сім'я

Незчулася подружня пара, як дожила разом до півстолітнього ювілею. А раз дожила — даєш золоте весілля. Недільного вечора на причепуреному подвір’ї ніде яблуку впасти. Все село святкує, вся рідня. Потонуло батьківська хата у квітах і піснях. Теплий спогад викликає пісня про те, як колись зустрілися молодята, де під вербами блищить річка, про те, що вже давно відцвіла калина, а любов, що поєднала душі, досі не зронила ніжний цвіт…

Цю історію повідав мені мій знайомий, якого я навістив минулого літа. Сиділи з ним у бесідці на його подвір’ї, згадували спільне минуле, ділилися враженнями. Дружина мого товариша, привітна господиня розставляла на невеличкому столику частування, неподалік від бесідки лагодив велосипеда хлопчик років п’ятнадцяти.
— Внучку, — покликав дідусь, — нуж бо нарви нам вишеньок.
Хлопчик попросив у бабусі порожню мисочку і пішов до хвіртки, де стояло деревце, облите спілими темно-червоними ягодами.

ДІЯ ПЕРША

У садку під деревом сидить на стільці дід Свирид. Перед ним на столику — пляшка, чарка, огірки, помідори. Виходить з хати Солоха. На ній новий фартух, нова хустка. Деякий час спостерігає за Свиридом, як той випиває чарку. Махає докірливо головою, а потім повертається обличчям до глядачів у залі, драматично простерши до них руки.
СОЛОХА: Людоньки добрі! Хоч би ви на цього алкаша подіяли. Він же мене живйом у могилу зажене. То йому з перцем подавай, то первак. А якщо не первак, то не той і смак. Совісті у тебе, як на жабі пір’я.