Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

М.Братан. Парасолька йде по місту
Анатолій Анастасьєв. Просто життя
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Микола Братан. Семенівське шосе
Микола Братан. День святого Миколая
Микола Василенко. Курай для пожежі
З життєпису політичної вітрогонки

Осипенко Ю. Повитиця, або мистецтво racum: Сексуально-політичний роман. - К.: ТОВ "Лтава Лізинг", 2006, 344 с.

Для нашого сучасного рафінованого читача, вихованого на превисоких зразках міської культури, успішно нав'язуваних велемудрим "Русскім радіо" і здебільшого таким же за якістю та мовою "украінскім тєлєвідєнієм" (я вже не говорю про тонни російськомовної контрабандної літературної макулатури по книгарнях та кіосках, покликаної переконати в цілковитій неспроможності й непотрібності вітчизняного письменства), слово "повитиця", винесене в заголовок роману черкаського автора Юрія Осипенка, навряд чи видасться близьким і зрозумілим. Тож порекомендуємо звернутись до патріотично налаштованих лінгвістів, які не стомлюються продукувати словники мовою держави, яка вже вісімнадцятий рік намагається стати незалежною і самодостатньою - ніби й прагне європеїзуватись та цивілізуватися за західними стандартами, але фактично продовжує сидіти в тій же зоні та з тією ж халепою, яка ніколи "слєзам нє вєріт". Отже, "Новий український тлумачний словник" за редакцією В.Дубічинського (Харків, 2008) так пояснює значення малознайомого слова "повитиця": це "витка, без коренів, паразитична однорічна трав'яниста рослина".

У наших південних краях цього ворога полів та городів ще називають "поволікою" або "повілікою" (пор. з рос. "повилика"). Існує також тенденція називати повитицею (рос. "повилика") і багаторічний бур'ян березку (рос. "вьюнок"), але ця рослина має своє власне коріння, а тому не є паразитом, що живе за рахунок інших. Цього літа авторові цієї рецензії довелося їхати автобусом по трасі вздовж полів одного з прихерсонських господарств - і скільки сягало око, поміж дорогою та розкішними плантаціями соняшників, помідорів та іншої буйної рослинності виднівся й аж очі вбирав яскраво-жовтим і помаранчевим відблиском пояс повитиці, що слався по землі. Де-не-де з нього визирали високі зеленолисті бур'яни, ще не подолані цим ненажерливим сисуном. Здавалось, зачепи той яскравий пас гаком і потягнеться він за автобусом по дорозі, наче довжелезний нахаба-жовтобрюх, що часто лякає степовиків. Чи руки вже просто не дійшли у сільгосппрацівників, щоби призупинити цього трав'янистого паразита. Певно, махнули рукою та, може, вкотре вилаяли Президента, що тягне Україну до NATO та Євросоюзу. А того й не усвідомлюють, що дах Євроатлантичного блоку допоможе розправитись і з таким внутрішнім ворогом як трава-повитиця. Бо європейські стандарти не дозволяють викохувати на полях чи городах якої-небудь Німеччини або Бельгії паразита-повитицю. Для "них" - це ознака безгосподарності й нехлюйства, елементарного безкультур'я в агросекторі. А в наших пострадянських угіддях це заледве не окраса, яка милує око сільгоспкерівників.

Що стосується іншого - не менш загадкового слова "racum", ужитого в назві роману Юрія Осипенка, то не будемо поспішати і завчасно розкривати його значення читачеві. Інтуїція йому вочевидь підкаже, що й до чого. Принаймні, інтригуюче жанрове визначення "Повитиці" як "сексуально-політичного роману", безперечно, може привабити тих читальників, які сумлінно відвідують телешоу "суничок" на НТН - з солоденькою назвою "Клуб Нічки", а відтак у захопленні від сексапильних екранних членкинь-суничок.

Композиційно книга Ю.Осипенка складається з двох частин (перша містить десять, а друга складається з шістнадцяти розділів) та епілогу. Кожний розділ починається короткою анотацією його змісту, націлюючи на основні моменти, ситуації, вчинки героїв. Оскільки автор переконаний, що сучасний читач, особливо ж "крутий українець" успішніше почувається серед міріадів словесних витворів типу "бізнес", "рейтинг", "акредитація", "імідж", "корпорація", "брифінг", "інтернет", "сайт", "піар", "альтернатива", то подає до тексту численні пояснення найелементарніших понять з минулих років, з'ясовує речі, які колись були кожному зрозумілі, а тепер - навряд чи. Наприклад: Анна Кареніна - "героїня однойменного роману Л.М.Толстого" (с.6); неандерталець - "первісна людина, яка жила 100 000 років тому" (с.8); Н.К.Крупська - "дружина вождя більшовизму" (с.20); Микола Джеря - "герой однойменної повісті українського письменника І.Нечуя-Левицького" (с.32); Айвазовський - "відомий художник, який у своїх картинах малював море" (с.81) та ін. Але яке відношення має, скажімо, високошляхетна Надія Костянтинівна Крупська або її чоловік Володимир Ілліч Ульянов-Ленін до сексу, - спитає шановний читач поважного віку. І цілком справедливо. Адже в країні, народженій з важкої руки чи голови великого вождя, сексу не могло бути й не було. В цьому переконують високоморальні життєписи радянських політиків. Хоча в такому разі лишається загадкою, яким же чином у них з'являлись діти.

За величезною інформаційною агресією, яку пропонує в своєму романі Ю.Осипенко, нещасний читач може розгубитися й безповоротно загубитися, як у міфічному лабіринті. Хоча, правду кажучи, то й не агресія, а так собі - агресієчка, і не більше. Тим паче, що вся ця інформаційна катавасія, якою перевантажений твір - усього лише культурологічне, історіософічне й політологічне місиво в голові головної героїні роману Віліни Єфімовни. Тож автор тут абсолютно ні при чому. Це незрівнянна Віліна, мов губка, вбирає в себе інформаційні повені, а потім не відрізнить грішного від праведного, дійсного від бажаного і час від часу "зависає", неначе комп'ютер, щоб перезарядившись, знову поглинати нові потоки даних.

З перших рядків роману читач потрапляє до пародійно-гумористичної й епатажно-сатиричної стихії, запропонованої автором. Осипенківська героїня самоназивається Віліною Єфімовною (саме "Єфімовною", а не "Юхимівною", бо то була б ознака сповзання в "буржуазно-націоналістичне" болото з усіма належними наслідками для діячки). Тож на кожному кроці вона намагається доводити протилежне, тобто виступати і лояльною, і вірнопідданою, і сексуально відданою начальству та заїжджим і зустрічним чиновникам (особливо ж коли вони з самої зореносної Москви).

Кар'єристично-паразитичні устремління Віліни Єфімовни та її псевдопатріотичні візії реалізуються через багатющий сексуально-політичний досвід як у рамках радянського, так і пострадянського часопростору. "…Вона, як герой труда, - трудиться. Та ще й хмурить високе чоло. Точнісінько як Ілліч на картині за спиною" (с.3). Оця міцна комуністична закваска і впевненість у своєму "трудовому призначенні" дають можливість цій успішній політичній шльондрі-повитиці перебувати в суспільному авангарді незалежно від змін у державі - і за більшовицького режиму, і за декоративно-декларативної мальованої незалежності.

І в конкретних випадках, і в своїй діяльності назагал Віліна Єфімовна "безстрашно вчитується у непрості московські рядки, аби збагнути їхню мудру сіль і, не гаючи жодної дорогоцінної партійної хвилиночки, невідкладно взятися за доручену справу" (с.4).

Хто ж вона - центральна героїня твору Ю.Осипенка? На початку роману Віліна Єфімовна Селезень постає "секретарем районного комітету КПРС на завершальному етапі будівництва розвиненого соціалізму, коли ось-ось повинні розпочатися казкові розмови про його людське обличчя" (с.3), тобто майже рядовою учасницею боротьби за комунізм. Вона завжди перебуває на своєму багатотрудному бойовому посту не залежно від пори року чи настрою - "не зважаючи навіть на нестерпну червневу спеку".

Героїня, певно, найкраще засвоїла постулат комуністів: чим гірше в Україні, тим ліпше для комуністичної справи (читай: для імперської Росії всіх часів, кольорів і прямувань). Настанови "із самої Москви" вона завжди вивчала "з глибоким інтересом і підвищеною увагою". Хоча й без ейфорії ("Щоправда, без звичних оплесків, які переростали б у бурхливі овації"). Але ще на вихідних позиціях - з самого початку - ставши промосковським муравликом, вона ніколи більше не зраджує "отєчеству". Героїня мусила пройти певну еволюцію на шляху свого громадянського змужніння та сексуальної розкутості. Якщо в більш молодому віці "слова вона вимовляла поважно, ліпила їх докупи, довго, як невміла дівка вареники" (с.4), то з часом набула досвіду в подоланні як мовної неоковирності, так і яких-небудь моральних застережень. Віліні заімпонувало заочне прізвисько "залізна леді" і в цьому плані вона не бажала розчаровувати співпрацівників.

Один з успішних проектів, здійснених Єфімовною на догоду начальству з Москви, полягав у підготовці до зустрічі з іноземцями бомжуватого "товариша фуражира" Олександра Совгиря як колишнього учасника офіційної явки "між рядами височенної кукурудзи" в рамках французького руху Опору ("Коли йдеться про міжнародний авторитет СРСР - то це надзвичайно серйозно. Серйознішим може бути хіба що героїчний перехід великого російського полководця Олександра Васильовича Суворова через неприступні Альпи в 1799 році"). Ніхто навіть гадки не має, скільки довелось перетерпіти діячці задля окультурення цього напівдикуна не без "власного передового свинячого досвіду" та пікантних звичок ("Його задушевна розмова з Віліною Єфімовною ледве не закінчується трагедією для світової цивілізації. Завдяки рішучим діям останньої людство врятоване"). З легкої та майстерної руки "залізної леді" пересічний любитель півлітри Совгир стає директором солідної страхової компанії, а його дружина Марсель Іванівна звільняється від "важкоатлетичної ходи передової радянської свинарки з двома відрами дерті в руках" і досить граційно перевтілюється "у талановитого хореографа місцевого театру опери й балету".

Тож Віліна Єфімовна комфортно почувається й потрапляючи "на вітчизняні простори рідного соціалізму", де можна боротися з "бандерівсько-петлюрівською загрозою", й осягаючи можливості всіляких перетворень та адаптацій, даровані вже добою української незалежності. Адже в пору демократії лише дурень не скористається нагодою використати свій "високопродуктивний український патріотизм" - от хоча б "у зв'язку з небувалою суперечкою навколо українських вишкварок і турецьких шашликів". Невтомній діячці до снаги найфантастичніші заміри. Особливо ж вона відзначається в царині нових технологій, організації науково-дослідних інститутів та лабораторій, що мають подивувати світ виведенням дійного поголів'я "спочатку із шістьма, а в перспективі і з десятьма дійками" та чотириногих курей, гусей та індиків, схрещуванням "кращих порід українських свиней з індійськими слонами" та продукуванням унікальних індостраусів до двохсот кілограмів живої ваги. Тож численні звання - від академіка всіх існуючих академій та "почесного інкубатора України" до не менш почесної ланкової колгоспу "Маяк" Херсонської області - це гідне пошанування неймовірних успіхів Віліни Єфімовни.

Автор роману неспішно гортає сторінки насиченого життя "подвижниці" як у рідних Помийниках, так і на ширших горизонтах, не шкодуючи сатиричних барв, часто пародіюючи партійну риторику, що багатьом уже приїлась. Це карикатурне дійство на суспільно-політичні теми завершується цілком щасливо й перспективно для центральної героїні. Віліна Єфімовна - наша успішна сучасниця, що має "високий особистий рейтинг" і непохитний авторитет серед мас, завойований усіма можливими й неможливими способами.

Читачеві, безперечно запам'ятається арія Московського гостя у виконанні Вікентія Марксовича, котрий "щиро вважав, що в хохлів є лише один письменник - Тарас Кобзарович Шевченко". Не забудеться й передвиборча діяльність "завжди наїжаченого Фантомаса" чи то пак Першого, котрий спустився до електорату "із самих київських небес добродушним і дуже привітним Борисом Іллічем", що роздаровує навсібіч своїм потенційним голосувальникам пенсії під виглядом дарунків від Діда Мороза. Залишаться в пам'яті й особистий лікар Віліни та "іноді громадянський її чоловік" Леопольд Леопольдович Кициковський, і колоритний професор Власлен Крупіянович, який відважно жертвує своїм тілом для здійснення "відповідних сексуальних коректив" у зв'язку з "сексуальною блокадою" періоду курсової перепідготовки, але водночас виявляється для почуттєвої експериментаторки Єфімовни "справжнісінькою мумією часів єгипетських фараонів ХХХVІ-ої династії" і не більше.

Роман Ю.Осипенка жваво й гостро реагує на характерні негативні явища пострадянської дійсності, що безпардонно вриваються в наше сьогодення. І хоч автор іноді втрачає міру та смак у натуралістичних описах, часом захоплюється бруталізацією епізодів та мовної тканини твору, це багатомістке й густонаселене сатиричне полотно сприймається з цікавістю і претендує на неабияку увагу сучасної читацької аудиторії. Нам невідомі інші твори цього письменника, але навіть знайомство з однією "Повитицею" дає підстави сподіватись на помітні літературні здобутки її автора в царині вітчизняної сатири та гумору.

 

Автор: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)