Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. День святого Миколая
Микола Братан. Їде батько Махно
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Вишиванка. Число 3
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
У пошуках держави

 

Олена Ботвінцева

студентка 5-го курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Дійсний член Літературної студії ім. Василя Вишиваного.

 

У пошуках держави

Стукіт коліс по мокрій бруківці сколихнув понуре місто Лева. Сьогодні, так, саме сьогодні, його залишала чи не найбільша шанувальниця, а поряд з тим найбільша його жертва - Ольга. Вона з дитинства цікавилась духом старовини, тому Львів одразу її полонив своєю сивою таємничістю. Правду кажучи, коли вона зайшла до православного собору, їй здалося, що час спинився десь там - на добі козацької звитяги, хоч вона дуже була не доречною тепер, коли навіть Директорія пропала вслід за УНР. Та й узагалі їй, комуністці за покликом серця, до храму божого заходити не годилося б. Після цього відчайдушного кроку, їй постійно дзвеніла в вухах стала фраза зарозумілого голови профкому: "Ви ж учителька…"

- Чому засмучені, добродійко? - понуро запитав старий візниця. - Невже подорож була даремною?

- Подорож виявилася повчальною, - ледве втримала сльози. - Ви справедливо говорили, що це місто не для мене, а я… Я не шкодую, тільки прикро мені якось на душі… Можливо, це негода вплинула?

- Сама хоч у це віриш? - посміхнувся візниця.

- Годі Вам, Іване Трохимовичу! Прийде час, усе розповім. Їдьмо додому!

Під час дороги їй не йшли з голови спогади про кав'яреньку, в якій так любив сидіти Франко, щебетлива мова місцевих мешканців, та найбільше двері Просвіти, що вона так і не наважилась відчинити. А варто було б...

Ранок п'ятого дня наздогнав екіпаж у країні безмежних полів - жовтоколосій Таврії.

- Добродійко, таке світання проспати гріх! - сміючись почав візниця, - насолоджуйтесь цією красою!

Перед очима Ольги палало небо, грало жовтим заревом, а його золотий попіл м'яко сипався на кучеряві хмаринки. Здалось, що це жита запалюють небосхил десь там на горизонті. І що небо і земля - це єдине, палке, вируюче серце.

- Зупиніть. - сказала Ольга і зійшла на землю. - Я хочу все запам'ятати.

- Так палають вогні Вашої загірної комуни? - У словах візниці відчулись глузливі ноти.

- Зовсім ні! - Здалось, що вона робить йому виклик. - Так палають вогні України! Ви думаєте, що я схиблена? - Сльози бігли по щоках. - Я була схибленою, коли верещала там, серед студентів педінституту ім. Франка, що ми збудуємо комунізм, що ми єдиний радянський народ. Я була мабуть сліпою, коли мені вкладали в голову, що України вже нема. Та я не можу собі вибачити, що була глухою, коли вони зі мною сперечались українською мовою, а я так важно "парировала по-русски". Ось така в мене була поїздка, Іване Трохимовичу, ось така... А ще, знаєте, я сходила в львівську церкву і тому вже писала пояснювальну. Написала, що фрески роздивлялась, та насправді - шукала вихід. Дивно? Я знайшла: там Україна є, пульс її ще б'ється, народ знає за що він стоїть, а от удома, як у летаргійному сні, десь там глибоко-глибоко заховане життя, а на поверхні - смертельно тихо. І тільки ми, санітари цієї доби, співаємо Інтернаціонал...

- Зупинись, дитино, не говори цього, - благально почав Іван Трохимович, - ти підтримуєш кермо Вождя, тобі не гоже!

- Я за простих людей, дядьку, а не за владу.

- Ти партійна. - Запалив люльку.

- Так, я комуністка, та до чого тут атеїзм? До чого тут постійні арешти та тиск на людей? Народи наші братні, так? Чому ж тоді головна мова - російська і центр держави теж у Москві? Бо ми сліпі та глухі - скалічили народ війнами, а тепер, як рослини, на все махаємо головами?

- Пані вчителько, тепер біжи житами світ за очі. Я повинен тебе прибрати, якщо зрадиш...

- Кого я зрадила? Що ви говорите?...

- Біжи!!! - Його голос як грім покотився полем.

Вона схопила свій клунок і чимдуж побігла по достиглому схиленому колоссю. Прозвучали гучні постріли в небо. Здійнялось вороння. Аж раптом - глухий постріл. Ольга різко стала... Обернулась... У її погляді засяяли страшні шалені блискавки. Іван Трохимович лежав на землі. Дівчина в одну мить впала до нього на коліна.

- Що ж ви зробили? Господи, як Вас врятувати?

Він був ще живий, його обличчя зблідло та на вустах застигла посмішка.

- Води дай, дочко. Так краще, мені б все одно не вибачили, краще й не знати, як мучить ЧК, - зробив два ковтки, - візьми люльку на згадку, це дідова, говорив, вона ще із часів Мазепи.

- Іване Трохимовичу, - сльози здавили її горло. - Пробачте.

- Ну що ти, тепер просто будеш зобов'язана стояти за Україну. Та будь розумною: не ти, так твої діти, не діти, так онуки, але хтось обов'язково поверне незалежність. Люльку подаруєш сину, мій все одно розстріляний петлюрівець. Все, біжи. Скоро помітять, що ми спізнюємось, заб'ють тривогу.

- Ніде я не піду.

- Підеш, мусиш іти. Я тобі, молодій, подарував життя, своє я вже віджив.

Ольга поцілувала в щоку візницю і почала йти.

- Олю, - обернулась. - Козацькому роду нема переводу... - посміхнувся і затих назавжди.

Вона бігла житами, ховалася селами. А вночі бігли сльози щастя, коли в хатах, які відкривали їй двері на ночівлю, співали не Інтернаціонал, а "Реве та стогне..." Люльку, яку в неї помічали, старанно ховали від поганських очей, а, значить, люди пам'ятають, вони причаїлись і сплять, ще буде той день, коли всі прокинуться, щоб відновити втрачену давно справедливість.

 

 

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)