Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 11
Молода муза. Випуск 3
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Микола Братан. Побите серце
"Промінчик надії в тенетах самотності..."

 

Нікітенко В. Запізнілі провідини. - Черкаси: Відлуння-Плюс, 2006. - 135 с.

 

Здається, не так уже й давно авторові цих рядків випало поділитися своїми враженнями від першої збірки молодого прозаїка з Черкащини Вадима Нікітенка "Дві вдови" (рецензія була опублікована в другому числі журналу "Визвольний шлях" за 2003 рік). Та книга залишила в пам'яті теплий спомин, а ще бажання нової зустрічі з творами початківця.

І ось перед нами наступна збірка оповідань і новел цього автора, котра має ностальгійно-каяттєву назву "Запізнілі провідини" (2006). Нагадаємо, що В.Нікітенко - це письменник з народної глибинки, з Шевченкового краю. Живучи на селі, він виконує функції кореспондента районної газети "Вісник Городищини", що виходить на Черкащині.

У своїй новій книзі прозаїк продовжує ділитися своїми думками з приводу нашого минулого і сучасності, оголює болючі проблеми українського села, проектуючи їх на буття всього суспільства. Він обстоює право кожної людини на щастя. Хай неповне, хай лише часточку, хоча б промінчик надії на щастя, який і зігріває, і вивищує людину в найбезнадійніші моменти життя.

Герої "Запізнілих провідин" доповнюють і розширюють галерею нікітенківських персонажів, знайомих з "Двох вдів" і змальованих то з натури, то зі спогадів очевидців, то з власних екскурсів у глибини пам'яті. Тож автобіографічність, нахил до мемуарності озиваються і в творах, що увійшли до нової книги. Нарисовість, публіцистичні вкраплення, які часто переважали в "Двох вдовах" і постійно нагадували, що перед нами плідний журналіст, у "Запізнілих провідинах" уже не так різко виявлені. Стиль новеліста вирівнюється, мова його прози стає виразнішою і соковитішою.

Як до певних символів звертається В.Нікітенко до літературних постатей і художніх світів Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Редьярда Джозефа Кіплінга, Джеймса Олівера Кервуда. Він не приховує свого пієтету перед славетними новелістами, такими як Василь Стефаник, Еріх Марія Ремарк, а особливо Григір Тютюнник, що підтверджують ремінісценції, центони або й одверті аплікації.

Тематична палітра прози В.Нікітенка відчутно розширюється й збагачується, але домінуючими залишаються ті ж прагнення дослідити таїну буття особистості, висвітлити причини одинокості людини як у юрбі, так і в колі найближчих, найрідніших. Це й осмислення наслідків воєн, революцій, голодоморів, репресій, які наклали фатальний відбиток на психологію українця і визначають особливості його поведінки на батьківщині й у чужих краях.

Двадцять оповідань і новел, що складають книгу "Запізнілі провідини", видаються цілком автономними витворами, але водночас постійно ловиш себе на думці, що це фрагменти одного цілого, мозаїка з частинок пунктирно окресленої повісті-хроніки, завершення якої ще попереду. Тема війни-розлучниці ("Горобиної ночі", "На колодках") тісно переплітається з мотивами пам'яті людської і відплати за гріхи ("Двійка", "Зустрілися"). Оповіді про злочини сталіністів ("Пам'яті смутні дороги") і гітлерівців ("Лісник") перемежовуються з творами про сучасні кримінальні драми ("Розплата"). Щемлива тема дитячої безпритульності ("Без просвітку") та смертності ("Спалена квітка") пов'язується з мотивами беззахисності природи перед людським невіглаством і байдужістю, трагічного відчуження між світом малюків і дорослих, нерозуміння і несприйняття почуттів, інтересів, ідеалів одних поколінь іншими. Широкий спектр морально-етичних проблем порушує В.Нікітенко в творах "Шматочок щастя", "За завісою заметілі", "Промінчик надії в тенетах самотності, або Осіння соната любові", досліджуючи долі подружніх пар, причини дискомфорту в родинах, що нерідко призводить до гострих конфліктів, зрад, розлучень, тривалих психологічних травм.

Як і в першій книзі, у "Запізнілих провідинах" автор широко послуговується спогадовими ефектами, аби охопити віддалені в часі події. Так, у оповіданні, що дало назву збірці, наведено розлогий діалог хат-пусток, з якого живо й зримо постають колоритні картини буття в цих стінах різних поколінь сільських трудівників, які, певно, ніколи не сподівалися, що їхні домівки знелюдніють і будуть приречені на повільне руйнування і смерть. Феєричний елемент (оживлення будинків, що перемовляються між собою і страждають від споглядання незворотного вмирання села) поглиблює гостроту сприйняття цієї поодинокої трагедії місцевого значення, що виростає до масштабів загальнонаціонального лиха, справжньої демографічної катастрофи. Одну з варіацій цієї ж теми пропонує В.Нікітенко і в оповіданні "Суєта".

Досить "страшною казкою" видається героїні замальовки "Розмова на пасовищі - дівчинці Маринці - сповідь бабусі Варки Романихи. Та тільки нічого фантастичного нема в цій гіркій історії, одній з мільйонів подібних. Ведучи мову про болі й утрати українського села на тлі XX століття, автор виносить присуд не тільки бездумній політиці в галузі аграрного сектора, яку провадили чиновники різних рівнів і поколінь, а й злочинним акціям минулого - революціям, колективізації, голодоморам, репресіям, які підрубали під корінь буття України як щедротної хлібодарної країни.

Книга "Запізнілі провідини" продовжує й афганську тему, мотиви поневірянь воїнів-інтернаціоналістів на чужині. Читачеві надовго запам'ятається постать Артема з новели "Ниточка пам'яті", колишнього вояка-українця з лав окупаційної Радянської Армії, що забажала нав'язати сусідній державі свої порядки й ідеологію. Хлопцеві судилося потрапити в полон, прийняти іслам і адаптуватися до іноземного буття. Чимдалі обриваються ниточки спогадів, що єднають Артема з українським світом, але герой не стає "своїм" у новому для нього середовищі. Він вважає себе зовсім іншою людиною - так ніби давнішнього українця Артема вже нема, а залишилась тільки його подоба ("вкотре гостро відчув, що живе ніби чужим життям, говорить чужою мовою"). Згадка про Великдень мимоволі кореспондує до відомого мотиву з народної думи про Марусю Богуславку (проклинання козаками-невольниками напередодні "святого празника, рокового дня" жінки-українки, яка відступилась від християнської віри та від батьківщини "для роскоші турецької, для лакомства нещасного"). Але якщо героїня національної фольклорної перлини знаходить у собі сили для патріотичного діяння, співчуваючи й допомагаючи співвітчизникам вирватись із неволі, то Артема з новели В.Нікітенка "чужина обхопила обручем, стисла" (с.19), він ніби паралізований, неспроможний здійснити якийсь небуденний чин. Такою формулою автор мотивує бездіяльність, якесь механічне існування, хворобливу апатію героя-ізгоя, що трапив у безвихідь, безнадійно відірвавшись від рідної землі та віри.

Подібна розщепленість духу абсолютно не притаманна іншому персонажеві письменника - Варці Журавлисі, героїні оповідання "На колодках". Ця звичайна українська жінка чинить, здавалось би, неймовірне. Дізнавшись про перебування свого чоловіка Петра в гітлерівському полоні десь аж на теренах Польщі, вона залишає на руки рідні своє двохмісячне немовля і кидається на пошуки бранця. Сила любові та наполегливість допомагають Варці і знайти місце ув'язнення коханого, і підтримати його, щоб щасливо повернутися додому: "Подумати тільки - війна, розруха, а не побоялася йти в чужий край. І Бог поміг їй" (с.85).

Чи кожен здатен перенести розлуку? Де межа між зрадою і бажанням отримати хоча б шматочок щастя? Чи варто спробувати почати все з початку, коли за плечима стільки вже пережитого і вистражданого? Ці та інші питання постають перед автором "Запізнілих провідин" та його героями. Письменник зачіпає найболючіші струни, найпекучіші проблеми, якими живуть і загал, і окрема особистість. Тож ми цілком переконані, що й друга збірка прози В.Нікітенка обов'язково знайде свого читача і викличе жвавий інтерес.

Автор своєю книгою застерігає: не запізнюйтесь творити добро ближньому, не втрачайте надії виправити свої прорахунки й помилки. А може, від цього зміниться світ? І зміниться на краще. Але для цього треба зробити крок, важливий вчинок або й поворот у своїй долі, щоб подолати тенета замкнутості й одинокості, відірваності від загалу.

Твори з нової збірки В.Нікітенка більш відшліфовані, належно відредаговані і що теж немаловажно - добре вичитані. Хоча без окремих огріхів не обійшлось, на жаль, і тут. Наприклад, у щемливому за звучанням творі-спогаді "Життя сторінки перегорнуті" ідеться про загибель під час аварії чудового хлопчини Андрія, оповідачевого друга. Але повідомлення про цю трагічну подію оформлене граматично неправильно: "Андрійко, Олежко убився! Убився на мотоциклі, - дядько побілілими губами хапав повітря" (С.74). Хоча за змістом мало б бути: "Олежку! Андрійко убився". Адже реципієнтом даної фрази є живий-здоровий оповідач Олег, який з вершини літ згадує про загиблого друга дитинства, а отже сам аж ніяк не "убився". Звісно, від подібних недоглядів у тексті ніхто не застрахований, але бажано їх уникати.

Книга В.Нікітенка "Запізнілі провідини" - черговий крок письменника на шляху до свого повнішого художнього самовираження. Цікаво було б познайомитися і з його публіцистикою. Щиро сподіваємось, що книга такої жанрової структури з'явиться в перспективі і познайомить ширший загал з наробками Нікітенка-журналіста.

 

 

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)