І.

Над морем небо ген синіє

І чайка хвилю б’є крилом...

Надходить шторм. І вітер віє

Настирний, наче бурелом...

Здіймай мерщій увись вітрило

Міцніш канатами в’яжи!

Старезний барк ще має сили –

Пружніють дружньо сотні жил...

Єрги Псарас, тутешній старець,

Давненько в морі не бував.

Тому він думами не хмаривсь,

А на дивані спочивав...

Добром його склади ломились,

В яких було товарів тьма.

Й покої, що в красі іскрились, –

Таких у світі більш нема...

Палацу сходи мармурові,

Де вабить серце висота,

Промінились в чуттях та слові –

Пантикапеї пишнота.

І.

В часи далекі і туманні,

Коли Сугдея ще була

Під греками, в світанки ранні

Ця башта з далини пливла.

У ній жила собі красуня

І неприступна, й горда вся,

Було їй одиноко, сумно

І непроглядно без кінця.

Набридлий обрій в серці нидів

І надокучливо марнів.

У всій замріяній Тавриді

Той смуток жеврів між вогнів.

І Діофант із Митридата

Вояка вправний, хоч куди,

Бажав їй серце все віддати,

Як і годиться, – назавжди.

Він обходжав ту башту ревно,

В надії вгору поглядав.

Але без толку, все даремно –

В свої покої повертав...

Київ. Лютий 2014 року

Палав Майдан. Горіла Україна.

Планетою стелилися дими.

За гідність повставали знову ми,

Бо знали: мрія наша – не руїна.

У тій борні взивала мати сина

Іти до світла разом із людьми.

А правда прикривала нас грудьми,

Бо в ній гула міцна козацька сила.

Аж до небес вознесені правиці –

Документальне вічності кіно.

Народу серце, викуване з криці,

Якому зупинятись не дано.

Історії нетлінне полотно

Відтворене у вогнищі столиці…

19 лютого 2016 року

Лист волонтерам

З того тепер уже далекого 1961 року, коли надруковано першу збірку поезій Миколи Братана “Смаглява Таврія”, з-під його пера вийшло понад 40 книжок різних за жанром, але споріднених у головному: сказати правдиве і щире слово про час і про себе. Він не “виписав — виспівав свою Таврію” (М.Шевченко), а через Таврію, через тавричан — головних героїв його прозових, поетичних і драматичних творів сказано багато й про світ, в якому живемо ми, жили наші предки і в якому жити нащадкам. “Хто читав Братанові вірші й прозу, — зазначав Володимир Лучук, — той відчув аромат його таврійської своєрідності, степового подиху української мови…”

От і не стало мого дорогого брата Шурика. Так його називали змалечку. Село Хрестівка, у якому він народився, і досі згадує проворного хлопчака, який ще навчаючись у початковій школі, заявив про себе як неабиякий співак. Його запримітили, і він часто брав участь у художній самодіяльності, їздив на всілякі конкурси юних виконавців. «Наш Робертіно Лоретті» – з гордістю і любов’ю говорили вчителі…