Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Ігор Проценко. Вечірні вогні
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Вишиванка. Число 3
Микола Швидун. Стою на перехрестi
"З багатьох любовей невмирущу вибрав..."
(Про поета Остапа Лапського)

 

ПОСТАТІ

 

Іван Немченко

 

"З багатьох любовей невмирущу вибрав..."

(Про поета Остапа Лапського)

 

На небі українського красного слова в сучасній Польщі палає чимало яскравих зірок - Міля Лучак і Тадей Карабович, Іван Златокудр і Юрій Гаврилюк, Ірина Рейт і Олена Дуць-Файфер, Іван Киризюк і Володислав Грабан, Женя Жабінська і Петро Мурянка, Софія Сачко і Юрій Трачук... Та особливо потужне світло життєвої мудрості й любові випромінює поетична субстанція, найменована Остапом Лапським.

Спробуємо поглянути зблизька на це небуденне літературне явище, красномовно означене в генетичних виявах українськості й автономності:

Свого одухотворення
я автор незалежний,
за любов до Матері,
за цю провину
долею: закинутий в діаспору?! [8:97]

 

Остап Лапський

Зоря Остапа Лапського (чи ціла галактика) зародилась в українських етнічних просторах історичної Берестейщини - біографи фіксують скромну назву маленького села Гуцьки під Кобрином теперішньої Білорусі та умовну дату появи на світ - 7 липня 1926 року. Хоча, мабуть, доцільніше було б цю часову позначку змістити на дев'ять місяців назад, коли від єднання двох хліборобських зірок, двох селянських сердець Дарії та Василя Лапських запалилось ще одного українця "чуття незгасне", яке витворило поетичну мегазірку. А може, повести відлік часу з глибини століть, коли закладався україноцентричний фермент у серцях, що осявали поліські терени княжої та козацької епох.

Зима вернулась,
а весна не вернеться,
відлинула назавжди,
в далину летить,
летітиме віками,
в безвість несучи
мого дня юний блиск...

("Початку мого пісня") [4: 12].

Поет Остап Лапський ніби вихоплюється з проминулих життів, з міріадів зим і весен, зі споконвічних розміркувань пращурів над таїною людського буття і світобудови.

Але повернемось до біографічних констатацій. Їх є немало. Але особливу увагу викликають нотатки дослідниці Єви Копець з Кельце, котра детально простежила життєпис Остапа Васильовича Лапського. "Від своїх батьків він вчився української поліської мови. У рідному середовищі поет пережив вісімнадцять років; сім у Гуцьках і десять у Риковичах, куди в 1933 сім'я Лапських переїхала і там зупинилася. Остап Лапський ходив до школи в Крупчичах і Рогізні, де вчився української, польської та російської мов, хоча, як сам згадує, справжньої української мови навчився в рідній хаті, зокрема від матері. Поет вважає, що політично і суспільно сформувався до вісімнадцяти років, коли жив на Поліссі, патріотизму вчився вдома, основи філософського мислення пізнав завдяки батькові, від матері отримав любов до природи, хати, краєвиду" [2: 249]. Надалі письменник навчався в рільничій школі та гімназії при педагогічному ліцеї в Ловичу, а після отримання атестата зрілості (1948) два роки вчителював. У 50-х рр. студіював русистику в педагогічному ліцеї та університеті Вроцлава та україністику в Варшавському університеті. У службовому реєстрі О.Лапського лекторська робота у Вроцлаві, лексикографічна праця у Польсько-радянському інституті, стилістичне редагування українського видання "Наше слово", викладацька і перекладацька діяльність на україністиці Варшавського університету [2: 250]. Так тривало до початку 80-х рр., коли письменникові довелось зазнати цькування за належність до славнозвісної "Солідарності", котра змінила обличчя Польщі. Ціле десятиріччя О.Лапський був відсторонений від улюбленої справи ("нагнали! 1981-1991: сидів удома"). Нині він переживає нове творче піднесення, не зважаючи на поважний вік: багато пише, друкується, виступає на Польському радіо у Варшаві, перед широкою слухацькою аудиторією.

А дебютував О.Лапський на літературному терені півстоліття тому - далекого 1956 року - на шпальтах україномовного тижневика "Наше слово" у Варшаві, де редагував "Літературну сторінку" й час від часу вміщував свої перекладацькі та оригінальні матеріали. Потому були численні публікації в польських, словацьких, українських антологіях, альманахах, часописах: "Гомін", "Наша культура", "Український календар", "Дукля", "Слідами пам'яті", "Сон і мисль", "Сучасність", "Зерна", "Над Бугом і Нарвою", "Берестейський край, "Вісник Закерзоння", "Підляські повідомлення", "Прапор", "Жовтень" та ін.

Але найширше й найповніше поет репрезентований на сторінках річника "Український літературний провулок" (голова редакційної ради - Тадей Карабович), де подавались вірші, нотатки, роздуми митця, інтерв'ю з ним, рецензії й критичні огляди його доробку [1-8; 10].

1982 року у Варшаві вийшла книга перекладів О.Лапського з Єжи Гарасимовича "Деякі елегії та дещо інше". А перші збірки оригінальних поезій співець запропонував читачеві лише нещодавно як наслідок майже півстолітньої діяльності на ліричній ниві: "Мій почитачу" (2000), "Себе: розшукую?! (2003), "Обабіч: істини?!" (2003).

Остап Лапський є лауреатом Міжнародної премії імені Богдана Лепкого за 2003 рік, засновниками якої є часопис "Зерна" з Німеччини (головний редактор - Ігор Трач), видавництво "Зерна" (Париж-Львів-Цвікау), Просвітянське товариство імені Богдана Лепкого у Кракові (голова - Олександр Курило). З книгою "Себе: Розшукую?!" поет висувався на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2004 рік, що є промовистим фактом - свідченням широкого визнання творчих досягень митця не тільки діаспорою, а й материковою Україною, у 251-му етюді з присвятою "Комітетові з питань національної премії: дружньо!" номінант прорік: "На очах народу / я, вмираючи, роджусь / щодня..." [5: 84].

Він щасливий тим, що "великою мірою причетний до творення національної, не лише в діаспорі: найпритульнішої в світі зі всіх міжнародних, української, літератури України, моєї незабутньої батьківщини в іпостасі насамперед української Берестейщини?!" [7: 79].

Як стверджує співець, поетом його зробило рідне Полісся, мальовничі обшири отчого краю. У розмові з В.Яручиком Остап Васильович наголошував на животворності цих витоків: "Ще з семи років, пасучи худобу, з радістю спостерігав за природою: вітром, травою, сонцем, дощем, блискавицями, посоловілим житом, жайворонком, що висів наді мною. Усе це я полюбив і воно мене сформувало лірично" [3:102]. Отаке оптимістичне сприйняття світу кожною хвилинкою свого буття характеризує поета й сьогодні, "Залюбки бачу в собі поліського діда, - каже він. - Радо ходив би у полотняних штанях і сорочці з кочкуром, перев'язаним перевеслом" [3:102]. Оця природність, одвічне бажання завше "утримувати не лише чистоту душі, а й тіла" вловлюються й у віршах Остапа Лапського. От тільки слово "дід" якось не в'яжеться з тим молодечим неспокоєм, максималістським запалом, який проривається з численних поезій співця, де переплавились воєдино життєва мудрість і якесь справді юнацьке завзяття, горіння, одержимість, окриленість "До виходу з оточень / хистам не звикати, / як де хто, / я здавна, вже давно / до бою здатен: / прориватись звик?!" [7:57]

В Остапові Лапському вбачають "легенду літератури" (Т.Карабович), що й сьогодні для багатьох залишається загадкою. Адже це "герольд недоговореності та промовчань" (Ф.Неуважний), "явних і утаєних неоднозначностей" (Є.Копець). Та не слід вважати, що поезія О.Лапського суто елітарна, розрахована лише на вузьке коло шанувальників рафінованої вишуканої лірики. Співцева муза демократична, відкрита, постійно запрошує до діалогу, до співтворчості, до співпереживань. Тож діапазон емоцій від такого спілкування може бути дуже широкий: від теплої усмішки до гомеричного реготу, від легкого смутку до тривкої скорботи. Невимушена й одверта самоіронія автора, граціозна словесна гра одразу заполоняють читача і роблять його співучасником того творчого дійства, яким є поезія Остапа Лапського.

Протягом багатьох десятиліть письменник живе на порубіжжі двох слов'янських культур, мов, менталітетів. Це накладає помітний карб на його мистецьку діяльність. Ось одне з самовизначень Остапа Лапського: "Мій же шлях до українсько-польського зближення, взаємо[по]розуміння, поєднання - це шлях незалежного поета, отже художника слова, веде мене, приводить, призводить, ба доведе до того, щоб стати, що стану сам самою правдою" [4:8]. Ця правда хвороблива, болюча, нерідко шокуюча, але без неї ніяк не обійтись.

У своїх численних екслібрисах, етюдах, нотатках, діалогах, іронічних опусах, мікропамфлетах, колажах, автокоментарях, афоризмах Остап Лапський фіксує прикмети нашої химерної епохи, віддзеркалені в його душі - душі митця і людини ("тяжко, світе, / себе за собою: волокти!"). Поет настійно радить "вдивлятись / безупинно в неозорість, / аж до тебе заговорить", а ще просто "любити поле рідне, / мову рідну: / не забути їх і давнини". На думку О.Лапського, кожній людині суджено "біблію творити суто, наскрізь власну" - біблію свого буття і свого бачення світу. І поет утішений можливістю такої праці зусиллями розуму і серця в часопросторі рідної мови ("пишу: словами, / Богу слава, не чужими ще?!"). Це тяжкий хрест співця і водночас незрівнянна мистецька насолода, прагнення до якої зможе обірвати лише смерть:

Писати буду до семи потів
і до останньої години,
аж цілком не згасну:
на очах свого Всевишнього?! [8:72]

Поет Остап Лапський прагне "бути цілим українцем", має непогамовне бажання "на Громаду словом попрацювати, мислячи Україною", але не ноже звільнитися від трагічного відчуття своєї розщепленості, закоріненості в діаспорному грунті, нерозлучності "з тягарем вигнанця". Емігрантські будні поглиблюють і загострюють співцевий біль і жаль. Діалоги з Батьківщиною сповнюються особливого драматизму: "Не сказав ще / Україні я: додому / Мамо, не вернусь?!" [8: 100].

Як би не варіювалась тема відчуження від отчого краю в поезіях Остапа Лапського, конкретизуючи якісь миттєві ситуації чи узагальннючи роздуми над долею емігранта ("своєї території в діаспорі, / як не шукай, / не знайдеш: під ногами??"), а все ж ліричний герой завжди залишається українопоклонником. Це "україновідданий глядач" театру власної душі.

У діалозі з Наталею Бень письменник ділиться роздумами: "...Що ми без: наших пісень, в садочках вишень?! Безбатченки, навіть на рідній: підляшській землі?! Пісня: половина України?! Друга половина: Її мова?! Половина тих садів цвіте: половина розвивається?! А хочеться, а: треба б?! Щоб: всецілість і квітувала, і розвивалася?!" [7:67]. Ця турбота про рідний культурний простір вихлюпується в десятках віршів Остапа Лапського. Особливо це помітно в численних присвятах Т.Карабовичу, М.Жулинському, Т.Познякові, С.Козакові, В.Соболь, В.Гомбровичу та ін. "Я за українця з чистою душею" - констатує співець. Він утішений тим, що зміг осягти жорна асиміляції й перевертенства.

Осторонь народу,
зрадника в своїй душі,
чужинця: материним словом
я переборов?! [6: 68].

Адже забуття мови батьків - це непрощенний гріх. І цей гріх тавром ганьби лягає на душі сотень тисяч сучасних українців - і материкових, і діаспорних ("навпростіші порухи / і тіла і душі / ми забуваємо вже: / рідною назвати?!", "порою жах подумати, / в позасвітах з ріднею / спілкуватись будем: якою?!").

Як поет-гуманіст, оборонець загальнолюдських цінностей Остап Лапський обстоює права як українського, так і інших народів, що зазнали уярмлення, репресій, нищення. Йому болить доля братів-білорусів, зневажених і обкрадених на своїй рідній землі. У вірші "Прозорість" Остап Лепський пристрасно закликає їх "ні на крок" не поступатися мовою Янки Купали та Якуба Коласа. Адже це запорука збереження національної тотожності цієї гілки слов'янського люду.

Відроджуйтесь, білоруси,
борітеся за кожне:
білоруське слово?! [7: 75].

Український поет з Польщі звеличує послідовність кримських татар у відстоюванні їхніх законних прав на гідне життя на пращурівських теренах, Він вітає "непідробний волі пах", що лине од "відроджених батиєвців" крізь пелену русифікації в Криму, і дорікає тим політиканам, у яких "нюхало зіпсувалося".

Люблю Батия мислі злети
і на прадідів півострові
я півмісяцем: сумні
дітей татарщини стійкі намети?! [7: 69].

Остап Лапський не випускає з поля зору складних і суперечливих подій у незалежній Україні та довкола неї. У сатирі "210, тим, хто" він таврує усіляких перестрахувальників та обивателів, що не вірили в успіх визвольних процесів і гальмували паростки відродження. Нині такі псевдопатріоти ("а їх ще сонм") раптом перефарбувались задля власної забаганки та користі:

України вільної
тепер поборники палкі,
були ви де,
як нею
як такою:
я палахкотів?! [8: 90].

Така несподівана зміна не ноже не вразити, бо є штучною, награною ("цей рідкий переворот / у вас він звідки"), і така нещирість, лицемірство одразу стають явиною. Лакмусовим папірцем для визначення справжньої сутності таких "патріотів" стає традиційне питання про ОУН-УПА ("а от упівця / ви ще досі: ні, не визнали?!"). Поет стає на захист лицарів національно-визвольної боротьби. Ігнорування їхніх заслуг перед народом, паплюження пам'яті загиблих у боях за волю і незалежність героїв УПА - це ганьба для тих, що підлаштовуються під нові віяння часу, а водночас продовжують свою деструктивну й провокативну діяльність. Гнівним оскарженням таким політичним хамелеонам звучать прикінцеві рядки вірша:

...Опоганюєте тих,
Хто прапор
України вільної
Наперекір Москві, Варшаві і Берліну...
підіймав найвище?! [8: 90].

І далі автор саркастично додає: "Хоч ахніть; з подиву?!", тім самим виносячи гнівний присуд усім, хто не здатен належно оцінити героїчні справи борців за волю Батьківщини, а лише очорнює подвижників УПА.

Цей же мотив історичної несправедливості відлунює у віршах Остапа Лапського, присвячених горезвісній акції "Вісла" 1947 року та її наслідкам. У поезії на честь 60-річчя В.Кобеляка ("220, елегія") автор переймається долею відомого лемка, якого ще дитиною - "безкрилою пташиною" - було вигнано з отчих теренів, "малого відірвали / від священної землі: / од рідного порога", а більш як півстоліття, що минули, прив'язуючи вимушеного переселенця до щєцінської чужини, квітучі батьківські місця стали безнадійною пусткою.

У Карпатах лиш горбок,
ожиною зарослий - це
по хаті слід: вертайся,
лемку, бенкетуй?! [8: 101].

Автор не уникає гострих кутів у міжнаціональних взаєминах, але й не драматизує сучасного розвитку подій, і своїх малюнках, що фіксують українсько-польське мовне пограниччя, поет тяжіє до гармонізації, спокійної і розважливої оцінки. У ноктюрні з присвятою Мілі та Мар'янові Горбачекам Остап Лапський вдається до двомовної строкатості, яка для нього - українського варшав'янина - цілком природна:

Вночі дощ осені,
jesienny deszcz,
забарабанив знов:
у панорамну шибу?! [8: 85]

Іде дощ, один і той же дощ, але чи однаково він сприймається ліричним героєм - і як україномовнім, і як польськомовцем водночас? Аджє кожна мова має свою мелодику, свої акустичні особливості. Ця неоднаковість сприйняття одного й того ж співбесідника - дощу - увиразнюється штрихом "на розмову викликав мене" (де доконаний і недоконаний вид дієслова акцентовано в одному й тому ж слові, що поглиблює неодновимірність враження - теперішнього, життєвого, а також бувшого, повторюваного колись). Стереоефект діалогу з дощем досягається через зовнішні прикмети і внутрішні відчуття, просторову і часову визначеність:

Про що мені він,
я про до йому,
про що у нас
розмова тут: оця?!
Ми миттю розуміємося:
серця словом?! [8: 85].

Поета заворожує стихія дощу, йому близькі творчі імпульси літературного подружжя, якому адресована мініатюра. Зрештою, як це архіважливо - чути одне одного в довколишньому багатоголоссі.

У віршах Остапа Лапського оголюється драматизм нашого життя, пульсує думка про одинокість і невлаштованість особи, її відчуженість у суспільстві. А водночас відроджується довіра до себе, до власної вагомості: "немає нас / без нас / існує / сумує пуста назва" ("Не випивши...") [9:3].

Адже це так архіважливо - почути й усвідомити себе. І тут незмінними помічниками часто виступають спогади. "Без споминів Я у всесвітній порожнечі Не посмів би підійняти Самоти" [9:3], - пише О.Лапський. І цей тягар одинокості множиться і на рівні людських взаємин, і через мереживо згадок про Кобрин, і в роздумах про Україну.

Екзистенційні мотиви в О.Лапського особливо болісно звучать у творах ностальгійно-мемуарного характеру, як-от у ліропоемі "Вітряк", де переплітаються теми самотності й гіркоти з проекцією на "пам'яті моєї світ - біль білий" ("я в полі колосок один. Я в лісі деревце одне"), відмежованості від малої батьківщини і втрати чогось надто важливого ("прощавай, хато, За мене молись Богові!", "все близьке - таке далеке"), непривітаності героя-митця, незрозумілого й небажаного для оточення, і необхідності вписуватися в загальноприйняті рамки, що нівелюють, розчиняють особистість:

На перехрестях став і ось стою,
Народ іде, проходить мимо.
Злиття я не боявсь і не боюсь,
Але для цього треба рими... [9: 6].

А проте цілком "супокійний оком" позирає співець на вічнозмінюваний і такий розмаїтий світ. Сивочола старість анітрохи його не обходить. Творче високоліття Остапа Лапського обіцяє читачеві нові художні знахідки і відкриття.

Хай тямить молодість,
що ми
сприймали юне весен щастя,
що ми
сприймаємо й стару,
як світ сей:
осеней біду?! [7:71].

З вершин свого літературного й життєвого досвіду поет роздаровує всім бажаючим кристалики мудрості. Ось одна з його порад: "щоб зрозуміти художнє слово, потрібно до нього прийти як до релігії чи до Бога" [3:104]. З такими мірками підходять до поцінування ужинку співця і його дослідники, зокрема україністи з Польщі, для яких прилучення до художнього світу Остапа Лапського означає емоційні збурення й духовне очищення, спалахи конфліктності й вияви гармонії. За словами Т.Карабовича, цього письменника "можна читати від будь-якого рядка, від початку або від кінця, і це може викликати переживання вищої категорії" [1:276]. Таке ж захоплення відчутне в оцінці, що належить професорові Флоріанові Неуважному: "Для мене поезія Лапського є завжди іншою, неповторною, самоіснуючою, самобутньою, самосвійною, можна її читати безкінечно і віднаходити щораз нові змісти" [10:257]. Тож не барімося відкривати для себе нові куточки ліричних галактик митця, який плекає "висоту лелек / бачену зором дитини". А ще вчімося берегти в собі те чуття, котре Остап Лапський означив простою і вагомою формулою - "з багатьох любовей невмирущу вибрав...".

 

Література

1. Карабович Т. У пошуках слова. Деякі аспекти поезії Мілі Лучак і Остапа Лапського // Український літературний провулок. - Люблін, 2004. - Т.4. - С.276-280.

2. Копець Єва. Дещо біографічного про Остапа Лапського // Український літературний провулок. - Люблін, 2005. - Т.5. - С.249-253.

3. Лапський О. "Відчуваю, що у мені сидить язичник" / Записав Віктор Яручик // Український літературний провулок. - Білосток - Криниця - Перемишль - Холм - Більськ Підляський, 2002. - Т.2. - С.102-105.

4. Лапський О. [Вірші] // Український літературний провулок. - Білосток,2001. - Т.1. - С.7-14.

5. Лапський О. Етюди // Український літературний провулок. - Люблін, 2004. - Т.4. - С.80-98.

6. Лапський О. З книжки "Обабіч: істини?!" // Український літературний провулок. - Люблін, 2003. - Т.3. - С.61-80.

7. Лапський О. З циклу "Себе: розшукую?!" // Український літературний провулок. - Білосток - Криниця - Перемишль - Холм - Більськ Підляський, 2002. - Т.2. - С.57-79.

8. Лапський О. "Іду: куди?!" // Український літературний провулок. - Люблін, 2005. - Т.5. - С.72-103.

9. Лапський Остап. Під чайчин крик /Переднє слово М.Ільницького // Жовтень. - 1989. - №11. - С.2-6.

10. Неуважний Ф. Кілька небайдужих зауважень до збірки поезій Остапа Лапського // Український літературний провулок. - Люблін, 2005. - Т.5. - С.254-257.

 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)