Поцілуй

 

Поцілуй.

Хай гарячі вуста

Подарують мені пломенисту троянду любові.

 

Поцілуй.

Хай чекає весь світ,

Бо у тебе є та,

Що любов розпізнає у кожному слові.

 

Поцілуй.

Більш нічого в житті

Вже не здасться солодшим за губи.

 

Поцілуй.

Хай чекає весь світ –

Стрітень  у майбутті,

Бо ти тонеш у вирі шаленої згуби…

                               

Рідна земле

 

Рідна земле, Україно! Ви, дніпровські схили.

Рідна ненько, степ широкий! Ви мене зростили!

Ви мене любить навчили рідну Батьківщину,

Поле, сад, лани і луки, вербу і калину.

 

Хочу бачити, країно, тебе у колоссі,

А в дівчаток-українок стрічки у волоссі!

Тож зростай, буяй і квітни, дорога Державо,

Й твоя мова барвінкова здобува хай славу!

 

Хай дзвенить вона чудова сріберним струмочком

З уст великого й малого, з уст і сина, й дочки.

Хай блищить ясна, як зірка, наче сонце в небі,

Шевченкова наша мова, ми – ніхто без тебе!

Ти рости, з колін підводься, молода країно.

Ми покажем всім, що вміє молодь України!

 

Літературна галерея

Наталія Кудрявченко

Дитяча фантазія

У небі янголи бились подушками,
Чи, може, в хмарах хтось пік пиріг,
А, може, суп варив із галушками? -
Засипало білим увесь поріг!

Піду скуштую той білий колір.
Це мабуть сіль чи цукрова маса!
А краще - був би то крем білковий -
До солоденького я таки ласа!

Чи ні, - пломбір із шоколадом білим -
Холодний, тане в руках у мене!
Я ще й батькам принесу своїм милим -
Набрала повні-повнющі жмені!

Забігла в хату - їм у дарунок
Несла я Біле із сил усіх.
Та лиш водичка стекла додолу -
Батьки сказали: "Це випав сніг".
17.12.2009

---

* * *

Вона любила гуляти наодинці. І любила дощ. Хоча інколи їй здавалося, що це плаче небо чи й вся планета. Тоді вона цей дощ ненавиділа. Та за кілька хвилин, не знайшовши, де ж у неба очі, з яких лилися б ці сльози, вона знову любила дощ…
Вона любила ніч.
В той час, коли інші спали або кляли оту жахливу погоду, вона гуляла наодинці. Вночі. У дощ.
— Хто ти? — пролунав голос чи то з темряви, чи з її душі.
— Хто ти?! — ніби луною відбилося від краєчка її серця і мільйонами нервів дійшло до мозку.
— Хто я? Хто я?! — питалась вона у неба. У ночі. У себе. — Хто я? — ця думка, мов стріла, пробила її наскрізь, ніби блискавка, розколола ніч навпіл.

I

Слово.
Вголос думка.
Сміх душі іншої
Над моєю.
Знову
Голос лунко.
Світ змовчить інколи –
Панацея.

II

На порозі
Крізь відчинені двері – сонце.
Чи надовго?
Заметуть снігопади-грози…
Усі сльози –
Мов струмки, потечуть в ріки.
На порозі
Згине горе… та не навіки…

III

Переходжу дорогу зеброю:
Стрибаю на білі смуги.
Тут не страшно іти чорними –
Та в житті їх і так досить

IV

Переходиш дорогу зеброю:
Білі смуги на вулиці міста.
Ти ідеш твердо й упевнено.
Чи ж нема під ногами намиста?!

V

Переходим дорогу зеброю –
Біло-чорною, чорно-білою.