Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Сонце на рушнику
Наталя Коломієць. Дорога до себе
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Микола Швидун. Батьківська криниця
Юшка по-королівськи
Репортаж із соціалізму
Бібліографічний опис: 
Юшка по-королівськи: Репортаж із соціалізму // Ейсмонт Є.М. Юшка по-королівськи: Сміх і сльози, гумор і сатира. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 38-47.

Якби раніше до нас пускали капіталістів на екскурсії,

Щоб вони побачили наш розвинений соціалізм,

Вони від заздрощів луснули б, і соціалізм переміг би.

 

Вісімдесяті роки.

Гриміла музика, звучали фанфари, всі паркани обмальовані гаслами: «Слава… Слава… Слава…!!!». На працю йшли, як на свято, а з праці, як… з весільних потрусин.

Вже було від кожного по-можливості і всім порівну. Хоч дехто мав скільки хотів, а дехто скільки зміг.

Навіть селяни, яких ще з часів Плутарха називали плебеями й завжди доїли як сидорову козу, тепер отримували по 100 карбованців на місяць.

Хоч дехто, годуючи краденим фуражем свиней, стягнувся навіть і на автомашину.

У розвиненому соціалізмі добре жилося, не те що у недорозвиненому. «Жить стало лучше, жить стало веселей», – так колись сказав товариш Сталін. Класам і навіть прошаркам поміж класами селян і робітників жилося теж непогано.

Працівники Райсільгосптехніки відносилися до робітничого класу, який вважався гегемоном! Вони користувалися заслуженою славою в райкомі компартії і повагою серед механіків радгоспів та колгоспів, а найбільше у головних інженерів згаданих радгоспів та колгоспів. Вони їм ремонтували сільгосптехніку.

Робочий день у Райсільгосптехніці розпочинався о 8-й годині ранку і скипав у ключ аж до самого вечора, який наставав у кожного в різний час. В одних вже опівдні темніло. В інших, у кого печінка здоровіша, «робочий день» міг затягнутися й до півночі. Безробітних не було, у сільгосптехніці всі працювали.

І цього разу день розпочався, як завжди. Після наряду всі розійшлися по робочих місцях. Кузьмич, завідуючий майстернею, переконавшись що всі по місцях, піднявся на другий поверх майстерні, до свого кабінету. Було о пів на десяту годину ранку. Він сів у крісло і задумливо подивився у вікно.

Кузьмич — людина достойна. Комуніст та ще й парторг підприємства. За доручену справу вболіває, як за своє кровне. Тому картина, яку він бачив у вікні, навівала на нього смуток.

Прямо перед вікном зіяла величезна яма. З неї стирчали шматки іржавої цистерни.

Це сталося вчора. Зірвалася цистерна з пічним паливом для котельні. Тракторист сільгоспхімії, яка базувалася поруч, ковінька йому під крокву, виною тому.

Вони взяли моду зливати дизельне паливо у цистерну, де зберігалося паливо для котельні. Поїдуть у радгосп чи колгосп навоз або інше добриво возити, там їм щедро тонокілометрів у подорожньому підпишуть, вдесятеро більше, ніж працювали. Наступного дня слід заправляти топливний бак, а він повен. Подорожній лист не можна закрити.

От вони й додумалися зливати солярку у цистерну, де паливо для котельні, а тоді їдуть заправлятися. Знову, беруть новий подорожній лист, в якому знову буде приписка.

А тут виникає інша проблема, енергетик не може скласти звіт за формою 11-СН. Пічне паливо червоним пре. Котельня працювала на повну потужність. А палива, виходить, витратила нуль, навіть залишки є.

Та це дрібниці, брехати у звітах навчилися. Лихо в тім, що цей дурень з цигаркою до цистерни поліз. Як гахнуло, немов атомна бомба. Слава Богу, живий лишився, лише контузило. Тепер нову цистерну потрібно закопувати, а це ой як складно.

Ох уже ці мені дурні, який комунізм з ними побудуєш?

Він перевів погляд на площадку механізованого загону згаданої тракторної бригади. Поле битви на Курській дузі! Розкидані трактори схожі на купи металобрухту. План здачі металобрухту забезпечений, факт. Слава Богу, хоч цей план виконаємо. А трактори держава нові пришле. Там теж план і вал.

Він перевів погляд далі. За парканом видніється цегельня і кар’єр, де беруть глину для цегли. Кар’єр перетворили на сміттєзвалище. За ним підуть ПМК, РЕМ, ХСФ, інші високоекономічні підприємства. І всі виконують план і вал, як згадана котельня гігакалорії.

Увагу Кузьмича привернула постать, яка з’явилася на скіфській могилі на краю кар’єру. Там стежка від ПМК до Райсільгосптехніки. То вже йшов Валерій Іванович, механік ПМК.

«Ну, все, – майнула думка, – моторний цех знову загуляє». Кузьмич піднявся з-за столу, в роздумі постояв, потім спустився з другого поверху і направився у моторний цех.

У цеху, де ремонтували автомобільні і тракторні двигуни, працювали два слюсари, Минай і Анастас Іванович. Минай так собі, слюсар та й годі, а Анастас Іванович — комуніст, член Політбюро райкому компартії! До його думки прислухається навіть завмайстернею Кузьмич. Робітничий клас, гегемон, тут голими руками не берись.

Кузьмич зайшов на поріг цеху, з прихованою усмішкою іронично сказав:

— Анастас Іванович, мийте руки. Валерій Іванович вже могилу перевалив.

 Анастас Іванович, тримаючи в руках райбер, мовчки вислухав, опустив голову. «От, бісової матері з Кузьмичем, вміє підколоти». Кузьмич з іроничною усмішкою добру хвилину дивився на Анастаса, повільно вийшов.

Все, сьогодні роботи в цьому цеху вже не буде. Підійде сюди ще й слюсар паливної аппаратури, весь у солярці, як квач. Паливну аппаратуру ремонтує на допотопному станку. Поки відрегулює кожну форсунку паливного блоку дизельного двигуна, кожного разу цвіркаючи соляркою, стоїть весь у тумані і ароматі солярки, мов привид. Просяк соляркою до кісток. Хоч вішай на ньому табличку: «Обережно, вогненебезпечно!». Проте справу робить вправно. Він теж комуніст і теж член Бюро райкому. Що їм скажеш? Це не він їх може приструнити, покарати, а вони його. Викличуть на Бюро, і відповідай перед ними про виконання майстернею соцзобов’язань. Краще не зачіпати. Сюди зараз непримінно до них загляне ще й головний енергетик. Цей хоч і позапартійний, а п’є як партійний. Пропав день.

На порозі з’явився Валерій Іванович. До речі, теж комуніст і теж член того Бюро.

— Привіт, шурики!

 В доброму гуморі він називав друзів шуриками. Очевидно, по аналогії з іменем свого водія, якого Шуриком звати.

Анастас Іванович радо усміхнувся — вони старі друзі. Водій з автопарку, якому саме ремонтували двигун, кисло скривився. Його двигун ще непевний час буде у ремонті.

— Ну, що ми тут? – Весело звернувся Валерій Іванович до слюсарів. – Як справи?

— Та, нічого, кореш, справи йдуть, контора пише, руб заробиш, два припише, будуть гроші.

— Поки там ще напишуть, у мене вже є, – і тихіше добавив: – загнав одному москвичовську поршневу.

Валерій Іванович — механік ПМК, у нього під контролем склад автомобільних запчастин, які у страшенному дефіциті. Він вміє гроші робити. Анастас тихо запитав:

— То що, може, гінця погнати?

— Звичайно. Ти немов мої мислі читаєш.

— Ванюша, візьми велосипеда, змотайся в гастроном. Вже є одинадцята. Миттю. Одне колесо тут, друге там.

Ванюша приречено взяв гроші і подався. Врешті-решт, і йому, як гінцеві, має перепасти стопка. Традиція.

А двигун? Ну, що ж, ніде не дінешся. Завтра ще день буде.

Валерій Іванович сів на лавку. Лавка аж прогнулася. Він був високий, кремезний, міцний, як дуб. Одягнений просто, але завжди охайно, випрасувані штани та сорочка. Раніше теж працював тут, у Райсільгосптехніці, слюсарував разом з Анастасом. Освіти ні вищої, ні спеціальної не має, але смекалистий, весельчак, начальства не лякається, а навпаки, підтримує. А головне – комуніст. Його висунули на посаду механіком будівельного підприємства: «Пересувна механізована колона» – ПМК, як комуніста. Будують по колгоспах корівники, будиночки, різні агрегати на фермах. Справляється успішно. В духовному плані перевагу віддає жіноцтву. О, з жінками він любить і вміє розмовляти. Як почне розповідати, не одну в краску введе. Проте вони слухають його з задоволенням. Навіть самі підбивають на розмову. Не всі, звичайно. А серед молоді він «фронтовик». Під час війни він під стіл пішки ходив, розповідає ради хохми. Проте молоді хлопці вірять йому, старші усміхаються. Дехто зве його Веселега, заочно звичайно.

Підійшов до гурту Малік, згаданий слюсар ремонту паливної апаратури.

Підійшов енергетик Мар’янович, ще дехто. Мар’яновича звали лише ім’ям його батька, за традицією. Щоб звати повністю за ім’ям та по батькові він не дотягував, позапартійний, але й не просто за одним ім’ям. Адже бугор — не бугор, а горбик на рівному місці помітний. Енергетиком був, і навіть головним! Щоправда, головного керуючий Райсільгосптехнікою доточив просто так, щоб підняти зарплатню до 140 карбованців. Було варт, аякже.

Почалася розмова. Веселегу хтось із молодих запитав про справи. Веселега відреагував закидом, щоб розповісти про якусь чергову пригоду, які з ним немов траплялися під час війни:

— Шо, шо? Говори голосніше, недочуваю.

— Та що це Ви, Валерій Іванович? Тільки що немов у нормі були.

— Це в мене на погоду. Ще з війни. Був такий випадок. Стояли ми під Сталінградом у окопах. Німці пруть, спасу нема. Посилена артпідготовка, а потім ідуть у атаку. Я контужений, лежу в окопі. Коли це німчуга підходить. Я причаївся, прикинувся мертвим, а сам через щілину повік дивлюся. Він постояв, а потім вивалив свого пісюна, і пудить мені прямо в ухо. Я терплю, не ворушуся, щоб не застрелив. Довго лежав, а зима, мороз, його моча в мене у вусі й замерзла. Зате дочекався, коли він пішов геть, живий лишився. З тих пір на зміну погоди в мене вуха немов закладає, недочуваю.

Хлопці співчутливо дивляться на Веселегу — таке пережити людині прийшлося.

Тим часом у моторному цеху запахло смаженим салом. На робочому верстаку згорнули в куток поршні, шатуни, гайкові ключі, поставили невеличку саморобну електроплиту, смажили яєшню. На «Правду» повикладали з торбів, що хто на обід брав.

З’явився гінець. Почали обідати. Коло велике, а пляшка мала. Лише по одній стопці вийшло. Анастас на правах господаря звернувся до гінця.

— А що, Ванюша, біжи мабуть ще.

— Та не одну бери, а дві. Я грошей добавлю, — докинув Веселега виймаючи гаманця.

Обід затягнувся до другої години. Гомоніли, розповідали про випадки на полюванні, на риболовлі, анекдоти. Прозвучала ідея:

— А що, хлопці, може на рибалку зірвемося?

— Я тільки про це подумав, – почулося з іншого боку.

— Поїхали!.. – підхопили й інші.

— Шурики, захватіть рушниці. Юшку зваримо по-королівськи.

— Авжеж, що то за рибалка без рушниць.

 

Ви знаєте, що таке юшка по-королівськи?

Ви не знаєте, що таке юшка по-королівски.

 

Для рибної юшки по-королівськи потрібна солодка дичина і солодка риба. Якийся там лебідь чи льотний капкач не годиться. Найкраще місцеві чирики, які тут їдять в волю виключно рис. У крайньому разі біля скирт старої соломи стаї голубів-дикунів. Не горлиці, ні, а такі, як свійські. Їх нині багато. Рибу на юшку слід ловити у морі, карася. Можна і на промоїні з моря в озеро Широке. Але не в очереті, там болотяники, там карась болотом смердить. У морі карась, що треба. Чорне море тут напівпрісне. Багато прісної води скидають з рисових чеків. У Широкому риби якої хочеш можна наловити. Причому руками! Саме так, без будь-яких снастей. Там мілко, риби багато, залізли компанією, до берега притисли рибу, і хапай руками. Ми не раз так ловили.

Їдемо на Широке. У Василеги автомашина ГАЗ-66, всюдихід, з будкою, колись військова була. Їдуть: Василега, Анастас, Малік, Минай, водій Шурик, ну і головний енергетик Мар’янович.

Цехи на замок, спочатку до гастронома, набрали горілки, потім до кожного додому, хто рушницю, хто казан, хто приправу до юшки. Поїхали.

Спочатку до скирти, настріляли голубів.

Чирики лише ввечері летітимуть у Широке — нам їх чекати нема часу.

Озеро Широке! Яке це мисливцям бажане місце! Власне не озеро, а заливчик Чорного моря. Від райцентру всього кілометрів тридцять. Може, й менше. Сюди ведуть скиди з рисових чеків. Озеро поросло очеретом, таким як бамбук, є де дичині ховатися. Поруч рису – море! Є що дичині їсти. А дичини скільки тут! А риби! Мисливський Клондайк!

Є й гарні місця, де мисливцям привільно отаборитися. Одне таке місце зі сходу, з сторони радгоспу «Рисовод». Сюди й приїхали трудящі з Райсільгосптехніки, щоб провітриться від тяжкої праці у задушливих цехах. Мають право, радянські трударі.

Відразу всі полізли у озеро рибу ловити, Веселега залишився юшку варити. Голуби вже обскубані, їх ще по дорозі скубли. Потрібно розпалити паяльну лампу, вкинути голуби, щоб варилися. Дичина має кипіти не менше, як півтори години. Лампа гуде, дичина кипить. Очерет тріщить, хлопці рибу руками ловлять. Лише Минай десь подівся. Цей вічно десь линдає, нишпорить, шукає, що погано лежить.

За годину риби наловили, вилізли з озера до Веселеги. З води зразу по стопці, аякже — намочилися. Балу, балу, де ж це Миня? Ага, он іде. Підійшов.

— Хлопці, я там козирну бочку знайшов.

— Яку бочку?

— Емаліровану, двістілітрову.

— Чогож не прикотив?

— Важка, там півбочки якоїсь рідини.

— Емальвана бочка добра для вина, щоб бродило. Краще навіть від дубової.

— Пішли подивимось.

Прийшли, — стоянка рисовиків. Вони тут зупиняються, коли рис проти всіляких жучків-павучків отрутохімікатами обробляють. Бочка справді класна. Тільки смердить дуже від неї. Похитали, рідина бовтається, десь півбочки. Відкотили до арика й вилили. Зашипіло, взялося піною, сморід.

— О, диви, диви, всі жаби до верху пузом повиверталися.

— І карасі теж.

— Щось сильне.

— Миня, як ти її збираєшся везти?

— Як, у будку візьмемо.

— Поки додому доїдемо, — ми почадіємо.

— Миня, це нам не підходить. Викинь ти її до біса.

Викинули бочку у арик.

— Та помийте руки, а то ще хтось вивернеться пузом догори, як ті жаби.

Помили руки, вернулися до юшки. А юшка вже готова, зварилася. Веселега у бульйоні з дичини спочатку зварив дрібну рибу у ворочку. Цю викинув. Потім більшу, не переварив, а лише, щоб очі побіліли. Рибу виклав на брезент, полив льоком, притрусив цибулькою, накрив. Поки посьорбаємо юшки, риба духу набереться.

Але ж і запахи пішли над Широким! Лисиці в очереті носами водили та облизувалися. Юшка не вам, а передовикам виробництва Райсільгосптехніки!

Випили по стопці до юшки, по стопці до голубів з юшки, потім по стопці до риби з льоком.

Раптом кинулися:

— А де це Валька?

— Та де, — до стовпів, до моря пішов. Він же не може, щоб хоч пару разів бахнути.

— Оце ще линда. Він, мабуть, з рушницею і спати лягає.

— Охота пуще неволі.

— Що ж тепер, шукати його?

— Прийде.

— Ану, тихіше. Очерет тріщить. Йде.

Згодом з очерету вийшов і Валька. Мовчки поклав на брезент дві пляшки коньяку «п’ять зірочок», поруч кинув палку ковбаси «Московська». Недбало кинув:

— Вгощайтеся.

— Валька! Звідки це?

— Пийте мовчки.

— Не інакше як у «райкомі» був, де б іще.

Тут варто пояснити: за пару кілометрів від озера Широке є ще озеро Солоне. Солоне – мисливське угіддя райкому компартії. Там полюють лише лише «слуги народу». У Широкому теж не всякому народу дозволено полювати. Проте члени того Бюро, котрі від «мас», дрібніші сошки мають таке право. Там ще міліціонери, само-собою єгері, їхні друзі, гості по блату, загалом – свої. А у буден день може прийти підкрастися хто нахабніший коли завгодно. Не будуть же єгері сторожувати щодня і цілодобово. Хіба не так?

— Валька, а хто там?

— Дві чорні Волги, мабуть, з обкому.

— Ну і …?

— Та що, ну, підкрався попід обривою. Дивлюся: вони очеретом в озеро залізли, по крижнях смалять. А поміж тими Волгами – килим розстелений, на ньому оце добро. Ну, думаю, Ленін казав: «ділитися треба». Черконув пару пляшок, палку ковбаси, сплигнув під обриву, та й сюди.

— Молодець Валька! Бери миску, сідай поруч юшку їсти. Ану, по стопці обкомівського коньяку.

— Ой, хороший!

Випили коньяку, розслабилися...

Красота! Пішли анекдоти.

— Фінські лісоруби подарували російським лісорубам бензопилу. Подивилися, «О, блін, зручна. А ну, як вона буде пиляти». Поклали сосновий брус. «Бзинь!» Сказала бензопила і перепиляла. «О, блін», — сказали лісоруби. Поклали дубовий брус. «Бззинь!» Сказала бензопила і брус перепиляла. «О, блін!» сказали лісоруби. Поклали рейсу. «Хррр…» сказала бензопила. «А, блін!» сказали лісоруби.

— Їде Брежнєв з полювання, зупинився біля колодязя води напитися. Стоїть чабан з гирлигою. Ану, розпитаю, що народ про генсеків думає. «Діду, ви життя бачили, скажіть, як при якому генсеку жилося?». «При Сталіну жили, як у трамваї їхали, а при Хрущові — як на літаку летіли». «Як то?». «У трамваї стоїш, стоїш, та й сядеш, а у літаку один веде, а всім нудотно». «А зараз як?». «Як біля гастроному. Всі одинадцятої чекають».

— Про планову економіку. Всім довели план раціоналізації, в тому числі і похоронному Бюро. Подумали гробокопачі, запропонували: «Будемо ховати без труни. Труна лише до кладовища, а потім за наступним покійником. Скільки лісу зекономимо. А по області! А по Союзу!». Рацуху одобрили, на наступний квартал план на 5% більше, від досягнутого. Подумали гробарі, вирішили: «Ховати будемо стоячими. Це ж скільки землі на кладовищах зекономимо! А по області! А по Союзу. Крім того, на граніті яка економія. Пам’ятників робити непотрібно. Облили гіпсом, захолоне, готовий памятник. Навіть схожий з орігіналом».

— Якщо так різатимуть норми і розцінки у Райсільгосптехніці, скоро взагалі без зарплатні будемо.

— Валерій Іванович, це правда, що ви під Сталінградом воювали?

— Стану я брехати.

— А після того, як німець Вам у вухо напудив, ви у шпиталь потрапили?

— Та де там. Тоді було не до санаторіїв. Знову бої. Наші теж фриців бомбили. Одного разу вже ми пішли у атаку. Спочатку, як завжди, наша артилерія дала жару, а тоді вже й ми пішли. Бачив я того фріца. Якраз поруч снаряд розірвався, я вхопив ще гарячий осколок і по голові його, гада. Так череп і репнув. Мозок у нього покручений-покручений. Мабуть, музикантом був.

Ще по стопці і заспівали. Спочатку про Сеньку Разіна. Голос у Анастаса чудовий. Як затягне: «И за борт её бросает, в набежавшую волу…», аж луна морем пішла. Докотилася Туреччини, там з переляку підхопився останій із яничар, схопися за ятаган, та прислухавшись, заспокоївся і сказав: «А, це наші…» і знову задрімав.

Дуже добре жилося при розвиненому соціалізмі.

Ось коли ми пожили! Ото був справжній комунізм. Зараз саме це мають на увазі, коли агітують і голосують за комуністів. Безробіття не було, а робота не вовк, в ліс не втече.

А багатства скільки! Кукурудзяні поля, їдь на пожнив’я, качанів валяється море! Збирай, вози, годуй кабанчиків. Можна і на полі качанів наламати. Тільки не лінуйся.

Ми не крали, ми своє брали. Щоправда, темної ночі, щоб ніхто не бачив. Навіть той, хто не орав і не сіяв, теж у колгоспі брав своє. Бо у колгоспі красти не гріх, — діток з пелюшок так навчали.

А що вже рису було! А пшениці, ячменю, а помідорів!

А дичини скільки було на полях! Мисливців тут через одного. Навіть каліки їздили на полювання.

І ви скажіть, який дурень затіяв ту «Перестройку»? Навіщо? Крали собі люди і нехай би крали. Ні, за Америкою погналися. «Догонимо й перегонимо…». Догнали… Дурні.

А яка причина? Американці у всьому винуваті, саме американці! І анекдоти це вони складають.

До чого додумалися кляті капіталсти, га? З потрухами купили генерального секретаря Горбачова, всенький ЦК, разом з Ревізійною комісією, Генерального прокурора з Конституційним судом, МВС і всенький Генералітет! Підловили, бісові душі мить, коли у вождів не було чим похмелитися, підпоїли своїм віскі, і тепер — «маємо, що маємо».

Розвалили НЕРУШИМИЙ СОЮЗ! Ай, яяй, яяй!

А тепер що? Роботи нема і вкрасти ніде.

Горбатий! Це він у всьому винен. Влада то була радянська, а він ні з ким не радився, як ото було при Сталіну.

Ось і маємо, що маємо.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)