І.

Лише поглянеш – скеля на виду.
Вона зависла понад буйним лісом.
А тінь її в травневому саду
Шепоче квітом дикої меліси.

Коли ж до гір поближче підійти,
В ту мить, як заясніє промінь перший,
Тоді побачиш справжнє диво ти,
Угору споглядаючи, завмерши...

Поміж гірських нетоптаних стежин
Могутній красень спорить з висотою.
Рука от-от дотягнеться вершин –
Лиш тільки б не зірватися і встоять.

Він сірий камінь тілом відчува,
Небесна синь його п’янить, чарує.
Та пристрасть незглибима і жива –
Йому натхнення лиш вона дарує.

Подейкують, що то пастух, чабан,
Якому рівних не було й немає.
Дереться вгору, знемага від ран,

Чужа земля... А в серці – Україна,
Степи безкраї в сяєві Дніпра...
Його одвічна дорога перлина –
Провісниця і сонця, і добра.

Свята земля не забувала сина.
І любо, що надія не вмира...
Прийшла усе ж повернення пора –
Була у нього богатирська сила.

Та зелен-гілка в будні і свята
З-за океану вірністю буяла.
Він же радів, як врунились жита,

Як пісня рідна у душі співала.
Славутича зоря всім нам сіяла –
Яскрава, промениста, золота...

8 лютого 2018 р.

СОНЕТНИЙ ТРИПТИХ

1.

Себе не край. Побудь зі мною.
Ще за вікном розтане лід.
Вже повен сонця білий світ
Дзвенить стозвучною струною.

Ніяк я серце не загою –
Такий спекотий цей політ
В стрімкому сплеску юних літ,
Що озивається луною.

Твоя розплетена коса
Проміниться на нижній хвилі.
О, не спішить, секунди милі,

Іще ж бажання на згаса!
Ще грають виссю небеса,
Де лебеді до болю білі…

2.

Відкрий свого улесливого ротика,
Мов квітку пожадану, розтули…
Сьогодні ти відверта, як еротика,
Котра не знає осуду-хули.

В стрічаннях є своя екзотика:
У мить одну щасливі ми були.
Я так хмелів лише з одного дотика,

І.

 

Над морем небо ген синіє

І чайка хвилю б’є крилом...

Надходить шторм. І вітер віє

Настирний, наче бурелом...

 

Здіймай мерщій увись вітрило

Міцніш канатами в’яжи!

Старезний барк ще має сили –

Пружніють дружньо сотні жил...

 

Єрги Псарас, тутешній старець,

Давненько в морі не бував.

Тому він думами не хмаривсь,

А на дивані спочивав...

 

Добром його склади ломились,

В яких було товарів тьма.

Й покої, що в красі іскрились, –

Таких у світі більш нема...

 

Палацу сходи мармурові,

Де вабить серце висота,

Промінились в чуттях та слові –

Пантикапеї пишнота.

І.

 

В часи далекі і туманні,

Коли Сугдея ще була

Під греками, в світанки ранні

Ця башта з далини пливла.

 

У ній жила собі красуня

І неприступна, й горда вся,

Було їй одиноко, сумно

І непроглядно без кінця.

 

Набридлий обрій в серці нидів

І надокучливо марнів.

У всій замріяній Тавриді

Той смуток жеврів між вогнів.

 

І Діофант із Митридата

Вояка вправний, хоч куди,

Бажав їй серце все віддати,

Як і годиться, – назавжди.

 

Він обходжав ту башту ревно,

В надії вгору поглядав.

Але без толку, все даремно –

В свої покої повертав...