Кулик В.П. // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 13. — К.–Херсон: Просвіта, 2017. — С. 241-245.
Над морем небо ген синіє
І чайка хвилю б’є крилом...
Надходить шторм. І вітер віє
Настирний, наче бурелом...
Здіймай мерщій увись вітрило
Міцніш канатами в’яжи!
Старезний барк ще має сили –
Пружніють дружньо сотні жил...
Єрги Псарас, тутешній старець,
Давненько в морі не бував.
Тому він думами не хмаривсь,
А на дивані спочивав...
Добром його склади ломились,
В яких було товарів тьма.
Й покої, що в красі іскрились, –
Таких у світі більш нема...
Палацу сходи мармурові,
Де вабить серце висота,
Промінились в чуттях та слові –
Пантикапеї пишнота.
В часи далекі і туманні,
Коли Сугдея ще була
Під греками, в світанки ранні
Ця башта з далини пливла.
У ній жила собі красуня
І неприступна, й горда вся,
Було їй одиноко, сумно
І непроглядно без кінця.
Набридлий обрій в серці нидів
І надокучливо марнів.
У всій замріяній Тавриді
Той смуток жеврів між вогнів.
І Діофант із Митридата
Вояка вправний, хоч куди,
Бажав їй серце все віддати,
Як і годиться, – назавжди.
Він обходжав ту башту ревно,
В надії вгору поглядав.
Але без толку, все даремно –
В свої покої повертав...
|
|