пускаю тени на плетень.
И взамен мне ничего не надо,
И хвалебных од я не пою.
Говорю: "Люблю Вас безоглядно
И всего себя Вам отдаю".
Так веду себя в любом я деле,
Ничего поделать не могу.
Мне теперь себя не переделать,
Это в генах и в моем мозгу.
Ничего не делаю в полсилы:
Не работал - значит не вспотел.
Потому до пота гну я спину
Даже и в сплетеньи наших тел.
Стучат колеса "тук-тук-тук",
Домой, в Херсон, меня несут,
Где морем разлились поля,
Богата щедрая земля.
Там зреет новый урожай,
Готовься, пахарь, не зевай:
Не вовремя всё уберешь -
До нового не доживешь.
На склонах зреет виноград,
И виноградарь тоже рад:
Получит красное вино -
Оно на радость нам дано.
А там - бескрайняя бахча,
Арбузов круглые бочка.
Краснеет крупный помидор,
Как разъяренный матадор.
Херсонцу вряд ли попадет
На стол вино и помидор,
Когда он это уберет,
Все арендатор заберет.
Маленький мальчик
Сел ко мне в поезд.
Едет он в Киев домой.
Держит в руке он
Свой
чемоданчик,
Мальчик хороший такой.
Папа его проводил на вокзале,
Мама с ним рядом сидит.
Знает мученье голодных
Едва ли,
Совесть пока
его спит.
Мама - красивая,
Папа - богатый,
Снимут
пылинки с него.
Так и пойдет он дорогой
покатой,
Любя лишь себя самого.
Вот и пойдет он
Дорогой
отменной
От массы голодных людей,
Папочка с мамочкой,
Сделайте верно:
Пусть
он не будет злодей.
Однажды Михайло Потапыч в лесу
Кумушку встретил - хитрунью Лису:
- Ну как, сестричка, - сказал он под нос, -
Надо обдумать важный вопрос:
Зайцы в лесу расплодились без меры,
Да и притом не дают они веры
Мне - повелителю здешних лесов,
Знать, позабыли заветы отцов
Быть мне на ужин бифштексом кровавым.
Вот уж пошли идиотские нравы!
В голос кричат: "Проведем референдум!"
- То не беда, - говорит Лиса. - Между
Зайцев посеем вражду и бедлам,
И разгорится у них тарарам.
Мы же тем временем зайца-врунишку
Настрополим возносить тебя, Мишку.
Будет работать врунишка косой,
Если захочет остаться живой.
Ты же пока обойдись без бифштекса:
Меду наешься классного - "Экстра".
Как подубасят друг друга зайчишки,
Хватит бифштексов для нашего Мишки.
Даже останется вспомнить лису.
- Я весь остаток тебе принесу.
Не так ли бывает у нас, у людей?
Но впредь, избиратели, будьте умней.
Іван Бабенко - уродженець Білозерки, але більшу частину свого життя прожив у Комишанах. Працював головою тамтешньої селищної ради, 28 років віддав вихованню молоді в ПТУ-6 на посаді заступника директора.
Писати вірші став у зрілому віці, коли нажитий досвід і бажання поділитися своїми думками примусили взятися за перо. Пише в основному лірику громадського звучання.
Набридло по світу мені мандрувати.
Пізнав я незгоди в далеких краях.
На крилах летів до батьківської хати,
В те рідне гніздо, мов заморений птах.
В степу зеленіла отава у росах.
Доріжка стелилась до мого села,
Немов заплелася в зеленії коси,
Мене до знайомої хати вела.
Неначе із хмари село виринає.
Хатини видніють і дивляться в світ.
А спогад мене у дитинство вертає,
В моє босоноге, тих пам'ятних літ.
Впізнав я оселю, знайоме подвір'я,
Де кожен куточок - відбиток краси.
Немовби з туману прийшло надвечір'я -
Дитячі лунають тут скрізь голоси.
До мене підбіг босоногий хлопчина,
Як видно помітив мене неспроста.
На ньому штанці зі старої ряднини:
- Ви звідки прибули і хто ви? - пита.
Я пильно вдивляюсь, щось рідне, знайоме,
Таке ще зі мною не часто бува.
А він ще й глузує, немовби сороме,
Й жадібно очима мене випива.
І тут я відчув, щось неладне зі мною -
В дитинство дорогу хотів би знайти.
Побачив себе і пройнявся журбою,
І випалив з ходу, що я - це є ти!
А діти навколо дивились на мене,
До мене дійшло, що я в спогад забрів.
В думках промайнуло життя і, напевне,
Дітей здивувало, що я постарів.
Давно зробив я відкриття:
Кохать треба свою дружину,
Щоб не кололась, як ожина,
Несла красу в моє життя.
Хай ці слова дійдуть до тих,
Хто зневажа свою дружину,
Я б посадив їх на ожину
І сто чортів послав до них.
Щоб від жінок не мали втіх
І на цім світі пекло мали,
І щоб чорти їм дошкуляли, -
Нехай ожина жалить їх.
Це звісно жарт, та, певне, злий,
Бо від жінок все гарне в світі,
Вінцем кохання - завжди діти,
Хоч висновок цей не новий.
Бичек Валентині Федорівні -
кавалеру двох орденів Червоного прапора
та ордена Леніна
присвячується
Чудова жінка-українка,
Живе тут, в нашому селі.
Про неї слава лине дзвінко,
Вона, як квітка, на землі.
Не золотом вона багата,
Та в неї руки золоті.
Вона бабуся й чуйна мати,
І їй пошана в цім житті.
За свою працю бездоганну
На грудях сяють ордени.
Всі поважають жінку гарну,
Дарують їй любов вони.
Таких жінок в нас є багато,
Їх праця прикрашає світ.
І ними наш народ багатий -
Нехай живуть вони сто літ.
По світу я пройшов шляхів багато,
Та все ж манило до свого села.
Мене чекала там старенька мати,
В думках до неї стежка пролягла.
Себе корив, що довго забарився,
Та свого щастя так і не знайшов.
Матусю, вір, твій образ часто снився,
Тож забажав побачить тебе знов.
Знайомий тин і кухня під горою,
Верба схилилась, ніби воду п'є.
Стежина в сад протоптана тобою,
Все це знайоме, рідне і моє.
Пробач мені, моя старенька нене,
Далеко пролягли шляхи мої.
Твоя любов долинула до мене -
Я птахом прилетів в краї твої.
Побачив я, о, як ти постаріла.
Куди поділась русая коса?
Ти від журби і туги посивіла,
Та все ж лишилась врода і краса.
Людмила Хапова випадково прочитала в "Придніпровській зірці" добірку "Біле озеро". Твори сподобались, і вона захотіла познайомитися з авторами. А потрапивши в атмосферу "Білого озера", попросила вважати її своєю.
Пише щирі вірші, в яких роздуми про головне в житті.
Живе в Херсоні.
Нам неизвестны тайны бытия,
И жизнь для нас порой загадка!
Хочу поведать, грусти не тая,
Историю любви своей я кратко.
То было ранней-раннею весной,
Цвели сады и громко пели птицы…
Послал Бог встречу с девочкою той…
И дням тем никогда не возвратиться.
Не знал мир больше девочки такой,
В ней воплотилось всё прекрасное на свете!
Той юной красоте завидовал любой,
Душа ее, как капля из росы рассветной.
И я был счастьем этим окрылен,
В мученьях сладких встречи ждал я с нею.
И как никто и никогда я был влюблен
И называл любовь я "звездочкой своею".
Случилось что-то вдруг, не знаю,
Ведь сердце билось всё сильней.
И до сих пор того не понимаю,
Как я расстался с девочкой своей?
Манили вдаль всё новые дороги,
Вниманьем женщин был я опьянен,
Вещало сердце, чувствуя тревогу,
Уходит девочка, в которую влюблен…
Я помню теплый дождь весенний…
А сколько лет прошло от рокового дня,
Когда ушла она, сказав в смятеньи:
"А ты не будешь счастлив без меня!"
И чувствами неясными гонимый,
Я в жизни всё испить хотел до дна!
А девочку другой назвал любимой!
И стала она верная жена.
Я строил жизнь, казалось правильно,
Знал много женщин, и была семья,
Но помнил я слова те праведные:
"А ты не будешь счастлив без меня!"
Промчались годы быстротечно,
Виски запорошила седина,
Грущу теперь о юности беспечной
И слышу: "А ты счастлив без меня?"
И наконец я понял истину простую:
Любовь дается Богом только раз!
Сумей сберечь эту награду дорогую!
Всё это было. Правда без прикрас…
Грущу сейчас, крадется ко мне осень.
Я одинок, и в сердце нет огня…
И думаю всё чаще о пророчестве:
"А ты не будешь счастлив без меня!"
Пожалейте лицемера и льстеца,
Он жертва своего несовершенства.
Прославив одою хвалебною глупца,
Достиг он в жизни высшего блаженства!
В отчаянии злость ты допускаешь?
Не стоит! Пожалей его, мой друг!
Глаза его, ты видишь, выражают
Терпение тупое и испуг.
Забыл он честь и благородство…
Не стоит это рьяно осуждать!
Несчастен он! Душа его - уродство!
Нельзя себя сильнее наказать!
Да! Жить сегодня очень сложно...
Считайтесь с совестью, друзья!
Старайтесь поступать "как должно",
И только Бог всему судья!
Горько плачет моя гитара,
И грустит одинокая песня.
Я от встречи на улице старой
Не найду себе больше места,
Что не сможем допеть с тобою
Песню ту, что тогда не сложилась.
А с жестокой своей судьбою
Спорить незачем - так уж случилось.
Как планеты в далекой Вселенной
Слить орбиты свои не могут,
Так и встретились мы на мгновенье,
Чтоб опять разойтись на годы.
В сердце след навсегда остался,
Будто горечь на дне бокала.
Ведь когда я с любовью расстался,
Она долго искрилась, играла.
Горько плачет гитара, вздыхает,
Я печальную песню пою.
И, как прежде, луна созерцает
Жизнь, любовь и судьбу мою.
Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав
Пишіть реферати та курсові.
При передруці посилання залишайте на місцях!