Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Ігор Проценко. Мої дороги
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
Іван Немченко. Шевченкова офіра
Микола Братан. І краса, і держава
Василенко М. Олесь Гончар як патріот України // Вісник Таврійської фундації: Вип. 6. — К.–Херсон: Просвіта, 2009. — С. 172-176.
Олесь Гончар як патріот України

“Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,
Як хрест і плоть мого життя…”

Микола Вінграновський

 

Про людей, які відійшли за межу життя, кажуть, треба говорити з пошаною або нічого не говорити. Олесь Гончар як визначний письменник заслужив прихильного слова. Його літературна діяльність — це подвижництво на терені української культури, шляхетність душі, вияв титанічної праці в ім’я народу. Спрага любові до України як Батьківщини у нього була природною і тому тему життя у творах трактував через призму духовних і філософських цінностей української нації. Недаремно писав: “Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона і людина”. За комуністичного режиму він боляче переживав вульгарний матеріалізм і скільки міг повставав проти нього. У часи апокаліпсичних передчувань великих соціальних і політичних змін морально підтримував свого сучасника, висвітлював його душу, усвідомлюючи філософію Григорія Сковороди: “Душа – це те, що робить траву – травою, дерево – деревом, людину – людиною. Без душі трава – сіно, дерево – дрова, людина – мрець”.

Люди старшого покоління добре знають, що таке “соцреалізм у літературі” або, як тоді казали, “література під конвоєм”. Це було за часів, коли державний нагляд за друкованим словом висів над головою радянського письменника, як меч Дамокла. Письменник не мав права виходити з рамок такого “соцреалізму”, порушника піддавали гострому остракізму, вилучали з літературного процесу.

За так званої “хрущовської відлиги” Олесь Терентійович звертався до проблем духовної спадщини української нації. Робив акцент на збереженні історичних пам’яток минулого, реабілітації безневинно репресованих і замордованих у сталінських катівнях представників української творчої інтелігенції. Він як вдумливий талановитий письменник не зациклювався на провінціалізмі, а вбирав у себе всю Україну, її вільний дух. У своїх творах, наскільки тоді щастило, викривав багато соціальних і політичних міфів, які, здавалося, уже були назавжди канонізовані.

Вірний своїм переконанням, він у романах “Альпи”, “Голубий Дунай”, “Злата Прага”, що склали трилогію “Прапороносці” (1946 – 1948 р.), у кожному з персонажів переконано відкрив провідні риси мужності, патріотичної піднесеності, романтизму і саможертовності у боротьбі з фашизмом.

Працюючи над великими творами, письменник не цурався і “малих форм”. В оповіданнях “Весна за Моравою”, “Гори співають”, “Модри камінь” та в інших він змалював реалії того часу, живі людські характери.

1968 року побачив світ роман “Собор”, якому судилася нелегка доля. У творі письменник засудив духовну пустоту партапаратників, кар’єристів, космополітичну згубність, насильницьку русифікацію і моральну деградацію людей, що процвітала в тоталітарній державі. Видання за вказівкою згори було одразу розкритиковано, а автора звинувачено в ретроградстві й українському націоналізмі. Його не тільки применшували як письменника, але й продавали “друзі”, писали доноси, намагалися утягнути в провокації, навішували клеймо “націоналіста та очернителя радянського ладу”. Незважаючи на тяжкі удари долі, він не зламався, не зрадив своїм принципам і високій моралі, що свідчить про його далекоглядність.

За таку “крамолу” під тиском партійного керівництва видавництва почали відмовляти йому в публікації статей, нарисів та художніх творів, у яких порушував питання вільного розвитку української літератури та мистецтва, вшанування пам’яті відомих діячів культури української діаспори. “А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного “Кресафта” чверть віку не пускали до друку” [1, с. 358]. Тільки світова знаність рятувала письменника від репресій.

За часів Брежнєва реабілітацію безневинно засуджених людей було припинено, влада вдалася до нових переслідувань прогресивної, національно-свідомої інтелігенції. За ґратами були відомі українські правозахисники, письменники, журналісти, художники: Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Дзюба, Опанас Заливаха, Василь Овсієнко, Зіновій Красівський та багато інших справжніх патріотів України. Олесь Гончар відважується говорити про них із позиції приязні.

У “Щоденнику” (08.04.1989 р.) Олесь Терентійович занотовує: “Сталінська держава постає як суцільна катівня, своєю диявольською досконалістю системи нищення і взаємонищення людей вона нічим не поступалася концтабірній гестапівській Німеччині” [1, с.233]. Письменник постає активним культурним діячем, захисником української мови, мудрим психологом і переконаним патріотом України, яка для нього була завжди провідною зіркою.

На пленумі Спілки письменників України (січень, 1985 року) витязь літератури сказав: “Адже ж для письменників, та й не лише для письменників, мова — це не просто засіб спілкування між людьми, мова для нас щось значно більше. Мова — це всі глибини духовного життя народу, його історична пам’ять, найдорожче надбання віків, мова — це ж іще і музика, мелодика, барви народу, його сучасна, постійно діюча художня й інтелектуальна ментальна діяльність”. Нагадує, що 1934 року у Парижі на Міжнародному з’їзді лінгвістів за наслідками анкетування думки фахівців щодо краси та естетичних характеристик мов народів світу (а їх понад 5000) українська мова посіла третє місце (після французької та перської). Мова українського народу пов’язана з коренем мови первотворів людської духовності. Вона найбільш з усіх мов світу наближена до санскриту, якою написані найдавніші пам’ятки людської культури й цивілізації.

На жаль, за часів казарменого соціалізму, коли тотально провадилося зросійщення українського етносу, руйнувалося село як живильний ґрунт нації, мові було завдано найбільшого удару.

1991 року Олесь Гончар без вагання виходить із лав КПРС і приєднується до громадського руху за утвердження незалежності України, захист української мови, її поширення і популяризацію як духовного коду цивілізованої нації, що формує менталітет народу. У письменницькій газеті “Літературна Україна” від 27 квітня 1995 року він пише: “Нині, коли склались умови для повного національного відродження, мусимо захистити перш усього самих себе, захистити душі свої від ганьби самоприниження, від залишків рабської проімперської психології, позбутися звички ходити в ярмі, рішуче звільнитися від усього того, що рік за роком брехнями й терором винищувало на цій прекрасній землі первородне українство, нівечило наші уявлення про світ, зумисно спотворюючи навіть образ самої нації та з віків заповідані нам найбільші скарби народу — його моральність та його високу духовність. Тож станьмо нарешті самими собою! Повернімо собі й дітям України історичну пам’ять, глибоке гуманне почуття національної гідності й повноправ’я”.

І, сповідуючи принципи патріотизму і демократії, він говорив, що незалежна Україна мусить бути правовою державою, а в такій державі кожна людина має право на вільний розвиток своєї культури, спілкування рідною мовою. Ненормальним явищем є та обставина, коли українець на своїй землі, у себе вдома рідної мови не знає. “Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у найтяжчій боротьбі, як казковий титан, з нелюдською силою захищаючи фортецю, ім’я якої — я, чистота моєї душі”, — писав митець у щоденниках.

Таїна душі Олеся Гончара розкривається в глибокому усвідомленні національної історичної біографії українського народу, в оновленні світогляду і в творчій подвижницькій наполегливості. А наполегливість, як відомо, – це і мужність, і працелюбність, і свобода. Колись на Україні казали, що народ, який думає на рік уперед, вирощує хліб; народ, який думає на десять років уперед, плекає сад; а народ, який загадує на століття, ростить нове покоління. Олесь Терентієвич намагався ростити нове покоління, позбавлене проімперських стереотипів.

З часом письменник, сприймаючи Всесвіт як філософську сутність, схиляється до віри у наявність Небесного Генія. У щоденникових записах (03.06.1991) занотовує: “Часто чую останнім часом: християнство – це міф… Та навіть якщо й так, то який це прекрасний, людяний міф, сповнений незрівнянної світлоносної сили! Дав такий розгін цивілізації, зміцнив мораль, гуманізував життя цілих народів, осяяв чистотою всіх нас, хто здатен вірити…” [1, с. 360].

Олесь Гончар неодноразово бував у наших таврійських краях і зокрема в Херсоні, зізнавався у своїй прихильності до Таврії, зустрічався з тодішньою інтелігенцією: письменниками, студентами, працівниками освіти, культури і відомими трудівниками виробництв. Згадуючи роботу над своїми творами, він писав: “Я знаю і люблю (Херсон) давно — і в цьому є, звичайно, свої особисті причини: декілька літ наполегливої праці я провів під його гостинним дахом, працюючи над романами “Перекоп” і “Таврія”, а пізніше — над “Тронкою”. Книги ці, як відомо, народжувались із життя, з історичної достовірності, яка тут, в “степу під Херсоном” і в самому місті постійно обступала мене” (“Літературна Україна”, 1970, 23 грудня).

Мені запам’ятався травень 1970 року. Тоді Олесь Гончар, як кандидат у депутати тодішньої Верховної Ради, приїхав у Херсон і з представником обкому КПУ завітав до письменників. Розмова була цікавою. Письменники зверталися до нього уже як до депутата, запитували: чому замовчують твори Миколи Куліша і Миколи Чернявського? Чому вулиці у місті називають іменами тільки російських генералів, князів та діячів культури? Чому зачиняють українські школи? Чому влада занедбала історичні козацькі пам’ятки? “Чому” було багато. Олесь Гончар уважно слухав присутніх і пізніше, треба віддати йому належне, ужив необхідних заходів для виправлення деяких вище згаданих проблем.

Пам’ятається: на початку шістдесятих років біля фортечної криниці міська влада поставила пам’ятник Т.Шевченку, але за кілька років демонтувала. Олесь Гончар тоді наполіг, щоб спорудили новий пам’ятник, і скульптурне погруддя Кобзаря було поставлено на проспекті Текстильників.

На завершення зустрічі Олесь Терентійович ставив автографи на книжках. Я подав “Собор”. Він здивовано, розширеними добрими очима подивився на мене (адже ж роман уже був нерекомендований) і підписав: “Миколі Василенку на добру згадку. Олесь Гончар 19.V.70.”. Присутні письменники, шоковані моїм учинком, загадково змовчали.

 

Література:

1.   Гончар О. Щоденники: У 3-х т. — К.: Веселка, 2004. — Т.3. — 606 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)