Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Сергій Гейко. Церков величність
Леонід Куліш. Зізнання
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Із спогадів моєї прабабусі; Нас вижило п’ятеро…

З редакційної пошти



Тетяна Ярославська

Із спогадів моєї прабабусі


Весна, березень… А холодно як… Дніпро ніби стогне під вагою майже метрового льоду… В хаті — тиша. Мертва тиша. Переді мною очі, дитячі очі.. П’ять пар очей, утомлених, голодних… У них, як у безодні — смуток, біль і надія, надія, що ледь-ледь жевріє… Діти мовчать, але я чую цю страшну тишу, цю нелюдську німоту: “Мамо, ми хочемо їсти, ми так хочемо їсти. Мамо, нам боляче, нам так боляче…!”
Боже! Невже це кінець? Невже не можна нічого змінити?... Боже! Це ж мої діти! Це твої діти, Боже!
Світанок. Діти не можуть відвести очей від великої старої скрині, що причаїлась у кутку під образом. У ній — дві жменьки насіння (гарбузи, огірочки, помідори…), дві жменьки надії…
Тетянко, Олечко, Федоре, Павлушо, Іванку, мої маленькі, ось зійде клятий сніг, пригріє весняне сонечко, відкриє нам обійми запашна земля, і ми кинемо в її материнські груди ці чарівні зернятка. А як багато овочів подарує вона нам улітку.
Вони вірять, вони сподіваються… А де ж те літо, мамочко, коли воно прийде?
А скриня поруч, ось вона, велика, чорна, з старим замком на залізних щелепах…
Рипнули двері в сінях — то сусідка. Вона вчора була у своїх батьків, у Кринках, по той бік Дніпра. Вона каже, що сестри мої, що живуть по сусідству з її ріднею, гукали… “Вони допоможуть…, Грунечко, чуєш, вони дадуть харчів, іди, доки лід міцний!”
Був би Тимофій живий, пішли б разом, хоча, був би він живий, то такого, мабуть, і не трапилось узагалі. Та немає його, ось два роки, як немає. А перед очима — його зігнута удвоє сумна постать над берегом Дніпра, за колючим дротом, під Бериславом…. Це останній спомин, болючий, омитий сльозами, куркульськими антирадянськими сльозами…. Ось і Дніпро. Він тихо спить під білою крижаною ковдрою. Три години — і я в Кринках. О, сестри мої, чим віддячити вам?
…Важкий клунок за плечима і важкий тягар на душі, а я бреду напівтемними плавнями і несу життя своїм дітям, несу життя, подароване моїми сестрами. Але раптом із сторони Херсона роздався пронизливий гудок… Ніколи в житті я не забуду того ненависного, огидного гудка, гудка криголама. Він з неймовірною швидкістю та впертістю різав, кремсав білу кригу… Може встигну, він так далеко! Ось берег… Не встигла… Дніпро проснувся і страшно колихав на своїх хвилях частинки моєї надії, біленькі, маленькі частинки, схожі на тільця маленьких діток…
І я згадала, як колись грались ранньої весни хлопчаки на річці, стрибаючи з крижинки на крижинку. Невже я не зможу? Зможу! Немає в світі того, що не змогла б зробити заради своїх дітей мати! І я змогла…
Глупа ніч, у хаті — темінь і ледь чутно людський подих…. Скільки їх, Боже, скільки з них дихає, скільки з них ЖИВЕ?
ВСІ! ВСІ дочекалися мене, лише стара чорна скриня стояла з роззявленим ротом, а старий зламаний замок лежав поруч…



Нас вижило п’ятеро…

Кажуть, багато дітей — то на щастя. Може, воно й так, але наші батьки не знали, куди від того щастя подітися. Нас було десятеро, та до зрілого віку дожило лише п’ять. Так-так, саме дожило, а не доросло чи виросло, як кажуть. Ми виживали, як майже всі в ті часи. Чому майже? Та тому, що були й ті, кого це лихо минуло, або ледь зачепило.
А нашу сім’ю зачепило так, що мало не покажеться.
Тато й мама працювали, як кляті, не мали спочинку ні вдень, ні вночі. А ми, хто старший, хто менший, мали роботу за віком, по силі, але байдикувати у нас не водилося.
Від чого померли брати та сестри, навіть згадати не можу. Мати й на старості літ цього не любила чіпати — мовляв, Бог до себе прибрав, та й годі.
Я дуже гарно пам’ятаю, як усе почалося. Почалося щоденне страждання, в наші двері постукала біда. Радянська влада визнала нас куркулями. Цей страшний вирок відділив нас від решти односельців, як прокажених, та й не лише нас, були з нами в одному човні ще “потопельці”. Спочатку забрали коней, потім корів, биків, свиней. А потім черга дійшла й до меншої живності. Нашими ж підводами вивозили наше зерно — наші “куркульські скарби”. А ці підводи батько майстрував уласноруч. А цих коней, корів було зароблено батьковою згорбленою спиною та материними покрученими руками. А це золотисте зерно ще вчора колосилося на нашій ниві, ниві, яка бачила тільки наші руки. Забрали все! Мати встигла лише клунок борошна у городі приховати та невеликий шматок сала закопати під розлогою грушею.
Батька забрали пізно ввечері. Казали буде суд. Що то за слово таке страшне, я тоді не розуміла, і дуже боялась, боялась ще більше, ніж менша сестричка Оля. Ми уявляли пекло, в якому судять грішників і кидають у киплячу смолу. Невже наш батько грішник? Суду не було. Та врешті-решт, яка різниця; через багато років я зрозуміла, що він не зіграв би ніякої ролі.
Останній раз мама бачила тата під Бериславом. На березі Дніпра облаштували тимчасовий табір для ворогів радянської влади. Облаштували — це голосно сказано, просто відгородили колючим дротом невеликий клаптик землі. Попрощатися їм не дозволили. “Я ніколи не забуду його зігнутої спини і курчавого волосся, яке тріпав вітер. А він сидів і бив каменюкою вошей на своїй брудній сорочці!”, — це часто згадувала мати. З рідною хатиною розсталися швидко. Ми стояли під старою вишнею, а мати, зі сльозами на обличчі, хутко збирала речі, викинуті “владою” прямо на пилюку. Разом з тією пилюкою ми понесли в нове життя найболючіші спогади дитинства.
(Записано зі слів моєї рідної бабусі, Тетяни Тимофіївни Коваль)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)