Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Олексюк. Затуманені плачем
Іван Немченко. Євангеліє від Кобзаря
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Анатолій Анастасьєв. Борозенське - це з-під лемеша
Микола Швидун. Батьківська криниця
Історія Просвіти Херсонщини. Том 1
Із спогадів моєї прабабусі; Нас вижило п’ятеро…; Як ми з Іванком окрайчик хліба ділили!

До 80-річчя голодомору


Тетяна Ярославська

Із спогадів моєї прабабусі

Весна, березень... А холодно як... Дніпро ніби стогне під вагою майже метрового льоду... В хаті - тиша. Мертва тиша. Переді мною очі, дитячі очі.. П'ять пар очей, утомлених, голодних... У них, як у безодні - смуток, біль і надія, надія, що ледь-ледь жевріє... Діти мовчать, але я чую цю страшну тишу, цю нелюдську німоту: "Мамо, ми хочемо їсти, ми так хочемо їсти. Мамо, нам боляче, нам так боляче...!"
Боже! Невже це кінець? Невже не можна нічого змінити?... Боже! Це ж мої діти! Це твої діти, Боже!
Світанок. Діти не можуть відвести очей від великої старої скрині, що причаїлась у кутку під образом. У ній - дві жменьки насіння (гарбузи, огірочки, помідори), дві жменьки надії...
Тетянко, Олечко, Федоре, Павлусю, Іванку, мої маленькі, ось зійде клятий сніг, пригріє весняне сонечко, відкриє нам обійми запашна земля, і ми кинемо в її материнські груди ці чарівні зернятка. А як багато овочів подарує вона нам улітку. Вони вірять, вони сподіваються... А де ж те літо, мамочко, коли воно прийде?
А скриня поруч, ось вона, велика, чорна, з старим замком на залізних щелепах...
Рипнули двері в сінях - то сусідка. Вона вчора була у своїх батьків, у Кринках, по той бік Дніпра. Вона каже, що сестри мої, що живуть по сусідству з її ріднею, гукали... "Вони допоможуть... Грунечко, чуєш, вони дадуть харчів, іди, доки лід міцний!" Був би Тимофій живий, пішли б разом, хоча, був би він живий, то такого, мабуть, і не трапилось узагалі. Та немає його, ось два роки, як немає. А перед очима - його зігнута удвоє сумна постать над берегом Дніпра, за колючим дротом, під Бериславом.... Це останній спомин, болючий, омитий сльозами, куркульськими антирадянськими сльозами.... Ось і Дніпро. Він тихо спить під білою крижаною ковдрою. Три години - і я в Кринках. О, сестри мої, чим віддячити вам?
...Важкий клунок за плечима і важкий тягар на душі, а я бреду напівтемними плавнями і несу життя своїм дітям, несу життя, подароване моїми сестрами. Але раптом від Херсона розітнув тишу пронизливий гудок... Ніколи в житті я не забуду того ненависного, огидного гудка, гудка криголама. Він з неймовірною швидкістю та впертістю різав, кремсав білу кригу... Може встигну, він так далеко! Ось берег... Не встигла... Дніпро проснувся і страшно колихав на своїх хвилях частинки моєї надії, біленькі, маленькі частинки, схожі на тільця маленьких діток...
І я згадала, як колись гралися ранньої весни хлопчаки на річці, стрибаючи з крижинки на крижинку. Невже я не зможу? Зможу! Немає в світі того, що не змогла б зробити заради своїх дітей мати! І я змогла...
Глупа ніч, у хаті - темінь і ледь чутно людський подих.... Скільки їх, Боже, скільки з них дихає, скільки з них ЖИВЕ?
ВСІ! ВСІ дочекалися мене, лише стара чорна скриня стояла з роззявленим ротом, а старий зламаний замок лежав поруч...

Нас вижило п'ятеро...

Кажуть, багато дітей - то на щастя. Може воно й так, але наші батьки не знали, куди від того щастя подітися. Нас було десятеро, та до зрілого віку дожило лише п'ять. Так-так, саме дожило, а не доросло чи виросло, як кажуть. Ми виживали, як майже всі в ті часи. Чому майже? Та тому, що були й ті, кого це лихо минуло, або ледь зачепило. А нашу сім'ю зачепило так, що гай-гай... Тато й мама працювали, як кляті, не мали спочинку ні вдень, ні вночі. А ми, хто старший, хто менший, мали роботу за віком, по силі, але байдикувати у нас не водилося. Від чого померли брати та сестри, навіть згадати не можу. Мати й на старості літ цього не любила чіпати - мовляв, Бог до себе прибрав, та й годі.
Я дуже гарно пам'ятаю, як усе почалося. Прийшло щоденне страждання, в наші двері постукала біда. Радянська влада визнала нас куркулями. Цей страшний вирок відділив нас від решти односельців, як прокажених, та й не лише нас, були з нами в одному човні ще "потопельці". Спочатку забрали коней, потім корів, биків, свиней. А потім черга дійшла й до меншої живності. Нашими ж підводами вивозили наше зерно - наші "куркульські скарби". А ці підводи батько майстрував уласноруч. А цих коней, корів було зароблено батьковою згорбленою спиною та материними покрученими руками. А це золотисте зерно ще вчора колосилося на нашій ниві, тій ниві, яка бачила тільки наші руки. Забрали все! Мати встигла лише клунок борошна у городі приховати та невеликий шматок сала закопати під розлогою грушею.
Батька забрали пізно ввечері. Казали: буде суд. Що то за слово таке страшне, я тоді не розуміла і дуже боялась, боялась ще більше, ніж менша сестричка Оля. Ми уявляли пекло, в якому судять грішників і кидають у киплячу смолу. Невже наш батько грішник? Суду не було. Та врешті-решт, чи не все одно; через багато років я зрозуміла, що він не зіграв би ніякої ролі.
Востаннє мама бачила тата під Бериславом. На березі Дніпра облаштували тимчасовий табір для ворогів радянської влади. Облаштували - це голосно сказано, просто відгородили колючим дротом невеликий клаптик землі. Попрощатися їм не дозволили.
"Я ніколи не забуду його зігнутої спини і курчавого волосся, яке тріпав вітер. А він сидів і бив каменюкою воші на своїй брудній сорочці!", - це часто згадувала мати. З рідною хатиною розлучилися швидко. Ми стояли під старою вишнею, а мати, зі сльозами на обличчі, хутко збирала речі, викинуті "владою" прямо в пилюку. Разом з тією пилюкою ми понесли в нове життя найболючіші спогади дитинства.

Як ми з Іванком окрайчик хліба ділили!

Посадила нас бабуся з меншим братом Іванком до столу, обідати. Насипала повні полумиски борщу і дала по шматку хліба. Може, нам їсти не хотілося, може, просто вирішили подуркувати, вже не пам'ятаю, давно це було. Почали ми окрайчик хліба ділити. Ділили-ділили, доки Ванько зі стільця не впав, продовжили на долівці ділити, аж раптом до кімнати зайшла бабуся.
- Не смійте, чуєте, не смійте! - У бабусі аж руки затрусилися, а голос став хриплий і немов чужий. Я її такою ще ніколи не бачила. Ванько заревів так, що собака під вікном заскавчав із переляку..
- Ніколи не жбурляйте хлібом, ніколи не грайтеся ним! Чуєте? Ви чуєте? - Бабуся раптом заплакала; дрібні сльозинки, як горошини, закапали на її вузлуваті руки, а губи стали схожі на поранені вітром стебла квітки.
Ми нічого з Ваньком не розуміли. Вже й мені захотілось порюмсати, чи то від жалю, чи то від страху. Хоч я і старша від брата на 6 років, але нічого не могла второпати; тільки стояла, як укопана, переводячи очі з Ванька на бабусю, а з бабусі - на Ванька.
- Ти знаєш, що таке окрайчик хліба? - трохи заспокоївшись, спитала бабуся чи то в мене, чи то у брата, а може у нас обох?
- Це шматок, скибка..., - промуркотіли ми з Іванком.
- Ні, окрайчик хліба - це щастя, це одне маленьке щастя на п'ятьох голодних дітей. Це неймовірна радість, яка, мов магічний бальзам, притупляє біль у м'язах, судорги у шлунку... І тобі хочеться подовжити цю насолоду, і ти повільно розсмоктуєш крихту за крихтою, не помічаючи, що цих крихт уже давно нема, що ти ковтнув виділений тобі шматочок, навіть не помітивши того. Проходить день, другий, а ти й досі чуєш присмак того окрайчика, тієї щасливої скоринки. Чуєш той присмак, а жуєш стеблину трави, першої весняної трави, що ледь пробилася через товстий шар снігу. І ти радієш цій траві, бо поїли всіх мишей під долівкою у клуні, бо повиколупували всіх жуків, що необачно обрали для зимівлі щілини нашої оселі, бо ще позавчора доїли бульйон з останнього клаптика татового шкіряного ременя. Хліб - це не просто їжа, це життя! Вам ніколи не снилася велика жовта паляниця? Ніби лежить вона на столі, прикрашена святковими рушниками та яскраво-червоними квітами, а батько, тримаючи ніж у руці, урочисто промовляє: "Хліб усьому голова!" І ріже батько ту паляницю на великі-великі шматки, а мати подає кожному з нас, і радісно так, тепло так на душі. Аж раптом розвіює солодкий сон голодна ніч, і кидаєшся у холодному поту, і плачеш, плачеш, тільки сліз чомусь немає... Звісно, вам не снилося такого. Але менш за все на світі я б хотіла, щоб ви знали, як то бачити "голодні сни".
Сльозинки котилися вже і по моєму, і по братовому обличчі... Ванькові маленькі кулачки піднялися догори, і він голосно, як солдат під час присяги, заявив:
- Коли я виросту, я куплю тобі, бабусенько, багато-багато великих жовтих паляниць і гарний червоний рушник, щоб ти ніколи не плакала!
Я не обіцяла нічого, тільки чомусь раптом захотілося притиснутися до рідної бабусі, поцілувати її губки, щічки, ручки і запитати: "А ти зараз бачиш "голодні сни"? Я цього не спитала... А вона ніжно посміхнулася нам і сказала:
- Було страшно. Я терпіла. Я мусила вижити. А тепер..., тепер у мене є ви!
(За спогадами моєї рідної бабусі Тетяни Тимофіївни Коваль)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
328 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)