поезія, вірші

Пишу в степи тобі, Миколо,

З Херсона шлю крізь час листи,

Ну що спитав би, ясночолий,

Якби між нас з’явився ти?

– Ми незалежні?

– Незалежні. Війна... Ми, все-таки, живі.

– Ми мову чтим?

– Кремлівські пазли Мазайла носять в голові ще й дотепер.

– Ми землю любим, де народилися в жнива?

– На чужині себе ми губим за гріш і граємось в слова.

– Ми є заможні хлібороби, масні ґрунти в нас золоті?

– Жебрацтво світове з нас робить покірних заспаних котів.

– Ми духом дужі і сміливі?

Просто неба

Сонце ловили своїми блідими тілами,

Там, просто неба, де літо все грало у хованки.

Вірили в те, що загояться рани і злами.

Мріяли. Зміст у житті все шукали прихований.

Там фотографії – пазлами в пам’ять нашу.

Ми молоді були: ще не втомилася молодість.

Ще доїдаємо власну заварену кашу

З медом, який від життя набирається солоду.

Ще наша молодість шрами й синці свої чухала,

Дещо незграбно волосся у коси вплітаючи.

* * *

Вона цілувала метеликів; їй

Пилок опадав на вуста,

Перлинами сяяв на кінчиках вій;

Вона була ніжно-проста.

У кожний четвер одягалась у шаль

Червону, мов маковий цвіт,

Лишала під нею ранкову печаль

І сміхом все бавила світ.

Зап’ястя і плечі прозоро-тонкі

Ховала під сяйво очей;

Писала новели і вірші палкі

Десятками синіх ночей.

Вона помилково жила на Землі,

Їй місце у Небі, мабуть.

Та в Небо ніколи не йшли кораблі,

Чуєш?

Мало! Мені цього уже так мало!

Я дико хочу максимум відчуть.

Мої легені, чуєш? Вже вдихали

Повітря, яке можна осягнуть.

Туди! Де важко давлять неба шати,

Куди відкрито не усім путі.

Туди я маю, чуєш? Долітати,

А не висіть в буденному житті.

Я хочу крила широко розкрити,

Зірвати одяг, розірвать, мов тлін.

Я хочу, чуєш? Світ новий творити.

Невже хтось зможе зупинить цей плин?

Так важко нам змагатися зі світом,