Микола Сарма-Соколовський

ПОЕЗІЇ

Подаємо добірку віршів із рукописного збірника "Срібне перо соколиного лету" Миколи Олександровича Сарми-Соколовського, відомого поета, художника, священика, колишнього політичного в'язня Інти.

У зв'язку з браком фінансів збірник і досі не виданий. Очікує свого видавця.

ПОСТІЙНИК СТАЛІНСЬКИХ ЛАБЕТ

невеличкий художник,
трохи більший поет
і такий же кобзар,
але ж у сані - протоієрея, -
все згадане
маю за Божий дар,
котрий отримав як дивосвіт,
де бандура - мій щит,
фелон - кирея,
а хрест - криця столеза,
що в дії не має згину:
поруч молитви моєї -
Володимира Сосюри теза:
Любіть Україну!

17.01.1994

СВІТ СКЛАДАЄТЬСЯ

з осоння та мли
де квіти і руїна
Туга серце тлить
вже час мені геть піти
а як же
Україна
 
А так як і по тих
що раніше пішли.

24.04.1998

Автор:

Сарма-Соколовський Микола Олександрович

СЛІДИ НАВИЛІТ

Коли згадую друзів-оунівців
розстріляних німцями в Полтаві
напровесні 1942 року
завше уявляю в землі
їхні пожовклі черепи
з кулевими слідами навиліт
Упізнавши між черепами
череп моєї першої дружини
я не боячись гріха
дорікаю Богові
чому це не мій череп?!

19.10.1998

СМЕРК

Поволі день минув
до цяточки осоння
Увечері я вкрився з головою
як віком чорної труни
Однак думки усі
зі мною
Вони мого безсоння
барвні сни
в яких квітують чорні рожі
що проросли крізь ґрати
 
Я теж
трохи Ольжич
лише не встигли
розстріляти.

7.11.1998

ДО ДРУЖИНИ В НЕВОЛІ

Шумлять вітрів розхристані потоки,
осінній лист змивають і несуть -
так час змиває наші роки,
що втратили колишню суть.
 
Усе мина - лиш спомини живучі,
вони бринять, розказують завжди
про інші дні,
- і туга серце мучить,
де образ твій, як юність, молодий
 
малюється на тлі журби моєї,
і жаль росте гіркотний та німий,
і тьмаряться нездійснені ідеї,
гартовані у закутках тюрми.
 
Тягар печалі міряю терпінням.
Надія спить, надія ледь жива,
вона скорилася незрячим тіням,
в жалобу одягла мої слова.
 
Проклятий кут. Нема назад дороги.
Лежить земля холодна і чужа.
З глибин душі встають нові тривоги,
а з ними - біль, гостріший від ножа!...
 
Зчорніли хмар плавучі барикади,
у тундру вгруз вечірній небосхил.
В мелодії осінньої балади -
душевний крик, журба і я, без сил.
 
А десь в Мордовії,
де лісова застоялась мовчанка,
де табір причаївся, наче скит, -
там скніє і моя дружина-бранка
занурена в печаль, у болісні думки.
 
Далека подруго, омріяна, хороша,
вже п'ятий рік без тебе я живу,
без тебе думаю,
- сумна пороша
усріблює мій волос, як траву.
 
Розлуки зашморг душить душу,
його нічим не одвести.
Однак я дихаю... Я мушу
мою любов до тебе донести!..

1953, Інта