Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Сонце на рушнику
Микола Братан. Від сонця до сонця
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Бериславщина. Рік 1904
Алла Флікінштейн. Перша сотня
Наталя Лівицька-Холодна
"Життя спинилось в розпеченій тиші..."
(на смерть української поетеси Наталі Лівицької-Холодної)

Протягом кількох останніх літ українська література зазнала відчутних втрат - пішли від нас у вічність визначні письменники діаспори Дмитро Чуб (Нитченко), Галя Мазуренко, Іван Кошелівець, Василь Барка, Лариса Мурович, Святомир Михайло Фостун, Ольга Петик-Хиляк, Яків Гудемчук, Андрій Легіт...

28 березня 2005 року, у далекій Канаді, зупинилося невтомне серце видатної українки - поетеси і перекладача Наталки Лівицької-Холодної. Авторка, в яку був закоханий "залізних імператор строф" Євген Маланюк, посестра співців Празької школи Олени Теліги й Олега Ольжича, Юрія Дарагана й Олекси Стефановича, Галі Мазуренко і Леоніда Мосендза, Оксани Лятуринської та Ю.Липи, ставши "живим профілем на тлі історії" (М.Слабошпицький), померла незадовго до свого 103-го дня народження. З болем почула цю вістку Україна - вільна й незалежна країна, виспівана цією майстринею слова у ліричних перлинах різних літ. Ось лише одна з них, що стала ліричною візиткою поетеси-емігрантки:


Я в країні вишневій зросла -
дівча з золотою косою,
повне ніжности і тепла
і несвідомости спокою.
І були коло хати грядки,
а на них чорнобривці й айстри,
а ввечері батькові казки
з водяником і чугайстром

("Ностальгія").

Народилася поетка 15 червня 1902 року на хуторі поблизу с. Гельмязів Полтавської губернії (тепер Золотоніський район Черкаської области). Її батько Андрій Лівицький (1879-1954) - відомий український громадський і політичний діяч, член УСДРП з 1905 року, у часи відродженої української державности - член Центральної Ради, Міністр юстиції, заступник голови Ради Міністрів, Міністр закордонних справ УНР, керівник дипломатичної місії у Варшаві, а в період еміґрації - Голова уряду УНР в екзилі, Головний отаман військ УНР (після загибелі С.Петлюри), Президент УНР в екзилі. Мати письменниці Марія Ткаченко (1879-1971) - громадська й культурна діячка, член УСДРП, очолювала Союз Українських Еміґранток у Польщі. Від батьків Н. Лівицька перейняла шанобливе ставлення до національних святинь, рідної мови, історії.

Опинившись у 1920 році у вимушеній еміґрації, поетка через усе подальше життя пронесла скарби "любови ненаситної" до рідної України. Її літературний дебют відбувся в 1921 році у віденському журналі "Воля". Письменниця досить швидко й упевнено здобула популярність і визнання, віднайшовши однодумців серед представників творчої молоді Праги і Варшави. Поряд з Євгеном Маланюком і Оленою Телігою, Олегом Ольжичем і Оксаною Лятуринською, Галею Мазуренко й Юрієм Липою, Наталя Лівицька зростає як митець, справжня майстриня ліричного вислову. Вона успішно завершує студії романістики в Карловому університеті в Празі, а згодом у Варшавському отримує звання маґістра філософії за працю "Поль Верлен". Разом зі своїм чоловіком-художником Петром Холодним-молодшим (його батько - відомий учений-хімік і митець, член Центральної Ради) письменниця поринає у вир життя української богеми в Чехії та Польщі. Її самобутній ліричний талант не губиться і серед поетів-пражан, і у варшавських літоб'єднаннях "Танк" і "Ми".

У 1934 році побачила світ перша книга віршів Н.Лівицької-Холодної "Вогонь і попіл", що викликала неоднозначну реакцію через її еротичний характер. Збірка складалася з трьох частин, назви яких відображають складність взаємин між закоханими: "Барвін-зілля", "Червоне й чорне" та "Попіл".

Шалом п'янкого кохання ліричної героїні пройняті поезії першого циклу, епіґрафом до якого взято рядки з весільної пісні - "З чого ж ми будем князеві вінець плести? Ой, є в городі хрещатий барвінок...". У вірші "Світлим, надхненним, простим..." відтворено картини щасливого подружнього життя, заснованого на цілковитій гармонії, любові, злагоді й порозумінні. Кожному з героїв відведено долею виконувати традиційну ролю, як було й споконвіку: "Ти будеш воїн і муж, Батько моїх дітей"; "Мати, коханка, сестра, Вірна дружина твоя. Мудрість так каже стара, Буду такою і я. Кожна фраза поетеси насичена радістю буття, адже доля героїв осяяна "вірністю спрагнених душ".

Мажорний характер мають й інші вірші циклу - "Нам шлюбна постіль вся земля...", "І сталося. І буде завжди так...", "Припасти знов до рук коханих...", "Я пам'ятаю: гучали води...", "Мені очей звести несила...", "Небо знов молоде й блакитне...", "Уста устами розхили..." та ін., хоча у цих поезіях вгадуються і нотки суму ("і страшно випити до дна Цю чару пестощів без краю", "і страшно знати, що життя Нам чола радіснії зоре", "вічність кине забуття На нашу пристрасть"). Однак молодість не хоче думати про тлінність, скороминущість людського існування: "Було, і є, і вічно буде Це свято соняшних утіх". Обопільне кохання викликає відчуття справжнього земного раю.

У цих інтимних сповідях органічно поєднуються фольклорні традиції та індивідуально авторське світосприйняття і світобачення.

Наступний цикл "Червоне й чорне", присвячений Олені Телізі, фіксує помітні зміни, що відбулися в стосунках люблячих героїв. Замість спокійних небесних барв, що домінують у першому циклі, з'являються "вогонь шарлату" і "пурпури цвіт". На шляху героїв виникає постать когось третього, що різко порушує колишню ідилію подружнього життя. І тепер "світять нам два різні неба, Дві неоднакові мети". Зрада породжує "ненависть міцну, як смерть". Поезії "Червоного й чорного" - це фіксація станів душі героїв, що переживають глибоку внутрішню драму. Найчастіше авторка передає їх через монологи, уявні звернення до адресата. Романтичного ніжного почуття вже немає, натомість з'являється пристрасть-шал. У віршах "На розквітлі акації грона...", "Будеш завжди цю ніч пам'ятати...", "Вогнями пристрасти цвітуть...", "Я знаю: і моя душа криниця...", "В спопелілім і хворім серці...", "Чорний колір - колір зради..." поетеса зіставляє дві контрастні барви, згадані в назві циклу. Образний світ творів вибудовується на основі фольклорно-літературної традиції, згідно з якою червоне забарвлення символізує кохання, а чорне пов'язується з невірністю, журбою, смертю. Героїня не приймає будь-якої двозначности в стосунках з коханим. Її емоційний стан розкривається завдяки кольоровому контрасту:


Чорний колір - колір зради,
а червоний - то любов,
очі в мене два свічада
і палка татарська кров

("Чорний колір - колір зради…").

Така самохарактеристика вказує на енерґійність натури, силу її почуттів, які не знають компромісу. Гарячий темперамент героїні поєднується з душевною чистотою і благородством (порівняння очей з свічадами, у яких відбивається і її внутрішній світ, і душа того, хто в них зазирне). Героїня є цілісною вольовою натурою і має свої вимоги до обранця - не кожен витримає таку вдачу. Водночас у її словах відчувається елемент гри. Безперечно, юнак їй до вподоби, і якщо він є людиною гідною, духовно сильною, то не злякається ніяких застережень.

У тканину поетичних творів органічно вплітається мотив любови й смерти, боротьби світлої віри і "чорної згуби". Одягнувши маску серцеїдки, героїня виступає фатальною, рокованою жінкою. Якщо в першому циклі Н. Лівицька-Холодна наголошує на справжності, звичайності цієї постаті, то в другому вона стає "літературною фігурою" або "вампом" (Б.Рубчак). Образ героїні набуває містичного, демонологічного забарвлення ("сотниківна в червонім намисті, Білі зуби лякають, п'янять", "та дарма, я гадюкою стисну, Я візьму з твого серця всю кров", "була кров солона, твоя кров, з твоїх вуст, коханий"). Як відзначає Б. Рубчак, "літературність цього профілю ліричної героїні така непомірно яскрава в порівнянні з профілем "справжньої жінки" тому, що саме походження цієї літературности драматичне й кольоритне. Поминаючи традицію цього літературного типу в мітології, ґотиці й барокко, йдеться тут передовсім про Шарля Бодлера й пізніший французький декаданс, що їх Лівицька-Холодна професійно вивчала і перекладала. З дальших відгомонів цього літературного типу можна згадати Байрона, адже "вамп" - це своєрідне ожіночення байронівського героя. У творчості Н. Лівицької-Холодної теж виразно відчутна традиція українського фольклору, козацької культури та раннього Гоголя (сотниківна у "Вії"). "Вамп", отже, це своєрідна сотниківна-Байронівна".

Назва третього циклу досить промовиста - "Попіл". Згасла пристрасть, сум оволодіває душею, яка тепер "знов старчиха", і думки вже "не крилаті". Сірість, буденність огортає героїню - "закоханий, юний лицар" пішов від неї, забравши "свято радости і любови". Драматизм почуттів жінки поетеса передає за допомогою контрасту. З одного боку - весна зустрічей і пристрасти, з іншого - "сіра осінь", "сіра мла", що поглинула колишнє щастя.

У віршах "Ти сьогодні недобрий був...", "Червоніє калина в вазі...", "За вікном розпачає вітер...", "Відійшов ти - і стало тихо...", "Знов весна наганяє хмари...", "Білий день зайнявся надворі...", "Бог покарав мене, я знаю..." героїня живе не теперішнім, а минулим. Нинішні дні "порожні", а тому і "в серці порожньо, тьмяно й глухо". Журбу й самотність жінки відтінює природа, сповнена непривабливости й сірости ("за вікном вередлива весна", "березень злий", "хмари кошлаті", "дощ, калюжі"). Бо це її дні, одинокої героїні, з життя якої геть відійшло щастя, полишивши зливу споминів:


Синь очей твоїх десь цвіте,
десь весна твоя пружить крила,
а у мене серце росте,
а мені забути несила.
За тобою слідком пішла
моя молодість, як черниця.
А тобі - хоч би згадка була! -
навіть усміх мій не присниться

("Синь очей твоїх десь цвіте").

Поезії "Голосить вітер за стіною...", "Я буду тихо, тихо так..." навіяні світлими спогадами про кохання. Героїню залишив обранець, але жодного докору не злітає на його адресу. Немає образи в серці, яке ще продовжує жити минулою казкою і схиляється перед красою світу:


Я буду тихо, тихо так
лежать і згадувать півночі
ваш гордий профіль і уста
і ваші мужні сині очі.
І буду сльози на рукав
сорочки білої губити,
така самотня і така
закохана в весну і квіти.

("Я буду тихо, тихо так...").

Фінальний вірш третього циклу, а відтак і всієї книги "Вогонь і попіл" - "О, забудь мені гнівне слово..." констатує факт примирення між героями, які відчувають духовну спорідненість через теплі й щемливі спомини про Україну. Ностальгійно-патріотичний мотив, що вплітається до цієї інтимної поезії, звучить щиро й природно:


Будь зо мною добрий, мій милий,
Це найліпші ліки для мене.
Зайнялись килимові квіти:
Це троянди, а це шипшини...
Як же дивно так довго жити.
Без весни і без України!

Героям найбільше хочеться, щоб колишня їхня батьківщина відродилася в ореолі слави й духовної величі, як за часів УНР ("як багато було там Бога В кожнім серці і в кожній хаті!"). Їм віриться, що "прийдуть ще дні шипшини І вишневий цвіт і прапори", щоб оновити обличчя Вітчизни, як колись у незабутньому сімнадцятому році.

З думкою про Україну написана і збірка "Сім літер", що була опублікована в 1937 році у Варшаві. Епіґрафом до книги авторка взяла рядки з Шевченкового послання "І мертвим, і живими, і ненарожденним...", що окреслили ідейну спрямованість її творів: "Нема на світі України, Немає другого Дніпра". Збірку склали чотири цикли патріотичної лірики. Уже в першому з них - із ностальгійною назвою "Mal Du Pays" - пояснюється вибір заголовка: "Сім літер, що палають в слові Україна, Cім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, І сім підступних куль на вулиці Расіна - Призначення, мементо і наказ!".

З цих семи літер складається найменування благословенного краю, вимріяного цілими поколіннями еміґрантів-українців, стільки ж літер і в прізвищі Петлюри, ім'я якого стало символом самопожертви в ім'я України. Мимоволі напрошується паралеля з поезією Є.Маланюка "25 травня 1926 року" (1936), написаною до 10-річчя вбивства головного отамана більшовицьким аґентом Самуїлом Шварцбардом у Парижі: "Сім хижих куль. Сім стрілів зла. Зміряли в дух - влучили в тіло...".

Програмним віршем циклу та й усієї збірки є твір "Проходить час, відходять в вічність друзі...", у якому передано болісні почуття українських вигнанців, штучно відмежованих від Вітчизни, ім'я якої несуть, "неначе скарб". Чужина асоціюється з самотою, "важкою і жорстокою". Думки ж про Батьківщину надихають, возвеличують людину:

...В цвинтарній тиші сірих кам'яниць
Ім'я єдине в світі громом блисне:
Сім літер, сім палких вогненних лиць.
І серце знов, жива струна нап'ята,
Наллється кров'ю й співом забринить.
Ти вся моя від Дону по Карпати
Й так солодко тобі одній служить!

("Проходить час, відходять в вічність друзі...").

У поезіях "Вже весни радісні минають...", "В хаосі звуків, барв і ліній..." "На наших нивах сон і тиша...", "О, верб моїх сріблясті довгі віти...", "Десять літ, о далекий мій краю...", "О ночі місячні, о ночі України!..", "О ні, не хочу ні Верлена..." виразно прочитується бажання Наталі Лівицької-Холодної бачити свою Вітчизну вільною і щасливою.

Образ України постає й у другому циклі "Захід", якому передує епіґраф з поезії О. Лятуринської: "Нема отчизни? - Іншої не треба! Ніколи не вросте у серце чужина...". Тінь давнього чеського князя, що "жене над містом буйного коня", нагадує поетесі пам'ятник Б.Хмельницькому в центрі Києва ("Замок Подєбрада"), у хвилях Влтави ("Карлів міст") вона вчуває сурми рідного Дніпра. Вірші "Монпарнас", "На розпуттях", "На могилі" Н. Лівицька-Холодна присвячує світлій пам'яті С. Петлюри, для якого навічно "Україною Франція стала і Софією Нотр-Дам". "Казкою золотою" приходить у мрії героїні материнська земля, вона вітає боротьбу за державність і радіє перемогам ("шумлять прапори на розстаннях площ", "ідуть бойців густі і дужі лави", "древній Київ, ціль змагань і прощ, Встає відроджений у сяйві слави").

Поезії третього ("Мир-зілля") та четвертого ("Гнів") циклів навіяні мандрами Н. Лівицької-Холодної Західною Україною, яка була в 20-30-х рр. під владою Польщі: "Сім літ! І знов зелені села...", "Налите колосом високе жито...", "Косів", "Ти все така, як і була, як будеш...", "Гуцульщина", "Волинь", "В Карпатах", "Божий гнів", "Коли?" та ін. Наскрізний мотив цих творів можна передати рядками з вірша "Вечір в Карпатах":


Хочеться велетнем, Богом бути,
зрушити з місця каміння німе,
вихром, громом, зриваючи пута,
впасти на безмір козацьких земель.
Краю мій, краю єдиний в світі,
в тишу, в ніч мій розпачливий крик:
встань, запалай і в страшнім одвіті
помсту вчини за віки твоїх кривд.

У часи лиховісних подій Другої світової війни родині Холодних довелося пережити чимало труднощів і напастей. А в 1944 році, коли з'явилася реальна загроза переслідування з боку радянських спецслужб, подружжя подалось уже в другу еміґрацію. Кілька літ тривали поневіряння таборами для переміщених осіб в Оффенбаху, Майнцкастелі, Етлінгені. Тільки в 1950 році Холодні переїхали до США, де поетеса змогла влаштуватися на роботу в старечому притулку, а пізніше на фабриці коробок. У вільні від праці часини Н.Лівицька-Холодна віддавалася своїй улюбленій письменницькій справі. У 1955 році створила біографічну повість "Шлях велетня" про Т. Шевченка. Плідно працювала в жанрі поезії та художнього перекладу, але минули довгі десятиліття, перш ніж вона здійснила свій давній намір - видати третю книгу лірики. Збірка з'явилась у Нью-Йорку в 1986 році (аж через півстоліття після попередньої) заходами Союзу Українок Америки. Її назва - "Поезії, старі і нові" - віддзеркалює структуру видання. До книги увійшли як відомі широкому загалові твори з попередніх збіркок 30-х рр., так і три рукописних зшитки, поезій, які протягом десятиріч залишалися неопублікованими - "На грані" (1944-1967), "Перекотиполе" (1968-1976) та "Остання дія" (1979-1985). Таке розміщення в одному виданні лірики Н.Лівицької-Холодної від 20-х до 80-х рр. дає можливість простежити її творчу еволюцію, зміни стильової манери.

Рукописна збірка "На грані", що склала окремий розділ у нью-йоркському однотомнику, увібрала лірику 40-60-х рр. За словами Б.Бойчука, ці вірші віддзеркалюють глибокі й темні настрої поетеси та її песимістичне ставлення до світу. Авторку вражає жорстокість Другої світової війни, яка до кореня зрушили свідомість людей, сколихнула й світобачення Лівицької-Холодної. Вона сприйняла світ і життя як "гірке питво" і "трагічний кін", відчула себе чужою в ньому, "немов у труні".

У посланні "Україні" (1948), линучи думкою до далекої Вітчизни, поетка з сумом констатує жахливі наслідки для землі батьків, посіяні війною, голодом, репресіями. За перебування в таборах для переміщених осіб у Німеччині письменниця мала змогу побачитись і поспілкуватися з багатьма очевидцями того руйнування, що зазнала Україна. Свій біль авторка передала на папері. Письменниці здається парадоксальним те, що багата й щедротна земля її пращурів споконвіку приречена йти "зморою страшною", надломлена, скалічена й зневажена. У цьому поетичному посланні матері-Україні не чутно якогось докору чи осуду, лише гострий біль. Біль, який може зникнути тільки в тому разі, коли "дні слави" перестануть бути привабливим міражем, перейдуть у реальність.

Україна, упосліджена більшовиками, нівечена гітлерівцями, але живуща, асоціювалася в уяві Н.Лівицької-Холодної з тими діячами, що пройшли крізь муки і жертви, але донесли до світової громадськости слово правди про трагедію свого народу. Вірш "Гість із сходу" (1954) присвячений Тодосю Осьмачці, доля і творчість якого стали віддзеркаленням становища його Батьківщини:


Зі сходу він, з далекої країни,
що з гомоном поетових октав
тим пеклом стала, що на стінах
сільський маляр у церкві змалював.

У поезії "Лист" (1948), Н.Лівицька-Холодна воскрешає світлий образ подруги Олени Теліги, страченої гітлерівцями в Києві в 1942 році. Хоча "в чорних бурях катастрофи // стиралися на порох душі і серця", та нетлінними лишаються такі поняття, як дружба, розуміння, вірність. Наче з живою, веде діялог авторка з загиблою поеткою-патріоткою, оберігаючи від впливу часу колишні листи, вчитуючись у її "пахучі строфи". Перед обличчям вічности забуваються давні образи, "все зайве і пусте". В уявній розмові з незабутньою Оленою черпає Н.Лівицька-Холодна духовну наснагу, віру в себе.

Завершується збірка "На грані" досить промовистою замальовкою "Вечір" ("Хмари на заході червоні..."), датованою 1967 роком:


А душа між заграви,
між огні блискавиць пішла,
і біжить за нею кульгаво
бурями заскороджений шлях.
Ніч напинає вітрила гнівно
на човнах моїх предків-козарлюг.
Кличуть, кличуть сотниківну
Січ-Мати і Великий Луг.

Ця поезія є своєрідним містком до наступних недрукованих збірок, що побачили світ у тому ж виданні 1986 року, - "Перекотиполе" (твори 1968-1976 рр.) та "Остання дія" (1979-1985). Для них притаманне "відчуття передостанности" (Б.Бойчук), що відлунює в однойменних програмних віршах-декляраціях.

У поезії "Перекотиполе" (1968), наскрізний образ якої асоціюється з долею еміґранта, наголошується на безмежності людської самотности. Це "темряви океан", "чорних птиць кошлаті крила, // що несуть у вогкість, у ніч, у туман". Врешті самотність - це "шлях перекотиполя // через незбагненність життя".
Мотив фатальности звучить у ліричному малюнку "Остання дія" (1983), не позбавленому містики ("жовтяві маски вікон", "з-за хмари місяць, мов татарський ніж", "міряє удари серця тиша", "я - дух, актор містерії нічної"). Відчуття рокованости пронизує фінал:


Остання дія йде, кінчається вистава,
і я - остання ява.

У поезії "Сон" (1968) авторка зображує долю українця, що блукає чужиною. Традиційний у літературі й фольклорі прийом сну дозволяє письменниці поєднати непоєднуване і показати одночасно два світи - Україну й Америку. Батьківщина і нерідна земля постають у контрастному зіставленні:


Снилось мені:
не засміченими,
не нью-йоркськими нетрями йшла,
а стеливсь мені заквітчаний,
не затоптаний шлях.
Снились - пелюстки, як діти безгрішні,
рож, що розквітли вночі в садках,
і краплі дощу, великі, як вишні,
що спливали радістю по щоках.

Материнський край вимальвується в сні-видінні в найсвітліших тонах, у серпанку чарівливости. Порівняння й епітети, які добирає Н. Лівицька-Холодна, сповнені ласки, тепла, ніжности (заквітчаний шлях; діти безгрішні; краплі, як вишні; пелюстки, як діти). Краплини дощу невипадково асоціюються з вишнями - уподібнення має омісцевлений характер, нагадуючи рідний край. Метафора "краплі дощу [...] спливали радістю по щоках" пов'язується з веселково-щасливими днями на батьківщині, які за десятиліття розлуки перевтілились у світлу ідилію-казку. Певно ж, це й душевне піднесення, пережите в часи проголошення УНР, коли знайомі й незнайомі люди на вулицях обіймались од відчуття споріднености й згуртованости довкола ідеї державности, плакали од надміру емоцій.

Пробудження після такого райдужного сну сприймається особливо болісно, адже у видінні промайнули літа юності, яку не повернути, коротка, але пам'ятна доба незалежності. Вражаючий фінал твору відтінює безпросвітність долі представників старшого покоління в еміґрації, приреченого вмирати на чужині в журбі й самотності, неприкаяності й відірваності од своєї Вітчизни.

У подібних віршах авторка особливо уважна до деталі, настрою, відчуття. У вірші "Сіно" (1969) вона пропонує візію батьківщини через зорові, слухові, чуттєві мікрообрази:


Як запахне часом сіном
у завулках чужого міста,
воскресає раптом країна,
Україна моя барвиста.
Я заплющую щільно очі,
вичаровую в пам'яті з'яву:
солов'їні пристрасні ночі
і світанки, що сріблять отаву.

У творах, написаних протягом останніх десятиліть ХХ ст. Н.Лівицька-Холодна залишалася вірною своїм наскрізним мотивам. У вірші "О Україно!..." перед нею знов постає батьківщина. Це й "дитинства підзабутий теплий сон", це й "скорбна Мати, Чорнобилем розп'ята в сльози й кров // і в Стусовій душі стократ разп'ята", на відродження якої так чекає авторка ("коли ж воскреснеш знов?"). Це й апокаліптичні візії, як у поезії "Видиво" (1989), пов'язані з катаклізмами в природі і суспільстві, що відбиваються на долі цілого народу, на генофонді нації:


...Думки
до предвічного Бога...
Бо вже бачу: ось кінь блідий,
а за ним саме пекло в сліди.
Скаче кінь крізь дими
помаранчеві.
Горе нам, горе нам! Уже ми
за дітьми і внуками плачемо.

Bірші "Як щодня...", "Розпач", "Травень на чужині", "Утома", "Осінь", "Перед бурею", "Молитва подячна", написані Н. Лівицькою-Холодною в 1988-1989 рр., є яскравим свідченням того, що й у такому похилому віці вона не складає своєї поетичної зброї, яка слугує красі й силі далекої Вітчизни та її культурі. Поетка традиційно звертається до Всевишнього, і в цих молитовних рядках постає її довге життя, сповнене і болів, і радощів:


Дякую, Боже, за чару з терпким вином,
що підніс мені в день народин.
Знаком долі було воно,
дар Господень,
за хутір той, що його нема,
що злетів червоною іскрою,
за коло тепла, за любов, що німа,
за баби спів над колискою...

("Молитва подячна")

Щиро й просто висловлює авторка вдячність за всі щедроти й випробування, послані долею. Дякує Творцеві "за неба синь" і степи навколо", "за пам'ять, що все зберегла", "за те, що на щастя я не багата, // а на сльози завжди готова була". Усі дари Господні вона сприймає зі смиренням і ласкою на вустах.
Свій незрівнянний хист виявила Н.Лівицька-Холодна й у галузі художнього перекладу з французької, італійської, американської літератур. Серед її перекладів - новелі Л.Піранделло, М.Бонтемпеллі, поезії Ш.Бодлера, П.Валері, М.Роліни, Л.Лябе, Р.Фроста, М.Деборд-Вальмор.

Творчість письменниці рекомендується до вивчення в загальноосвітніх школах і вузах України, і це гідне вшанування її таланту, данина її полум'яній любові до матері-Вітчизни.

У багатьох своїх поезіях авторка передбачала свій останній день. І так хотілось, щоб ці ліричні пророцтва лишались тільки на папері. Щоб ще довго жила ця вражаюча жінка з неповторним поетичним голосом. Але невблаганна смерть забрала Наталю Лівицьку-Холодну - чи не останню представницю численного гурту співців Празької школи. Вічна Вам пам'ять, прекрасна Сотниківно української поезії.

Галина Немченко

 

Сторінки

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)