Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Швидун. Стою на перехрестi
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Іван Ющук. Якщо ти українець
Леонід Куліш. Зізнання
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Вірші, пісні, посвяти


Акварелі надвечір’я



Тихий вечір, даль бузкова,
в небі хмарки, мов фіранки,
засина самотній човен
під зіркову колисанку.

Причаїлися на схилах
білі хатки, мов ті чайки.
Ніби ось розправлять крила
і полинуть в небо зграйки.

Сохне невід на паліччі,
звабно пахне медом липа.
Молодик трепоче в сітці,
мов блискуча срібна риба...


Аргумент




Із вуст твоїх образливі слова
шмагають бідну душу батогами.
Вважаєш: ти в усьому - голова?..
...І можна розчавить її ногами?
Ти помиляєшся, життя моє, -
ще не вдалося це нікому досі.
Душа безсмертна!..
Зарубай на носі.




Без рідної мови - нема майбуття!..




Українська мова лагідна, казкова,
мов вода джерельна душу освіжа.
Чуйне, ніжне слово гріє знову й знову,
бо у кожнім слові мамина душа.

Українська мова - гідність, голос крові.
Конче необхідно мову боронить!
Волі дух озветься у криниці серця,
де він хоронився більше трьох століть.

Українська мова - то душа народу!
То його клейноди - Сила, Слава й Дух!
Українська мова - бажана Свобода,
щире Боже слово й захист від наруг.

Українська мова - музика святкова,
кожне слово - пісня, кожне слово - вірш.
Життєдайне слово мудре, пречудове -
світло в добре серце, а у враже - ніж!





Бовтання у хвилях зневіри



До людської душі нема діла-
гроші, влада, заможність, престиж,
та розтоптану Душу в могилу, -
як не вмієш мовчать, - замовчиш...

У безвихіді серце, мов в клітці,
калатає-нема вороття...
Доля висне в надії на нитці-
ні минулого, ні майбуття.

Бо сумління в зеніті зневіри,
бо воно, ніби спійманий звір.
Що вдихне у серця й душі Віру,
піднесе наші долі до зір?!

(1997 р. Прага)



Болюче сумління



Мережані ярма, тернові занози.
Рудчинский

Нема в нас ні історії, ні роду,
ні мови, ні культури - просто жах.
Не визнають нас і малі народи,
бо Дух наш, оросійщений, зачах.

Бо ми раби азійської держави,
країна наша - гірше, ніж тюрма...
Немає в нас ні Гідності, ні Слави,
ні Прав, ні Демократії - нема!

Нема на карті нашої Вкраїни
і наші душі - всохлі кізяки.
Від величі зостались лиш руїни,
а від народу ниці - кріпаки...

(2000 р. Прага)



В долонях бабиного літа



Oсінньо-чолий день рясний,
задумливий, урочий,
рожевощокий, мовчазний
у вікна синь хлюпоче...

Той світлоносний, гарний день
замрійливо вродливий-
бал падолистовий спряде
й меланхолійність зливи.

Джміль-одинак в траві гуде
у розкоші в останнє,
бо все зів’яне, відійде -
все дороге й жадане...

Враз літо бабине мине
у сріблі павутиння.
І час той стрімко промайне
і зникне в хуртовині...




В казці райдужного літа


(Авторська пісня)



До купини я приколов
рибальського човна.
Коли з тобою йшли в село,
синіла далина.

Хліба стояли, мов вві сні,
їх вітер колисав.
Ширяв шуліка в вишині,
на здобич чатував.

Шматками сонця у траві
кульбаба розцвіла.
І стежка, мов струмок живий,
за обрій пролягла.

Співали жайворонки нам,
і в запашних хлібах,
там, де пташиний шум і гам,
ми загубили шлях...

Приспів:

А навкруги, а навкруги
кружляли бджоли і джмелі,
а навкруги, а навкруги весна буяла.
З тобою щастя ми знайшли,
бо на кохання набрели:
на все життя нас казка та
зачарувала.



В обіймах золотих ланів


(Музика П. Рябошапки)



Напою коня з лиману,
посаджу тебе в сідло
і нестримним ураганом
помчимо ми за село.

Біля древнього кургану
є курінь на баштані.
Там пробудемо до ранку
в цілім світі ми одні.

Приспів:

Заплету тобі у коси
і ромашки й васильки,
запашне туге колосся,
соняхові пелюстки,
перші зорі надвечір’я,
перли вранішні роси,
незрадливу, ніжну вірність
і солоний смак сльози...

Пахнуть квіти-самоцвіти,
пахне соками зела.
У вінок п’янкого літа
ти кохання заплела...




В осіннім тривожнім саду


Опадає листя, опадає
у старім задумливім саду.
Стовбури риплять, вітри гойдають
юності колиску золоту...

Догорає літо, облітає...
Гине божа і людська краса.
День стомившись, за вікном згасає,
мальовничо сяють небеса.

Прозоріють вишні і черешні,
листя закружляло у танку.
Огортають думи безконечні:
де згубив я молодість дзвінку?

Мов надії листя облітає,
відлітають в ірій журавлі...
Дні і роки вічність поглинає,
мов безодня моря кораблі.

Час немилосердно душу крає
у моїм омріянім саду.
Скрипками бучні літа лунають
Роздимають вогнища задум...

А душа все спокою жадає
та його у цих краях нема.
І поволі в небо відлітає-
в край, де тиша, спокій і зима...

Опадає листя, опадає
у старім занедбанім саду.
Стовбури риплять, вітри гойдають
юності колиску золоту...





Високе і вічне


Присвячую батькові Михайлові Друзяці



Біля хвіртки турботлива мати,
у охайнім квітучім садку...
Спраглим зором, з сумними думками
ловить звістку, мов промінь, метку.

Тож як раптом приїду на свято,
в її оці заблисне сльоза,
бо впізнає вона в мені тата,
бо родинна зоря не згаса.

Той же погляд і щира усмішка,
та ж легка чоловіча хода,
безкорисливий, людяний, грішний,
і душа пломенить молода...

Батьку, батьку, тяжка й марна доля,
працювать з усіх сил, працювать.
І в нестерпну жару серед поля
від надмірної праці сконать.

Біля хвіртки турботлива мати,
у охайнім квітучім садку...
Спраглим зором, з сумними думками
ловить звістку, мов промінь, метку.




Відлуння



Присвячую братові Олександрові Друзяці



Лину туди, де лілеї латаття -
справжнє мереживо в лоні води,
де після зливи веселка багаттям
в синьому мареві палахкотить.

Вабить мене до маленької річки,
тихої заводі, в квітів розмай,
до терпкуватої, кислої дички,
в сонця сліпучий, дзвінкий водограй.

Там сподівався, що щире кохання
вмить запалає, мов порох сухий.
Та помилився - була то остання
крихта надії нездійснених мрій.

Юність моя заблукала в тих квітах,
зойкнула в небі, мов збуджений птах,
раптом розтанула в музиці літа,
сміхом лунким розкотилась в лугах.

Марне шукати той сміх в чистім полі,
марно тужити про юні літа.
Світлий мій сум виника мимоволі,
серце в минуле мене поверта.





Вітрила долі


(Авторська пісня)


Сонце тепле і пестливе,
Зойки одудів.
Спокій моря мерехтливий,
Тихий серця спів.
Сяють очі - щастя злива
З-під коханих вій.
Огортає пустотливо
Вітер стан смагкий.
Крізь серпанок прозирає
На роздолля путь.
Білі крила виростають,
В далеч понесуть.
Кришталевий вітер свище,
В просторі дзвенить.
Німби соняхів колише -
День палахкотить.
Золотавий сонця промінь
з-під пухнастих вій.
У коханні невгамовний -
все життя хмільний...
На вітрилах мрій чудових.
Збуджений украй,
Лину вдаль, назустріч долі
В світ чаїних зграй...
Заяріли веселково
Розмаїття крил.
Стало море кольоровим
В пелюстках вітрил.




Гаданка


Очі, мов зіроньки,
гудзиком ніс,
радісна мордочка,
бубликом хвіст.

Безліч відкрив
В них привабливих рис -
щирій красі
я назавжди скоривсь...




Старість - гіркіш полину



І час не той і ми не ті...
Автор


Став з літами хворобливим -
там закрутить, тут кольне...
Мов барометр надчутливий -
тільки холодом дихне...

Усміхаються дівчата,
з жалем дивлячись услід.
Звіддаля - козак вусатий,
зі спини - неначе дід.

Жах, як хочеться злетіти,
бо ж душа ще молода...
Та куди мені подіти
той мій скарб - мої літа.



Де ти, мій справжній друзяко?


Риси ще юного личка
час розмива без кінця...
Серденька сяюча свічка
вже добігає кінця.

Клопоти нас розділили,
хитросплетіння доріг...
Кожен плекав горді цілі -
мріяв про свій оберіг.

З серця підчас виривався
музики й слів щедрий дар.
Десь назавжди завагався
серденька ніжного жар.

Де ти, друзяко єдиний,
щирий і відданий друг?!
Дружби коштовна перлина
ген, закотилась за пруг...

Справжній, довірливий, друже,
заприсягнусь на хресті -
ми подолали байдужість,
жаль - розминулись в житті!

У коловерті жертовній
згадую юний той час -
те все святе невимовно:
все, що об’єднує нас...

Присвячую Борису Бабенку, з яким ми виживали в хижих лабетах імперської мілітаризації з 1961 по 1963 рр.і, незважаючи на страшні приниження, знущання та відверте глузування з усього українського, зберегли в своїх чутливих юнацьких душах квітуче слово і задушевну українську пісню, а також надійному і щирому другові Григорію Павловичу Бабенку, з яким ми пізнавали чари українського неповторного мистецтва і витонченої творчості.




Доле, моя доле...


Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай...
Василь Стус

Станіслав - сузір’я долі -
все найкраще і гірке...
Розтривоженої волі над
широким чистим полем
почуття сумне й п’янке.
Волі привиди - кургани
навівають скрізь журбу,
вкрились маками... Мов рани
кровоточать пелюстками
і в мою лиху добу.
Вільна дума, мов та чайка
у незвідане летить.
Неба жевріє окрайка,
мов малинова китайка
і душа ячить, ячить...




Допоки світ - сонця



Шкода, що мало нам зосталось,
що час спурхнув, мов горобець.
Автор


Ще не надивився я на тебе,
а вже осінь котить холоди.
І діймає вкрай бентежний трепет
за моє кохання - диво з див.

Ще не надивився я на тебе,
не пізнав спокусливих забав...
Твій щасливий світанковий щебет
з трунком спраглих уст не втамував.




Вечір тихий, мов вода у склянці



Сонця кавуняча скибка
зазирає за край греблі...
Спалахнули смолоскипи
грізних хмар, що плинуть в небі.

Все принишкло... Мляві верби
ледь-ледь листячком трепочуть.
Ніжні хвильки сонний берег
поцілунками лоскочуть.

Рання зіронька з’явилась
на вечірнім видноколі,
поруч місячне світило
в серпанковім ореолі.



Душа, повитая журбою


Коли лелек почую клекіт,
побачу клин в вечірнім небі...
Огорне серце дивний трепет -
не в силі жити я без Тебе.
І вкрай розгублений заклякну,
слідкуючи за кожним рухом
зникаючої в небі казки.
І ладен криком я кричати
візьміть мене брати крилаті.
Бо ж я у розпачі заклякну,
замру в самотності пророчій,
збагну, що сил мені забракне
летіти з ними дні і ночі...
Моя єдина зірка в небі
до Тебе лину я, до Тебе.
Коли туркоче голуб в кроні
і владно кличе голос крові,
зима засніжила вже скроні -
час біль зігріти на осонні.
Молитись, каятись в безсонні
та бити Господу поклони,
щоб Він розвіяв жаль і муки -
весь біль пекельної розлуки...
Єдина наша зірка в небі
завжди ми линемо до Тебе!
Тоді погоже в цілім світі
і в серці затишно й привітно.
...Кричать сичі в передсвітанні,
вирують скрипки тополині...
У забутті передостаннім
нас кличуть зойки журавлині...



Жагуча віра


Вірю в те, що осінь незабаром сплине,
бо душа кружляє в вальсі молода,
бо в садку духмянить мамина калина
і живуть у серці сміх і доброта.

Ви не кличте осінь, чайки гомінливі,
знов настане літо в стомленій душі.
Ще в саду збадьорить вишень щедра злива,
ще не заржавіли Гонти злі ножі...




Святе терпіння


Чуйній, терплячій, лагідній, мудрій, вразливій, безкорисливій дружині Марії присвячую

Сяє сонечко ранкове,
голуби туркочуть.
Цілував уста медові
й волошкові очі.
Грає сонце в росах квіти,
лист дзвінкий тріпоче,
цілував я серед літа
загадкові очі.
Ніжні, віддані, привітні -
поруч дні і ночі.
Я усе віддам за рідні
неспокійні очі.
В тих очах порозуміння
у тривожні ночі.
Сиве рідкісне терпіння
і інстинкт жіночий...




Журіння


Вечора холодного розлив,
В проблисках зорі хмарки у небі...
В пору сонця, і негоди, й злив
Піснею лечу крізь сум до Тебе.

Соняхове літо відцвіло,
Відбуяло і відколосилось,
Скільки таких літечок спливло?
Серденько моє украй стомилось.

Бабиного літа золота
Павутинка зблисне на калині,
Швидкоплинні сонячні літа
Відлітають зойком горличиним.



За всіх часів



Ясени, явори, осокори
в серці ваші дзвенять голоси,
степові золотаві простори -
передзвін невгамовних осик.

Час невпинно стікає у вічність
у терновий вінок заплету
смуток днів настальгійно - хронічний
й невблаганно гірку самоту.


Закоханий вечір




Під дощем пелюсток в розвеснілім саду
я дівчину свою в час вечірній знайду.
Косу довгу, густу, запашну розплету -
у закоханий вечір її поведу.

Подарую їй розсипи зір золотих,
Діаманти сузір’їв рясних, чарівних.
Фантастичний, манливий, рясний зорепад,
з дивовижними квітами місячний сад.

Подарую світанки п’янкі, весняні,
ніжність пристрасних любощів ночі і дні.
Світ безхмарних надій та родинне життя,
юрми радісних днів і нове майбуття.



Заплакана осінь


Срібне павутиння
землю покрива,
осені невпинно
стигне тятива.

Терпне горобина,
в’яне сон - трава,
полудень полинний
смуток навіва.

Чи ж діждемось, брате,
вільних журавлів?..
Стріне Ненька радо
їх журливий спів?..

Прилетять лелеки
з сонячних країв
з далека-далека
до своїх батьків...

Та не долетіли
у густій імлі.
Склали горді крила
на чужій землі.

Полум’я калини
вітер роздува,
пісня журавлина
серце розрива...




Зневіра



Ночі дзвінкі прохолодні,
в смуток загорнуті дні.
В місячну тиху безодню
линуть мережива снів.

Балки у сивих серпанках,
безвісти зниклі птахи,
збляклі, невиразні ранки,
мокрі, розмиті шляхи.

Померки сизі імлисті,
неба густа каламуть,
пустка в садах галузистих,
злий і зневірений люд...






Зоряна мить


На межі тисячоліть,
на безмежнім видноколі
зоряна коротка мить -
подарунок, усміх долі.

Пломеніє, майорить...
Раптом враз навіки згасне.
Зоряна жадана мить
помаранчево прекрасна.

Вічність в сурми вже сурмить,
б’є годинник на костьолі,
ще моя зоря горить
на вечірнім видноколі...

(2000 р. Прага)







Камертони душі


Присвячую своєму дідусеві
Гаврилу Іларіоновичу


Кузня літа при дорозі.
Дві підкови на порозі.
Ті підкови - чисті мрії,
Що з дитинства серце гріють.
Слід підкови - шлях зірчастий,
Пригортає в хату щастя.
Брость іскриста - сни крилаті
На малиновім багатті... Серце кузні - то горнило,
А душа - дідусь Гаврило.
Золоті у діда руки -
Створять плуга і... шаблюку!





Крізь призму серця


Душа поетова святая.
Т. Шевченко


Мізерність змісту - тільки барви,
Яскраві згустки порівнянь.
З вогню надії незабаром -
розквітнуть квіти сподівань.

Захоплює зненацька пристрасть,
випробую на дотик, смак...
І ось він, вистражданий вираз -
вмить відчуваю Божий Знак!

І незрівнянна насолода
захоплює в полон єство.
Мрійливо-тиха нагорода
й безмежно-світле торжество!







Козацькі вожді


(Авторська пісня)

Час і вам шаблі святити!
Богдан Сушинський



Україна для вас - то святе:
Віра, Воля і Лицарський Дух!
Краще вмерти в бою - ви вмрете,
ніж терпіти пекельність наруг.

Приспів:

Козаки, козаки, козаки,
ваші долі - яскраві зірки,
що яріють вогнем крізь віки,
побратими мої, земляки!

Дружба вище за смерть і життя,
щира віра в добро й амулет.
В тім секрет легендарних звитяг -
незбагненний війський секрет.

Посміхалися смерті в лице,
як на плаху тягли вас кати.
«Матір Божа, помилуй, прости...
Україна ж бо понад усе!»

Найганебніше зрада й полон.
Ліпше впасти в нерівнім бою.
Найсвятіший козацький закон -
возвеличити землю свою!

У нещадній борні віковій
найнадійніше друга плече.
Всяє світлом звитяжний двобій:
Герб, Державу, Свободу і Честь!



Музи світлих надій


Присвячую своєму вчителю з української мови та літератури, директору Станіславської середньої школи, яка тепер по праву носить його ім’я, письменнику К.Й. Голобородьку


За все безмежно вдячний Вам -
за те, що розум просвітили,
сумлінню, гідності навчили,
ввели в науки світлий храм...

Взірцем Ви служите мені,
на Вас зіпрусь в лиху годину,
в негоду і в погожу днину,
в житті, у праці, і в борні.

Тепер пліч-о-пліч з Вами йду,
ми творимо святую справу:
будуємо міцну державу -
гартуєм зміну молоду!

За все безмежно вдячний Вам!
За те, що розум просвітили -
зі мною порівну ділили
Ганьбу і Славу пополам!


Коляда


Присвячую Віталієві Лисенку


Різдвяним, морозним,
засніженим ранком
під вікнами гомін, вогні миготять.
Під півнячу третю співучу морзянку,
від хати до хати колядки дзвенять

Спалахують вікна удосвіта радо,
готуються люди приймати гостей.
Шукають дрібну копійчину в шухляді,
щоб щиро і щедро віддячить дітей.

Засвічує газда в світлиці світильник,
ласкаво запрошує всіх у свій дім,
щоб ті побажали достатку родині,
врожаю, здоров’я, прощення усім.

Різдвяний, морозний,
засніжений ранок -
це свято народження світлих надій.
Бажання добра поверта бумерангом
у сивий, самотній, гіркий сніговій.




Крим - перлина України


Мов дротина, слід від літака.
А на нім висить хмарок білизна.
Вгору стежка здерлася в’юнка.
Краєвид південний, кипарисний.

Щедре сонце палить, дошкуля.
Люди безтурботні і засмаглі.
Кам’яниста і суха земля
таємниче-гарна, вічно спрагла.

А на схилах гір, то тут, то там
деревце «Іудине» рясніє.
В пам’яті сплива носій ім’я -
дерево за вчинки червоніє...

Там забрів у море Аюдаг,
там Ай-Петрі огорнули хмари,
і ширяє дельтаплан, мов птах -
він господар піднебесних царин.

Унизу біснується прибій -
аж отам, де скель стрімких величність.
Надприродний моря й гір двобій,
Сяюча безкрая дивовижність!..



Кришталевий простір неба


Ніч похмура, грізні тіні,
неба овид грозовий,
молодик стримить в хмарині,
мов татарський ніж кривий...

Кришталевий простір неба
дивовижно голубий,
в сніжнім хутрі срібні верби
і земля, мов пес рябий.

Зблисне раптом теплий квітень
Діамантами струмків.
Морем лагідного світла.
І смарагдами гаїв.

Крутояри, крутосхили
стелять зелен-рушники.
Зігріває сонця злива
ранніх квітів пелюстки.




Срібні місячні вітрила



«Незбагненна краса української рідної ночі…»
Автор



Все небо розлоге сузір’ями сяє...
Потріскують тихо, палаючи, зорі.
Немов між собою вони розмовляють,
Шепоче, тремтить небосхил чудотворний.

Стою скам’янілий у місячнім сяйві
Ріка мерехтить між гілок верболозу.
Неквапно, охайно в дзвінкім водограї,
Вербиця полоще гнучкі довгі коси...

Оркестри цикад шаленіють від літа.
Вони божеволіють, мабуть, востаннє...
У зорянім світлі купаються квіти,
І все ж нетерпляче чекають світання...

Краса ця бентежить і вабить, і ранить,
Вкрай розум дурманить і серце лоскоче.
Нестерпне бажання мене лихоманить -
Збагнути те таїнство літньої ночі!..



Люблю свою омріяну Вкраїну


Борцям за волю та процвітання України
присвячується

Люблю причорноморське узбережжя
Сріблясто сяє море... Диво з див.
Серпанком помережане безмежжя
народжує в душі чарівний спів.

Люблю Карпати - мальовничі гори,
дзюрчать струмочки чисті з-під снігів,
єднаючись, біжать вони до моря
в обіймах життєдайних щедрих нив.

Дзвінкі степи мрійливі, неозорі,
таврійський край - колиску сонця й злив,
блакитнокриле марево просторів,
золототкані килими полів...

Стрімкі, величні, горді крутосхили
чатують сиве поле і Лиман,
щоб славний сон козацької могили
не смів порушить підлий ятаган.

Широкий Дніпр-Славута, повноводий
замрійно котить хвилі день при дні -
могутній символ нашої свободи,
що здобули ми в віковій борні!

Люблю нещасну, бідну Україну,
мов матінка, вона в житті одна.
У день щасливий і в скрутну годину
віддати прагну їй себе сповна!

І низько голову схиляю нині
перед людьми, що гинуть в чужині...
Пани прямують в рай на наших спинах -
все продають за гроші і чини.

(1999 р. Прага)


Магія степу



Степ і степ, ревуть пороги,
і могили-гори.
Т. Шевченко


Як побачу я степ - його простір вирує.
Там билинки життя - неповторна краса.
Широчінню безмежною вабить, чарує...
З ним побачення радість з душі викреса.

Запах степу п’янить і дурманить невпинно,
Кожен кущик шепоче, тремтить, жебонить.
Б’ється серце у грудях, мов в клітці пташина,
Рветься в неба простору, сліпучу блакить.

Степ розквітлий, духмяний, розлогий, мов море...
Тихий, лагідний шир заворожує нас.
Він виспівує жайвором, марить простором,
Степ барвистий, смутний і дзвінкий водночас.

І не можу я жити без мрій і просторів,
Без Лиману і степу, води й ковили..
І в гнітючу осінню примарливу пору
Прагну виснити вихід з їдкої імли...




Меланхолійна щемлива мить


Кров - клич родинних почуттів
кипить у літерах, в словах...
З усіх тривог, що у житті
сивіє рясно голова...

Біленьке, затишне село
занурилось у пшениці.
Все, що було - вже відбуло,
сльоза скотилась по щоці...

В похмурім небі журавлі
зникають, тануть в далині...
Іржавіють мої шаблі
в чужій, байдужій стороні.




Мережива сторіч



Люблю безмежно свій праотчий край,
його розлогі степові простори.
Тут погляд, що сяга за небокрай,
не зупиняють ні ліси, ні гори.

Золототкане марево полів,
Лиману широчінь - блакитний подив.
Летить через мереживо століть
твоя одвічна неповторна врода.

Тополь струнких гребінчаста стіна,
садків вишневих материнська втіха,
небесна, журавлина таїна,
і пісня мрійна, сумовита, тиха.

Забута роботящість вітряків,
що в самоті стоять німим докором,
бо працьовитість степових вітрів
не надиха мужів короткозорих.

Від сонця, що яріє із-за хмар,
горять веселки ніжні самоцвіти -
передвечірній сяючий вівтар
у дзвонах нестихаючого літа.





Мовчання - золото найвищого гатунку



Змовч, кохана, досить слів урочих.
Глянь у вічі, все дрібне облиш...
На вустах довірливих, дівочих
слів метелик у ту ж мить принишк...

Заясніли райдуги в блакитті,
спалахнули вогники в очах.
Чи потрібно щось тут говорити,
чи не краще просто помовчать?..





Музика надій і сподівань


Музика дощу спокійно лине,
Райдуга сп’ялась понад ліси.
В листі витанцьовують краплини
рідкісно чарівної краси...

Струменять виблискуючи цівки,
в світлі сонця золотим руном.
З самоцвітів райдуга-підківка -
в дивосвіт поезії вікно.

Музика журлива, мрійна, чиста.
Ніжне серце все чогось чека.
Раптом вдарить блискавка зміїста
водночас потужна і прудка.

Музика дощу благословенна,
душу переповнює у край.
Доле моя, доле навіжена,
грай на струнах серця, вигравай!

Квіти збадьорілі тихо сніють
про весінню пору золоту.
Час спливе і воскресить надії,
вірю палко в істину просту.

Музика дощу - річ незрівнянна,
мов жадані з юності листи...
Шквал натхнення в душу неслухняну -
розмережить сонячні мости...

(1998-2005 р. Південь України - Прага)



На денці душі



Вийду вранці босоніж на ґанок -
І куди подінеться печаль.
Задивлюся у вікно Лиману -
Думка, мов та пташка, злине вдаль.

Вслухаюся у розлогу тишу,
воркотіння диких голубів.
І відчую щемно, ще гостріше,
що життя-приваба, далебі.

Там барвінком розквітає небо,
там тремтить в садку джмелиний гул.
І здаля, неначе б то із склепу,
долинає віщий крик зозуль.

Та зозуля натякне на роздум
і вже дзвінко поруч закує.
І збагнеш, козаче, ненароком...
Пісня ревна про життя твоє.





На роздоріжжі


Скрипки суму і любові
забриніли вдалині.
Ностальгійний голос крові
зринув в серця глибині...

Десь надія заблукала,
розминулися шляхи
і дощі упали жалем
на Вітчизни береги...



Надбережжя надій



Кубляться хмарки в люстерку Лиману
крізь золоту серпанкову блакить.
Губляться в пам’яті болі й обмани
лад у душі - все співає, дзвенить...

Щиро вітає лелека на хаті
з вирію він, як і я, прилетів.
І поспішає з молитвами мати,
з в’язкою теплих людських почуттів...



Надхмарні шляхи



Всі вулиці у фантастичнім сяйві,
але тінь смути серце огорта.
Хоч літо ще у повному розмаї,
та час сплива, на осінь поверта.

У світлі місячнім замріялись оселі.
Пірнула в прохолоду літня ніч.
Сюрчить цвіркун в сопілку невеселу -
дзвенить лунка мелодія сторіч.

Небесний щит виблискує щемливо,
зірчастим сріблом сяє, мерехтить...
Палахкотить метеоритів злива,
пронизуючи неповторну мить.

Стою край лугу, мов нічний лелека...
У світлі чарівних, космічних злив.
Думками плину в молодість далеку,
у неосяжність зоряних світів...




Наруга


Де нема святої волі - не буде
там добра ніколи...
Тарас Шевченко


Скалічене, спотворене сумління.
Сплюндроване, спаплюжене життя.
Духовне і душевне зубожіння.
Народ без Віри, Волі й Майбуття...

Зацькований, розтоптаний народе,
ти раб нікчемний на своїй землі,
бо з Півночі диктуються догоди,
що нищить українське все на тлі...

(2000 р. Прага)




Створи моєї долі


У мене ростуть білі крила,
я лину в безкрайню блакить
і літа зелене вітрило
назустріч садами шумить.

Б’є вітер прозорий в обличчя,
наснаги мені надає,
пташиними флейтами кличе,
пронизує тіло моє...

І вже я чутливий, мов губка,
вбираю поезії мить.
І слова натхненна голубка
в незвіданий простір летить…


Невтішні роздуми


Присвячую рідному братові Олександрові



Калинові дні в осінніх росах,
кожна крапля падає, мов грім.
Віддзвеніли запашні покоси
у танку веселім і п’янкім.

Ось забуте гроно винограду,
(павутиння невловима сіть...)
У глухім кутку німого саду
в самоті зосталося висіть.

Винограде мій осиротілий,
де хмелинка, вдача і краса?
На твоїх вже лозах посивілих
осені висить гірка сльоза.

Калинові дні в осінніх росах,
кожна крапля падає, мов грім.
Віддзвонили запашні покоси,
відкружляли в вальсі чарівнім.






Непевність


А може я й не українець,
а росіянин, чи поляк,
монгол, татарин, турок, німець-
не відгадаю те ніяк...
А все прокляті комуністи:
коріння винищили вщент...
Робили з мене песиміста,
антихриста - пропагандиста,
а став - небажаний поет.
В своїй Вітчизні я чужинець,
а мо, вірніше, яничар,
Бандери син - простий злочинець:
поет-сурмач, поет-бунтар.




Tерпкий келиx долі



У принишклому чорному полі -
кукурудзи стіна золота.
На межі сиротливо тополі
гомонять про минулі літа.

Відсіяло стобарвами літо,
видно осені перші сліди.
Ще лани повні сонця і світла,
а в душі моїй, ой, холоди…

Щемний сум навіває калина,
(то про неї складають пісні).
Пропливла в далечінь бригантина
і тороси навкруг крижані.

Де ж ти, юність моя обнадійна, -
поскакала на буйнім коні?
Світанкові вітрила замрійні
бачу я тепер тільки вві сні.

Почекай же. Та час не чекає.
Поміж пальці біжить, мов вода.
І летять, і летять, не вертають
молоді неповторні літа.

У спустілому чорному полі
кукурудзи стіна золота.
На межі сиротливо тополі
гомонять про минулі літа.



Осінні колисанки


Новонародженого ранку
несила вітрові приспать.
Під хвиль осінню колисанку
возами яблуні скриплять.

Імла заповнила долини,
запеленала тло полів.
Крізь шумовиння хмар долинув
сумний перепит журавлів.

Розмоклий шлях, блищать калюжі,
мов більма жебраків-сліпців.
В усьому бачу я байдужість
розмитих, безпорадних днів.

Під хвиль осінню колисанку
возами яблуні скриплять
новонародженного ранку
несила вітрові приспать.





Задумливий вечір


Ядром пронеслося розпечене сонце,
і вітер дмухнув, мов із жерла гармати.
Спалахує лампа в причільнім віконці,
дружина вечеряти кличе до хати.

Рибалки вже тягнуться з річки додому,
імла полосою пливе над водою.
Здаля їм доноситься пісня знайома,
з толоки вертає гайдар з чередою.

Десь крик журавлів вдалині замовкає,
на обрії скелі грядою синіють.
В садку соловейко невтомний співає,
під куполом зорі жаринами тліють.

Шепоче куга свою пісню нетлінну,
кудись потянулися зграї лелечі...
В думках полечу на свою Україну,
згадаю у тузі задумливий вечір.





Перед вирієм


Горить багаття осені іскристо
спалахує у кронах жовтим листям.
Збираються у вирій відлітати
старі птахи і молодь їх крилата.

В тенетах дроту шум і гам за містом,
гойдаються, виблискують намистом.
Обабіч яру, на кущах шипшини,
горять плоди, мов золоті жарини.

Ще теплі дні та прохолодні ночі,
густішає туманів сиве клоччя.
Урочиста, барвиста нині днина,
але звучить в ній пісня лебедина...


Перепелині ночі



(Музика В.Сисоєва)




Перепелині ночі
спливають знов і знов,
твої уста дівочі
шепочуть про любов.
Про зустріч довгождану,
розлуки гіркоту,
жагучу серця рану,
про долю молоду.
Перепелині ранки
в ряхтіючій росі,
чаруючі серпанки
і щедрість звідусіль.
Перепелині роки
полинули в блакить,
де пісня одинока
замрійливо дзвенить.

Приспів:

Калина червоніє
в зеленому садку,
а вітер з поля віє,
берізку гне струнку

Перепелині зорі
у пам’яті живуть,
немов було це вчора,
та внуки вже ростуть...
Перепелині ночі
спливають знов і знов,
твої вуста дівочі
шепочуть про любов.



Пестунчики



Коли тобі так сумно, хоч кричи...
І дні меткі минають у зневірі,
душі потрібні вдень і уночі
чотироногі друзі, справжні, щирі.

Коли гнітить нестерпна самота,
а доля полину гіркіш здається,
все ж відчуваєш - поруч теплота,
то, біля тебе вдячне серце б’ється...

Коли огорнуть смуток, гіркота
і... відлітає усмішка з обличчя:
у очі зазирне нам доброта
й відступлять враз депресія і відчай.




Чарівне моє безсоння


В малиновім надвечір’ї
Тополині сурми грають.
З мерехтливого сузір’я
перша зірка визирає.

Несподівано уроче
Навкруги запала тиша.
Очерет вві сні шепоче
та вода човни колише.

Пароплав серед Лиману
срібними вогнями сяє.
І така краса дурманить -
нерозважно серце крає...

Забриніли ніжно дзвони
й стихли десь у казці ночі.
Небосхил, немов ікона...
Зоряний лиман хлюпоче.

Потяг часу мчить повільно
золотим тунелем ночі.
І безсоння вперте пильно
зазира в розкриті очі.



Cтежка до сонця


(Музика В.Друзяки)



Полечу на літо у відпустку
Замість санаторію - в село.
Повезу на згадку мамі хустку,
мов чаїне трепетне крило.

Мама вийде на поріг хутенько,
краєм хустки промокне сльозу.
Ой, яка ж вона слабка й маленька,
де поділа косу і красу?

Соромлива, лагідна і строга,
а з-під вій волошки мрій цвітуть...
Мамо, мамо, до твого порога
всі стежини сонячні ведуть.





Принадна усмішка чудова


Ти доглядала квіти на балконі,
Приваблива й весела, як завджи.
Я ж прямував у сторону перону,
де в вічність поспішають поїзди.

У мріях враз у молодість полинув,
відчула ти душі моєї крик.
Так боляче було, що вмить прокинувсь,
і до світанку не стулив повік.

Я біля тебе, люба, почекаю.
Не поспішайте в Лету поїзди!
Як розжену думок гнітючу зграю,
враз зацвітуть рясні мої сади?..







Пісня Помаранчевої революції
Нарешті красуню-Вкраїну
зі сну пробудив гідний принц...
Автор

Присвячую відомому українському поетові, лауреатові Національної премії імені Тараса Шевченка Тарасові Федюку

Жовтогарячий Волі стяг
заполонив Вкраїну.
Зоріє в селах, у містах
єдна в одну родину.

Миттєво збурився народ,
ображений брехнею:
«Всіх шахраїв пора за борт,
Диктаторів - на рею!»

Жовтогарячий Віри змах
палахкотить повсюди,
надії руку він простяг
знедоленому люду.

Гаряче золото гуде,
мов вулканічна лава.
Це Демократія гряде
Її вітаєм: «Слава!»

З колін повстали в повний зріст
у цю важку годину.
Переживає цілий світ
за нашу Україну...

Жовтогарячий вигук:»Геть!»
Заповнив всі майдани...
«Доволі! Геть! Вже краще смерть!
Геть шахраїв-тиранів!»

Жовтогарячий волі стяг
замайорів над нами.
Розквітнув сонцем у серцях
і витяг нас із ями!
(листопад-грудень 2004 р.)


Хлоп’ячі сни й небесні мрії


Олександрові Голобородьку присвячується


Коли були ми дітлахами
і вчились в школі абияк,
кружляв над сонними дахами
у небі синьому літак.

Зробив над школою три кола,
махнув привітливо крилом,
і на толоці, де тополя,
здійснив посадку за селом.

Яка подія, Боже правий,
таке побачиш чи вві сні.
І галаслива вмить орава,
біжить босоніж по стерні.

Минули роки ті убогі,
але і досі часто снить -
хлоп’яча зграйка босонога
назустріч мрії лопотить.




Поважні роки


Вже немає тих вітрів прозорих,
Крила за плечима не ростуть.
Вже не ваблять ні моря, ні гори
В безроздумну мандрів каламуть...

Вже немає днів тих безтурботних
І душа у снах вже не літа.
Лиш зринає в роздумах скорботних
Куций, сірий залишок життя.

І слова не падають під ноги
Золотими яблуками враз
А крізь муки, болі, сумнів, стогін -
Виважено ляжуть без прикрас.

Станіслав - моя висока доле
Келих болю питиму до дна.
Вся Вкраїна - перекотиполе...
Тож не знаю, в чім моя вина?..



Пора жнивування



Україна - хлібна країна
хліб і сіль в достатку має
та ціни йому не знає
Автор


Світає день. Ще сонні верби
понахилялись над ставком.
А вже туркочуть просто неба
комбайни в житі за селом.

Хліба такі густі, прегарні.
Дав Бог. Погідний небосхил...
Блакитноокий день безхмарний
дарує всім наснаги й сил.

Обтяжене рясним колоссям
під хедер горнеться стебло,
а він натисне лезом гострим
і пожина своїм крилом.

Зоря досвітня догорає,
Хмарки пухнасті лебедять,
і горобців веселі зграї
над полем радо цвірінчать.

Душа схвильована до краю
пейзажем рідним і простим.
У грудях пісня визріває
маленьким зерням золотим.



Доле, моя доле


Не жаль життя, якого не було.
Не жаль кохання, котре не розквітло...
То примха долі - все враз відбуло.
В саду осіннім почорніли квіти.

Вже крила не ростуть, вже не злетіть.
В душі чутливій паростки зачахли.
Життя-лиш мить, мов потяг, прошумить
і не збагнеш, як вип’єш повну чашу.

Вже радість не впаде під ноги враз,
Не звабить, ні, спокуслива омана.
Сприймаєш все тверезо, без прикрас,
позбавлений юнацького дурману.

Тримає на плаву одна лиш річ,
горить завжди у серці сподівання -
я вірю у красу змістовних стріч,
в натхненну працю і палке кохання!

Не жаль життя, якого не було.
Я трунок той не встиг розкуштувати.
На світі владарюють лихо й зло,
і ой же, як нелегко їх долати!



В лещатах долі


Виростали у кайданах
слов’янськії діти
Т. Шевченко

Відомому українському поетові лауреатові премії імені Тараса Шевченка Павлу Гірнику


Облисіли схили над лиманом,
помарніли золоті піски...
Що Москва зробила з нами, мамо?
Розвели нас долі-стежечки.

Не дрейфують білі пароплави
у промінні сонця, як колись,
і душа від гордості і слави
не зліта, мов птаха, в синю вись.

Знахабніли люди, ті при владі -
щільно набивають гаманці,
а народ принишклий, безпорадний
ледве зводить прокляті «кінці»...

Смутно, гірко бідним у цім світі -
все життя в насиллі і в нужді...
Фініш шляху мусимо прожити,
мов Христос, розп’ятий на хресті...

Ніби сонце сяє, як сіяло,
плине Дніпр у море, як завжди...
Обікрали й крила обрубали -
мусим жити у ганьбі й нужді.

Тож повік ведеться на цім світі, -
коли пан довірить бунчуки, -
щоб кишені золотом набити,
ладні в нього дзьобати з руки...

(1999 р. Одеса)


Невгамовна болість



Врода твоя безгріховна-
сяючий сум хризантем.
Ти ж бо - мій біль невгамовний
і невщухаючий щем...

Пісня солодка, привітна,
казка омріяних днів,
тиха і щира молитва -
диво єдине із див...

Пролісок ніжний, тендітний,
промінь миттєвий, меткий
і мерехтливий, блакитний
чистий струмочок дзвінкий.

Врода твоя безгріховна-
сяючий сум хризантем...
Ти ж бо - мій біль невимовний
і, .. невщухаючий щем!




Прозорінь


На галявинах зелених
квіти пролісків тендітних
засиніли дзеркалами,
відбиваючи блакить:

Синьозоряні краплини
впали тут на землю рясно
і тремтять в промінні сонця,
мов коштовний лазурит…



Святії пута Батьківщини


(Музика В.Сисоєва)

Прилетять лелеки
з сонячних країн
Автор



Промайнули літа журавлині,
Клекіт їх у довкіллі затих.
Раптом горлиці зойк на калині
розбудив спомин літ молодих.

Вже в уяві ті роки веселі,
у мереживах квітів і трав,
у привітному світлі оселі,
в срібних дзвонах пташиних октав.

Відлітають у вирій пернаті,
довго-довго дивлюсь їм услід.
Полетів би і я мандрувати.
Та вже сил не стає на політ.

Може, щастя б знайшов за морями?
Може, долю гірку, мов полин?
Та скажу всім відверто і прямо:
«Тут бо внук мій, і прадід, і син».

Набубнявіє брунька на дубі
у промінні коротких відлиг.
Ви пробачне мені, мої любі,
що спіймать кращу долю не зміг.

Промайнули літа журавлині,
відгук їх загубився в ночі.
Тільки горлиця тужить і квилить,
та опівночі плачуть сичі.


Благання



Не затьмарюй небо, грізна хмаро,
Не затьмарюй роздум, гіркото.
Ранні грози блискавкою вдарять,
Вітер розхвилює, враз розхмарить -
роз’ясніє над моїм гніздом.
Пригорнись до мене, сіроока,
зваб цілунком ніжним, росяним.
Хай поллється музика глибока,
посміхнеться доля нам висока
і журба розвіється, мов дим...




Рідна пісня


Життя немислиме без пісні
у пісні завжди два крила,
вона, мов гордий буревісник,
над океаном горя й зла.

Та пісня про життя народу -
біль, нарікання і жалі.
Страждання спраглої природи,
сум жалюгідної землі.

Ба, пісня рідна забриніла
і роз’ясніло все навкруг:
лелечі прошуміли крила,
зацвів п’янкий, духм’яний луг.

Мов квітка, пісня в серці в’яне
і в кут глухий сповза життя,
та не померкнуть сни державні
про сонцелике майбуття.

Як же далеко Ти від цілі -
досягнень, світових чеснот...
Від мене пісня відлетіла
прямісінько на ешафот...

Життя гірке в нужді без пісні...
Ба, навкруги лише імла.
Лиш пісня - гордий буревісник
летить над океаном зла!





Спогади


Біля хвіртки задумлива мама
у вишневім квітучім садку
вкрай слабкими, тремкими руками
ловить звістку, мов промінь метку.

А, як раптом приїду на свято
набіжить враз щаслива сльоза...
Бо впізнає в мені вона тата,
що у пам’яті все незгаса…


Cвітлини


(Авторська пісня)



Передивляюся світлини,
перегортаю сторінки...
Які були ошатні днини
і незабутні стежечки!
Передивляюся світлини -
за ними молодість встає:
щасливі, трепетні хвилини
жаль, фініш смутку завдає...
Переглядаю ті перлини-
життя з них рвучко постає...
Переосмислюю глибинно
і дума спати не дає...
Передивляюся світлини-
пригадую чарівний час:
юначі дні - п’янкі, нетлінні,
в думок сріблястім павутинні
звучать для нас, мов мрійний джаз.
Світлини сколихнули час
і пам’ять дивовижних років...
На жаль, той час давно погас
в терпких плодах гірких уроків...




Скруха



Я такий вже чесний - аж противно,
і такий діткливий, що аж жах.
Певно, це поводження наївне,
бо ж крутий, слизький ринковий шлях.

Стриманий, розсудливий, статечний,
всі, хто зна мене, те визнають,
тільки ж як у час наш суперечний
отакому торувати путь?

Що я із своїх достоїнств маю
(як у нас в Одесі гомонять...)
А життя у днях важких минає
і не повернуть його назад.

Всім сором’язливим та поштивим
Не дай Бог вам жити в пору змін...
Хоч ти роботящий і дбайливий,
та куди не кинь - усюди клин.

Отака моєї долі кляча.
А живеш один - єдиний раз...
Залишилось дбати, небораче, -
щоб у людській пам’яті не згас.




Спекотне станіславське літо



Скосив останню смугу на межі,
зомліли руки, м’язи, мов дві гирі,
Та музика звучить з глибин душі,
і сам я, ніби випростаний виріс.

Приліг в траві, підклавши капелюх,
Садки похнюпились зів’ялим листям,
а в небі дзвонять дзвони попелюх,
духмяний день терпкий застиг на місці.

Усе живе сховалося у тінь,
чекає, доки, врешті, пройде спека,
в зеніті прохолоди голубінь,
кружляє над моїм селом лелека.

Суха земля нагрілась, мов черінь,
вода звабливо блискає в криничці...
І сонце випікає із хмарин
рум’яні золотисті паляниці.



Долі трембіти і сурми



Спомини-весни
в мріях воскресли:
радісний квітень
сонцем залитий.
Врочисте небо
лину до тебе,
звивисті стежки -
гарні мережки.
Зоряні ночі
шепіт дівочий,
шквалистий вітер -
гойдалки віти.
Арфами літо,
хвилями жито,
скрипками зливи
золотогриві...
Флейтами море
й степ неозорий...
Сяючі церкви золотоверхі.
Татова доля -
праця й бездолля...
Татові руки-
щастя зарука.
Мамині руки -
правнуки, внуки,
мамине слово-
щира розмова.
Дідова мудрість -
старощів трудність.
Бабина казка -
мрія і ласка.
Квітами внуки-
радість зі злуки.
Болі і муки -
близькість розлуки...
Дзвонами коси -
осені просинь.
Сурми лелечі -
впали на плечі...
Туженьки-зими:
сум нестерпимий...
біль нестерпимий…


Cутінки


За лісом прозоро-рожева окрайка...
Повільно схиляється стомлене сонце.
Вже вечір навшпиньках обачно підкрався,
пітьма крадькома загляда у віконце.

Рибалки мандрують вздовж берега річки,
мереживо мряки встеляє долину.
Доноситься гуркіт порожньої брички,
і, звідкись, здаля крик гусиний долинув.

Смеркає. Густішають, довшають тіні,
далеко блукає самотнє вітрило.
Повзуть, наче марево, сутінки сині,
зірчастою ковдрою ніч землю вкрила.



Раїна


По діброві вітер віє.
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Т.Шевченко


Мов маятник, у полі тополина
гойдається від вітру, під дощем.
Така вже в неї доля-самотина -
їй нікому схилитись на плече.

Прощається вона під сірим небом
з ключами сумовитих журавлів.
І котиться зітхання мокрим степом -
вже осінь несе холод на крилі.

Одні птахи у вирій відлетіли,
а ті в село - поближче до людей.
Поля куняють чорні, спорожнілі,
не чути радісних чарівних флейт.

Нема кому поскаржитись на долю -
надія відмайнула, наче птах.
Один лиш свідок - перекотиполе
стрибає по верхівках грудомах.

Тополя на самотність нарікає,
в густій імлі від холоду тремтить.
І по корі порепаній стікає
сльозами помутнілими блакить.

Мов маятник у полі тополина
Хитається під вітром і дощем.
Така вже в неї доля-самотина,
що нікому схилитись на плече.



Cвяте терпіння


Сяє сонечко ранкове,
голуби туркочуть.
Цілував уста медові
й волошкові очі.
Щедре сонце, в росах квіти,
лист дзвінкий тріпоче,
цілував я серед літа
загадкові очі…
Ніжні, віддані, привітні -
поруч дні і ночі.
Я усе віддам за рідні
неспокійні очі…
В тих очах порозуміння
у тривожні ночі.
Сиве рідкісне терпіння
і інстинкт жіночий...



Гречний компроміс


Не спонукай,
люба,
жити в вольєрі,
чи в клітці,
де мешкають
в смутку чижі.

Спробуй
зіграти на скрипці
Гварнері,
лиш потім -
на струнах
моєї душі...



Перед вирієм



Горить багаття осені іскристо
спалахує у кронах жовтим листям.
Збираються у вирій відлітати
старі птахи і молодь їх крилата.

В тенетах дроту шум і гам за містом,
гойдаються, виблискують намистом.
Обабіч яру, на кущах шипшини,
горять плоди, мов золоті жарини.

Ще теплі дні та прохолодні ночі,
густішає туманів сиве клоччя.
Урочиста, барвиста нині днина,
але звучить в ній пісня лебедина...





Фіалкова ніч



Милуюсь, вражений красою -
ніч темно-русою косою
спадає в море...

В серпневі ночі голубині,
в хмарин сріблястім павутинні
пульсують зорі.

Не шелехнеться листя кволе,
духмяна ніжна матіола
навіє спокій.

Минає серпень швидкоплинний,
ось-ось тумани сиві зринуть.
І сум глибокий...




Хмелинка



Ланцюжок гусей летить над степом,
мов горня вилискує ставок,
очерету загадковий шепіт,
таємничий передзвін зірок...

Час невпинно та безжурно плине
серед запашних, вечірніх піль.
Лагідно дівоча пісня лине
й наплива на мене звідусіль...



Цвітіння



Яка потрібна сила,
щоб розквітнуть?..
Й, підтримуючи квіт,
цвіти, цвісти,
й цвісти?




Цілюща надія


Присвячую людям, що втратили слух



Коли сердечне щире почуття
закуте у мовчання вічну кригу,
то крила рук надією життя
злітають у блакитний простір криком!
Німота, що людину обійма
і серце пазурами хижо крає,
вмить відступа... І дороге ім’я
з вершин усіх можливостей сіяє.
Реальною стає свята мета -
розплутаються глухоти загати...
Плин думки в спілкуванні розквіта,
немовби й не було страшної вади.
З душі палкої пісня виліта
дзвінка, щаслива, радісна й зміцніла...
Хвороби відступає гіркота -
і тане у стосунках криги брила!..



Чекання



Мені навіть синій купол небес
без тебе видався кам’яним
Микола Асєєв


Засмучене небо у сутінках хмарних
нудьгує, сумує у тузі земля.
Та сонечко вигляне раптом у шпарку
і миттю довкілля усе звеселя.

Не можу знайти собі місця без тебе,
та тільки-но з’явишся ще звіддаля,
співати пісні виникає потреба,
мов сонячний промінь мене окриля.

Вдивляюсь у темні зелені провулки,
обличчя твоє не засяє й на мент.
А серце розтьохкалось в грудях так гулко,
ось-ось і, здається, розсиплеться вщент.

Засмучене небо у сутінках хмарок,
похнюпилось врешті, - змарніло ураз.
Єство все чекає свою володарку -
не вірить, що літо відквітло для нас...


Червень на Лимані



Уранці-спозарану
крізь верболозу тінь
біжу я до Лиману,
пірнаю в голубінь

Вплітаюсь в очерети,
що в літо проросли.
Хвиль голубі намети
за обрій пролягли.

В ромашковім прибої
лежу я горілиць.
Вдивляюсь у двобої
жорстоких соколиць.



Чумацький шлях


(Музика П. Рябошапки)



У степ пішли ми за село,
в духмяні пахощі кульбаб.
Під теплим затишним крилом
Ніч обіцяла безліч зваб.

Чумацький шлях нас привітав -
вгорі врочисто мерехтів,
немов повідать нам хотів
про те, як пращур мандрував.

Чумацький шлях, Чумацький шлях
Сузір’я вкрили небосяг.
Тремтять зірки в твоїх очах,
Твоє імення на устах.

Земні стежки, мов рушники,
стелилися за небокрай...
Ми прямували навпрошки
крізь літа щедрого розмай.

Трава встеляла стежку нам,
зійшов над ставом молодик.
Із гаю щемно долинав
нічного птаха сонний крик.

Десь там, в густих чагарниках,
злетіла до зірок душа,
коли тримав в палких руках
твоїх долонь лячне пташа.

Приспів:

Чумацький шлях, Чумацький шлях,
тремтять, виблискують зірки...
Згубилися в чагарниках
кохання першого стежки.




Безсумнівність



Спаплюжити чи скривдити -
не треба надто мислити.
Натомість значно важче
зробити якнайкраще.



Згорьована доля



Гідна земле безталанна.
Бідолашний мій народ.
Все снується на обманах
промосковських воєвод.
Де ви, роки молодії,
попливли за небокрай?..
В попіл спалені надії,
нездійсненні світлі мрії -
розіп’ятий рідний край...




Україна


(Музика В.Сисоєва)

Заквітчана вишневими садами
у повенях росистих колосків.
Оздоблена веселок рушниками -
встає ВКРАЇНА в сяєві віків.

Поля й лани від краю і до краю,
в волошках неба зграйки сизих хмар.
Немов блукаю світлим, тихим раєм
по стежках звуків, пахощів і барв...

Приспів:

Молюсь за ТЕБЕ щиро, УКРАЇНО,
за Твій народ знедолений, стійкий!
Ясну, погожу, мальовничу днину.
За час жаданий - СВІТЛИЙ, ЗОРЯНИЙ!!!

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)