Друга світова війна

Василь Решетников — уродженець Шереметівського району Татарстану, із сім’ї колгоспників, у 1940 році 19-річним юнаком був покликаний на військову службу до Червоної армії. Брав участь в обороні Одеси, Криму; там і потрапив у полон під Армянськом. Гнаний окупантами разом з іншими військовополоненими через Джанкой, Іванівку до Каховської в’язниці. Судилося йому побувати і у Бериславі, про що й повідав у своїй книзі „Русскій солдат”, уривок з якої друкується уперше.

Нема нічого таємного, що б не стало явним.

Біблія

У невеликому селі Приморське Каланчацького району на Херсонщині є невеличкий пам’ятник загиблому льотчику. Як він загинув, знали лише дехто із селян сіл Атамань і Чюрум, які поруч. Але ті селяни мовчали, боялися. Офіційно льотчик герой війни. Його літак збили фашисти.

Все так, але дещо не так. Герой, звичайно. Тільки загинув він наглою смертю від співвітчизників.

Хіба я винен, що коли в атаку

На ворога ішов у повний зріст,

Свистіли кулі мимо,

З переляку

Поцілити не міг мене фашист.

Хіба я винен, що роки суворі

Вдалося пережити по війні

І що отим страшним голодомором

Пройшовся сорок сьомий по мені?

Хіба я винен, що в лиху годину

Чорнобиль не утяв мій довгий вік —

Радіаційне чорне хмаровиння

Вітри понесли трохи в інший бік?

Хіба я винен, що живу ще й досі?

Ледь жевріє мого життя свіча…

Про війну написано багато і правдивого і не зовсім. Я не беруся давати оцінки історії і дослідженням фахівців, а просто з висоти прожитого життя хочу висловити своє бачення тепер далеких напівзабутих подій початку війни. Забігаючи наперед, прошу не дуже критикувати і заперечувати мої спогади. Я не використовую архівні документи та інші джерела, а пишу про те, що бачив і чув особисто, що пройшло крізь мою душу і серце.

Отже, пекучий червень 1941 року. Пекучим він був не лише з-за високої літньої температури, а й, як співалося у популярній того часу пісні,

Севастопольський зошит

Нікому не набив оскому,

Рад його я кожному штриху.

Півстоліття зошиту оцьому,

Котрий міг потертись на труху.

Зошиту моєму на роздоллі

Міг би вже стояти монумент.

Зошити такі колись у школі

Учні затирали просто вщент.

І не сподіваючись на ожид

На ждання, що як торішній сніг,

Мій колишній незабутній зошит

Вірші севастопольські зберіг.

20.11.2006

Одеса