* * *

Ще вчора була я висока, як вежа.

Здається, ще трохи – дістану зеніт.

І раптом, як вибух, – обвал і пожежа.

Розтрощений камінь – уже не граніт.

Руйновище віри, і розпач, і розпач!

Під попелом смутку похований шлях,

Зажурені друзі сахнулися врозтіч.

Посіяне слово не сходить в полях.

На те й погорільці, – будуємо хатку.

Над хаткою небо. А знов голубе.

Найвище уміння – почати спочатку

Життя, розуміння, дорогу, себе.