Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Микола Братан. І краса, і держава
Іван Немченко. Військова хитрість
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Бериславщина: рік 1903
Вертеп "Розгром" Івана Багряного

 

Іван Немченко

 

Вертеп "Розгром" Івана Багряного

Творчість лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка Івана Павловича Багряного і до сьогодні (як це не парадоксально для незалежної України!) продовжує залишатись об'єктом усіляких спекуляцій і фальсифікацій, піддається зневажливим і погромним оцінкам з боку певних суспільно-політичних сил у країні й поза нею та їх репрезентантів серед наукового та журналістського загалу. Робляться спроби применшити безперечні заслуги визначного митця, перекреслити його художні здобутки. Яскравим свідченням антибагрянівської істерії були "викривальні" виступи народних депутатів у Верховній Раді України 1 серпня 2006 року у відповідь на пропозицію голови парламентського Комітету з питань культури і духовності В.Яворівського підтримати й ухвалити постанову "Про відзначення 100-річчя від дня народження видатного українського письменника, громадсько-політичного діяча, непохитного борця за незалежність України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Івана Багряного". У результаті цей документ було успішно провалено (повагу до ювіляра виявили тільки 72 (!) з 450 нардепів). Подібне войовниче несприйняття постаті автора-патріота, співця-державника, чиї славетні літературні полотна широко знані у світі, підтверджує наявність у нашій країні могутніх антиукраїнських сил, що стоять на заваді розвитку національної культури, науки, освіти, рідної мови, послідовним оберегом яких протягом усього свого життя був Іван Багряний.

Потужний патріотичний потенціал, наскрізна визвольна ідея, утвердження національної та особистої гідності людини - це прикметні риси доробку митця, яскраво заявлені і в поезії, і в прозі, і в публіцистиці, і в мемуаристиці, і, звичайно, в драматургії, у царині якої він залишив непроминальний слід.

На жаль, саме ця ділянка творчої діяльності письменника і нині перебуває десь на периферії зацікавлень багрянознавців. Це викликано, певно ж, тією обставиною, що зразки драматургії митця - "Генерал", "Морітурі", "Розгром" - були опубліковані ще в далеких 1947-1948 рр. у діаспорі [1], [4], [7], довго не перевидавались і давно вже стали раритетами. В Україні вони "засвітились" лише в 90-х роках, коли було знято відповідні заборони щодо популяризації і передруку еміграційної літератури. Відтак з'явились материкові публікації драматичного доробку Івана Багряного [2], [3], [5], [6], [8], [9] тощо, які супроводжувалися лаконічними коментарями, передмовами чи післямовами [12], [16], [17], [19]. Принагідні зауваги, що стосуються творів драматурга, містяться в загальних літературознавчих оглядах та статтях-персоналіях [10], [11], [18]. Спробами бодай частково заповнити прогалини в царині дослідження драматургії Івана Багряного стали розвідки автора даної статті [14], [15], в яких детально простежувались ідейно-тематичні осяги, жанрова й сюжетно-композиційна специфіка, мовно-стильові особливості комедії-сатири "Генерал" (1942) та драматичної повісті "Морітурі" (1947). Логічним продовженням цих праць є пропонована стаття, метою якої є ідейно-художній аналіз повісті-вертепу "Розгром" (1948) у зв'язку з раніше студійованими текстами. Серед цілей даної розвідки: окреслити проблематичний спектр досліджуваного твору, з'ясувати його жанрову специфіку, простежити витоки драматургічної майстерності письменника, вказати на ознаки народної сміхової культури в текстах митця.

Багрянівська повість-вертеп "Розгром" є синтетичною у жанровому відношенні: вона складається з розгорнутого ліро-епічного зачину, п'яти відслон, поєднаних "павзами-антрактами", тобто інтермедіями, а також своєрідного епілогу.

У розлогому заспіві, що складається з чотирьох розділів, автор відтінює жанрову природу свого витвору. Він поєднує різні плани зображення й осмислення подій, про які йтиметься у власне вертепному дійстві: кінематографічні ефекти й анімаційні прийоми, ліричні відступи й публіцистичні вкраплення, епічне начало й сценічні знахідки. Письменник запрошує до лялькової гри і водночас до "життєвої невигаданої трагедії".

Своєрідним ключем до розуміння і жанрової структури твору, і його змістового наповнення є четвертий (останній) розділ зачину, де Іван Багряний, користуючись вертепним інструментарієм, дає оцінку абсурдності й хаотичності сучасної йому сценічної постановки в планетарному масштабі, в центрі якої фатально опиняється його багатостраждальна й незнищенна Батьківщина.

"…Ім'я тому плацдармові, цілому тому театрові - У к р а ї н а…

На цім плацдармі, в цім, власне, театрі й відбулася перша і справжня, історична ця вистава, цей карколомний вертеп. І вже його не можна так поставити наново, бо в його поставі брав участь цілий світ. Потім все рухнуло. Режисер переляканий утік. Він утік зразу після прем'єри…" [7, с.15].

Автор творить свій "химерний т е а т р". Це дійство, пропущене крізь власне світобачення, через порухи серця. Тому це "мінливий і хисткий, і найбільш документальний театр моєї дзвінкої самоти". Письменник-патріот, митець-людинолюб дистанціюється від ошаленілого режисера, котрий спровокував світове дійство, запустив у хід незворотні процеси - та й легковажно чи бездумно щез, нажаханий та розгублений. Завдання автора (і водночас оповідача) - "випустити ті ляльки, що з'являючись на бозна-якому плані, метушаться і скачуть, нагадуючи чомусь урухомлених олив'яних солдатиків" [7, с.14]. Таке порівняння зовсім невипадкове, адже йтиметься про часи Другої світової війни, в полум'ї якої загинули мільйони.

"Це - в е р т е п.

Велетенський і ще не бачений вертеп, де збожеволілий режисер, знехтувавши всі закони театральної штуки, урухомив раптом усе зразу" [7, с.14-15].

Письменник-оповідач змушений перебрати на себе функції режисера, що зник, чи хоча б пересічного регулювальника. Ще більше, ніж у попередніх драматичних творах, у "Розгромі" відчувається постійна присутність автора в самій тканині цього полотна, безпосередня дотичність до подій, що відбуваються. "Власне мій вертеп вже не потребує режисера, як не потребує й сценарія. Я просто випускаю весь той хаос в тій послідовності, як він був, і лише регулюю рух, як той поліцай на перехрестях війни. Все мусить іти за порядком" [7, с.15]. Тут же вияскравлюються принципи відбору матеріалу для дійства, означується мистецьке і громадське кредо драматурга: "Я пильную історичної правди. Я намацую ледве вловний каркас в тім хаосі - каркас системи, мережу послідовності й логічного зв'язку, складний стрижень життьової невигаданої трагедії. А намацавши його, я відкриваю заслону" [7, с.15].

На проблематику свого полотна драматург натякає словами присвяти, що звучить епітафійно-велично: "Світлій пам'яти поета і товариша - МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА, що за українську ідею пройшов через большевицькі тюрми й концтабори і не зломився, і нарешті був розстріляний в Кривому Розі гестапівськими посіпаками в 1943 році, - цей твір про трагедію покоління п р и с в я ч у ю. А в т о р" [7, с.5]. Відтак Іван Багряний продовжує в повісті-вертепі досліджувати заявлену як у "Генералі" та "Морітурі", так і в знаменитих "Тигроловах" (чи пізніших романах "Сад Гетсиманський" і "Людина біжить над прірвою") проблему протистояння особистості й тоталітарного режиму. Саме через неї висвічуються інші дотичні проблеми: волі та рабства, громадської активності й суспільної апатії, вірності і зради, духовності й звироднілості, культури і варварства, гідності й ницості тощо.

Українська родина Урбанів постає у творі як утілення самої України з її трагедією - балансуванням на лезі меча між двома імперськими монстрами - гітлерівською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом. Цей конфлікт між життєлюбною і гордою Україною та її зловісними нищителями означується вже в першій відслоні. На захист гідності своїх близьких, над якими прагнуть позбиткуватись гітлерівські офіцери - бундючні, зарозумілі, брутальні напівдикуни, виступає Ольга Урбан, яка відверто кепкує над нахабними зайдами, присоромлює їх і ставить на своє місце, відрекомендувавшись належною до німецького аристократичного роду. Ставлення окупантів різко змінюється, а красива й смілива жінка продовжує й надалі свою небезпечну гру.

Конфліктною серцевиною твору стає шаховий турнір між героїнею та німецьким офіцером Матісом. На кін поставлено честь України і Німеччини. Хто сильніший, хто достойніший? Перемагає Ольга "фон Урбан", і ця її шахова звитяга стає як ляпас не лише супротивникові по грі, а й усій нацистській Німеччині. Хоча героїня розуміє фатальні наслідки своєї підкреслено незалежної позиції, гордої і гідної поведінки, але інакше вона не може вчинити. Це була б зрада самій собі, своїй людській і національній натурі, своїм ідеалам. Промовистим є діалог, який віддзеркалює і саму ситуацію, і внутрішній світ сміливиці.

"МАТІС. Якщо Ви програєте… (робить енергійно хід) - Ґарде!.. От… Якщо ви програєте…

ОЛЬГА. То ви мене розстріляєте… (засміялась) - Маєте "вилку", гер… (той аж закліпав очима і закусив губу, зосереджуючись з усієї сили… Ольга ж докінчила): - А якщо В и програєте, то знову ж таки… Ви мене розстріляєте… Ні, повісите?... Так чи що?.. (і зареготалась)" [7, с.79].

У цій ситуації Ольга нагадує традиційного лицаря-козака з численних зразків українського фольклору, де герой сміливо дивиться у вічі смерті й одверто кепкує над ворогом. Простежується паралель по лінії Ольга Урбан з "Розгрому" та дівчина-воїн Оксана Галаган з комедії-сатири "Генерал". Обидві героїні відважні, рішучі, цілеспрямовані, жертовні. Обидві кидають виклик окупантам, перебираючи на свої тендітні плечі ті функції, які є традиційними й звичними для представників чоловіцтва як одвічних оборонців своєї батьківщини.

Поміж жартами й дотепами Ольга уперто проводить одну і ту ж лінію. Це то прихований, то цілком відвертий і словесний, і моральний поєдинок: "…Ви йшли на Україну, і може, насамперед на Україну… А хто з вас знав і знає хоч одно слово на мові того народу, що заселює цю землю?.. Ніхто. І ви навіть не хочете того знати. Навіщо?!. Ви прийшли, як до зулусів, чи якихось дикунів, і зігнорували їх, їхню мову, їхню культуру, їхню історію" [7, с.75]. Ользі боляче визнавати, що "про честь України в світі взагалі не говорять" [7, с.78]. Виступаючи від імені української нації смілива й енергійна жінка з гордістю стверджує: "Ми молоді, ми жадібні, ми тільки вимаршовуємо на історичну арену… Перед нами світ і ми жадібно опановуємо його […]. Серед вас є немало таких, які про Шопенгауера, Гегеля чи Канта довідуються докладніше тут, від наших юнаків" [7, с.76]. Приреченість і безпорадність гітлерівських окупантів Ольга пояснює таким чином: "Не ігнорують, а н е н а в и д я т ь… Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровіші морально і духовно, ще й при всьому тому ми м о л о д і і що через те майбутнє належить нам… н а м, а не їм" [7, с.94].

Ольга та її соратники по духу (Максим, Гриць та інші знані й безіменні патріоти) ідуть цілком свідомо на фізичну смерть, але морально вони перемагають ворога. Епізодично в "Розгромі" представлений Штурман - "відважний вихованець штормів і бур і сміливий піонір майбутніх, вимріяних, ще не бувалих рейсів", розширену варіацію долі якого автор простежив у драматичній повісті "Морітурі" (Микола Матяж). Герой постає в трьох проекціях: на палубі "гордого чорноморця", в катівні НКВС і на сибірській каторзі як лісоруб. Але в кожній картині він випромінює сміливість і зухвалість, нескореність і справедливість, володіє якоюсь незвичайною світлоносністю. Інакше й бути не може, адже це "моряк з крейсеру, що носить ім'я його Вітчизни". Йому не можна занепасти духом, зневіритись. "Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої жорстокої інквізиції - по Голготі сміливих, волелюбних і гордих" [7, с.12].

Представники ворожих сил виведені Іваном Багряним у традиційно карикатурному, зниженому плані. Особливу зневагу викликають російські та українські прихвосні-перекладачі, які товпляться перед гітлерівцями, щоб вислужитись. Витоки сатири і гумору автор знаходить у сміховій культурі свого народу, разячи зброєю слова непроханих зайд і їхніх лакуз. Ці негативні учасники вертепного дійства нагадують персонажі давнього українського театру, особливо інтермедій (пихаті, та не надто розумні Лях, Німець, які бажають позбиткуватись над Козаком чи Селянином, але отримують поразку).

Досить неоднозначним персонажем виступає німецький офіцер Матіс. З одного боку, над ним тяжіють закони, освячені в рейху та засновані на антигуманності. З іншого боку, цій молодій людині не чужі благородні устремління. Подібно до вертепного Воїна, гітлерівець Матіс є людиною наказу, пішаком у тій злочинній грі, яку ведуть сильні світу цього - володарі двох воюючих імперій. Він позбавлений рис механічного й бездушного виконавця забаганок начальства, як це простежується в діях Воїна, що сліпо здійснює вказівки нелюда Ірода. Несподівана любов до представниці тубільного населення завойованого краю ошляхетнює цього героя і виокремлює з потворного середовища - катів, пересічних окупантів та їх прислужників. Вертепного Воїна за гріхи рубає мечем Ангел і слідом за тим забирає Смерть. Матіса калічить у смертельному двобої месник-українець Сашко. Не вбиває, залишає жити в інвалідному візку, щоб жив і страждав од відчуття своєї провини перед Нею.

Повість-вертеп обрамляється героїко-трагічним портретом страченої нацистами Ольги Урбан. Це наче застиглий на віки у камені чи бронзі величний монумент епохи і водночас нескорена жінка, яка ще вчора жила, боролась, вірила і страждала. Та й чому вчора? Вона й тепер, у смерті, продовжує свою боротьбу. Мов різцем скульптора, фіксує Іван Багряний риси цієї героїні - гордої і незламної людини. Автор уміло послуговується різними графічними ефектами (анафорична розрядка, повтори по вертикалі й горизонталі, звичайний і жирний шрифт тощо).

"В о н а встає передо мною… Ольга…

В о н а встає передо мною, як символ, як прообраз цілого покоління, поставленого грудьми проти трагічної епохи віч-на-віч, в нерівнім - до розпачу, до трагізму нерівнім! - двобої; покоління сміливого і затятого в понурій рішеності, і непримиренного в своїй трагічній, неупокореній гордості. В о н а встає, як саме це покоління, розіп'яте на перехрестях Історії […].

Це В о н а!... І це вже не особа, ні. Це сама душа цілого покоління…" [7, с.94].

Патетично-скорботний заспів деталізує зовнішність особи-пам'ятника, що сприймається як вирок антигуманним доктринам загарбників та їх звірячому єству. А водночас це славень на честь сил опору, котрі не схилились у рабстві, а повели непосильну боротьбу з ворогами не на життя, а на смерть. Цей натуралістично-приземлений і при тому пафосний опис звучить як героїчно-трагічна пісня в прозі. Виділяючи цей портрет у тексті чорним жирним шрифтом, автор підпорядковує візуальний ряд загальній настроєвій настанові (створення атмосфери жалоби):

"…З простреленим чолом, гола, заморожена і так виставлена на позорище, стоїть вона, як мармурова статуя, посеред великої площі, гордо закинувши голову в небо… дивиться в нього великими скляними очима, мов би позиваючи самого Бога, кидаючи йому розпучливо-зухвалий виклик…

Поругана і все ж таки незаймано-прекрасна в своїй божественній вроді і в своїй незрівнянній гордості, скована жорстоким холодом і все ж динамічна, обернена в кричущу емблему, в символ, в апофеозу безоглядної мужності, гордості і зневаги…

Омертвлена - і все ж таки безсмертна.

Змордована - і все ж таки неподолана…" [7, с.7].

Мотив Її постійно лунає в творі, не відпускає автора-оповідача ні на мить. "І тут - раптом знову зринає В о н а… Її образ… Образ юної і прекрасної, як сама юність, виставленої на позорище… Простреленої, оголеної, замороженої і так виставленої на лобнім місці, на перехрестях шляхів Історії" [7, с.13]. Варіант цього героїчного портрета пропонує письменник і в п'ятій відслоні, акцентуючи увагу саме на ньому, поряд з розбомбленим помешканням Урбанів:

"У велику проломину видно майдан, а на нім, мармурова статуя, стоїть р о з с т р і л я н а, г о л а і з а м о р о ж е н а О л ь г а. З гордо піднесеною головою…

Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини…

О л ь г а стоїть, лицем наставившись в небо…" [7, с.118].

Фінал-апофеоз утверджує непереможність Степової Еллади - України, невмирущість її народу. Маланюківське визначення нашого краю, що відлунює у вертепі Івана Багряного, ставить його героїв в один історичний і літературно-мистецький контекст. Подвижники-патріоти з його "Розгрому" нагадують своєю жертовністю й одержимістю, самовідданістю й незрадливістю Ольжичевого Незнаного вояка і Засуджених Олени Теліги, персонажі з доробку Ю.Липи, Є.Маланюка, І.Ірлявського, О.Лятуринської, Н.Лівицької-Холодної та інших представників Празької школи.

Біблійної врочистості й трагізму досягає Іван Багряний завдяки використанню цілих разків полісиндетонів: "І тремтить перетруджене серце. І закипає жалем, і закипає гнівом, на цій карколомній параді безглуздої епохи. І спалахує вогнем упертости помноженої на розпач. І зацвітає цвітом похмурої гордости і зневаги" [7, с.8-9]. У повісті-вертепі широко використовуються єдинопочатки, які додають картинам масштабності, передають багатотрудний характер діяльності подвижників, складності життєвих доль і випробувань. Одержимий марш героїв розширюється до безмежності, триває "по безконечних етапах Сибіру, Колими і Євразії… По одиночних і масових камерах тюрем і казематів (десять кроків вперед, десять кроків назад, закусивши губи і зломивши брови)… По підземних штольнях і лабіринтах каторги… По греблях, віядуках і котлованах будованих і багатьох ще не початих Біломорканалів та БАМ-ів… По сходах катівень забризканих власною кров'ю… По чужих шляхах чужої війни" [7, с.9]. Вони незчисленні "в чужих шинелях чужих армій… В колонах полонених… В людському інтернаціональному звалищі… В задротованих кошарах концентраків…" [7, с.9].

Автор вдається до лейтмотивних мікрообразів, наскрізних характеристик, порівнянь. Це зокрема думка про молоду генерацію борців, навіяна М.Хвильовим. Епіграф до повісті-вертепу ("Я бачу перед собою нових невідомих людей - сильних, як леопард, прозірливих, як Чека, і вільних, як Воля") постійно відлунює в творі Івана Багряного, озивається в різних варіаціях та інтерпретаціях: "Душа покоління… Це ж їхня душа - отих "сильних, як леопард", суворих, як камінь, і "вільних, як Воля"… і звичайних, як чорна земля" [7, с.8]; "Це в о н и! Живучі, як леопард, і сильні, як леопард. Сильні духом і витривалі тілом. Стійкі, як чорна земля. І вільні, як Воля, гордим своїм серцем" [7, с.10]. Особливого динамізму, передачі в слові сили, руху, кипучої енергії, яка вирує в жилах подвижників, кличучи до звитяги, досягає письменник завдяки насиченню в тексті дієслів: "Ідучи по світах, я відчуваю їх поруч, я відчуваю їх подих, я відчуваю їх голос, я дивлюся їм в очі, я читаю їхній усміх - і окрилене серце закипає снагою" [7, с.10]. Проте подібне дієслівне нагромадження супроводжує й появу всюдисущих маріонеток: "Вертепні ляльки затемняють героїв, лізуть з усіх шпарин, розмахують руками й клейнодами і кричать… Лізуть крізь завісу, вистрибують до залі і навіть на вулицю… Марширують… Біжать… Кривляються і репетують" [7, с.10].

Драматургія Івана Багряного - визначне явище в історії нашої культури, і хочеться сподіватись, що ці твори будуть належно поціновані і ґрунтовно досліджені нашим материковим літературознавством, а ще зацікавлять режисерів театру, кіно й телебачення.

 

Література

1. Багряний І. Генерал: Комедія-сатира. - Мюнхен: Україна, 1948. - 94 с.

2. Багряний І. Генерал: Комедія-сатира / Передм. та упорядкування В.Скрипки // Березіль. - 1992. - № 5-6. - С.13-69.

3. Багряний І. Генерал: Комедія-сатира // Близнята ще зустрінуться: Антологія драматургії української діаспори / Упорядкування і вступна стаття Лариси Залеської Онишкевич. - К., 1997. - С.397-495.

4. Багряний І. Морітурі: Драматична повість. - Б.м.: Золота брама, 1947. - 126 с.

5. Багряний І. Морітурі: Драматична повість / Післяслово М.Скиби // Березіль. - 1994. - № 10-12. - С.30-123.

6. Багряний І. Морітурі: Драматична повість // Багряний І. Тигролови: Роман: Морітурі: Драматична повість. - К.: Наук. думка, 2000. - С.243-363.

7. Багряний І. Розгром: Повість-вертеп. - Б.м.: Прометей, 1948. - 125 с.

8. Багряний І. Розгром // Вибрані твори: У 2 т. - К.: Юніверс, 2006. - Т. 2. - С. 527-652.

9. Багряний І. Розгром // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літ.-наук. зб. Вип.3. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. - С.116-167; Вип. 4. - С. 131-181.

10. Гаврильченко Олег, Коваленко Андрій. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний І. Сад Гетсиманський: Роман. - К.: Дніпро, 1992. - С.5-18.

11. Жулинський М. Іван Багряний // Ґроно нездоланих співців: Літературні портрети українських письменників ХХ сторіччя, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм: Навчальний посібник для вчителів та учнів старших класів середньої школи. - К.: Український письменник, 1997. - С.240-255.

12. Залеська Онишкевич Лариса. Драматургія української діяспори // Близнята ще зустрінуться: Антологія драматургії української діяспори / Упор. та автор передм. Л.Залеська Онишкевич. - К.- Львів: Час, 1997. - С.9-32.

13. Немченко Галина, Немченко Іван. Вежі духовності: Посібник з літератури української діаспори. - Херсон: Айлант, 2000. - 252 с.

14. Немченко І. Багатогранність творення образу України в драматичній повісті Івана Багряного "Морітурі" // Печатное слово. - 2006.- № 3.- С.23-27.

15. Немченко І. До проблеми дослідження драматургії Івана Багряного (художня своєрідність комедії-сатири "Генерал") // Південний архів: Філол. науки: Зб. наук. праць. - Херсон, 2005. - Вип.ХХІХ. - С.76-80; Література. Театр. Суспільство: Зб. наук. праць. - Херсон, 2005. - С.100-106.

16. Немченко І. Передслів'я редактора // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літ.-наук.зб. Вип.3. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. - С.5-6.

17. Скиба М. Його ера починається завтра // Березіль. - 1994. - № 9-10. - С.122-123.

18. Скорина Л. Література та літературознавство української діаспори: Курс лекцій: 2-е вид. - Черкаси: Брама-Україна, 2005. - 384 с.

19. Скрипка В. На хресному шляху // Березіль. - 1992. - № 5-6. - С.13-14.

 

 

Теми: 

Сторінки

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)