Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 1
Вісник Таврійської фундації. Випуск 6
Вишиванка. Число 3
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Голос Батьківщини. Випуск 5
Кухта Т. Архетип дороги в художній інтерпретації Дмитра Марковича та Валерія Шевчука // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 7-14.
Архетип дороги в художній інтерпретації Дмитра Марковича та Валерія Шевчука

Трибуна молодого дослідника

Тетяна Кухта

Архетип дороги в художній інтерпретації Дмитра Марковича та Валерія Шевчука


Мистецтво й література завжди були і залишаються виразниками інтуїтивного сприйняття людством універсуму, свого місця у глобальному життєвому просторі, а також внутрішніх глибоко особистісних перетворень, до кінця не пізнаних поривань людської душі. За допомогою творчого акту дуже часто відновлюється взаємодія несвідомого з відокремленим від нього свідомим, відбувається повернення втрачених надбань, що виражається в апелюванні до своїх первнів, возз’єднанні з власними витоками. Не одне століття джерелом натхнення талановитих митців стає колективне несвідоме, звідки беруть початок потужної сили образи, що вражають глибиною свого вияву. Адже несвідоме, спираючись на архетипні поняття та міфи, має здатність спонтанно народжувати ідеї, видобувати мотивації для втілення у життя певних чуттєвих образів, часто надаючи їм символічної форми, особливого звучання у різних контекстах.
Одним із найбільш поширених часопросторових вимірів художнього світу в літературних набутках є архетип дороги. Він найчастіше зумовлює присутність у художніх творах мотивів подорожі, пошуків (правди, щастя, себе, сенсу життя тощо). Ці мотиви виникають у фольклорі, але наймісткіше вони, трансформуючись, реалізуються у світовій літературі (“Мертві душі” М. Гоголя, “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” М. Йогансена, “Дон-Кіхот” М. Сервантеса, “Сентиментальна подорож” Л. Стерна та ін.) [4, с.1]. Дорога — популярний символ і в українській літературі другої половини XX століття (С. Йовенко, “Жінка у зоні” (мотив відрядження і пошуку правди), М. Стельмах, “Хліб і сіль” (мотив пошуку щасливої долі), Б. Харчук, “Невловиме літо” (мотив пошуку себе, свого покликання і майбутнього), В.Яворівський, “Марія з полином у кінці століття” (мотив пошуку чогось або когось утраченого чи забутого) та ін.), де він постає реалістичною ознакою простору з глибинними смисловими нашаруваннями. На думку дослідників українського менталітету, “дорога в загальноукраїнському світобаченні є символом долі, пошуку Господньої істини, сенсу життя”. Архетип дороги у світовій культурі являє собою пошуки правди, краси, любові; символізує, з одного боку, духовну та соціальну свободу, а з іншого — стан занепокоєння, хвилювання, вічного пошуку. Дорога — це пристрасть до руху, здобуття життєвого досвіду, пошук натхнення, що уособлює складність і мінливість життя. Також знаходимо такі тлумачення, що виражають наступні значення: дорога — символ спокути; символ блукань і пригод, розлуки з домівкою, зустрічей і прощань, а ще руху до самого себе. За словами М. Бахтіна, “реальна путь-дорога героя непомітно переходить у метафору дороги, життєвий шлях душі” [1, с.276].
Неабиякої сили рушієм постає архетипна субстанція дороги у творчості Дмитра Марковича та Валерія Шевчука. Проте фактично відсутні дослідницькі розвідки, присвячені мотиву дороги в оповіданнях Д.Марковича, а серед творів В.Шевчука далеко не всі вивчалися в даному аспекті, зокрема обійдено було увагою його романи “Тіні зникомі” та “Темна музика сосон”. Усе це дає підстави вважати тему нашої статті актуальною.
Ми ставимо мету здійснити порівняльне дослідження художньої інтерпретації архетипу дороги у доробку Д.Марковича і В.Шевчука, щоб з’ясувати традиційні та новаторські особливості творення образів на основі спільного інваріанта.
В оповіданні Д.Марковича “Іван з Буджака” головний герой — типова “дитина дороги”. Про нього відомо тільки те, що “літ 25 перед тим, коли люди ватагами тікали від панів, біля тирла одного багатого булгарина в Буджаці знайшли хлопчика літ п’яти, що невідомо, хто й коли його підкинув; вперед день же бачили кілька сімейств, що тікали в степи” [5, с.45]. Що робиться у душі Івана — річ цілком незвідана, однак найповніше розкривається його внутрішнє єство, коли йому належить іти трактом до Сибіру. Йому і ще одній незнайомій ув’язненій породіллі, котрій віддає “злочинець і звір” Іван останні свої кошти. Таким чином, дорога виявляється лейтмотивом даного твору, трасформуючись чи то у замкнене коло, чи то у знак нескінченності.
“У найми” — новела, яка вражає своєю жорстокою правдою. Надзвичайно тяжкою постає картина покидання рідного дому 14-річним Степаном заради того, щоб могли жити його менші брати й сестри: “Мамо!... Я піду… бо малі діти у вас… Зоставайтесь самі” [5, c.90]. Уранці Степан пішов із села. І далі знову долі людські випробовуються на степових манівцях, у мандрівці до невідомого, але обнадійливого: “Може б вернутися додому? — не раз западала така думка Ганні. — А їсти?.. а діти? А борошно? Де ж його взяти? Хіба ж Бога немає? Треба йти” [5, c.95]. Не судилось справдитися сподіванням матері на працевлаштування доньки, на можливість жити залишеним удома дітям. Ганна втрачає замерзлу в снігах 12-річну дитину, яку сподівалася віддати у найми. Загублена в зимовому степу дорога постає як символічне тло для трагічного розгортання подій.
Конокрада Степана і хуторянина Тараса Вовка з оповідання “На Вовчому хуторі” об’єднує схожість їх життєвих шляхів: “А оцей злодій, душогуб, гірш душогуба — оцей конокрад знов живо нагадав йому минулі муки, давні пригоди й радощі, і все оце сердило Тараса. Він проти своєї волі почував, що й його доля похожа на долю оцього злодія, і хотілось йому викинуть оці думки з голови, не згадувать того, що давно вже минулося; та не можна було відчепитися від тих думок, бо вони самі одна за другою лізли йому в голову. Неначе жаль заворушився у його серці — і Тарас ще гірше розсердився, навіть вилаявся уголос поганим словом” [5, c.78]. Інші хуторяни теж мимоволі згадують, що колись були втікачами, волоцюгами. Це, зрештою, і стає вирішальним у збереженні життя людини. Хуторяни відгукуються на благання маленької дівчинки пожаліти Степана. Урятований герой залишається серед них. На Вовчому хуторі з’являється ще одна мазанка — і “людина дороги” стає статечним господарем.
У творі “Шматок” перед читачем постає моторошна картина осінньої негоди у степу, де потрапила у небезпеку тисячна отара овець. Тварин пощастило врятувати, але загублено молодого підпасича на перегоні їх до кошари. Ніхто не звертає увагу на те, куди подівся хлопець. Головне — врятувати “шматок”, який коштує десятки тисяч карбованців, порятунок людини відходить на другий план: “Та той хлопчик був погано одягнений… Чом ви його, дядьку, не догляділи? — докірливо сказала куховарка. — Тю дурна! Чи ти з неба звалилась, чи що? Хіба не бачиш, що у степу робиться? Що ж я шматок шпанки кину та за хлопцем дивитимусь? — гримнув атагас” [5, c.63].
Гнітюча, жахлива картина постає в уяві, коли читач усвідомлює, що намагання погано зодягнутого і голодного хлопчика наздогнати отару перетворюється у його смертний шлях. Оповідання “Два платочки” зіставляє архетип дороги з особливим способом життя: вимушених мандрів, блуканини. Людина-волоцюга, часто потенційно небезпечна, також є особливим типом літературного героя. Цей тип уміщує у себе як романтичну піднесеність, так і тяжкі поневіряння: “Заплющу очі, хрещусь, — а він тут-таки дивиться на мене жалібно-жалібно, й чути мені вночі неначе він говорить: “Багато я горя на віку прийняв, нема де й голови прихилити, одпочину я у вас, бабусю” [5, c.56]. Волоцюга виявився злодієм, укравши у бабусі-біднячки два платочки, відкладені “на смерть”. Натомість стара жінка пожаліла свого кривдника, коли той утік із в’язниці й прийшов помирати в її хату. Вона останній шматок полотна віддала на його поховання. Завдяки доброті бабусі “людина дороги” знайшла гідне останнє пристанище.
Мандруючи в пошуках роботи Україною та Польщею, Д.Маркович неодноразово спостерігав долі нещасних трудівників, приречених шукати рятунок в еміграції. Архетип дороги в його оповіданні “Бразиліяни” прочитується двозначно. Для одних героїв — це символ щастя, реалізованої надії вижити і самоствердитись на чужині, для інших — це невблаганна смерть, хоча б уже й на кордоні, при спробі переходу.
У В. Шевчука вся символіка тісно пов’язана з бароковими мотивами, які пронизують його тексти, утворюючи самобутню гармонійну цілісність. Архетип дороги у цього письменника часто інтерпретується як символ шляху небесного. Шевчук пояснює його також як “символ життєвого шляху”, йдучи яким, “кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності”. Тож, дорога у В.Шевчука, не втрачаючи свого конкретного значення назви реалії буття, у системі образів моделювання художнього світу митця, набуває абстрактного звучання, стає одним із наскрізних образів, бере участь у створенні системи протиставлень, надає розвиткові сюжету потрібного скерування.
Недарма багато дослідників відзначають наявність сковородинських мотивів у доробку Валерія Олександровича. У Г. Сковороди дорога — це символічний аналог шляху пізнання світу і самого себе.
Роман “Дім на горі” репрезентує образ дороги як засіб для подолання відчуженості людини від усесвітньої гармонії. Про дорожні мотиви у даному творі написано чимало ґрунтовних робіт. Ми ж не можемо оминути увагою новели “Джума”, яка входить до циклу “Голос трави”. Герой новели — незвичайна особистість, він не просто подорожній. Це мандрівний цирульник, людина, котра не має житла, подорожування для нього — не тимчасовий стан, а спосіб життя [9, c.78]. Цирульник, напевно, захворів на чуму і став розносником зарази. Зрештою, він стає мимовільним винуватцем страшної пошесті. Усвідомлення цього приходить до героя, коли він бачить вимерле село, де нещодавно ночував. До фізичних його мук додаються також моральні. Цирульник остаточно втрачає волю до життя і помирає під пекучим сонцем на лоні природи, начебто розчиняючись у ній [9, c.78].
Як і Д. Маркович, В. Шевчук змальовує образ людини “без дому”, котра є підозрілою для оточення, часто ворожою і небезпечною.
У творах В.Шевчука дорога зазвичай пов’язується з хвилюючою мандрівкою до психологічних вимірів єства. Ця мандрівка ставить за мету знайти відповіді на такі питання, в яких криються причини духовного зубожіння роду, дошукатися суті свого існування, виокремити домінанти прагнень, осягнути у повній мірі громадянську самототожність.
Л.Тарнашинська наголошує на тому, що головний герой Валерія Шевчука завжди в дорозі, завжди у пошуку себе, істини, сенсу буття. Так, розглядаючи роман “Тіні зникомі”, виразно помічаємо, як крізь чималу кількість подорожувань, гостин і блукань Теодора Темницького (в тому числі й мисленнєвих) головний герой торує шлях до пізнання себе, свого роду і свого етносу. Описів мандрівок у творі чимало, і майже всі є знаменними. З-поміж них перша, коли герой несподівано залишає службу і вирушає до рідного порогу — це “дощова дорога до таїн роду”, інша “пилява” — до таїн рідної землі у ширшому контексті, коли він їде в родове гніздо Василя Капніста — Обухівку, на довірчу з ним зустріч [12, с.210]. Не можна оминути увагою неодноразові відвідини Теодором брата Івана Темницького, тікаючи від якого, тікав ніби від темряви родового минулого, щоб у кінці-кінців написати справжню родинну хроніку, де минуле постає єдиним суддею суперечливих учинків, різноликих подій і дивовижних звершень людських. Усі родичі, та й зрештою, сам Теодор, повсякчас намагалися відшукати своє “місце під сонцем”, дістати “хліб життя”, написати свою історію прожитого. Перед читачем відкривається незбагненний і тому вражаючий родовід цілої епохи, де помилки одних зумовлюють страждання інших, де, попри просторову віддаленість, усе одно підтримується незримий, проте міцний зв’язок між поколіннями.
У романі “Темна музика сосон” на основі архетипу дороги окреслюється наскрізний мотив. Уже на початку твору зустрічаємо таке судження: “Раніше був переконаний, що всі стежки кудись ведуть і до чогось виводять, тепер же, під час таких безцільних блукань, пізнавав іншу істину: стежки часом виводять, а часом і заводять” [11, с.7]. Темні начала у душі монаха провокують його на часті мандрівки лісом. Не знаходячи внутрішнього вияву, вони змушують Теофіля здійснювати фізичні переміщення у просторі аби посередництвом виснаження тіла приборкати розбурхані почуття. “…Така чорна ніч поступово вповзає йому в душу, через що й не міг усидіти на одному місці й рушав у блуканину” [11, c. 11]. Так, під час подібних блукань, герой, загнаний дощем до корчми, зустрічає жінку Терезу, котра здійснює фатальний вплив на його життя. Втім, у Терезиному житті архетип дороги також має глибоке наснаження. Варто пригадати лише її подорож із отцем Стефаном Мартишкевичем до Риму, подорож травестійну і водночас химерну у своїй сутності. Дорога-втеча, дорога-повернення у буквальному сенсі від отця Стефана, у переносному — від самого себе також майстерно зображена В. Шевчуком. Зіткана вона з небезпек та іронічних пригод (як то гостини у Йони Всепрощального, Йоїля Покаянного та у Мини Биковського), дає Теофілю нові умовиводи про існування, нові відомості про власну суть. Майже в самому фіналі твору Теофіль промовляє до Смерті: “…я не войовником був, а тільки втікачем. Бо й тікаючи, можна боротися, а я, хочеш того чи не хочеш, боровся” [11, c.324].
До архетипу дороги дотичним постає мотив блудного сина у творчому набутку В. Шевчука. Притча про блудного сина — один із найпоширеніших сюжетів світової словесності з тих, що їх нарікають мандрівними, — в кожній європейській літературі він здобув свій розвиток, трансформувався, по-своєму видозмінився, пристосовуючись до умов життя окремого народу. Тож, дана притча також певною мірою базується на архетипі дороги і виражає одну з найсокровенніших драм людини: зв’язок її з батьківським домом, зі своїми началами. Мотив повернення блудного сина пройшов через багато новел В. Шевчука. Герої цих новел, діставшись затишку батьківського дому, вимірюють себе сьогоднішніх собою вчорашніми, наслуховують, що ж змінилося в них під час зустрічей на дорогах життя з різними людьми.
Таким чином, порівнявши художню інтерпретацію архетипу дороги у творах Д. Марковича та В. Шевчука, можемо зазначити, що в обох письменників вона багатоаспектна, позначена глибокою філософічністю. Амбівалентний внутрішній світ героїв, виразні просторові моделі об’єднують обох митців у їх осмисленні архетипу дороги. Як реальне явище дійсності дорога пов’язана з категоріями руху, свободи, життя, смерті, внутрішнього поступу. Дмитро Маркович, щоправда, тяжіє до більш суворого, жорсткого зображення дороги, а Валерій Шевчук зображує її філософською категорією з багатьма нашаруваннями і вкрапленнями, романтизує її та долучає біблійні мотиви. Однак усе ж спільним для обох письменників лишається символізація архетипу дороги — перетворення стежок наземних у шляхи небесні, котрі беруть свій початок від заглибин людської душі.
У творах обох письменників ця хронотопна категорія є такою, що у її межах розгортається дія, розкриваються характери героїв, та навіть більше: дорога є ключовим феноменом в осмисленні мотивів подорожі й пошуку, але напрями цього осмислення на змістовому й пафосному рівнях неоднакові, що зумовлено зображенням різних аспектів життя соціуму та індивідуальними особливостями художнього обдарування митців слова.
Література
1. Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической позтике // Бахтин М. М. Литературно-критические статьи / сост. С. Г. Бочаров й В. В. Кожинов / М.М.Бахтин. — М.: Художественная литература, 1986. — С. 121-290.
2. Вік ( 1798 — 1898) (Антологія української літератури: у трьох томах) / [упоряд. В. Доманицький, С. Єфремов]. — К.: ВІК, 1902.
3. Горлова О. Символіка образу дороги у творчості В.Шевчука / О.Горлова // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. праць / упоряд. М. Х. Гуменний. — К.: “Твімінтер”, 2004. — С.376-380.
4. Дашко Н. С. Хронотоп дороги у творах О. Гончара “Твоя зоря” й В. Дрозда “Листя землі” / Н.С.Дашко // http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Tkht/2008_8/17.html
5. Маркович Д. В. По степах та хуторах: Оповідання. Драма. Спогади/ упоряд., авт. вступ. статті та приміт. О. Є. Масенко / Д.В.Маркович. — К.: Дніпро, 1991. — 541 с.
6. Мироненко А. Трансформація мотиву “блудного сина” в романі Валерія Шевчука “Темна музика сосон” / А. Мироненко // Волинь — Житомирщина. — 2004. — № 12. — С. 68-74.
7. Мовчан Р. Барокові тенденції в романі Валерія Шевчука “Дім на горі” / Р. Мовчан // Укр. мова та л-ра в шк. — 1999. — № 31. — С. 7-9.
8. Тарнашинська Л. Художня галактика Валерія Шевчука / Л.Тарнашинська. — К., 2001. — 224 с.
9. Чухонцева Н. Новели “Панна сотниківна”, “Джума” з роману Валерія Шевчука “Дім на горі” / Н.Чухонцева // Печатное слово. — 2004. — № 2/7. — С. 76-78.
10. Шевчук В. Вибрані твори: Роман-балада. Оповідання / Передм. М. Жулинського / Вал. Шевчук. — К.:Дніпро, 1989. — 526 с.
11. Шевчук В. Темна музика сосон / Вал. Шевчук. — К.: Акцент, 2003. — 448 с.
12. Шевчук В. Тіні зникомі. Сімейна хроніка: роман / Вал. Шевчук. — К.: Темпора, 2002. — 304 с.
13. Юнг К. Ґ. Психологія та поезія / К.Ґ. Юнг // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. /за ред. Марії Зубрицької. — 2-е вид., доповнене. — Львів: Літопис, 2001. — 832 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)