Н.Кудрявченко. Дитяча фантазія; “Сплетіння літер у вигадливі скульптурки…”; Час творіння; “Хочеться слухати тишу...”; Кілька слів про янголів; Бажання

Літературна галерея

Наталія Кудрявченко

Дитяча фантазія

У небі янголи бились подушками,
Чи, може, в хмарах хтось пік пиріг,
А, може, суп варив із галушками? -
Засипало білим увесь поріг!

Піду скуштую той білий колір.
Це мабуть сіль чи цукрова маса!
А краще - був би то крем білковий -
До солоденького я таки ласа!

Чи ні, - пломбір із шоколадом білим -
Холодний, тане в руках у мене!
Я ще й батькам принесу своїм милим -
Набрала повні-повнющі жмені!

Забігла в хату - їм у дарунок
Несла я Біле із сил усіх.
Та лиш водичка стекла додолу -
Батьки сказали: "Це випав сніг".
17.12.2009

---

* * *

Сплетіння літер у вигадливі скульптурки
Увінчані чорнильними зірками..
Щедрі дарунки осяйної думки
Стають, мов ті зірки, поводирями...

---

Час творіння

Мій світ віддзеркалюється символами
У світлі біло-чорної чаплі.
На папері між схрещених ліній
З'являється частинка розуму.

Залізна кулька крутиться думкою,
Пускає на біле чорнило.
Мій світ поступово стає
Світлом загального світу...

---

* * *

Хочеться слухати тишу.
Хочеться тишу ковтати.
Хочеться нею запити
І ні на що не зважати.

Страшно лиш - тиша у домі.
Душ зачерствіле мовчання.
Серця стукіт безмовний
І безнадійне чекання...

---

Кілька слів про янголів...

Ранок стрічав морозом... аж до спантеличення у кістковому мозку - таким крижано-лютим, але це лише на перший погляд... Перший погляд із-за вузенького столика біля вузенького підвіконня у вузенькій кухоньці зовсім невузенької багатоповерхівки. На склі незграбний дядько-Морозенко хотів, мабуть, намалювати яскраві сніжинки у веселому танку, та виходило у нього якось невесело - просте захололе скло... Цей же дядько заморозив учорашній дощ. Тепер хоч "калюжі" трішки виблискували і "прикрашали" навколишню сіро-чорну одноманітність...
Так, сірого і чорного було занадто... Хотілося веселки чи хоча б краплиночку Білого...
З такими думками я зі щирою надією в очах вдивлялася у чорні гілляки дерев, темні заморожені тротуари, сірі ліниві хмари. А може, хоч одне небесне створіннячко сидить там, на сірій хмаринці і теж мріє про веселку?!! А, може, воно, те янголя, зараз дивиться на мене і читає думки?!! А може, воно зараз стряхне свою хмарку-постіль, пісковий годинник перекинеться і моє чорне стане білим?!!!...
Червона стрілка відцокала свій черговий шостий десяток... Неправильний годинник - відвернулася я. Та мовчанку раптом обірвали - ні, не тиша падаючого легкими пластівцями снігу, - дзвінкий дзенькіт дзвоника.
- Хто там?
- Это я, почтальон Печкин. Принес посылку от Вашего соседа!! - веселий голос сусіда долинув з-поза дверей.
Відчинила.
- Ти чого сумна якась? - Не вгавав Іван. - Сталося що, чи так - депресія?!
- Хочу БІЛОГО, - відповіла.
- Вина чи що? Чи молока згущеного - для підняття настрою?
- Та ні, БІЛОГО! Хоч краплиночку. Дістала ця сірість з усіх боків - у квартирі сіро, темно якось, на вулиці взагалі - і сіро, і сиро...
- Ні! Ну з таким настроєм білого навколо не знайдеш.... Зазирни в себе - спочатку у мозку постав величезну білу цятку, а тоді вже й довкола побілішає!! Добре, ти шукай біле, а я вже побіжу.
- Еге... Іване! А чого приходив? - Сусід лише відмахнувся і стрімко побіг до своєї квартири.
"Так.... Знову самотня чашка кави, сірі будні і жодного янгола - ні довкола, ні всередині, ні, мабуть, на небі... Пошукаю білого..."
Минуло 15 хвилин.
"Досі шукаю".
Минуло ще 25 хвилин.
"Немає. Мабуть, усе Біле ввібрав Іван - он який веселий забігав..."
Ще за кілька хвилин мої німі думки розірвала якась заїжджена нудна мелодія на телефоні. "Треба змінити", - подумала, відповідаючи.
- Ну що, знайшла біле?
- Та, ні, воно в мене все сіріє....
- Як же ні?!!! Ти хоч за вікно виглядала?
Кинула телефон і стрімко побігла зазирати через підмерзле скло на вулицю...
- Знайшла! Знайшла!!! Почуло таки мене янголятко і не пошкодувало білого снігу для землі. Он мені вже все підвіконня засипало... І в мозку з'явилася ОТАКЕ-Е-Е-ЕННА біла пляма! Дякую тобі, моє янголятко! Сьогодні мені стало набагато біліше, ніж учора!
У теплій шапці і в'язаних рукавицях на даху багатоповерхівки сидів Іван і притримував якусь чудну штукенцію, яка розпилювала штучний сніг над вікном вже несумної сусідки...
Янголи таки існують. На землі.

---

Бажання

Учора мені дуже хотілося гратися у хованки... З таким же шаленим дитячим запалом ховатися від когось. Але так, щоб не могли знайти, та й не шукали, хоч трішечки... Вчора мені дуже хотілося знайти такий куток, який би не привертав уваги і головне - закрив би мене від сторонніх очей... Учора мені дуже хотілося цвяхами забитися у той куток, злитися з рожевими стінами і скельцями окулярів перехожих і сидіти там, наче у шапці-невидимці...
Сьогодні мені дуже хочеться продерти гвіздком, який залишився, на рожевому склі надпис: "Я тут!!!". Сьогодні мені дуже хочеться здерти ту шапку-невидимку з голови, бо виявилося, що жодного цвяха не лишилося... Сьогодні мені дуже хочеться знайти у своєму кутку якийсь "цвяховиривач", адже шапку я зняти не можу, бо зі своєї волі "забилася" в цей куток...
Завтра мені дуже захочеться, щоб мене нарешті почали шукати, бо те "хоч трішечки" вже минуло... Завтра мені дуже захочеться розбити рожеві скельця перехожих, щоб вони нарешті попадали з білих хмаринок і почали діяти. Розумію, що не можу цього зробити у шапці-невидимці, забита у свій рожевий куток... Завтра мені дуже захочеться повернутися у вчора і погратися у хованки з дітьми. Вони, на відміну від дорослих, щирі і знайдуть тебе навіть за рожевим склом... Вчора я скажу їм: "Будьте обачними зі своїми бажаннями, аби не довелося виривати цвяшки чиєїсь байдужості з ваших сердець...".